ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Родом з України – землі козаків
До 75-річчя від дня народження письменника Миколи Рябого
Біобібліографічний покажчик

Версія для друку

СЛОВО ПРО ЮВІЛЯРА

Талант першого ряду

Це, здається, Віктор Гюго сказав, що літературу роблять не люди, а воли, які працюють по 16-18 годин на добу. Втім, важливо не те, хто сказав, важливо, що це не перебільшення. Я знаю одного з таких «волів». У грудні йому буде 75, у літературі він 50 років. Видав за цей час тільки окремими книжками 15 романів і 11 повістей, а ще ж добрий десяток не дійшов до видавничих конвейєрів – їх друковано в популярних журналах. А ще треба сказати про сотні нарисів, публіцистичних статей і розвідок, розкиданих знову ж таки на шпальтах часописів. Дивовижну плодючість автора ні в якому разі не можна назвати поспіхом – на літературних текстах Миколи Рябого, їх абсолютній досконалості й витонченості вчаться українські письменники, всі без винятку, бо це – талант першого ряду, класик, майстер, видатний архітектор великих романних композицій.

Обдарований тонкою спостережливістю, своєрідним баченням і рідкісною пам’яттю, він убирає й зберігає довколишній світ у цілковитій поліфонічності його динаміки, мови, барв, тіней, відтінків. Один з найколоритніших письменників своєї доби, що однаково впевнено почувається в спокійній течії розважливої розповіді, бурхливих діалогах, публіцистичних відступах, вибухових спалахах гротеску, в гуморі, доведеному до рівня шедевру.

Микола Олександрович з тих письменників, які прийшли в літературу з журналістики. Існує думка, що ця обставина в багатьох випадках шкідливо позначається на якості – звичка писати швидко, не дуже вимогливо, без проникнення в психологію явищ і характерів. Тим часом Миколі Рябому журналістика дала передусім усебічне знання життя і мудру ощадливість фантазії, застережену цим знанням від перебільшень. Точність пера – головний вимір його літературного хисту.

На рахунку письменника такі відомі романи, як «Берег», «Вікна», перекладені російською мовою й видані «Советским писателем» під спільною назвою «Два романа о любви», «Великий літній трикутник», «Вогнище», «Ще не вмерла Україна», «Облава на озброєного вовка», «Земледухи», «Хто як Бог», «Малою кров’ю», «Хата без рушників», «Малою кров’ю», «Калина над прірвою», «Як з’їсти живу кицьку, аби не подряпала горла», повістей «Чутки про смерть перебільшено», «Два крила», «Джерела під зорями», «Житіє праведника Федора», «Упала Зоря Полин», «Золота колиска». Осібно він ставить подорожній щоденник Павла Халебського, особистого секретаря, 25-літнього сина милістю Всевишнього Бога православного патріарха Антиохійського та Всього Сходу Макарія ІІІ «Україна – земля козаків», який переклав і упорядкував, оснастивши такими багатими коментарями, що книга витримала чотири перевидання. Популярність її пояснюється ще й тим, що це живе свідчення того, якою була Україна «від Рашкова до Путивля» у 1654-1656 роках.

Письмо Миколи Рябого в усіх іпостасях і вимірах густе, з найбагатшою в українській літературі мовою. Недарма Олесь Гончар у лютому 1986 року писав: «На Ваших «Земледухів» звернув увагу ще в журнальній публікації, бо кому ж не припадуть до душі оці самобутні подільські характери і такий своєрідний гумор, де також промовляє Поділля, і така багатюща, справді народна мова… Ваш роман для мене – це ніби генетичний розвиток Землякової художньої прози, і мовиться це, ясна річ, не в розумінні наслідування. У Вас своя інтонація, своя стилістика, а виходи в історію, де йдеться, скажімо, про часи Тимоша Хмельницького, просто блискучі… »

Миколу Рябого неможливо перехвалити – він знає об’єми і розміри свого таланту, неможливо також збити з обраного шляху: література – його покликання, щастя, хрест і Голгофа одночасно. Він не може не писати. Навіть тоді, коли його не друкували, він усе одно не випускав пера з рук, і перо це вібрувало з постійною наснагою і неперебутньою височиною таланту. Ще влітку він міг давати собі якийсь перепочинок, працюючи в городі чи на будівництві, а коли наставала осінь, завмирала природа, вибували і вичахали яскраві кольори, починалися дощі, Микола сідав за стіл, за зошит, за друкарську машинку – це його пора. Характерно, що він не сідає за сторінку, дві, три – йому треба зразу двадцять. А пишеться Миколі Рябому до знемоги, а інколи навіть до втрати свідомості – такий потужний здвиг творчої потенції. Мало в нашій літературі схожих на нього трудівників!

Точність його письма ще і в тому, що письменник багато вміє. Власне, такого, як він, селянина, ще треба пошукати. Він на «відмінно» знає практичне городництво, кухню, уміє покласти камінь, цеглу, настелити підлогу, зробити вікно, зв’язати крокви, він власними руками спорудив два будинки. Ці споруди схожі на його повісті й романи – оригінальні, цікаві й досконалі, все у них відшліфовано і продумано до найменшої детальки.

Сільське життя Микола вважає повнокровнішим і багатшим від міського – на твоїх очах народжується, живе і вмирає квітка, плід, домашня тварина, пташка, її пісня, все це ти бачиш, все це проходить через душу, наповнює, залишає сліди, формує враження, збагачує незмірно. А ще – поряд з тобою – пісня, друге, не менш високе, ніж література, вміння і покликання Миколи Рябого. Пісень він знає тисячі. Причому – в повному обсязі. За столом, в компанії – це камертон, перший голос, маестро. Пам’ятаю, якогось року, коли ми заочно навчалися на факультеті журналістики університету імені Шевченка, завітали в гості до земляка, оперного співака, заслуженого артиста України Андрія Іщенка, добряче посиділи (був якраз Великдень), співати в хаті було затісно, ми вибралися на Володимирську гірку, Микола з Андрієм почали з «Реве та стогне», одразу зібрався, певне, з тисячний або й більший хор, а позаяк на чолі стояли два таких співуни, пісня ладилась, це було дуже красиво і, коли міліціонери приходили «наводити порядок», то жодному з них не хотілося втручатися, будь-яке слово на цьому тлі було б нерозумним, міліція не знаходила іншого рішення, як самій прилучитися до хору. Це було логічним продовженням порядку. На все життя в моїй пам’яті ті співи в центрі Києва!

Література і пісня, вважаю, здружили і зблизили Миколу Рябого з Григором Тютюнником, Романом Іваничуком, Романом Андріяшиком, Володимиром Яворівським, Тарасом Мельничуком, Василем Захарченком, Василем Шклярем, Василем Бондарем, Дмитром Герасимчуком, Володимиром Забаштанським, зі співаками й музикантами Трускавця, бо саме там біля б’юветів «Нафтусі», Микола «зачепився» за єдину в Радянському Союзі консерваторію пісні під відкритим небом, саме там освоїв цілу енциклопедію мелодій і текстів Українських Січових Стрільців, саме ця полум’яна пристрасть надихнула його на велику книгу «Золота колиска», яка вийшла якраз під сімдесятип’ятилітній ювілей письменника. Я був одним із перших читачів цієї книжки і якоюсь мірою причетним до її народження, бо мав насолоду слухати Миколу, а іноді й підспівувати – повірте, ця свята причетність дорога моєму серцю.

У коротенькій есеї не скажеш усього. Та, власне, така мета й не ставилася. Просто хотілося в переддень високого ювілею ще раз привернути увагу до видатної постаті нашої літератури, відомого, знаменитого, багатогранного і невичерпного Миколи Рябого, який сягнув своїх безперечних вершин, ставши автором цілої низки книжок, кожна з яких якщо і не ставала явищем, то була близькою до цього. Доброго, Миколо Олександровичу, тобі здоров’я і довгого віку на радість родині всім нам!

Іван Волошенюк, письменник,

лауреат Всеукраїнської літературної

премії ім. Михайла Коцюбинського,

заслужений журналіст України

Вибір на багато літ

Передмова до публікації в журналі «Дніпро» (1984, №10/11)

роману Миколи Рябого «Земледухи»

Прозаїк Микола Рябий уже не потребує спеціальних рекомендацій для читача. Тим паче – читача журналу «Дніпро», на сторінках якого, власне, й «фокусувалася» його творча біографія.

Десять літ тому він був ще в гурті тих молодих прозаїків, з яких мало народитися нове літературне покоління. Вже утвердили себе Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Роман Андріяшик, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Віктор Близнець… Їхня хвиля була високою й навальною, за нею немовби залишався тривкий «вакуум». Можна було молодшим: або терпляче чекати, поки попередники підуть далі, й простір знову заповниться повітрям, або ж уже за цих умов починати себе, свою дорогу, свою тему й інтонацію.

Микола Рябий належить до тих, хто обрав другий шлях. І він виявився єдино правильним.

Хотів би наголосити на тому, що це покоління формувалося й відстоювало себе за умов майже екстремальних. Попереднє покоління утвердилося майже блискавично, «симпатії» критиків були вичерпані ними, й природно, що «другому ешелону» часто діставалося, як навчальним мішеням, на яких яскраво проявлялася і принциповість, і влучність, і вся праведність гостроти. Певним чином – це закономірно. Навіть ішло на користь, і тому утвердилися лише одиниці, які таки дісталися надійного берега справжньої літератури. Це – Анатолій Колісниченко з Одеси, Ніна Бічуя й Дмитро Герасимчук зі Львова, Іван Григурко з Миколаєва, Броніслав Грищук з Хмельницького, Степан Пушик з Івано-Франківська та Олег Чорногуз, Юрій Логвин, Олексій Дмитренко, Олександр Васильківський, Олександр Лук’яненко з Києва.

Сьогодні цей ряд (за всієї строкатості вікового «цензу» їх об’єднує час приходу в літературу) важко уявити, принаймні, він щось дуже істотне втратить, без імені вінничанина Миколи Рябого.

Перша збірка його новел «Тост за невпольованого оленя» вирізнялася в масі тогочасної творчості дебютантів хіба що високою, стабільною культурою стилістики, зрілою професійністю письма, зримою матеріальністю людських характерів. У ньому був відчутний запас надійності, і Микола Рябий спрямував свій творчий потенціал у масштаби роману.

Вже тоді він зробив вибір далекосяжний, розрахований на багато літ свого життя й творчості. Об’єктом художнього дослідження романіста стало глухе, принаймні зовні нічим непоказне село із закутку Південного Поділля, під молдавським прикордонням, де вигойдалися натури широкі, одержимі, відкриті й стабільні у своїй живучості. Тут природно прищеплювалися ті риси, які в двадцятому столітті ми назвемо інтернаціональними, а в часах давніших це називали просто співжиттям. У моїй сусідній з Чоботаркою-Заболотним Миколи Рябого Теклівці (сорок сімей усього) жили: німкеня, родина греків, поляки, росіяни, молдовани… Але про це можна було довідатися лише за спеціального дослідження, бо вони були просто теклівчанами і згадували своє «коріння» лише «про свято», для колориту.

Власне, я й зголосився написати це передслово до роману Миколи Рябого «Земледухи» тому, що світ його героїв мені і рідний, і близький, і зрозумілий особливо.

Письменник розпочав це своє художнє дослідження душі сьогоднішнього подоляка з роману виробничого, події якого відбуваються на каменярні, де стався непередбачений вибух. Але Андрій Чигиринець і Сава Бурлака – селюки, діти сонячного степу, в надрах якого ще бунтують коріняки Карпат і Кодрів. Герої роману «Берег» – звідти, з села Вікна. Принаймні, за духовним статусом. Вікна – їхня точка відрахунку. Повернуться вони до неї чи ні, але вона є, вони відчувають її всім єством.

Потім був роман «Вікна», про який багато писали і сперечалися, однак він утвердив Миколу Рябого як прозаїка, здатного мислити «романно», з епічною надійністю. Тут він виявив себе вільно, розкуто, природно, начеб лагідно втішаючись своєю приналежністю до цих людей, які, вийшовши зі страшної війни, відтуживши за полеглими, знову віддаються життю з його складними проблемами, з його драмами і радощами. Живе на цій, відвойованій у фашистів землі дід Знатько, не черговий «філіал» Щукаря, а золотий злиток натури саме подоляка з його незлобивим лукавством, умінням гречно «підсікти» того, хто починає втрачати голову. Роман «Вікна» – не відголосок «скислих» проблем подільського (та й не лише подільського) села п’ятдесятих років. З дистанції часу письменник углядається у витоки тих морально-етичних «знаків запитання», які сьогодні діють на суспільство з драматичною силою.

У цей самий цикл художнього дослідження лягають і його документальні повісті «Чутки про смерть перебільшено» про Данила Заболотного, який допоміг людству подолати чуму, і «Джерела під зорями» – про патріарха колгоспного руху на Поділлі Пилипа Желюка.

Отож, почавши з сучасності, Микола Рябий постійно розсуває рамки свого подільського циклу романів і повістей. Виникає потреба історичної ретроспективи, вглядання у витоки кожного характеру хоча б у межах двадцятого століття. Тому роман, який пропонує своїм читачам журнал «Дніпро», треба сприймати в системі всього того, що вже створено Миколою Рябим, що вже пішло і до читача всесоюзного.

Передреволюційні часи – то для нашого покоління вже історія, але історія дуже суттєва, бо саме тоді зароджувався, нагромаджував енергію 1917-ий, що у наших краях спалахнув знаменитою Ободівською комуною, якій Котовський подарував свого улюбленого коня.

У цьому романі Микола Рябий пильно і непоквапливо вглядається в родину Земледухів, по якій потоптом іде перша світова війна. Про ту війну у нашій прозі написано багато, але письменник дивиться на неї крізь «оптику» часу, не боячись щось незвично побільшити (вчитайтесь у сцену, коли душі полеглих вояків переселяються в інший світ, учитайтесь довірливо, і антивоєнна тема в розумінні простого, затурканого селянина-ратая постане для вас у несподіваному трактуванні).

Незабаром дистанція від незабутнього Жовтня вже буде вимірюватися сімома десятками літ. Мабуть, настає цілком закономірний процес ще одного прочитання подій передреволюційних і революційних на Україні. Прочитання поколінням, народженим у ті часи, коли нова суспільна формація вже здавалася їм довічною, начеб існувала завжди. І тому Микола Рябий так вчасно і доречно заглибився в надра історії подільського села, щоб там «прочитати», догледіти в людських характерах рух народу, його душі, помислів, його неперебутні духовні цінності, його ідеали співзвучні нашому часові.

Роман «Земледухи» начеб окільцьовує царину дослідження Миколи Рябого. Тепер ці часові межі стабілізувалися: від першої світової до сучасності.

Якщо Микола Рябий здійснить свій задум – у нашій прозі буде ґрунтовне, самобутнє й талановите слово про південне Поділля, про його людей, крізь душі яких пройшли всі генеральні події двадцятого століття. Я б тільки по-товариськи радив йому: не відволікатися від цієї роботи, від цієї прекрасної долі на твори, які з успіхом може написати і хтось інший.

То ж нехай таланить йому в цій важкій вірності.

Володимир Яворівський,

письменник, лауреат Державної премії України

імені Тараса Шевченка

Своя інтонація, своя стилістика

Шановний Миколо Олександровичу!

Дякую Вам за книжку. На Ваших «Земледухів» звернув увагу ще в журнальній публікації, бо кому ж не припадуть до душі оці самобутні подільські характери і такий своєрідний гумор, де також промовляє Поділля, і така багатюща, справді народна мова… Щоправда, слід би її при перевиданні трохи почистити, звільнити від отих, аж надто густих народних вульгаризмів, адже вони мові краси не додають, вона й без того достатньо емоційна, сильна, виразна. Мова – категорія естетична, це видно хоча б з української народної пісні, де навіть найпростіше, побутове стає прекрасним. Делікатності мови проза, гадаю, може вчитись у В.Земляка, ось хто про найгрубіші речі умів сказати без грубощів.

Ваш роман для мене – це ніби генетичний розвиток Землякової художньої прози, і мовиться це, ясна річ, не в розумінні наслідування. У Вас своя інтонація, своя стилістика, а виходи в історію, де йдеться, скажімо, про часи Тимоша Хмельницького, просто блискучі…

Колись у дитинстві було читано в полтавському селі: «Красо України – Подолля!». Відтоді зосталась небайдужість до цього краю, що у Вас постає відтворюваним і вшир, і вглиб. Думається, що Ви з успіхом могли б працювати і в жанрі історичному, дати нашій літературі образи народних героїв Поділля, але дати їх неодмінно в усьому фольклорному багатстві і в тих розсипищах народного гумору, що його ніби витворював якийсь подільський козак Мамай. Вашому творові саме цей веселий дух так відчутно додає сили.

Багато Вам що вдається, я радий за Ваші творчі здобутки… Вітаю Вас з виходом книги, сподіваюсь, що читач її належно оцінить. Нових Вам звершень, всього світлого на життєвих дорогах.

Олесь Гончар

5.02.1986 р.

Доля і слово Миколи Рябого

Микола Рябий – зі славного покоління шестидесятників. Щоправда, книжкою оповідань він дебютував трохи пізніше, ніж його відоміші ровесники, але за два з половиною десятиріччя напруженої творчої праці письменник здобув собі добру славу як один з помітних представників нової хвилі української прози, відзначеної такими іменами, як Григір Тютюнник, Євген Гуцало і Валерій Шевчук.

Сьогодні Микола Рябий – автор декількох романів, багатьох повістей, оповідань, художньо-документальних творів. Мало не шестидесятилітньому письменникові час би вже готувати «грубенький» том вибраного й почувати себе в цьому світі доволі упевнено і забезпечено. Доля, проте, розпорядилася інакше. Кепського здоров’я, безробітний, відірваний од літературного середовища, письменник по суті не має засобів до існування. Мешкає він у селі Заболотному, Вінницької області, а про те, як йому там ведеться, свідчить хоча б той факт, що на попередній з’їзд письменників України Микола Олександрович приїхав, позичивши грошей у матері-пенсіонерки. Про це він з гіркотою та болем зізнався у своєму виступі на цьому з’їзді. Слухав я його тоді й думав: напевно мав таки рацію Іван Франко, сказавши, що це велике горе – народитися українським письменником.

І все ж Микола Рябий не вельми ображається на долю. Він багато працює і міг би сам заробляти на хліб насущний. Нові його твори лежать у кількох редакціях газет і журналів. Вони зовсім не гірші, а, може, навіть кращі тих, що виходили в республіці та за її межами, зробивши авторів відомими. Але хто може сьогодні сказати, чи побачать ті твори світ, чи дійдуть до людей. Тяжке економічне становище, яке переживає нині Україна, боляче вдарило по всій літературі, видавничій справі. Нема паперу. Десятикратно зросли ціни на поліграфію. Закриваються газети, агонізують видавництва і часописи. Ринок заповнюють видання, далекі від справжньої літератури й культури.

Що ж робити тим письменникам, хто не хоче й не може розмінювати свій талант на створення макулатурного чтива? Як жити і як виживати за цього немилосердного передринкового часу?

Відповідь напрошується сама по собі: писати на всю силу свого хисту і таланту, не пристосовуватися й не гнатися за тимчасовим успіхом, у надії, що все справді вартісне не кане в Лету, а буде помічене і знадобиться народові.

Микола Луків,

головний редактор журналу «Дніпро»

Білий цвіт у полумисках

Маю великий жаль з того, що твори Миколи Рябого –

прозаїка з Вінниці – дуже тяжко знайти у київських бібліотеках. Доводиться вдовольнятись тим мізером, що є.

Але спочатку про самого письменника. Микола Рябий народився сьомого грудня 1936-го року в селі Заболотне на Вінниччині. Закінчив Київський гірничий технікум та факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Живе і працює у Вінниці.

Перша книжка Рябого побачила світ в Одесі 67-го року – «Тост за невпольованого оленя». У новелах та акварелях першої книжки автор показав свою письменницьку харизму, зі сторінок його першої прозової книжки повіяло свіжістю мови і розуміння життя та людини. Молоді герої оповідань роздумують про життя, закохуються, прагнуть до світлого і людського. У творах Миколи Рябого зразка 67-го року дуже багато неприхованої поезії та урбаністичних образів – «Удосвіта, коли він ішов од неї до готелю, його раптом наздогнав шум дощу. Здивовано обернувся – вулицею котилася поливальна машина», «Волосся пахне сонцем. Ніби в маленьких дітей. Хіба я знаю, чим пахнуть діти? Виходить, знаю, старий собака», «Вона виходить з річки. Спочатку виринають повні плечі, відтак груди – важкі білі кетяги з гострими рожевими сосками. Потім – округлий, пружно підібраний живіт з темною припадинкою пупка. Нарешті, у воді круто й химерно окреслюються стегна. Він підхоплює її на руки. Вона сміється, пручається, а він не випускає її, теж сміється й цілує».

Проте поезія – тільки невеличкий нюанс у творчій палітрі Рябого. Його покликання як письменника в українській літературі – сказати, яка є на смак подільська говірка, показати, яким є Поділля як край і які то люди подоляни. У першій своїй книжці він робить перший крок до цього – в оповіданні «Скажений Кипа» (згодом воно в дещо переробленому вигляді – і не зовсім вдало, мусимо зауважити, потрапить складовою частиною до роману «Вікна»). Написане живою, розмовною мовою, повне неповторних характерів, воно засвідчило, що письменник Микола Рябий знайшов себе саме в коштовності рідного краю.

Роман «Вікна» це підтвердив. Попри цікавий сюжет (одна лінія дезертира Явдошки чого варта), у романі є неповторні характери, які автор передає через їхню дивовижну мову. Таким характером передовсім є Ничипір Грузд. Його круті словосполучення («парінь», «в роги ма’») яскраво малюють його портрет перед читачем.

Письменник пластично ліпить образи, картини, пейзажі – кілька штрихів, і вже читачеві є про що помислити. Рябий не відмовляється від поезії: «Отам, під черешнями, столи стояли. Як хто впирався плечем у стовбур, то білого цвіту натрушувалося прямісінько в полумиски», «Корній умовк, ніби прислухався до шереху над собою», «Тягне вишневим димком – дід Знатько ще й досі в’ялить у сушарці сливи», «… хапливо, уривчасто оповідав – їй, собі, тиші, що пахла малиною», «Господар мусить пахнути вітром, а господиня – димом», «димує туман», «Невже ти справді такий… нездогадливий? Прецінь це файно, що ти такий ще… чистий… ще хлопчик…». Ця поезія складається з дивовижного поєднання приземленого і незвичного. Разом з тим автор пластичний і у відтворенні деталей побуту та дій своїх численних героїв – «Завтра, годок, певно, не зможу. Не так не зможу, як не дадуть… там…», «… маємо з нею такий ґандж: вона сховає горілку, а я не знайду», «Еге, парінь, рано медом запахло», «… з дідом Знатьком, вважай, і село засне», «У паузах між першим і наступним словом можна наспіватися», «Тут я приніс тої води, що в очі скаче», «Тепер, думає Родіон, вони постоять на порозі, подивляться на вулицю, потім на город, аж тоді задріботять хутенько до погрібничка, озираючись навсібіч ще й дорогою», «Сумно тут. Навіть утопитись ніде», «Іван вимру- жується до місяця», «… те, що подобається йому, починає подобатися і мені. І навіть дужче, ніж йому», «… нема вже твого Явдошки? Чи не вареників з горобцями обжерся?», «Копати твердо, аж під чобітьми рветься», «От ще не бачив такого, щоб свиня живу рибу їла», «… не дати наплювати собі в кашу чи пограти на носі», «Атож, де нам, дурням, чай пити» тощо. Привабить вибагливого читача і надмір діалектизмів, які впевненою рукою майстра (і зі знанням справи теж) вмонтовано в канву твору – висургонюватися, морак, чвиркавка, навпадь жере, манзарі, брачка, катрага, забейкатися, гамалик, штих, розкустраний, шалапотіти, лавичка, вапнувати, граса.

Читач цього літературного портрету буде вельми здивований тим, що я розглядаю творчість Миколи Рябого через призму його художньої мови, мовляв, важливішим у літературі є сюжет, фабула, герої, конфлікт. Безперечно, все перелічене у Рябого є. Але є і глибинне відчуття мови, віртуозне послуговування багатствами свого рідного краю. Роблячи так, він приносить в українську мову чимало нового, що варте у тій мові бути.

За великим рахунком Микола Рябий все своє життя пише одну велику книжку – про Земледухів, що живуть у селі Вікна. У нього є і виробничий роман, і повість про вченого, і роман про революційні події початку сторіччя, проте основним у його письменницькій біографії є і залишається серія романів про Земледухів.

Однойменний твір непідготовленому читачеві важко буде вчитати – густота письма, мовна своєрідність та перенаселеність твору витримають тільки одиниці. Але, витримавши, вони матимуть справжню насолоду від цього художнього полотна. Не буду наводити приклади – їх безліч, прошу повірити мені на слово.

Підсумовуючи цю коротку розмову про творчість вінницького прозаїка Миколи Рябого, зауважу – це тільки перше наближення до його творчих набутків. Маю надію, що інші критики і літературознавці краще від мене розберуться у його художньому світі радості і краси. А мені, естетові задрипаному, залишається образ білого цвіту в полумиску з чистою водою…

Роман Кухарук,

президент центру «Свобода слова».

27 липня 1999 р., Київ

Неповторна цивілізація образів

Коли в моєму рідному Джурині, на місці якого свого часу стояла древня і славетна в Придністров’ї фортеця Чурилів, котрий не раз на своєму віку виконував роль районного центру, хтось принагідно каже, що, мовляв, не таке велике й знане село, ніколи тут не було якоїсь визначної особистості, постаті, окрім спекулянтів (хоча це за нинішніх часів персони вельми престижні) та ще фігурантів різноманітних кримінальних справ, я завжди відповідаю, що люди такі глибоко помиляються. Позаяк Джурин – це місце творчого народження відомого журналіста, а за тим і славетного українського письменника Миколи Рябого.

Тут колись у районній газеті надрукували його перші в житті замітку, нарис, оповідання, і він, як душа неординарна й норовлива, відчув смак творчої слави. Прикипів до неї. Більше цього ремесла – майстра класу слова він не полишав ні на день. Слово його веде по життю. Він йому вірою й правдою служить багато-багато літ…

А потім, у череді письменницьких удач, вийде обласканий критикою роман Миколи Рябого «Берег». І він із тією гарною, небуденною книгою приїде в Джурин, до гірників комбінату стінових матеріалів, де після закінчення гірничого технікуму в далекі п’ятдесяті роки минулого століття, частково втративши зір на будівництві львівсько-волинських і донецьких шахт, далі «писав» свою трудову біографію, подарує книжки гірникам тієї зміни, якою колись керував, комбайнерам каменерізальних машин, електрикам, каталям, вантажникам. Люди почитають і скажуть: так це ж книга про нас!..

Двоюрідний брат Михайло Горобець по декілька разів на добу прибігав до моєї матері в ті дні, коли я бував у селі, зацитовував нам сторінки із роману «Берег». Дивувався тому, що читаєш художню книжку, а вона буцімто списана з нашої вулиці, з наших людей.

– Як же смачно, соковито пише Микола! – казав Мишко, весело поблискуючи золотавим зубом у роті. – Ну, начебто про нашу Лису гору, про Голинчинський яр, про наших хлопців з кар’єру розповідає. Читаєш і немовби інтонації навіть їхні вчуваєш… Справді талант…

Микола Олександрович – це істинно Нечуй-Левицький нинішньої доби. Мова у нього густа і добротна, буцім мастило з козацької мазниці: жодна вісь його розповіді ніде не скрипне, не оскверниться. А барви новел, оповідань, повістей, романів настільки яскраві, полум’яні, характерні, що іноді дивуєшся: як же ж це треба знатися на правді і солі людського життя, щоб так далеко у віки, у людську суть заглянути майстрові, передати дух часу, велич людської гідності, гіркоту певних поразок!? Як же ж треба безмірно знати глибину будови нашої родинної української колиски, щоб так виразно виписати портрети людей із минулих століть, так удатно і неповторно передати в нинішній час дух старожитностей і музику людських сердець…

Микола Рябий створив зі своїх літературних шедеврів справжню людську епоху, неповторну цивілізацію образів, дійових осіб. Ім’я цієї світобудови – Земледухівщина.

Здавалося б, уже можна й заспокоїтись, перевести подих, передихнути, бо й навіть Бог, створюючи світ, на сьомий день відпочивав.

А ось Микола Рябий оре свою письменницьку ниву без спочину.

Так і хочеться йому крикнути з дороги, навздогін: «Боже вам помагай, пане письменнику! Гарних творчих удач у царині українського красного письменства!»

Олександр Горобець,

головний редактор газети «Правда України» 1991-1998 рр.,

письменник


Родом з України – землі козаків
До 75-річчя від дня народження письменника Миколи Рябого
Біобібліографічний покажчик

  1. Від укладача
  2. СЛОВО ПРО ЮВІЛЯРА
  3. ПРО ПИСЬМЕННИКА-ЮВІЛЯРА
  4. 1. Видання творів М.Рябого
  5. 1.2. Художні твори в збірниках, альманахах, періодичних виданнях
  6. 1.3. Публіцистика, статті
  7. 2. Література про життя і творчість М.Рябого
  8. 2.1. Довідкові видання
  9. 2.2. Вебліографія
  10. Іменний покажчик
  11. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше