Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

Т.Г.Шевченко і Вінниччина

Шевченкіана Вінниччини

Тарас Шевченко – чи не єдиний серед світочів людства, хто мав цілковите право сказати про себе: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». Упродовж свого короткого, сповненого злигоднів, віку леліяв він у серці образ поневоленої і зневаженої України і, кажучи словами І.Франка, «і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї» [1]. У світовій літературі важко знайти приклад, рівнозначний саможертовній Шевченковій любові до рідного краю:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! [2]

Своїм духовним зором поет обіймав усю Україну, об’їздив і обходив як співробітник Археографічної комісії Київщину, Черкащину, Запоріжжя, Чернігівщину і Полтавщину. Мріяв побувати й на Поділлі та Волині, де витав дух Івана Підкови, Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Устима Кармалюка, де залишилися вічні сліди подвижників народної мудрості і слова – Мелетія Смотрицького, Іоаникія Галятовського, Данила Братковського, Романа Ракушки-Романовського та Івана Котляревського.

Відомості про наш край, про його драматично-героїчне минуле і сумну сучасність черпав він із козацьких літописів Самійла Величка, Григорія Граб’янки і Самовидця, з анонімної «Історії русів», з праць Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Миколи Костомарова та інших істориків, із «Запорожской Старины» Ізмаїла Срезневського, з народної поезії та розповідей друзів і знайомих, доля яких пов’язана з Поділлям.

Мрія Шевченка побувати в цьому благословенному краї невдовзі сповнилася. 21 вересня 1846 р. київський генерал-губернатор Д.Бібіков видав поетові «Открытое предписание» на подорож до Київської, Подільської і Волинської губерній із вельми широким завданням Археографічної комісії. В його обов’язок входило записати народні перекази, оповідання, легенди й пісні, зібрати відомості про могили та урочища, місцеві перекази, розповіді та історичні дані про них, оглянути й описати визначні монументальні пам’ятки та стародавні будівлі, виявити й придбати старожитності, письмові грамоти й папери, що стосувалися історії краю. Крім того, Шевченкові було доручено відвідати Почаївську лавру, змалювати її зовнішній вигляд та інтер’єр, а також краєвид, що відкривається з тераси храму [3].

Шевченкові належало насамперед дістатися Кам’янця-Подільського, центру тодішньої Подільської губернії. Не одне покоління краєзнавців билося над питанням, через які населені пункти Вінниччини пролягав маршрут поета? І лише в наш час український шевченкознавець, письменник і перекладач Петро Жур, який жив і працював у Петербурзі, розкрив цю загадку. У своїй монографії «Дума про огонь: З хроніки життя і творчості Т.Шевченка» (К., 1985), спираючись на дорожник «Расписание трактов от Петербурга до Москвы и других важнейших мест Российской империи» (С.Пб., 1842) та повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1856-1857), він простежив шлях поета під час його відрядження.

Той ентузіазм, з яким Шевченко вирушив у дорогу, пояснюється ще однією обставиною. Адже Поділля межувало з Галичиною, яка входила тоді до складу Австрійської імперії; селянство цієї частини України напровесні того ж 1846 р. повстало проти національного і соціального гніту. Відбулися заворушення і в Кракові та Познані, ці події стали провісником революції 1848 р. в Австрії. Покріпачене селянство Поділля й Волині, затамувавши подих, з хвилюванням прислухалося до того, що відбувалося в сусідньому краї. Все це так перелякало коронованого ката Миколу І, що він наказав запровадити у західних губерніях і Царстві Польському воєнний стан, поставити на кордоні цілу армію на чолі з князем І.Паскевичем, відомим душителем визвольних рухів у Польщі й Угорщині.

За подіями в Галичині уважно стежив і Шевченко. Відомо, що 17-19 лютого 1846 р. на ярмарку в Лубнах, під час Масляної, він викликав невдоволення місцевого городничого В.Андреєва своїми крамольними, як тому здалося, висловлюваннями про повстання галицьких селян. Про це городничий негайно доніс генерал-губернаторові Н.А.Долгорукову, який перебував тоді в Петербурзі. Висловлювання поета царський посіпака тлумачив як намір «кинути жарину заколоту та кривавих міжусобиць і в Малоросію, подібно до тих, що вже сталися в західних губер-ніях» [4].

Тепер же, їдучи на Поділля, Шевченко, можливо, сподівався одержати докладнішу інформацію про події за Збручем та їх відгомін по російський бік кордону. З Києва він вирушив 25 вересня за маршрутом: Віта-Васильків-Біла Церква-Сквира й невдовзі опинився у межах сучасної Вінницької області. За кілька днів поет перетнув її з північного сходу на південний захід через поштові станції Морозівку, Плисків, Липовець, Жорнище, Брацлав, Шпиків, Джурин, Серби, Могилів-Подільський, Яришів, Муровані Курилівці і далі – на Кам’янець-Подільський.

У місті над Смотричем він прожив тиждень, спілкувався тут зі збирачем народних пісень, учителем гімназії П.Чуйкевичем, з яким познайомився ще влітку 1843 р. у Києві.

Подорож на Поділля і Волинь дала Шевченкові дуже багато. Перед ним відкрилися нові обшири рідної землі, її своєрідна природа, побут і звичаї, а головне – настрої місцевого селянства, яке жило спогадами про боротьбу за волю і з надією звертало погляди в бік Галичини. Поет милувався пам’ятками історії та культури, пісенним багатством краю, його прадавньою топонімікою. Шевченко, як відомо, цікавився археологією, незадовго перед тим узяв участь у розкопках могили Переп’ятихи біля с. Фастівця, закінчив свої «Археологічні нотатки».

У с. Жорнище він міг почути розповідь про військовий табірний збір, що відбувся тут у серпні-вересні 1825 р. У цьому зборі, як засвідчують документи, брав участь В’ятський полк, яким командував декабрист П.І.Пестель. Сюди не раз приїжджав М.П.Бестужев-Рюмін. Як це співзвучно було з інтересом поета в ті роки до декабристського руху!

Зацікавили його залишки оборонних валів та підземних ходів, споруджених у Липовці ще ХІV-XV ст. для захисту від грабіжницьких набігів татар і турків, а також руїни першої фортеці у Брацлаві, переказ про участь його жителів у Визвольній війні під проводом Б.Хмельницького, про героїчну загибель полковника Данила Нечая у нерівному бою з польсько-шляхетськими загарбниками поблизу с. Черемошне.

Болісні роздуми викликав у Шевченка вигляд старовинного села Серби (тепер с. Гонтівка Могилів-Подільського району), де озвіріла шляхта 1768 р. закатувала національного героя України Івана Гонту.

Подих минулої слави і волелюбності наших земляків відчув поет і на мальовничих берегах Дністра, у Могилеві-Подільському. Місто від часу свого заснування 1595 р. пережило бурхливу історію. Тут успішно діяло братство, 1616 р. засновано друкарню. Могилівський козацький полк, створений 1648 р., відзначився у боях з польською шляхтою під час Визвольної війни українського народу, згодом, у 70-х роках XVІІ ст., його очолював пращур письменника М.Гоголя, прихильник гетьмана Петра Дорошенка полковник Остап Гоголь. Про часи, коли в місті над Дністром перебував Шевченко, говорять архітектурні пам’ятки XVІІІ ст. – соборна церква, ряд інших будівель.

Кам’янець-Подільський зацікавив поета насамперед своєю старою фортецею на урвистому березі Смотрича, в якій тричі був ув’язнений Устим Кармалюк. Про «славного лицаря», як назвав Шевченко керівника селянського руху на Поділлі, він ще в дорозі почув немало спогадів і переказів. А в Кам’янці-Подільському П.Чуйкевич 3 жовтня 1846 р. записав йому в альбом кілька народних пісень, серед них – «Ой Кармалюче, по світу ходиш». Про інтерес поета до постаті У.Кармалюка свідчить його запис у «Журналі» («Щоденнику») від 20 травня 1858 р., тут же він подав текст пісні «За Сибіром сонце сходить».

Невдовзі через поштові станції Нігин, Ярмолинці, Проскурів, Меджибіж, Летичів, Новокостянтинів, Хмільник та Уланів Шевченко виїхав у Житомир. Кожен камінь у цих містах і містечках, кожна п’ядь щедро политої кров’ю і потом трудівників подільської землі промовляли йому про духовну красу і силу її синів і дочок.

Під враженням побаченого й почутого – уже вкотре! – задумався поет над долею свого народу, знову пройнявся його величчю і тяжкою неволею. І через роки заслання, крізь злигодні тяжкого «солдатського нежитія» проніс він у серці переживання тієї незабутньої осені.

У вже згадуваній повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у Новопетровській фортеці на пустельному півострові Мангишлак, читаємо промовисті рядки про єдність і волелюбність української нації, звернені й до нас, нині сущих: «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра – один грунт землі, одна мова, один побут, одне обличчя народу, навіть пісні одні й ті ж. Як однієї матері діти. А минуле життя цієї купки задумливих дітей великої слов’янської сім’ї не однакове. Бідні малосильні Волинь і Поділля, вони охороняли своїх розпинателів у неприступних фортецях і розкішних палацах. А моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна туго начиняла своїм вільним і ворожим трупом незліченні величезні могили. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала і вільна, нерозтлінна умирала» [5].

Зберігав Шевченко в «незамкненій тюрмі» – на засланні – і свої записи з уст народу, зроблені на Поділлі й Волині. Це засвідчує, зокрема, формулярний список про службу поета рядовим у лінійному Оренбурзькому батальйоні № 5, де зазначено, що під час обшуку у квітні 1850 р. у поета знайшли «стихи и песни в двух альбомах на малороссийском наречии не его сочинения, и записаны им только как песни народные во время бытности его в 1846 году в Киевской, Каменец-Подольской и Волынской губерниях, которые были рассмотрены в III отделении и ему возвращены» [6]. Це та дорогоцінна для нас дещиця з пісенного багатства України, яка полонила серце Т.Шевченка і водила його пером, коли він гірко роздумував про сумні й тужливі пісні свого народу: «Їх склала воля, а співала тяжка самотня неволя» [7].

Драматична історія Поділля хвилювала творчу уяву Шевченка ще в часи його навчання в Академії мистецтв. На берегах холодної Неви, в похмурій столиці імперії Романових йому ясніла Україна, її героїчна боротьба за волю і незалежність. Так лягли на папір його романтичні поеми «Іван Підкова» (1839) і «Гайдамаки» (1839-1841). У першій з них змальовано морський похід запорожців до турецьких берегів під проводом відомого козацького ватажка Івана Підкови. Хоч як бушує синє море, він зберігає спокій і рівновагу, упевнено веде козацьку флотилію проти ворога, щоб завдати йому застережливого удару та визволити українських бранців. Завзяттям сповнений заклик І.Підкови:

Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове молодці,

А у Царград, до султана,

Поїдемо в гості! [8].

Насправді Іван Підкова участі в морських походах не брав. Помилка пов’язана з публікацією в альманасі «Запорожская старина» (ч. 1, Х., 1834) народної думи про похід козаків через Чорне море під проводом Серпяги, у примітці до якої І.Срезневський висловив припущення, що Серпяга і Підкова – одна й та ж особа.

З історичних джерел відомо, що Іван Підкова, молдаванин за походженням, був запорозьким козаком. На теренах сучасної Вінниччини сформував козацькі загони, з якими приєднався до війська гетьмана Якова Шаха і виступив проти ставленика Туреччини молдавського господаря Петра Мірчі. У ході бойових дій П.Мірча зазнав поразки, і в листопаді 1577 р. І.Підкову було проголошено правителем Молдови. Наступного року велике турецьке військо розпочало наступ на Молдову. І.Підкова змушений був відступити в Україну – на Брацлавщину. Але тут, у Немирові, його по-зрадницьки заарештував брацлавський воєвода Ян Збаразький. З наказу польського короля на вимогу султана героя було страчено у Львові. Про інтерес Шевченка до цієї історичної постаті свідчить той факт, що Івана Підкову згадав він і в поемі «Гайдамаки», мав намір створити офорт «Іван Підкова у Львові» і включити його до 2-го випуску «Живописной Украины».

Зацікавили поета й інші видатні постаті в історії України, життя і діяльність яких пов’язані з Поділлям. Через два роки після подорожі в наш край він написав вірш «У неділеньку у святую» (1848), присвячений керівникові козацько-селянського повстання 1594-1596 р. Северинові Наливайку. Син кравця з м. Гусятина на Поділлі, С.Наливайко брав участь у поході запорожців проти турків і татар, був на військовій службі у князя Костянтина Острозького, а 1594 р. організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків, з яким підтримав антишляхетський виступ жителів м. Брацлава.

Отримавши військову допомогу із Запорозької Січі, повстанці під проводом С.Наливайка оволоділи Баром, Гусятином, Каневом, Черкасами та іншими містами і рушили на Волинь та Білорусь. Боротьба проти польських окупантів захопила не лише Правобережну Україну й Білорусь, а й Галичину, активізувала антифеодальний рух у Литві й Польщі. Лише за допомогою переважаючих військових сил польській владі вдалося придушити повстання. Северин Наливайко увійшов в історію України як талановитий козацький полководець, про нього складено народні думи й пісні.

Шевченко згадує відважного борця за волю України в кількох творах, а в згаданому вірші «У неділеньку у святую» змалював хвилюючу картину обрання С.Наливайка гетьманом на козацькій раді в Чигирині. У козаків був намір обрати на цю високу посаду Григорія Лободу, але той, пославшись на свій поважний вік, одвів свою кандидатуру і звернувся до товариства з такою порадою:

Спасибі вам, панове-молодці,

Преславнії запорожці,

За честь, за славу, за повагу,

Що ви мені учинили,

А ще б краще ви зробили,

Якби замість старого

Та обрали молодого

Завзятого молодця,

Преславного запорожця

Павла Кравченка-Наливайка. [9]

І хоч цей епізод не відповідає історичним фактам – написаний на основі публікації в «Запорожской старине» – в ньому рельєфно відтворено демократизм і лицарські звичаї українського козацтва, високо оцінено подвижницьку діяльність нашого видатного земляка. Вірш написано у стилі народних дум.

Про героя Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, кальницького (вінницького) полковника Івана Богуна (?-1664) Шевченко писав у поемі «Гайдамаки» і трагедії «Никита Гайдай». У першому творі він нагадав сучасни-кам про один із подвигів славного козацького полководця:

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає –

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. [10]

Йдеться про бої козаків зі шляхтою під Вінницею, що точилися з 28 лютого по 11 березня 1651 р., під час яких Богун потопив у крижаній воді Південного Бугу передовий загін ворожої кінноти. Поет помилково називає Буг (справжнє народне найменування річки – Бог) Інгулом. Про І.Богуна згадав він і в підтекстовці до офорту «Дари в Чигирині 1649 року».

У ряді поетичних творів Шевченко оспівав гайдамацький рух, який активно розгорнувся у ХVIII ст. на Правобережній Україні і був спрямованим проти шляхетського окупаційного режиму. Його ареною стало і Поділля. Гайдамаків поет називає борцями «за святую волю-правду». У творах, присвячених цій героїчній сторінці української історії, він скористався поетикою народних пісень і переказів. Зацікавила його, зокрема, відома пісня «Ой був в Січі старий козак», у якій народ засудив відступництво Сави Чалого (?-1841). Відомо, що деякий час С.Чалий був козаком на Запорозькій Січі, потім служив сотником надвірного загону польських магнатів Четвертинських. Коли ж 1734 р. у Шаргороді почалося гайдамацьке повстання під керівництвом Верлана, яке охопило велику територію України, він перейшов на бік повстанців, відзначився у боях з польською шляхтою. Цей народний рух був придушений, як відомо, за допомогою російського війська. С.Чалий 1736 р. склав присягу на вірність польській владі, одержав маєтки, став запеклим ворогом свого народу. Гайдамаки із загону Гната Голого 1741 р. стратили зрадника у його маєтку в с. Степашки (нині Гайсинського району).

Пісню про Саву Чалого Шевченко згадує у вірші «Пере-бендя», поемі «Невольник» («Сліпий») і драмі «Назар Стодоля». В проспекті нездійсненого видання 2-ої серії його офортів «Живописная Україна» був названий естамп «Сава Чалий», сюжет якого підказала Шевченкові згадана народна пісня.

Найгрізніший вибух визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти ХVIII ст. Шевченко відтворив у поемі «Гайдамаки». Це художня епопея про повстання 1768 р., відоме в історії під назвою «Коліївщина», яке очолили козаки Максим Залізняк та Іван Гонта. Почалося воно в урочищі Холодний Яр поблизу Чигирина, швидко поширилося на все Правобережжя. І на Поділлі «ходили гайдамаки з святими ножами», розправляючись з шляхтою та її прибічниками. Поет правдиво змалював криваві злочини окупантів, які в лютому 1768 р. створили у м. Бар на Вінниччині так звану Барську конфедерацію – збройну організацію, спрямовану проти українського народу з метою збереження своїх необмежених прав. Це й переповнило чашу народного терпіння. Героїкою і завзяттям дихає кожна сторінка твору. Особливо вражає своїм психологізмом кульмінаційний розділ поеми «Гонта в Умані», в якому порушено складну проблему особистих, родинних почуттів і громадянського обов’язку людини. Іван Гонта постає тут як символ жертовної любові до України.

І цього разу Речі Посполитій допомогла Москва: російське військо, надіслане Катериною ІІ, завдало підступного удару повстанцям, а польська шляхта вчинила жорстоку розправу над полоненими гайдамаками. У «Приписах» до поеми Шевченко подав моторошну картину лютих катувань, яких зазнав І.Гонта перед його стратою в с. Серби. Героєм, який віддав життя за визволення народу, зображено його і в інших творах поета («Великий льох», «Холодний Яр»).

У поемі «Варнак» і однойменній повісті, малюючи образ кріпака, що став на шлях помсти панам, Т.Шевченко використав деякі факти й сюжетні лінії, пов’язані з діяльністю У.Кармалюка. Варто, однак, прислухатися до думки В.У.Олійника, який у статті «До питання про використання Шевченком фольклорних матеріалів про Кармалюка» слушно зауважив: «Коли вже говорити про відтворення образу Кармалюка в поезії Шевченка, то не в поемі «Варнак» треба його шукати, а швидше в вірші «Ой виострю товариша…», написаному в тому ж 1848 р. вже на Кос-Аралі. У цьому вірші Шевченко створює образ повстанця, шукача правди, що як і Кармалюк, за народною піснею, «понад шляхами» переймає багатіїв. Цей вірш не тільки змістом, а й будовою строфи – 2 (8+6) – та розповіддю від першої особи нагадує відому народну пісню про Кармалюка «Повернувся я з Сибіру» [12].

Важливе місце в літературній спадщині Т.Шевченка посідає вірш «Марку Вовчку». У присвяті до нього «На память 24 генваря 1859» засвідчено день, коли в Петербурзі відбулася перша зустріч і знайомство поета з авторкою «Народних оповідань». Зі щирою симпатією, говорячи про письменницю, талант якої розкрився на Вінниччині, Т.Шевченко називає її «обличителем жестоких людей неситих», вважає Марка Вовчка своєю послідовницею і однодумцем, молодою силою української демократичної літератури.

Вінничанам приємно, що прототипом образу оповідача в одній із кращих повістей Т.Шевченка «Художник» став І.М.Сошенко. Адже відомий український художник, поетів друг, упродовж десяти років жив і працював у Немирові, викладав малювання у місцевій гімназії, спілкувався із селянами, пропагував твори великого Кобзаря.

Шевченкова муза, яка, за висловом М.Костомарова, «завжди була чистою, шляхетною, любила народ, уболівала разом з ним за його страждання і ніколи не грішила неправдою і неморальністю» [13], хвилювала серця і западала в душі сучасників поета в Україні і за її межами. Не без її впливу взявся за перо публіциста й соціолога уродженець с. Антонопіль (тепер Калинівського району) Семен Олійничук (1798-1852). У своєму, на жаль, незакінченому творі «Історична розповідь природних або корінних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам’янець-Подільської і Житомир-Волинської губерній про своє життя-буття» він гостро засудив феодально-кріпосницький лад Російської імперії. Зазнав С.Олійничук арешту і загинув у Шліссельбурзькій фортеці.

Серед тих, хто спілкувався з поетом, хто прислухався до його віщого слова, бачимо декабриста А.Бистрицького, учителів І.Клопотовського і Ф.Вороного, художника І.Сошен-ка, фольклориста і етнографа М.Номиса, мемуариста З.Недобо-ровського та інших наших земляків.

Варто згадати тут осередок української інтелігенції, який склався в 1850-х роках у Немирівській гімназії. Це були переважно молоді, патріотично настроєні вчителі. «Всі вони, – згадує Д.Вілінський, брат Марка Вовчка, – були українці, прихильники Тараса Шевченка, народники, і напевне уболівали за долю меншого брата». В числі тих, за висловом мемуариста, «лицарів честі і товариства» були фольклорист і етнограф, колишній член Кирило-Мефодіївського братства О.Маркович, його юна дружина, невдовзі класик української літератури Марко Вовчок, біограф Шевченка, письменник М.Чалий, викладач математики і громадський діяч І.Дорошенко.

З повагою ставилися до українського поета польські громадські і культурні діячі, зокрема його друг А.Венгжиновський, добрі знайомі Ю.Беліна-Кенджицький, С.Бобровський, а також М.Загурський, який був серед тих, хто у травні 1861 р. зустрічав прах Шевченка у Микільському біля Києва.

Палкими прихильниками великого Кобзаря, його літературними спадкоємцями стали Марко Вовчок, С.Руданський, А.Свидницький, М.Cтарицький, М.Коцюбинський, зарубіжні майстри слова М.Некрасов, Л.Совінський, ціла низка представни-ків так званої «української школи» в польській літературі.