ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Літописець людських доль (До 75-річчя від дня народження І.С. Волошенюка)

Версія для друку

Феномен Івана Волошенюка

Вдячний долі, що вона подарувала багатолітню радість спілкування, взаємної праці на журналістській ниві, розкіш товариських взаємин з письменником, публіцистом Іваном Волошенюком. Коли ми працювали в обласній газеті «Вінниччина», до нього люди приходили, як ідуть на сповідь до церкви. То було народне визнання.

Вже у зрілому віці Іванові Степановичу присвоїли звання «Заслужений журналіст України». А до того колеги його називали не інакше, як народним. У нього були і є свої постійні читачі, які з нетерпінням чекають чергової публікації, бо ж кожний виступ стає подією. І не тільки для області. Трудився немало років мій товариш і в «Сільських вістях». Покійний редактор цього популярного видання Іван Васильович Сподаренко при всьому творчому колективові не раз говорив: «Волошенюк робить нам чверть тиражу».

Звідки ж такий феномен? Якщо взяти географічно, то із села Ометинці Немирівського району, а якщо ментально – з глибини віків нашого українського роду, з козацької гордості і непокори, від материнської мудрості, трави і солов’їв. Все краще, що є в нашого народу – розкішна барвиста мова, любов до рідного краю, спротив брехні і фальші, дотепні жарти, уміння висміяти недолуге, і навіть пожартувати над собою, він увібрав від бабусі, мами, односельців.

Всі, хто знайомий із творчістю Волошенюка, віддають належне його вмінню знайти саме те слово, яке доходить до душі та серця, лягає в рядок, як елітне зерно в ріллю. Якщо він пише про природу, то читач бачить всю веселку кольорів і навіть відтінків, чує спів птахів і запах зела, усього, що дарує природа. Прочитайте книгу «Від трави і солов’їв», «Гіркий полине» та й, по суті, всі твори, і ви переконаєтеся в тому. А першоджерело – то мова мами, бабусі. Читаємо у повісті «Де журавка ходила»:

– Дивлюсь – і мені солодко, – говорять мама, шустаючи кукурудзяні качани. Люблю жовтий колір. Більшість людей –

білий, червоний, голубенький, руденький, дехто чорний (особливо вишивальниці: чорний хрестик на білому перкалі –

сама печаль), а я – жовтий. Коли цвіте кульбаба, у моєму серці бамкають святешні дзвони. А далі: «Коли туга підіпре груди, а від смутку почорніють слова, на тихому плесі скипить ряботиння дрібнесеньких хвиль, то це означає, що вода вгадала мій настрій, вона звикла, що я перед нею в тяжку хвилину все життя сповідаюсь... Сповідатися перед водою і квітами у мене – від матері».

На зелені свята бабуня «...прибирали урочого вигляду, хрестились і говорили просвітлілим празниковим голосом: «Свята Земле! Святий Господи! Сонце і Небо! Траво і Вітре! Водо і Бережино! Мавко і Русалице! Злидото і Достатку! Розуме і Вбогосте! Святі Янголи і Янголята! Прийміть сповідь смиренного серця і ясної душі, щоб очистились вони від гріховної мерви, як худоба від лишаю, гадина від старої шкури, ящірка від задовгого хвоста, світло від темряви, неполохана джерелиця від повсякденної суєти, небо від хмар, земля від бідності, совість від лихої думки. Прожила я, обереги мої, в скромному супокої, не заміряючись на чуже добро, без заздрощів на чуже щастя, без прокльонів і злоби на чужу осорогу, уповаючи, Господи, на твій всевишній суд і розум»».

«Неполохана джерелиця» живої народної мови, що глибин-но сягає у язичництво, передалася у спадок Іванові Волошенюку. Маючи бездоганний слух до мелодики і ритму слів, досконало володіючи стилістикою, не дозволяючи душі лінуватися, письменник досягає бажаного ефекту – змушує дивитися на світ його очима, відчувати красу природи, хвилюватися разом із героями.

Дух справжнього, а не шароварного, українства ввійшов у його душу з дитинства і не вичахає донині. Не мав і не має Іван гнучкого хребта, а від того немало горя випив, але не зламався. Від надмірної праці та стресів переніс важку операцію на серці. Але знову ж проявив характер, здолав недугу і дотепер плідно трудиться на літературній та журналістській ниві – щорічно в нього виходить у світ одна, а то й дві книги.

Потрібно списати багато паперу, щоб назвати його публікації. Без душевного болю, судом в горлі і сліз не можна читати його нарис «Магеланиха» про матір, яка втратила на війні двох синів. Мало того, вона, ризикуючи життям, дісталася поля бою під Яссами і там сама поховала молодшого. Потім від ран і душевних травм помер чоловік. Але згорьована мама, втративши найдорожче, побудувала хату, щоб хоч щось залишити після себе. «Ні роки, ні найбільші радощі не вип’ють людського горя», – слова з нарису «Магеланиха».

Щасливими жінок, які пережили Голодомор, війну й післявоєнні біди, втратили чоловіків, а то й дітей, – не назовеш. Драматична та трагічна доля української Матері – то особлива грань творчості Івана Волошенюка. Йому не потрібно було щось придумувати – ненька з трьома дітьми залишилася вдовою – чоловік захворів і раптово помер. Коли був малим, пам’ятає, як худенька мама разом із чоловіками працювала скиртоправом. Хто жив у післявоєнному селі, той знає, що це за пекельна робота – не кожному мужикові під силу. Тільки скиртоправи виробляли за рік по шістсот-сімсот трудоднів. Гіркий спогад сина: «...і мої мама в сорок четвертому році виробили шістсот сімдесят трудоднів, одержавши за це шістдесят сім кілограмів хліба». Це на сім’ю з п’яти чоловік... Недарма тоді народилася співанка:

Ленін грає на гармошці,

Сталін ріже гопака, –

Дожилася Україна:

По сто грам на їдока!

Коли неньки, січеної холодними дощами, купаної в гарячому поту на пекучому сонці, яка коровою орала, копала, сапала, скиртувала, «двигала і рвала не по силі», не стало, Волошенюк, інакше не скажеш, виплакався привселюдно нарисом «Реквієм по матері». Хіба можна уявити таке знущання над вдовою, яка тяжко гарувала, щоб виростити державі хліб: «Робили в коморі, важилися для інтересу, і в моїй мамі виявилося тільки сорок чотири кілограми.

– Чого ти сюди ходиш? – засміявся комірник, – й-богу, щоб тільки вкрасти якоїсь гречки або пшениці. Скільки ж ти можеш підняти?

Стояв на вазі повний мішок зерна. Мама торкнула шальку – сімдесят два кілограми:

– Якщо подаруєш – сама донесу додому.

Це було (щоб не збрехати) метрів за п’ятсот... Мама донесли і впали на хатньому порозі, біліші від крейди, а в очах їхніх було... щастя.

Мама казали, що той комірник був доброю людиною, але чому ж на згадці про його добрість мене душать сльози?». А далі – «Ма! Ви були для мене святими».

Його публіцистичні та художні твори часто звучать по радіо, стають сценаріями для фільмів. Зокрема, така доля хвилюючої оповіді «Сеньйора Грасселі з Чернявки». Опублікована у «Вінниччині» 1997 року, була озвучена талановитими артиста-ми обласного театру, стала фільмом.

Може здатися, що унікальні факти з життя пересічних людей самі падають в долоні автора. Насправді Іван Волошенюк має гострий слух, творчий нюх і добру пам’ять. Він ретельно вимиває з піску золоті крупинки, занотовує все значуще, пропускає через своє серце і душу. Його колеги знають – якщо Волошенюк творчо не закохався в людину, то він ніколи писати не буде. Так народилися його нариси «Командор», «Дорога через війну», «Три роки з чужим іменем», «Лист від французького друга», «Українська колгоспниця Олена Лукащук, а по-італійськи Леа Сорезіна», «Дві батьківщини Сандри Галінгані», «Героїчний дядько Михтодь» і багато-багато інших.

Він переможець всеукраїнських журналістських конкурсів «Золоте перо», «Журналіст року» і всіх тотожних обласних, почесний громадянин села Тиманівка Тульчинського району, звідки родом знаменитий хлібороб, Герой Соціалістичної Праці Пилип Желюк.

Іван Степанович вважає, що талановита журналістика – близька рідня художній літературі. А написано ним немало оповідань і повістей. Як письменник, він заявив про себе в 1980 року книгою «Іменем хліба». Згодом були – «Літо приємних зустрічей», «Барвінок холоду не чує», «Ви чуєте, журавлі?», «Дорога через тишу», «Алло, пришліть кореспондента», «І Крим, і Рим, і мідні труби», «Немирівська трагедія», «Страх і совість», «З пам’яті доріг і старих блокнотів», «Все те, що на серце лягло», «Два ангели на двох велосипедах», «Гіркий полине», «Котилося літо», «Вийшов кобзар з Поділля», «Фотомоделі Вінницького зоопарку», «Печалі неосвячених могил», «Три пелюстки любові», «Орли зграями не літають», «Від трави і солов’їв».

Цей перелік нічого не скаже тому, хто не читав цих, хвилюючих, написаних вишуканою мовою інтелектуала, глибоко народних життєописів.

А хто читав? Процитуємо хоча б лист Суссани Стрєлкової до автора, який вартий того, аби навести його повністю:

«Здрастуй, Ваня! Ось тобі сповідь смиренного серця. Я читаю, сумую, хвилююсь і плачу щасливою сльозою. Наша зустріч і твої книги так зворушили мою душу, що я тут серед росіян, башкир і татар, непомітно для себе, заговорила рідною мовою, а з тобою розмовляла по-російськи. Згадала ті слова, які знала з дитинства, які заснули в моїй пам’яті тому, що тут – на Уралі, мені нема з ким їх говорити уже 35 років.

Читаючи твої твори, ходжу з тобою кривулястими зигзагами твоїх стежок, бачу кульбаб’ячі рушники городів і ті ставки, в яких городи купають свої ноги. І спливло в моїй пам’яті дитинство, яке пройшло в с. Івонівці Тиврівського району.

Я раптом згадала, як моя мама ночами ходила із сусідкою до ожереда за соломою, щоб вранці приготувати сніданок. І тієї в’язанки не хватало на один раз; як я, мала, ходила на грядку цибулі і цим врятувалася від рахіту, що вразив мене в голодному 1947 році; як ми купалися в ставку і цибали з греблі перед лотоками у воду, бо там було глибоко і, як нам, дівчаткам, дуже хотілося залізти на велике слизьке колесо млина разом з хлопчиками; як нам зводили хату-мазанку кацапи з Борскова і ставили слупи, сволоки і варцаби (ці слова я забула, а тепер вони ніби самі виринули із скриньки пам’яті, а слово «свербиус» ледве згадала, і відразу ж переклала на російську – «шиповник»); як ми гирилицею залазили в чужі городи за грушами і штурхали одне одного під боки... Від напливу далеких і милих спогадів дитинства чавлять сльози.

Мене охопили такі сердечні порухи, коли читала вперше твої книги, що захотілось їх перечитати. Це я роблю кожної вільної хвилинки і блукаю з тобою по всьому Поділлю, бо воно і моє. Я чула колись і запам’ятала назавжди назви тих сіл і районів, про які ти пишеш, а тепер їх поновила в своїй пам’яті. А в Ометинці твої закохалася і заздрю землякам, серед яких народився такий потужний майстер слова – мій знайомий, тоді молодий веселий і дотепний журналіст Ваня Волошенюк, а тепер – шанований і багатьма любимий письменник Іван Степанович, який досконало володіє українською мовою та мистецтвом цікаво про все написати.

Вдячна долі, що звела в юності мене з тобою, Толею Бортняком, Сашою Воронюком, Женею Захар’яшем, Ліною Пшесмецькою. Пам’ятаю Вас, молодих, здатних на різні смішні витівки.

Ваня, сподіваюся, що цей лист прийде якраз до твого дня народження. Я вітаю тебе з ним і бажаю, щоб ти ще довго-довго був здоровим і щасливим. Обіймай Всесвіт своїм поглядом, таким, як ти побачив небо, що перевернулося в чисту воду на Свитязі. Твори, розповідай про все, що запало в душу, бо ти вмієш так гарно і барвисто описати, що коли читаєш, то ніби бачиш все своїми очима. А слова «осьо», «онде», «отут», «либонь» чула з дитинства, але рідко надибувала в літературі, а в твоїх творах вони заграли особливою музикою, схвилювали моє серце, вернули на стежки мого краю.

Ваню, знай, ти – моя Україна!».

Лист прийшов з далекого міста Снєжинська на Уралі і коментувати його – зайве, хіба що завважимо – такі емоції може викликати лише література високого штибу. І щастя для письменника, що пережите ним, густо зрошене почуттями, вистраждане муками творчості, описане словами, що лягають, як цеглини в руках майстра, який зводить храми, – шедеври архітектури, не залишає байдужими тисячі читачів. Божа іскра, помножена на щоденну працю душі, інтелекту, творить дива.

Не одна Сусанна Стрєлкова освідчується в любові до його таланту. Світлана Телятникова, прочитавши збірку повістей та оповідань «Дорога через тишу», не змогла стримати своїх почуттів, поділилася ними з читачами на сторінках «Вінницької газети»: «...разом з героями книжки співпереживаю їхні радощі й печалі не лише тому, що усе це повернуло мене у далеке минуле, в якому зустріла любі серцю краєвиди й відчула гарячий порох літніх стежинок, по яких бігала босоніж, і не тому, що спіткалася з долями дуже знайомих і близьких мені по духу людей. Підозрюю, що сталося це диво через те, що володіє Іван Волошенюк таємницею сполучення звичайних слів у виразні образи, що мова його напоєна і насичена щирими почуттями любові до рідної землі, до людей, з якими його звела доля у житті».

Віддають йому належне й колеги. Талановита журналістка Інна Медведєва: «Я назвала його «могіканом», бо тепер не пишуть так оголено-щиро. Пропускати чуже крізь свій кровообіг, брати в голову й близько до серця – немає дурних. «Не можна було стримати сліз», – так або трохи інакше пише Волошенюк, коли оповідає чиюсь чергову одіссею. І це означає – сльози були. Я недавно випадково дізналася: йому, коли працює, стає зле. Чим дужче хвилюють перипетії чужої драми, чим більша сюжетна напруга, тим вищий тиск у скронях. Так поступати судний тільки талант. І письменства, і людяності. Хоч і платить потому розбурханим пульсом, червоними повіками, росою на чолі. Далебі, Волошенюк і сам це знає: «фанатики літератури неспроможні дбати про своє здоров’я. Тут уже одне з двох: або здоров’я, або натхнення. А музи, як відомо, до здорових ледарів у гості не ходять»».

Відомий критик Михайло Стрельбицький справедливо вважає, що Іван Волошенюк спромігся сказати своє неповторне слово, й навіть витворити свою власну жанрово-стильову традицію в жанрі літературного нарису. Слідом за А.Свидницьким, М.Коцюбинським, М.Йогансеном, Б.Антоненком-Давидовичем, А.Дімаровим, С.Колесником... Для повнішого розуміння творчості Івана Степановича наведу такі твердження цитованого нами критика: «Власне, для нього ніколи не існувало абстрактних істин. Волошенюкова істина неодмінно являється в одній з двох іпостасей: істина-характер, істина-ситуація. Протистояння тут жодного. Просто одного разу його цікавить передовсім неординарний людський характер, доля людська, котра переходить через безліч життєвих ситуацій, у свою чергу ці ситуації створюючи чи перетворюючи. В іншім випадку – ситуація (її величність Ситуація!) як можливість якомога повного, укрупненого вияву характеру, вдачі людської, пощастить – то й цілого суспільства (середовища).

Зразком істини-характеру є «Магеланиха». Природа материнства й, зокрема, материнства українського, здатного в усі світи полинути, усі світи перейти в ім’я дитини і родини, знайшла тут справді хрестоматійне втілення.

За зразок істини-ситуації – «Трусили самогон». Влада в особі маленьких виконавців сільського та районного рівня постає наодинці з народною стихією (з одного боку) та його величністю Циркуляром (з іншого). Постає – і не в змозі ані стихію опанувати, ані циркуляр повністю виконати...

Книги Івана Волошенюка чекають на свого рецензента. Як читач скажу, що він великий майстер слова, тонкий психолог, знавець непростої людської душі. Його твори читаються легко, але нікого не залишають байдужими. Якщо письменник описує людину складної долі, але великої душі, то й читач починає любити цього героя, поважати, співпереживати разом із ним, а якщо таврує негідника, підлість, підлабузництво, то і ти палаєш праведним гнівом. А це і є прояв справжнього Таланту, який оцінив і визнав читач!

Василь Паламарчук,

заслужений журналіст України



Літописець людських доль (До 75-річчя від дня народження І.С. Волошенюка)

  1. Від укладача
  2. Феномен Івана Волошенюка
  3. 1. Твори Івана Волошенюка
    1.1. Окремі видання
  4. 1.2. Твори, опубліковані у збірниках, періодичних виданнях
  5. 1.2.2. Публіцистика, нариси, інтерв’ю (1963-1995)
  6. 1.2.2. Публіцистика, нариси, інтерв’ю (1996-1998)
  7. 1.2.2. Публіцистика, нариси, інтерв’ю (1999-2001)
  8. 1.2.2. Публіцистика, нариси, інтерв’ю (2002-2005)
  9. 1.2.2. Публіцистика, нариси, інтерв’ю (2006-2013)
  10. 2. Література про Івана Волошенюка
  11. Іменний покажчик
  12. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше