ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Життя, покладене на вівтар України
До 70-річчя від дня народження Василя Семеновича Стуса –
поета, правозахисника, людини
(1938-1985)

Версія для друку

Василь Стус

Шановний читачу!

У Ваших руках своєрідний путівник по «хроніці» повернення Василя Стуса до рідної землі. Складне повернення, але закономірне й вистраждане як самим життям Поета, так і важкою (трудною! – за Василем Стусом) працею багатьох людей, які в непростих умовах (спершу політичних, потім фінансових, ще потім – фінансово-політичних) започаткували і ось уже 20 років проводять у Вінницькій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва «Стусівські читання».

Не всі заходи мали високий мистецький рівень, але рік за роком вони дедалі більше пов’язували постать Василя Стуса з краєм, із якого наприкінці тридцятих змушені були тікати його батьки, і то так утікати, що поетова мама намагалася ніколи не повертатися до рідної Рахнівки – села, в якому зарито її пуповину.

Що знав про справжні причини втечі сам Василь Стус? Сьогодні важко про це говорити щось певне. Але з родинних уривчастих оповідань відомо одне: після голоду 1932-1933 років велика родина розпалася й колишні родичі перетворилися на ворогів. Певне, це було пов’язано з тими діями й тим вибором під хрестом тотального страху, які чинив кожен. Після цього, як згадувала Їлина Стус, «життя нам не стало»…

Ці психологічні трагедії, які робили родичів ворогами й примушували гідних і добрих людей до страшного вибору ми ще навіть не почали усвідомлювати, але перший крок зроблено – оголошений Президентом В.Ющенком рік пам’яті жертв голодомору повинен допомогти усім нам не лише вшанувати пам’ять безневинно убієнних жертв комуністичного молоху, а й усвідомити, чому ми, українці, з такою готовністю допомагали гепеушникам вимітати хліб у сусідів і родичів, мовчки закопували спухлих з голоду, але обирали смерть рабську, боячись загинути під час протесту проти нелюдської політики комуністичної партії.

Стусові батьки вижили й утекли.

На Донбас, де в багатонаціональному конгломераті таких же втікачів-переселенців зі всього СРСР, малий Василь Стус бачив і на все життя запам’ятав, як піднімали на глузи його батьків за українство, релігійність, збереження давніх традицій.

Цей жорсткий механізм позбавлення людей відчуття приналежності до національної спільноти, від якого сьогодні всі ми маємо стільки суспільних проблем, діяв майже безвідмовно. Задля кар’єри, достатку, перспектив дітей люди змушені були чимось жертвувати… І жертвували, якщо й зберігаючи якусь пам’ять про минуле, то десь у найпотаємніших глибинах серця.

Хтось мав стати жертвою. Мав у ім’я збереження національної ідентичності (бо лише українцями, а не поляками, росіянами чи кимось іншим можемо ввійти до світової сім’ї народів) принести себе в жертву, стати на прю з усесильним механізмом наруги, і якщо не полюбити, то бодай збагнути тих людей, які колись примусили батьків виїхати з малої батьківщини.

Багато що Василь Стус устиг… Щось доводиться продовжувати тим, кому дорога пам’ять про нього. Саме тому сьогодні хочеться згадати добрим словом покійного директора Вінницької наукової бібліотеки ім. Тімірязєва Василя Федоровича Циганюка, який не лише вивів на новий науковий і мистецький рівень щорічні «Стусівські читання», але й перетворив благеньку кладочку, що пов’язувала Стуса з Вінниччиною, на тісні зв’язки. Допоміг поетові по-справжньому повернутися додому.

Не можу оминути тут і постать Ніни Юхимівни Гнатюк, без участі якої цього повернення також могло не відбутися. Власне, тут хочу подякувати всьому колективові Вінницької наукової бібліотеки ім. Тімірязєва, які зробили все від них залежне, аби непростий Стусів шлях повернення додому завершився.

Дякую, як син.

Отож, коло завершилося. Нам усім рухатися далі. І мені здається, що творчість і духовний досвід Василя Стуса допоможе ще багатьом людям у їхньому знаходженні самих себе.

Поступ триває…

Поступу немає кінця..

Дмитро Стус

Короткі біографічні відомості*

 

6.01.1938 – у сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів народилася четверта дитина – Василь.

1940 – з села Рахнівки Вінницької обл. родина поета переїздить до м.Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів.

1944-1954 – навчання в середній школі № 75 м.Сталіно.

1954-1959 – навчання у Сталінському педагогічному інституті із спеціальності «Українська мова та література».

15.08.-15.10.1959 – вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.

11.1959-11.1961 – служба у лавах радянської армії.

7.12.1961-16.01.1963 – вчитель української мови та літератури у середній школі №23 м.Горлівки Донецької обл.

15-23.03.1963 – підземний плитовий шахти «Октябрьская» м.Донецька.

26.03.-26.10.1963 – літературний редактор газети «Социалистический Донбасс» м.Донецька.

Від 1.11.1963 – аспірант Інституту літератури АН УРСР ім.Т.Г.Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїзд до Києва.

4.09.1965 – виступ протесту в київському кінотеатрі «Україна» з приводу репресій проти української інтелігенції.

20.09.1965 – відрахований з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеатрі «Україна».

28.09.-23.11.1965 – робота в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом.

10.12.1965 – одруження з Валентиною Попелюх.

14.01-1.06.1966 – спершу молодший, невдовзі – старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР. «Звільнений за власним бажанням – за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури» (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966 р.).

Від 17.09.1966 –до арешту – старший інженер відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потому – старший інженер проектно-технологічного об’єднання.

12.01.1972 – перший арешт поета.

7.09.1972 – суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання.

1972-01.1977 – відбуття покарання в таборах у Мордовії.

11.1975-02.1976 – перебування у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку.

Від 5.03.1977 – заслання в селищі ім.Матросова Тенькінського району Магаданської області; робота «учнем проходчика гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об’єднання «Северовостокзолото».

1978 – поета прийнято до РЕN-клубу.

Серпень 1979 – повернення до Києва.

Початок жовтня 1979 – вступ до Української Гельсінської групи.

7.10.1979 – за Стусом встановлено адміністративний нагляд.

22.10.1979-11.01.1980 – робота формувальником ІІ-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни.

Від 1.02.1980 – до арешту – робота в цеху № 5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.

14.05.1980 – другий арешт.

Кінець вересня 1980 – суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання.

Від 11.1980 – відбуття покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с.Кучино Чусовського району Пермської області. Весна 1981 – останнє побачення з рідними. 1982 – рік камери-одиночки.

Ніч з 3 на 4.09.1985 – смерть Василя Стуса в карцері табору ВС-389/36.

17-19.11.1989 – перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.

* Передрук: Стус В. Твори. Т. 6 (додат.), Кн. 1. – С. 6-7.

Читаймо вірші Стуса Василя

Читаймо вірші Стуса Василя –

з-за грат казенних зблиски лазурові,

з довічного тернового гілля

круті, терпкі, запеклі грона крові.

В рядках, живих і спраглих, як рілля,

його душа – незгойна та нетлінна.

У них лівіше серця – Україна.

Читаймо вірші Стуса Василя!

Читаймо вірші Стуса Василя –

той хрест важкий , ту совість незбориму,

і наскрізь нас прониже звідтіля

жагуча правда, з вічністю у риму.

Згадаємо тоді, що ми не тля,

не послухи яремної потали.

Ми їх, як слід, іще не прочитали.

Читаймо вірші Стуса Василя!

Читаймо вірші Стуса Василя –

що понад чорну безвість, понад скверну

ячать останнім криком журавля:

«Народе мій, до тебе я ще верну…»

Поверне він, повернеться здаля

у добрий час, на світлу переміну.

І ми із ним вертаймось в Україну.

Читаймо вірші Стуса Василя!

А. Бортняк


Життя, покладене на вівтар України
До 70-річчя від дня народження Василя Семеновича Стуса –
поета, правозахисника, людини
(1938-1985)

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3
  4. Частина 4

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше