ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2014 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури

До 120-річчя від дня народження

(20.02.1894-02.03.1980)

До літераторів, які за минулі десятиріччя були приголублені режимами, що правили в країнах так званого соціалістичного табору, нині багато хто ставиться з осторогою. І для того є досить підстав, адже пафос не одного творчого доробку за тоталітарних умов зводився до пропагандистського утвердження «нового життя», списаного з радянського зразка під диктовку Москви. У тому, певно, й полягає головна причина, через яку ім’я одного з чільних польських майстрів слова двадцятого століття, багаторічного керівника письменницької спілки Польщі Ярослава Івашкевича у нас не на слуху.

Проте в європейській літературі його ставлять в один ряд iз такими постатями, як Томас та Генріх Манни, Джон Голсуорсі, Ромен Роллан, Михайло Шолохов. Із цими митцями не тільки його порівнюють, а й сам Ярослав Івашкевич зустрічався i спілкувався з ними, як із рівними, багато в чому їхні погляди співпадали, а творчість була направлена в одне русло.

Незважаючи на те, що Ярослав Івашкевич – один із найвидатніших польських письменників XX століття, його біографія та творчість щонайтісніше пов’язані з Україною, яку він, поляк за походженням, із повним правом називав своєю батьківщиною.

Його батько, Болеслав Івашкевич, замолоду зазнав переслідувань з боку царизму. Ще будучи студентом Київського університету (де, до речі, навчався разом із Тадеєм Рильським), він 1863 року брав участь у студентських заворушеннях, після яких опинився під арештом i кілька місяців провів у в'язниці. Ясна piч, з університету бунтівника виключили, i після тривалих поневірянь та випадкових заробітків доля нарешті занесла його на Поділля, де він обійняв скромну посаду бухгалтера на цукроварні в селі Кальник (зараз Іллінецький район Вінницької області). Там 20 лютого 1894 року в нього й народився наймолодший син Ярослав.

Хоч достатком сім'я похвалитися не могла, у ній високо цінувались література i мистецтво, панувала відповідна атмосфера. Батько не замикався в камерному світі провінції, постійно намагався підтримувати зв’язки зі світом. Не випадково трьох старших дочок Болеслав вирядив на навчання до Кракова, а ще одного сина – до Риги, i кожен приїзд старших дітей приносив у домівку найновіші віяння з культурних центрів.

1902 року помер батько письменника, i сім’я зосталася без засобів до існування. Мати спершу переїздить до Варшави, сподіваючись, що там буде легше, але через два роки знову повертається в Україну й оселяється в Єлисаветграді (зараз – Кіровоград). Тут мешкали їхні родичі – родина Шимановських, із якої, до речі, походив майбутній видатний композитор Кароль Шимановський. Старший на дванадцять років, Кароль мав на Ярослава беззаперечний вплив. Цей фактор, а також мистецька атмосфера в домі Шимановських, виїзди до сіл Орлівка (поблизу Знам’янки) та Тимошівка (Черкащина), де збиралися артисти з кола Шимановського, підштовхували хлопця до того, що він усерйоз думав обрати музику фахом на все життя, бо мав до неї неабиякі здібності [1].

Шукаючи кращих перспектив для навчання сина, у 1909 році після деяких вагань, мати вирішує перебратись до Києва. Там Ярослав вчився у шостому класі Четвертої Російської гімназії i паралельно в музичній школі. Сім’я тоді мешкала неподалік від костьолу, в двоповерховому дерев'яному будиночку на вулиці Кузнечній, яку в радянські роки перейменували на вулицю Горького [2]. Крім, власне, навчання у чудових педагогів, він отримує не менш важливі життєві уроки.

1912 р. Івашкевич вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира i водночас у консерваторію, так ще остаточно i не визначившись ким бути. Саме в цей період хлопець починає цікавитись літературою, він спробував писати сам (правда, спершу російською мовою), а в студентську пору цей потяг зміцнів. Правда, коли про його наміри пов'язати життя з літературою довідались удома, то виникли суперечки з матір'ю i братом – старші наполягали, щоб він працював юристом.

Скрутне матеріальне становище примушує Івашкевича з п'ятнадцяти років самотужки заробляти гроші репетиторством, i він, як домашній вчитель, виїздить упродовж канікул в численні маєтки заможних людей. Полтавщина i Поділля, Кіровоградщина i Херсонщина, Одеса i Київщина – список населених пунктів, де йому довелось побувати, нараховує кількадесят позицій.

Душа Ярослава до юриспруденції ніколи не тягнулась, про що він залишив промовисті спогади: «Вища школа не відіграла ніякої ролі в моєму духовному житті. На лекції ходив рідко, весь час присвячував заробіткам, а екзамени складав, аби скласти, i кілька разів на них зрізався. Не відіграв також ніякої ролі університет у моєму особистому житті...» [3].

Підтримку й заохочення він одержав від Кароля Шимановського та організаторки польського театрального життя Станіслави Висоцької, яка запросила його до своєї студії. А опублікування першого вірша в журналі «П’юро», що його почали видавати в Києві, допомогло Івашкевичу остаточно визначитись.

Ярослав Івашкевич мав дружні відносини з відомим українським письменником Євгеном Маланюком. Безсумнівно, що ріднило двох митців захоплення поетичним словом, але була у них i ще одна спільна сторінка їхнього життя – Єлисаветград. Майже одночасно довелося їм у цьому місті здобувати гімназійну освіту. Я.Івашкевич протягом 1904-1909 років навчався в чоловічій гімназії, а Є.Маланюк у 1906-1914 роках – у реальному училищі.

Сталося так, що обидва письменники буди свідками, а Є.Маланюк й учасником, подій української революції 1917-1920-х років у Києві. Очевидно, що саме її трагічний перебіг змусив Я.Івашкевича наприкінці 1918 року виїхати до Польщі. Тож і Єлисаветград, i Київ, i Україна також єднали обох митців.

В Україні, у зв’язку з Першою світовою, громадянською війнами, жити ставало небезпечно, i в 1918 році, отримавши університетський та консерваторський дипломи й уже будучи цілком дорослою людиною та зрілим письменником, Ярослав Івашкевич від’їздить до Польщі, перед тим відвідавши могилу батька.

У лютому 1922 р. він познайомився з Анною Лільпоп, донькою відомого польського промисловця Станіслава Лільпопа, яка стала його дружиною. У шлюбі з нею мав доньок Тересу і Марію.

Ярослав Івашкевич займався також політичною та громадською діяльністю. У 1923-1924 pp. був секретарем маршалка сейму М.Ратая. Перша закордонна поїздка у Париж 1925 р. відкрила в житті Івашкевича епоху нових можливостей [4]. Подорожі, знайомства з новими країнами Європи – Німеччиною та Італією, Данією та Сицилією, Австрією та Іспанією – стають захопленням його життя та джерелом для творчості. Івашкевич від 1925 р. обирався послом до сейму, був головою Всесвітньої Ради миру, 1960 р. увійшов до правління Європейського об’єднання письменників та ін.

Та українська земля, яка практично сформувала його особистість, залишилась у серці назавжди. Досить перегорнути сторінки численних прозових творів, написаних Івашкевичем упродовж 20-50-х років, i можна пересвідчитись – українській темі відведено у них стільки місця, скільки, мабуть, не відводив жоден інший польський письменник. Це, наприклад, «Зенобія Пальмура» (1920), «Місяць сходить» (1924), «Заруддя» (1976).

Не обминув він України i в головному творі свого життя – епопеї «Честь i слава» (1956-1952), яку за жанровими ознаками можна ідентифікувати як сімейну хроніку (за масштабністю її можна порівняти, наприклад, із «Буддинброками» Томаса Манна).

Хоч до кінця свого довгого життя Ярослав Івашкевич жив у Польщі, його весь час тягнуло до рідних місць. А він із гордістю говорив про те, що володіє українською мовою: «Українська мова мені не чужа, навпаки, вона була тією мовою, яка супроводжувала мене від самого дитинства. 3 того часу ця мова досягла великого розвитку, збагатилася новими словами, яких я вже не знаю, хоч i користуюся – з дитинства засвоєною – дуже гарною київською говіркою цієї мови» [5].

Перший короткий візит після тривалої перерви припав на початок п'ятдесятих, але він був невеселим: українська столиця ще не підвелася з руїн.

А от візит 1958 року виявився для Ярослава Івашкевича емоційно насиченим. Спершу – поїздка за маршрутом Житомир-Бердичів-Вінниця-Гайсин, потім – відвідання могили батька. Закинуте, заросле чагарями польське кладовище в містечку Дашів тоді поспіхом упорядкували силами місцевої комсомолії, щоб показати високому гостю, що про нього тут пам'ятають. Правда, у подальші роки могилу Болеслава Івашкевича уже дбайливо доглядали. Рідної хати в Кальнику письменник не застав – у війну її зруйнувало попадання фугасу.

Згодом був ще не один візит Івашкевича в Україну:

1964-го – на Черкащину, на шевченківські урочистості, 1969-го – до Кременця, на відзначення ювілею Юліуша Словацького, 1974-го – до Києва. 1977-го, за три роки до смерті, Івашкевич у супроводі Дмитра Павличка востаннє побував на малій батьківщині.

Книга, над якою працював незадовго до смерті, мала називатись «Подорож по Україні». В apxiвi письменника залишився рукопис «Вступу» та розділів «Дашів», «Верхівня». Чернетки свідчать, що наступні розділи він планував назвати «Кальник», «Іллінці», «Ставище», «Гайворон», та написати їx уже не встиг.

Ярослав Івашкевич за свою літературну діяльність отримав численні польські нагороди та відзнаки. Він – лауреат багатьох іноземних нагород.

Письменника-земляка пам’ятають й на Вінниччині. У Кальнику 1989 р. відкрито пам’ятник Івашкевичу, ім’я Івашкевича носить тамтешня загальноосвітня школа (з 1985), в якій створено його музей.

2004 р. у Кіровограді відкрито фотовиставку «Ярослав Івашкевич та Україна», організовану в рамках Року Польщі в Україні.

За словами її організаторів, представників польського товариства «Полонія», на виставці вперше в Україні представлено повну фотоекспозицію, яка розповідає про життя i діяльність родини Івашкевичів, пов’язаних з нашою державою, i зокрема, з Єлисаветградом [6].

Хоч життєвий шлях автора відомої трилогії «Хвала i слава» далеко не завжди був устелений квітами, на численних фотознімках – усміхнені обличчя Івашкевичів, Шимановських, їхніх близьких i друзів. Виставка викликала великий інтерес у кіровоградців, гостей міста.

Отже, Ярослав Івашкевич – видатний подолянин, класик польської літератури. Він, по класичному образу, універсальний, адже був не тільки письменником, а й прозаїком, драматургом, музикантом, культурним митцем. Його пам’ятають та шанують не тільки в Польщі, але, звичайно, в Україні, зокрема, на Вінниччині, де за словами Івашкевича, він i дозрів як письменник.

П.С.Григорчук

Література

Бортняк, А. Польський класик подільського коріння / А. Бортняк // Вінниц. газ. – 1999. – 20 лют. – С. 2.

Сандул, В. Душа i творчість Ярослава Івашкевича / В. Сандул // Літ. Україна. – 2005. – 18 серп. – С. 2.

Мельник, В. «На Україні я дозрів як письменник» / В. Мельник // Україна молода. – 2006. – 12 груд. – C. 13.

Колесник, В. Івашкевич (Iwaszkiewicz) Ярослав / В. Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзн. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Краєзн. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 247-253 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Вервес, Г. Івашкевич Ярослав / Г. Вервес, Б. Бакула // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2011. – Т. 11 : Зор-Как. – С. 165-167 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Григорчук, П. Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури / П. Григорчук, Т. Гусельникова // Україна і Польща: історичне сусідство : матеріали міжнар. наук.

конф. 17-18 трав. 2012 р. / відп. ред. Ю. Зінько. – Вінниця, 2012. – С. 338-343. – Бібліогр. в кінці ст.

Шумлять весняні буйні води,

Тягар змивають довгої зими.

Зі сном змагається природа,

Весна тріпоче білими крильми.

Вже через кригу, снігові завії

Земля дарує паростки життя.

Вже теплий вітер все частіше віє,

Приносить віру і надію в майбуття.

О.Городинська


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2014 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладача
  2. 2014 року виповнюється
  3. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини
    Січень
  4. Антоній В’ячеславович Крейчі
  5. Лютий
  6. Незгасна ватра митрополита
  7. Феномен Сергія Гальчака
  8. Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури
  9. Березень
  10. Дослідник духовного життя українського селянства
  11. Немеркнучий подвиг
  12. Академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля»
  13. Квітень
  14. Скульптор Володимир Смаровоз
  15. Травень
  16. Тадеуш (Тадеуш Пжемислав Міхал) Ґрохoльський
  17. Червень
  18. До 65-річчя від дня народження М.П.Стрельбицького
  19. Липень
  20. До 100-річчя від дня народження П.І.Муравського
  21. Серпень
  22. До 75-ліття від дня народження В.Є.Селезньова
  23. До 75-річчя від дня народження А.М.Пачевського
  24. Вересень
  25. Анатоль Свидницький – попередник Михайла Коцюбинського в літературі
  26. Пошуки симетрії справедливості у несправедливому світі
  27. Жовтень
  28. Народної культури оберіг
  29. Листопад
  30. Український лицар-отаман Я.В.Гальчевський
  31. Слово про Родіона Скалецького
  32. Грудень
  33. Фольклористка Настя Присяжнюк
  34. Відомості про авторів текстових довідок
  35. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше