ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2014 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

Анатоль Свидницький –

попередник Михайла Коцюбинського в літературі

До 180-річчя від дня народження

класика нової української літератури

(13.09.1834-18.07.1871)

Анатоль Патрикійович Свидницький (Петриченко) – український письменник, громадський діяч і фольклорист, автор нашого «першого реалістичного роману на побутовому тлі» (І.Я.Франко). Народився у с. Маньківці Гайсинського повіту, на Поділлі. Його батько, Патрикій Якович (1800-1870), розпочав службу дячком і лише 1836 р. одержав сан священика; мати, Мотрона Лаврентіївна Ганчевська, дочка колишнього уніатського пароха із села Попова Гребля, походила з дрібної шляхти. Таке характерне для Поділля переплетіння соціальних та конфесійних різнорідностей у сім’ї не позначилося на її моральній атмосфері, де цінували працю, книжку та пісню, хоча шестеро дітей згодом пішли різними життєвими шляхами, зокрема старша сестра Марія, закінчивши католицький пансіон, стане прототипом «запанілої» Масі у єдиному, але знаменитому романі Анатоля Свидницького «Люборацькі». Перший життєвий вибір самого Анатоля диктувався не стільки усвідомленим покликанням, як батьківською волею та рівнем матеріальних можливостей родини. 1843 р. він вступає до Крутянської духовної школи (бурси), яку закінчує 1851 р. Подальший шлях, передбачувано, проліг до Подільської духовной семінарії у Кам'янці-Подільському, однак саме у її стінах, замість остаточного утвердження в спадковій діяльності служителя церковного культу, експансивний юнак розпочинає пошук свого покликання – тієї, як учив філософ Сковорода, сродної праці. Не закінчивши семінарії, активний різночинець подався до Київського університету на медичний факультет (1856). Згодом перевівся на філологічний, але і його закінчити не зміг через матеріальні труднощі. Учителювання у славному Миргороді (1860-1862), праця акцизного чиновника у Козельці (1862-1869) та в Козелецькому повітовому земстві не принесли ні радощів суспільного визнання, ані гідного забезпечення. Про одруження (дружиною стала донька козелецького лікаря Олена Величківська) пише в одному з листів без жодного романтичного захоплення. 28 березня 1869 року виходить у відставку і – на той час уже батько трьох дітей – відважно перебирається із сім’єю до Києва. Тут дістає посаду помічника завідувача архіву Київського університету, де, як зазначають біографи, фактично виконує обов'язки вченого архіваріуса і за час 1869-1871 науково описує багато важливих архівних матеріалів. Ці описи буде видано правлінням універси-тету уже посмертно 1879 р. Нестатки, ранні розчарування, а почасти їх традиційний супутник алкоголь, підірвали неміцне здоров’я. Помер Анатоль Патрикійович у Києві 18 липня 1871 р.

Початок громадської праці інтелігента-різночинця – участь у таємному Харківсько-Київському студентському товаристві. Ширення забороненої літератури, заснування недільної школи на Подолі – пам’ятні на все життя результати молодечого подвижництва. Літературна творчість, природно, стає продовженням того подвижництва: патріотичні вірші, пісенні ритми, їх виконання у дружньому колі!.. Щоправда, естетично вони не вивищуються понад загальний рівень народницьких стилізацій та алегорій. За життя опублікованою залишилася лише алегорична «Горлиця». Зате посмертної слави зажила пісня «Вже більш літ як двісті»; написаний у Шевченковому ключі текст її подає персоніфікований образ козака, що живе-мучиться, живе-змагається крізь віки: «Уже років двісті, як козак в неволі, Понад Дніпром ходе, викликає долю…». Доля, звісно ж, не виходить, лиш відгукується: «Ой, рада б я вийти, / Так сама в неволі. / Гей, у неволі, у ярмі, / Під московським караулом у тюрмі. / У тюрмі, в кайданах / Забрата Богданом». Нині віднаходимо шість основних варіантів тексту цієї пісні. Вона успішно (чи радше вимушено) перейшла з дев’ятнадцятого століття у двадцяте, змінивши у найновішому з варіантів перший рядок: «Уже літ як триста…». Закінчення основного, авторського, варіанту містило цілком конкретний – гайдамацький – заклик-поклик долі, до козаченька звернений: «Гей, ти, козаче, хапай ніж, / Де побачиш вороженька, там і ріж». Мовляв, дарма, що «З нарізниць козацьких / Серпи й поробили. / Ще й гострі шаблюки / На ножі змінили».

Чи був аж таким непримиренним гайдамаком Свидниць-кий у житті реальному? в інших своїх інтенціях? Навряд чи. У наведених рядках маємо, скорше, данину риторичній закличницькій традиції української козацької поезії, задовго перед тим гучно означеній у «Думі» Івана Мазепи (і Шевченком згодом лиш іще гучніше підхопленій): «Нуте врагов, нуте бити! / Самопали набивайте, / Острих шабель добувайте, / А за віру хоч умріте, / І вольностей бороніте! / Нехай вічна буде слава, / Же през шаблі маєм права!». Інша річ, що у зображенні міжетнічних стосунків в Україні А.Свидницький буває дуже далеким від пізніших (та й сьогоднішніх) квазіінтернаціоналістських міфологем. Можливо, хтось із наших сьогоднішніх войовничих інтернаціоналістів (живучи в Україні – країні «реально победив-шего «интернационализма» з усіма похідними від того соціально-економічними та антикультурними, антиосвітніми наслідками) подекуди навіть захоче поставити йому на карб «націоналісттичні ухили» та «недостатню любов до нацменшин»? Що ж, зробити це буде не так уже й важко, поспішно вказавши, приміром, на широкий ряд справді таких дратівливих нині побутових етноні-мів, як «жид», «кацап», «лях», «хахол» («хохол»). Але зауважмо, що, по-перше, всі вони звучать в усній мові персонажів. До того ж – незрідка як ситуативна самохарактеристика (в незакінченому оповіданні «Арендар» орендар Мошко і безіменний крамар загалом п’ять разів вживають стосовно себе фразу «я бідний жидок»). По-друге, знову ж таки в реальних, описуваних митцем-нарисовцем ситуаціях, прямим адресатом цієї термінологічної «етнокритики» стає не так увесь народ, як (казавши словами найяскравішого дожовтневого публіциста Володимира Ілліча Леніна) певний тип національного життя. От і в оповіданні «Конокради», кваліфікуючи конокрадство на Поділлі як тодішній (середини ХІХ ст.) промисел переважно деякої частини єврейства, автор виводить колоритні типи нахабних, хитруватих і дерзновенних, сказати б, «постпасіонаріїв» (які, проте, у скрутні моменти поспішають під захист рідного кагалу), пише про них досить критично. Себто – без тієї амікошонської романтизації, яку практикуватиме вже у ХХ ст. співець Бені Крика Ісак Бабель у своїх «Одесских рассказах». А от присланий дядьком-єпископом посісти єпархію з «предписанием» одружитися на попівні безпутній і недовченій пияк та дебошир Тимоха-«кацап» (роман «Люборацькі») репрезентує добряче висміяний і в російській літературі тип дрімучого, глибоко бездуховного служителя куль-ту. Інша річ, що цей персонаж А.Свидницького заряджений ще й незрозумілою та нічим не виправданою зверхністю до «хахлов», у якій, втім, чітко діагностується автором примітивна імперська ідеологічна закваска, оскільки вже у першій сцені унікального сватання-вибирання однієї з-поміж трьох сестер-попівен із уст Тимохи зривається лайливе «мазепы».

Із сьогоднішнього погляду означені антагонізми на етнічному ґрунті дещо зрозуміліші, бо художньо параметровані в їхніх витоках. Йдеться ж бо й про соціальну змагальність між етногрупами та всередині них. І все ж, як і кожен значний національний талант, А.Свидницький глибокий і цінний насамперед показом внутрішніх драм рідної йому етноспільно-ти – українства. Основою цих внутрішніх драм постає з-під його пера явище, по-сучасному кажучи, етномутації. Мутація в бік польськости в умовах Поділля першої половини ХІХ ст. дає карикатурних підпанків, що поверхово мавпують високопанську рафіновану культуру, укорінювану тут століттями польського домінування і ще досить сильну та «затишну» від рідного для мавпувальників «мужицтва». Мутація на лад московський, що прискорено і тотально утверджувався через освіту, церкву, кадрову експансію й селекцію та якусь таку «симпатичну», власне етикетну корупцію. Обидві ці мутації, ставши основою сюжету роману «Люборацькі», на наших очах буквально розривають і знищують колись дружну родину старосвітського панотця Гервасія. Зразки ж етикетного хабарництва (хай і на найнижчих рівнях прояву) описані з такою художньою силою та моральною відразою, що їх хоч на фреску малюй. Сцена першого прийому у кабінеті смотрителя бурси, до якої взагалі-то попівських синів повинно б прийматися безпроблемно: «Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка. «Здравствуйте!» – заговорив він дещо пишно, дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив’язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його: «Мое вам нижайшее почтение!» – каже. І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені. Те ж зробила і Люборацька».

Наскільки А.Свидницький був послідовно непримиренний та відразливий до найменших прикмет означених мутацій і в реальному побуті, свідчить його серпневий 1862 року лист до П.С.Єфименка: «Малашенко вже одружився. Який був, такий і є шалапут. Жінку взяв просту з панських кріпачок, та не знайшов добра, бо вона аж шість літ була завдана від пана в модний магазин (m-me Шустова) в Києві і вийшла ні се ні те, ні риба, ні м’ясо. На панів дивиться, як на сонце, чоловікові робе різні прикрості не навмисне, а з дурного розуму і прилюдне пасталакає. Я з-за такої жінки повісився б, або втік би від єї, а Михайло каже, що довольний з своєї». Голос морального максималіста та ідентичного («старосвітського» ж!) українця-подоляка, ідейного народника долинає до нас з цих рядків. Таким залишався письменник і у вимушено російськомовних (журнал «Основа» припинив існування, а доба валуєвщини унеможливлювала український друк) оповіданнях та нарисах. Кілька ж його етнографічних та фольклористичних статей, виконаних на високому науковому рівні та багатих яскравою фактологією, дають змогу ще чіткіше осягнути основи українського етносу. Найбільш ґрунтовна стаття «Великдень у подолян» досі мала б передруковуватись та передруковуватись, входити до шкільних хрестоматій бодай фрагментарно. Увесь широкий спектр великодньої звичаєвості, настроєності та молодіжних і дитячих ігор висвітлено та прокоментовано в ній. Більшість звучить не тільки пізнавально, але й до діла актуально, як-от наголошування особливо делікатного, й навіть шанобливого, у порівнянні з іншими регіонами, ставлення подільських парубків до своїх дівчат. Деякі, зокрема дитячі, ігри могли б бути відтворені для дитячих садочків та молодших класів. А опис так і не пізнаного («не міг добитись пояснення») урочистого звичаю класти увечері перед Великоднем «вогонь на діяння» асоціюватиметься в уяві читача, більш-менш обізнаного з християнською аксіологією, вочевидь з ефектом благодатного вогню, який ото зіходить на вірних у єрусалимському храмі всього кількома годинами пізніш. Цей селянський подільський вогонь перед великоднім благовістом можна б назвати благоговійним: з таким урочистим благоговінням розкладають його подоляни, дозволяючи для підтримання високого полум’я нести з хазяйства все дерев’яне – навіть найнеобхідніші заготовки та реманент.

Життєвий шлях письменника недовгий і тяжкий. Відпо-відно, доробок його зовсім невеликий, а доходив він до наших днів не відразу й не цілісно. Літературознавці, котрі висловлюють жаль, зокрема з приводу того, що роман «Люборацькі», із запізненням у кілька десятиліть опублікований у сьогоднішньому вигляді, не міг мати реального впливу на розвиток української прози епохи модернізму, загалом мають рацію. Але віримо: навіть нині молодим письменникам там є чого повчитися. От хоч би й такого сюжетного прийому, коли, дійшовши до якогось цікавого моменту, оповідь раптом переключається на інший мотив, аби згодом подати інтригуючу розв’язку мотиву попереднього як самоочевидну – власне, банальну. Разюче різкі переходи оповіді від карикатурності до психологізму нагадують шевченківське вміння змінювати тон і стиль оповіді поетичної. Перечитування (а задля цього – перевидання!) варті яскраво неспростовні характе-ри, характеристичні деталі та епізоди художнього нарисування й новелістики А.Свидницького. Плюс – усі його нечисленні статті, а найперше – «Великдень у подолян».

М.П.Стрельбицький

Література

Герасименко, В.Я. Анатолій Свидницький : літ. портр. / В.Я. Герасименко. – К. : Держлітвидав України, 1959. – 134 с.

Мацевич, А.Ф. Анатолій Свидницький : біогр. повість / А.Ф. Мацевич. – К. : Молодь, 1984. – 184 с. : іл. – (Уславлені імена ; вип. 62).

Рутковська, О. «Гарячою любов’ю обіймав народ» : до 170-річчя від дня народж. А.П. Свидницького / О. Рутковська // Культура і життя. – 2004. – 13 жовт. – С. 2 : портр.

Свидницький, А.П. Люборацькі ; Оповід. ; Нариси та ст. / А.П. Свидницький ; упоряд. Р. Мовчан ; авт. передм. В. Шевчук. – К. : А.С. К., 2006. – 640 с. : іл., портр. – (Б-ка укр. л-ри).


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2014 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладача
  2. 2014 року виповнюється
  3. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини
    Січень
  4. Антоній В’ячеславович Крейчі
  5. Лютий
  6. Незгасна ватра митрополита
  7. Феномен Сергія Гальчака
  8. Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури
  9. Березень
  10. Дослідник духовного життя українського селянства
  11. Немеркнучий подвиг
  12. Академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля»
  13. Квітень
  14. Скульптор Володимир Смаровоз
  15. Травень
  16. Тадеуш (Тадеуш Пжемислав Міхал) Ґрохoльський
  17. Червень
  18. До 65-річчя від дня народження М.П.Стрельбицького
  19. Липень
  20. До 100-річчя від дня народження П.І.Муравського
  21. Серпень
  22. До 75-ліття від дня народження В.Є.Селезньова
  23. До 75-річчя від дня народження А.М.Пачевського
  24. Вересень
  25. Анатоль Свидницький – попередник Михайла Коцюбинського в літературі
  26. Пошуки симетрії справедливості у несправедливому світі
  27. Жовтень
  28. Народної культури оберіг
  29. Листопад
  30. Український лицар-отаман Я.В.Гальчевський
  31. Слово про Родіона Скалецького
  32. Грудень
  33. Фольклористка Настя Присяжнюк
  34. Відомості про авторів текстових довідок
  35. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше