Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А. Тімірязєва

 

 

ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ

2012 РОКУ

Хронологічний довідник

 

Вінниця, 2011


ББК 92.5(4УКР-4ВІН)

З 72

 

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова, директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

 

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року: хронол. довід. / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; уклад. Г.М.Авраменко; ред.: М.Г.Спиця, Г.М.Слотюк; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2011. – 232 с.

У даному хронологічному довіднику вміщено довідково-бібліографічні матеріали до ювілейних дат Вінниччини 2012 року.

Традиційне щорічне видання розраховане на різні категорії споживачів краєзнавчої інформації, які зацікавлені у вивченні та поширенні краєзнавчих знань.

©Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 2011

 

Від укладача

Шановні читачі! Пропонуємо вашій увазі черговий випуск хронологічного довідника «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року». Його мета – надати представникам владних структур, працівникам культурно-освітніх установ, викладачам, журналістам, краєзнавцям, студентам, учням, широкому колу читачів довідковий матеріал про важливі події в історії області, ювілеї видатних уродженців краю та діячів, які життям і діяльністю пов’язані з Вінниччиною.

Дати у хронологічному довіднику подані за новим стилем. Якщо у джерелах траплялися розбіжності, перевага надавалась інформації з фундаментальних енциклопедично-довідкових видань. Неточності можливі у датуванні подій, що відбувалися до лютого 1918 р., оскільки джерела не завжди розрізняють старий і новий стилі. У підготовці цих довідок активну участь взяли вінницькі науковці, письменники, краєзнавці, спеціалісти окремих галузей, зокрема: О.Шестопалюк, А.Подолинний, М.Стрельбицький, Ю.Легун, С.Гальчак, Т.Соломонова, Я.Бранько, О.Роговий, В.Третяк, В.Спусканюк, С.Царенко, П.Цимбалюк, В.Добровольська, Т.Бойчук, Т.Гарбулинська, О.Матвійчук, С.Козловська, Л.Тупчій. У складанні хронологічного списку дат частково використано матеріали календарів знаменних і пам’ятних дат районів, надісланих центральними районними бібліотеками області.

Видання відкриває хронологічний перелік знаменних і пам’ятних подій в житті нашого краю, точну дату яких до дня не встановлено. При цьому слід звернути увагу, що багато історичних подій, представлених у довіднику, територіально пов’язані з Поділлям, оскільки Вінниччина входить в цей історично-географічний край. Далі йде перелік дат за місяцями і числами. До кожної дати подається анотація, в якій стисло викладається зміст події, біографічні відомості ювілярів у краєзнавчому аспекті. Важливою складовою даного видання, як і попередніх років, є розширені текстові довідки з бібліографічними списками, які інформують про окремі, найбільш визначні дати на 2012 рік. Розміщені вони в загальному переліку дат. Видатні постаті Вінницького краю, вшанування яких в області відзначається щорічно, виділені курсивом. Хронологічний довідник доповнює Іменний покажчик, де вказано номери, за якими подана інформація про ювіляра 2012 р. У даному виданні представлено «Перелік авторських текстових довідок з видань «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини» на 2000-2011 рр.», а також вперше подано список їх авторів.

Радимо бібліотекарям використати пропоноване видання для відзначення дат, які пов’язані з історією та культурою певного району, міста, села, поповнення відповідного краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату. Більш широку інформацію про ювілейні дати Вінниччини можна отримати у відділі літератури та інформації з питань краєзнавства (тел. (0432) 56-28-24), де до ваших послуг – зведений краєзнавчий каталог, картотеки, краєзнавчі електронні бази даних: «Література про Вінницьку область», «Персоналії», «Календар» тощо, Інтернет, фонд краєзнавчої літератури, довідково-бібліографічних видань.

З переліком знаменних і пам’ятних дат світового та державного значення, українських професійних та великих народно-релігійних свят на 2012 р. ви зможете ознайомитися на сайті Національної парламентської бібліотеки України.

За інформацією про дати світового та державного значення звертайтеся у відділ довідково-бібліографічного та інформаційного обслуговування (тел. (0432) 35-11-04).

Для поліпшення подальшого видання календарів просимо надсилати його укладачам свої зауваження та пропозиції. Запрошуємо державні установи, підприємства, культурно-освітні заклади, ЗМІ, громадські організації, науковців, краєзнавців до співпраці щодо виявлення і надання нам інформації про знаменні і пам’ятні дати для видань хронологічного довідника наступних років, що значно розширить його інформаційний потенціал. Ми будемо вам дуже вдячні.

Наша адреса:

21050, Вінниця, вул. Соборна, 73

Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Відділ літератури та інформації з питань краєзнавства

Тел. (0432) 56-28-24

Факс (0432) 35-23-94

E-mail: kraev@library.vn.ua

http://old.library.vn.ua

Щедрий ти, мій Подільський краю, золотокосими ланами і осінньою розкішшю притомлених садів з налитими силою землі восковими плодами. Зросло чимало у твоєму життєдайному лоні людей невтомної і працьовитої вдачі, щирих серцем і душею, багатих талантом хлібороба і красного письменства, думками високого злету і мужньої звитяги на ратному полі.

Так було, так нині є і буде завше так.

І.Ткаченко

2012 року виповнюється:

650 років (1362) з часу появи першої писемної згадки про м.Ладижин Тростянецького р-ну, м.Хмільник, с.Брацлав, нині смт Немирівського р-ну.

620 років (1392) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Чернівці, нині смт.

580 років (1432) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про села Копистирин і Мурафа, нині Шаргородського р-ну.

560 років (1452) з часу заснування с.Долиняни Мурованокуриловецького р-ну.

520 років (1492) з часу появи першої писемної згадки про с.Мізяків Калинівського р-ну.

460 років відтоді, як у королівському привілеї 1552 р. зафіксована перша писемна згадка про надання с.Уланів (нині Хмільниц. р-ну) магдебурзького права. Збудована в Уланові у другій половині ХVІ ст. фортеця була одним з опорних пунктів шляхетської Польщі.

410 років (1602) з часу появи у джерелах перших згадок про села Котюжинці, Нова Гребля, Польова Лисіївка, Лісова Лисіївка Калинівського р-ну, вперше засвідчено топонім «Липовець» (поряд з Айсином).

400 років (1612) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Балабанівка Оратівського р-ну.

390 років (1622) з часу появи першої згадки про с.Журавлівка Тульчинського р-ну.

300 років (1712) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Бродецьке, нині Козятинського р-ну.

290 років (1722) з часу, як зафіксована перша писемна згадка про с.Сокілець, нині Козятинського р-ну, с.Мончинці Калинівського р-ну.

270 років (1742) з часу появи у писемних джерелах першої згадки про с.Стрільники Шаргородського р-ну.

250 років (1762) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Безіменне, нині Козятинського р-ну.

230 років (1782) з часу, коли в описі Вінницького староства вперше з’явилася згадка про слободу Тяжилів, який нині знаходиться у межах м.Вінниці.

* * *

580 років (1432) відтоді, як Західне Поділля ввійшло до складу Польщі.

520 років (1492) Українському Козацтву, одним із ареалів якого було Поділля.

500 років (1512) відтоді, як у Вінниці на Замковій горі князем К.І.Острозьким, на той час Брацлавського та Вінницького старости, було споруджено замок. Був спалений 1580 р. і більше не відбудовувався. Нині це археологічна пам’ятка на неподалік Староміського мосту.

400 років (1612) з часу створення єзуїтської резиденції та школи у Вінниці.

390 років (1622) з часу відкриття францисканського кляштору у м.Барі.

390 років від дня народження Романа Ониськовича Ракушки-Романовського (псевдоніми: Ракушенко, Рікушченко, Ракушчина, Рокушко) (1622, с.Романівка, нині Бершад. р-ну, – 1703), українського історика, письменника. Як гадають дослідники, – родом із шляхетської сім’ї. Учасник Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. У 1658-1663 рр. був сотником, потім наказним полковником Ніжинського полку та генеральним підскарбієм в уряді гетьмана І.Брюховецького. За гетьмана Д.Многогрішного перебрався до Брацлава, де жив до 1675 р., провадячи службу Божу у церкві. Останні десятиліття служив священиком Миколаївської церкви у старовинному місті Стародубі. Літературна діяльність його пов’язана з видатною пам’яткою української історіографії і літератури XVII ст. «Літописом Самовидця».

340 років (1672) відтоді, як за Бучацьким трактатом армія султана Магомета IV заволоділа Поділлям. Брацлавщину султан віддав своєму союзнику П.Дорошенку.

310 років (1702) відтоді, як вибухнуло народне антифео-дальне повстання під проводом С.Палія, С.Самуся, А.Абазина і 3.Іскри (тривало до 1704 р.).

310 років (1702) з часу завершення будівництва дерев’яного триверхого храму Покрови Пресвятої Богородиці в с.Лозова Шаргородського р-ну.

280 років (1732) з часу побудови Свято-Михайлівського храму у с.Митинці Хмільницького р-ну.

275 років (1737) з початку постійного поштового зв’язку у м.Вінниці.

260 років (1752) з часу побудови храму Чуда архістратига Михаїла у Вороновиці, нині смт Вінницького р-ну.

260 років (1752) відтоді, як коштом воєводи Київського та Краківського князя Любомирського засновано Чечельницький костьол.

240 років від дня народження Нахмана Брацлавського (1772-1810), єврейського проповідника-хасида, автора притч і казок. У 1802-1810 рр. жив у м.Брацлаві, нині смт Немирівсько-го р-ну.

230 років (1782) з часу побудови палацу Потоцьких у Тульчині.

200 років (1812) відтоді, як на пожертви офіцерів 28-го єгерського полку в Літині було відкрито першу школу, де навчалося 15 хлопчиків та 2 дівчинки.

200 років (1812) тому відбулася Вітчизняна (франко-росій-ська) війна, яка залишила значний слід в історії Подільського краю.

225 років (1787) відтоді, як було завершене будівництво кляштора (монастиря) кармелітів у м.Бар.

225 років (1787) з часу закладання дендрологічного парку в Немирові.

190 років (1822) з часу побудови у Липовці костьолу.

180 років (1832) з часу відкриття Вінницької (російської) гімназії (у 1847 р. переведено до м.Білої Церкви).

170 років (1842) храму Різдва Пресвятої Богородиці, побудованого в с.Пасинки Шаргородського р-ну.

170 років (1842) з часу заснування Мурованокуриловецького цукрового заводу. Нині не працює.

165 років (1847) з часу відкриття школи у с.Попівці – найдавнішої на Липовеччині.

160 років (1852) з часу заснування нині працюючого Жданівського (Хмільниц. р-н) цукрового заводу.

160 років від дня народження Менахема-Нахума Літинського (1852, Вінниця – 1900), єврейського поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, історика.

160 років від дня народження Гната Денисовича Галицького (1852, с.Чемериси Волоські, нині с.Журавлівка Бар. р-ну, – ?), українського і польського віолончеліста, композитора, педагога. Закінчив Петербурзьку консерваторію. Один із засновників музичної школи в Лодзі (1858), де викладав.

160 років від дня народження Чеслава Гермогеновича Неймана (1852-1906), українського і польського історика, юриста, фольклориста, етнографа. Тривалий час жив у Вінниці, працював присяжним повіреним. Тут у кінці 90-х рр. ХІХ ст. зблизився з М.Коцюбинським. Був активним співробітником журналу «Киевская старина». Автор ряду праць з питань українського фольклору та археології. 1886 р. Ч.Г.Нейман дослідив 2 кургани біля с. Переорки Вінницького повіту, в яких виявлено поховання на давньому горизонті головою на північний захід із залізними списами, ножами та кінською збруєю. Крім того, він обстежив і описав пам’ятки у Вінницькому повіті: у лісах коло с.Стрижавка – систему валів, кургани, у с.Якушинці – городище. Нейман також провадив розвідкові розкопки у м.Стара Синява Літинського повіту і оприлюднив знахідки з них. Його праці є значним вкладом у розвиток краєзнавства на Поділлі.

150 років (1862) з часу заснування Бабинського цукрового заводу (Іллінец. р-н, ліквідований у 2006 р.): Вищеольчедаївського цукрового заводу (Муровано-Куриловец. р-н, ліквідований в 1999 р.)

150 років (1862) з часу відкриття шкіл у селах Зозівці, Козинцях, нині Липовецького р-ну, церковно-приходських шкіл у селах Пагурці, Зозулинці, Пустовіти, Думенки, Сулківка, Торчин Хмільницького р-ну, с.Четвертинівка Тростянецького р-ну, с.Дяківка Бершадського р-ну, с.Івашківці Шаргородського р-ну.

140 років (1872) відтоді, як у Хмільнику побудована Свято-Троїцька церква. За часи свого існування жодного разу не зруйнована. За цей період була відчинена для всіх православних міста. Входить в перелік семи чудес Хмільника.

140 років (1872) з часу відкриття церковно-приходських шкіл грамоти в селах Філіопіль, Петриківці Хмільницького р-ну.

140 років (1872) з часу заснування Немирівського спиртового заводу, Немирівського цукрового заводу (ліквідований у 2007 р.).

130 років (1882) з часу заснування журналу «Киевская старина», де вміщувалися численні публікації про Вінниччину (виходив до 1906 р.).

130 років (1882) відтоді, як у Шаргороді було відкрито однокласне народне училище, нині це Шаргородська середня загальноосвітня школа, в с.Пеньківка цього ж району відкрито міністерське училище.

120 років (1892) у перекладі нашого земляка П.Ніщинського вперше українською мовою була видана «Одіссея» Гомера.

120 років (1892) з часу відкриття церковно-приходських шкіл у селах Клітенка, Пагурці, Рибчинці, Сьомаки Хмільниць-кого р-ну.

110 років (1902) відтоді, як у Вінниці розпочав роботу Народний дім, побудований за проектом архітектора Г.Артинова. Головною метою його діяльності стало просвітництво, в основному для молоді. В приміщенні будинку була добре влаштована сцена з декораціями, розміщена бібліотека, читальня Товариства тверезості. Тут проводилися народні читання, розважальні вечори. Під час Першої світової війни у приміщенні знаходився лазарет на 26 ліжок, який був відкритий Комітетом Червоного Хреста на пожертви населення. На жаль, будівля Народного дому не збереглася. Нині на цьому місці, по вул. Коцюбинського, 53, знаходиться приміщення Вінницького будівельного технікуму.

110 років (1902) закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 11 м.Вінниці».

110 років (1902) Вахнівській сільській лікарні, нині Липовецького р-ну.

110 років від дня народження Костя (Костянтина Андрійовича) Довганя (1902, за ін. даними – 1892, с.Жахнівка, нині Тиврів р-ну – 13.07.1937, Київ), книгознавця, літературного критика, бібліографа. Працював секретарем кабінету читачівства Українського наукового Інституту книгознавства, був секретарем журналу «Критика». Репресований, реабілітований 1957 р.

100 років з часу відкриття (1912) в с.Комсомольське Козятинського р-ну костьолу святого Йоана Непомуцена.

100 років (1912) відтоді, як у с.Турбів Липовецького р-ну було відкрито невелике підприємство по видобутку каоліну. Поклади турбівського каоліну за своїми запасами – на другому місці в Європі. У 1927 р. на базі старого підприємства спорудили новий завод, потужність якого в довоєнний період досягла 38 тис. т каоліну на рік. Нині – це ВАТ «Турбівський каоліновий завод». Основна продукція заводу – каолін збагачений для виготовлення гумово-технічних та пластмасових виробів, штучної шкіри та тканини. Спільно з ТОВ «Екогарнет» займається також переробкою відходів виробництва каоліну. Продукція – пісок різної фракції та складу, який використовується для фільтрації води.

100 років (1912) з часу заснування у с.Росоша Липовецького р-ну паперової фабрики. Випускала такі види продукції: картон плоского шару, гофрокартон, ящики, піддони для пакування горілчаних виробів, папір мазутований. Потужність фабрики була 4800 тис.т продукції в рік. Нині ліквідована.

100 років (1912) з часу побудови земської лікарні у с.Нова Прилука Липовецького р-ну, нині вона – в складі Турбівської міської лікарні.

100 років (1912) з часу побудови храму святого великомученика Димитрія Солунського у с. Салинці Немирів-ського р-ну.

100 років (1912) з часу:

– побудови за проектом міського архітектора Г.Артинова: першої у Вінниці шестиповерхової будівлі готелю «Савой» (нині готель «Савой-Вінниця»). Готель був обладнаний центральним водяним опаленням і електроліфтом;

– відкриття у Вінниці першої лінії трамвайного сполучення центру та Замостя;

– заснування у Вінниці взуттєвої фабрики «Ястреб» (сьогодні на її території торговельно-розважальний комплекс);

– відкриття у Вінниці учительського інституту, четвертого на той час у Київському навчальному окрузі і восьмого в Україні. Його першим директором призначено М.Д.Запольського.

100 років від дня народження Тимофія Омеляновича Грубого (1912, с.Савинці Тростянец. р-ну – ?), повного кавалера ордена Слави.

100 років від дня народження Рувима Яковича Лернера (1912, м.Янів, нині с.Іванів Калинів. р-ну, – 1972), єврейського мовознавця, фольклориста.

90 років (1922) відтоді, як у Вінниці розпочато створення Подільського губернського історичного архіву для зберігання дореволюційних архівних документів. З його заснування бере початок історія сучасного Державного архіву Вінницької області.

90 років (1922) відтоді, як в с.Уладівка Літинського р-ну почали працювати сільська бібліотека, дитячий притулок, клуб, де було організовано роботу драмгуртка і оркестру.

90 років (1922) з часу заснування Браїлівського цукрорадгоспу (Жмерин.р-н).

90 років (1922) відтоді, як у маєтку колишніх панів Сабанських в с.Верхівка Тростянецького р-ну була організована агропромшкола. 1939 р. навчальний заклад перейменовано у Верхівський сільськогосподарський технікум. На підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 895 від 21.09.1997 р. він був реорганізований у підрозділ Вінницького державного аграрного університету. З 2009 р. – це Верхівський коледж Вінницького національного аграрного університету.

90 років (1922) відтоді, як в с.Дашківцях Літинського р-ну було організовано товариство спільного обробітку землі.

90 років (1922) з часу заснування у м.Вінниці протитуберкульозного диспансеру.

90 років (1922) відтоді, як у Тиврові було відкрито перший в області сільський кінотеатр.

90 років від дня народження Андрія Дмитровича Ковбасюка (1922, с.Кам’янка, нині в межах смт Липовець – 1959), Миколи Васильовича Савчука (1922, с.Ялтушків Бар. р-ну), повних кавалерів ордена Слави.

80 років (1932) з початку Голодомору 1932-1933 рр. На Поділлі (сучасні Вінницька та Хмельницька області) від голоду загинуло від 781 тис. 574 чол. до 1 млн.127 тис. 761 чол. Архівні джерела містять суперечливу інформацію. Населення Поділля до Голодомору становило 4 млн. 726 тис. 400 чол. Якщо ж брати до уваги і сім районів, які відішли у жовтні 1932 р. від Вінницької області до Київської (в 1937 р. чотири з них знову увійшли до складу Вінницької області), кількість жертв голодомору подолян буде ще більшою.

80 років (1932) з часу створення Турбівської МТС (Липовец. р-н). 1960 р. на її базі було розпочато будівництво заводу чавунних водопровідних труб, який 1964 р. реорганізований у машинобудівний. Нині це ВАТ «Атеко», який спеціалізується на виробництві універсально-прибиральних машин для комунального господарства: механізованого прибирання вулиць, очищення їх від снігу, посипання доріг піском у зимовий період – всього 13 найменувань машин. За технічними характеристиками продукція заводу не поступається західним аналогам.

80 років (1932) з часу заснування Чечельницького молочного заводу, нині ТОВ «Чечельницький молочний завод».

80 років (1932) з часу відкриття Жмеринського тютюно-ферментаційного заводу.

75 років (1937) з часу відкриття Бершадської районної бібліотеки для дітей, Чернівецької публічної бібліотеки, нині Чернівецька центральна районна бібліотека.

75 років (1937) відтоді, як засновано ЗАТ «Хмільникмеблі». Це одне із 16-ти діючих деревообробних підприємств області. На сьогодні воно випускає у широкому асортименті корпусні меблі, спальні гарнітури, м’які меблі, кухні, столи обідні та інше.

60 років (1952) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 26 м.Вінниці».

50 років (1962) з часу виходу в світ документальної повісті Івана Авксентійовича Безуглого «Тайны «Вервольфа» (Вінниця, 1962).

50 років (1962) з початку забудови у Вінниці житлового масиву Вишенька.

50 років (1962) відтоді, як у с.Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району створено аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця».

50 років (1962) з часу започаткування Вінницькою обласною бібліотекою ім. К.А.Тімірязєва (нині ОУНБ) видання «Календаря пам’ятних дат по Вінницькій області». Перший випуск (тираж – 50 прим.) вміщував знаменні і пам’ятні дати в політичному, господарському і культурному житті Вінниччини 1962 р. Спочатку випуски календаря адресувалися бібліотечним працівникам, тому містили детальні рекомендації щодо використання ними включених у календарі матеріалів. З роками постійно удосконалювалася структура видання, змінювалися його назви, читацьке призначення, принцип наповнення основного ряду дат, включення довідкових статей та бібліографії, спосіб друку, дизайн, наклад тощо. Сьогодні традиційне щорічне видання ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва – це хронологічний довідник «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини … року». В підготовці довідкових статей до нього беруть активну участь науковці Вінниці, краєзнавці, спеціалісти різних галузей. Адресується довідник широкому загалу вінничан, які зацікавлені у вивченні та поширенні краєзнавчих знань.

50 років (1962) відтоді, як у с.Морозівка було відкрито пам’ятник 114 воїнам-односельчанам, які загинули на фронтах Другої світової війни (скульптор Пархоменко), у с.Немерче – пам’ятник на вшанування 148 воїнів-односельчан, які віддали своє життя за Перемогу над фашизмом (скульптори Костевич, Кулагін). Муровано-Куриловецький район.

50 років (1962) відтоді, як у Вінниці розпочато трансляції телевізійних програм.

40 років (1972) з часу відкриття Музею Героя Радянського Союзу В.В.Порика в с.Порик Хмільницького району.

30 років (1982) з часу відкриття Музею лісового господарства Вінниччини у Вінниці; Музею історії с. Жабелівка Вінницького району.

30 років (1982) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 20 м. Вінниці».

30 років (1982) з часу заснування Журавлівської дачі (Тульчин. р-н) – ботанічного заказника загальнодержавного значення площею 582 га.

30 років (1982) з часу відкриття у м.Калинівка пам’ятника партизанам. Напис на постаменті: «Партизанам, які діяли в роки Великої Вітчизняної війни на території Калинівського району». Автор – скульптор А.Довженко.

25 років (1987) відтоді, як у Вінниці державна комісія прийняла адмінбудинок по Хмельницькому шосе – «Книжка».

25 років (1987) з часу відкриття санаторію «Поділля» у Хмільнику.

25 років (1987) Піщанському краєзнавчому музею.

20 років (1992) з часу створення Вінницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату у межах Вінницької області. Сьогодні в єпархії служить 112 священослужителів. Парафії об’єднані у 21 благочиння. На парафіях діє двадцять недільних шкіл для дітей. Єпархія бере активну участь у громадському житті області. Представників Вінницької єпархії зазвичай запрошують на різного роду конференції, виставки, громадські заходи, на радіо і телебачення.

20 років (1992) з часу відкриття Картинної галереї у смт Муровані Курилівці. В її основі – твори відомого українського художника Федора Зотиковича Коновалюка (1890-1984), уродженця с.Калівка, нині с.Ягідне Мурованокуриловецького району. Галерея розміщена у районному Будинку культури і нараховує понад 100 предметів. Щороку її оглядають близько 10 тис. відвідувачів.

20 років (1992) з часу заснування бренду української горілчаної компанії Nemiroff, яка за ці роки виросла до світового концерну та одного з найбільших світових імен в галузі. Продукцію компанії знають у 72-х країнах світу, вона займає третю позицію у світі серед виробників. Всі 28 продуктів теперішньої лінійки міцних напоїв виготовляються підприємством на основі чистих біо та органічних продуктів. До свого 20-річчя компанія створила новий продукт – перший в Україні преміальний еконапій Nemiroff-Distinct.

20 років (1992) з часу створення Вінницького обласного осередку Національної Спілки майстрів народного мистецтва України. Його основне завдання – сприяти розвитку народного мистецтва у Вінницькій області, відродженню відомих в минулому осередків гончарства, ткацтва, вишивки, народного малярства, виявлення сучасних народних майстрів, популяризація їх творчості, освітня діяльність. 18 років його очолював Федір Панчук, відомий вінницький художник, заслужений діяч мистецтв України, а нині осередком керує Іван Горобчук, художник, заслужений майстер народної творчості України.

1812 рік в історії Вінниччини

(до 200-річчя Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 р.)

На початку ХІХ ст. вся Україна входила до складу Російської імперії, а відтак всі удари й поразки, як і всі успіхи та перемоги «Великоросії» неодмінно давалися взнаки й на її території.

Коли 12 (24) червня 1812 р. Наполеон І повів свої головні сили на Москву, він не забув і про український напрямок. За його наказом австрійський, польський і саксонський корпуси під загальним командуванням генерала Реньє незабаром окупували частину Волинської губернії. Важливу роль у забезпеченні ІІІ Обсерваційної армії О.Тормасова відіграв у цей час Подільський регіон.

Ще 1810 р. на Україну були направлені французькі агенти, які мали підтримку серед польського населення. У 1811-1818 рр. сталися пожежі у Києві, Кам’янці-Подільському, Липовці та інших повітових містах, які були використані владою для роздування антифранцузьких і антипольських настроїв.

З натхненням зустріли призначення головнокомандуючим діючої проти Наполеона армії М.І.Кутузова подоляни, які давно знали знаменитого полководця. Зокрема, вінницький дослідник Я.Бранько відзначив перебування Михайла Іларіоновича на наших землях у 1792 р., коли він очолював повітовий корпус так званої Української армії, яку кинули на польських повстанців. Про це в одній з академічних біографій великого полководця читаємо: «Виступивши з Молдавії в кінці квітня, війська Кутузова переправились біля Могилева через Дністро, і пішли в напрямку Вінниці. Великих військових зіткнень під час цього маршу не було».

Переправа біля Могилева-Подільського сталася 7(18) травня 1792 р., а вже наприкінці цього місяця командуючий польськими військами Ю.Понятовський відвів свої гарнізони з Меджибожа, Літина, Хмільника, Брацлава, Немирова, Красного, Ладижина, Тульчина до Уланова і потім на Волинь. (Цікаво, що під час походу Наполеона Ю.Понятовський очолив збройні сили Варшавського Герцогства). У 1805 р. М.Кутузов командував Першою, або Подільською армією, чиї полки стояли від Придністров’я до Волині. У 1806-1808 рр. Михайло Іларіонович, як Київський генерал-губернатор, опікувався і Подільською губернією. У квітні 1808 р. прославлений полководець, ідучи на війну з Туреччиною, розквартировував свої полки у Вінницькому, Могилівському, Летичівському, Проскурівському, Ушицькому повітах. У травні 1812 р. він, як командуючий Молдавською (Дунайською) армією, підписав з Туреччиною вигідний Бухарестський мир, що дозволило потім передислокувати вивільнені сили проти французьких нападників.

Наприкінці травня поштові станції Липовецького повіту готували по 30 коней для забезпечення проїзду переможця турків до Житомира. Звістку про призначення головнокомандуючим М.І.Кутузов отримав у своєму помісті Горошкові під Житомиром, і негайно дав наказ розквартированим там військам рухатись на Волинь. 50-тисячна Дунайська армія, на чолі якої тоді стояв Чичагов, передислокувалася через Поділля і відразу змінила негативний для росіян баланс сил на Волинському театрі військових дій.

Ще до офіційного початку бойових дій став створюватися рухомий «магазин» для російської армії (7000 волів з 1000 підвід). З вересня 1812 р. Поділля за наказом Чичагова надало 1719 пароконних підвід для продовольчого забезпечення військових дій. Їх відправили у Волинську губернію. Для постачання 3-ї Західної та Дунайської армій у багатьох містах та містечках Поділля заклали, так звані, «магазини» – склади продовольства, фуражу, спорядження та інших ресурсів.

Велику роль у тиловому забезпеченні зіграли «магазини» вздовж Дністра: у Жванці, Могилеві, Ямполі, Дубоссарах і Тирасполі. Сюди з українських губерній позвозили 90 тис. четвертей борошна, 8,2 тис. четвертей круп, 120 тис. четвертей вівса і т.д.

За кілька місяців до початку вторгнення Наполеона інспекцію складів кількох українських губерній зробив майбутній Герой Вітчизняної війни генерал П.Багратіон, який доносив військовому міністру: «Волинської, Київської і Подільської губернії запасні магазини майже всі надзвичайно розпорошені, а в іншому місці хліб складений по коморах і сараях, не захищених від вогню». За наказом П.Багратіона, біля складів обладнали наметні вартові приміщення і посилили караули.

З початком бойових дій від подолян Вінницького, Летичівського і Проскурівського повітів до армії Багратіона надійшло 5176 пудів сухарів, а для Дунайської армії, яка через Поділля прямувала на Волинь – 3750 коней, 1450 підвід та різний необхідний інвентар. Лише в першій половині жовтня 1812 р. у Тарутінський табір з Подільської і Волинської губерній прибуло 10812 стройових коней, які негайно були розподілені по кавалерійських частинах.

Разом з провіантом направлялися і добровольці, про що дізнаємося із рапорту липовецького лікаря Клодницького Київському лікарському правлінню від 22 червня 1812 р. «про призначення мене, на виконання припису головнокомандуючого 2-ю західною армією пана генерала від інфантерії князя Петра Івановича Багратіона, у воєнний госпіталь…, і що таке призначення сходиться з ревносним моїм бажанням бути корисним державі…».

Губернські адміністративні установи, маючи рекомендації вищих чинів імперії, організовували різні добровільні акції. Після залишення ворогом Москви на місця стали розсилати переможні реляції. Збереглися численні вказівки, щоб їх: «віддрукувати в типографії губернського правління, розіслати оні у всі присутсвенні місця, в Дворянські Комісії і Губернському Маршалу при повідомленнях, а Повітовим Маршалам, в Таможні, Карантинні Контори, Бродські поліції і нижні земські суди при указах з тим, щоб по цьому у відомстві своєму учинили би оні відомими».

Активну роботу по підняттю патріотичних настроїв зіграли духовні правління, подільський семінарський лектор, інші духовні особи. Вони організовували церковні служби, збір пожертв (в т.ч. від священиків і дияконів). Лише з Могилівського повіту надійшло 57 руб. сріблом і 66 руб. асигнаціями. У Могилівському духовному правлінні при підготовці до святкування перемоги над Наполеоном у 1814 р. передбачалися нагороди у вигляді хрестів з надписом «1812 рік».

Навіть католицьке духовенство не стояло осторонь, про що дізнаємося з літопису Вінницького капуцинського кляштору: «Весь червень збирали для армії вози, коней і волів. Ще збирали волові підводи для доставки на них війську припасів. Для збору цих підвід і відсилки їх були обрані погонщики. Транспорти були направлені в Мінськ, потім надійшло розпорядження вести їх до Києва. Надійшло розпорядження, щоб із ста душ нарядити одного воїна-козака з усією амуніцією і кіньми. В грудні прийшло розпорядження декана про обов’язкове оголошення (з костьольної кафедри) вістей про перемогу руських над ворогами».

Частина священослужителів пішла в армію і разом з усіма проливала кров за перемогу. Ось лише кілька стрічок з прохання ополченця Данила Скрицького до Подільської консисторії:

«…В 1812 році з іншими священо- і церковно-служительськими дітьми поступив у тимчасове військове ополчення з тим, щоб по закінченню військових дій міг бути повернутий на попереднє мешкання. Знаходячись на службі в Катеринбурзькому піхотному полку, будучи пораненим під містом Лейпциг у ліву руку відсіченням картеччю трьох середніх перстів, від чого вже нині вилічений, переведений із того ж полку у Вінницьке комісаріатське депо, звідти у колишню рухому 22 номера інвалідську полуроту, а звідсіля в інваліди Кам’янець-Подільської губернії. Нині ж бажаю бути повернутим на попереднє мешкання в духовне відомство при рідному дяді Брацлавського повіту с.Гут приходському священику Іоані Яворському, по спроможності до посади дяка…»

Ще 5 червня 1812 р. в Україну був надісланий попередній указ про формування у Київській і Подільській губерніях чотирьох кінних козачих полків «з людей до козачої служби гідних і здавна навикам і бажанням до неї відомим». Та дворянські збори, на яких покладалися організаційні моменти, не приступили до конкретної роботи, аж поки не розпочалися військові дії. Вже 28 червня «генеральна розкладка» про місця збору козаків була розіслана по Київській губернії (до неї входили тоді Липовецький та Махнівський повіти, які знаходилися у межах північно-східної Вінниччини). За кожним полком закріплювалося по чотири повіти, зокрема 1-й полк формувався у Махнівці (нині с.Комсомольське Козятинського р-ну) із козаків Махнівського, Липовецького, Радомишльського та Сквирського повітів. Просилися туди і жителі сусіднього Вінницького повіту Подільської губернії (так, відставний прапорщик Іван Маковський подав відповідний рапорт Військовому міністру Барклаю де Толлі і Махнівському городничому Єфимовичу). 2-й полк було сформовано у Білій Церкві, 3-й – в Умані, 4-й – у Кам’янці-Подільському.

В цілому комплектування цих формувань зайняло близько 40 днів, після чого Київська та Подільська губернія поставили 4800 козаків. Полками, сформованими на території Вінниччини, командували: 1-м – полковник Турчанінов, 4-м – майор Мініцький. Кожен полк загальною чисельністю до 1200 чол. складався з 2-х батальйонів, 38-ми ескадронів. Ескадрон нараховував 150 козаків – здебільшого колишніх міщан і селян.

Подільська губернія найшвидше виставила самий перший український козацький полк – 1100 козаків, більше 7000 коней, 7000 волів, близько 4000 підвід, 1746 погоничів і т.д. Козацькі загони формувалися у Балтському, Брацлавському, Вінницькому, Гайсинському повітах.

Кожна губернія надала своє форменне обмундирування, на що збирали по 1,5 рублі з кожної ревізької душі. Для прикладу, Київські козаки (в їх число входили і жителі сучасних північно-східних районів Вінниччини) носили «куртки сині з комірами по полках, шаровари сірі з випушкою по полках, пояси за зразками, шапки з витешкетами, шинелі, портупеї з получушками, ладунки та чемодани». Кожен полк мав свій прапор, а його командний склад формувався з відставних офіцерів та унтер-офіцерів. Вони користувалися усіма правами уланських частин російської кінноти.

За порівняно короткий час інтенсивна військова підготовка, помножена на козацькі традиції та звичність українців до військової служби, привели до формування цілком боєздатних частин. Усі командири полків відзначали сумлінність та дисциплінованість козаків. В одному з рапортів військовому міністру полковник Вітте підкреслював, що козаки «служать з ревністю надзвичайною».

Іван Йосипович Вітт, або Вітте (1781-1840) більше знаний як син скандально відомої грекині Софії, потім відбитої графом С.Потоцьким у його батька – Й.Вітте, коменданта Кам’янець-Подільської фортеці. Та мало кому відомо, що колишній волонтер Наполеонівської армії в червні 1812 р. перейшов на бік Олександра І і за наказом царського уряду безпосередньо займався формуванням 4-х козацьких полків Київської та Подільської губерній. Він керував ними в ранзі начальника бригади, з жовтня 1812 р. – генерал-майора. Коли восени 1814 р. Олександр І своїм наказом демобілізував ополченців-козаків, кінно-козацьку дивізію з Київщини і Поділля в Українську козацьку (уланську) дивізію (4 полки) на чолі з нашим героєм. А ще через три роки її влили до складу Бузької уланської дивізії – І.Вітте знову очолив козаків.

У радянських істориків організатор козацького ополчення не користувався популярністю, бо був тією особою, що повідомила Олександру І таємницю про існування декабристських товариств. За вірність присязі і особисту мужність у боротьбі з польськими повстанцями Микола І вручив йому коштовну шаблю «За хоробрість» і призначив шефом українського уланського полку – наступника слави козацьких ополченців 1812 р.

Який же бойовий шлях козаків? 4-й подільський полк разом з іншими визволяв Волинь і відзначився під час штурму Бреста. Згідно наказу, він супроводжував артилерійський полк 3-ї армії. 1-му, 2-му, 3-му українським полкам дивізії полковника Вітте було доручено в складі 3-ї армії захищати Брест, що вони й «виконували з найкращою ретельністю». Бойовий шлях «української козачої дивізії» аж до взяття Парижа занотував і видав у вигляді журналу Іван Похвиснев.

Ще одним наказом – 12 червня 1812 р. у Київській, Волинській та Подільській губерніях створилися для козацької та конвойної служби загони, так званої, «лісової варти». Її чисельність у Кам’янці-Подільському досягла 505 чоловік, яких незабаром перекинули на Волинь у 3-ю західну армію О.Тормасова разом зі 395-ма «лісовими козаками» з Київщини і 165-ма – з Волині (всього з 3-х губерній – 1064 чол.).

6 липня російський уряд видав маніфест про створення «другої оборони» – земського ополчення. Формально це не поширювалося на українські губернії, проте селянство валом повалило захищати Вітчизну. Загалом українські губернії (в т.ч. Подільська) дали 75 тис. ополченців!

Проте патріотичний запал з острахом сприймався правлячими класами. За особистим наказом імператора Олександра І, всі 5000 ратників ополчення Київщини були переведені в рекрути. Тоді ж у 4-й уланський полк рекрутували нікому ще невідомого Устима Кармалюка. Як і іншим, це йому не сподобалося, і він на початку 1813 р. дезертирував з місця служби у Кам’янці-Подільському, щоб стати легендарним народним месником. Як співалося у народній пісні: «Не захотів Кармалюк цареві служити…». У жовтні 1812 р. в ході чергового солдатського набору Подільській губернії було запропоновано замість рекрутів поставити коней. У Бару та Яневі розгорнули пункти їх збору, куди загалом звели 3,5 тис. рисаків.

Після поразки Наполеона нічого не отримали лише селяни, яких так і не звільнили від кріпацтва. У Тульчині – резиденції колишніх симпатиків Наполеона Потоцьких – розмістився штаб 2-ї армії, у якій служили чимало героїв війни 1812 року. Серед них найвідоміший – П.І. Пестель, керівник Південного товариства декабристів. Під впливом побаченого у Європі останні готували зміни у суспільстві. Власне, посилення суспільно-політичного руху і є одним з найбільших наслідків Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 року.

Роговий О.І., голова міжрайонного об’єднання «СОБ» (м.Липовець), краєзнавець.

Література

Абаліхін, Б. Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. / Б.Абаліхін. – К., 1962. – 63 с.

Бранько, Я.А. Портрет Кутузова (на Поділлі) / Я.А.Бранько // Хімік (Вінниця). – 1992. – 19 черв.

Гуменюк, С. Поділля у війні 1812 року / С.Гуменюк // Рад. Поділля. – 1984. – 17 лют.

Вініковецький, С. Документи свідчать: [док. у Вінниц. обл. архіві про участь подолян у Вітчизн. війні 1812 р.] / С.Віні-ковецький, К.Новофастівська // Вінниц. правда. – 1962. – 17 жовт.

Дружинин, Н.М. Историческое значение Отечественной войны 1812 г. / Н.М.Дружинин: [включено дані про формув. полків в Поділ. губ.] // Вопр. истории. – 1962. – № 12. – С.48-59.

Нариси історії Поділля: на допомогу вчителю / Л.В.Баженов, І.С.Винокур, С.К.Гуменюк та ін. – Хмельницький, 1990. – 327 с. – Зі змісту: [Поділля у Вітчизнян. війні 1812 р.]. – С. 120-121.

Похвиснев, И. Журнал или записки войны, открытой французами в России 1812 г. июня 12 дня, а прекращенной россиянами в Париже 1814 г. марта 18 дня, писанные на маршах и бивуаках украинской казачьей дивизии / И.Похвистнев. Ч.1. – М., 1830.

Український народ у Вітчизняній війні 1812 р.: зб. док. – К., 1948.

Усенко, П. Вітт (Віт, де Вітт, де Вітте) Іван (Ян) Йосипович / П.Усенко // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т. 1. – С. 582.

Усенко, П. Кутузов Михайло Іларіонович / П.Усенко // Енциклопедія історії України. – К., 2008. – Т. 5. – С. 537-539.

* * *

ЦДІА, ф. 442 (Канцелярія Київського генерал-губернатора), оп. 787, спр.1475.

ЦДІА, ф. 533 (Київський воєнний генерал-губернатор), оп. 1, спр.1513, 1531.

ДАВО, ф. Д-455, оп. 4, спр. 71.

ДАВО, ф. Д-513, оп. 1, спр. 84

* * *

Поділля у війні 1812 року: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу // www.tovtry.km.ua/ua/.../podillja_u_vijni1812.ht... . – Назва з екрана.

Франко-російська війна 1812: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу // uk.wikipedia.org/.../Франко-російська_війна_1... . – Назва з екрана.

90 років Вінницькому архіву

Початки архівної справи на теренах Східного Поділля губляться у сивій давнині: знаємо лише, що у другій половині XVI ст., у новоствореному Брацлавському воєводстві запроваджені шляхетські суди: гродський, земський та підкоморський, при яких мали б бути архіви. Перша конкретна вказівка на існування місця концентрації архівних документів у Вінниці сягає 1580 р., коли через необережність сталася пожежа Вінницького замку, у якій згорів і архів.

Вінницький архів актових книг зазнав суттєвих втрат і під час Визвольної війни та Руїни. Впродовж наступного, XVIII ст., архів гродських та земських книг зберігався при Вінницькому гродському суді. У період входження нашого краю до складу Російської імперії у Вінниці існували архіви повітових установ.

Після відкриття 1890 р. у Вінниці окружного суду, дія якого поширювалася на 7 повітів Подільської губернії, при канцелярії старшого нотаріуса окружного суду було створено Вінницький нотаріальний архів.

Перші кроки з організації архівної справи в краї після ліквідації царизму були зроблені військовими. У липні 1918 р. при штабі 2-го Подільського корпусу в м.Вінниці організовано військово-історичний відділ, що займався збором документів, залишених частинами армій Південно-Західного фронту.

У 1920 р. у Вінниці при Подільському губернському відділі народної освіти була створена архівна секція охорони пам’яток давнини, мистецтва і природи. У тому ж році при ній відкрито Подільський обласний архів, який складався з архівного, бібліотечного і бібліографічного відділів. Місцем розташування архівної установи визначались «Мури», як найдавніша споруда, до того ж частково вільна, і за своїми розмірами придатна для подібних цілей.

На початку 1920-х рр. архівна система регіону переживала перманентну реорганізацію, викликану нестабільністю радянської влади та постійними адміністративно-територіальними змінами. Навесні 1922 р. у Вінниці розпочато створення Подільського губернського історичного архіву для зберігання дореволюційних архівних документів. Він був укомплектований з матеріалів Подільського та Кам’янець-Подільського архівних управлінь. Зокрема, з Кам’янця до Вінниці було перевезено документи частини повітових, а також губернських установ. З цього моменту і бере початок історія сучасного Державного архіву Вінницької області.

У 1938 р. архів переходить у відомство НКВС.

Через напад фашистської Німеччини обласний архівний відділ 7 липня 1941 р. одержав наказ начальника Управління внутрішніх справ області про підготовку до евакуації найбільш цінних таємних матеріалів, усі ж інші документи належало спалити протягом 24 годин. Працівники архіву завантажили у залізничний вагон і відправили у м. Актюбінськ документи відділу секретних фондів разом з науково-довідковим апаратом. Усі інші матеріали завдяки позиції архівістів та завідуючого архівом не були знищені, як того вимагав згаданий наказ, а залишилися під окупацією.

Окупаційна влада відновила роботу обласного історичного архіву 1 листопада 1941 р. Незмінним завідуючим архіву аж до приходу радянських військ у 1944 р. був К.Глазирін. Після звільнення Вінниці від фашистів було встановлено, що за час окупації архів втратив 257 фондів на 42229 одиниць зберігання.

З 1944 р. архів став називатися Вінницьким обласним державним архівом. У травні 1965 р. було запроваджено нову структуру і штати держархіву. Зокрема, створено відділ комплектування, зберігання, обліку і науково-довідкового апарату, відділ використання і публікації, а також лабораторію архіву.

У рік переходу архівної мережі області з відома МВС у підпорядкування облвиконкому (1960) облдержархів видав свій путівник (упорядники – А.Г.Бабенко, С.Я.Вініковецький, В.П.Воловик).

На початку 1970-х рр. спортивне товариство «Динамо» передало архіву найбільшу частину Мурів – колишню костельну залу. У 1976 р. тут було створене найбільше архівосховище обласного архіву (сховище №7) загальною площею 1310м2. Відтепер весь комплекс Мурів вернувся до своєї давньої традиційної ролі – осередку науки і просвітництва Вінниччини.

З 1980 р. архів носить назву – Державний архів Вінницької області.

У 1991 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради України до державного архіву Вінницької області приєднано колишній обласний партійний архів. Нині це – корпус №2 ДАВіО по вул. М.Пирогова.

У 2005 р. було розпочато капітальний ремонт фасаду та даху корпусу №1 за рахунок субвенції Держбюджету України на ремонт пам’ятки історії та архітектури державного значення «Єзуїтський монастир». Роботи тривали і наступні кілька років. Хоча донині реконструкція остаточно не завершена, Мури набули цілком іншого вигляду і стали справжньою прикрасою нашого міста.

Нині Державний архів Вінницької області – провідна наукова установа регіону, у якій працює чотири кандидати і доктор історичних наук. Тут зберігається біля 1,5 мільйона справ з безцінною інформацією з історії Східного Поділля. Архів активно співпрацює з українськими і закордонними організаціями, товариствами, дослідниками, виконує велику кількість запитів і звернень громадян. Нещодавно розпочав роботу сайт архіву, на якому розміщені цінні інформативні видання – «Путівник», «Анотований реєстр описів дорадянського періоду», «Список фондів» та інші.

Легун Ю.В., доктор історичних наук, директор Державного архіву Вінницької області

Література

Бережной, В. В областном архиве активно фотографируют документ: [у Вінниц. обл. арх. запроваджується створення електрон. фотокопій док.] / В.Бережной // Вінниц. реалії. – 2011. – 23 лют. – С. 10.

В архіві таємниць поменшало: [про вист. маловідом. док. у держ. арх. Вінниц. обл.] // Вінниц. газ. – 2008. – 27 серп. – С. 5.

Винокурова, Ф. Архів показує незалежність: [заст. дир. обл. держ. арх. розповідає про вист., присвяч. Дню незалежності України] / Ф.Винокурова, зап. О.Маєвська // RIA. – 2008. – 27 серп. – С. 9.

Гальчак, С.Д. Таємниці століть донести до нащадків: [з історії розв. архів. справи на Вінниччині] / С.Д.Гальчак // Пуль-суючі джерела. – 2008. – 24 груд. – С. 1,2.

Державний архів Вінницької області // Архіви окупації. 1941-1944 / упоряд. Н.Маковська. – К., 2006. – Т.: 1. – С. 94-120.

Дмитрук, О. Архів – це хліб науки: [про роботу Вінниц. держ. арх.] / О.Дмитрук // Вінниц. газ. – 2007. – 19 квіт. – С. 2.

Зонова, І. Обласний архів обдерли «догола»: [про пам’ятку архіт. ХVІІ ст.] / І.Зонова // 33-й канал. – 2006. – 29 берез. – С. 21.

Козак, І. Лиха коса голодомору: [у приміщенні Держ. арх. Вінниц. обл. розгорнуто вист. арх. матеріалів, приуроч. до Дня памяті жертв голодомору і політич. репресій 1932-1933 рр.] / І.Козак // Независим. курьер. – 2009. – 3 груд. – С. 2.

Колеснікова, А. Що приховують документи «обмеженого доступу» в архіві?: [про роботу обл. арх.] / А.Колеснікова // 33-й канал. – 2007. – 2 трав. – С. 5.

Легун, Ю. Вінницький обласний архів виходить на новий рівень роботи / Ю.Легун]; запис. О.Мороз // Вінниц. газ. – 2010. – 2 берез. – С. 5.

Петренко, О. Документи державного архіву Вінницької області з історії Брацлавської губернії та намісництва (1793-1797) / О.Петренко // Тези доп. чотирнадцятої Вінниц. обл. історико-краєзн. конф. 5 верес. 1995 р. – Вінниця, 1995. – С. 20-22.

Снєжина, І. Обличчя Вінниці: [про історію приміщення Вінниц. обл. архіву – пам’ятку ХVІІ ст.] / І.Снєжина // 33-й канал. – 2004. – 5 жовт. – С. 18.

Чорна, Г. «Мамо, ти нас проміняла на архів», – напівжартома сказала донька.: [про заст. дир. Вінниц. обл. арх. Ф.А.Винокурову] / Г.Чорна // Вінниччина. – 2009. – 25 груд. – С. 7.

Що не зміг сказати тоді автор

(до 50-річчя виходу книги Івана Безуглого «Тайны «Вервольфа»)

У кінці 1962 року Вінницьке обласне книжково-газетне видавництво видало сенсаційну, на той час, документальну повість Івана Авксентійовича Безуглого під назвою «Тайны «Вервольфа» [1]. В ній розповідалося про підпільну і партизанську боротьбу радянських патріотів проти окупантів в районі ставки Гітлера «Вервольф», що під Вінницею. Окремими главами повість друкувалася протягом 1959-1961 рр. у різних газетах тодішнього СРСР.

І ось що написав через 50 р. про цю книгу і його автора письменник Іван Волошенюк: «Молодий майор держбезпеки Іван Безуглий, історик за фахом, розкопав у потаємних «схронах» КДБ німецькі архіви про людей, які стали віч-на-віч з потужною розвідслужбою гестапо (так у нас традиційно називають усі німецькі спецслужби, авт.), якої у Вінниці було більше, ніж в якому-небудь столичному Парижі, бо тут будувалася, а потім діяла гітлерівська ставка «Вервольф»… Івану Безуглому довелося ламати стереотипи, «єдино правильних і єдино вірних підходів до людей, які не значилися в партизанських списках підпілля, а, отже, не мали, так би мовити, законної індульгенції на патріотизм…» [7; 20].

У коротенькому резюме до книги редакція написала наступні слова: «імена багатьох героїв тих днів у книзі не названі. Багато подій ще не вивчені і не описані» [1].

В даній коротенькій статті я хочу розповісти про долю одного із патріотів-підпільників, про якого І.Безуглий тоді не міг написати, бо той свого часу був репресований. Згодом його ім’я було названо, але зараз, на превеликий жаль, знову забуте.

Йдеться про Панченка Анатолія Петровича, керівника однієї з підпільних організацій Вінниччини у 1941-1942 рр.

Розпочнемо з розділу за назвою «Таємниці Берліна дізнаються в Кремлі» книги І.Безуглого, в якому автор розповів про те, як начальник штабу вінницької підпільної організації Олександр Парамонов підготував і відправив до Москви чотирьох підпільників з відомостями про становище в окупованій Вінниці і про будівництво ставки Гітлера [1; 179-192].

Але автор не зміг тоді назвати прізвище керівника цієї організації (а це був вищеназваний Панченко).

Вчитаємося у сторінки книги «Нариси історії Вінницької обласної партійної організації», де написано, що в обласному центрі у 1941-1942 рр. діяли дві великі підпільні організації. Одну з них очолював Іван Васильович Бевз, другу – Юхим Павлович Панченко (в підпіллі – Юхим Павлович Левченко, кличка «Бурлака») [9; 186]. Тут була допущена помилка: треба писати «Анатолій Петрович Панченко» і далі – по тексту. [8]. Організацією Панченка з важливими даними про становище у Вінниці і навколишньому регіоні через лінію фронту були послані: І.Я.Бялер, І.А.Бондар, Г.Т.Прокудін, а слідом за ними І.С.Драхлер [9; 193,194].

Вперше докладні відомості про ці події стали відомі зі сторінок «Доповідної записки зв’язківця Г.Т.Прокудіна про діяльність Вінницької підпільної комуністичної організації», виданої 1971 р. [6; 94-100].

Про підпільну організацію Панченка (Левченка) розповідали колишній секретар Вінницького підпільного обкому партії Д.Т.Бурченко [3;109-110], журналіст Іван Рябокінь [11] та автор, у співпраці з Данилюком Д.Д. та Мазилом І.В. [2; 256-259].

Тепер про те, чому прізвище Панченка (Левченка) тоді не міг назвати І.Безуглий.

«В кінці серпня 1942 р. гестапівці за допомогою провокаторів натрапили на слід Вінницького підпілля. Зазнали розгрому підпільні організації Бевза, Панченка-Левченка, ряд партійний груп» [9; 194]. Багатьох підпільників було розстріляно і закатовано.

Архівні матеріали засвідчують, що у в’язниці Панченко вів себе мужньо, не зрадив товаришів і через чотири місяці, за відсутності доказів, був звільнений (поліція сподівалась, що це дозволить виявити його зв’язки з підпіллям). Але він виїхав з Вінниці у квітні 1943 року. Цей факт став причиною того, що у листопаді 1944 р. Панченко був заарештований органами НКВС за співпрацю з окупантами і засуджений на 10 р. позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Там він і помер від паралічу серця у жовтні 1947 р.

24 липня 1964 р. військовий трибунал Прикарпатського військового округу відмінив постанову про арешт Панченка (і ще двох його товаришів по підпіллю) за відсутністю складу злочину. Його було поновлено в рядах КПРС. Крім того, постановою Вінницького бюро обкому Компартії України 30 грудня 1974 р. був визнаний факт існування і діяльності підпільної групи під його керівництвом.

Щоб якомога більше дізнатися про діяльність Панченка (Левченка), я посилаю зацікавлених осіб до справ Державного архіву Вінницької області, у яких вони знайдуть багато достатньо цікавої і, навіть, несподіваної для себе інформації [8].

Але, на жаль, і сьогодні наші історики і журналісти замовчують це ім’я, бо у своїх творах називають тільки одну Вінницьку підпільну організацію під керівництвом Івана Бевза [4; 16], [5; 213-214], [9; 12-13], [12; 55,56,59].Тобто вони розповідають про трагічні події в житті вінницького підпілля на рівні книги «Сонце над Бугом», яка вийшла з друку аж 1967 р. [12; 40-42].

Література

1. Безуглый, И. Тайны «Вервольфа»: докум. повесть / И.Безуг-лый. – Винница: Винниц. обл. кн.-газ. изд-во, 1962. – 314 с.

2. Бранько, Я.А. До питання про постать Панченка-Левченка в антифашистському русі у Вінниці 1941-1944 рр. / Я.А.Бранько, Д.Д.Данилюк, І.В.Мазило // Поділля у контексті української історії: матеріали Всеукр. наук. конф. Вінниця, 29-30 листоп. 2001 р. – Вінниця, 2001. – С. 256-259.

3. Бурченко, Д.Т. Рейд к Южному Бугу / Д.Т.Бурченко. – К.: Политиздат Украины, 1978. – 207 с.

4. Визволителі Вінниччини: фотоальбом. – Вінниця: Книга-Вега, 2004. – 65 с.

5. Вінниця: іст. нарис. – Вінниця: Книга-Вега, 2007. – 304 с.: іл., фото.

6. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.): зб. докум. і матеріалів. – О.: Маяк, 1971. – 308 с.

7. Волошенюк, І. Немирівська трагедія: суб’єктивне есе на теми героїзму і жлобства. – Вінниця: О.Власюк, 2002. – 238 с.

8. Державний архів Вінницької області: фонд П-425, оп.1, спр. 113, 114, 115.

9. Книга Пам’яті України. Вінницька область. Том 1. – К.: Наук. ред. Голов. редкол. Книги Пам’яті України, 1994. – 974 с.

10. Нариси історії Вінницької обласної партійної органі-зації. – О.: Маяк, 1980. – 343 с.

11. Рябокінь, І. Люди з легенди: докум. нарис / І.Рябокінь // Вінниц. правда. – 1975. – 6, 7, 11 трав.

12. Сонце над Бугом: звершення на Вінниччині за 50 рад. років. – О., 1967. – 156 с.

13. Чотири Вінницькі броди: хронік.-докум. колаж. – Вінниця: Консоль, 2008. – 256 с.

Бранько Я.А., краєзнавець

Вишенька – перлина Вінниці

(до 50-річчя забудови житлового масиву «Вишенька» у Вінниці)

На початку 60-х років минулого сторіччя планувалося, що Вінниця мала стати найбільшим індустріальним центром Подільського краю. У місті розпочалося активне промислове будівництво підприємств приладобудування, електротехнічної та легкої промисловості; набирали потужності вже існуючі виробництва агропромислового комплексу.

Великі масштаби індустріалізації Вінниці призвели до небувалого в історії міста розмаху житлового будівництва, яке виносилося на околиці, де забудова велася цілими масивами. На той час у Вінниці мешкало 180 тис. жителів, місто потребувало розширення. Тому для розміщення нового житла був виготовлений проект функціонального використання міських земель та прилеглих до них територій, який називався Генеральним планом забудови м.Вінниця на період до 1970 р.

Про цю подію в обласній газеті «Вінницька правда» від 1 січня 1961 р. у статті «Біля карти міста» розповів начальник обласного відділу в справах будівництва та архітектури А.Крейчі, який керував розробкою цього генерального плану. Нові житлові масиви передбачалося розвивати в районі Тяжилівського, Тиврівського та Хмельницького шосе.

«Протягом найближчого десятиріччя, як видно з розрахунків, населення міста зросте до 200 тис. чоловік. А це значить, – підкреслює автор часопису, – що ми повинні мати в кілька разів більше житлової площі, ніж тепер…». І далі: «Південно-західна частина міста між вулицею Пирогова, Хмельницьким шосе і Барським шосе буде районом найбільш інтенсивної забудови. На площі 250 га створюватиметься новий мікрорайон міста». На той час це були посівні землі.

7 листопада 1962 р. «Вінницька правда» подала статтю «Тут буде місто-сад», у якій головний інженер проекту обласного проектного інституту Діпроцивільпромбуд В.Кравцов розповів про початок проектування першого житлового мікрорайону по Хмельницькому шосе поруч фабрики художніх виробів. Нову забудову в той час назвали «Вінницькими Черемушками». Це буде фактично ціле нове місто на 40 тис. жителів.

Ось про що повідомила газета: «На 259 га розкинуться шість мікрорайонів. Весь житловий масив обрамлятиме зелена рамка насаджень. На сході від території, де розміститься ряд нових підприємств, його відділять захисна лісосмуга і широка вулиця. На півночі – липи Хмельницького шосе і ліс. А на півдні, понад річкою Вишенькою, розкинеться парк зі стадіоном на 25-30 тисяч глядачів, літнім театром, водною станцією…». Передбачалося, що кожен мікрорайон – це завершений архітектурний комплекс, який би включав у себе житлові будинки, школу, дитячі садки. Перші поверхи кількох будинків відводитимуться під магазини, ательє мод, майстерні побутового обслуговування. Посередині житлового масиву пройде проспект. Зв’язок із центром буде підтримуватися трамваєм, лінія якого продовжиться до Барського шосе.

У північно-східній частині житлового масиву, за захисною смугою, відводиться спеціальний комунальний квартал для обслуговування двох перших мікрорайонів.

На жаль, ці заходи не були підтверджені детальним проектом і відповідними планами розвитку. Не відбулося детального проектування напередодні забудови всього майбутнього житлового масиву, а тому не здійснена захисна смуга, не відбулася і комунально-побутова зона, а згодом життя змусило приймати вибіркові рішення, що призвели до порушень нормативів містобудування і викликали скарги перших мешканців нових мікрорайонів.

1961 рік став роком початку будівництва нового західного житлового району міста, який згодом отримав назву «Вишенька» на честь річки й садиби Вишня відомого хірурга М.І.Пирогова. Цього року до району були підведені комунальні мережі, побудовано дорогу, розпочато спорудження станції технічного обслуговування. Пізньої осені 1961 р. бригада будівельників БМУ на чолі з Борисом Степановичем Бондарем здійснила монтування фундаментів перших 4-х п’ятиповерхових великопанельних будинків у першому мікрорайоні. Будівництвом цієї житлової групи було започатковано напрям від Хмельницького шосе до вулиці Спартаківської (нині вулиця Келецька) нової вулиці. Коли 1962 р. перші будинки в новому мікрорайоні прийняли своїх мешканців, нову вулицю назвали вулицею «600-річчя» на відзнаку ювілею міста (на той час першу писемну звістку про Вінницю пов’язували з подільськими подіями 1362 р.).

До кінця 60-х рр. у шести мікрорайонах Вишеньки вибірково відбувалася забудова лише п’ятиповерховими житловими будинками, більшість із яких були панельними. Якість такої забудови за типовими проектам не радувала вінничан, хоча для багатьох нове окреме житло стало неабияким стимулом для життя в місті. Але рівень забезпечення населення торговельними та побутовими закладами залишався недостатнім, проблемою був і транспортний зв’язок із підприємствами міста, бо його забезпечував лише трамвай по Хмельницькому шосе, не було і телефонного зв’язку. Мало хто бажав тоді жити в районі Вишеньки, особливо мешканці, яких відселяли з центру міста при реконструкції старої забудови.

Продовжувати надалі таку забудову було недопустимо, бо вона поглинала цінні землі і була неефективною економічно. У Вінниці стала гостро відчутною відсутність генерального плану розвитку міста, у якому Вишенька повинна була зайняти вагомий розділ. Новий Генеральний план Вінниці був розроблений інститутом «Діпромісто» 1967 р. та затверджений 1969 р. (наступний – відповідно 1985-1987 рр.).

Будівельна індустрія також відставала від попиту. Перші два 9-типоверхових панельних будинки у Вінниці були побудовані на проспекті Космонавтів (1969), напередодні відкриття пам’ятника радянським льотчикам, які визволяли місто від фашистських загарбників. Матеріали для зведення цих будинків завезли з Києва. Було зрозумілим, що Вінниці для подальшого розвитку потрібні інвестиції, які б стали основним фактором містобудування.

Місто над Бугом в центральній частині України було привабливим як в екологічному, так і в економічно-стратегічному плані. Для держави Вінниця могла б стати центром регіону. А тому невипадковим був намір розміщення у Вінниці підприємств військово-промислового комплексу, і саме у західному районі міста. Прикро, що Вишенька спочатку будувалася без врахування цих підприємств.

На початку – в середині 70-х рр. терміново були розроблені проекти детального планування житлових районів, зокрема, до 1980 р. – Проект детального планування житлового району Вишенька з розміщенням у ньому 10 житлових мікрорайонів на 85-90 тис. населення, перспективного розвитку політехнічного інституту, будівництва по вул. Келецькій тролейбусної та трамвайної ліній. Разом із цим, місто нарешті отримало право обґрунтовано вести забудову 9-ти та 14-типоверховими будинками. Одночасно з будівництвом зростало і населення району. В середині 70-х рр. на Вишеньці проживало уже більше 70 тис. чол. У 1972 р. район увійшов до новоствореного у Вінниці Ленінського адміністративного району.

Починаючи з 80-х рр., Вишенька збагатилася новими багатоповерховими будинками з усіма комунальними зруч-ностями. З’явилися школи, дитячі садки, магазини, лікувальні та навчальні заклади, широкі проспекти, озеленені затишні вулиці, паркова зона з водоймою. Творча праця вінницьких архітекторів стала плідною і результативною, хоча деякі цікаві починання залишилися незавершеними. Зокрема, із деяким заниженням поверховості забудови реалізовано об’єднані VII-VIII мікрорайони вздовж вул. Стахурського (автор проекту детального плануван-ня – архіт. І.О.Білан, 1973 р.).

В той час навколо водосховища річки Вишенька проектувалася дитяча зона відпочинку та розваг, а від вулиці Юності до Барського шосе була запроектована мала дитяча залізниця з казковими станціями і змонтовано біля 300 метрів колії, а поруч Музею-садиби М.І.Пирогова збудована перша станція. Здійснити цей проект не вдалося, навіть коли потяг і вагончики для цієї залізниці вінничанам запропонували з м.Одеси. У державі в цей час розпочалася «перебудова». На вінницькій Вишеньці останнім об’єктом комплексної забудови в умовах планової державної економіки став ІХ мікрорайон по вулиці Квятека.

Все, що відбувалося в житловому районі Вишеньки за часів Незалежності України, вінничанам відомо. На жаль, не дотримано ідею проспекту Юність, частково змінені його благоустрій і масштаб забудови. Незаконне використання прибережних територій Вишенської водойми продовжується і сьогодні.

Ринкова економіка призупинила заплановану забудову, їй на зміну прийшов приватний бізнес, який, утім, покращив сервіс обслуговування населення. У забудові з’явилися споруди сучасної архітектури, що є позитивним. Уже на початку ХХІ століття продовжено забудову ІХ мікрорайону між вулицями Квятека-Келецька (проектна дільниця до Барського шосе), де основним замовником і землекористувачем до останнього часу залишалося управління капітального будівництва міської ради. Проте, викликає стурбованість недбайливий догляд за озелененням на бульварах, проспектах і, особливо, всередині житлових мікрорайонів, як і проблематика приєднання до міста й освоєння земель проектного Х мікрорайону Вишеньки.

Майбутнє житлового району Вишеньки залежить від громади, її мешканців і від того, як буде зберігатися надбане й охоронятися законність. Громадськість мікрорайонів має стати повновладним господарем і відповідально ставитися до утримання місць свого помешкання.

Підготував Спусканюк В.З., головний архітектор м.Вінниці (1971-1986, 1993-1995 рр.);

доповнив Царенко С.О., головний архітектор м.Вінниці (2004-2008 рр.)

Література

Маркотенко, О. Тут буде місто-сад / О.Маркотенко // Він-ниц. правда. – 1962. – 7 листоп.

Недеря, В. Її завтрашній день: [до 600-річчя Вінниці. Про один з найцікавіших майбут. житл. масивів Вінниці – Західний район] / В.Недеря // Вінниц. правда. – 1962. – 9 груд.

Недеря, В.К. Квітне рідна Вінниця: [інтерв’ю нач. план. відділу міськради про новобудови Вінниці на поч. 60-х рр. ХХ ст. Є згадка про початок буд-ва житл. масиву по Хмельниц. шосе в 1962 р., що матиме назву «Вишенька»] / В.К.Недеря // Ленін. плем’я. – 1962. – 1 груд.

Баніт, В. Місту над Бугом – квітнути: [житл. буд-во у Вінниці на поч. 60-х рр. минулого ст., зокрема є дані про буд-во перших будинків у нов. житл. масиві Вишенька] / В.Баніт // Він-ниц. правда. – 1964. – 20 берез.

Бажа, Н. П’ятий маршрут: [про відкр. нов. маршруту трамвайн. сполучення Вишенька – лікарня ім.Ющенка] / Н.Бажа // Вінниц. правда. – 1965. – 18 серп.

Штереншис, П. І ще раз по Вишеньку / П.Штереншис // Він-ниц. правда. – 1966. – 12 жовт.

Липкань, В. Зростає Вишенька: [про розбудову нового р-ну м.Вінниці] / В.Липкань // Вінниц. правда. – 1969. – 21 листоп.

Горвіц, С. «Вишенька»: вчора, сьогодні, завтра: [про великопанел. буд-во на новому житловому масиві] / С.Горвіц // Комс. плем’я. – 1972. – 17 лют.

Якимчук, В. Осінь – пора новосіль: [новобудови Вишеньки] / В.Якимчук // Вінниц. правда. – 1974. – 2 листоп.

Дроздов, М. Называется Вишенка: за образцовые города / М.Дроздов // Правда Украины. – 1976. – 26 марта.

Леонідов, Л. Будови однієї вулиці: [ вул. Келецької на Вишеньці у Вінниці] / Л.Леонідов // Комс. плем’я. – 1982. – 9 верес.

Шаміс, Л. Вишенька сьогодні / Л.Шаміс // Вінниц. правда. – 1983. – 1 трав.

Опариста, Н. Проспект нашої молодості: [ про просп. Ленін. комсомолу на Вишеньці] / Н.Опариста // Комс. плем’я. – 1983. – 30 черв.

Спусканюк, В. Окраса Вишеньки / В.Спусканюк // Вінниц. правда. – 1984. – 28 січ.

Барабан, В. Вулиця у травневому вінку: [про вул. М.Стахурського на Вишеньці] / В.Барабан // Вінниц. правда. – 1985. – 18 трав.

[Проспект Ленін. комсомолу на Вишеньці]: мал. О.Петренка // Молодь України. – 1986. – 8 квіт.

Володін, Б. Йшов на Вишеньку трамвай: [відкрито новий трамвайн. маршрут № 6 у Вінниці] / Б.Володін // Комс. плем’я. – 1986. – 6 верес.: фото.

Петраченко, А. На вулиці Юності – свято: [колиш. назва вулиці – просп. Ленін. комсомолу] / А.Петраченко // Комс. плем’я. – 1988. – 29 жовт.

Ментель, О. Святкує вулиця: [просп. Ленін. комсомолу] / О.Ментель // Вінниц. правда. – 1988. – 1 груд.

Лушенко, В. А «віддувається» Вишенька: [пробл. трамвайн. обслуг. мікрор-ну м.Вінниці] / В.Лушенко // Вінниц. газ. – 1998. – 12 верес.

Вишенька повністю телефонізується – введено в дію цифрову АТС // Місто. – 2005. – 4 лют. – С. 6.

Добринська, Л. Першій школі на Вишеньці – 40 років!: [про ювілей вінниц. ЗОШ № 15] / Л.Добринська // Місто. – 2005. – 28 жовт. – С. 3.

Болховська, Н. Вишеньку і Барське з’єднає тролейбус: [у Вінниці планується відкрити новий тролейбус. маршрут] / Н.Болховська // 33-й канал. – 2006. – 15 лют. – С. 3.

Купецька, І. Попит відпочиваючих перевищує пропозицію: [вінниц. «Парку Дружби народів» – 35 р.] / І.Купецька // 20 хвилин. – 2007. – 17 трав. – С. 5.

Литвенюк, О. Вишеньку закільцьовують: [про перспекти-ви буд-ва нової трамвайн. колії, що з’єднає вул. Келецьку і Хмельницьке шосе] / О.Литвенюк // 20 хвилин. – 2008. – 17 трав.– С. 2: фото.

Герасимов, Т. Уперше День молоді святкували на Вишенському озері / Т.Герасимов // 20 хвилин. – 2008. – 1 лип. – С. 6-7: фото.

Заиковатый, И. На берегу Вишенского озера возведут коттеджи: кроме того, в городе реализуется целый ряд коттеджных застроек / И.Заиковатый // Здоров’я. Події. Час. – 2008. – 22-28 жовт. – С. 10.

Вінниччина туристична: краєзн. довідник / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця: ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2009. – 432 с. – Із змісту: [Про житл. масив «Вишенька», що у Вінниці].– С. 24-25, 27-28

Левадный, О. На Вишенке открыли детскую школу искусств: [відбулося відкриття хореогр. від-ня шк. мистецтв «Вишенька»] / О.Левадный // 20 хвилин. – 2011. – 16-17 верес. – С. 2: кол. фотогр.

Золотий ювілей «Горлиці»

(до 50-річчя народного аматорського

фольклорно-етнографічного ансамблю Слобода-Яришівського СБК Могилів-Подільського р-ну)

В’ється долиною, поміж кучерявих верб шестикілометровою стрічкою річка Лядова. І разом з нектарним ароматом провесні аж з другого кінця Слобідки долинають, мов тихе воркування диких голубок, ніжні звуки пісні:

«Весно-весно подоляночко

Пригрій, пригрій ясне сонечко» – то співає ансамбль «Горлиця», що означає дика голубка. Так вибрали назву колективу.

Свою творчу діяльність ансамбль «Горлиця» розпочав у 1962 р. А зібрала людей, закоханих у пісню, Марія Авксентіївна Руденко – колишня вчителька, фольклористка, заслужений працівник культури України.

Народилася вона 1915 р. у с.Слобода-Яришівська. Довгі роки займалася вирізанням з паперу, тобто витинанкою, записувала легенди про своє село, народні обряди і звичаї.

На перших етапах творчості Марія Авксентіївна записала у рідному селі обряд весілля. Але ще потрібно було записати до нього пісні. От і почала вона прислухатися, хто як співає. Понад 100 весільних пісень записала небайдужа вчителька з голосу сестер Фросини Курило та Палагни Гоцуляк, інших односельчан. А коли робота закінчилася – учасникам хотілося ще і ще не раз збиратися. Так започаткувалася творча біографія «Горлиці» під керівництвом М.А.Руденко. Були згадані і відновлені обрядові пісні, а з ними народні обряди і народне вбрання, бо одне без одного не могло існувати.

Велелюдні, дзвінкі і веселі стали свята у Слободі-Яришівській. Урочиста реєстрація шлюбу також була за народним обрядом:

«А в городі квіти, обручаються діти,

Золотими обручками, біленькими ручками».

Особливою шаною користуються весільні пісні, що звеличують хліб:

«Короваю-раю, я тебе вбираю

У шишки і квіти, щоб любились діти».

У 1976 р. на базі колективу «Горлиця» проходив обласний семінар директорів РБК, на якому був представлений обряд «Одруження».

Односельці з нетерпінням чекали свято весни, у якому брали участь усі бажаючі і звучали «Вербовая дощечка», «Ой, ходить жук по болоту», «Ой, гороше, гороше», «Город городили» та багато ін. Слава про співочий колектив облетіла не лише район, а й Вінниччину. У 1977 р. йому було присвоєно почесне звання «народний». Зацікавилися творчістю колективу «Горлиця» музикознавці Iнституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії iм. М.Т.Рильського Академії наук України, викладачі Вінницького педагогічного університету.

Марія Авксентіївна активно пропагує свій досвід, читає лекції, виступає на конференціях. Майже за 40 р. роботи з колективом вона зібрала понад 2 тис. народних пісень, тисячу прислів’їв та загадок, 100 казок і легенд, понад 100 весільних пісень.

Ансамбль «Горлиця» побував з концертами у багатьох містах і селах Вінницької, Полтавської, Миколаївської, Івано-Франківської, Хмельницької та інших областей. Свіжість, краса, неповторність, імпровізація полонили серця глядачів. На Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості аматорський колектив отримав Золоту медаль і диплом лауреата. У 1991 р. колектив «Горлиця» був учасником телепередачі «Сонячні кларнети», радіоконкурсу «Золоті ключі». Він – багаторазовий лауреат Всесоюзних та республіканських фестивалів.

На обласному святі фольклору ім. Г.Танцюри у 2004 р., дев’ятиразові учасники цього свята, ансамбль «Горлиця», став лауреатом (І премія), отримав спеціальний диплом та перехідний приз. У 2005 р. колектив виступав у Державному музеї народної архітектури і побуту в с.Пирогів (м.Київ).

У 2006 р. керівник Зінаїда Багрій, як виконавиця народних пісень, брала участь в обласному святі фольклору ім.Г.Танцюри. У 2010 р. колектив «Горлиця» був учасником двох обласних фольклорних свят – «Одвічна Русава» в с.Стіна Томашпільського району та «Світанки над Россю» в м.Погребище.

Ансамбль «Горлиця» бере також активну участь у щорічному Всеукраїнському святі витинанки, започаткованому Марією Руденко у 1994 р.

При ансамблі вже багато років діє підготовча фольклорна група «Сонечко», яка разом з ансамблем брала участь у ювілей-ному святі до 200-річчя з часу заснування с.Слобода Яришівська. Вона – постійний учасник народних обрядів у багатьох заходах, що проходять в селі.

Про самобутній народний аматорський фольклорно-етно-графічний колектив знято фільми «З піснею в поле», «Горлиця».

У 2000 р. ОЦНТ спільно з народознавчим центром Вінницького педагогічного університету ім. Михайла Коцю-бинського провели обласну науково-практичну конференцію з нагоди 85-річчя від дня народження Марії Руденко, в якій взяв активну участь створений нею співочий гурт.

Щороку в Слободо-Яришівському СБК та Могилів-Подільському РБК проводяться вечори вшанування пам’яті засновниці гурту М.А.Руденко – «Відлетіла Горлиця», де звучать улюблені пісні фольклористки – «Ой з-за гори кам’яної», «Один місяць сходить», «Калина» та ін. 17 лютого 2011 р. на вечір пам’яті до 96-ї річниці від дня народження фольклористки «Вшануємо Подільську берегиню» також завітали прихильники та шанувальники її творчості і таланту. У прямому ефірі обласного радіо прозвучала передача про життя і творчість заслуженого працівника культури України Марії Авксентіївни Руденко.

Село Слобода-Яришівська ще за життя Марії Авксентіївни набуло статусу духовного осередку, де зберігаються, примножуються і розквітають кращі традиції нашого народу. Сьогодні тут можна почути розкотисту пісню, побачити гурт вбраних у народні костюми жінок та дітей. То славнозвісна «Горлиця» – ансамбль, створений 50 років тому.

І сьогодні в ньому співають його перші з початку заснування учасники – Валентина Ганжалава, Валентина Бортник, Марія Ляшук, Надія Кугаївська; понад 20 років в колективі – Надія Почапинська, Євгена Гуцол, Галина Маціборко. Продовжують славні традиції молодше покоління – Антоніна Діденко, Людмила Капацин та ін. Тісно співпрацює колектив з місцевою школою.

Впродовж історичного часу у півстоліття народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця» береже і передає духовні надбання молодому поколінню подолян.

Гарбулинська Т., провідний методист з фольклору ОЦНТ

Література

Гавриш, М. Ансамбль «Горлиця» / М.Гавриш // Рад. Україна. – 1971. – 10 листоп.

Лудан, Г. «Горлиці» – 15 років / Г.Лудан // Наддністр. правда. – 1977. – 9 лип.

У сім’ю самодіяльних народних: [жіноч. вокал.-етногр. ансамблю «Горлиця» присвоєно звання «самодіяльний народний»] // Культура і життя. –1977. – 1 груд.

Собко, Г. У Слободі на вечорницях: [бере участь фольклор.-етногр. ансамбль «Горлиця»] / Г.Собко // Наддністр. правда. – 1979. – 27 січ.

Попова, О. Співає «Горлиця» / О.Попова // Наддністр. правда. – 1980. – 2 лют.

Гоцуляк, М. Ви чули про планету «Горлиця»?: нарис / М.Го-цуляк // Земля Поділ.. – 1992. – 4 листоп.

Багрій, З. З 40-річчям, «Горлице»! / З.Багрій // Сл. Придністров’я. – 2001. – 7 груд.

Теклюк, В. 40 років «Горлиці» / В.Теклюк // Подолія. – 2002. – 1 лют. – С. 8. – (Спец. вип.. газ. «П’ятниця»).

Райчук, М. 45 років – із піснею: [ювілей співоч. ансамблю «Горлиця»] / М.Райчук // Вінниччина. – 2007. – 9 жовт. – С. 3.

Вільний, С. Співучій «Горлиці» – 45 років: [про фольклор.-етногр. ансамбль] / С.Вільний // Сл. Придністров’я. – 2007. – 10 листоп. – С. 5.

Українські народні пісні: [репертуар нар. аматор. фольклор.-етногр. ансамблю «Горлиця»] // Світлиця. – 2010. – № 1. – С. 51.

* * *

Гоцуляк, М. Ювілей подільської берегині: [М.А.Руденко – 90 р.] / М.Гоцуляк // Сл. Придністров’я. – 2005. – 12 лют. – С. 1.

«Відлетіла Горлиця в небесні сади»: [сцен. тематич. вечора вшанування пам’яті засновниці ансамблю М.А.Руденко] // Світлиця. – 2010. – № 1. – С. 48-50: фото. кол.

Візнюк, В.Г. «Подільська горлиця» – Марія Руденко / В.Г.Віз-нюк // Вінниччиа: минуле та сьогодення: краєзн. дослідж.: матеріали XXIІ Всеукр. наук. історико-краєзн. конф. 22 жовт. 2009 р. – Вінниця, 2009. – С. 507-509.

На радість людям…: до 90-річчя від дня народж. М.О.Руденко (1915-2003): бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; уклад. О.Ніколаєць, Т.Кристофорова; вступ. ст. «Горлиця» А.Подолинного. – Вінниця, 2005. – 24 с.

Подолинний, А.М. Горлиця: [про Марію Руденко – краєзнавця, етнографа, фольклористку] / А.М.Подолинний // Жити Україною: ст., рец., есе / А.М.Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 31-35.

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини

2012 року

Не барвисте, гомінке весілля

Звуками святковими гримить,

То шляхами рідного Поділля

Новий рік на білих конях мчить.

А навколо килими сріблясті

Стеляться під ноги рисакам,

Новий рік несе з собою щастя,

Щоб його віддати, люди, вам…

Огороднік В.

Січень

1 90 років тому народився Григорій Сергійович Чесак (1.01.1922, с.Шура-Бондурівська Гайсин. р-ну – 11.09.1987, похований на батьківщині), Герой Радянського Союзу. У Червоній Армії з червня 1941 р. 1943 р. закінчив Орловське танкове училище. З липня 1943 р. – учасник Другої світової війни. Воював на Брянському, 1-му Українському фронтах. У березні 1944 р. відзначився в боях на Поділлі, а 24 травня 1944 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни жив у Ленінграді.

2 70 років тому народився Микола Павлович Йолтуховський (02.01.1942, с.Йолтухи, тепер с.Явтухи Дераж-нян. р-ну Хмельниц. обл.), педагог, краєзнавець. 1964 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. По закінченні вузу вчителював у Барському районі. Протягом 1980-2002 рр. працював на посаді заступника директора Барської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Активний краєзнавець. Ініціатор створення районного краєзнавчого музею (1967) та краєзнавчого залу в ЗОШ № 4 (1991), автор герба і прапора Бару. Досліджує історію Східного Поділля. Має численні публікації краєзнавчої тематики, учасник багатьох науково-краєзнавчих конференцій.

6 День народження Степана Васильовича Руданського (06.01.1834, с.Хомутинці, нині Калинів. р-ну – 03.05.1873, м.Ялта), українського поета-класика, перекладача, фолькло-риста, громадського діяча. На Вінниччині щорічно проводяться заходи на вшанування пам’яті нашого славетного земляка. Починаючи з 1981 р. на його батьківщині, в с.Хомутинці, проходить щорічне районне свято сатири і гумору. Обласне свято ім.С.Руданського проводиться раз на два роки. У 2012 р. відбудеться чергове. Один раз у 5 років у м.Калинівка проводиться Всеукраїнське літературно-мистецьке свято ім. С.Руданського. Засновано Всеукраїнську літературну премію ім. Степана Руданського (1994). З ініціативи відомого гумориста-сатирика А.Гарматюка у березні 1998 р. створено громадське творче об’єднання – Вінницький Курінь гумористів імені Степана Руданського.

9 65 років від дня народження Вікторії Павлівни Єльцової (09.01.1947, с.Петрашівка Ямпіл. р-ну), української поетеси, журналістки. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка (1977). Працювала в Ямполі редактором місцевого радіомовлення та газети «Ямпільські вісті».

10 75 років тому народився Дмитро Климентійович Дудкевич (10.01.1937, с.Кинашів Тульчин. р-ну – 29.11.2005, м.Вінниця), журналіст, член НСЖУ, заслужений журналіст України. Трудову діяльність розпочав у 1955 р. літпрацівником, завідувачем відділу редакції тульчинської райгазети «Комуністичним шляхом» («Зоря комунізму»). Згодом кілька років був на комсомольській та партійній роботі. У 1962 р. повернувся на журналістську ниву, одночасно навчаючись на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, який закінчив 1968 р. Працював завідувачем відділу, заступником редактора обласної газети «Вінницька правда». Протягом 1991-2000 рр. очолював редакцію газети «Вінниччина». З 2002 р. був шеф-редактором, заступником головного редактора обласної газети «Подолія». Автор численних публікацій на краєзнавчу тематику.

13 150 років (1862) з часу виходу першого номера щотижневого часопису «Подольские епархиальные ведомости», органу Подільської православної єпархії. Кожне число мало дві частини: офіційну й неофіційну. За період свого існування (1862-1905) видання вмістило низку цінних розвідок з історії, археології, етнографії, статистики Поділля, які стали для дослідників краю надзвичайно важливим джерелом поділлєзнавства. Використанню матеріалів часопису допомагає зведений покажчик до всіх його номерів. З 1906 р. часопис було реорганізовано. Стали виходити журнал «Православная Подолия» (1906-1917) і газета «Подолия» (1906-1914).

14 75 років від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала (14.01.1937, с.Старий Животів, нині с.Новоживотів Оратів. р-ну – 04.07.1995, Київ), українського поета, прозаїка, публіциста, кінодраматурга. Мешкав у селах Нова Гребля та Гулівці Калинівського р-ну. 1954 р. закінчив Корделівську середню школу, 1959 р. – історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Після його закінчення протягом 1959-1961 pp. працював у редакції вінницької обласної молодіжної газети «Ленінське плем’я», потім у періодичній пресі Львівщини, Чернігівщини, Києва.

Активно почав друкуватися з 1960 р. Автор численних романів, повістей, новел, творів для дітей, лірики, публіцистики. Письменник – автор сценарію документальної стрічки «Зустрічі на будові» (1963). За мотивами його оповідання «Підемо до мене, Іван…» створено новелу «Спинись, хвилино…» до кіноальманаху «Київські зустрічі» (1979). За повістю письменника «Мертва зона» та його оповіданнями Ю.Іллєнко зняв фільм «Солом’яні дзвони» (1987). На Держтелерадіо України за творами Є.Гуцала знято відеострічки: «У лузі на старому дивані» та «Виїзний товариський суд» (1981). На студії «Укртелефільм» на основі оповідань письменника випущено відеофільм «Марія» (1987), знято теленовелу «Блуд» до серіалу О.Бійми «Острів любові» (1996). Євген Гуцало – лауреат літературної премії ім.Ю.Яновського (1982), Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка (1985), Міжнародної премії фундації О. і Т.Антоновичів (1995).Член СПУ з 1962 р.

15 170 років від дня народження Тита Гавриловича Гембицького (15.01.1842, с.Люлинці, нині с.Вишнівка Погребищ. р-ну – 23.01.1908, Львів), українського та польського актора, режисера, історика театру, автора дослідження «Історія заснування і розвою русько-народного театру в Галичині» (1904).

16 160 років від дня народження Миколи Івановича Білінського (16.01.1852, м.Вінниця – 193?, м. Кам’янець-Подільський), українського історика, педагога, мовознавця, краєзнавця, бібліографа Поділля. Навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії, закінчив історико-філологічний факультет Київського Імператорського Університету Св. Володимира (1875). В 1880 р. співробітничав з Б.Грінченком по виданню «Словника української мови». У 1911-1926 pp. жив і працював у Вінниці. Співробітник газет «Вінницький голос», «Слово Подолии». З 1921 р. – бібліотекар і консультант Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, входив до складу Кабінету виучування Поділля. Різнопланово досліджував історію та етнографію Поділля. Автор книг: «Вінницький замок: історичний нарис з доби ХV-ХVІІІ ст.» (1926), «Назва Вінниці та її транскрипція» (1925), «Часописи Поділля: іст. нарис з доби 1838-1927 рр.» (1927-1928) та ін. З 1926 р. мешкав у Кам’янці-Подільському. Точна дата та обставини смерті невідомі.

18 40 років тому (1972) на повну потужність запрацювала Ладижинська ТЕС, що розміщена на правому березі р.Південний Буг, поблизу м.Ладижина Тростянецького району. Згідно рішення Президії Ради Міністрів СРСР її будівництво розпочато 26 квітня 1968 р. Ладижинська ТЕС займає територію 428 га. Потужність її 6-ти енергоблоків – 1 млн 800 тис. кВт при чисельності виробничого персоналу 1715 осіб. У підрядних і підсобних господарствах ЛТЕС працює до 1000 осіб. В комплексі з Ладижинською ТЕС працює ГЕС потужністю 7500 кВт. Станція з’єднана лініями електропередачі з південними і центральними районами України та енергосистемою Молдови. Продукцією ТЕС є також теплоенергія. Теплом забезпечується практично все місто Ладижин. З 1995 р. ЛТЕС входить до складу ВАТ «Західенерго».

21 65 років від дня народження Юлії Петрівни Бабак-Рябчинської (21.01.1947, смт Піщанка – 13.01.1973, м.Поті, Грузія), української спортсменки-веслувальниці, заслуженого майстра спорту СРСР, дворазової чемпіонки Радянського Союзу (1971), срібного призера СРСР 1971-1972 рр., чемпіонки світу (Бєлград, 1971), чемпіонки ХХ Олімпійських ігор в Мюнхені (1972) з веслування. Нагороджена орденом «Знак Пошани». Закінчила Вінницьке медичне училище (1968). З 1967 р. почала займатися байдаркою, здобувши в майбутньому ряд найвищих спортивних досягнень. 5 вересня 1972 р., виступаючи за СРСР на Мюнхенській Олімпіаді, вона отримала золоту медаль за перемогу в перегонах байдарок на 500 метрів. У 1973 р. Юлія трагічно загинула. Через чотири місяці після олімпійської звитяги вона брала участь у тренувальному зборі на озері Палеостомі в Грузії і, упавши там у холодну воду, померла від переохолодження. Похована у Піщанці, де народилася і де пройшло її дитинство.У школі, де навчалася Юлія, створено музей, її ім’ям названа вулиця в смт Піщанка і м.Поті. Могилу спортсменки прикрашає стела з байдаркою, а її олімпійська медаль зберігається у місцевому музеї. На корпусі № 2 Вінницького медичного коледжу ім. акад. Д.К.Заболотного розміщена меморіальна дошка «В цьому будинку в 1967-1968 роках навчалась Юлія Рябчинська, чемпіонка ХХ Олімпійських ігор з веслування на байдарках і каное».

24 110 років від дня народження Григорія Петровича Савчука (24.01.1902, с.Комарів Вінниц. р-ну – 20.02.1983), Героя Радянського Союзу. Учасник громадянської війни. У 1938 р. закінчив Вищу школу прикордонних військ у Москві. З 1940 р. – у військах НКВС у Читинській області. Учасник Другої світової війни з серпня 1943 р., воював на багатьох її фронтах. Відзначився у битві за р.Дніпро в районі Гомельської області (Білорусь). По війні (1947) закінчив військову академію ім. М.В.Фрунзе. 1956 р. у званні полковника звільнився в запас. Мешкав у Москві.

29 135 років від дня народження Станіслава Густа-вовича Струмиліна (Струмилло-Петрашкевич) (29.01.1877, с.Дашківці, нині Літин. р-ну – 25.01.1974, Москва), економіста і статистика, академіка АН СРСР. Закінчив Санкт-Петербурзький політехнічний інститут (1914). Вів наукову і педагогічну роботу в Московському університеті (1921-1923), Інституті народного господарства ім.Г.В.Плеханова (1929-1930), Московському дер-жавному економічному інституті (1931-1950). У 1948-1952 рр. – завідуючий сектором історії народного господарства Інституту економіки АН СРСР, протягом 1948-1974 pp. займався науковою роботою в Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Нагороджений трьома орденами Леніна, медалями. Лауреат Державної премії СРСР (1942), Ленінської премії (1958). Герой Соціалістичної Праці (1967).

30 100 років тому народився Петро Трохимович Плотянський (30.01.1912, с.Стражгород Теплиц. р-ну – ?), Герой Радянського Союзу. У Червоній армії – з 1940 р. У 1941 р. закінчив Ростовське військово-артилерійське училище. Учасник Другої світової війни з 1941 р. Воював на різних фронтах. Звання Героя був удостоєний за проявлену мужність в боях за м. Новоросійськ у квітні 1943 р. У 1948 р. закінчив Ленінградську вищу офіцерську артилерійську школу і в званні капітана звільнився в запас. Проживав у м.Нальчик (Кабардино-Балкарія, РФ).

31 50 років тому народився Віктор Афанасійович Косаківський (31.01.1962, смт Чечельник), етнограф, фолькло-рист, археолог, краєзнавець, народний майстер. Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Працював у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Нині він – старший викладач кафедри етнології Інституту історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Автор понад 100 наукових праць. В.А.Косаківський – відомий майстер з малювання на склі, лозоплетіння, виготовлення глиняних іграшок, традиційних подільських писанок, витинанок, павуків із соломи. Його твори зберігаються в Етнографічному музеї при кафедрі етнології, приватних колекціях у Києві та Нью-Йорку.

Лютий

  1. 90 років тому народився Петро Іванович Наніїв (02.02.1922, с.Біла Ямпіл. р-ну – 11.12.2001, Київ), український прозаїк, поет. Працював літпрацівником районної газети «Наддністрянський колективіст», згодом в обласних газетах «Більшовицька правда», «Чорноморська комуна», в республіканській газеті «Колгоспник України».Учасник Другої світової війни. Безпідставно репресований по звинуваченню в антирадянській пропаганді й причетності до ОУН. Реабілітований у 1957 р. Перші вірші опублікував у 1936 р. У періодиці часто друкувалися оповідання, нариси, гуморески, статті, рецензії. Окремо видав низку збірок лірики, повістей і оповідань. Серед читачів найбільш відомі його історична повість «Тричі продана» (1969) та однойменний роман, який перевидавався кілька разів (1990, 1993, 1996). П.І.Наніїв – член НСПУ з 1997 р.
  1. 75 років тому народився Василь Іванович Діденко (03.02.1937, м.Гуляйполе Запоріз. обл. – 13.04.1990, Київ, перепохов. у Гуляйполі), український поет. З липня 1950 р. по березень 1958 р. його біографія була пов’язана з Вінниччиною: у Погребищенському районі проживали його батьки. Навчався у Погребищі. Закінчив Ширмівську середню школу (Погребищенський р-н), Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка (1959). Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. Член СПУ (1963). У своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину-трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок. Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної «На долині туман». 13 квітня 1990 р. В.Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 р. завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім’я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.
  2. 75 років від дня народження Никанора Миколайовича Дубицького (05.02.1937, с. Ніверка Кам’янець-Поділ. р-ну Хмельниц. обл.), журналіста, прозаїка-гумориста. Закінчив Хмельницьке медичне училище, Львівський державний університет. Завідував клубом, працював на будовах Кам’янця-Подільського, зубним лікарем на Рівненщині, журналістом. 35 років віддав журналістиці, з них 25 – у Мурованих Курилівцях, займаючи відповідальні посади у Мурованокуриловецькій районній газеті. Першу гумореску опублікував 1952 р. у журналі «Перець». Автор сатиричних та гумористичних книг: «Генеральна репетиція» (К., 1988),«Козирний туз» (О.,1989),«Плач Геракла» (К.,1991),«Дуля з маком» (Вінниця, 1994), «Вони з Придністров’я» (Вінниця, 2000), «Чому тужить сопілка» (Вінниця, 2002), «Притча про дублянку» (Х.,2003), «Вибрик фортуни» (Х.,2005). Окремі твори виходили російською, білоруською й польською мовами. Член НСПУ (1999). Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського (2007).

6 60 років тому народився Михайло Йосипович Бурбело (06.02.1952, с.Жадани Іллінец. р-ну), фахівець у галузі електропостачання, доктор технічних наук (2005), професор (2006), завідувач кафедри ЕСЕЕМ Вінницького національного технічного університету. 1980 р. закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу за спеціальністю «Електропостачання промислових підприємств, міст і сільського господарства». З 1993 р. працює у ВНТУ. М.Й. Бурбело має понад 150 наукових та навчально-методичних праць, з них 10 авторських свідоцтв і патентів на винаходи СРСР та України, 8 навчальних посібників, 4 монографії. Вчений створив науковий напрям «Інформаційні технології покращення якості електроенергії та ефективності електроспоживання». Під його керівництвом захищені 3 кандидатські дисертації і працюють над їх завершенням 4 аспіранти. Михайло Йосипович – член спеціалізованої Вченої ради по захисту дисертацій за спеціальностями: «Електротехнічні комплекси та системи» та «Електричні станції, мережі і системи». Він – член редколегії журналу «Наукові праці ВНТУ», нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР.

8 190 років від дня народження Опанаса Васильовича Марковича (08.02.1822, с.Кулажинці Полтав. обл. – 01.09.1867, м.Чернігів), українського фольклориста, етнографа, музикознавця, громадського діяча. Закінчив історико-філологічний факультет Київського Імператорського Університету Св. Володимира (1846). Учасник Кирило-Мефодіївського братства. Протягом 1855-1859 рр. проживав у Немирові, де викладав географію у місцевій гімназії. Був одружений з М.О.Вілінською (Марко Вовчок), сприяв розкриттю її літературного таланту. Записував на Поділлі зразки усної народної творчості різних жанрів – народні пісні і думи, історичні перекази, легенди і казки. Особливу увагу звертав на прислів’я та приказки, яких зібрав близько 50 тис. У Немирові на фасаді будинку колишньої гімназії (тепер середня школа) О.В.Марковичу встановлено меморіальну дошку.

12 100 років тому (1912) Вінницька міська управа уклала угоду з російським товариством «Всеобщая компания электричества» на будівництво трамвайних шляхів у Вінниці.

• 80 років тому народився Степан Павлович Колесник (12.02.1932, с.Мончинці Калинів. р-ну), український публіцист, журналіст. Служив на флоті; у 1952-1953 рр. працював у Шаргородському РК ЛКСМУ. Протягом 1953-1958 р. навчався на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Працював у редакціях газет «Молодь України», «Патріот Батьківщини», «Радянська Україна», «Літературна Україна», журналів «Україна», «Новини кіноекрана», на кіностудії ім. О.Довженка, у видавництві «Молодь». З 1980 р. – викладач, з 1986 р. – доцент факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Член СПУ та СЖУ. Головував у Київській організації Спілки письменників України та був секретарем Спілки письменників України. Був кандидатом у народні депутати України у 1998 р. Автор книг: «Медозбір» (1967), «Яблуневі кордони» (1968), «Доброкут» (1975),«Живу після смерті» (1980), «За Десною жито половіє» (1982),«На Севере жарко» (1983), «Довга кладка через літа» (1990), «Куди пливе ескадра?», «Обкрадені села» (1992). Пише кіносценарії. Журналіст газети «Сільські вісті». Лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1992) за книгу «Обкрадені села», загальнонаціонального конкурсу публікацій у ЗМІ на тему реформування земельних відносин в Україні «Моя Земля» (перша премія у номінації «Земля як суспільна цінність» (2003)).

  1. 120 років від дня народження Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут (13.02.1892, Київ – 03.04.1966, там же), української співачки, педагога, народної артистки СРСР (1936). У 20-х рр. жила і працювала у Вінниці. Одна із засновників Харківського українського театру опери та балету (1925-1935). Солістка Київського театру опери та балету (1935-1953). З 1944 р. – професор Київської консерваторії. Відома як виконавиця українських народних пісень.

14 *День народження Марії Оксентіївни Руденко (14.02.1915, с.Слобода-Яришівська, нині Могилів-Поділ. р-ну – 14.05.2003, с.Слобода-Яришівська), педагога, фольклористки, етнографа, краєзнавця, майстрині ужитково-декоративного мистецтва, керівника самодіяльного народного ансамблю «Горлиця», заслуженого працівника культури УРСР (1970), лауреата премії ім. П.Чубинського (1992). На вшанування пам’яті видатної землячки у Могилеві-Подільському щорічно проводиться фольклорне свято «Пам’яті Марії Руденко». З 1993 р. щотри роки тут же проводиться Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка». Найближче, Шосте, відбудеться у травні 2014 р. Кримський астроном М.Черних відкрив малу планету, яку назвав на честь Марії Оксентіївни Руденко – «Горлиця».

15 105 років (1907) тому було відкрито Вінницьку міську публічну бібліотеку ім. М.В.Гоголя, нині це обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва. 2007 р. колектив бібліотеки відзначив 100-літній ювілей свого закладу. Так почався відлік історії другого століття діяльності обласної наукової бібліотеки. З цього часу колективом зроблено чимало добрих справ, започатковано низку нових проектів, що стосуються наукової, науково-методичної, видавничої, соціокультурної, маркетингової, рекламної діяльності, розвитку та поглиблення процесів інформатизації, роботи з кадрами.

Традиційними стали науково-практичні конференції краєзнавчого змісту всеукраїнського та міжнародного значення, які проводяться кожних два роки. Високу оцінку отримала монографія з історії бібліотеки «Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення» (Вінниця, 2007), підготовлена редакційною колегією до її ювілею. У 2008 р. побачив світ найповніший в Україні науково-допоміжний покажчик, присвячений 70-річчю від дня народження поета-земляка, Героя України В.С.Стуса «Постать Василя Стуса над плином часу». Започатковано нове видання – альманах «Подільський книжник», три випуски якого побачили світ за підтримки Вінницької облдержадміністрації, і вже завоювали свого читача. Продовжувалася підготовка і випуск посібників із серії «Наші видатні земляки», перші випуски видань із нових серій – «Творчі імена Вінниччини», «Діячі культури і мистецтв Вінниччини». Резонансним став бібліографічний покажчик, присвячений 150-річчю від дня народження вінницького архітектора Г.Г.Артинова «Творець архітектурної історії Вінниці початку ХХ століття» з електронним додатком архівних матеріалів.

Вагомою була проектна діяльність бібліотеки. Останнім здобутком став грант програми «Бібліоміст». 2010 р.на її базі було відкрито обласний тренінговий центр, у якому пройшли навчання біля 200 бібліотечних працівників та майже 100 мешканців Вінниччини.

Цікавою і різноплановою є соціокультурна діяльність бібліотеки. Продовжуються традиційні творчі акції: Стусівські та Кирило-Мефодіївські читання, «Мови різні – душа одна» (до Дня рідної мови), до Дня української писемності та мови, Дня Європи. До послуг користувачів традиційні та електронні каталоги.

На сьогодні в структурі бібліотеки функціонують 20 відділів і секторів. Забезпечують її діяльність майже 140 працівників, з яких 106 спеціалістів (серед них 59 – з вищою бібліотечною освітою). Очолює бібліотеку з 2007 р. висококваліфікований фахівець, менеджер інноваційних проектів, науковець Наталія Іванівна Морозова.

Фонд «Тімірязєвки» складає понад 940 тис. видань майже 50 мовами світу, в т.ч. біля 500 тис. книг, понад 300 тис. журналів, 31 тис. підшивок газет, 27 тис. нотних видань. Щорічно до фонду надходить біля 17 тис. нових документів. Бібліотека передплачує щорічно 850 назв періодичних видань, які відображаються у довідково-бібліографічному апараті, в тому числі електронних базах даних. Протягом року бібліотека обслуговує до 40 тис. користувачів, які опрацьовують понад 800 тис. різноманітних документів. Кількість відвідувань складає 190-200 тис. Середньорічне число віртуальних відвідувань становить понад 65 тис. Веб-сайт бібліотеки: http://old.library.vn.ua.

• 75 років тому народився Дмитро Іванович Власійчук (15.02.1937, с.Малятинці Кіцман. р-ну Чернівец. обл.), український художник, корифей подільської витинанки, винахідник технології у жанрі флористики на оксамиті. По закінченні Вижницького художнього училища (1963) пов’язав життя і творчість з Поділлям, зокрема з м.Хмільник, працюючи у Хмільницькій ЗСШ №1 викладачем відділу образотворчого мистецтва Хмільницької школи естетичного виховання. Удостоєний почесного звання «Відмінник народної освіти». У доробку майстра – 2000 унікальних виробів, які експонувалися на майже 100 персональних виставках. Його витинанки ілюструються в книгах, зокрема в кіноповісті Василя Остапова «Та понесу з України». Роботи майстра знаходяться у Вінницькому обласному художньому музеї, Могилів-Подільському будинку народної творчості, картинній галереї Вінницького політехнічного університету, приватних колекціях в Польщі, Румунії, Англії, США та Канаді. На батьківщині майстра в с. Малятинці Чернівецької області створена кімната-музей. Член Спілки майстрів народного мистецтва України.

16 65 років від дня народження Анатолія Павловича Бурдейного (16.02.1947, м.Ужгород Закарпатської обл.), художника, скульптора. Закінчив Львівський державний інститут декоративного та прикладного мистецтва, відділ художньої кераміки (1972). Працює у галузі монументальної та у різних жанрах станкової скульптури – портрет, оголена модель, символічні та сакральні сюжети. Основні твори: панно «Антична медицина» (1984); «Марія» (1992); «Муза», за мотивами твору М.Гумільова «Чарівна скрипка» (1993); «Поцілунок Іуди», «Шлях на Голгофу» (1993); проекти низки пам’ятників; пам’ятник Василю Стусу, встановлений 2002 р. у м.Вінниці. Учасник обласних, республіканських, всесоюзних виставок з 1972 р. Тричі висувався на здобуття Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка за пам’ятник В.Стусу. Член Вінницької організації НСХУ з 1977 р.

17 75 років тому (1937) у Липовці відбувся перший районний шаховий чемпіонат.

  1. 90 років тому народився Володимир Кирилович Карпеко (18.02.1922, м.Козятин – 07.02.1993, Москва), російський поет, заслужений працівник культури Бурятії, лауреат премії ім.О.Фадєєва (1981), член Спілки письменників СРСР (1955). У 1957 р. закінчив літературний інститут ім. М.Горького в Москві. Друкувався в альманасі «Крим», журналах: «Огонек», «Смена», «Советский моряк», «Советская Украина». 1950 р. вийшла в світ перша книга «Широкая дорога», пізніше: «Алексей Большаков», «Про мальчика Петю», «Ещё про это» (1954). У наступні роки побачили світ ряд його віршованих збірок. Поет із задоволенням писав на замовлення слова пісень до кінофільмів тих часів – «Орлёнок», «Гори, моя звезда», «Страницы былого», «Голубая стрела», «Обгоняющая ветер», «Ч.П.», «Хроника пикирующего бомбардировщика». Проживаючи в Москві, постійно підтримував зв’язки із земляками.

21 90 років тому народився Валентин Клименті-йович Шевчук (21.02.1922, с.Дубові Махаринці, тепер Козятин. р-ну – 07.02.1945, Мюлле-Тюренбург (Прусія), похований у братській могилі в селищі Черепаново Зеленоград. р-ну Калінінград. обл.), Герой Радянського Союзу. На фронті – з червня 1941 р. Воював на різних фронтах. Особливо відзначився гвардії старшина, командир гармати Гвардійського артилерійського полку у боях на території Прусії. Звання Героя Радянського Союзу нашому земляку присвоєно посмертно 26.06.1945 р.

  1. 70 років тому народився Петро Йосипович Головатюк (23.02.1942, с.Рогізна Тиврів. р-ну – 30.09.2007, Вінниця, похований у рід. селі), український поет. 3 1973 р. жив і працював у Вінниці. У 1980 р. дебютував з віршами на шпальтах республіканських, вінницьких обласних і районних газет. Автор поетичних збірок, книг «Стежка до матері» (1987), «Жарини пам’яті моєї» (1991), «Сніг на калині» (1993), «Любов і біль: сонети» (1999), «Материнське серце» (1996), «Я купив би Вам, панно, півсвіту…». Член НСПУ (1996).
  1. 100 років тому народився Яків Борисович Давидзон (27.02.1912, смт Муровані Курилівці – 26.01.1998, м.Вустер, США), український фотомитець. Фотокореспондент з 1937 р. Працював у республіканській газеті «Колгоспник України», у фотохроніці РАТАУ. З перших днів Великої Вітчизняної війни – фотокореспондент газет Південно-Західного фронту. У 1942 р. був переправлений через лінію фронту до партизанів, знімав бойові операції партизанських з’єднань. По війні довгі роки працював фотокореспондентом газети «Радянська Україна» (пізніше «Демократична Україна»). Виконуючи відповідальні завдання редакції, ведучи власний творчий пошук, наш земляк мовою фотографії показав цілу епоху у житті народу, залишив нам живий, емоційний портрет свого сучасника. Заслуги Я.Б.Давидзона на газетній ниві були високо оцінені: йому присвоєні звання «Заслужений працівник культури УРСР», «Заслужений журналіст УРСР» (1987). Першим серед фотопубліцистів України став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1977). Автор фотоальбому: «Уходили в поход партизаны» (1975), нарисів «Орлята партизанских лесов» (1980, 1984, 1990), фотокниги «Незабываемое» (1982). Багато знімав українських кінематографістів. З 1994 р. мешкав у м.Вустері (США), там і помер.

• 80 років тому (27.02.1932) постановою 4-ї позачергової сесії ВУЦВК ХІІ скликання разом із ще чотирма областями була утворена Вінницька область. До її складу тоді увійшли 71 адміністративно-територіальна одиниця: 2 міста обласного підпорядкування (Вінниця, Бердичів) та 69 районів сучасних Хмельницької, Вінницької та частини Житомирської областей. Її територія займала 5 млн. 249 тис. га землі, на якій проживало 5,1 млн. чоловік. Вінницька область вважалася найбільш заселеною частиною України. Були утворені нові органи місцевого самоврядування: обласні відділи: фінвідділ, постачання, наросвіти, охорони здоров’я, зв’язку облпромвідділ, облкомунгосп, обласна прокуратура, суд та ін. 4 квітня 1934 р. було ліквідовано Староміську сільраду, а Старе місто приєднане до міської смуги м.Вінниця. У 1937 р. з утворенням Кам’янець-Подільської та Житомирської областей до них відійшла значна частина районів Вінницької області (округи були ліквідовані). У її складі залишилися 2 міськради обласного підпорядкування (Вінницька і Могилів-Подільська) та 42 райони. 20 березня 1946 р. був утворений Джуринський район. У січні 1954 p. передано до складу новоутвореної Черкаської області Монастирищенський район. Протягом 1957-1959 і 1962 pp. були ліквідовані Брацлавський, Вороновицький, Дашівський, Джулинський, Джуринський, Комсомольський, Копайгородський, Ободівський, Ольгопільський, Плисківський, Самгородоцький, Ситковецький, Станіславчицький, Турбівський, Уланівський, Чернівецький, Шпиківський, Яришівський райони, а решту районів укрупнено до 13. У 1965-1966 pp. було відновлено 12 районів, у 1979 p. – 1, у 1987 p. ще 1. Нині Вінницька область має у своєму складі 27 районів, 18 міст, 29 селищ міського типу, 1466 сіл. Середня чисельність населення Вінниччини станом на 01.01.2011 р.: 1641,2 тис. осіб, у т. ч.: сільського – 827,1 тис. осіб, міського – 814,1 тис. осіб. Область розташована в лісостеповій смузі правобережної частини України. По території області протікають 204 річки, з них найбільші: Південний Буг та Дністер. Вона має 202 км державного кордону з Республікою Молдова, межує з 7-ма областями України (Житомирською, Чернівецькою, Хмельницькою, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Одеською).

28 50 років тому народилася Тамара Іванівна Ямчинська (28.02.1962), кандидат філологічних наук (1997), доцент, директор Інституту іноземних мов Вінницького держав-ного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Т.І.Ямчинська є визнаним в Україні вченим та педагогом. Шлях її професійного становлення певної мірою традиційний: з відзнакою закінчила Ужгородський державний університет, працювала у Житомирському педагогічному інституті викладачем. З 1987 р. –

у Вінницькому державному педагогічному інституті: заступником декана з навчальної роботи факультету іноземних мов, деканом факультету, з квітня 2005 р. – директором Інституту іноземних мов. Т.І.Ямчинська продовжує традиції факультету у міжнародному співробітництві, залучає до викладання на факультеті кваліфікованих фахівців з англо- та німецькомовних країн, залучає викладачів та студентів факультету до участі у національних та міжнародних конференціях і організаціях, як наприклад, Українське товариство з вивчення англійської мови USSE, Всеукраїнська асоціація американознавства, міжнародна організація IATEFL, міжнародна організація TESOL. Т.І.Ямчин-ська є автором багатьох навчально-методичних посібників з практики мови та практичної граматики англійської мови.

Цивільні невільники Третього райху

(до 70-річчя початку примусового вивезення українського населення,в т.ч. вінничан, на роботу в гітлерівську Німеччину, 13.02.1942)

Більше півстоліття на теренах України існує потерпіла від нацистських переслідувань категорія населення – «остарбайтери». Її поява породжена насильницьким використанням праці цивільних громадян загарбаних територій в мілітаристській економіці Третього райху. Під нею на даний час маються на увазі усі депортовані на нацистську каторгу з окупованої гітлерівцями частини СРСР цивільні мешканці, які станом на 22 червня 1941 р. мали радянське громадянство.

Поява «остарбайтерів» («східних робітників»), насамперед, стала наслідком гуманітарної катастрофи більшовицької влади та її системи у початковий період війни. Неспроможність захистити, евакуювати у безпечний тил і, врешті, залишення нею на окупованих територіях десятки мільйонів приречених таким чином на смерть, глум і поневіряння співвітчизників – «найціннішого скарбу більшовицької держави» – одне з найтрагічніших явищ Великої Вітчизняної війни, що своєю гуманітарною складовою було страшнішим за поразки Червоної армії у битвах з агресором. Опинившись під владою гітлерівських загарбників, поневолене населення розглядалось останніми як воєнний трофей.

Спочатку політика німецької окупаційної влади стосовно використання робочої сили із загарбаних східних територій не була чіткою. Розпочинаючи війну проти СРСР, нацистські завойовники вважали найголовнішим завданням знищення його як держави, існуючого у ній суспільно-економічного ладу, її тотальне пограбування. Потім загарбані території планувалось колонізувати німецькими переселенцями, а частину місцевого населення використати як рабів для обслуговування колоністів. Решту ж «мільйонів неповноцінної раси» – знищити. Згодом ліквідації підлягала й відпрацьована «робоча сила». Ось чому уже з перших днів окупації гітлерівці розв’язали масовий терор проти населення.

Потреба у терміновій депортації робочої сили з окупованих районів СРСР стала одним із наслідків провалу гітлерівського плану «бліцкрігу» на Східному фронті. Про неї вище нацистське керівництво заговорило ще на початку листопада 1941 р. Проте масове насильницьке переміщення дармової робочої сили зі Сходу розпочалося після появи циркуляра А.Розенберга, датованого 6 бе-резнем 1942 р., та декрету А.Гітлера від 21 березня того ж року про створення Імперського бюро по використанню робочої сили.

Головною базою постачання дармових робочих рук визначалася Україна. В усіх її регіонах розгорнулося «полювання за черепами», які між собою гітлерівські людолови називали здійснювані ними «вербувальні кампанії». За час окупації України на каторжні роботи в Німеччину вивезено 2,4 млн. чол., з них 78650 вінничан (з урахуванням даних по Монастирищенському району, який до 1954 р. перебував у складі Вінниччини). Найбільше із м.Вінниці – 13400 чол., Хмільницького (7666 чол.), Гайсинського (4862 чол.), Липовецького (4775 чол.), Теплицького (3892 чол.), Калинівського (3613 чол.) районів.

Транспортування невільників в основному здійснювалося залізничним транспортом у зовсім непристосованих до цього товарних вагонах. Воно майже нічим не відрізнялось від перевезень військовополонених чи худоби. Непоодинокі випадки, коли схоплених під час облав цивільних мешканців гнали на нацистську каторгу пішки.

«Завербовані» особи позбавлялись усіх прав. Як справжніми рабами, ними торгували по прибутті в Німеччину. Вони були зобов’язані постійно носити дискримінаційний знак «Ост», що інформував про їхню «неповноцінність». Найвідвертіше сутність перебування та умов життя радянських людей в нацистській Німеччині викладено в інструкції Генерального уповноваженого по праці Ф.Заукеля: «Всі робітники повинні отримувати таке харчування і таке житло і зазнавати такого ставлення, які давали б можливість експлуатувати їх на найвищому рівні при наймінімальніших затратах».

У Райху «остарбайтери» використовувались у трьох основних сферах: у промисловості, в сільському господарстві, як домашня прислуга. Усі депортовані зазнавали жорстокої дискримінації, умови їхнього життя і праці були нестерпними. Вони потерпали від хронічного штучно організованого голоду, відсутності одягу та взуття, вкрай незадовільних умов життя.

Серед інших форм дискримінації – відсутність охорони здоров’я та медичної допомоги, права на захист материнства і дитинства, цілковите позбавлення особистої свободи пересування, можливостей задовольнити культурні та духовні потреби, обмеження листування, жорстокі покарання за найменшу провину, навіть із застосуванням смертної кари тощо. До кінця війни «остарбайтери» залишалися найбільш безправною, гнобленою та пограбованою категорією іноземців.

Досить граматичною була їхня репатріація, оскільки усім доводилося проходити принизливу для людської гідності фільтрацію на предмет політичної лояльності до існуючого в СРСР режиму. Крім того, під час цієї доленосної процедури вирішувалося питання використання вчорашніх примусових робітників Райху з максимальною користю для Батьківщини. Одні призовалися у ряди діючої армії, другі – відбиралися у трудові батальйони, треті – тимчасово залишалися у Німеччині для виконання демонтажних робіт по програмі репарації, четверті – відправлялися додому, п’яті – направлялися на примусові роботи у спец поселення для відбуття покарання.

Повернувшись додому, вчорашні «остарбайтери» потрапили уже в лещата сталінського режиму, який вбачав у них вірогідних ворогів народу. В силу цього держава не вважала своїм найголовнішим завданням створення для кожного, хто з незалежних від нього причин під час війни опинився за межами СРСР, сприятливих житлово-побутових, соціально-культурних та інших умов гармонійного розвитку особистості. Тому колишні раби Райху так і не відчули себе повноцінними членами «славної великої сім’ї будівників соціалізму». І хоч офіційно 23 жовтня 1946 р. (більш, ніж через рік після закінчення війни) радянським урядом вони були зрівняні у правах з рештою громадян країни, реально користувалися лише конституційним правом на працю, оскільки держава розглядала їх як важливий резерв робочої сили для відбудови зруйнованого господарства СРСР, періодично – виборчим правом (при цьому рідко хто із них ставав народним обранцем), частково – деякими іншими правами та свободами. Колишні примусові «східні робітники», особливо ті, котрі опинилися в сільській місцевості, не мали можливості отримати паспорти громадян країни, вступити в КПРС, здійснити поїздку за кордон (навіть із туристичною метою), відчували перешкоди у здобутті вищої освіти, кар’єрному рості тощо, ставши забутим на десятиліття соціумом.

Повернення із небуття тоталітаризму «остарбайтери» відчули лише в незалежній суверенній Україні: ніхто їх більше не вважає «ворогами народу», «потенційно небезпечними носіями буржуазної ідеології», «зрадниками Батьківщини», вони, порушивши обітницю мовчання та не боячись накликати на себе неминучі раніше неприємності, на повен голос заговорили про страждання, які випали на їхню долю.

Державною справою у незалежній Україні стало вирішення проблеми остаточної соціальної реабілітації колишніх примусових «східних робітників». У вирішальній мірі цьому сприяє прийнятий Верховною Радою України Закон «Про жертви нацистських переслідувань», який визначає правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо жертв нацистських переслідувань, спрямований на їх соціальний захист, збереження пам’яті про них. Він став надійним фундаментом відновлення історичної справедливості, додав жертвам нацизму почуття оптимізму та впевненості. Колишні «остарбайтери» мають можливість бути повноправними членами суспільства, нарівні з усіма громадянами держави користуватися всією повнотою прав і свобод, передбачених Конституцією, іншими нормативно-правовими актами України.

Одним із виявів повернення історичної справедливості даній категорії жертв війни, у чому значних зусиль доклала молода Українська держава, стали компенсаційні виплати.

Однак низка соціальних проблем ще залишаються невирішеними, що перешкоджає колишнім «східним робіт-никам» остаточно позбутися психологічного відчуття свого дискомфортного перебування немовби на узбіччі суспільства.

Гальчак С.Д.,

кандидат історичних наук, доцент

Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Література

Бєлов, М. Лист на задану тему: [про колиш. «остарбайте-рів»-подолян та перешкоди тим, хто прагнув повернутися на Батьківщину після Другої світової війни] / М.Бєлов // Подолія. – 2007. – 6 лют.

Гальчак, С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам: [монографія] / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Книга-Вега, 2004. – 344 с.; іл.

Його ж. На узбіччі суспільства: Доля українських «остарбайтерів». (Поділля. 1942-2007 рр.): [монографія] / С.Д.Галь-чак. – Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2009. – 768 с.; іл. 16 с.

Його ж. Украинские остарбайтеры Подольского региона. (Вторая мировая война, послевоенный период): [монография] / С.Д.Гальчак. – Винница: Меркьюри-Подолье, 2009. – 544 с.; илл.

Його ж. Ідеологічні аспекти репатріації «остарбайтерів»-подолян в умовах «холодної» війни / С.Д.Гальчак // Наук. зап. Сер.: Історія. / Вінниц.ДПУ ім. Михайла Коцюбинського. – Вінниця, 2003. – Вип. 6. – С. 168-177.

Його ж. «Остарбайтери» Поділля: поліційно-адміністративні заходи у проведенні депортації населення до Німеччини / С.Д.Гальчак // Студії Кам’янець-Подільського Центру дослідження історії Поділля. – Кам’янець-Подільський, 2005. – Т. 1. – С. 420-464.

Його ж. Подільські «остарбайтери» у нацистському рейху: умови праці та побуту / С.Д.Гальчак // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: (зб. ст.). – К., 2002. – С. 122-142.

Його ж. Умови життя та праці подільських репатріантів-представників міської і сільської інтелігенції в повоєнному радянському суспільстві: [соц.-побут., виробничі пробл., з якими зітнулися колиш. східні примусові робітники із числа інтелігенції, повернувшись на Поділля у перші повоєнні роки] / С.Д.Гальчак // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. пр. / гол. ред. П.Т.Тронько. – Кам’янець-Подільський, 2008. – .Т.11. – С. 297-307.

Грінченко, Г.Г. Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці СРСР і ФРН часів «холодної війни»: [монографія] / Г.Г.Грінченко. – Х.: НТМТ, 2010. – 336 с.

Пастушенко, Т.В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942-1953): [монографія] / Т.В.Пастушенко. – К., 2009. – 282 с.

Цього місяця виповнюється: