Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

Поезіє, ти іскра між словами

Поет з планети Слобода

Перегортаю збірку за збіркою. І з кожної сторінки на мене повіває чебрецевим духом подільських крутогорів, м’ятою долин, житнім досвітковим трепетом і вечоровим притаєним щемом.

У своїй давній книзі Петро Перебийніс зізнається:

Я народився в переджнив’я,

я ріс під місяцем серпа.

Циганка-ніч приворожила

мене до житнього снопа…

І це – не просто рядки з поетичного зошита. Це – освідчення в любові до тієї землі, що з ранніх літ навчила хліборобського сина, який не дочекався батька з війни, пізнати ціну окрайця, змалечку заробляти на себе і бути опорою родині. Все, написане ним, добуте з самого денечка душі. Він був і залишається перед чистим аркушем паперу щирим і відвертим, як сама правда. І нехай не все написане в молоді роки сьогодні поважний майстер включив до етапної книги поезій, він не зрікається ні написаних віршів, ні багатьох з пройдених доріг. Бо був роботящим і невтомним сівачем на ниві журналістики і поезії, не завинив перед рідною землею і дорогими серцю людьми. А це – найголовніше для кожного з нас.

Ось як пише про рідне село, що в Шаргородському районі:

Село моє, вишнева Слобода!

Вже не село ти,

але ще й не місто.

Тече Мурашки спінена вода,

димами пахнуть кручі крем’янисті.

Сади твої озорено ряхтять

і сиплють метеорами ранетів.

Будь славна, рідна станціє життя,

моя колиско і моя плането!

Якщо рідне село є планетою для поета, то Поділля  йому видається Всесвітом, де прагне пізнати галактики історії, світила близьких душ. Та в яких далеких світах не витали б думи нашого земляка, його погляд все ж повертається до першооснови земного життя – до зернини.

Мінялись ери, покоління,

лиш не мінялося воно –

неопалиме і нетлінне,

пшеничне визріле зерно.

Мінялися епохи і покоління, приходили і відходили вожді, а Петро Перебийніс у своїй любові до отчого поля і маминої пісні залишався таким же щирим і молодим, як і тоді, коли рушав з рідної станції життя на далекі полустанки прийдешнього.

Скільки не пам’ятаю його, а світиться молодим блиском очей, непідробною приязню, прагненням допомогти – не лише вислухати.

А завершити ці рядки хочеться кількома строфами з вірша ювіляра «Лист ровесникам»:

Ровесники мої, ви гідні шани.

Вкарбовані у ваші імена

земля, вогонь, циклони, урагани,

безмежність, висота і глибина.

Важкий тягар на себе

ми беремо,

од віку не ховаємось у тінь.

І, може, над бровами недаремно

кружляє

передчасна заметіль.

Ровесники мої сивоголові,

земля старенька вам уже тісна.

Ровесники, не хмурте чорні

брови.

Вам личить передчасна сивина.

Ніна Гнатюк, письменниця (Київ)

 

Передрук зі скороченнями з книги Н. Гнатюк «Ковток джерельної води» (Вінниця, 2016, с. 194–195).