ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

На Поділлі осінь – яблука в росі,

І стрічки барвисті у верби в косі.

На Поділлі осінь – Буг нахмурив брови,

А над ним палають золотом діброви.

На Поділлі осінь – ластівки жура:

За моря далекі відлітать пора.

На Поділлі осінь – плачуть журавлі

За теплом і ласкою рідної землі.

Б.Максименюк

Вересень

2 90 років від дня народження Миколи Петровича Чайковського (02.09.1922, с.Тарасівка, нині Жмерин. р-ну), українського природоохоронця, еколога, краєзнавця Західного Поділля. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Багато працював у галузі охорони природи. Досліджував і широко популяризував пам’ятки природи Західного Поділля та проблеми їх раціонального використання і збереження.

4 120 років від дня народження Івана Васильовича Липківського (04.09.1892, м. Липовець, нині смт – 13.07.1937), українського художника, колишнього завідувача навчально-художніми підручними матеріалами Київського художнього інституту. Син митрополита В.Липківського. Репресований. 13 липня 1937 р. був розстріляний засновник «школи бойчукістів» професор Київського художнього інституту Михайло Бойчук. Разом з ним розстріляли ще чотирьох художників, серед яких був і Іван Васильович Липківський. 1 лютого 1958 р. їх справу закрили за відсутністю складу злочину.

7 110 років тому народився Іван Олексійович Танкопій (07.09.1902, смт Ямпіль – 16.03.1943, Харків), Герой Радянського Союзу. Учасник громадянської війни. 1935 р. закінчив Вищу прикордонну школу НКВС. Служив у військових училищах Хабаровська та Ленінграда. Учасник Другої світової війни з червня 1941 р. Загинув у боях за Харків 16 березня 1943 р. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно посмертно 26 жовтня 1943 р.

9 120 років тому народився Сергій Степанович Смеречинський (09.09.1892, с.Велика Мечетня Кривоозер. р-ну тепер Миколаїв. обл. – травень 1954 р., с.Зимовне Шебекин. р-ну Бєлгород. обл., Росія), український мовознавець, філолог, поет, перекладач, архівіст, бібліограф. Закінчив Київський Імператорський Університет Св. Володимира (1916). Знав мови – французьку, німецьку, англійську. Протягом 1918-1929 рр. мешкав у Вінниці, працював у губернській раді народного господарства, вчителював. З 1921 р. працював у Подільській губернській архівній комісії (керівник архівного управління). У 1923-1925 рр. – працював завідувачем Подільського губернського архіву. 1926р. очолив Кабінет виучування Поділля при Вінницькій філії бібліотеки ВУАН. Автор праць з синтаксису та фразеології української мови. Перекладав з французької П’єра Люїса та Жуля Верна. Як багато інших його колег, був безпідставно звинувачений в «буржуазному націоналізмі», репресований та висланий за межі України (1930). Реабілітований 1989 р.

  • 100 років від дня народження Федора Юрійовича Маківчука (09.09.1912, с.Кордишівка, нині Козятин. р-ну – 04.12.1988, м.Київ), українського прозаїка. Закінчив семирічку, профшколу у Бердичеві, заочне відділення Київського педагогічного інституту (1945). Працював у пресі з 1931 р. Під час Другої світової війни керував сектором молодіжного радіомовлення ЦК ВЛКСМ. Протягом 1946-1986 рр. – головний редактор журналу «Перець». За півстоліття творчої роботи Ф.Ю.Маківчук написав кілька сотень фейлетонів, гуморесок і памфлетів, які з’являлися друком у періодиці, а потім оселилися в книгах: «Здоровенькі були» (1952), «І сміх, і гріх» (1957), «Замужем і вдома» (1962), «Про добре і про зле» (1963), «Чорт наштовхнув» (1964), «Любе й нелюбе» (1965), «Любов і параграф» (1966), «Галас у жабуринні» (1967), «Вінегрет з перцем» (1969), «Репортаж з того світу», «Анфас і профіль» (1972), «Штрихи до портретів» (1977) та ін. Лауреат премії ім. Я.Галана (1967). Член СП УРСР (1956). Заслужений працівник культури УРСР (1967).
  • 100 років тому народився Михайло Петрович Солоненко (09.09.1912, с.Станіславчик, нині Жмерин. р-ну –

27.07.1994, м.Жмеринка), педагог, літературознавець, краєзнавець.

  • 65 років (09.09.1947) тому було відкрито Національний музей-садибу М.І.Пирогова. Розташований він у південно-західній частині міста Вінниці, у живописній садибі Вишня, де впродовж останніх двадцяти років свого життя (1861-1881) жив і працював видатний вчений, геніальний хірург, анатом, творець воєнно-польової хірургії, засновник Товариства Червоного Хреста, прекрасний педагог і громадський діяч Микола Іванович Пирогов. Мета діяльності закладу – збереження особливого культурного середовища, яке було за життя вченого. Це визначає сенс музею, який представлено взаємозв’язаною системою об’єктів культурної спадщини і пам’яток садово-паркового мистецтва. Сюди входять: будинок, в якому жив М.І.Пирогов і де розміщена експозиція про його життя і діяльність, музей-аптека з інтер’єрами приймальні та операційної М.І.Пирогова в його садибі Вишня, церква-некрополь, де покоїться набальзамоване тіло ученого, меморіальний парк, у якому збереглися дерева, посаджені М.І.Пироговим. Музей відноситься до найважливіших об’єктів культурної спадщини України і займає особливе місце у вітчизняному і міжнародному туризмі.

11 185 років від дня народження Юліана Кенджицького (Беліни-Кенджицького) (11.09.1827, с.Ковалівка Немирів. р-ну – 19.08.1889, Петербург), польського письменника-революціонера, громадського діяча.. Закінчив Немирівську гімназію (1846), де прилучився до поетичної творчості. Під час навчання на історично-філологічному факультеті Київського Імператорського Університету Св. Володимира (1846-1851) мав тісні зв’язки з Т.Шевченком, М.Костомаровим, познайомився та іншими членами Кирило-Мефодіївського товариства. Після закінчення університету заробляв на життя приватними уроками та гувернерством. Деякий час, можливо, викладав польську мову у Немирівській гімназії. 1862 р. обійняв посаду професора літератури у ІІ Київській гімназії. У квітні 1863 р. з групою студентської молоді приєднався до лав учасників польського повстання, за що відбував покарання у Сибіру. Писав ліричні й сатиричні вірші, які були опубліковані через багато років після його смерті. Залишив по собі цікаві спогади, у яких чимало місця відведено його зустрічам із Кобзарем. Найцінніше в них – розповіді про дискусії між Миколою Костомаровим та Шевченком, у яких виявилося різне розуміння програмних засад Кирило-Мефодіївського товариства.

13 210 років тому народився Стефан Вітвіцький (псевдонім «Подолянин») (13.09.1802, с.Янів, нині Іванів Калинів. р-ну – 15.04.1847, м.Рим), видатний польський письменник, публіцист. Навчався у Вінниці, де батько обіймав посаду директора школи. Після закінчення Волинського ліцею (Кременець) (1819) майбутній поет переїхав до Варшави. З 1820 р. навчався у Варшавському університеті, працював у Комісії внутрішніх справ Королівства Польського, домашнім учителем. У цей час поет-початківець бере активну участь у літературному житті Варшави, виступаючи на захист романтизму. З 1821 р. публікує в пресі вірші, а згодом – і критичні статті. У 1830 р. виходить одна з кращих його віршованих збірок «Piosenki sielskie». Вірші з цієї збірки, у дусі польських та українських народних пісень, приваблювали читачів наївною простотою й мелодійністю. Ф.Шопен написав кілька пісень на вірші з цієї збірки: «Бажання», «Де милий», «Вісниця», «Чари», «Воїн», «Весна», «Гулянка». В 1832 р. С.Вітвіцький емігрував до Франції. Деякі вірші С.Вітвіцького переклав українською мовою О.Стаєцький.

  • 110 років від дня народження Йосипа Ароновича Халіфмана (13.09.1902, м.Могилів-Подільський – 1992 (за ін. даними 1988), Москва), російського письменника, ученого, популяризатора ентомологічної науки. У рідному місті закінчив середню школу, там же почав працювати в редакції газети «Трудова правда». Вищу освіту біолога-ентомолога здобув у Тімірязєвській сільськогосподарській академії (1932, Москва). Кандидат біологічних наук. В літературі – представник науково-художньої прози. Лауреат Сталінської премії (1951). Чимало його повістей було неодноразово перевидано, перекладено багатьма мовами, в т.ч. українською. Член СП СРСР (1960).

15 160 років від дня народження Григорія Олександровича Мачтета (15.09.1852, м.Луцьк – 27.09.1901, м.Ялта), українського і російського письменника, поета, революціонера-народника. У 1861-1865 рр. навчався у Немирівській гімназії, з якої був виключений 1865 р. за співчуття польському повстанню 1863 р. Після складання екстерном екзаменів Г.О.Мачтет працював учителем історії й географії в повітовому училищі Могилева-Подільського (1869-1870). Брав участь у народницькому русі. Писав твори російською мовою. У своїй творчості часто звертався до зображення природи, побуту, соціальних проблем Поділля. Одним із кращих творів про подільське село є його роман «І один в полі воїн» (1886), у якому описано життя кріпаків напередодні реформи 1861 р. У Немирові та Могилеві-Подільському на пошану пам’яті Г.Мачтета встановлені меморіальні дошки.

  • 90 років від дня народження Ярослава Гнато-вича Шпорти (15.09.1922, с.Сальниця, нині Хмільниц. р-ну, – 13.11.1956, м.Київ), українського поета, перекладача. Учасник Другої світової війни. По війні залишився в армії, працював у військовій газеті, заочно навчався в Ашхабадському університеті. Згодом став професійним літератором. Друкуватися почав з 1938р. Член CПУ (1948). За життя видав збірки лірики «Іранський зошит», «Твої літа» (обидві – 1950), «Лірика», «Мужність» (обидві – 1951), «Запорожці» (1952), «Ти в серці моєму» (1954), «Дубове листя» (1956). Його інтимні і пейзажні твори, вірші на історичні теми і сьогодні не втратили літературного значення. На батьківщині поета, у с.Сальниця Я.Шпорті відкрито меморіальну дошку.

17 День народження Михайла Михайловича Коцюбинського (17.09.1864, м.Вінниця – 25.04.1913, м.Чернігів), українського письменника-класика, громадського діяча. Щорічно у вересні в літературно-меморіальному музеї письменника у Вінниці проводяться Дні М.М.Коцюбинського. 1981 р. на Вінниччині засновано обласну літературну премію ім. Михайла Коцюбинського, яка з 1992 р. набула статусу Всеукраїнської.

19 60 років тому народився Василь Васильович Кухарчук (19.09.1952, с.Киянівка Бар. р-ну), фахівець у галузі експериментальної інформатики, доктор технічних наук (1999), професор Вінницького національного технічного університету. Випускник цього навчального закладу за спеціальністю «електронні обчислювальні машини». Працював інженером, а з 1980 р. – начальником конструкторського бюро нестандартних засобів вимірювань Вінницького заводу радіотехнічної апаратури. По закінченні аспірантури (1987) працює у Вінницькому національному технічному університеті на посадах асистента, старшого викладача, доцента, професора, завідувача кафедрою теоретичної електротехніки та електричних вимірювань. З 2006 р. – заступник директора Інституту електроенергетики та електромеханіки з наукової роботи. Розробляє математичне, алгоритмічне, апаратне, програмне і метрологічне забезпечення вимірювальних систем, засобів автоматизованого контролю та технічної діагностики. Опублікував 230 наукових праць, з них: 4 монографії, 4 підручники та 7 навчальних посібників з грифом МОН України, 11 авторських свідоцтв на винаходи СРСР, 1 патент Російської Федерації, 25 патентів на винаходи України.

21 180 років від дня народження Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832, с.Неменка, нині Іллінец. р-ну – 16.03.1896, с.Ворошилівка, нині Тиврів. р-ну), композитора, педагога, поета,

перекладача. Навчався у Києві в духовних училищах та семінаріях. Протягом 1850-1857 pp. жив у Афінах. Співав у хорі російської посольської церкви. 1856 р. закінчив філологічний та богословський факультети Афінського університету, захистив дисертацію на ступінь магістра наук, деякий час викладав грецьку мову в Греції та на Кіпрі. В 1857-1860 pp. вчителював у Петербурзі. 1860 р. переїхав до Одеси, де викладав грецьку та російську мови, музику і співи, друкувався в пресі, організовував аматорські хорові та драматичні гуртки. Плідними були роки, коли він жив у Ананьєві (1875-1882). 1875 р. створив на влас-ний текст музичну картину «Вечорниці» як вставну сцену до драми «Назар Стодоля» Т.Шевченка, з якої широко відомий чоло-вічий хор «Закувала та сива зозуля». П.І.Ніщинський – автор обробок українських народних історичних пісень, романсів, пер-ших українських перекладів українською мовою творів Софокла, Гомера. Щороку у Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято та раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», присвячені пам’яті П.І.Ніщин-ського. Наступне обласне свято відбудеться у вересні 2012 р.

22 75 років від дня народження Юрія Івановича Цекова (псевдонім Богдан Верес) (22.09.1937, м.Артемівськ Донец. обл.), українського критика, літературознавця, публіциста. Деякий час жив у м.Бар. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (I960) і факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка (1970). Працював у Вінницькому обкомі комсомолу, ЦК ЛКСМ України, Держкомвидаві УРСР, у пресі. Кандидат філологічних наук. Член СПУ (1984).

23 75 років тому народився Олександр Іванович Гетьман (23.09.1937, с.Лапинка Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл. – 26.05.1995, Київ), український журналіст, сценарист, поет. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Працював у будівельній бригаді в с.Малий Чернятин (нині с.Чернятин Калинів. р-ну), в редакціях районних і обласних газет на Вінниччині. За його сценаріями знято 10 документальних кінострічок. У 1969 р. зазнав політичних репресій, ставши, по суті, першим затаврованим дисидентом на Вінниччині. В останні роки працював відповідальним секретарем республіканського журналу «Дім.Сад.Город». Був членом Спілки журналістів України, членом Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих (з грудня 1993).

24 100 років від дня народження Тимоша Романо-вича Одудька (24.09.1912, с.Хоровець Славут. р-ну Хмельниц. обл. – 1982), українського поета. Закінчив Вінницький педагогіч-ний інститут (1939). Працював у редакціях вінницьких часописів. Учасник Другої світової війни. Був директором видавництва «Каменяр» та начальником Львівського обласного управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі. Автор книжок «Зоря над землею»(1950), «Співанки» (1958), «Зелений гомін» (1964), «Колір боротьби» (1978). Член СПУ (1945).

25 110 років від дня народження Фелікса Боле-славовича Якубовського (25.09.1902, Київ – 1937), українського критика, літературознавця. Закінчив Київську гімназію (1919) і Київський ІНО (1926). Працював відповідальним секретарем журналу «Глобус». Кілька років (кінець 20-х – поч. 30-х) викладав у Вінницькому інституті соціального виховання, де навчав М.П.Стельмаха. Згодом завідував літературною частиною у польському театрі в Києві. Безпідставно заарештований в Києві 9 серпня 1937 р. і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1957 р.

28 90 років від дня народження Олексія Григоровича Луцишина (28.09.1922, с.Крищинці Тульчин. р-ну – 24.11.2001, м.Вінниця), самобутнього гончара, заслуженого майстра народної творчості України (1988), члена Національної спілки майстрів народного мистецтва.

29 110 років від дня народження Юхима Петровича Зорі (29.09.1902, с. Котюжинці Калинів. р-ну – 19.02.1971, м.Київ), українського письменника. Закінчив Київський залізничний технікум (1924). Працював на залізниці. Протягом 1931-1935 pp. – завліт театру ім. І.Франка. 1938-1941 pp. – відповідальний секретар журналу «Архітектура Радянської України». Учасник Другої світової війни. Почав друкуватися в 20-х рр.: вірші, оповідання з життя залізничників. Окремими виданнями вийшли твори «Депо» (1930), «У залізному павутинні» (1930), «Рассказы железнодорожника» (1931). Багато перекладав з російської. Був членом літературних організацій «Молодняк», ВУСПП, СП УРСР (1935).

30 125 років від дня народження Матвія Ілліча Драка (30.09.1887, м.Вінниця – 20.07.1963, м.Київ), українського театрального художника. Закінчив Одеське художнє училище (1910). Протягом 1910-1914 рр. навчався у Мюнхенській Академії мистецтв. Працював художником-декоратором у театрах, в тому числі і у Вінниці. Один із засновників Українського драматичного театру ім. І.Франка, в якому працював у 1920-1949 pp.

Педагог, літературознавець, краєзнавець Михайло Петрович Солоненко

(до 100-річчя від дня народження)

Дивно жити в краї, не знаючи

ні самого краю, ні його людності.

В.Б.Антонович

Ці слова дуже доречні, якщо говорити про таку відому на жмеринській землі людину, як Михайло Петрович Солоненко. Майже все своє життя він присвятив вивченню рідного краю – Жмеринщини.

Народився Михайло Петрович у невеличкому на той час волосному містечку Станіславчик Жмеринського району, яке відзначалося не тільки своїми мальовничими куточками, а й великою кількістю історичних пам’яток. Батьки були освіченими людьми, мали чималу бібліотеку, і старший брат завжди щось начитував уголос. Це були переважно історичні твори. Помешкання, в якому проживав малий Михайлик з батьками, нагадувало хату-читальню, де часто велися розмови про історичні події на території села. «А ми, малюки, – як згадував Михайло Петрович, – під час оранки знаходили якісь дивні предмети: стріли, різне череп’я, тощо. Все це нас дуже цікавило. Про походження цих предметів ходило дуже багато легенд і переказів. Десь уже в сьомому класі я став все це старанно записувати і цікавитись історією свого краю». Того часу, можливо, і зародилася щира і палка любов до пізнання історії, природи Подільського краю, яка вже не залишала його до похилого віку.

Семирічну школу закінчив Михайло Петрович у с.Носківці Жмеринського району. Далі було навчання у Барському технікумі на агрохімічному факультеті. Потім майже 2 роки праці в експедиції по вивченню ґрунтів Лівобережної України, багато спілкування з археологами. Після цього – роки навчання у Харківському геодезичному інституті.

З голодного 1933 р. Михайло Петрович – на учительській ниві. По війні, після контузії та госпіталю, він був демобілізований з лав Радянської армії і осів у Жмеринці. Заочно закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. І саме навчання тут сприяло його краєзнавчим студіям, особливо літературознавчого характеру. Працював у Жмеринській вечірній, а потім у СШ № 1, № 55 (залізничній) та СШ № 3, де і трудився до виходу на пенсію. Деякий час працював також у Вінницькому педагогічному інституті. Належав до кращих учителів області й України. За педагогічну працю удостоєний звання «Відмінник народної освіти УРСР».

М.П.Солоненко був ерудованою людиною з універсальними інтересами, багато чим цікавився, мав унікальну книгозбірню, постійно ініціював якісь починання. У свій час був одним із символів Жмеринки, присвятивши майже все своє життя вивченню історії своєї малої батьківщини. Він – один із засновників районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, очолював Жмеринський народний університет пропаганди пам’яток історії та культури.

За участю Михайла Петровича у Жмеринці і районі було відкрито біля десятка музеїв: кімната-музей Ю.Смолича у Жмеринській СШ № 1, у с. Носківцях – кімната-музей С.Надсона, краєзнавчі музеї в Браїлові, Кармалюковому, Станіславчику, Жмеринський краєзнавчий музей та інші. 1974 р. у співавторстві з О.О.Іванишиним та В.І.Кротовим видав путівник «Жмеринка».

Вивчаючи рідний край, Михайло Петрович публікував свої дослідження у періодичних виданнях, наукових збірниках. Довгий час вів літературно-краєзнавчу сторінку у Жмеринській районній газеті «Нові горизонти». М.П.Солоненко був засновником і майже 25 років керував літоб’єднанням «Криниченька» при ній, з якого вийшло 5 членів СПУ.

Крім педагогічної праці та вивчення історії свого краю, Михайло Петрович займався літературознавчою та літературною діяльністю. Писати почав ще у Харкові під час навчання, видав там збірку оповідань, весь наклад якої загинув під час війни. У періодичній пресі друкувалися його новели, оповідання, уривки з повісті про П.І.Чайковського, рецензії. У журналі «Українська мова і література в школі» виступав з методичними статтями. На основі вивчення історичних подій і фактів, розповідей свідків, у 1977 р. М.П.Солоненко пише п’єсу про нашого земляка народного героя У.Кармалюка – «Устим Кармалюк» (на 12 дійових осіб).

Багато часу Солоненко займався вивченням теми «Юрій Смолич і Жмеринка». Це місто стало літературною колискою майбутнього письменника. Статті М.Солоненка про життя Ю.Смолича друкувалися у місцевій газеті. Він – автор краєзнавчого нарису «Жмеринка – місто Юрія Смолича» у книзі «Про Юрія Смолича» (К., 1980).

Помер Михайло Петрович Солоненко 29 липня 1994 р. у Жмеринці.

Пройшло вже багато років з часу, коли не стало нашого самобутнього земляка. Але його дослідження з історії рідного краю є безцінним скарбом, який служить нам і прийдешнім поколінням. Справа Михайла Петровича і сьогодні живе в пам’яті тих, хто сьогодні її продовжує, людей, небайдужих до історичного минулого рідного краю.

Тупчій Л.,

бібліограф-краєзнавець Жмеринської ЦРБ

Література

Вибрані публікації М.П.Солоненка

З історії нашого міста: [про Жмеринку] / М.П.Солоненко // Комуніст. – 1961. – 7 жовт.; 1962. – 20, 25 січ.; 10 лют.

Друге покликання: [про краєзнавця В.Вовкодава] / М.Соло-ненко // Комс. плем’я. – 1967. – 22 січ.; Лицар українського духу: [ст. В.Вовкодава та відгуки про його творчість, опубліков. у періодич. вид.] / В.Вовкодав. – Вінниця, 2008. – С. 164-165.

Заглянемо в архів Землі: [про походження назв поселень на Поділлі з топонімом «Слобода»] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1967. – 8 черв.

Краєзнавство – важлива ланка літературної освіти учнів / М.П.Солоненко // Літературно-мистецька Вінниччина: [збірник]. – О., 1969. – С. 139-142.

Жмеринка: путівник / М.П.Солоненко, О.О.Іванишин, В.І.Кротов. – О.: Маяк, 1974. – 27 с.: фото.

Материнська мужність: [про діяльн. жмерин. підпільників у роки ВВВ] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1975. – 9 трав.

Дещо з історії села Станіславчика [Жмерин. р-ну] / М.П.Со-лоненко // Нові горизонти. – 1975. – 11 січ.; 5 лип.; 5 серп.; 30 верес.

Дещо з історії села Чернятина [Жмерин. р-ну] / М.П.Соло-ненко // Нові горизонти. – 1980.– 2 серп.

Жмеринка – місто Юрія Смолича / М.П.Солоненко // Про Юрія Смолича: спогади, ст., листи. – К., 1980. – С. 339-341.

Пошуки і знахідки; Пам’ятна зустріч; Його «альма-матір»: [про перебування Ю.К.Смолича у Жмеринці (1913-1922), про зустріч з письм. у Харкові, його навчання у Жмерин. чол. гімназії] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1980. – 17, 24 трав.; 14 черв.

З історії села Носковець [Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1981.– 29 січ.; 5 берез.

Поселення-пам’ятка: [про с.Межирів Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Вінниц. правда. – 1981. – 20 лют.

Розказала назва села: [про с.Станіславчик Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Комс. плем’я. – 1984. – 3 листоп.

Місто юності: [письм. Ю.К.Смолич у м.Жмеринці] / М.П.Со-лоненко // Комс. плем’я. – 1987. – 29 жовт.

На побачення з історією: [про с.Межирів Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Вінниц. правда. – 1987. – 29 листоп.

Про нього

Вовкодав, В. Наш краєзнавець: (про М.Солоненка): / В.Вов-кодав // Лицар українського духу: [ст. В.Вовкодава та відгуки про його творчість, опубліков. у періодич. вид.] / В.Вовкодав. – Вінниця, 2008. – С. 95-96; Нові горизонти. – 1992. – 9 верес.

Гальчак, С. В роки відродження: [краєзнавство на Поділлі] / С.Гальчак // Краєзнавство Східного Поділля / С.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 68-86.

Гальчак, С. Солоненко Михайло Петрович / С.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: Біографії. Бібліографія / С.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 180.

Коробко, М. Наснага: [про ентузіаста краєзн. справи М.П.Солоненка із Жмеринки] М.Коробко // Пам’ятки України. – 1984. – № 2. – С. 37.

Олександров, Р. 12 тисяч друзів Михайла Солоненка: [про власну б-ку пристрас. книголюба М.Солоненка] / Р.Олександров // Комс. плем’я. – 1977. – 30 черв.

Панченко, М. Завжди у пошуках / М.Панченко // Вінниц. правда. – 1981. – 18 жовт.

Подолинний, А. Подвижник / А.М.Подолинний // Вінниц. газ. – 2004. – 1 квіт. – С. 5; Жити Україною: ст., рец., есе / А.М.Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 196-198.

Подолинний, А.М. Солоненко Михайло Петрович / А.М.По-долинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччи-ни. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 317: фото.

Тупчій, Л.Л. Краєзнавець, літописець / Л.Л.Тупчій // Коло-рит. – 2006. – 2 верес. – С. 4.

Шнайдер, Г. Крізь усе життя / Г.Шнайдер // Вінниц. правда. – 1980. – 4 верес.

Талановитий подільський гончар Олексій Григорович Луцишин

(до 90-річчя від дня народження)

Заслужений майстер народної творчості України Олексій Григорович Луцишин народився 28 вересня 1922 р. в селі Крищинці Тульчинського району, яке є одним з найдавніших гончарних осередків Поділля. Поклади якісної глини тут зустрічаються майже скрізь, що й визначило основне заняття багатьох поколінь крищинчан. Родина Луцишиних також з діда-прадіда гончарі. Тому не дивно, що податливий матеріал вабив малого Олексія з дитинства. Першим учителем в опануванні нелегким ремеслом став батько, Григорій Митрофанович: навички та вміння передавав синові поступово, і той уже в десятирічному віці самостійно працював за гончарним кругом.

Великий вплив на формування світогляду і творчого підходу до мистецтва Олексія Луцишина, як майбутнього майстра, справив неперевершений Іван Тарасович Гончар (1888-1944) – основоположник вітчизняної керамічної скульптури малих форм. Родини Луцишиних та Гончарів жили на одній вулиці, постійно спілкувалися, і хист юного Олексія до гончарювання та ліплення скульптурок не залишився непоміченим. Іван Тарасович, як мудрий учитель, сприяв професійному становленню талановитого хлопця.

У березні 1944 р. О.Г.Луцишин був мобілізований до лав радянської армії. Йдучи на фронт і прощаючись з І.Т.Гончарем (то була їх остання зустріч), юнак назавжди запам’ятав слова наставника: «Я буду Бога за тебе молити, щоб лишився живим. Ти наше діло не кидай, хоч яка прийде біда, не лишай. Людям його дуже треба…». Заповіт став пророчим. Зовсім скоро, в молдовському місті Фалешти, лікуючись в шпиталі після поранення, де катастрофічно бракувало посуду, солдат О.Луцишин виготовив з глини усе необхідне, а щоб розважити побратимів і підняти їх бойовий дух, виліпив ще й декілька гумористичних скульптурок. Вони викликали жвавий інтерес, на них приходили дивитись не тільки поранені і медперсонал, а й жителі Фалешт. Пізніше, згадуючи цю подію, Олексій Григорович називав її своєю першою персональною виставкою.

Перемогу О.Г.Луцишин зустрів в Угорщині, в рідні ж Крищинці повернувся лише 1947 р. Гончарював, тому що був великий попит на вжитковий посуд, згодом став завідувачем сільського клубу. Неабиякий ентузіаст, натура творча і артистична, Олексій Луцишин грав на кількох музичних інструментах, мав чудовий голос, успішно керував художньою самодіяльністю та аматорським театром.

У 1955 р., сповнений надій і сподівань, у розквіті творчих задумів, О.Г.Луцишин із сім’єю переїхав у Вінницю. Хоч працював на різних посадах, та улюбленої справи ніколи не полишав, пояснюючи це просто: «Якщо один день не відчуваю в руках глину – ніби не жив. Вона моя найперша і єдина з дитинства любов. Все щастя в житті від любові!». Мабуть тому з 1975 р. робота з глиною стала основним заняттям: О.Г.Луцишин влаштувався до художньо-виробничих майстерень Вінницького відділення Художнього фонду УРСР, де працював художником-керамістом, гончарем-формувальником п’ятого розряду. В руках майстра народжувалися твори, які свого часу побували на виставках у Києві, Москві, в містах Німеччини, Угорщини, Чехословаччини і принесли автору популярність і визнання, численні грамоти й дипломи.

За досягнуті в розвитку народного гончарства успіхи, активну участь у мистецьких заходах, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР, 21 липня 1988 р. Олексію Григоровичу Луцишину було присвоєно звання Заслуженого майстра народної творчості Української РСР, а 1992-го він став членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

У цей час О.Г.Луцишин вдало поєднує мистецьку діяльність із викладацькою роботою в міжшкільному навчально-виробничому комбінаті, ВХ ПТУ № 5, намагається залучати учнівську та студентську молодь до гончарства, активно популяризує його, відвідує з виставками та майстер-класами дитсадки, школи, студентські колективи. Також майстер бере безпосередню участь у вивченні історії гончарного осередку рідних Крищинець, збирає відомості про династії гончарів-земляків, цікавиться пошуковими експедиціями, консультує атрибуцію гончарних виробів. З ініціативи О.Г.Луцишина у 1999 р. в Крищинцях проводиться свято вулиці Івана Гончара, на якому майстер вшановує пам’ять свого вчителя, дякує за науку сусідам-гончарам, називаючи їх усіх поіменно, зазначає, що праця кожного з них є живою історією крищинецького гончарного осередку та самобутньої культури українського народу.

Другом, незмінною супутницею і порадницею О.Г.Луцишина була дружина, Надія Дмитрівна. Вона шанувала чоловіка, підтримувала дух його творчості, допомагала реалізовувати багатогранний талант у натхненній праці, в нових пошуках. Син Леонід не перейняв у спадок гончарної справи, натомість продовжив інше батькове захоплення – музику.

До останнього дня життя творив славетний гончар, ще мав потужний мистецький потенціал, був повен масштабних задумів, яким не судилося здійснитись через невблаганну смерть 24 листопада 2001 р.

Однак пам’ять про Олексія Григоровича Луцишина живе серед людей, які шанують, поважають його талант і відданість споконвічному народному ремеслу – гончарству.

Прагнучи мати послідовників улюбленої справи, яка наповнювала сенсом його власне життя, майстер залишив по собі чимало учнів. Серед найталановитіших – члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України Людмила Філінська та Оксана Верхова-Єднак, а також Євген і Валентина Слободинські, Валентина Квасницька, Андрій Шевчук, Віктор Косаківський, Олександр Коробчинський та багато інших.

Творчість Олексія Луцишина – яскравий приклад індивідуального стилю, що ввібрав у себе кращий досвід крищинецьких майстрів та давні народні гончарські традиції. Вироби талановитого майстра надзвичайно гармонійні, окремі їх частини підпорядковані цілісному задуму і відзначаються особливою манерою виконання, а це свідчить не тільки про талант, але й про неабияку інтуїцію, абсолютне відчуття пластичності дивовижного матеріалу – глини.

Особливою теплотою, щирістю зображення людських стосунків, тонким гумором, що іноді переходить у приховану сатиру на соціальні теми, наділені сюжетні керамічні скульптури. Не менш цікавими є і вжиткові речі, виготовлені за гончарним кругом – символічним, на думку О.Г.Луцишина, і водночас реальним зв’язком між гончарами різних епох, відстанню в тисячоліття.

Творча спадщина мистця досить велика і різноманітна, кращі її зразки зберігаються у фондах багатьох музеїв, у приватних колекціях України та за кордоном.

Ідея створення у Вінниці центру, призначеного забезпечувати безперервність традицій найдавнішого, найбільш поширеного подільського промислу – гончарства, виникла ще за життя Олексія Луцишина. Але реалізація проекту розпочалася аж у 2003 р., після ухвали рішення Вінницької обласної ради щодо відкриття музею на базі садиби, де жив і творив видатний гончар. Процесом реконструкції приміщень та формування експозиції було доручено займатися І.В.Безбаху – директору Вінницького обласного художнього музею, заслуженому діячу мистецтв України. Під його керівництвом колектив музею упродовж двох років здійснював пошуково-збирацькі експедиції і проводив наукові дослідження, опис та облік нових експонатів.

24 липня 2005 р. під час проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції за участю директорів художніх музеїв та картинних галерей України відбулося відкриття відділу обласного художнього музею – «Музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина». Серед його основних завдань – просвітницька та методична робота (екскурсії, лекції, практикуми, пленери, фестивалі, виставки тощо), науково-дослідна робота (вивчення історії гончарних осередків Поділля, стану сучасного гончарства, української традиційної побутової культури, пошукові експедиції, дослідження мистецької спадщини майстрів).

