ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2016 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

«Коли Чорногузу боляче – Гоголь ще раз перевертається в домовині…»

До 80-річчя від дня народження Олега Чорногуза

(15.04.1936) 

Коли Микола Гоголь працював над першим томом «Мертвих душ», у ньому палахкотіла свіча надії і віри в те, що суспільство, роздивившись на себе «у дзеркалі потвор», яким вважав свій твір, схаменеться, знайде шлях самоочищення і побудує духовну імперію на засадах правди, чесності і честі. Та як тільки Микола Васильович завершив другий том роману, на який уже з нетерпінням чекали читачі, то взявся за голову: «Господи, що ж я наробив! Замість затаврування корупції – я її увіковічнив!»

І, дійсно, на одній із вцілілих сторінок рукопису другого тому «Мертвих душ», який автор спалив 4 березня 1852 р., виведена класична формула корупції: «Звичка – брати хабарі – стала необхідністю і потребою навіть тих людей, які не народжені жити негідниками. Тож настав час рятувати нашу землю, бо гине земля наша вже не від нашестя двадцяти чужорідних мов, а від нас самих. Бо замість законного управління державою, ми створили інше правління – набагато дієвіше всякого законного. Встановили такі правила, що ВСЕ має СВОЮ ціну…».

Відомо, що Гоголь відходив у засвіти так, як відходять монахи: нічого не їв, а тільки пив по ковтку червоне вино, наполовину розведене з водою, та день і ніч молився. Він просив прощення гріхів всім грішникам і злочинцям корумпованої імперії і благав Господа дати сили і мужності тому його наступнику, хто продовжить Словом лікувати і зцілювати народ, а не ублажати корупціонерів… Молитви, як правило, завершував словами: «Спасибі, Господи, й за всі помилки, які зробив за життя! Усе – на зміцнення душі моєї!»

Тож не дивно, що матеріалізація Гоголевої молитви для наступника, який продовжить його сатиричну справу, відбулася наступного століття на батьківщині генія. Тобто в Україні, коли 15 квітня 1936 р. в селі Іванів Калинівського району на Вінниччині у сім’ї ветеринара Федора Даниловича Чорногуза раптом з’явився хлопчик…

Федір Данилович лікував не тільки свійську і громадську худобу та бродячих собак, а й протезував якось лелеку, який потрапив лапою в капкан, поставлений для ховраха. Очевидно, що лелека, ставши на поламану лапу, з вдячності й підкинув в обійстя хлопчика, якого назвали Олегом, древньоруське ім’я якого означає «святий» і «обдарований». Проте Чорногузові батько й мати, Оксана Андріївна, були шоковані «святістю» й «обдарованістю» свого Олега вже під час його навчання навіть у першому класі: нетерпимість до брехні, лукавства і безчестя світилася в очицях цього хлопчика таким загрозливим блиском, що доводилося міняти не тільки класи й вчителів, а й навіть школи, і закінчувати десятирічку аж на Західній Україні…

У шістдесятих роках двадцятого століття молодий журналіст Олег Чорногуз, працюючи в обласній партійній газеті «Вінницька правда», раптом почав докопуватися до істинного смислу тосту, часто вживаного на банкетах партійного керівництва: «Шоб ти жіл на одну зарплату!». Дивно: Олег жив на одну зарплату, його дружина Ліда, навчаючись у Вінницькому медичному інституті, – на одну мізерну стипендію, ледве зводячи кінці з кінцями… А ці масні пики, нагадуючи жирних котів, чимось чванились один перед одним, натякали на якість статки і презирливо дивилися на натовп за вікнами ресторану, що штовхався у магазині навпроти за ковбасою…

Ось у Вінниці і бере початок сатирична дорога Гоголевого спадкоємця: майже всі розділи першого українського сатиричного роману «Аристократ із Вапнярки» написані тут, у квартирі на вулиці Пирогова… Вже коли Олег працював у журналі «Перець» у Києві, була оприлюднена журнальна версія «Аристократа…», яка в буквальному розумінні справила враження вибуху на весь Радянський Союз: Корупція?! Та невже? І тут Чорногуз вперше (і не востаннє!) зрозуміє, як важко продовжувати Гоголеву справу ще й в умовах корумпованої критики… Окремою книгою «Аристократ…» вийшов аж у 1979 р., майже через 10 літ.

Сьогодні Олег Чорногуз, автор шістнадцяти сатиричних романів, десятків повістей та оповідань, понад півтисячі фейлетонів й публіцистичних статей, належить до раритетної двадцятки лідерів українського письменства. У 2012 р. йому присвоєно звання «Золотий письменник України» – за стотисячні наклади книг, добре знаних і вдома, і на інших континентах планети, де він, досі підтримуючи тісні зв’язки з перекладачами, публікується двадцятьма двома мовами.

Його бестселери «Аристократ із Вапнярки» (1979), «Претенденти на папаху» (1983), «Вавилон на Гудзоні» (1985), «Я хочу до моря» (1989), «Дари пігмеїв» (2005), «Примхи долі» (2006), «Ремезове болото» (2007), «Воскреслий із мертвих» (2009), «Діти колонії» (2011), «Самогубець за покликанням» (2012), книга комедій «Притулок для блазнів» (2013) – це найповніша після-гоголівська високохудожня енциклопедія носіїв корупції в усіх сферах життя, діяльності, бездіяльності і зради людини – в усій «красі» типажної неповторності.

Авантюристи дев’ятнадцятого й двадцятого століть Голохвостов, Боруля й Сідалковський теж, як і Бульдовський-Пипочка – головний герой комедії «Притулок для блазнів», проросли на ґрунті української ментальності, що століттями залишається незмінною. Споконвічна рабська меншовартісна мрія – вийти в люди, вибитися якщо не в генерали, то хоча б у сержанти, купити титул чи поріднитися у будь-який спосіб із дворянською знаттю, стати хоча б інструктором райкому партії, якщо не секретарем ЦеКа, аби тільки над кимось бути, у когось брати хабарі і з кимось ділитися, у двадцять першому столітті набула суттєвих еволюційних змін. І якщо Голохвостова, Борулю чи Сідалковського здорові національні сили могли ще зупинити – зруйнувати їхні шахрайські схеми, розвінчати лиходіїв й осміяти, подавши урок суспільно-морального очищення… То Бульдовського-Пипочку в епоху тотальної глобалізації й національного виродження вже не зупинити. Адже не до чесного бізнесу в нових українських реаліях він рветься, де, засукавши рукави, треба дуже тяжко, в повазі до закону й любові до рідної держави, працювати. Не до справжнього великого кохання він прокладає шлях, спокушаючи Єву, щоб заспівати лише від переповненого серця почуттями кохання «І над панами я – пан». А прагне він стати повелителем і паном над хабарниками і їх хабарами, нагадуючи при цьому найпідступніших і найтерплячіших зі світу тварин, хто вистежує сильніших за себе хижаків і безкарно викрадає в них здобич…

«Сьогодні продається все: земля, посади, краса, тіло і душі… І не тільки мертві…», – повторює автор формулу Гоголя в одному з епіграфів до «Притулку для блазнів», вводячи читача в добу правління одного із президентів незалежної України, позначеної особливо ретельною й «послідовною» боротьбою з найбільшим злом планети – корупцією, що являє собою бальзам безсмертя найрізноманітнішого штибу лиходіїв, хабарників, лихварів і крадіїв з благочестивими масками на обличчях. З корупцією, яка до цього вже опустила на дно безпам’ятної історії значно більше націй величних і могутніх держав, аніж здатна вмістити людська уява. І досягла цього лише владою грошей, що перебрала на себе не тільки владу президентів і владу найсправедливіших законів та судових систем, а й навіть Бога…

…Служитель церкви Московського патріархату, ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь в лютому 1852 р. вступив у гостру дискусію про вплив літератури на державний устрій та очищення урядів і урядників від павутини корупції, відверто лютував. «Уряди і урядники – від Бога! – розмахував він хрестом. – І тяжкий смертний гріх бере на душу той літератор, хто втручається в компетенції Творця! Тому ти не маєш права оце показувати людям! – викидав він з рукопису другого тому «Мертвих душ» сторінку за сторінкою на підлогу. – Пушкін бачиш, який хитренький: підбив тебе на ці «Мертві душі», а сам перед імператором, імперією і Богом залишився чистим! Так що рятуй свою власну душу, Микола Васильович: зречися Пушкіна! І зречися всього, що написав! Бо якщо написане тобою неугодне земним урядникам, то воно й неугодне Богу!»

Гоголь не зрікся Пушкіна! Як і не зрікся своїх нечисленних спадкоємців…

Олег Чорногуз уже прожив майже два гоголівських життя, в яких не раз московські попи підбивали його зректися написаного. Найповнішу відповідь на ці пропозиції сатирик-гуморист дав у своїй книзі публіцистики «Рабів на бал не запрошують», що вийшла у київському видавництві «КИТ» 2015 року, відобразивши в ній невидиму і видиму війну «братньої» Росії від часу убивства Чорновола (1999) і до «войнушки» політичних та енерго-торгашів на Сході України. Один з памфлетів цієї книги він ілюстрував фотографією, на якій бородатий московський єпископ розмахує здоровенним кропилом, освячуючи два зенітно-ракетних комплекси «Сатана» і благословляючи їх на пролиття християнської крові на Донбасі… Коли презентувалася ця книга в Києві, Чорногузу було дуже боляче від зневажливих поглядів на солідний фоліант печерських святош і бездумних можновладців. А кожного разу, коли Чорногузу боляче, Микола Гоголь ще раз перевертається в домовині. Осяваючи при цьому Царство Небесне начищеними до блиску халявами своїх земних хромових чобіт, не забруднених навіть пилом марнослав’я.

В.С. Рабенчук 

Література

Подолинний, А. Народний Олег Чорногуз / А. Подолинний // Вінниц. край. – 2011. – № 2. – С. 144-146 : фот.

Стрельбицький, М. Чорногуз – біла птаха з жовто-блакитною відзнакою / М. Стрельбицький // Там само. – С. 147-148 : фот.

Кучеренко, М. Він усміх повернув сатирі / М. Кучеренко // Наук. світ. – 2011. – № 7. – С. 30 : фот.

Рабенчук, В. Будити Україну гумором : [про О. Чорногуза] / В. Рабенчук // Літ. Україна. – 2014. – 27 листоп. – С. 13.

Тома, Л. Ключі до праведного буття Бог поклав у кишеню Олегу Чорногузу : розмірковуючи над найбільшими духовними здобутками України / Л. Тома // Вінниччина. – 2012. – 12 груд. – С. 10 : портр.


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2016 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладачів
  2. 2016 року виповнюється:
  3. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини
    Січень
  4. В усьому хочеться дійти самої суті...
  5. Лютий
  6. Іван Коваль – волею долі художник
  7. Я щасливий, що живу, жив, віддавав своє серце людям...
  8. Березень
  9. Високе літо березневої душі
  10. Квітень
  11. Коли Чорногузу боляче – Гоголь ще раз перевертається в домовині…
  12. Від «золотої кельми» до «золотого пера»
  13. Чорнобиль у нашій свідомості, в серці, думках
  14. Травень
  15. Перекладач, журналіст і трішки поет…
  16. Лицар, що ніколи не розлучавсяз блокнотом і олівцем…
  17. Літописець епохи
  18. Червень
  19. Широцький Костянтин Віталійович
  20. Липень
  21. На крилах божої наснаги
  22. Серпень
  23. Вересень
  24. Жовтень
  25. Один із «грона нездоланних співців»
  26. «Я мушу встигнути...»
  27. Листопад
  28. Осіннє золото Миколи Романова
  29. Грудень
  30. Томаш Падурра – польсько-український лірник
  31. Данило Кирилович Заболотний

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше