ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2016 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

Іван Коваль – волею долі художник

До 70-річчя від дня народження

(09.02.1946-05.02.2000) 

Двадцять літ ми спілкувались з Іваном Ковалем. Вперше він написав у обласне Товариство охорони природи, де я працювала й вела конкурси «Джерело» (впорядкування, обсадження та догляд за джерелами) та «Барви Поділля» серед школярів, який заохочував юних художників відтворювати довколишній світ. За підсумками я писала в районні газети й повідомляла, хто і як нагороджений за свої «малярські здібності».

Іван Дмитрович запитував у листі, чи має право брати участь у конкурсі, коли йому вже 35 літ, але він ніколи не вчився в школі, бо має невиліковну хворобу – поліомієліт. Малює природу. Порадилася з членами журі конкурсу і написала, аби готував картини, а я через певний час навідаюсь і заберу все відібране.

Звичайно, коли випадала така можливість, ми листувались. Іван тим часом складав у папки те, що «ми з мамою малювали». По правді сказати, я трохи боялась тієї зустрічі: людина лежить стільки років… Молодий хлопець… Він роз’яснив, що треба зійти на зупинці «Кирнасівка-1», навпроти каси, де продають квитки на автобуси, а далі біля продуктового магазину, вгору. Ішла вузькою вулицею, питала людей, а вони пояснювали, як дійти до наступного повороту. Здавалось, тій сірій осінній ляпавиці не буде кінця (земля якась ніби перемішана з вапном). Зверху ще мрячив надоїдливий листопадовий дощик. Аж ось: зелені ворота з намальованим вершником на коні, криниця біля хвіртки й напис: «Островського, 36». Це тут! Нарешті!

Хтось казав, як починаєш путь під дощик – бути удачі! Так, бо та перша зустріч стала знаковою для нас обох: про Івана Коваля дізнався світ і змінив його життя з одноманітного – на радість творчості!

На подвір’ї поралася привітна жінка з веселим обличчям – мати Іванова Ксенія Семенівна. У просторій селянській хатині  висіли на стінах репродукції картин відомих художників – Шишкіна, Брюллова, Васнецова. Із залізного ліжка на мене дивилось бліде, надзвичайно осяйне обличчя, якесь дивно сонячне й життєрадісне. Жвавий полиск карих очей. Дуже теплих і променистих. Чорне, кучеряве, коротко стрижене волосся. Син мов дві краплі води схожий на матір. І як довершення портрета – обов’язково рука, права чи ліва, яка підтримує голову… Оця рука все життя від двадцятирічного віку слугувала опорою, бо голова його не трималася на в’язах… Я знала, що хвороба звалила тіло і хлопець ніколи не ходив власними ногами.

Отже – каліка! Молився і дякував Богу, що послав йому добру маму, Ксенію Семенівну, котра 54 роки опікувалася ним, як маленькою дитиною. 34 останніх роки він лежав, і вона час від часу перевертала його. Особливо це тяжко було вночі, взимку. Тільки вгріється, а син кличе… І в тому, що Іван Коваль став знаним в Україні й не тільки, чи не найбільша заслуга Матері, яка здійснила свій життєвий подвиг, винесла свій хрест, даний їй Всевишнім. Вона не кидала його, не нарікала, але терпляче, з любов’ю до свого «Ваньки», несла аж до останньої хвилини.

А ще ж вона виконувала норми на буряках, була ланковою, піднімала ще двох молодших синів Миколу й Михайла, тож, коли вже вийшла на пенсію, то могла допомагати синові поратися біля картин. Отже, все по порядку.

У зелених тугих папках лежали акварелі. Упізнавала в них вулицю з дерев’яними тинами, огорожами, подвір’я, різні будівлі, садиби ковалів, річку, дівчат на кладці, гніздо лелек, які Господь поселив поблизу, аби немічний міг спостерігати за ними. А ще цілий цикл про те, як жінки з конопель ткали полотно. От саме оцю тему я просила розвивати, бо це мистецтво вже відходить, а він (народився ще 1946 року, 9 лютого) бачив і пам’ятав усе до деталей, і мати була добрим порадником.

Ми тепло розпрощалися. Я пообіцяла навідуватись при першій же нагоді. І так було: брала відрядження у Бершадь, Тростянець, Томашпіль, Тульчин і завертала до Кирнасівки, де чекав Іван Коваль…

Привезла майже сотню акварелей, попросила Валентина Терещенка з тульчинської райгазети, а фотокор довго не барився і зробив знімок, який нині відомий багатьом. А в обласному Будинку природи, поруч з картинами глядачі бачили й портрет самодіяльного художника.

З подальших зустрічей і листів стало відомо, що Іван у дитинстві сидів у спеціальному інвалідному «обмундируванні». Мав чудовий слух, грав на гармошці, і його навіть запрошували на хрестини, весілля і в гості, щоб публіку веселити. І ось коли виповнилось 19 літ, хлопець хотів випробувати останній шанс – звернутись до лікарів у Києві. Пробув він в ортопедичному науково-дослідному інституті майже два роки, але ті маніпуляції з мозком у хребті не тільки не поставили його на ноги, але зробили зовсім безпомічним інвалідом – після столиці мати забрала його вже лежачого, з головою, яка не хотіла триматися на плечах.

Запросили в лікарню когось із київських художників, і той, оглянувши доробок, виніс вбивчий висновок, що це не мистецтво, бо Іванові треба було б закінчити якийсь заклад… Після такої гіркої «пілюлі» майже десять років Іван Коваль до фарб не наближався. Аж коли отримав від мене листа з проханням малювати, взявся за пензлики. Першого ж разу я привезла йому сотню поштових конвертів і два товсті загальні зошити для щоденників. Наказувала записувати в них спогади, події, роздуми. Слава Богу, послухався і ті записи допомогли пізніше написати про нього книжечку «Жити, щоб малювати, або Слово про Івана Коваля».

Дивувався, для чого стільки конвертів. А коли вінничани заходили в Будинок природи, умовляла їх написати не тільки у «Книгу відгуків», але й листа. Дехто, прочитавши публікації після виставки і розповіді про лежачого художника, захотів погомоніти з ним. Згодом Іван Дмитрович хвалився не лише надісланими подарунками, листами, але й віршами, присвяченими йому!

Попросила художника Федора Васильовича Панчука, аби навчив Івана Дмитровича користуватись олійними фарбами. Поїхав. І слава Богу, з тих пір з’явились великі картини з життя села на багатьох обласних і республіканських виставках.

Наша сім’я допомогла провести Івану Ковалю телефон, опікувались ми з Іваном Степановичем Волошенюком, щоб самодіяльний конструктор Олег Остапенко зробив спеціальне легке ліжко, на якому хлопчики почали возити інваліда до річки, у поле, і навіть до стадіону на футбольні баталії.

Про Івана Коваля дізнались в українському інституті етнографії, і для них він створив цілу серію картин з виготовлення полотна, про народні свята й традиції, а ще близько сотні малюнків-узорів до жіночих блузок.

Найбільшою мрією художника було намалювати сто картин для рідного села. І він встиг! А голова кирнасівського колгоспу Федір Іванович Гриневич обладнав спеціальну кімнату, де школярі мають можливість проводити уроки мистецтва.

І останній акорд. Хворіла мати, і син просив Бога, аби він пішов із життя раніше. І Господь змилувався. Помер 5 лютого 2000 р. Ксенія Семенівна поховала сина, відбула «сороковини» й теж упокоїлась. Чисто по-людськи сільські чоловіки взяли тіло стражденника і пронесли його кілька кілометрів на плечах до останнього причалу, ніби то Іван сам пройшов по тих вулицях, де ніколи не ступала його немічна нога! І слава Богу, за нашим проханням телеведуча Ганна Секрет ще встигла взяти на камеру його жваве, осяйне обличчя й увічнити його голос. 

Г.Л. Волошенюк 

Література 

Волошенюк, Г.Л. Жити, щоб малювати, або Слово про Івана Коваля / Г.Л. Волошенюк. – Вінниця : Власюк О., 2006. – 100 с. : фот., іл.

Панчук, Ф. 300 картин намалював прикутий до ліжка Іван Коваль / Ф. Панчук // Поділ. порадниця. – 2006. – 1 берез. – С. 8.

Панчук, Ф. Творчість на лезі життя / Ф. Панчук // Нар. мистецтво. – 2007. – № 1-2. – С. 44-45.

Шоп’як, Я. Важке і щасливе життя Івана Коваля / Я. Шоп’як // Вінниччина. – 2013. – 27 лют. – С. 10.


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2016 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладачів
  2. 2016 року виповнюється:
  3. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини
    Січень
  4. В усьому хочеться дійти самої суті...
  5. Лютий
  6. Іван Коваль – волею долі художник
  7. Я щасливий, що живу, жив, віддавав своє серце людям...
  8. Березень
  9. Високе літо березневої душі
  10. Квітень
  11. Коли Чорногузу боляче – Гоголь ще раз перевертається в домовині…
  12. Від «золотої кельми» до «золотого пера»
  13. Чорнобиль у нашій свідомості, в серці, думках
  14. Травень
  15. Перекладач, журналіст і трішки поет…
  16. Лицар, що ніколи не розлучавсяз блокнотом і олівцем…
  17. Літописець епохи
  18. Червень
  19. Широцький Костянтин Віталійович
  20. Липень
  21. На крилах божої наснаги
  22. Серпень
  23. Вересень
  24. Жовтень
  25. Один із «грона нездоланних співців»
  26. «Я мушу встигнути...»
  27. Листопад
  28. Осіннє золото Миколи Романова
  29. Грудень
  30. Томаш Падурра – польсько-український лірник
  31. Данило Кирилович Заболотний

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше