Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2016 РОКУ
Хронологічний довідник

«Я мушу встигнути...»

До 110-річчя від дня народження І.А. Савченка

(11.10.1906-14.12.1950)

«Він був дуже ніжний, цей запальний і нервовий режисер. Дуже вразливий і скромний. Він горів мистецтвом. Він горів у мистецтві. Згорів. Віддавши себе всього на його олтар...», – писав про свого колегу Ігоря Андрійовича Савченка український кінорежисер Б. Крижанівський. І. Савченку судилося прожити трохи більше сорока років. Він відчував, що проживе недовго. Не змовляючись, чи не всі, хто знав його, згадують постійний вислів Савченка: «Я мушу встигнути...». Так говорив він і про картину «Тарас Шевченко», незавершений роман про Великого Кобзаря. Не встиг поставити всі задумані фільми...

І все ж таки встиг. Багато встиг: бо пройшов блискучий творчий шлях.. Зійшов на мистецькі вершини. Створив явище, ім’я якому «Кінематограф Ігоря Савченка».

Чим глибше знайомишся з творчістю митця, чим вдумливіше проникаєш у його художню лабораторію, тим більше переконуєшся в самобутності й неповторності цього могутнього таланту, коріння якого в народі, що його виплекав.

Майбутнього кінорежисера сформувала Вінниця, саме тут він народився 11 жовтня 1906 р. в сім’ї Андрія та Софії Савченків. Родинна атмосфера, аура інтелігентності, культури, створювана мамою хлопчика, формувала в нього чутливу до краси і мистецтва юну душу. Вона сама мала неабиякі таланти: свого часу була однією з кращих учениць Київської гімназії, володіла чудовим голосом, досконало знала декілька іноземних мов. Зростаючи, маленький Ігор бачив, як його красуня-мама зачитувалася французькими романами, шанувала класиків німецької поезії, залюбки цитувала Міцкевича в оригіналі, співала народні пісні, вокальні світові шедеври.

У передреволюційні роки Софія Іванівна працювала коректором у Вінницькій друкарні, згодом – кореспондентом губернської газети «Юго-Западный край», викладала вокал у музичному технікумі. З 1936 р. працювала в бібліотеці імені К.А. Тімірязєва на посаді контролера в читальному залі, стежила, щоб ніхто не порушував тишу. Колеги жартома її називали «зав. тишею». У період окупації знання німецької мови дозволило жінці влаштуватись на роботу в радіовузол, після відступу німецьких військ повернутись на колишню роботу, але вже на посаду бібліотекаря. За спогадами ветерана бібліотеки Надії Вікторівни Мельник, яка тоді працювала разом із Софією Іванівною і не раз бувала в її скромній однокімнатній квартирці, вона дуже гарно співала і цю любов до співу, до української пісні передала сину.

Під благотворним впливом матері Ігор Савченко всерйоз захоплювався усім прекрасним. Наука давалась йому легко, після занять у школі він з інтересом відвідував різноманітні гуртки, бігав з друзями на сеанси в кінематограф, по кілька разів переглядав фільми, що сподобалися, а в ілюзіоні його вже стали впізнавати як завсідника, постійного відвідувача.

Саме місто над Бугом дало Ігореві перші уроки, ази драматичного мистецтва: у театральній студії вінницької актриси  В. Орді-Свєтлової шліфувалася, доводилася до майстерності його специфічна дикція (від природи він був заїкою), до автоматизму відпрацьовувалися танцювальні «па», вивчалися ази сценічного мистецтва. В художній – студіював малювання, живопис, демонструючи неабиякий хист. Закономірним був шлях талановитого випускника цих двох творчих закладів до міського театру.

У професійній трупі Савченко починав із найневдячнішої технічної роботи – переписував ролі, підмальовував декорації, допомагав бутафорам, працював робітником сцени. І все ж одного разу йому таки усміхнулась доля: хлопцеві дозволили вийти на сцену в епізодичній ролі замість актора, що захворів. Правда, довелося грати роль старика.

Молодому актору поталанило виходити на сцену в рідному місті разом з корифеями театру Гнатом Юрою, Амвросієм Бучмою, грати в п’єсах Шекспіра і Шиллера, Франка і Карпенка-Карого, тогочасних пролеткультівських і місцевих вінницьких авторів.

1925 р. Ігор разом з приятелем (в майбутньому теж відомим кінорежисером) Віктором Ейсмонтом очолює молодіжний театр «Червоний галстук», створений на базі одного з самодіяльних клубних гуртків, гастролює з ним по прилеглих районах.

Зрозуміло, художня самодіяльність у провінційному центрі не могла задовольнити обох юнаків. Вони прагнуть здобути професійну освіту і 1926 р. вирушають на навчання до Петроградського інституту сценічних мистецтв. Там Савченко  навчається  в майстерні відомого театрального режисера і педагога Леоніда Вів’єна, який не стримував потяг своїх студентів до всього нового, що тоді вільно кипіло в мистецькому котлі. Стипендії, певна річ, не вистачало, тому І. Савченко багато працював, аби вижити: мив посуд, перебирав овочі, проте майже кожного дня ходив до театрів, музеїв і навіть зібрав невеличку бібліотеку.

Л. Вів’єн помітив наполегливого і здібного студента, якому вже на третьому курсі доручив поставити у філіалі Олександринського театру виставу «Справа №…». Вистава, сповнена цікавої суміші традиційної школи Олександринки з новаторськими експериментами «Синьої блузи», мала успіх, і молодому режисерові було запропоновано після закінчення інституту залишитися в театрі. У «Театральній енциклопедії» серед учнів Вів’єна не згадується Ігор Савченко. Зрозуміти цей парадокс допоможе той факт, що Савченко навесні 1929 р. поїхав до Баку на переддипломну практику в Театр  Робітничої Молоді  (ТРОМ) і не повернувся   в місто на Неві. Двадцятидворічний Ігор Савченко, який так і не закінчив вишу, став актором і художнім керівником Бакинського ТРОМу, в якому за три роки поставив п’ять чи шість нерівноцінних спектаклів, в яких, однак, уже відчувався своєрідний авторський почерк.

З театральних підмостків молодий митець іде в кіно. Працюючи на Мосфільмі, знімає повнометражний фільм «Гармонь» (1934), що мав великий успіх у глядацької аудиторії і отримав схвальну оцінку критиків. Цією роботою він започаткував новий жанр у вітчизняному кінематографі – музичну комедію. До речі, автором сценарію і виконавцем однієї з ролей був сам Ігор Савченко.

У другій половині 30-х років на екрани виходить кінокоме- дія «Випадкова зустріч» (1936), яка стала дебютною для Євгенія Самойлова – у майбутньому одного з найвідоміших радянських акторів, та пригодницький фільм «Дума про козака Голоту» (1937), у якому Ігор Савченко відкрив екранний варіант Фаїни Раневської як великої комічної актриси.

Свою роботу на Київській кіностудії Ігор Савченко розпочав з екранізації твору Юрія Яновського «Вершники» (1939), у якому першим з українських митців звернувся до теми партизанської боротьби в роки громадянської війни. Через два роки на екрани виходить грандіозний історичний фільм «Богдан Хмельницький» (1941). «Масштабність дії, концентрація в ній великої кількості драматичного матеріалу, розробка колоритного і глибоко психологічного образу Богдана Хмельницького, правдиве змалювання сильних і своєрідних характерів його соратників… є свідченням народження великої народної епопеї», – напишуть згодом про цю картину історики кіно.

Коли розпочалася Друга світова війна, у ній своїми засобами воювало кіномистецтво, і одним з бійців цього фронту стає Ігор Андрійович Савченко. Він знімає короткометражний фільм «Квартал № 14» (1941), в основу якого лягла боротьба польських підпільників з німецькими окупантами. Продовжили тему війни «Партизани в степах України» (1942), зняті  в  Ашхабаді, куди була евакуйована Київська кіностудія; мосфільмівський «Іван Нікулін – російський солдат» (1944) та героїчна епопея про розгром фашистських військ у Криму «Третій удар» (1948), створена режисером у Києві.

У 1945-1950 рр. І.А. Савченко викладає в московському ВДІКу, стає керівником режисерської майстерні, з якої випускає цілу плеяду талановитих кіномитців – М. Хуцієва, С. Параджа- нова, О. Алова, В. Наумова, Л. Файзієва, Ф. Міронера, Г. Мелік-Авакяна, Ю. Озерова, Ю. Закревського та інших, як їх називали, «савченят». Мудрість, ерудиція, великодушність, талант Ігоря Андрійовича були найкращим спадком, який він передав своїм вихованцям. Ставши з часом відомими кінорежисерами, О. Алов та В. Наумов згадували про Учителя, як він намагався пробудити, активізувати в їхніх душах той дивовижний таємничий процес горіння, який і визволяє особливу енергію, що зоветься Творчість. «Він був для нас Учителем у найвищому, найбільш загальному значенні цього слова...». Учні його обожнювали, а от колеги люто заздрили Савченку, влаштовували єзуїтські інтриги. Не знаходить митець спільної мови з видатними діячами радянського кіно, був для них чужинцем. Може, тому, що був українцем?..

На початку 50-х рр. у радянському кінематографі чільне місце посіли біографічні фільми. Були створені стрічки про Мічуріна, Бєлінського, Навої, Глінку, Попова і Павлова. А Ігор Андрійович вирішує знімати стрічку про Тараса Шевченка, яка мала показати велич української культури, її чарівну самобутність. Спершу літературною основою фільму планував обрати повість О. Ільченка «Петербурзька осінь», проте сценарій Савченка не задовольнив і він почав писати його сам, досконало вивчивши матеріали про поета, у тому числі невідомі до цього навіть спеціалістам-шевченкознавцям.

Кінооповідь про життя Великого Кобзаря знімав на Київській студії художніх фільмів великий творчий колектив: оператори Д. Демуцький, А. Кольцатий, І. Шеккер; асистенти режисера О. Алов, В. Наумов, С. Параджанов, Л. Файзієв; за участю кіноакторів С. Бондарчука, Г. Юри, Н. Ужвій, М. Гринька, М. Бернеса...; композитора Б. Лятошинського та багатьох інших.

На кіномайданчику панувала напружена і водночас цікава, злагоджена атмосфера. За словами колег режисера, «працювати з Ігорем Андрійовичем було нелегко, але водночас, хто перебував з ним, помічав неймовірне піднесення і легкість на душі... Його не можна було назвати добреньким або всепрощаючим. Навпаки, він був запальним, навіть дратівливим, проте в ньому ніколи не було злості... На зйомках Савченко був твердий і впертий. Від акторів, та й від працівників групи, він вимагав віддачі всіх сил   і здібностей». Але в першу чергу він був вимогливим до себе – цей талановитий, яскравий, харизматичний Ігор Савченко працював, нещадно спалюючи себе в процесі творіння. «Він ніби передчував свою ранню смерть, – згадував О. Алов, – і нерідко дивував нас раптовими спалахами печалі, які несподівано і, здавалося, безпричинно охоплювали його. Він не боявся смерті, як бояться її багато людей, що наближаються до старості: він був занадто молодий для цього. Просто він відчував, що помре зо- всім молодим...». Так і сталося. Серце Ігоря Савченка перестало битися 14 грудня 1950 р. Лікарі потім сказали: «У цієї сорокарічної людини був мозок дев’яносторічного патріарха...». Таким інтенсивним було його інтелектуальне й емоціональне життя. Може, тільки тоді й стало зрозумілим його багаторазове: «Я мушу встигнути».

Майстрові не судилося завершити фільм «Тарас Шевченко», за нього це зробили його «савченята» – О. Алов і В. Наумов, а стрічку було удостоєно Державної премії СРСР. На Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах картині присуджено особливий почесний диплом за режисуру та премію акторові С. Бондарчуку за виконання ролі Тараса Шевченка.

Кінорежисер Ігор Андрійович Савченко прожив коротке, але насичене життя, залишивши яскравий слід в історії вітчизняного кінематографа. Він був і залишається яскравим виразником щедрої поетичної душі свого народу, його історії та талановитих людей. У творчому доробку майстра є і тромівські вистави, і такі фільми, як «Дума про козака Голоту», «Вершники», «Третій удар»..., і дві вершини – два портрети, дві фрески, що  змальовують історичний образ гетьмана Богдана Хмельницького і геніального поета Тараса Шевченка.

Т. О. Марчук 

Література

Алов, А. Слово об учителе / А. Алов, В. Наумов // Игорь Савченко. Воспоминания : сб. ст. и воспоминаний. – Киев, 1980. – С. 58-61.

Мащенко, І. Ігор Савченко / І. Мащенко // Культура і життя. – 1997. – 21 трав. – С. 4

Савченко Ігор Андрійович // Кіномистецтво України в біографіях. – Київ, 2004. – С. 516-517.

Муратов, О. Ігор Савченко / О. Муратов // Молодь України. – 2006. – 12-18 жовт. – С. 16.

Шуткевич, О. Поет українського кінематографа : [про відзначення у Вінниці 100-річчя від дня  народж. кінорежисера І. Савченка] / О. Шуткевич // Вінниц. газ. – 2006. – 17 жовт. – С. 7.

Поет екрана Ігор Андрійович Савченко : до 100-річчя від дня народж. укр. кінорежисера / уклад. Т. Марчук ; вступ. ст. М. Залізняк ; ред. О. Пасічник, М. Спиця ; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2006. – 26 с.

Череватенко, Л. Ігор Савченко: запізнені уроки / Л. Череватенко // КІNO-KOЛО. – 2006. – № 32. – С. 117-132.

Монашненко, Т. Творець монументальних полотен / Т. Монашненко // Демократ. Україна. – 2011. – 6 січ. – С. 18 : фот.