ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2016 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

Від «золотої кельми» до «золотого пера»

До 75-річчя від дня народження письменника Д.С. Пічкура

(24.04.1941) 

44 роки проживає у Вінниці Дмитро Степанович Пічкур, цей простий чоловік незвичайної долі, яка не раз його ламала і випробовувала на міцність, але всякий раз він знаходив у собі сили і мужність триматися гідно. Зараз він – відомий український письменник, з великим досвідом журналіст. Три роки був відповідальним секретарем Вінницької обласної письменницької організації.

Сходження на такі вершини для колишнього сільського юнака не менший труд, ніж в армії рядовому дослужитися до генерала.

А народився майбутній письменник 24 квітня 1941 р. в селі Розсохуватка Катеринопільського району на Черкащині. У 1945 р. в березні під час наступу на Берлін загинув батько. Згорьована мати залишилась сам на сам з чотирма малими дітлахами. Вигнані родичами з батьківської хати, змушені були тулитися в колгоспній клуні. Голодного 1947 р., щоб вижити, рились на городах в пошуках перемерзлої картоплі, під вишнями збирали торішні кісточки від ягід.

Дмитро Пічкур згадує: «Якби не дідунь з бабунею, які згодом дали нам притулок, то ми або позамерзали б узимку, або з голоду померли б».

Щоб піти в перший клас, малий хлопчина все дошкільне дитинство пас чужу худобу, заробляючи собі на костюм і черевики. Нелегкою була у сьогорічного ювіляра доля й після закінчення 10 класу Розсоховатської середньої школи. Худий юнак у маминих чоботях і фуфайці, братовій шапці їде на Всесоюзну будову – Кременчуцьке водосховище. Тут працює різноробочим, мулярем, мостовиком (мостив камінь під дамбу).

Про цей період в житті письменника ще в 60-ті роки відомий черкаський журналіст Віктор Педченко написав нарис «Золота кельма». Це – кельма, яку він щодня після роботи вичищав до блиску і гордо йшов з нею до гуртожитку, де проживали робітники більше 20 національностей, усвідомлюючи, що він уже цілком дорослий, і йому хотілося, щоб його усі бачили, особливо ті, що потрапили сюди після відбування покарання за вчинені злочини.

Дехто і тут вів себе зухвало. Першу зарплату в Дмитра і його товариша вночі вкрали, а ще придумали товаришеві прізвисько «каструлька», за те, що мріяв купити каструльку, в якій готували б собі їжу.

Коли настала пора призову до армії, Дмитро приїхав додому у відпустку в новому костюмі, блискучих модних черевиках. Низенький, худий хлопчина перетворився в рослого, змужнілого юнака, лише одна поява якого привертала увагу, особливо дівчат. До армії його могли б і не призивати через слабкий зір, але комісія вирішила: оскільки хлопець працював на Всесоюзній ударній будові, освоїв кілька важливих будівельних професій, то слабкий зір не завадить.

Військову службу проходив у Росії, в несходженій тайзі Свердловської області поблизу Нижнього Тагілу, де дислокувалась військова частина, яка будувала і вводила в експлуатацію об’єкти ракетних військ стратегічного призначення. Сюди взимку 1960 р. разом з новобранцями прибув і рядовий Дмитро Пічкур.

На території військової частини Дмитро часто зустрічав високого, худорлявого, «старослужащого» воїна. І коли трапився випадок особисто з ним познайомитись, виявилось, що це Василь Стус, який уже друкувався в «Літературній Україні» і не як-небудь, а з напутнім словом самого Андрія Малишка!

І хоч у Василя служба закінчувалась, але знайомство і добрі стосунки з ним, а ще його літературні читання, організовані в кімнаті, якою відав їхній друг – каптенармус медсанбату – литовець Вінцас Кузьміцукас, для зацікавленого поезією початківця були надзвичайно корисні.

Про цього визначного поета Дмитро Степанович ділиться своїми спогадами в періодиці, а в 2002 р. видав книжку «Біля Стусової криниці», що увійшла до енциклопедичного довідника «Рух опору в Україні».

Але в армії у солдата на першому плані – служба, яку було все важче й важче поєднувати з думками про свою рідну, смертельно хвору маму, котра самотужки зростила і дала путівку в життя чотирьом напівсиротам. Двічі за час служби її провідував Дмитро.

Смерть мами болем відбилася у свідомості 21-річного юнака, утвердила незгасне відчуття печалі і разом з тим пробудила усвідомлення, що негоже впадати у відчай, треба самостійно будувати плани на майбутнє. Надійною опорою для нього стала тоді Олександра – дівчина з його рідного села – майбутня дружина, педагог.

І юнак влаштовується тимчасово працювати у своєму селі завклубом, організовує художню самодіяльність. Заради справи вчиться грати на баяні. На мандоліні грав, будучи школярем. Та його внутрішній світ не полишала поезія. Вона з новою силою пробуджувала в ньому нові пориви до власного поетичного слова. І згодом з глибин душі, неначе вода з чистого джерельця, почали вириватись чудові поетичні строфи. І не було більшої і кращої насолоди, ніж відчуття результатів своєї творчої праці. Не випадково одну із збірок поезій Дмитро Степанович назвав «Пізній мед», адже цю насолоду він відчув уже на початку своєї життєвої зрілості.

Захоплення літературою поет розпочав іще в школі. У шостому класі посів перше місце за кількістю прочитаних книг. Можливо, це дало поштовх писати власні вірші. «Дід, – пригадує письменник, – сварив мене за те, що я вночі палив гас, читаючи книги».

Свій перший вірш написав у 9 класі, а здібності до віршування відкрив у собі набагато раніше. «Ось як це було, – ділиться своєю таємницею Дмитро Степанович. – Пасу корову в лісі, раптом на мене щось найшло і я почав декламувати свій вірш». Відтоді майбутній письменник, тепер автор майже десятка збірок чудової захоплюючої поезії, занотовує «надиктовані» йому строфи. Вони вистраждані, пропущені через серце і душу, наповнені життєвою правдою в координатах часу і простору. А головне – метафоризовані, а тому високохудожні і глибокоемоційні. Є красивість поетичних рядків і є метафоричність, яка, за висловом поета Дмитра Пічкура, торкається всього твору.

Високу оцінку творчості поета дали такі відомі українські письменники, як Анатолій Бортняк, Ніна Гнатюк, Володимир Забаштанський, Петро Перебийніс та інші, а головне, що його творами зачитуються поціновувачі справжньої поезії.

Дмитро Степанович, як поет – людина високої вимогливості до результатів своєї творчості. Це письменник, який не ганяється за кількістю виданих книг, а наполегливо доводить кожен свій твір до рівня кращих зразків. Його поезії щирі, правдиві, відверті, сповідальні, сумні… Бо тяжке життя пережив, усього звідав.

Невимовним горем стала для нього смерть дружини. Ця пекельна реальність вкотре вразила його душу й серце нестерпним болем, позначилась на творчості. Дмитро Степанович часто хворіє, але тримається мужньо – понад 20 років живе один, зберігаючи вірність своїй єдиній коханій – покійній дружині Олександрі. Майже в кожній збірці його поезій є присвячені їй твори. В одному з них поет пише: «Здається й мертвий камінь розквіта, коли по нім до милої дорога».

Він через пережите ним самим у своїх поезіях оспівує людське життя. У вірші «Молотарка» в образі своєї матері змальовує сільську безвідмовну трудівницю з її тяжкими, безпросвітними колгоспними буднями. «Вірші вінницького поета Дмитра Пічкура являють собою переважно справжні зернини мистецтва». Він «в три-чотири строфи вміщує стільки дій, що для іншого митця не вистачить кількох аркушів», – писав про нього Анатолій Бортняк у «Вінницькій газеті» 17 липня 1997 р. Таку оцінку поет отримав ще до того, як став членом НСПУ. Змальовувати життя у своїх поетичних творах і прозі допомагає письменникові досвід 30-річної праці у «Вінницькій правді» («Вінниччині»), де після закінчення факультету журналістики Київського університету обіймав посади кореспондента, оглядача з висвітлення громадського життя та екології, завідувача відділу культури – видавав спецвипуск «Зоряна криниця». На сторінках цієї газети друкував свої сміливі матеріали. Принциповість і правдивість – його життєве кредо.

Крім того, він після закінчення ВПШ при ЦК КПУ працював деякий час на обласному радіо завідувачем випуску останніх вістей. Тому навчився жити за принципами: письменник повинен знати багато, як кожен освічений, тільки трошки більше; ненавидіти, як усі ненавидять зло, тільки пекучіше, непримиренніше; вірити у велику силу правди і світла.

Він гордиться тим, що у нього є син Олег, який мешкав у Москві, а тепер із сім’єю переїхав до Канади, бо не зміг жити в країні, що веде війну з його народом. Син, крім української, знає ще десяток мов, адже закінчив інститут міжнародних відносин і в цій дружній країні буде працювати в ім’я миру і добрих міждержавних стосунків. Вірить, що й онуки, яких троє, не зрадять людської гідності і свого українського роду. І це дає йому сили жити, боротись, творити.

Тому в рік славного 75-ліття хочеться побажати Дмитру Степановичу міцного здоров’я та творчої наснаги і сказати:

Хоча роки у Вас похилі,

Та золоте перо поета.

Хай Музу мчить до Вас карета.

Сідлать Пегаса Ви ще в силі!

Л.М. Куций 

Література

Пічкур, Д. Квіти для дружини : поезія / Д. Пічкур ; ред. В.П. Сторожук. – Вінниця, 2000. – 143 с.

Його ж. Біля Стусової криниці : ст. та спогади / Д. Пічкур. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 2002. – 68 с. : фот.

Його ж. Жорна : поезія та проза / Д. Пічкур. – Вінниця : Балюк І.Б., 2011. – 192 с. : портр.

Дмитро Пічкур // Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письменників Вінниччини / за ред. В.С. Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 295-306 : портр.

Машевцев, А. Мажорний мінор Дмитра Пічкура : [про презентацію у музеї М. Коцюбинського кн. Д. Пічкура «Жорна»] / А. Машевцев // Вінниц. газ. – 2011. – 18 берез. – С. 20. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Сегеда, Ю. Дмитрові Пічкуру – 70! / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2011. – 6 трав. – С. 8 : кольор. фот.

Пічкур Дмитро Степанович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ Пічкур_Дмитро_Степанович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2016 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладачів
  2. 2016 року виповнюється:
  3. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини
    Січень
  4. В усьому хочеться дійти самої суті...
  5. Лютий
  6. Іван Коваль – волею долі художник
  7. Я щасливий, що живу, жив, віддавав своє серце людям...
  8. Березень
  9. Високе літо березневої душі
  10. Квітень
  11. Коли Чорногузу боляче – Гоголь ще раз перевертається в домовині…
  12. Від «золотої кельми» до «золотого пера»
  13. Чорнобиль у нашій свідомості, в серці, думках
  14. Травень
  15. Перекладач, журналіст і трішки поет…
  16. Лицар, що ніколи не розлучавсяз блокнотом і олівцем…
  17. Літописець епохи
  18. Червень
  19. Широцький Костянтин Віталійович
  20. Липень
  21. На крилах божої наснаги
  22. Серпень
  23. Вересень
  24. Жовтень
  25. Один із «грона нездоланних співців»
  26. «Я мушу встигнути...»
  27. Листопад
  28. Осіннє золото Миколи Романова
  29. Грудень
  30. Томаш Падурра – польсько-український лірник
  31. Данило Кирилович Заболотний

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше