ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

Травень

1 75 років тому народився Анатолій Васильович Герасимчук (01.05.1937, с.Буди, нині Тростянец. р-ну), фахівець у галузі генетики тварин, доктор сільськогосподарських наук (1994), професор (2001). По закінченні Львівського зооветеринарного інституту протягом 1959-1963 рр. працював на Тульчинській станції з племінної роботи та штучного запліднення сільськогосподарських тварин. Від 1963 р. – у Національному аграрному університеті. Наукові дослідження: цитогенетика, імунологія, підвищення рівня життєздатності, продуктивності та відтворення якостей тварин.

  1. 125 років від дня народження Миколи Калени-ковича Гудзія (03.05.1887, м.Могилів-Подільський – 29.10.1965, Москва), українського та російського ученого, літературознавця, академіка АН УРСР (1945). Навчався у Вінницькому, потім Київському реальних училищах. Закінчив Університет св.Володимира у Києві (1911), де був залишений для підготовки до викладацької діяльності. Згодом (1918-1921) викладав у Таврійському університеті (м.Сімферополь), а від 1922 р. – профе-сор 2-го Московського університету (від 1930 р. – Московський педагогічний інститут). Водночас 1938-1947 рр. очолює відділ давньої російської літератури та літератури ХVІІІ ст. в Інституті світової літератури ім.М.О.Горького АН СРСР. Від 1945 р. – в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР. Був директором Київської консерваторії. Досліджував літературу Київської Русі, східнослов’янську літературу XІV-XVIIІ ст., російську і українську літературу ХІХ-ХХ ст. Серед наукових інтересів вченого особливе місце займало «Слово о полку Ігоревім», творчість І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка у зв’язках з російською літературою. Відомий і як перекладач.
  1. 75 років від дня народження Бориса Прокоповича Шаталюка (04.05.1937, с.Вороновиця, нині смт Вінниц. р-ну), лікаря-організатора охорони здоров’я, хірурга, кандидата медичних наук (1971), члена-кореспондента Академії медико-технічних наук України (1997), заслуженого лікаря України, винахідника СРСР. По закінченні в 1961 р. з відзнакою Вінницького медичного інституту працював у медичних закладах Хмельницької області. З 1979 р. – головним лікарем Хмельницької обласної клінічної лікарні. Він – делегат першого з’їзду лікарів СРСР, першого з’їзду організаторів охорони здоров’я України, міжнародних конгресів по гіпербаротерапії у Москві (1981) та радіології у Відні (1999).

5 110 років тому народився Леонтій Семенович Смавзюк (05.05.1902, с.Скибинці Тростянец. р-ну – 17.03.1944, похов. у братській могилі в с.Джурин Шаргород. р-ну), Герой Радянського Союзу. В Радянській армії з 1923 р. Закінчив школу червоних старшин (1926) і Військово-політичну академію ім.В.І.Леніна (1936). Учасник Другої світової війни з липня 1941 р. Воював на різних фронтах. Відзначився в Умансько-Ботошанській наступальній операції 1944 р. Загинув 17 березня 1944 р. при визволенні Вінниччини. 13 вересня 1944 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

  • 55 років (1957) відтоді, як на основі розпорядження Спілки журналістів України було створено Вінницьке обласне відділення Спілки журналістів. Першим його головою став керівник облтелерадіокомітету Микола Гненний, секретарем – Степан Трохименко. 23 квітня 1999 р. Кабінет МіністрівУкраїни своєю постановою відповідно до статті 7 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» надав Спілці журналістів України статус Національної.

7 *День народження Петра Ілліча Чайковського (07.05.1840, с-ще при Камсько-Воткінському з-ді Вятської губ., тепер м.Воткінськ, Удмуртія – 06.11.1893, Петербург), російського композитора-класика. Його ім’я тісно пов’язане з іменем Н.Ф. фон Мекк, яка своєю безкорисливою допомогою, по суті, врятувала митця для Росії і всього світу. Вона виплачувала йому щорічну субсидію в розмірі шести тисяч карбованців. П.І.Чайковський упродовж 1878-1888 рр. періодично жив і працював у її маєтку в містечку Браїлів, нині смт, та с.Сьомаки, нині Жмеринського району. Тут він створив низку своїх безсмертних творів, зокрема оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких шедевр «Средь шумного бала» та ін. На вшанування пам’яті композитора та його меценатки у Браїлові в 1979 р. створено Музей. Окрім того, з 1993 р. щорічно у травні на Вінниччині проводиться Міжнародний музичний фестиваль ім.П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк.

10 70 років тому народилася Емма Антонівна Бабчук (10.05.1942, с.Жорнище Іллінец. р-ну), радіожурналістка, член НСЖУ (1981). Закінчила Київський університет (1966). Працювала вчителем. Протягом 1969-1983 рр. – редактор музичного мовлення Держтелерадіокомітету УРСР. Е.Бабчук – була автором і ведучою політично-публіцистичних радіопрограм Національної радіокомпанії у прямому ефірі: «Незалежність» (1991-1995), «Фактор часу», «Суботні зустрічі» (обидві від 1992), «Нехай не згасне світ науки» (від 1999), які користувалися великою популярністю серед радіослухачів України.

11 110 років тому народився Кирило Семенович Москаленко (11.05.1902, с.Гришине, тепер Красноармійського р-ну Донец. обл. – 17.06.1985, Москва), Маршал Радянського Союзу (1955), Двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1978). У Радянській армії з 1920 р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси удосконалення командного складу (1928) та факультет вищого командного складу при Артилерійській академії ім.Ф.Е.Дзержинського (1939). Учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. Під час Другої світової війни армії, очолювані К.С.Москаленком, брали участь у розгромі німецько-фашистських військ під Сталінградом і Бєлгородом, у Київській наступальній операції 1943 р., у визволенні Києва, Житомира, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Львова та інших міст України, у визволенні Чехословаччини і Польщі. У 1969 р. отримав звання Почесного громадянина м.Вінниці.

12 75 років від дня народження Валентини Василівни Хрещенюк (12.05.1937, смт Лугини Житомир. обл.), актриси, заслуженої артистки УРСР, заслуженої артистки Кабардино-Балкарської АРСР. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого. З 1962 р. пов’язала своє життя з Вінницьким обласним музично-драматичним театром ім. М.Садовського, (нині Вінницький обласний український академічний музично-драматичний театр ім. М.Садовського,) зразу ставши репертуарною артисткою. На його сцені вона зіграла понад 200 ролей. Володіє прекрасними вокальними даними. Сусідка з «Украденого щастя», Терпилиха з «Наталки Полтавки», тітка Стася з «Осінньої мелодії» і сьогодні не залишають байдужим зал. Актриса щоразу доводить свою майстерність, не ламаючи власної індивідуальності, повертаючи її різними гранями, в залежності від характеру своїх героїнь та обставин, у які вони потрапляли. Образам, створеним Валентиною Василівною, притаманні душевність і привабливість, драматизм і невимушена комедійність. Вони знаходили й знаходять свого глядача.

  • 65 років тому народився Микола Федорович Чулко (12.05.1947, м.Немирів), український художник. Живопису навчався у творчих майстернях вінницьких митців А.В.Сороки та А.Є.Сидорова. Працює у галузі станкового живопису, переважно в жанрі пейзажу та натюрморту. Учасник обласних, республіканських, всесоюзних, міжнародних виставок з 1986 р. Персональні виставки художника: м. Вінниця (1998, 1999, 2000 рр.), м. Київ (2001, 2002, 2004 рр.). М.Ф.Чулко – учасник живописно-графічних пленерів у м.Немирові, с.Грушка, с.Селище, в Криму і у м.Вінниці. Здійснив творчі поїздки вздовж Південного Бугу, у Карпати. Твори митця зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Чернігівському художньому музеї, галереї Немирівського санаторію «Авангард» та в приватних колекціях. Член Вінницької організації НСХУ з 1992 р.

14 80 років тому (1932) відбулося відкриття Барського машзаводу, нині ВАТ «Барський машинобудівний завод». Це одне із провідних підприємств продовольчого машинобудування України, яке виробляє технологічне обладнання для консервної, лікеро-горілчаної, виноробної, пивобезалкогольної, олієжирової і кондитерської промисловості. Продукція заводу широко знана на харчових підприємствах України, Білорусі, Молдови, державах Прибалтики, Середньої Азії і далекого зарубіжжя.

  • 60 років тому (1952) було створено Піщанську районну бібліотеку для дітей та юнацтва.

16 75 років тому народився Григорій Пилипович Кубов (16.05.1937, с.Українське Бар. р-ну), педагог, поет. Закінчив Ужгородський державний університет. Працював на педагогічній ниві Мурованокуриловецького району, інших відповідальних посадах. Поетичною творчістю займався з шкільних років. З-під його пера вийшли: гумористична поема «Страшний народний суд» (1998), поетичні збірки «Пізні роси»(1999), «Обереги надій» (2004) та прозовий роздум про історію рідного села «Поклик життя» (2002). Друкується в місцевій періодиці.