Основа музейної експозиції, автором і проектувальником якої є завідувачка відділу науково-просвітницької роботи, зв’язків з громадськістю та розвитку музею Н.В.Безбах, – це творчий доробок О.Г.Луцишина (декоративні панно і тарелі, дрібна пластика, вироби вжиткового призначення, скульптурні композиції, комини тощо). У меморіальній кімнаті можна побачити особисті речі, нагороди та документи гончаря. Також у музеї представлені світлини, зразки крищинецької кераміки, гончарні круги.

На території садиби збережено два горни (печі для випалення), збудовані руками самого майстра. Його ж мозаїчні панно прикрашають стіни будинку.

Музей знаходиться в мальовничому, затишному куточку Старого міста. Вдале розташування території на пагорбі, з долиною, старим садом приваблює відвідувачів, створює особливу атмосферу, яка сприяє проведенню обласних фестивалів-ярмарків народної творчості, різноманітних інтерактивних заходів просто неба, а з 2008 р. – регіональних пленерів гончарів. На учнівську та студентську аудиторії розрахована програма Центру музейної педагогіки, що знайомить з декоративно-вжитковим мистецтвом, життям і творчістю знаних майстрів. Виставки, тематичні лекції, зустрічі, майстер-класи, практикуми здійснюються в окремій залі, призначеній саме для таких заходів.

Музей – чудове місце для взаємодії людини з народним мистецтвом і культурою, він завжди відкритий для свіжих ідей та проектів – запоруки плідної цікавої співпраці.

Адреса музею:

м. Вінниця, вул. Кожедуба, 11; тел. 68-82-74

e-mail: Safferott@bigmir.net

Добровольська В.М.,

в.о. заступника директора

Вінницького обласного художнього музею

Бойчук Т.Г.,

ст. науковий співробітник

Вінницького обласного художнього музею

Література

Косаківський, В. Гончар О.Г.Луцишин / В.Косаківський // Тези доп. шістнадцятої Вінниц. обл. історико-краєзн. конф. 11 лют. 1997 р. – Вінниця, 1997. – С. 85-87.

Мельничук, Л. Олексій Луцишин: спомин про Майстра: біографія окремої особи / Л.Мельничук; Обл. центр нар. творчості. – Вінниця: Книга-Вега, 2003. – 72 с.: кол. іл., фото.

Мельничук, Л. Спомин про майстра: [про поділ. гончара, засл. майстра нар. творчості України О.Г.Луцишина] // Від роду до народу, від народу до роду: народозн. студії / Л.Мельничук. – Вінниця, 2006. – С. 67-73.

Панчук, Ф. Спогади про славетного майстра [гончар. справи О.Г.Луцишина] / Ф.Панчук // Громада і закон. – 2007. – 19 жовт. – С. 8.

Касіяненко, Г. Уклін Олексію Луцишину: [про вечір пам’яті у народознавч. центрі ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського] / Г.Касіяненко // Вінниччина. – 2003. – 2 груд.

Кіріченко, Н. Новий музей чекає на вас: [Про Музей гончар. мистец. ім. О.Г.Луцишина] / Н.Кіріченко // 20 хвилин. – 2005. – 29 лип. – С. 14.

Ярославець, Г. «Кераміка – то моя найбільша любов»: [про відкр. у Вінниці Музею гончар. мистец. ім.О.Г.Луцишина] / Г.Ярославець // Вінниц. газ. – 2005. – 26 лип. – С. 8: фото.

Бойчук , Т. День з тими, кому підкоряється глина: [в Музеї гончарства, будинку О.Г.Луцишина, зібралися на пленер гончарі обл.] / Т.Бойчук // Поділ. зоря. – 2008. – 9 жовт. – С. 8.

Бойчук, С. Поділля фестивальне: [на території садиби гончара О.Г.Луцишина відбувся п’ятий ювіл. фест.-ярмар


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладача
  2. 2012 року виповнюється
  3. 1812 рік в історії Вінниччини (до 200-річчя Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 р.)
  4. 90 років Вінницькому архіву
  5. Що не зміг сказати тоді автор (до 50-річчя виходу книги Івана Безуглого «Тайны «Вервольфа»)
  6. Вишенька – перлина Вінниці (до 50-річчя забудови житлового масиву «Вишенька» у Вінниці)
  7. Золотий ювілей «Горлиці» (до 50-річчя народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю Слобода-Яришівського СБК Могилів-Подільського р-ну)
  8. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року
    Січень
  9. Лютий
  10. Березень
  11. Квітень
  12. Травень
  13. Червень
  14. Липень
  15. Серпень
  16. Вересень
  17. Жовтень
  18. Листопад
  19. Грудень
  20. Іменний покажчик ювілярів 2012 року
  21. Перелік авторських текстових довідок, включених у видання
  22. Автори текстових довідок, включенних у видання
  23. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше