ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Подільський книжник Альманах. Випуск 3

Версія для друку

Екологія книжкової культури

Книга доби Просвітництва та її вплив на культуру повсякденості

О.А.Коляструк

Епоха Просвітництва, яка має більш-менш чіткі хронологічні межі – остання третина XVII – кінець XVIII ст., – окреслена «славною» англійською революцією 1688 р. та Великою французькою 1789 р. В інтелектуальній історії її позначують постатями Джона Локка – першого адепта Просвітництва та Еммануїла Канта – її першого дослідника. В історико-культурному процесі Просвітництво стоїть на плечах Ренесансу та Реформації, тримаючи у правиці Наполеонівську Францію, в лівиці – Європейський романтизм.

З огляду на те, що просвітники обстоювали панування Розуму, цілком очевидно, що найбільшою перешкодою для тріумфу «епохи Розуму» була проблема неписьменності. Джордж Рюде зазначає: «Нові ідеї, природно, проникали у народну свідомість у різних країнах різними шляхами, які переважно визначались рівнем письменності населення… Напередодні ХVIII ст. – «століття революцій» – відсоток письменних серед пересічних американців, що читали Біблію, був вищим, ніж серед англійського простого люду, у якого, своєю чергою, був вищим за французів... За приблизними підрахунками, у великих містах, таких як Лондон чи Париж (в Америці «великих», як на той час, міст не було взагалі), рівень письменності серед населення сягав 40-50%; причому у чорноробів він був нижчим, ніж у ремісників, а у жінок – значно нижчим за перші дві групи. Таким чином, менше половини представників паризьких низів могли розписатися, лише 6-7 з 10 ремісників здатні були прочитати революційні заклики у чисельних брошурах або рукописних журналах того часу. Праці Руссо знала освічена «еліта»; простий читач міг скласти уявлення про їхній зміст лише опосередковано й у спрощеному вигляді – з других або третіх рук» [1]. Втім, те, що більша частина суспільства не належала до кола безпосередніх читачів просвітницької літератури, ще не означало, що «філософія розуму» не перетинала кордонів «республіки учених» або замкнених еліт. Російський дослідник Євген Кожокін обстоює думку, що «сама дійсність наштовхувала простих людей на думки, які раніше вперше були у Франції проголошені великим філософом Ж.Ж.Руссо», хоча й визнає, що власне про нього у 1789 р. «робітничий люд нічого не чув» [2].

З іншого боку, просвітницька культура сама по собі виступила потужним збудником інтересу обивателів і нижчих прошарків населення до читання. Додатково цьому сприяли два фактори. Насамперед, просвітницька ідеологія пропагувала не лише віддалені від життя філософські істини (хоча і така риса була присутня), але й корисність практичного знання, вміння «правильно» господарювати. Відтак, за підрахунками французького історика Кеньяра, серед чоботарів, теслярів, кравців та пекарів наприкінці ХVIII ст. приблизно 39% вміли читати та писати; серед ткачів – від 25 до 30% [3].

Промовисті свідчення з приводу грамотності та культури читання в США наприкінці ХVIII ст. наводить англієць Вільям Коббетт у книзі «Рік життя в Америці» (1795 р.). Зрозуміло, що їх не слід сприймати буквально, проте коббеттівське захоплення громадянами нещодавно відокремленої від Англії колишньої колонії, можна інтерпретувати і як той ідеал письменності, що його сповідували просвітники: «Серед тих, хто народився в Америці, практично немає невігласів. Кожен фермер – більшою чи меншою мірою – читач. Тут не може бути провінційного діалекту чи провінційного акценту. Тут відсутній той клас, який у Франції називають «селюками». ...Що ж стосується людей, які складають ваше коло знайомств, то із власного досвіду можу сказати, що переважно це люди відкриті, щирі та розумні, як і в Англії. Вони освічені, скромні, хоча й без надмірної перестороги, завжди відкриті для спілкування і ніколи не бояться визнати, що їм ще багато чому слід навчитися. ... В їхньому житті з дитинства значне місце посідає читання і знайдеться небагато предметів, з яких вони не змогли б із вами посперечатися» [4].

Іншим чинником, що також у значній мірі заохочував грамотність і стимулював інтерес до читання, була стрімка масовізація культури. Цей процес виявляв себе як крізь помітне зростання попиту на газетно-журнальну продукцію, так і через поступове перетворення книги на предмет повсякденного вжитку. Приміром, Є.Кожокін описує значні трансформації культури читання у Франції другої половини ХVIII ст.: «Схильність до отримання інформації про все на світі ставала все більш масовою «хворобою». Ще у лютому 1749 р. маркіз д’Аржансон відмічав у щоденнику: «П’ятдесят років тому широка публіка абсолютно не цікавилась відомостями про державні справи. Тепер усі читають «Gazette de Paris», навіть у провінції. Без жодного розуміння розпатякуються про політику як завгодно, але говорять саме про неї!». А в 1758 р. «Journal encycloрedique» констатував із деяким здивуванням: «Минули ті часи, коли газети створювались виключно на потребу вчених. Сьогодні усі читають і усі хочуть читати про все». Знавець побуту та звичаїв соціальних низів, шукач пригод і популярний у ХVIII ст. письменник Н. Ретіф де ля Бретон писав про парижан: «З недавнього часу столичні робітники стали жахливо незговірливими. Справа у тому, що вони вичитали у наших книжках занадто сильну для їхніх голів істину, що робітник – це дуже цінна людина» [5].

Зміни в книжковій культурі впродовж XVIII ст. відбулися радикальні. Якщо на початку доби на книжковому ринку ще панували аристократичні видання, а рокайльна мода на чутливість, манірність, вигадливість диктувала і зміст, і оформлення цих книг, то з його перебігом типи видань змінюються якісно і кількісно. З’явилися альманахи – невеликі збірники кишенькового формату, що містили різноманітні повідомлення, статті, нариси, вірші. Збірочки галантних анекдотів і новел для читання у модних салонах витіснялися брошурами революційних статей і промов. Агітаційна література виходила малим форматом. Характерним прикладом масштабності впливу публіцистики на тогочасну суспільну свідомість є історія памфлетів Томаса Пейна «Американська криза» та «Здоровий глузд» (1776). Останній в історії боротьби за незалежність відіграв роль прецедентного тексту. Злам у свідомості населення на користь ідеї незалежності відбувся після ознайомлення з памфлетом Т.Пейна. Есей був написаний у надзвичайно популярному стилі, доступним для розуміння будь-яким колоністам. Поширений та прочитаний всюди – у містах і селах, він перетнув кордони Америки. Зарубіжні дослідники звертають увагу на те, що кількість примірників памфлету (близько 120 тис., що для тогочасної колонії було рекордним накладом) фактично співпадала із кількістю американців, що брали участь у патріотичному русі. Відтак, цілком справедливим є визнання сучасника Т. Пейна Джона Адамcа, що «історії належить віднести Американську революцію на рахунок Томаса Пейна» [6].

Велику роль у трансформації книжкової культури відіграли енциклопедії як систематизований звід сучасних знань. Перше видання з такою назвою з’явилось у Голландії у 1620 р. XVIII ст. – це час накопичення, систематизації та популяризації нових знань у багатьох галузях наукової, суспільно-політичної та естетичної думки. Це час ерудитів, людей, що прагнули до широкого, всебічного енциклопедичного осягнення світу [7]. Найбільшого успіху досяг проект Дідро і Д’Аламбера 1751-1780 рр. під назвою «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел». Його девізом було: «Всяка влада, заснована на насиллі, насиллям і буде повалена» [8]. З іншого боку, проект «Енциклопедії» Дідро із самого початку мав відверто ерудитський характер. Формат енциклопедичної статті виконував і дидактичну функцію. У просвітницькій ідеології проект «Енциклопедії» уособлював найкоротший та найпряміший шлях до «перемоги Розуму», він накреслював життєві стратегії перебудови навколишнього світу через перебудову самого себе, оскільки «не переконував читача, а повчав, освічував його, перетворюючи “сумнівні речі у безсумнівні”», повчав, як вчить проповідник з кафедри. Читачів справді зацікавили численні додатки, де наочно розкривалися технології різного виробництва, інструменти та способи їх виготовлення, розкривався практичний бік знання. Реакціонери зустріли вороже почин енциклопедистів, нападки цензури навіть змусили Д’Аламбера відійти від видавництва. Дідро мав намір припинити його випуск, повернувши гроші передплатникам, але вони відмовились забрати аванс, за їх підтримки видання завершене було у 28 томах [9].

Просвітницька книга її авторами і творцями принципово була присвячена темам буденним, життєвим потребам і запитам. Книга просвітників була дешевшою і доступнішою за аристократичну. Як зауважує Даніель Рош, ставлення до просвітницьких книг було особливим: «На них чекають, їх розшукують, за ними полюють, переживаючи постійну жадобу до книг, і у той же час вони є робочим інструментом і провідником знань» [10]. Найяскравіше ця риса віддзеркалилася у феномені просвітницької бібліотеки. Правилам її організації приділяли увагу відомі діячі просвітництва (наприклад, Дені Дідро у «Листі про торгівлю книгами»), а керівництва з підбору та систематизації книг стали хіба що не повноцінним літературним жанром та називалися не інакше як «мистецтвом збирання книг».

Зрештою, більше ніж століття читання просвітницької літератури у Європі не могло ніяк не віддзеркалитися на рівні культури повсякденності. У 1856 р., фактично по гарячих слідах, французький історик Алексіс де Токвіль визнавав цілком очевидними та суттєвими впливи «своєрідної мови Дідро та Руссо» на мовлення пересічного французького провінціала, коли «фальшива чуттєвість, якою сповнені книги цих письменників, оволодіває і чиновниками, проникаючи навіть у фінансове відомство», «адміністративна мова, зазвичай суха, стає витонченішою і майже ніжною» [11].

Ідеологію епохи Розуму наближувала до читацького загалу і особливість просвітницької книги. Її характерними рисами були мінімалізм в оформленні поряд із ретельністю підготовки до друку. Не випадковою також була і проблематика, що зазвичай стосувалася повсякденних, практичних, іноді навіть побутових тем (виховання, ремесло, технологія, праця, освіта, наука тощо) [12].

Як зауважує Ірина Ралько, філософи ніколи не були настільки близькими до нагальних проблем людини, як в епоху Просвітництва, коли раніше сформовані гносеологічні категорії під їхнім пером перетворюються на інструментарій дослідження повсякденного життя. Предметний світ та середовище вивчають Вольтер, Руссо, Дідро, Гельвецій та ін. [13].

Усвідомлюючи прірву, що розділяла їхній філософсько-інтелектуальний світ від повсякденного довкілля більшості мешканців Парижу, Лейдена чи Женеви, просвітники часто вдавалися до художніх адаптацій. Приміром, мандрівки та історичні книжки, що, як зауважує Р.Дарнтон, були найулюбленішими рубриками бібліотек ХVIII ст., часто ставали «ширмою театру тіней, на яку автори Просвітництва проектували критику сучасного їм суспільства» [14].

Підкреслимо, що на рівні побутової свідомості популярність просвітництва підтримувалась не лише безсумнівними чеснотами «філософів» та літературно-філософськими принадами їхніх праць, але й вкрай недолугими спробами «старого порядку» приборкати ідейні наміри «партії філософів»: «Поширення ідей Просвітництва відбувалося нелегко; доводилося застосовувати різні хитрощі, успадковані від попередніх епох: проставляти на книгах фальшиві видавничі марки і неправильні роки видань, зовсім не називати імені автора або заміняти його вигаданим, друкувати книги таємно і поширювати їх виключно завдяки протекції більш-менш освічених чиновників» [15].

Зокрема, однією з найпоширеніших форм репресій «неправильних», «шкідливих» книжок були публічні аутодафе, до яких вдавалися чи не усі монархії ХVIII ст. Угорський дослідник Іштван Рат-Вег вважає, що для Європи середини ХVIII ст. публічні страти заборонених книг були настільки буденним явищем, що про них, зазвичай, не згадували у тодішній пресі [16]. Фразу «книга спалена рукою ката» можна зустріти у більшості біографій лідерів просвітницького руху. Наприклад, одна з найбільш відомих праць Вольтера «Філософські листи», що фактично одночасно вийшла французькою й англійською мовами, була визнана у Франції шкідливою, антирелігійною та образливою для чинної влади. У 1734 р. її наклад було прилюдно спалено. Подібна доля спіткала і вольтерівський «Філософський словник» (виданий анонімно у Женеві у 1764 р.), звинувачення проти якого висував особисто королівський прокурор, а папська курія внесла його до «Індексу заборонених праць» [17]. У Женеві та Парижі книга була засуджена до спалення, а сам Вольтер мусив заперечувати своє авторство.

В цілому, ставлення великих європейських монархій до просвітницького руху нагадувало старовинне прислів’я про батіг та пряник. А. де Токвіль писав: «Я знайшов датовану 1757 р. королівську декларацію, що призначала смертну кару усім, хто писатиме чи видаватиме праці проти релігії чи існуючого ладу… Що це? Повернулися часи святого Домініка? Навпаки, це як раз той час, коли володарював Вольтер» [18]. Нагадаємо, що лише у першій третині ХVIII ст. у культурному просторі Європи було видано понад 1,5 млн томів Вольтера, не враховуючи рукописних видань.

У 1746 р. Жюльєн Ламетрі був змушений виїхати з Франції у більш лояльну до інакодумства Голландію. Через два роки у Лейдені він анонімно публікує працю «Людина-машина», яка, за ухвалою Лейденського магістрату, була спалена, а її автор опинився у вигнанні у Німеччині. Того ж року, коли Ламетрі тікав до Голландії, у столиці Франції за вироком паризького парламенту на одній з міських площ палала книга Дені Дідро «Філософські думки». Через два роки за публікацію анонімного трактату «Лист про сліпих у настанову зрячим» (1749) Дідро опинився у в’язниці Венсенського замку. У 1758 р. була спалена праця Гельвеція «Про Розум». У 1762 р. щойно надрукований роман-трактат Руссо «Еміль» було засуджено і рукою ката прилюдно знищено у Парижі. Подібних «актів комунікативного насильства» (за висловом О.Соколова) не уникнули й «освічені» монархії Марії-Терезії в Австрії та Катерини ІІ в Росії. В останній така доля випала працям Миколи Новікова. Страти книг неодмінно призводили до зворотного результату. Гете, що був присутній у Франкфурті на одному з книжкових аутодафе, іронічно зауважив: «Якби автор шукав популярності, то нічого кращого [ніж прилюдне спалення своєї забороненої книги. – авт.] він би й сам не вигадав» [19].

Французький історик Клод Мішо пов’язує із просвітницькою ідеологією ХVIII ст. характер поліцейського управління столицею Франції за часів Старого порядку, стверджуючи, що охорона громадського порядку «спиралася на філософію щастя і ладу» й ставила собі за мету «організувати життя городян у відповідності до цивілізованого та розумного порядку», «відкинути варварство на користь цивілізації, що розумілася як ввічливість, м’якість, просвітництво, освіченість». Відтак, поліцейське управління стало у добу Просвітництва «вектором цивілізації», воно втілювало «мрію про місто, де панують спокій, здоров’я та ввічливість, де кожному, без потрясіння існуючого порядку речей, забезпечене щасливе життя» [20].

Самоідентифікація Просвітництва із окремими державними установами та подекуди в цілому державною політикою проявила себе із особливою виразністю у другій половині ХVIII ст. Приміром, російський уряд виплачував грошові премії за винаходи або організацію мануфактури на основі технічних новинок, особливо англійських (відомі навіть плани тодішніх високих чиновників запрошувати англійських спеціалістів і навіть займатись промисловим шпигунством та перекупкою фахівців). Стосовно Франції характерний приклад наводить Є.Кожокін: «У тогочасних газетах почастішали об’яви про найрізноманітніші технічні й агрономічні конкурси. Призи видавалися різними академіями, літературними й агрономічними товариствами, засоби частіш за все надходили з казни. «Gazette de France» у лютому 1786 р., наприклад, повідомляла, що літературне товариство Гренобля, бажаючи якомога краще виправдати сенс свого створення, вирішило своїми першими працями допомагати прогресові сільського господарства і промисловості, використовуючи дві грошові премії, засновані інтендантом провінції п. Де ля Бовом» [21].

Вплив Просвітництва сягав також і предметної культури та віддзеркалився у моделях поведінки, спілкування, естетиці навколишнього простору. Наприклад, характерний для аристократії феномен «паркової утопії» другої половини ХVIII ст. пов’язують, зазвичай, із модними прагненнями світської європейської публіки наслідувати просвітницький раціоналізм через побудову свого власного «садово-паркового» Едему, із театралізованими виставами, перевдяганнями тощо [22]. Мотив книги все частіше використовується художниками XVIII ст. як відсторонено-алегоричний атрибут мудрості, знання, натхнення, що покликаний «облагородити» ремесло живописця і прикрасити його твір. Книга стала найбільш ходовим символом культури. Натюрморти Ж.-Б. Шардена з атрибутами мистецтв (гіпсові голови, перо, чорнильниця, музичний інструмент, мольберт, книги) були спробою об’єднати всі види мистецтва у цілісну структуру повсякденного життя людини. В його «Атрибутах мистецтва» (1755) сувої паперу і книги є «речами в собі», тобто мають смислове навантаження, що показує їх присутність серед інших предметів як необхідну й обов’язкову умову життя людини. Ділове ставлення до книги розкриває не тільки освіченість майстра, а й дух епохи, умонастрої читаючого століття, коли «друковане слово перестає бути розкішшю і стає учасником самого життя, співбесідником і джерелом спочатку натхнення, а потім і інформації» [23].

Цікаву рису повсякденної культури Просвітництва відмічає німецький дослідник Вольфганг Шивельбуш, пов’язуючи характерні для ХVIII ст. зміни у практиках вживання кави, чаю та тютюну із «перевлаштуванням людського організму під приматом розумової праці»: «Мозок – це та частина людського тіла, що найбільше цікавить міщанську культуру. Лишень його вдосконалюють у ХVII-ХVIII ст., плекають і леліють. Решта тіла є лише підмурівком голови… Завдання перелаштувати його з цією метою перебирають кава і тютюн, кожне у свій особливий спосіб» [24].

В цілому зазначимо, що повсякденна культура, завдяки властивій їй рисі виокремлювати із цілого знайому та зрозумілу частку, інтерпретувала Просвітництво по-своєму, акцентуючи ті аспекти просвітницької ідеології, що загалом відповідали суспільним уявленням про правильну, «гідну», законну поведінку. Відтак, наприкінці століття Просвітництво стає елементом моди, елементом наслідування елітарної і часто аристократичної культури.

Як стверджує Маргарет Джейкоб, Просвітництво було складним явищем, пов’язаним із розвитком ідей та «нових форм соціальної практики»: публічних дискусій, спілкування, індивідуального читання, усунення цензури тощо. Відтак, усі нові практики потребували «більш широкого поширення правил толерантності, дотримання певної дисципліни та декоруму» [25]. Втім, слід пам’ятати, що публічні лекції у паризьких салонах під бронзовим погруддям Вольтера збирали масову публіку, проте це аж ніяк не означало, що загал поділяв, приміром, антирелігійну чи антистанову спрямованість вольтерівської філософії. Мода на фізичні досліди у домашніх лабораторіях не гарантувала того, що голова сімейства, вгамувавши свій потяг до природничого експериментування, дотримуватиметься педагогічних порад Руссо у вихованні власних дітей.

Література:

  1. Рюде, Дж. Народные низы в истории: 1730-1848 / Дж. Рюде. – М., 1984. – С. 117.
  2. Кожокин, Е. Французские рабочие: от Великой французской революции до революции 1848 года / Е.Кожокин. – М., 1985. – С. 101, 103.
  3. Там же.
  4. Мак-Люэн, М. Галактика Гутенберга: Сотворение человека печатной культуры / М.Мак-Люэн. – К.: Ника-Центр ; Эльга, 2004. – 432 с.
  5. Цит. за: Кожокин Е. Французские рабочие… – С. 111.
  6. Хобсбаум, Э. Век революции (1789-1848) / Э. Хобсбаум. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1999. – 480 с.
  7. Разумовская, М.В. «Читать любит?»: О проблеме книги в век Просвещения во Франции / М.В.Разумовская // Вестн. С.-Петербург. ун-та. – 1992. – Вып. 1 (№2). – (Сер. 2: Литературоведение).
  8. История Энциклопедии Дидро и д'Аламбера / пер. и прим. Н.Ревуненковой ; под ред. А. Люблинской. – Л., 1978. – С. 116.
  9. Там же.
  10. Цит. за: Аверинцев, С.С. Два рождения европейского рационализма / С.С.Аверинцев // Вопр. философии. – 1989. – № 3. – С. 5.
  11. Токвиль, А. де. Старый порядок и революция / А. де Токвиль. – М., 1997. – С. 55-56.
  12. История книги: учеб. для вузов / под ред. А.А.Говорова и Т.Г.Куприяновой. – М., 1998. – С. 223.
  13. Ралько, И.А. Художественно-эстетическое освоение бытовой пов-седневности Просвещения (на примере России и Западной Европы): автореф. дис. ... канд. филос. наук: 09.00.04 / И.А.Ралько. – М., 2003. – С. 6.
  14. Дарнтон, Р. Великое кошачье побоище и другие эпизоды французской культуры / Р.Дарнтон. – М., 2002. – С. 257.
  15. Там же. – С. 225-226.
  16. Рат-Вег, И. Комедия Книги / И.Рат-Вег. – М., 1987. – С. 385.
  17. Чумакова, Т. Просвещение / Т.Чумакова // Три века Санкт-Петербурга: энциклопедия: в 3 т. – СПб., 2001. – Т. 1. – Кн. 2. – С. 195.
  18. Токвиль А. де. Старый порядок… – С. 312.
  19. Цит. за: Чумакова Т. Просвещение… – С. 123.
  20. Мишо, К. Полицейское управление во Франции при Старом режиме [Электронный ресурс] / К.Мишо // Неприкосновенный запас. – 2005. – № 4 (42). – Режим доступа: http://magazines.russ.ru/nz/2005/42/misho3.html
  21. Кожокин Е. Французские рабочие … – С. 123.
  22. Искусство XVIII века / под ред. А.М.Кантора. – М., 1977. – С. 136-137.
  23. Маркова, Т.Б. Образ читающего философа в изобразительном искусстве / Т.Б.Маркова // Образование и гражданское общество: материалы круглого стола 15 нояб. 2002 г. Вып. 1 / под ред. Ю.Н.Солонина; Санкт-Петерб. философ. об-во. – СПб., 2002. – С. 64.
  24. Шивельбуш, В. Смаки Раю: Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів / В. Шивельбуш. – К., 2007. – С. 119.
  25. Мир Просвещения: ист. словарь. – М., 2003. – С. 281.



Подільський книжник Альманах. Випуск 3

  1. Від укладача
  2. Про книги і про себе
  3. Нова «стара» бібліотека
  4. З книжкових колекцій бібліотек Поділля
  5. Студентські літографовані навчальні видання другої половини ХIX – першої третини ХХ ст.
  6. Випереджаючи свій час
  7. Електронна книга у фонді Бібліотеки
  8. Українські книги, друковані у міжвоєнній Чехословаччині
  9. Бібліотеки і бібліофіли. Родове книжкове зібрання Якубовських з Люлинців
  10. Книжкове зібрання вінницького вчителя
  11. EX LIBRIS для Вінницької бібліотеки
  12. Екслібрис Н.Г.Захаревича-Захаревського
  13. Екологія книжкової культури
  14. Про корисність бібліотечних виставок
  15. Краєзнавча літературна бібліографія як джерело популяризації літературного життя краю, творчості письменників-земляків
  16. Книжкові пам’ятки з історії медицини
  17. Про цензуру книг на Поділлі початку 20-х років ХХ ст.
  18. Наші земляки – лауреати літературних премій України 2010 року
  19. «Кобзар»Т.Г.Шевченка
  20. Хроніка. Події
  21. Відомості про авторів
  22. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше