Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2015 РОКУ
Хронологічний довідник

Подільський фенікс

До 130-річчя від дня народження

Володимира Свідзинського

(08.10.1885-18.10.1941)

Це був справді неповторний поет.

Поет своєрідно-український, якого не знаю,

чи можливо перекласти,

хіба що переспівати іншими мовами.

Юрій Смолич

Зі старої, вижовклої од часу світлини на нас дивиться людина пильним поглядом замріяних очей, з коротко підстриженими густими чорними вусами, суворим юнацьким чолом. У цьому погляді є те, що вирізняє серед сотень, тисяч людей: неземний вогонь, невимовний біль, чорна жалоба за втраченим без вороття життям... Це Володимир Свідзинський – одна з найталановитіших і водночас найтрагічніших постатей в історії українського письменства XX сторіччя, обпалена вогнем кривавої епохи, змучена життєвими лабіринтами, висміяна в часи «великого перелому», зотліла й викреслена «літописцями» із книги Буття.

Життєвий шлях митця розпочався над берегами правічного Бугу, в мальовничому селі Маянів поблизу Тиврова, на благословенній подільській землі. Володимир Свідзинський народився 8 жовтня 1885 року в родині українського священика. Навчався юнак у бурсі в Тиврові, а згодом – у Кам’янець-Подільській семінарії. У 1906 році Володимир став вільним слухачем Київських вищих комерційних курсів, опісля реорганізованих в комерційний інститут, однак через 7 років навчання замість диплома здобув лише свідоцтво, оскільки не склав державних іспитів. Повернувшись на рідне Поділля, поринув у фольклорну пісенність, досліджував народну творчість, звичаї, традиції своїх краян-подоляків, публікуючи нариси із джерел подільського життя на сторінках місцевих часописів.

На кривавих шляхах Першої світової і громадянської воєн Володимир Свідзинський проходить дев’ять кіл земного пекла. В надії віднайти омріяний спокій поет поселяється в Кам’янці-Подільському, де 1922 р. побачила світ його перша збірка «Ліричні поезії». Несподівано закохавшись, митець бере шлюб із місцевою вчителькою Зінаїдою Сулковською. Вона подарувала йому доньку Мирославу.

У жовтні 1925 р. поет переїжджає до Харкова, де працює в журналах «Червоний шлях», «Літературний журнал», видає ще дві збірки: «Вересень» (1927) та «Поезії» (1940). Серед письменницької й наукової громади Володимир Свідзинський славився насамперед як глибокий знавець іноземних мов, високоерудований редактор, чесна і принципова, хоч тиха і скромна, людина.

Оцінюючи творчість Свідзинського, Василь Стус зазначав: «У пейзажах Свідзинського, подекуди просто геніальних, світ оживлений і одушевлений за настроєм краси і добра. Пейзажну лірику Свідзинського ніби пише сама природа. Пише рукою людини, задоволеної своєю малістю, плеканої власною самодостатністю. Світ Свідзинського – увесь вощаний, медовий, росяний, обважнілий, волохатий, як джміль».

Творчий доробок поета не менш цікавий для дітей: на ниві дитячої літератури художник слова здійснив чимало інтерпретацій подільських казок. Майстер простої і захоплюючої оповіді наповнив фольклорні сюжети народною мудрістю, глибокими філософськими роздумами, життєлюбством. Створивши казки для доньки, Свідзинський залишив маленьким читачам значний казковий арсенал.

Остання, третя, збірка, яка побачила світ у переддень Другої світової війни, мала на обкладинці подільський краєвид із білокорою березою, що прокинулася напровесні. Орнамент із надбузького краю – промовистий символ поетичного світу Володимира Свідзинського. Вісімнадцятирічним юнаком вирушивши у світи з батьківського порогу, митець проніс крізь усе життя любов до отчої землі – зеленого, вишневого Маянова.

Таїна поетичних шукань Володимира Свідзинського – ключ до таїн особистого і творчого життя митця. Дебютувавши в журналі «Українська хата» як автор вірша «Давно, давно тебе я жду», за понад три наступні десятиліття він опублікував лише три збірки, пишучи вірші для своєї доньки в письменницьку шухляду.

Володимир Свідзинський – останній із когорти письменників Розстріляного відродження. Серед тисяч співців радянської імперії подолянин, чи не єдиний у царині українського слова, не став черговим трубадуром. А тому був приречений на знищення і забуття. Здається неймовірним, але поет передбачив свою смерть ще у 20-х рр. в одній з поезій:

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся.

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє.

Упродовж кількох десятиріч існувала офіційна версія, сфабрикована радянськими колонізаторами, мовляв, Володимир Свідзинський загинув у поїзді, в який нібито влучила німецька бомба. Лише в 1968 р. Іван Дзюба опублікував статтю «Засвітився сам у себе», в якій розміфологізував смерть поета й позривав маски з убивць. Однак хиткий трон підгнилої імперії виявився усе ще спроможним посіяти мовчанку серед письменників, істориків літератури й читацької громади.

З часом у книзі Д.Найченка «Історія мого життя» з’явилося свідчення політв’язня, ректора Харківського університету, професора Рибалова, опубліковане в роки німецької окупації в газеті «Нова Україна». Ув’язнений на початку війни, ректор був етапований разом зі Свідзинським і став свідком насильницької смерті поета: «Після тяжкої голодної дороги люди міцно поснули, лише одиниці лежали й думали про свою гірку долю, про залишені родини... Було вже за північ, коли енкаведисти, що вартували клуню зовні, підпалили її з усіх боків... Коли полум’я охопило клуню, частина в’язнів задихнулася від диму й загинула, а решта кинулася до воріт... Майже всі, що вирвались з клуні, полягли від куль енкаведистів. Серед тих, хто там згорів, був і поет та перекладач Володимир Свідзинський... Вся його провина полягала в тому, що він не писав на актуальні теми й походив з родини священика».

Тільки 1986 р., після тривалого замовчування й заборони, як міфічний Фенікс, відроджений із попелу, поет повернувся до читача. Гортаючи сторінки поезій Свідзинського, читач відчуває віру поета в людину, її розум і людяність, надію на щастя. Захоплюючись вічною молодістю природи, митець створив нетлінні поетичні строфи, які вливаються в душу читача цілющим нектаром. Наразі зберігся цікавий відгук на одну зі збірок поета-подолянина: «Вашу книгу одержав і всю її прочитав, не відриваючись, в один з весняних вечорів. У ній багато свіжості почуттів, поезії, напоєної світлими, нескаламученими джерелами народного слова. Спасибі за гарні вірші».

Творча спадщина митця й досі залишається білою плямою на літературній карті України. Повнометражне видання творів Володимира Свідзинського, упорядковане доктором філологічних наук Елеонорою Соловей, не є повним. Крім того, маловідомим Свідзинський залишається і серед української перекладацької школи. Його окремі переклади з давньогрецької, іспанської, німецької, вірменської, білоруської, російської мов є еталоном перекладацького мистецтва у світовій літературі. Незаповнені прогалини постають і в написанні його вивіреної біографії. В’ячеслав Медвідь, пишучи про Володимира Свідзинського, назвав його поетом XXІ сторіччя. Ми переконуємося: критик не обмовився. Твори поета дивовижним чином збігаються з естетичними й громадськими ідеалами української нації. Натхненне слово митця живить світоглядну ватру сучасника. І ми прилучаємося до спадщини земляка. День у день.

В.С.Василенко

Література

Завальнюк, К.В. Поет, учений, патріот Володимир Свідзинський (1885-1941) / К.В. Завальнюк, Т.В. Стецюк // Подільська старовина : наук. зб. / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Він-ниця : Держ. картогр. ф-ка, 2008. – Вип. 4 : до 90-річчя музею. – С. 296-307. – Бібліогр.: с. 306-307.

Подільський фенікс : [пам’яті укр. поета В. Свідзинського] / В. Василенко // Вінниц. газ. – 2012. – 6 берез. – С. 7.

Поліщук, О. Феномен Володимира Свідзинського: перші підсумки / О. Поліщук // Сл. і час. – 2006. – № 9. – С. 89-96.