Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

Відданий бібліотечній справі
До 75-річчя від дня народження
Андрія Йосиповича Лучка
бібліотекознавця, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва,
заслуженого працівника куль

Передрук зі скороченнями з газети

«Вінниччина», 1996, 14 травня.

До свята – ще б оптимізму та підтримки

Вінницькій державній обласній універсальній бібліотеці

імені К.А.Тімірязєва – 90 років

Л. Площанська

Двадцять три роки цю установу – скарбницю знань – очолює Андрій Йосипович Лучко – людина, закохана у бібліотечну справу. Тож разом із ним зробимо екскурс у минуле, поглянемо на сучасне, поміркуємо про майбутнє.

Дещо з історії. У 1889 році громадськість Вінниці за ініціативою вчителя І.Я.Рубінштейна запропонувала міській думі відкрити читальню для загального користування. Міська влада розглянула цю пропозицію (в обговоренні, до речі, брав участь гласний думи Михайло Коцюбинський) і відхилила її як передчасну. Лише через довгих тринадцять літ міська дума, прагнучи вшанувати пам'ять Миколи Гоголя з нагоди 50-річчя від дня смерті великого письменника, на засіданні 20 лютого

1902 року вирішила «покласти початок Вінницькій міській публічній бібліотеці імені Гоголя». Згадану бібліотеку було відкрито тільки в лютому 1907 року. Ця дата і стала днем її народження. Тоді книжковий фонд складав 6423 примірники, яким користувалося 240 читачів.

У 1925 році* бібліотеці присвоєно звання К.А.Тімірязєва, і наступні покоління читачів вже знають її як «Тімірязєвку». Нині ж фонд бібліотеки налічує близько одного мільйона видань, у тому числі близько 600 тисяч книг, 300 тисяч журналів, 10 тисяч газет, 27 тисяч нотних видань. Щорічно послугами бібліотеки користуються майже 40 тисяч читачів, яким видається до 800 тисяч видань.

А скільки добрих справ започаткували працівники бібліотеки – виставки, літературні читання, презентації нових книг за участю їх авторів тощо.

– Бібліотека сьогодні має йти в ногу з часом, – зазначає Андрій Йосипович. – Бо ж слушно стверджують: хто володіє інформацією, той володіє світом. На жаль, мало хто це розуміє, тому нам так важко ввійти у світовий інформаційний простір.

Треба віддати належне Андрію Йосиповичу, який зробив усе від нього залежне, аби з допомогою фонду «Євразія» увійти до міжнародної комп’ютерної інформаційної мережі «Інтернет», бо ж, на думку Лучка, час виходити з «кам’яного віку», треба прилучатися до цивілізації.

У планах – створення інформаційного ділового бізнес-центру; де буде зібрана література, яка так необхідна сучасним бізнесменам, підприємцям.

Правда, інколи починання важко здійснити. Взяти хоча б комп’ютерну систему. Фонд допоміг придбати техніку, виділив необхідні кошти. А ось місцеві зв’язківці, образно кажучи, «схалтурили», тому й важко ввійти до «Інтернету». Або таке. Бібліотека Академії наук імені Вернадського щоденно робить об’ємні огляди преси з різних питань. «Тімірязєвка» теж отримувала цю інформацію. Сподівалися, що будуть розповсюджувати її за невисоку платню відповідним державним структурам, закладам, установам. Але «замовників» не знайшлося. З тієї ж причини згасла ініціатива видання каталогу нових надходжень сільськогосподарської літератури.

І хоч у день свята не хотілося б говорити про прикрощі, все ж не можна замовчувати, що сільські книгозбірні на грані закриття. В області лише 85 бібліотек із 1310 на державному утриманні, решта віддані на «ласку» місцевим господарствам, сільським Радам. А яка та «ласка» – відомо. Бібліотекарі місяцями не отримують зарплати, замість грошей з ними розраховуються мішком-другим цукру, борошна.

– Можливо, ситуацію прояснить Закон «Про бібліотеки і бібліотечну справу»? – цікавлюся.

– Коли б то так, – говорить Андрій Йосипович. – На папері можна писати красиво, правильно, а на ділі робити протилежне. Доки держава не зрозуміє, що бібліотеки – не якась там другорядна справа, а відповідальна ланка у розвитку суспільства, доти ми не побачимо «світла в кінці тунелю».

Між тим, незважаючи на економічні негаразди, на труднощі щодо фінансування бібліотечної мережі, головна книгозбірня області все ж відзначає свій ювілей. Треба сказати теплі слова вдячності десяткам сумлінних працівників, які працюють в «Тімірязєвці», ще більше згуртувати навколо себе читачів. Можливо, знайдуться й спонсори, які подадуть допомогу бібліотеці. А чому б і ні? Адже закордонні спонсори знайшлися. Приміром, американець Рудольф Кросс подарував «Світову енциклопедію» із 22 томів і тепер нею користуються наші науковці, студенти.

*Дослідження останніх років виявили, що бібліотеку перейменовано на ім. К.А.Тімірязєва у 1923 р.

Передрук із газети «Вінниччина», 1997, 18 лютого.

Директор, в якого найбільше багатство – книги

Л.Площанська

У декого, напевно, професія бібліотекаря асоціюється із спокоєм та затишком: ніяких турбот, хвилювань. Але варто ближче познайомитися з директором універсальної наукової бібліотеки імені Тімірязєва Андрієм Йосиповичем Лучком, як пересвідчуєшся: його директорство, а очолює колектив уже двадцять три роки, не було безхмарним і безпроблемним. Завжди доводилося боротися з бюрократизмом, з нерозумінням офіційною владою проблем культури.

Любов до книги не була випадковістю. Сільський хлопчина змалку захоплювався літературою, а коли закінчив десятирічку в Козятині, почав працювати бібліотекарем у селі Великий Чернятин Калинівського району. Лише після другої спроби склав усі шість вступних екзаменів на п’ятірки – став студентом Харківського інституту культури. Отримував підвищену стипендію.

У Вінницьку обласну його запросило місцеве керівництво: сумлінного студента помітили ще під час практики. Одразу ж новачка зарахували на посаду головного бібліотекаря, згодом став завідувачем науково-методичного відділу. У тридцять один рік був призначений заступником начальника обласного управління культури. Коли ж провели на пенсію тодішнього директора обласної бібліотеки, Героя Радянського Союзу Івана Митрофановича Філіповського, Андрій Йосипович посів це місце.

Не знаю, чи в інших краях директор обласної бібліотеки користується таким авторитетом, як на Вінниччині Лучко. Його поважають за принциповість, ерудованість, несхитність у поглядах і судженнях стосовно культури, зокрема, бібліотечної справи.

– У нас сьогодні в державі немає політики відносно розвитку культури, – стверджує Андрій Йосипович. – Потрібно, аби інтереси громадян стосовно їх культурних запитів та інтереси держави співпадали. Але, на жаль, у нас немає політиків, які б уболівали за культуру. Проаналізуйте, скільки сьогодні наплодилося різних перевіряючих служб. І отримують їх працівники високу зарплату. На мою думку, це «паразити» на тілі народу. Лише у Вінниці їх десь 600 чоловік. То хіба не доцільно було б довести кількість контролюючих та перевіряючих органів до мінімуму, а завдяки зекономленим коштам підтримати культпрацівників? І хіба не прикро, що бібліотекарі обласної книгозбірні невчасно отримують зарплату, а вона й так мізерна: спеціаліст з вищою освітою одержує до ста гривень. У переддень новорічних свят нам, бачите, пропонують замість грошей натуроплату.

А з яким болем говорить Лучко про закриття сільських бібліотек, які стоять зачинені, працівникам зовсім нічого не платять, бо книгозбірні віддали на відкуп місцевим КСП. Виявляється, Кабінет міністрів видав постанову про державний реєстр бібліотек. В області була проведена велика робота, пропозиції подано в міністерство. Пропонувалося зберегти на Вінниччині 600 бібліотек (колись було 1360), котрі б вважалися державними і фінансувалися з місцевого бюджету. Та, на жаль, міністерство справу не довело до кінця.

– Я не знаю, як тепер дивитися людям у вічі, – зазначає Андрій Йосипович. – Цілком ймовірно, що вони залишаться без роботи, а книги стануть поживою для мишей.

А скільки нервів і сил витратив Лучко, ведучи боротьбу з райдержадміністрацією Мурованокуриловецького району. У благодатний період, коли компартійні боси залишили райкоми та міськкоми партії, ці приміщення в багатьох райцентрах зайняли бібліотеки. Але радість була передчасною, бо згодом почалося виселення. В Мурованих Курилівцях кілька років тривало протистояння свавіллю: бібліотеки – районну для дорослих і дитячу – все ж відселили в Будинок культури, а їх місце зайняли контролери, фінансисти та інші чиновники. Щось подібне відбувається нині і в Хмільнику та в Липовці.

– Недавно приїхав із Хмільника дуже стривоженим, – розповідає Андрій Йосипович. – У колишньому міськкомі партії розміщені три бібліотеки. Це десятки тисяч книг. А для їх зберігання потрібна належна температура, вологість, тоді як пропонується перевести книгозбірні в Будинок культури, який вже тривалий час не опалюється. До того ж приміщення робить осадку. А якщо завести туди весь книжковий фонд, вага сягатиме десь 100 тонн, може статися лихо – споруда розвалиться.

Можливо, інший змирився б з такими перекосами у культурній політиці, міркуючи: а мені що, більше всіх треба? Та не такий характер у Лучка. Бо ніколи не кривив душею, не шукав дружби з високими чиновниками.

Пам’ятаю одну зі статей Андрія Йосиповича у нашій газеті (тоді це була «Вінницька правда»), опубліковану 25 травня 1990 року. Саме того дня відбувалася обласна компартійна конференція, на якій єдиним делегатом від культури був Лучко. Його вкрай критична, різка публікація на адресу тодішнього першого секретаря обкому партії, секретаря з ідеологічних питань вразила своєю сміливістю.

– Буду завжди вдячний керівництву вашої газети, яке не побоялося надрукувати мою статтю, – згадує минуле Лучко. – Здивувало, що в кіоску обкому партії газету чомусь не продавали. Вже пізніше зрозумів: не хотіли, аби делегати почитали надруковане. Записався на виступ. Слово таки надали. Вийшов на трибуну і почав говорити про ставлення до культури. Шум, ніхто не слухає. Тоді поклав свої записи на трибуну і звернувся до залу: мене не задовольняє доповідь першого секретаря. Стало тихо. Бачу, люди зацікавилися – звідкіля такий сміливець! Критикує самого першого. Зазначив, що за кілька десятиліть в обласному центрі не споруджено жодного приміщення для закладів культури, тоді як виріс інститут картоплярства, інші об’єкти. Невже їх варто розміщати на асфальті, а не в сільській місцевості, де є база для досліджень, експериментів. Запропонував не обирати нинішніх секретарів обкому партії до бюро, бо вони цього не заслуговують. (То була остання компартійна конференція).

– Україна стала незалежною, молода держава сповідує демократичні принципи, а ставлення до культури не змінилося. Чи не засмучує це вас? – цікавлюся в Андрія Йосиповича.

– Сподіваюся на краще, – говорить Лучко. – Але знову ж таки зіткнувся з бюрократичним механізмом, який здатний знищити будь-яку прекрасну ідею. Враховуючи те, що в області грубо порушується Закон про бібліотеки, надіслав листа на ім’я Президента. Отримав аж вісім відписок із різних установ, навіть від обласного управління культури. Коло замкнулося. В деяких областях культуру все ж підтримують. У Херсоні, приміром, обласну бібліотеку звільнили від оподаткування.

Тривожить Андрія Йосиповича й те, що районні бібліотеки не мають змоги передплатити періодику, що в міських книгозбірнях бідні фонди української літератури, що з благословення керівників управлінь сільського господарства в районах закрилися кабінети науково-технічної інформації. У Тульчині навіть вимагали орендну плату за кабінет, тоді як у цивілізованих країнах, навпаки, платять за інформацію.

Такий фанатизм у роботі, як у заслуженого працівника культури Андрія Лучка, – рідкість. Саме завдяки його зусиллям обласна наукова тримається на плаву. Ринок є ринок. І в бібліотеці запровадили низку платних послуг, тому й оплачують вчасно за тепло, електроенергію. На п’ятдесят тисяч гривень передплачено на наступний рік періодичних видань, вводиться комп’ютеризація, книжковий фонд поповнюється рідкісною літературою. Тому, буває, Тімірязєвку відвідує щоденно 800-900 чоловік: студенти, науковці, викладачі.

– Які життєві перемоги вважаєте найціннішими? – запитую.

– Перша, коли домігся у тодішньому Міністерстві культури СРСР, щоб бібліотеці присвоїли звання наукової і перевели в першу групу по оплаті праці. А друга, коли «вибили» приміщення для філії бібліотеки. І остання – співпраця з фондом «Євразія», який допоміг підключитися до системи «Інтернет», забезпечив комплектування економічної бібліотеки.

Наша розмова відбулася у невеличкому директорському кабінеті напередодні ювілею Андрія Йосиповича. Саме на свято Андрія Первозванного Лучку виповнюється шістдесят. І хоч настрій в іменника не ліричний, все ж його вітатимуть з днем народження рідні, друзі. Дружина, Валентина Вацлавівна, недавно вийшла на пенсію, все життя також пропрацювала бібліотекарем у Тімірязєвці. Подружжя виховало сина Олега, тепер уже мають невістку Інну і внучку Вікторію, якій недавно виповнився рік. Вона, як і дідусь, за гороскопом Стрілець.

До ювілею готуються не лише рідні, але й колеги по роботі. З декотрими вдалося переговорити. Ось їх відгуки.

Світлана Івахова, ветеран праці:

– Знаю Лучка впродовж тридцяти років. Двадцять працюю під його керівництвом. Такі спеціалісти, як Андрій Йосипович, – знахідка для культури.

Валентина Середюк, завідуюча відділом сільськогосподарської літератури:

– Коли ще навчалася в Рівненському інституті культури, багато гарних відгуків чула від викладачів про Вінницьку обласну бібліотеку, про Лучка як неординарну особистість. І тому була рада потрапити в цей колектив.

Віра Липко, директор Липовецької центральної бібліотечної системи:

– Андрій Йосипович наче «швидка допомога». Його завжди викликають туди, де виникають труднощі. Мені завжди імпонує його принциповість, правдивість.

Колеги по роботі просили через газету передати щирі вітання Андрію Йосиповичу, що ми й робимо. І в свою чергу також поздоровляємо А.Й.Лучка з ювілеєм, бажаємо й надалі залишатися захисником культури, захисником книги.

Передрук із газети «Вінниччина», 1997, 13 грудня.

Варварство і шляхетність

А.Й.Лучко

По-різному б’є економічна криза по книговидавцях і бібліотеках. Знищення на картонно-паперовому комбінаті нерозпроданих українських книжок стає, здається, у нас звичним явищем. Під ніж пішли тисячі примірників історико-етнографічного дослідження «Поділля», виданого 1994 р., така ж доля спіткала й цілу вантажівку книжок «Голод-33». На жаль, деякі видавництва «заробляють» на нерозпроданих книгах, як на макулатурі…

Але є й інший шлях. Хай не приносить він грошових прибутків, та з якою вдячністю бібліотекарі Вінниччини, приміром, згадують працівників видавництва «Либідь», які вирішили напередодні Нового року безоплатно передати бібліотекам області 22485 книг (від кількох сотень до 2500 примірників кожної назви).

Серед них – багатотомна «Історія української культури» М.Грушевського; соціально-політичний портрет Богдана Хмельницького (праця В.Смолія і В.Степанкова); вибрані історичні та публіцистичні твори В.Антоновича «Моя сповідь»; нариси політичної історії Т.Гунчака «Україна. Перша половина ХХ століття»; «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років» Г.Касьянова; «Складні випадки наголошення» С.Головащука; ряд посібників з математики І.Кушніра; «Українсько-французький розмовник». А кого не зацікавить книга І.Коропецького «Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки»! Добрими порадниками будуть брошури І.Шевельова «Вітамінні соки і напої» та Г.Горяної «Ваша постава». Весь подарунок оцінюється у 30652 гривні.

Якщо врахувати, що сільські бібліотеки ось уже кілька років не мають ніяких коштів на комплектування і практично не поповнюються, то благородна акція видавництва «Либідь» особливо дорога для них.

З цього приводу народжуються різні міркування. Чому українська книга має малий попит, чому деякі видавництва вважають за краще пустити книги під ніж замість того, щоб передати їх бібліотекам? Таких «чому» багато.

Тож від імені всіх бібліотекарів Вінниччини сердечно дякуємо директору видавництва «Либідь» О.Бойко та її заступнику М.Кургак за благодійний вчинок. Хочеться, аби цей рік приніс якісь добрі зміни, щоб українська книга знаходила своїх читачів у бібліотеках і на ринку, щоб наукова думка дійшла до людей.

Гадаємо, що й іншим видавництвам України варто було б наслідувати приклад допомоги бібліотекам, а відтак – мільйонам читачів.

Передрук із газети «Культура і життя», 1998, 11 лютого.

Вшановуємо її велич – Книгу

Інтерв’ю до Всеукраїнського дня бібліотек з директором обласної бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва А.Й.Лучком

Є.Станіславська

– Андрію Йосиповичу, вперше цього року у нашій державі будуть відзначати Всеукраїнський день бібліотек. Як підготувався до цього свята колектив улюбленої нами «Тімірязєвки»? Якими думками Ви могли б поділитися напередодні свята?

– Радий, що нарешті і бібліотекарі мають своє професійне свято, що їхній внесок у розвиток духовності, відродження забутих традицій української культури гідно оцінено. А підготувались ми так, як і належить одній із головних бібліотек області. Наші бібліотечні працівники стали ініціаторами багатьох заходів, які відбулися протягом серпня-вересня. Основне ж – тиждень бібліотеки, присвячений нашому професійному святу. Цей тиждень був дуже насичений і подіями, і заходами. Хочеться відзначити, зокрема, день інформації «Бібліотека на рубежі тисячоліть», засідання клубу «Відкрита сторінка», де йшлося про видатного італійського митця Мікеланджело; виставку картин місцевих художників, які були подаровані бібліотеці; численні книжково-ілюстративні виставки, перегляди літератури тощо.

Не секрет, що є в нас читачі, котрі «забули» повернути книгу, то ж віримо у їхню порядність і участь в акції пробачення: «Бібліотечна книга повертається до свого дому». Думаю, ви зрозуміли, що бібліотечну книгу можна, не боячись, принести нам: не буде ані зауважень, ані штрафів.

Але не про заходи і не про їхній розмах треба, мабуть, говорити. День бібліотек має змусити кожного з нас, незалежно – чи ти керівник, чи просто читач – замислитися над тим, яку роль відіграє бібліотека у нашому житті і як краще використовувати її фонди для духовного збагачення.

– Завдання, як прийнято казати, не з легких. Як же з ним можна справитися в час затяжної економічної кризи?

– У державному масштабі – то велика проблема. І, як відомо, приймалась не одна програма розвитку культури, розроблена концепція цього розвитку. Але День бібліотек, як на мою думку, то привід сказати про наболіле, нагода для кожного допомогти бібліотекам у цей складний час відродити славні традиції меценатства. З вдячністю хотілося б назвати імена таких сучасних благодійників, як О.І.Федоришин – директор Теплицького комбікормового заводу, який напередодні свята виділив для місцевої центральної бібліотеки 950 гривень на закупку вкрай потрібної читачам літератури; як Н.П.Вознюк – директор Мурованокуриловецької птахофабрики, В.І.Симончук – директор «Агромашу» з цього ж району та багато-багато інших.

– Доводилося чути думку, що безплатне відвідування біб-ліотеки – то чи не єдиний привілей нашого злиденного життя…

– Можна вважати – так. У порівнянні з медициною – ми справді відкриті для всіх. Можливість користуватися такими багатими книжковими фондами, як у нас, – неоціненна. Бібліотека наукова, універсальна – і цим усе сказано. Але сьогодні треба говорити не лише про нас, але й про районні, сільські й селищні бібліотеки, про їхні проблеми. А вони подекуди складніші за наші.

– Що ж можна зробити для поліпшення становища?

– Вважаю, настав час для комп’ютеризації бібліотечної мережі області. Кожній райбібліотеці нині треба мати комп’ютер. Він забезпечить постійний зв'язок з обласною бібліотекою, а через нас – з усім світом. Таку можливість надав би нам Інтернет, з допомогою якого можна миттєво отримувати найактуальнішу інформацію з найбільших і найпрестижніших бібліотек світу. Приміром, про нашого земляка В. Стуса найбільше матеріалів є у бібліотеці Конгресу США.

Мною підраховано, що для обласної інформмережі потрібен 31 комп’ютер. І якби в честь нашого професійного свята, чи пізніше, кожній райбібліотеці подарували спонсори по одній ПЕОМ, – то це був би практичний конкретний крок до дальшого відродження духовності. А навчити бібліотекарів в режимі Інтернет можна було б на факультеті по підвищенню кваліфікації працівників культури.

– Хіба обов’язково – комп’ютеризація? Ваша бібліотека, кажуть, гарно укомплектована періодикою…

– Основні видання: українські та російські ми передплачуємо. Приміром, на друге півріччя цього року – на 37 тис. гривень. На перший погляд, здається, непогано. Та от довелося мені побувати за межами області, і я побачив, що у Луганську, наприклад, на півріччя виділено 130 тис. грн., у Донецьку – 140 тис. грн. У Полтаві призначено 70 тисяч гривень для закупівлі особливо цінних книг. Наші сусіди, житомиряни, мали можливість оформити передплату на 50 тисяч і 10 тисяч перерахувати на закупівлю літератури.

Не хочу робити висновків: просто порівнюю.

І ще. Не можна оцінювати роботу бібліотеки лише за кількістю масових заходів. Вони повинні бути. Але бібліотекарі мають більш важливі завдання – турбуватися про достатню кількість необхідної літератури, створити для неї довідковий апарат, обслужити кваліфіковано книгою та інформацією кожного читача. У нашій бібліотеці – 35 тисяч читачів на рік. І, зауважте, обслуговуємо кожного індивідуально. Враховуємо запити, як професора, так і студента. Це напружена, вдумлива, скрупульозна робота. Праця без шуму та ефектів.

Не знаю, як хто, а я дуже поважаю роботу бібліотекаря і хочу, щоб так само шанували її всі, хто переступає поріг читального залу чи абонементу. Вшановуючи бібліотеку чи бібліотекаря, ми вшановуємо її велич – Книгу.

Передрук із газети «Подолія», 1998, 29 вересня.

Фундатори

А.Й.Лучко

За мою трудову діяльність в обласній державній науковій бібліотеці ім. К.А.Тімірязєва довелося тісно співпрацювати з кількома поколіннями ветеранів. Маю список своїх колег, який надзвичайно швидко зменшується. Тому до 100-літнього ювілею бібліотеки хочу згадати всіх, хто особливо запам’ятався, хто вніс певну частку своєї праці у становлення бібліотеки.

Першим своїм наставником вважаю покійного вже колишнього заступника директора Григорія Кириловича Смагла. Можна сміливо сказати, що він був наставником для всього колективу бібліотекарів. Він умів тактовно і досить кваліфіковано використовувати теоретичні знання, здобуті в інституті, в практичній роботі.

Я щиро заздрив колишньому директору Івану Митрофановичу Філіповському за його мирний подвиг із відродження з руїн бібліотеки. В 1961 р. мені пощастило попасти на практику в цю бібліотеку. Мені запропонували роботу на посаді головного бібліотекаря. І хоч були пропозиції залишатися в інституті, в серпні цього ж року я став працювати в Тімірязєвці. А коли в 1974 р. сам став директором, то мріяв продовжити справу свого попередника і розширити, поліпшити умови роботи в бібліотеці, бо перспектив для дальшого розвитку в тій тісноті не було. Довелося оббивати пороги всіх керівників області і міста, писати у різні інстанції, виступати на різних зборах. Після ліквідації обкому партії нам все-таки в кінці 1990 р. виділили 1400 квадратних метрів додаткової площі, яку ми освоїли на початку 1991 р.

А перед цим у 1977 р. вдалося домогтися у всесоюзному Міністерстві культури перевести бібліотеку в першу групу з оплати праці. Таким чином, бібліотека ввійшла в число найбільших і кращих бібліотек країни. Тепер ця процедура робиться на місці органами місцевої влади.

Заслужені ветерани бібліотеки з гордістю пригадують роки відбудови, коли завдяки їхньому ентузіазму, бажанню працювати в нормальних умовах вдалося відбудувати приміщення, перенес-ти сотні тонн вантажів, розмістити сотні тисяч книг у новому книгосховищі. Колектив бібліотеки був тоді невеликий: трохи більше 20 чоловік. Тому гігантську роботу виконували колишні фронтовики І.Є.Мельниченко, Й.А.Погорєлов, бібліотекарі Н.В.Мельник, М.М.Мельник, А.В.Бродська, Н.О.Борщевська, С.Ф.Вільчинська, Л.О.Крочек, К.І.Чуфаріна, М.М.Слюсарчук, Г.Г.Подруцька, С.Л.Парузіна, Є.О.Галюк, Т.А.Очеретна, І.І.Кос-тюкова та весь колектив – від прибиральниць до директора.

Тому й нині онуки бібліотекарів-ветеранів називають нашу бібліотеку бібліотекою своїх бабусь. Вона стала їм така ж рідна, як і бабусям у свій час.

У кінці 1955 р. в гарно обладнаному затишному відродже-ному приміщенні запрацював загальний читальний зал, в якому була література з усіх галузей знань. У січні 1956 р. відкрився міський абонемент. Поновили роботу відділи основного книгозберігання, бібліографічний, методичний та інші. Тисячі читачів прийшли в бібліотеку. Черги стояли аж у коридорах. Бібліотекарі, в буквальному розумінні слова, падали з ніг. І це навантаження витримували Й.А.Погорєлов, В.М.Соловйов, Л.І.Фоменко, Є.І.Магазаніна. Складність була ще й у тому, що під час війни знищені були каталоги. Це ускладнювало процес розшуку книг. Виручала власна ерудиція і пам'ять. Вибігати зміну працівникам залу і книгозберігання було дуже важко. Але ніхто не скаржився на труднощі, на малу зарплату, на життя, бо всім у країні було нелегко.

Дуже багато роботи було у відділі комплектування. Починаючи з 1944 р. і до 1949 з Москви та багатьох великих бібліотек безкоштовно надходила література, яку потрібно було терміново обробити і дати читачам. Тому відділ комплектування і обробки на чолі з І.І.Костюковою теж працював досить напружено. Крім того, Ірина Іванівна була з особливим характером. Дуже часто вона з’являлася у директора з різними надзвичайними ідеями, вимагаючи негайного впровадження.

Пізніше ці відділи роз’єднали. Але Марія Михайлівна Гончарова, нова завідуюча відділом комплектування, мала такий же характер. Вона ще й виконувала найважливіші громадські доручення, була своєю людиною в партійних і радянських органах, пробиваючи для працівників бібліотеки квартири. Це був вулкан енергії, який, на жаль, дуже рано погас. Як метеор згоряє, так і сталося з М.М.Гончаровою.

Принциповість, вимогливість до себе і підлеглих, ідеальна грамотність, уміння робити глибокі аналізи були головними рисами завідуючої науково-методичним відділом, а потім заступника директора з наукової роботи Олени Іллівни Лозінської.

Її колега, заступник директора С.П.Кваша, знав усі бібліоте-ки області, міг порадити, як пройти і проїхати в найглухіший куток області і навіть без перевірки сказати, які недоліки є в тій чи іншій бібліотеці. Талант інспектора мав незаперечний і таку ж відданість своїй справі.

Досвідчені бібліотекарі мають особливу рису – уміння подобатися читачам своєю розсудливістю, мовою переконань. Вони ніколи не створюють конфліктних ситуацій, не ставлять себе вище інших, аби читач сам зрозумів, хто чого вартий. Пригадую, як уже після виходу на пенсію С.Л.Парузіної деякі читачі неодноразово цікавилися, в яку зміну буде працювати Серафима Лаврентіївна, щоб за її рекомендацією взяти на абонементі літературу. Таку ж любов читачів мали Т.Й.Бірюкова, Л.М.Тимощук, В.І.Гриценко, А.В.Бродська.

Цими рисами володіють і працюючі нині ветерани А.С.Якущенко, Л.І.Генераленко, Л.В.Введенська, Л.А.Бойко, М.П.Ніколайчук, Л.В.Романченко, Т.В.Кузьмик, Є.І.Борачук та багато інших.

Наша бібліотека давно здобула гарну характеристику своїми виданнями. Ще з тридцятих років, коли активно працював кабінет виучування Поділля, завдяки В.Д.Отамановському краєзнавчі видання добре оцінювалися фахівцями. У повоєнні роки відродили інформаційно-бібліографічну роботу М.М.Слюсарчук з Г.Г.Подруцькою. У 1981 році було створено спеціальний відділ краєзнавчої роботи, в якому досить успішно працювали Г.М.Авраменко, Л.М.Шпильова, а тепер О.Г.Ніколаєць, Л.Г.Кравцова, Н.М.Барашивець та молодші досвідчені фахівці. Вони продовжують започатковані раніше видання і готують не менш цікаві нові під пильним оком редактора М.Г.Спиці та заступника директора П.І.Цимбалюк.

Нині відповісти на будь-яке професійне питання, як воно вирішується у нас і за кордоном, може за кілька хвилин Марія Юхимівна Карягіна, яку колеги жартома називають ходячою енциклопедією.

У 70-80 рр. 82 відсотки всіх бібліотек області користувалися за міжбібліотечним абонементом фондами обласної та інших великих бібліотек країни. Була чітка система контролю за кожною книгою, тому інші бібліотеки довіряли нам, а читачі, особливо науковці і заочники, дякували за суттєву допомогу. Періодично аналізувалася робота районних бібліотек у цьому напрямку, активно залучалися до МБА й бібліотеки інших відомств. Наша бібліотека в цій системі обслуговування була однією з найкращих в Україні. І очолювала його вихованка бібліотеки В.В.Лучко, яка пройшла шлях від помічника бібліотекаря до завідуючого відділом.

Був час, коли управління культури та інші керівні органи вимагали щорічно, а то й частіше, видавати на-гора якісь ініціативи. Особлива настирливість була після чергових з’їздів партії і пленумів ЦК. Найбільше перепадало науково-методичному, бібліографічному, відділам сільськогосподарської і технічної літератури. Ми старалися вчасно інформувати виробників про нові надходження в бібліотеку за їх фахом.

Р.І.Дьяконова, Л.В.Зубалій, Л.С.Будник разом з бібліо-графами видавали спеціальні каталоги. Витрачалися великі кошти на підготовку, видання і розсилку їх. На місцях було створено більше 60 кабінетів науково-технічної інформації. Ми свято вірили в те, що робимо корисну і потрібну справу.

Головне багатство бібліотеки, звичайно, її книжкові фонди. Є зараз чимало нарікань на якість комплектування, бо зруйнована та система комплектування, яка існувала раніше. Але й у цих умовах завдяки Л.Д.Чернецькій, Л.О.Олексієнко та їх молодшим колегам бібліотека виживає, добре передплачує періодику і вишукує книги по всіх-усюдах, коли є кошти. Є надія, що справа значно поліпшиться, якщо систематично почне надходити обов’язковий примірник українських видань.

Завжди болісною проблемою бібліотеки було збереження книжкових фондів. Не маючи відповідного технічного оснащення, бібліотекарям доводиться виконувати важку фізичну роботу в книгосховищах. Тому особливої вдячності заслуговують ветерани Б.Х.Брус, Н.Ю.Гаврилюк, Р.С.Романова, Т.В.Герасимова та їхні молодші колеги.

Ми пригадуємо, як уважно слідкувала за надходженням у бібліотеку Л.Д.Морозова. Вона могла дійти до високого поштового начальства, готувала відповідні листи у випадку непорозумінь. Така наполегливість завжди на користь справі.

Бібліотека постійно розвивається. Створюються нові відділи, сектори, удосконалюється структура. З вдячністю слід згадати тих, хто започатковував роботу нових відділів. Серед них Н.П.Ревус і Н.С.Михайленко, які створили свого часу прекрасний відділ іноземної літератури. Один із кращих нині відділ мистецтв ще в 1964 створювала Світлана Іванівна Філіповська, яка добре продовжувала сімейну традицію, розпочату батьком.

Сектор обмінно-резервного фонду ще в 1961 р. створювала О.С.Гаріна. Тепер цей сектор добре допомагає комплектувати бібліотеки області, частково навіть виконуючи функції колишнього бібліотечного колектора.

Відданість ветеранів своїй професії і колективу видно також за записами у трудових книжках. У цих трудових паспортах єдине місце роботи значиться у Г.Г.Подруцької, В.М.Коцюбської, Л.В.Введенської, Л.В.Романченко, С.І.Філіповської, Л.І.Зарі, Є.М.Маковійчук. А М.М.Слюсарчук з благоговінням читає у своїй трудовій подяку, яку їй було винесено в 1957 р. на честь 50-річчя бібліотеки.

Мало хто знає, що бібліотекар Марія Максимівна Мельник, яка останні роки здійснювала лише технічну обробку книг, в тяжкі роки відродження була завгоспом, тягала різні вантажі, аж поки не надірвала ноги. Закінчувала вона трудову діяльність вже інвалідом. Хворих серед бібліотекарів чимало, бо книжкова пилюка, друкарська фарба, певне нервове напруження, якщо по-справжньому віддаєшся справі, з роками дають про себе знати.

Наш колектив виховав багато керівників бібліотек в інших відомствах, є наші колеги і в Міністерстві культури, і в інституті культури, і в деяких республіканських бібліотеках. Всі вони приємно згадують свою альма-матер «Тімірязєвку».

* * *

Сьогодні, в день Андрія, маємо приємність поздоровити Андрія Йосиповича Лучка з днем його народження. Щастя, добра, довгих літ найавторитетнішому «аборигену» бібліотечної справи!

Передрук із газети «Вінниччина», 2005, 13 грудня.

Перемогти своїм розумом

А.Трошкова

Учора, якраз на святого апостола Андрія, йому виповнилося 70. Але, незважаючи на поважний вік, Андрій Йосипович Лучко – колишній директор Вінницької державної обласної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва, почувається повним енергії, рішучості та завзяття. У нього – свій погляд, своя думка, своя позиція на все, і цим чоловік вигідно вирізняється з-поміж інших. Уявіть собі, навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, він зумів стати кандидатом у майстри спорту із шахів. А все тому, що головними пріоритетами у житті вважає, можливо, й непопулярні нині, але все ж невмирущі й базові для людини постулати – бути чесним, професійно виконувати справу, добиватися задуманого. Переконаний, що саме шахи допомагають боротися зі старістю – тренують пам'ять, віддаляють забудькуватість, дарують спілкування із цікавими людьми, а відтак роблять і тебе цікавим для світу.

– Бібліотечний фах – не чоловічий. Чому ви обрали саме цю спеціальність?

– Якщо відверто, то я спочатку вступав до сільськогосподарського інституту. Але не пройшов медичну комісію через поганий зір. Успадкував цю хворобу від батька, який потрапив «під гази» ще в першу імперіалістичну. Зате зараз разом із дружиною успішно реалізовую своє «сільськогосподарське покликання». Господарюємо на чотирьох сотках землі на дачі. Урожаю із такого клаптика землі вистачає на дві сім’ї – нашу і синову. Вирощуємо овочі, фрукти, маємо багато яблук, а плоди сорту Кримстар навіть кращі, ніж продають на базарі за велику ціну. У нас гарно родять огірки, помідори, болгарський перець, баклажани, селера, до речі, дуже потрібна і корисна для здоров’я. На ділянці є невеличка тепличка, в якій вирощуємо розсаду.

А Харківський бібліотечний інститут (тепер – академія культури) закінчив тому, що змалку дуже любив читати. Серед улюблених письменників – класики Джон Рід, Олександр Блок (багато його поезій знаю напам’ять), Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Сучасні якось не дуже вражають – пробував читати Юрія Андруховича, а от творчість Бориса Олійника, Василя Стуса приймаю на всі сто.

Любов до книг успадкував і мій син Олег. До речі, з дружиною Валентиною Вацлавівною, а ми прожили у шлюбі уже понад 40 років, ми також познайомилися у бібліотеці…

– Двадцять п’ять років ви очолювали колектив обласної бібліотеки. Часом щемить серце за улюбленою роботою? Які результати своєї виробничої діяльності вважаєте найвагомішими?

– Часом і справді шкодую, що не на роботі. Але мусив піти на пенсію заради власного здоров’я. Я неспокійний за вдачею, завжди був жадібний до праці, часто вступав у конфлікти з начальством. Радий, що вдалося розширити бібліотеку, перевести працівників у першу групу за оплатою праці, хоча вирішувати це довелося аж через Москву. При мені «Тімірязєва» здобула статус державної наукової, що дозволило відкрити нові відділи.

Найбільш пам’ятний для мене той період діяльності, коли працюв