17 (30?) День народження Федора Григоровича Верещагіна (17(30?).05.1910, м.Миколаїв – 21.05.1996, м.Вінниця), українського режисера, видатного театрального діяча, фундатора Вінницького театру ім.М.Садовського, заслуженого діяча мистецтв УРСР (1957), народного артиста СРСР (1977). Ф.І.Верещагін – учасник Великої Вітчизняної війни. У діючих арміях пройшов тяжкий бойовий шлях, учасник Сталінградської битви (1942 р.), згодом керівник агітбригади фронту. У 1948-1986 рр. – головний режисер Вінницького обласного

музично-драматичного театру ім.М.Садовського (нині Він-ницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М.Садовського), з 1955 р. і його директор. Федір Верещагін створив 130 вистав за п’єсами сучасної і класичної вітчизняної та зарубіжної драматургії. Виховав три покоління акторів. Він першим серед режисерів обласних театрів був удостоєний звання народного артиста СРСР. Творчий колектив керованого ним впродовж майже 40 років театру прославився далеко за межами області. Ф.Г.Верещагін нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора, бойовими орденами і медалями. Почесний громадянин м.Вінниці (1994). На фасаді театру на вшанування пам’яті митця встановлено меморіальну дошку. Поруч пролягає вулиця його імені.

20 75 років від дня народження Миколи Тимофійовича Кабалюка (20.05.1937, с.Сьомаки Жмерин. р-ну), українського поета, перекладача, художника. Навчався у Московському літературному інституті. Працював художником-графіком у видавництвах Києва. Працює в жанрі художнього перекладу. Автор багатьох перекладів українською мовою з англійської, французької, російської. Переклав драми, поеми Джорджа Гордона Байрона, надрукував низку віршів. Член СПУ з 1989 р.

23 90 років від дня народження Семена Яковича Вініковецького (23.05.1922, м.Вінниця – 17.07.2002, м.Вінниця), історика, кандидата історичних наук (1972), краєзнавця. Закінчив історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту (1950). Працював завідуючим архівного відділу Вінницького облвиконкому, викладав у вузах Вінниці. Досліджував Поділля кінця ХІХ–ХХ ст., автор краєзнавчих путівників. Упорядник збірників документів і матеріалів з історії краю. Учасник ІІ-VІІ Подільських, І-ІХ Вінницьких історико-краєзнавчих конференцій. Автор більше 100 наукових публікацій.

24 130 років від дня народження Кирила Григоро-вича Стеценка (24.05.1882, с.Квітки Чорнобаїв. р-ну Черкас. обл. – 29.04.1922, с. Веприк Фастів. р-ну Київ. обл.), українського композитора і хорового диригента, музично-громадського діяча, священика. Здобув духовну і музичну освіту. Його життя тісно пов’язане з Вінниччиною. 1910 р. він з родиною приїжджає у Тиврів, де займає посаду учителя співів духовного училища. А згодом, у 1911 р., прийняв сан священика і одержав свою парафію на Вінниччині в с.Голово-Русава (тепер у складі с.Олександрівки Томашпіл. р-ну). Протягом 1915-1916 рр. на учительських курсах у Ямполі читає лекції з методики співу. Підтримував тісні зв’язки з М.Д.Леонтовичем, який мешкав у Тульчині. У 1917 р. композитор виїжджає спочатку у Вінницю, а потім – у Київ.

  • * 100 років від дня народження Михайла Панасовича Стельмаха (24.05.1912. с.Дяківці, нині Літин. р-ну – 27.09.1983, Київ), українського прозаїка, поета, драматурга, фольклориста. У 1932 р. закінчив Вінницький інститут соціального виховання. Вчителював на Вінниччині та Київщині. Учасник Другої світової війни. Після війни працював науковим співробітником ІМФЕ (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського) АН УРСР. Герой Соціалістичної Праці (1972). Академік АН УРСР (1978). Був депутатом Верховної Ради СРСР. Починав як поет, писав вірші для дітей, але основна спадщина –

великі прозові полотна про українське село XX ст. Багато працював у галузі драматургії, кіно, фольклористики. Член СПУ з 1940 р. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка за роман «Чотири броди» (1981). На батьківщині письменника, в с. Дяківці Літинського району, 1989 р. відкрито бібліотеку-музей його імені. Щороку проводяться літературно-мистецькі свята і дні пам’яті Михайла та Ярослава (сина) Стельмахів. Журналом «Вінницький край» засновано літературну премію імені Михайла Стельмаха (2006).

  1. 110 років тому народився Микола Ферапон-тович Нарушевич (26.05.1902, с. Василівка, нині Хмельниц. обл. – груд. 1937, за ін. даними 1938, розстріляний. Соловки), український поет, перекладач, педагог. Закінчив Вінницьку українську гімназію (1920). Працював викладачем української мови і літератури Вінницького педагогічного інституту, завідував відділом місцевого краєзнавчою музею, обіймав посаду заступника директора цього музею. Писав лірику, оповідання, перекладав з польської. Перші поетичні твори М.Нарушевича друкувалися у вінницьких газетах, літературному збірнику «Струмінь». У 30-х рр. зазнав репресій, покарання відбував на Соловках, де й був розстріляний. Реабілітований 1960 р.
  • 20 років (1992) з часу створення у Вінниці Корпорації «RIA». За час свого існування вона стала визнаним лідером на просторах медіа-ринку. Працівники корпорації створюють високопрофесійні, мультимедійні рек-ламно-інформаційні продукти будь-якої складності. Соціологічні дослідження Міжнародної соціологічної компанії TNS засвідчують, що серед вікової котегорії 16-45 років, а це 273 670 вінничан, «RIA» читають 33,98% (92 993 чол.), «20 хвилин» – 20,32% (55 610 чол.), «RIA – райони» – 8,85% (84 024 чол.). 1 вересня 2007 р Медіа-Корпорація RIA – єдина медіа-компанія України, визнана повноправним і єдиним в Україні членом Всесвітньої Газетної Асоціації (WAN) як медіа-компанія, що підтримує всі міжнародні стандарти медіа-галузі, демократії і свободи слова.

29 30 років тому народилася Наталя Володими-рівна Добринська (29.05.1982, с.Якушинці, Вінниц. р-ну), українська легкоатлетка, срібна призерка світу і бронзова призерка Європи з легкоатлетичного багатоборства, чемпіонка Олімпійських ігор у Пекіні з семиборства (2008). Майстер спорту міжнародного класу з багатоборства, заслужений майстер спорту України (2008). Закінчила Інститут фізичного виховання і спорту Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Навчається на факультеті міжнародних відносин Закарпатського державного університету. У 2009 р. взяла участь у конкурсі краси «Міс спорту України», у якому з понад 40 спортсменок виборола звання «Міс спорт України – 2009», нею захоплювалися і під час конкурсу «Танцюю для тебе» на телеканалі «1+1».

31 130 років тому народився Давид Соломонович Бертьє (Ліфшиць) (31.05.1882, м.Літин – 16.05.1950, м.Київ), український скрипаль, педагог і диригент. 1904 р. закінчив Петербурзьку консерваторію. З 1920 р. – викладач Київської консерваторії, професор (1922). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1938).

Мистецтво слова,

порівнянне з ефектом 3D-зображення

(до 100-річчя від дня народження М.П.Стельмаха)

100-а річниця для будь-якого автора – Рубікон його доробкові. Вшанування, ювілейні публікації можуть бути більш чи менш рясні та пафосні, але доробок до цього часу зазвичай постає і оцінюється уже поза кон’юнктурою епохальних позатекстових зв’язків. Щось залишається лише рядком літературної історії, щось – цікавим для фахівців з питань відповідної проблематики чи жанрів та стилів, щось – найваго-міше – актуалізується й для нових поколінь. Прижиттєва слава на цім рубежі важить небагато, часто-густо вона, навпаки, здатна наволікати симетричний тягар негації ревних революціонерів. Тим більш, коли йдеться ще й про Рубікони історичні, переходові, як у нашому випадку, від тоталітаризму до демократії, від колоніальності до постколоніальних змагань.

Михайло Панасович Стельмах (*11 (24) травня 1912, с.Дяківці (тепер Літинського району Вінницької області) – †27 вересня 1983, Київ) під оглядом усіх означених тривіальностей увіходить в другу сотню літ своєї в українському народі та в культурі українській присутності переконливо. Принаймні у більш ніж непростій для нашого книговидання ситуації 2000-х років двічі видрукувано збірки його вибраних творів, окремими книжками побачили світ романи «Правда і кривда» та «Чотири броди», кілька книжечок з віршами для дітей. В Інтернеті активно присутній сайт Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів (stelmakh.com.ua), на кільканадцяти інтернет-сторінках придатні до скачування тексти віршів, прози, драматургії та статей, кілька аудіокниг українською та російською мовами, записаних, щоправда, давніше.

Проблемніше виглядає ситуація з літературознавчим осмисленням творчості й самого феномену М.Стельмаха-митця, М.Стельмаха-особистості. Традиційно, по-нашому кажучи, – ситуація в стельмахознавстві. Остання за часом публікації (вона ж і найбільш аналітична) монографія Григорія Штоня «Романи Михайла Стельмаха» (К.: Наук. думка, 1985) несе однак на собі печать тодішніх академічних ідеологізмів: розбір сюжетів та характерів з перспективи гуманізму Великого Жовтня та блага колективізації села, ритуального картання «потривоженої непом куркульні і всіляких петлюрівських недобитків» (с. 23). У ряді принагідних оцінок на сторінках періодики після 1991-го переважають одновимірні дефініції на кшталт радянський класик», «соцреаліст», а у «Вікіпедії» («найнароднішім» інформджерелі!) ще на кінець вересня 2011-го значилось: «Проза С. – типовий (! – М.С.) зразок літератури соцреалізму з властивим йому кожночасним пристосуванням до партійної лінії». Мовляв, спершу роман «Велика рідня», був «перейнятий духом ґлорифікації (не більш не менш! – М.С.) Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951», а вже за кілька років Стельмах переробив його «відповідно до критики «культу особи» і 1957 перевидав під назвою «Кров людська – не водиця». (Між іншим, очевидна неточність: роман «Кров людська – не водиця» розгорнуто автором з експозиції до «Великої рідні», дійсно грунтовно редагованої та певною мірою переробленої).

Постулюючи у подібний спосіб «кожночасне пристосування до партійної лінії» як загальну ознаку «літератури соцреалізму», колективний автор «Вікіпедії» загалом недалекий від істини. Особливо, якщо мати на увазі типові зразки, типових авторів. М.Стельмах типовим не був. Про це свідчить наведений «Вікіпедією» документ – доповідна очільника Головліту (себто головного цензора УРСР) на ім’я секретаря ЦК КП(б)У І.Назаренка від 2.10.1952 р., що її у «Вікіпедії» процитовано з посиланням на нововідкриті архіви: «Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха «Над Черемошем». Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948-1950 рр., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями – на зразок медалі «3а боротьбу в особливо важких умовах». Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників радянської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144)».

Ще один – і то цілковито сенсаційний – штрих до образу нетипового в означеннім розумінні М.Стельмаха додає у своїх найновіших пошукових статтях відомий вінницький літератор і журналіст Віктор Мельник. Виявляяється, майбутній ленінський лауреат у час свого навчання на філфаці Вінницького педінституту входив до молодіжної націоналістичної організації. Цитовано навіть запис керівника про те, що «студент Стельмах отримав зброю». Тут якщо й говорити про типовість, то лише в сенсі першопочаткового щиро активного поруху національного чуття й пізнішого – в умовах репресивного політичного режиму – його зламу, прослідковуваного принаймні на рівні ідеологічних заклинань та намірів (див. цитовану вище доповідну цензора про те, як, мовляв, розійшлися авторський задум і його втілення в першому варіанті повісті «Над Черемошем»). Паралелі з подібними болісними зигзагами в долях П.Панча, П.Тичини, О.Довженка, В.Сосюри, М.Рильського (називаю найзначніші імена) простежуються беззаперечно. Особливість хіба що в тім, що старші за віком, особливо ті, у чиїх руках зброя таки реально цілеспрямовано стріляла, згодом, літературно «розстрілювали» своє націоналістичне – УНРівське, гетьманське, петлюрівське – минуле по-радянськи гучніше та частіше. І, до речі, навряд чи знайдеться в українськім радянськім мистецтві ідеологічно більш шкідливий проти українства твір, аніж «Арсенал» О.Довженка – людини, що у часі інспірованого більшовицькими емісарами виступу арсенальців перебувала по цей бік барикад. А пристрасні інвективи Є.Маланюка на адресу рідної «степової Еллади», яка з іншого постає як персоніфікована розпусниця, котра «приймала всіх»? Загалом то тема для поглибленого новітнього психоаналізу: як химерно в умах і душах учорашніх активних самостійників та їх попутників перемішувалися гіркота поразки, розчарування в соратниках і моральне самоїдство інтелігентів з бажанням вірити у можливість поєднати національне з соціальним в Україні під червоним прапором переможців. Академічним літературознавцям нашого з Г.Штонем покоління фактично вже нічого не залишалося, як побіжно констатувати відворотність (високомистецьки ж в конкретнім разі змальованих!) «потривоженої непом куркульні і всіляких петлюрівських недобитків».

У фіналі роману «Кров людська – не водиця» один такий «петлюрівський недобиток» іде здаватися саме з вірою у можливість нового життя, тож до чекіста, який здачу розпропагованого приймає, автор апелює, аби той був справедливим та мудрим у своєму ставленні. Для всіх, хто знав, як воно згодом обернулось для подібних розпропагованих у реальному житті, така кінцівка могла звучати амбівалентно – і як вираз авторової наївності, і як гірка іронія з дещицею не менш гіркої самоіронії.

Аби об’єктивно та всебічно оцінити змістовний рівень Стельмахової прози, не варто зациклюватись на рівні зовнішніх ідеологічних у ній парадигм і штампів. Адже змістовність епічного чи драматургічного твору неодмінно передбачає поєднання трьох складників. Тріада: Ідеологія – Етос – Інстинкти (житейська емпірика). Як і кожних три предмети, ця трійця може мати шість варіантів взаєморозміщення. Офіційно для радянського письменника ідеологія мала стояти на першому місці. Принаймні – поділяти перше-друге місця з комуністичними (в останні роки дозволялося з народними) морально-етичними цінностями (етос). Зрозуміло й очевидно, що Михайло Стельмах як видатний фольклорист і органічний виразник українського національного етосу ідеологію ніколи не ставив на перше місце. Незрідка просто користувався готовими ідеологічними схемами доби. Її ж, офіційної ідеології, носіїв та прислужників (як же й спекулянтів ідеологічних) всіляко наділяв то узгідненими з неписаним моральним народним кодексом цнотами (показуючи, як би належало благородно керівникам відповідно до вищих ідей керувати), а то роблячи їх вмістилищем найпримітивніших інстинктів: кар’єризму, споживацтва, похітливості. Як і ряд інших совісливих майстрів слова тих десятиліть, М.Стельмах, отже, здебільше вимушено сплачував ідеологічну данину за євангельським принципом кесареві – кесареве. Зосереджувався на етосі. Його, народний, в основі своїй християнський, а у ставленні до природи та землі-годувальниці суттєво язичницький, етос робив альфою та омегою своєї проповідницької-обстоювальної концепції. Звичайно, як у реальній дійсності, так і в художній концепції усі складові тріади Ідеологія – Етос – Інстинкти є взаємозалежними, й неможливо, наприклад, виражаючи якусь фальшиву ідеологію (бодай і окремі її складові), залишатися неспростовним моралістом, відповідно не можна переступати міру в славленні «здорових інстинктів життя», бо це загрожує скотитися в русло банального біологізаторства. Тож глибоко повчально, що на сторінках роману «Кров людська — не водиця», суттєво перестаравшись у своєму слідуванні принципу кесареві – кесареве, М.Стельмах не досягає – за великим рахунком – успіху і в своєму гуманістичному проповідництві: адже лили кров однаковою мірою обидві сторони, й питання врешті-решт звелося до банального – хто кого пережорсточить? Натомість майже в усіх інших романах та драмах він заглиблюється в морально-етичне до такої міри, що по суті підіймає його на рівень пафосної контр-ідеології: «Ідейність – це правильність і душевність і до людини, і до зерна, і навіть до худобини чи птиці, а не стук кулаком чи грюк дверима» – так у романі «Дума про тебе» устами простої селянки Марії висловлено авторське кредо і наскрізну – крізь усю творчість – версію етосу саме як непрямої, але принципової контр-ідеології. Ключове слово цієї контр-ідеології у цім фрагменті – душевність. Інші ключові в інших контекстах – краса, любов, щирість, радість.

Але не змістовністю єдиною – красою і емоційною наснаженістю художньої форми, неповторним мистецтвом слова сильний М.Стельмах. Як на сьогоднішні аналогії, те його мистецтво нагадує ефект 3D-зображення. Ефект, отже, максимальної присутності й причетності, включеності читача у зображуване дійство. Тут ряд улюблених, власне фірмових художніх прийомів письменника варті і поглибленого наукового вивчення, і ентузіастичного викладацького, вчительського тлумачення та ілюстрування. Це, зокрема, і найперше: засвоєний від М.Коцюбинського і доведений до вищої міри досконалості прийом невласне прямого мовлення, що дозволяє оповідачеві-деміургові вільно і невловимо перелаштовувати художню «оптику» погляду на світ від панорамного чи діахронічного власного бачення до кута зору персонажа, від одного персонажа до іншого; прийом драматичного теперішнього часу, що виповнює тканину прози по суті ремарками на означення синхронної співдії персонажів; поетичні повтори слів і переліки означуваних понять; широке розмаїття синоніміки. А ще – знамените стельмахівське парне «ЧИ», що спонукає читача вглядатися і вдумуватися, перейматися більшими чи меншими альтернативами зображуваного (на кшталт: «ЧИ вони послухались мого слова – обкружляли навколо села й повернулись до мене, ЧИ це новий ключ?»). А ще – уповільнено-розкадрована передача видимої мови почуттів – коли ото хтось «назбирує сміхи на обличчі» або збирається на відповідальне слово. А ще – багато нюансована колористика мінливого довкілля з усіма його туманами й туманцями, зокрема – й видивами та маревами казки, казковості, казкового: «неначе з казки», «неначе дивна казка», «повіяло казкою», «війнуло казкою» тощо.

У моїй 30-літньої давнини статті «Казка правдива, як любов», писаній для збірника «Наш Михайло Стельмах», було акцентовано поетику казки, флер казковості й навіть казкові розв’язки тих колізій, які реальна дійсність не розв’язувала. Нині, ту статтю перечитуючи, вважаю за необхідне додати: ця Стельмахівська казковість не означала відступу від реальності та правдивості психологічних станів. Фактично всі психологічні стани персонажів були знані авторові з власного досвіду. І найперше це стосується найвідповідальніших станів людини у цім світі – закоханості, кохання та смерті, останніх критичних миттєвостей життя. Переживання любовні писав-пригадував не як ловелас, але як досвідчений, сказати б, перелесник («Була ти вірною жоною, та от, на лихо, покохав» – цитата з вірша 1950-х); що важливо, при тім розумів усі нюанси і стадії переживань жіночої статі, й коли, приміром, на перших сторінках «Чотирьох бродів» про дівочі тривоги Оксани мовлено: «Це не любов, а неясна тривога материнства приходила до неї раніше любові», то тут і про типове, вікове дівоцьке мовлено, але разом з тим і намітку характеру майбутньої удови здійснено. У змалюванні станів на межі поміж життям і смертю відчувається рідкісний воєнний досвід автора-фронтовика, що був двічі важко поранений. Видіння з ряду передсмертних, що приходять до Марка Безсмертного у заспіві до «Правди і кривди» – з розряду хрестоматійних, мабуть, і для науки екстремальної психології. Відчуття і послідовність втрати відчуттів, кольористики світу смертельно пораненим Ярославом Хорольцем у «Чотирьох бродах» не менш вражаючі: «наздогнала потайна куля, пройшла крізь нього і впала у воду: спершу почув її схлип, а уже потім свій біль. Не розуміючи, що діється з ним, чоловік сперся руками на весло, звівся на весь зріст у човні і ввійшов головою у небо». Принесений до своєї хати разом з човном, Ярослав «через силу розплющив вії і побачив на Оксаниних очах чорні сльози…»; несподівана запитальна рефлексія – «Чого ж вони чорні, а не сині?..» – переходить ув останнє вольове зусилля: «уже не очима, а маревом» побачив своїх дітей «і не голосом, а душею заговорив до дружини». Отже, у багатоскладному, багатовимірному художньому світі письменника психологічна життєва правда важить не менш, аніж стилістичний блиск.

«Київ – Ірпінь – Дяківці» – значиться під кожним його об’ємнішим прозовим твором, а під останнім романом «Чотири броди» порядок цей навіть змінено на користь рідного села, ім’я якого нарешті стало зовсім поруч з іменем столиці. Всі координати (52-й кілометр од Вінниці), вся дяківецька топографія і топоніміка впізнаються не тільки в Новобугівці («Велика рідня»), але й в інших селах з інших чільних романів і драм. Те ж саме можна сказати про значну кількість прізвищ: одні взято без змін, деякі інші (не найпозитивніших персонажів) трохи видозмінено. Відповідно й Вінниця для його героїв не просто обласний центр – «сама Вінниця». Тож коли згадуваний колективний автор «Вікіпедії» ревниво констатує: «а на Поділлі С. відносять до ключових літературних постатей краю ХХ ст.», то йтися надалі нам має лише про одне – аби не просто «відносити», але й аргументувати відповідний масштаб Стельмаха-митця. Використовуючи в тім числі й ювілейну нагоду. На Рубіконі ж! (Див. початок цих нотаток).

М.Стрельбицький, письменник

Література

Основні твори письменника

Твори: в 7 т. / М.П.Стельмах. – К.: Дніпро, 1982-1984. – Т. 1-7.

Вибрані твори: у 2 т. / М.П. Стельмах. – К.: Укр. письм., 2003. – (Б-ка Шевченків. ком.).

Т.1: Чотири броди: роман. – 594 с.

Т.2: Гуси-лебеді летять: повість; Щедрий вечір: повість. – 266 с.

Вибрані твори / М.П.Стельмах; авт.передм. М.Ткачук. – К.: Сакцент Плюс, 2005. – 736 с.

Чотири броди: роман / М.Стельмах, 2008. – Х.: Фоліо. – 572 с.

Про письменника

Гриценко, П. Про антропоніми, топоніми та інші власні назви: на матеріалі прози М.Стельмаха / П.Гриценко // Урок української. – 2003. – № 3. – С.23-27.

Загороднюк, В. Психологізм творчості Михайла Стель-маха: монографія / В.Загороднюк. – К.: Акцент, 2002. – 192 с.: портр. – Бібліогр.: с.183-191.

Загороднюк, В. Рукописи не горять: [про творчість М.Стельмаха] / В.Загороднюк // Вінниц. край. – 2010. – № 2. – С. 129, 131.

Кобець, В. Весна Михайла Стельмаха: [про творчість письм.] / В.Кобець // Літ. Україна. – 2010. – 17 черв. – С. 2.

Література рідного краю: [літ. вогник за творчістю М.Стельмаха, А.Бортняка, М.Луківа, С.Травневої] / розробка М.Ільченко] // Освіта Вінниччини. – 2011. – 27 січ. – С. 4-6.

Макаренко, О. Михайло Стельмах у колі дитячого читання: до 90-ї річниці від дня народж. / О Макаренко // Дошк. виховання. – 2002. – № 6. – С. 26-27.

Мельник, В. Як починав літописець Поділля: [початок творч. шляху М.Стельмаха (1912-1983)] / В.Мельник // Мельник, В. Долі в інтер’єрі історії. – Вінниця, 2006. – С. 25-36; Погляд. – 2007. – 11-17 січ. – С. 10: фото.; Вінниц. газ. – 2008. – 17, 22 лип. – С. 6.

Наш Михайло Стельмах: літ.-критич. ст., етюди, есе. – К.: Рад. письм., 1982. – 367 с.

Плачинда, С. Його бароко – скарб національний: [до 95-річчя від дня народж. М.Стельмаха] / С.Плачинда // Літ. Україна. – 2007. – 7 черв. – С. 1, 4.

Подолинний, А. Там, де гуси-лебеді летять / А.Подолинний // М. Жити Україною: ст., рец., есе / А. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 186-188.

Регідайло, Н. Правда і кривда Михайла Стельмаха / Н.Регі-дайло // Вісн. кн. палати. – 2007. – № 6. – С. 38.

Сивак, Л.М. Роман Михайла Стельмаха «Чотири броди» як лірико-романтична епопея народного життя: правда історична та правда художня / Л.М. Сивак // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2004. – № 8. – С. 27-28.

Система уроків за повістю Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять»: [розробки трьох уроків] // Дивослово. – 2009.– № 6. – С. 17-20.

Слід сімейних коліс: [про М.Стельмаха, укр. письм. та Я.Стельмаха, драматурга – батька і сина] // Погляд. – 2006. – 14-20 верес. – С. 10: фото.

Стельмах, Я. Про батька: [спогади про М.Стельмаха] / Я.Стель-мах // Вінниц. край. – 2010. – № 2. – С. 128-131.

Ткачук, П.С. Михайло Панасович Стельмах: [під час війни] / П.С. Ткачук // Літин. новини. – 2006. – 1 квіт. – С. 6.

Штонь, Г.М. Романи Михайла Стельмаха / Г.Штонь. – К.: Наук. думка, 1985. – 270.

Яворівський, В. Як я Стельмаха насмішив: [спогади] / В.Яво-рівський // Вінниччина. – 2007. – 20 жовт. – С. 4. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Яценко, Т. Вивчення автобіографічної повісті М.Стель-маха «Гуси-лебеді летять...» в контексті цінностей традиційного родинного виховання / Т.Яценко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2003. – № 7. – С. 10-14.

* * *

Гасюк, В. До витоків «Великої рідні»: [святкув. 95-річчя від дня народж. М.П.Стельмаха у рідному с.Дяківці Літин. р-ну] / В.Гасюк // Вінниччина. – 2008. – 17 трав. – С. 2: фото. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Кобець, В. Завітайте до Михайла Стельмаха: [про літ.-мемор. музей М.П.Стельмаха в с.Дяківці Літин. р-ну ] / В.Кобець // Вінниччина. – 2009. – 10 черв. – С. 4.

Перші лауреати премії Стельмаха // Вінниц. край. – 2007. – № 4. – С. 2.

Мовчанюк, Г. Вшанування Михайла Стельмаха: [відбулося літ.-мистец. свято на честь 95-річчя від дня народж. класика укр. л-ри на його батьківщині у с. Дяківці Літин. р-ну] / Г.Мовчанюк // Вінниччина – 2007. – 16 черв. – С. 2. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

М.Стельмах і Вінниччина: (реком. бібліогр. покажч.) / уклад. Л.Шпильова. – Вінниця, 1987. – 24 с. – (Наші видатні земляки).

Син Подільської землі, співець її краси і слави: бібліогр. покажч.: до 90-річчя від дня народж. М.П.Стельмаха (1912-1983) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; Г.М.Авраменко; О.Г.Ніколаєць. – Вінниця, 2002. – 9 с. – (Наші видатні земляки).

Цього місяця виповнюється:

  • 75 років з часу (1937) заснування Вінницької обласної філармонії.
  • 70 років (1942) з часу створення антифашистської молодіжної підпільної групи на чолі з П.П.Мельником у Вінниці (діяла до визволення міста).
  • 30 років тому (1982) завершено будівництво та відкрито Дашівський музей партизанської слави (Іллінец. р-н).

З ювілеєм, філармоніє!

(до 75-річчя з часу заснування Вінницької обласної філармонії)

У травні 1937 р. рішенням управління у справах мистецтв при Вінницькому облвиконкомі було прийнято рішення про реорганізацію облдержестради в обласну філармонію. У жовтні цього ж 1937 р. філармонія організовує у м.Вінниці гастролі симфонічного оркестру, виступи провідних артистів О.Петру-сенко, М.Гришка, З.Гай


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладача
  2. 2012 року виповнюється
  3. 1812 рік в історії Вінниччини (до 200-річчя Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 р.)
  4. 90 років Вінницькому архіву
  5. Що не зміг сказати тоді автор (до 50-річчя виходу книги Івана Безуглого «Тайны «Вервольфа»)
  6. Вишенька – перлина Вінниці (до 50-річчя забудови житлового масиву «Вишенька» у Вінниці)
  7. Золотий ювілей «Горлиці» (до 50-річчя народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю Слобода-Яришівського СБК Могилів-Подільського р-ну)
  8. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року
    Січень
  9. Лютий
  10. Березень
  11. Квітень
  12. Травень
  13. Червень
  14. Липень
  15. Серпень
  16. Вересень
  17. Жовтень
  18. Листопад
  19. Грудень
  20. Іменний покажчик ювілярів 2012 року
  21. Перелік авторських текстових довідок, включених у видання
  22. Автори текстових довідок, включенних у видання
  23. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше