ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

1812 рік в історії Вінниччини

(до 200-річчя Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 р.)

На початку ХІХ ст. вся Україна входила до складу Російської імперії, а відтак всі удари й поразки, як і всі успіхи та перемоги «Великоросії» неодмінно давалися взнаки й на її території.

Коли 12 (24) червня 1812 р. Наполеон І повів свої головні сили на Москву, він не забув і про український напрямок. За його наказом австрійський, польський і саксонський корпуси під загальним командуванням генерала Реньє незабаром окупували частину Волинської губернії. Важливу роль у забезпеченні ІІІ Обсерваційної армії О.Тормасова відіграв у цей час Подільський регіон.

Ще 1810 р. на Україну були направлені французькі агенти, які мали підтримку серед польського населення. У 1811-1818 рр. сталися пожежі у Києві, Кам’янці-Подільському, Липовці та інших повітових містах, які були використані владою для роздування антифранцузьких і антипольських настроїв.

З натхненням зустріли призначення головнокомандуючим діючої проти Наполеона армії М.І.Кутузова подоляни, які давно знали знаменитого полководця. Зокрема, вінницький дослідник Я.Бранько відзначив перебування Михайла Іларіоновича на наших землях у 1792 р., коли він очолював повітовий корпус так званої Української армії, яку кинули на польських повстанців. Про це в одній з академічних біографій великого полководця читаємо: «Виступивши з Молдавії в кінці квітня, війська Кутузова переправились біля Могилева через Дністро, і пішли в напрямку Вінниці. Великих військових зіткнень під час цього маршу не було».

Переправа біля Могилева-Подільського сталася 7(18) травня 1792 р., а вже наприкінці цього місяця командуючий польськими військами Ю.Понятовський відвів свої гарнізони з Меджибожа, Літина, Хмільника, Брацлава, Немирова, Красного, Ладижина, Тульчина до Уланова і потім на Волинь. (Цікаво, що під час походу Наполеона Ю.Понятовський очолив збройні сили Варшавського Герцогства). У 1805 р. М.Кутузов командував Першою, або Подільською армією, чиї полки стояли від Придністров’я до Волині. У 1806-1808 рр. Михайло Іларіонович, як Київський генерал-губернатор, опікувався і Подільською губернією. У квітні 1808 р. прославлений полководець, ідучи на війну з Туреччиною, розквартировував свої полки у Вінницькому, Могилівському, Летичівському, Проскурівському, Ушицькому повітах. У травні 1812 р. він, як командуючий Молдавською (Дунайською) армією, підписав з Туреччиною вигідний Бухарестський мир, що дозволило потім передислокувати вивільнені сили проти французьких нападників.

Наприкінці травня поштові станції Липовецького повіту готували по 30 коней для забезпечення проїзду переможця турків до Житомира. Звістку про призначення головнокомандуючим М.І.Кутузов отримав у своєму помісті Горошкові під Житомиром, і негайно дав наказ розквартированим там військам рухатись на Волинь. 50-тисячна Дунайська армія, на чолі якої тоді стояв Чичагов, передислокувалася через Поділля і відразу змінила негативний для росіян баланс сил на Волинському театрі військових дій.

Ще до офіційного початку бойових дій став створюватися рухомий «магазин» для російської армії (7000 волів з 1000 підвід). З вересня 1812 р. Поділля за наказом Чичагова надало 1719 пароконних підвід для продовольчого забезпечення військових дій. Їх відправили у Волинську губернію. Для постачання 3-ї Західної та Дунайської армій у багатьох містах та містечках Поділля заклали, так звані, «магазини» – склади продовольства, фуражу, спорядження та інших ресурсів.

Велику роль у тиловому забезпеченні зіграли «магазини» вздовж Дністра: у Жванці, Могилеві, Ямполі, Дубоссарах і Тирасполі. Сюди з українських губерній позвозили 90 тис. четвертей борошна, 8,2 тис. четвертей круп, 120 тис. четвертей вівса і т.д.

За кілька місяців до початку вторгнення Наполеона інспекцію складів кількох українських губерній зробив майбутній Герой Вітчизняної війни генерал П.Багратіон, який доносив військовому міністру: «Волинської, Київської і Подільської губернії запасні магазини майже всі надзвичайно розпорошені, а в іншому місці хліб складений по коморах і сараях, не захищених від вогню». За наказом П.Багратіона, біля складів обладнали наметні вартові приміщення і посилили караули.

З початком бойових дій від подолян Вінницького, Летичівського і Проскурівського повітів до армії Багратіона надійшло 5176 пудів сухарів, а для Дунайської армії, яка через Поділля прямувала на Волинь – 3750 коней, 1450 підвід та різний необхідний інвентар. Лише в першій половині жовтня 1812 р. у Тарутінський табір з Подільської і Волинської губерній прибуло 10812 стройових коней, які негайно були розподілені по кавалерійських частинах.

Разом з провіантом направлялися і добровольці, про що дізнаємося із рапорту липовецького лікаря Клодницького Київському лікарському правлінню від 22 червня 1812 р. «про призначення мене, на виконання припису головнокомандуючого 2-ю західною армією пана генерала від інфантерії князя Петра Івановича Багратіона, у воєнний госпіталь…, і що таке призначення сходиться з ревносним моїм бажанням бути корисним державі…».

Губернські адміністративні установи, маючи рекомендації вищих чинів імперії, організовували різні добровільні акції. Після залишення ворогом Москви на місця стали розсилати переможні реляції. Збереглися численні вказівки, щоб їх: «віддрукувати в типографії губернського правління, розіслати оні у всі присутсвенні місця, в Дворянські Комісії і Губернському Маршалу при повідомленнях, а Повітовим Маршалам, в Таможні, Карантинні Контори, Бродські поліції і нижні земські суди при указах з тим, щоб по цьому у відомстві своєму учинили би оні відомими».

Активну роботу по підняттю патріотичних настроїв зіграли духовні правління, подільський семінарський лектор, інші духовні особи. Вони організовували церковні служби, збір пожертв (в т.ч. від священиків і дияконів). Лише з Могилівського повіту надійшло 57 руб. сріблом і 66 руб. асигнаціями. У Могилівському духовному правлінні при підготовці до святкування перемоги над Наполеоном у 1814 р. передбачалися нагороди у вигляді хрестів з надписом «1812 рік».

Навіть католицьке духовенство не стояло осторонь, про що дізнаємося з літопису Вінницького капуцинського кляштору: «Весь червень збирали для армії вози, коней і волів. Ще збирали волові підводи для доставки на них війську припасів. Для збору цих підвід і відсилки їх були обрані погонщики. Транспорти були направлені в Мінськ, потім надійшло розпорядження вести їх до Києва. Надійшло розпорядження, щоб із ста душ нарядити одного воїна-козака з усією амуніцією і кіньми. В грудні прийшло розпорядження декана про обов’язкове оголошення (з костьольної кафедри) вістей про перемогу руських над ворогами».

Частина священослужителів пішла в армію і разом з усіма проливала кров за перемогу. Ось лише кілька стрічок з прохання ополченця Данила Скрицького до Подільської консисторії:

«…В 1812 році з іншими священо- і церковно-служительськими дітьми поступив у тимчасове військове ополчення з тим, щоб по закінченню військових дій міг бути повернутий на попереднє мешкання. Знаходячись на службі в Катеринбурзькому піхотному полку, будучи пораненим під містом Лейпциг у ліву руку відсіченням картеччю трьох середніх перстів, від чого вже нині вилічений, переведений із того ж полку у Вінницьке комісаріатське депо, звідти у колишню рухому 22 номера інвалідську полуроту, а звідсіля в інваліди Кам’янець-Подільської губернії. Нині ж бажаю бути повернутим на попереднє мешкання в духовне відомство при рідному дяді Брацлавського повіту с.Гут приходському священику Іоані Яворському, по спроможності до посади дяка…»

Ще 5 червня 1812 р. в Україну був надісланий попередній указ про формування у Київській і Подільській губерніях чотирьох кінних козачих полків «з людей до козачої служби гідних і здавна навикам і бажанням до неї відомим». Та дворянські збори, на яких покладалися організаційні моменти, не приступили до конкретної роботи, аж поки не розпочалися військові дії. Вже 28 червня «генеральна розкладка» про місця збору козаків була розіслана по Київській губернії (до неї входили тоді Липовецький та Махнівський повіти, які знаходилися у межах північно-східної Вінниччини). За кожним полком закріплювалося по чотири повіти, зокрема 1-й полк формувався у Махнівці (нині с.Комсомольське Козятинського р-ну) із козаків Махнівського, Липовецького, Радомишльського та Сквирського повітів. Просилися туди і жителі сусіднього Вінницького повіту Подільської губернії (так, відставний прапорщик Іван Маковський подав відповідний рапорт Військовому міністру Барклаю де Толлі і Махнівському городничому Єфимовичу). 2-й полк було сформовано у Білій Церкві, 3-й – в Умані, 4-й – у Кам’янці-Подільському.

В цілому комплектування цих формувань зайняло близько 40 днів, після чого Київська та Подільська губернія поставили 4800 козаків. Полками, сформованими на території Вінниччини, командували: 1-м – полковник Турчанінов, 4-м – майор Мініцький. Кожен полк загальною чисельністю до 1200 чол. складався з 2-х батальйонів, 38-ми ескадронів. Ескадрон нараховував 150 козаків – здебільшого колишніх міщан і селян.

Подільська губернія найшвидше виставила самий перший український козацький полк – 1100 козаків, більше 7000 коней, 7000 волів, близько 4000 підвід, 1746 погоничів і т.д. Козацькі загони формувалися у Балтському, Брацлавському, Вінницькому, Гайсинському повітах.

Кожна губернія надала своє форменне обмундирування, на що збирали по 1,5 рублі з кожної ревізької душі. Для прикладу, Київські козаки (в їх число входили і жителі сучасних північно-східних районів Вінниччини) носили «куртки сині з комірами по полках, шаровари сірі з випушкою по полках, пояси за зразками, шапки з витешкетами, шинелі, портупеї з получушками, ладунки та чемодани». Кожен полк мав свій прапор, а його командний склад формувався з відставних офіцерів та унтер-офіцерів. Вони користувалися усіма правами уланських частин російської кінноти.

За порівняно короткий час інтенсивна військова підготовка, помножена на козацькі традиції та звичність українців до військової служби, привели до формування цілком боєздатних частин. Усі командири полків відзначали сумлінність та дисциплінованість козаків. В одному з рапортів військовому міністру полковник Вітте підкреслював, що козаки «служать з ревністю надзвичайною».

Іван Йосипович Вітт, або Вітте (1781-1840) більше знаний як син скандально відомої грекині Софії, потім відбитої графом С.Потоцьким у його батька – Й.Вітте, коменданта Кам’янець-Подільської фортеці. Та мало кому відомо, що колишній волонтер Наполеонівської армії в червні 1812 р. перейшов на бік Олександра І і за наказом царського уряду безпосередньо займався формуванням 4-х козацьких полків Київської та Подільської губерній. Він керував ними в ранзі начальника бригади, з жовтня 1812 р. – генерал-майора. Коли восени 1814 р. Олександр І своїм наказом демобілізував ополченців-козаків, кінно-козацьку дивізію з Київщини і Поділля в Українську козацьку (уланську) дивізію (4 полки) на чолі з нашим героєм. А ще через три роки її влили до складу Бузької уланської дивізії – І.Вітте знову очолив козаків.

У радянських істориків організатор козацького ополчення не користувався популярністю, бо був тією особою, що повідомила Олександру І таємницю про існування декабристських товариств. За вірність присязі і особисту мужність у боротьбі з польськими повстанцями Микола І вручив йому коштовну шаблю «За хоробрість» і призначив шефом українського уланського полку – наступника слави козацьких ополченців 1812 р.

Який же бойовий шлях козаків? 4-й подільський полк разом з іншими визволяв Волинь і відзначився під час штурму Бреста. Згідно наказу, він супроводжував артилерійський полк 3-ї армії. 1-му, 2-му, 3-му українським полкам дивізії полковника Вітте було доручено в складі 3-ї армії захищати Брест, що вони й «виконували з найкращою ретельністю». Бойовий шлях «української козачої дивізії» аж до взяття Парижа занотував і видав у вигляді журналу Іван Похвиснев.

Ще одним наказом – 12 червня 1812 р. у Київській, Волинській та Подільській губерніях створилися для козацької та конвойної служби загони, так званої, «лісової варти». Її чисельність у Кам’янці-Подільському досягла 505 чоловік, яких незабаром перекинули на Волинь у 3-ю західну армію О.Тормасова разом зі 395-ма «лісовими козаками» з Київщини і 165-ма – з Волині (всього з 3-х губерній – 1064 чол.).

6 липня російський уряд видав маніфест про створення «другої оборони» – земського ополчення. Формально це не поширювалося на українські губернії, проте селянство валом повалило захищати Вітчизну. Загалом українські губернії (в т.ч. Подільська) дали 75 тис. ополченців!

Проте патріотичний запал з острахом сприймався правлячими класами. За особистим наказом імператора Олександра І, всі 5000 ратників ополчення Київщини були переведені в рекрути. Тоді ж у 4-й уланський полк рекрутували нікому ще невідомого Устима Кармалюка. Як і іншим, це йому не сподобалося, і він на початку 1813 р. дезертирував з місця служби у Кам’янці-Подільському, щоб стати легендарним народним месником. Як співалося у народній пісні: «Не захотів Кармалюк цареві служити…». У жовтні 1812 р. в ході чергового солдатського набору Подільській губернії було запропоновано замість рекрутів поставити коней. У Бару та Яневі розгорнули пункти їх збору, куди загалом звели 3,5 тис. рисаків.

Після поразки Наполеона нічого не отримали лише селяни, яких так і не звільнили від кріпацтва. У Тульчині – резиденції колишніх симпатиків Наполеона Потоцьких – розмістився штаб 2-ї армії, у якій служили чимало героїв війни 1812 року. Серед них найвідоміший – П.І. Пестель, керівник Південного товариства декабристів. Під впливом побаченого у Європі останні готували зміни у суспільстві. Власне, посилення суспільно-політичного руху і є одним з найбільших наслідків Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 року.

Роговий О.І., голова міжрайонного об’єднання «СОБ» (м.Липовець), краєзнавець.

Література

Абаліхін, Б. Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. / Б.Абаліхін. – К., 1962. – 63 с.

Бранько, Я.А. Портрет Кутузова (на Поділлі) / Я.А.Бранько // Хімік (Вінниця). – 1992. – 19 черв.

Гуменюк, С. Поділля у війні 1812 року / С.Гуменюк // Рад. Поділля. – 1984. – 17 лют.

Вініковецький, С. Документи свідчать: [док. у Вінниц. обл. архіві про участь подолян у Вітчизн. війні 1812 р.] / С.Віні-ковецький, К.Новофастівська // Вінниц. правда. – 1962. – 17 жовт.

Дружинин, Н.М. Историческое значение Отечественной войны 1812 г. / Н.М.Дружинин: [включено дані про формув. полків в Поділ. губ.] // Вопр. истории. – 1962. – № 12. – С.48-59.

Нариси історії Поділля: на допомогу вчителю / Л.В.Баженов, І.С.Винокур, С.К.Гуменюк та ін. – Хмельницький, 1990. – 327 с. – Зі змісту: [Поділля у Вітчизнян. війні 1812 р.]. – С. 120-121.

Похвиснев, И. Журнал или записки войны, открытой французами в России 1812 г. июня 12 дня, а прекращенной россиянами в Париже 1814 г. марта 18 дня, писанные на маршах и бивуаках украинской казачьей дивизии / И.Похвистнев. Ч.1. – М., 1830.

Український народ у Вітчизняній війні 1812 р.: зб. док. – К., 1948.

Усенко, П. Вітт (Віт, де Вітт, де Вітте) Іван (Ян) Йосипович / П.Усенко // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т. 1. – С. 582.

Усенко, П. Кутузов Михайло Іларіонович / П.Усенко // Енциклопедія історії України. – К., 2008. – Т. 5. – С. 537-539.

* * *

ЦДІА, ф. 442 (Канцелярія Київського генерал-губернатора), оп. 787, спр.1475.

ЦДІА, ф. 533 (Київський воєнний генерал-губернатор), оп. 1, спр.1513, 1531.

ДАВО, ф. Д-455, оп. 4, спр. 71.

ДАВО, ф. Д-513, оп. 1, спр. 84

* * *

Поділля у війні 1812 року: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу // www.tovtry.km.ua/ua/.../podillja_u_vijni1812.ht... . – Назва з екрана.

Франко-російська війна 1812: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу // uk.wikipedia.org/.../Франко-російська_війна_1... . – Назва з екрана.


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладача
  2. 2012 року виповнюється
  3. 1812 рік в історії Вінниччини (до 200-річчя Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 р.)
  4. 90 років Вінницькому архіву
  5. Що не зміг сказати тоді автор (до 50-річчя виходу книги Івана Безуглого «Тайны «Вервольфа»)
  6. Вишенька – перлина Вінниці (до 50-річчя забудови житлового масиву «Вишенька» у Вінниці)
  7. Золотий ювілей «Горлиці» (до 50-річчя народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю Слобода-Яришівського СБК Могилів-Подільського р-ну)
  8. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року
    Січень
  9. Лютий
  10. Березень
  11. Квітень
  12. Травень
  13. Червень
  14. Липень
  15. Серпень
  16. Вересень
  17. Жовтень
  18. Листопад
  19. Грудень
  20. Іменний покажчик ювілярів 2012 року
  21. Перелік авторських текстових довідок, включених у видання
  22. Автори текстових довідок, включенних у видання
  23. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше