ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Наші видатні земляки.
Леонід Пастушенко – прозаїк, публіцист, журналіст.
До 75-річчя від дня народження.
Біобібліографічний покажчик.

Версія для друку

Управління культури і туризму
Вінницької обласної державної адміністрації
Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва

 

 

 

 

Наші видатні земляки

Леонід Пастушенко – прозаїк, публіцист, журналіст

До 75-річчя від дня народження

Біобібліографічний покажчик

 

 

 

 

 

Вінниця, 2011


 

УДК 016:929

ББК 91.9:83

П 19

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова, директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Леонід Пастушенко – прозаїк, публіцист, журналіст: до 75-річчя від дня народж.: біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Г.Біловус; ред. О.Г.Поліщук; відп. за вип. Н.Морозова. – Вінниця, 2011. – 76 с. – (Сер. «Наші видатні земляки»).

Біобібліографічний покажчик присвячений талановитому українському письменнику, журналісту, публіцисту Леоніду Трохимовичу Пастушенку.

У посібнику представлено збірки автора, рецензії на них, літературознавчі праці, публіцистика, а також матеріали про життя і творчість письменника.

Видання розраховане на науковців, літературознавців, краєзнавців, вчителів і бібліотечних працівників, студентську та учнівську молодь та шанувальників його слова.

© Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 2011


Від укладача

Біобібліографічний покажчик «Леонід Пастушенко – прозаїк, публіцист, журналіст» підготовлено до 75-річчя від дня його народження.

Відомий український письменник народився 5 грудня 1936 р. у с.Говори Затонського району Вінницької області (нині Віньковецький район на Хмельниччині) у сім’ї вчителів. По закінченні філологічного факультету Вінницького педагогічного інституту (1958) Леонід Трохимович розпочав свою трудову біографію в обласній газеті «Вінницька правда». Працював в обласному комітеті радіомовлення, у газетах «Ленін. плем’я» (згодом «Комсомольське плем’я»), з 1972 р. – власкором республіканської газети «Комсомольское знамя». У 1978 р. став власним кореспондентом республіканської газети «Радянська Україна» (згодом «Демократична Україна»). Керівництво першої вінницької демократичної газети «Подолія» запропонувало журналістові й письменнику стати її політичним оглядачем. Для цих та інших видань за перші роки державної самостійності України Леонід Трохимович написав понад 500 гостропроблемних публікацій у різних жанрах.

Леонід Пастушенко – член НСЖУ з 1960 р., член НСПУ з 1970 р., заслужений журналіст України (1993 р.). Не раз відзначався у творчих конкурсах України та області, має не одне «Золоте перо», останній з лауреатів республіканської журналістської премії імені Ярослава Галана (1991). Леонід Трохимович – лауреат літературних премій: Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (2000), літературних премій імені Миколи Трублаїні (1968), імені Михайла Стельмаха (2011) та премії імені двічі Героя Соціалістичної Праці Пилипа Желюка (1986).

Покажчик складається з текстової і бібліографічної частин. Його відкриває вступне слово відомого поета, критика, літературознавця М.П.Стрельбицького «Літератор аналітичного покликання».

Бібліографічна частина покажчика складається з двох розділів та підрозділів:

Твори Л.Т.Пастушенка

 – Окремі видання

 – Твори, опубліковані у збірниках, альманахах, періодичних виданнях

Проза

Вірші

Публіцистика, фейлетони, інтерв’ю

Переклади Л.Т.Пастушенка

Література про Л.Т.Пастушенка

 – Життя і творчість письменника

 – Нагороди, премії

 – Довідкові матеріали.

Матеріали у першому розділі розміщені в хронологічному порядку їх публікацій.

Документи про життєвий і творчий шлях письменника подані у алфавітному порядку за прізвищами авторів та назв творів.

Дане видання супроводжує допоміжний «Іменний покажчик», в якому матеріали, присвячені окремим особистостям, позначені номерами, взятими у круглі дужки.

Бібліографічний пошук матеріалів для посібника здійснювався шляхом перегляду державних літописів книг, газетних, журнальних статей; краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату, фондів Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, мережі Інтернет. Їх відбір закінчено у жовтні 2011 р.

Біобібліографічний покажчик розрахований на широке коло користувачів – науковців, літературознавців, краєзнавців, вчителів, бібліотечних працівників, студентську та учнівську молодь, усіх, хто цікавиться творчістю Л.Т.Пастушенка.

Видання ілюстроване фотоматеріалами, наданими Леонідом Трохимовичем із власного архіву. Цей посібник продовжує серію видань бібліотеки «Наші видатні земляки», започатковану понад 30 років тому.

Літератор аналітичного покликання

Народився Леонід Трохимович Пастушенко у мальовничому подільському селі Говори, що прибрало собі назву від річечки Говірка (саме там вона, дзюркотлива, гордо впадає у ненабагато повноводіший Батіг). То й сприйняв сповна літератор майбутній тонкощі говірки тамтешньої природи і земляків. Педагог за дипломом (закінчив філологічний факультет Вінницького педінституту), він у пошуках ширшої аудиторії стає спершу журналістом молодіжної газети, а невдовзі дебютує у літературі, в якій поступово, але впевнено, виростає на визнаного майстра кількох вагомих жанрів. Новела, повість, роман, лірика, драматична поема, аналітична есеїстика літературознавчої, економічної, а назагал – суспільствознавчої, людинознавчої проблематики… В кожному з тих жанрів доходить своїх помітних вершин, від яких незрідка рукою подати до загальнонаціональних вершин письменства красного.

Дебютна повість «Троє проти одного», набувши неабиякого розголосу, чітко вписала ім’я молодого вінничанина у провідний ряд покоління письменників-шістдесятників. Була це основна публікація травневого числа журналу «Дніпро» за 1965-й рік, де з-поміж авторів фігурували імена тоді відоміші, а нині знамениті: М.Коцюбинська, Г.Тютюнник, Б.Нечерда, Ф.Лісовий, Л.Кореневич…

Твір акцентованої морально-етичної проблематики, повість зі студентського життя-буття «Троє проти одного» мала в основі цікаву психологічну студію про відчуження товаришів від однокашника, котрий сам обрав стезю відчуження від юначого романтизму своїх ровесників у трактуванні дружби та кохання. Як на сьогоднішні мірки «мажорного» цинізму у «стосунках», багато що в ній може здатися наївним, делікатність – постати (на жаль!) мало не інфантильністю. Але читача з невтраченим чуттям душевності вона й нині здатна розчулити як своєрідна пам’ятка своєрідної епохи. Історики продовжують називати її епохою «хрущовської відлиги». Не без підстав можна б говорити і про кінець романтичної епохи українського народницького студентства: коли студентами все-таки переважно ставали ті, хто вчився і хотів учитися, а мрія стати людиною освіченою, інтелігентом, і надихала, і духовно дисциплінувала – попри всі недоладності командно-адміністративної суспільної системи.

Зрозуміло, що назву першої збірки Пастушенкової прози визначив успіх цієї повісті. Редагував збірку ГригірТютюнник, чий лаконічний лист – «Прочитав. Сподобалось. Редагую» – зберігається в архіві автора і, вочевидь, займе місце на стелажах майбутнього літературного музею Вінниччини.

Певний вплив магічного характеротворця Г.Тютюнника можна спостерегти у ранній новелістиці Л.Пастушенка. Йдеться не про пряме наслідування – про науку лаконічної настроєвої оповіді та пошук найпромовистішого характеристичного штриха, жесту. «Гальба пива», «Комплімент», «Не знаю, чому вона посміхалася» – в цім сенсі зразки найвагоміші. Особливо – новела «Гальба пива» з її героєм-диваком.

Створити оригінальний характер героя-дивака у тодішній прозі означало увійти в творче змагання з Г.Тютюнником, В.Дроздом, В.Близнецем, Є.Гуцалом, В.Шевчуком, зрештою – у ширшім контексті – і з В.Шукшиним. Що й зробив молодий Л.Пастушенко, чий персонаж Григорко на прізвисько Кабанчик змальований як дивак, що по суті витіснений односельцями на роль сільського дурника. Розчулює однак така подробиця Григоркової біографії: «Ще за окупації, аби не вивезли до Німеччини, він упав з ожереду і відтоді став диваком». Зафіксованих проявів дивацтва небагато: любить збирати новини та розносити їх по селу, не любить міста, залюбки смакує пивом, дуже по-своєму шануючи свою чергову зустріч з «гальбою», зрідка, але затято, виміщає свою недолю на дружині: «Коли брався за батіг, то випоминав їй і веселе дівоцтво, і скупість, і посягання на його свободу, бо Тіна терпіти не могла його осінніх мандрів селом». Останнє допікає йому не менше, аніж відсутність нащадка-сина. Примітивна, здавалось би, натура, аутсайдер. Але в певнім сенсі ця натура єднає село в неповторний соціум так, що пригадується знаменита репліка Андрія Платонова: «Без мене народ неповний». Квінтесенція новели: молодий герой-оповідач, студент, приїхавши на канікули й дізнавшись про Григоркову смерть, ловить себе на тому, що, замовляючи пиво, мимоволі повторює і слова, й пам’ятний жест дивакуватого односельця.

Перші помітні успіхи надихали молодого письменника відвагою ламати узвичаєні сюжетні схеми, досліджувати неординарні характери. Це сповна виявилося уже в журнальному (поредагованому-підкороченому) варіанті повісті «Покута» («Дніпро», 1968, №7). Колізія з часів німецької окупації: свідома українка Євдокія Підгорець, силоміць пошлюблена насправжки закоханим у неї німецьким комендантом. Він як чоловік не є для неї відворотним, але він – окупант. Вона веде з ним ідеологічні суперечки антифашистського спрямування, а у фіналі навіть стріляє в нього. Та цього для офіційної критики початку епохи «розвинутого соціалізму» виявилось замало, і з вуст тодішнього керівника Спілки письменників України В.Козаченка оцінка прозвучала нищівно: «Твір ідейно не витриманий… Л.Пастушенко проповідує (! – М.С.) співжиття з ворогом».

Це було як вирок. Це могло означати довгі роки підозри і недрукування, тож не дивно, що в наступних помітніших Пастушенкових творах і назви, і сюжети, і «анкетні дані» персонажів кориговані в бік недвозначної «радянськості». В анотаціях наголошується відповідного штибу про: «про радянських пілотів» («Дружина коу»); «про юнака – чистого і неспокійного комсомольського ватажка» («Голуби над райкомом»); «головний герой – молодий голова колгоспу» («Вічний хліб»).

Та, віддаючи подібним чином данину офіціозові, письменник, за плечима якого з роками ставало все більше досвіду журналіста-аналітика, дедалі заглиблюється у проблему, що її на сторінках «Покути» висловив начальник будівництва Іван Терентійович, безнадійно закоханий у свою осуджену-пересуджену підлеглу Євдокію Підгорець: «Власне, суспільству людина як неповторний індивід, за окремими винятками, непотрібна і нецікава. Йому потрібна людина-спеціаліст: робітник, інженер, учений». Анотаційно заявляючи щораз людину-спеціаліста, Л.Пастушенко дедалі послідовніше дошукується в ній прикмет і сенсів індивідуальності. Роман «Вічний хліб» (1986) щодо цього чи не найбільш успішний.

До роману подано два епіграфи, що ведуть між собою діалог-суперечку через епохи. Перший – з Ф.Достоєвського: «Не вірю я возам, що підвозять хліб людству… без морального підґрунтя». Другий – досить відомі в Україні поетичні рядки Б.Олійника: «Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так… коли маємо хліб на столі». Історична (та й моральна ж!), істина, вочевидь, посередині, і її в найформатнішому романі Л.Пастушенка усім своїм життям, поведінкою і характером стверджує головний герой – Федір Бородавко, молодий голова колгоспу – людина в основі своїй багато в чім споріднена зі Стельмаховим Марком Безсмертним. Власне, і назва відповідного роману М.Стельмаха – «Правда і кривда» –  тут Л.Пастушенкові не була би зайвою, наприклад, у ролі підзаголовка. Бо хоч інша епоха, в іншому стильовому ключі (без особливої лірико-романтичної піднесеності) «Вічний хліб» написано, основні турботи Федора Бородавка, правдошукача й правдоутверджувача, сповнені все того ж пафосу поборювання кривди. Кривди дещо менш прямолінійної та однозначної, аніж та, що її змалював свого часу М.Стельмах, та від того аж ніяк не менш руйнівної. Кривди, що ґрунтується на споживацькому ставленні не тільки чиновницького прошарку, а й цілого суспільства до селянина та плодів його праці. Кривди, здатної породжувати криводушшя і поверховість у людських стосунках. Питому відразу до такого криводушшя і такої поверховості Бородавко («дитина війни» за сучасною термінологією) не просто успадкував від родини та вчителів – він її продовжує виховувати в собі. В тім числі, й – що дуже важливо для автора – не в останню чергу у порівняно розмаїтих, як для літератури «пізнього соцреалізму», взаєминах з жіноцтвом. Ванда – Марися – Надійка означують різної гостроти «кути» многокутника взаємин, де, з одного боку, серцю не накажеш, а з боку іншого – так легко поранитись, поранити… Характерно однак, що саме у розмові з найбільш проблемною Вандою – уже офіційною дружиною іншого – Федір у відповідь на її докір, що він, мовляв, «огрубів у селі», формулює своє розуміння житейської геометрії: «Я не огрубів, Вандо. Просто таке життя, що треба мати гострі кути, бо обкатає тебе, як море гальку».

З сьогоднішнього погляду, співвідношення між, умовно кажучи, епохальним (яке належало епосі 1970 – 1980-х і відійшло разом з нею) та загальнолюдським – вічним! – на сторінках «Вічного хліба» у принципі не виходить за межі соцреалізмівського канону, бо ж і основний виробничий конфлікт молодого гуманіста на посаді голови колгоспу з сільгоспуправлінцем-рутинером Небельмасом успішно вичерпується епізодом прийому Федора Бородавки в кабінеті першого секретаря обкому. Вочевидь, переступити літературний канон тих часів для романіста (роман бо – жанр першопочатково концептуальний) було річчю не менш проблематичною, аніж для дещо наївного ще Федора Бородавки «перевернути піраміду» управління. І все-таки є на сторінках цього наймасштабнішого Пастушенкового твору чимало такого, що й нині залишається живим, цікавим: «гострокутний» характер головного героя, жіночі характери, ряд яскраво виписаних соціально-побутових картин та картинок, врешті – те, що традиційно називаємо атмосферою свого часу.

Як з погляду проблематики, так і щодо майстерності художнього виконання драматична поема «Судний день Пілата прокуратора Іудеї» (2003) уявляється чи не найвидатнішим (поруч роману «Покута») художнім твором автора. Власне – видатним у новітній українській літературі твором; без огляду на мізерний тираж, відсутність широкого відгуку, театральних чи кіноінтерпретацій. Цю драматичну поему не соромно поставити у світовий ряд євангелійної тематики, пов’язаної з мотивом Пілатового суду. При тому алюзії з українських реалій кінця 1990-х рр. виявляються напрочуд витонченими, природними. Зокрема – щодо паралелей Іудея – Україна, Імперія Римська – Імперія Московська. І в образі римського намісника Понтія («передпенсійного віку») виразно прочитується… 1999-й рік – рік написання твору – в Україні. От лиш образ пілатового сина – Понтія Кая – виведено не як недалекого тодішнього, сказати б, «мажора»: цей за авторським визначенням «юнак-атлет» виступає непримиренним опонентом імперської ідеології поглинання та нівелювання.

Явище Пастушенка – поета-лірика не менш переконливе. Збірки «Біль і крик» (2000), «Пленер» (2006), «Поминки» (2010) не залишають щодо цього сумнівів. Остання, у якій зібрано переважно вірші, присвячені пам’яті покійної дружини Стефанії, – взагалі, мабуть, унікальна у нашій літературі. У ній бо поминальні вірші – вірші нев’янучої закоханості і любові.

Спорадично виступаючи в літературно-критичних рубриках, наш ювіляр, уклав з тих публікацій ошатний двотомничок – «Слово на пуантах» та «Полювання на класиків» (2006). З-поміж кількох десятків статей, що їх жанрову природу тут визначено як «розмисли на берегах книжок», найцікавіші ті, де основна увага спрямована знову ж таки на індивідуальність – цього разу письменницьку.

Інший, роком раніше виданий і набагато об’ємніший, загальним обсягом понад 800 сторінок, двотомник публіцистики має загальну назву «Чуєш, брате мій!..» з підзаголовками: том 1-й – «Пограбування нації», том 2-й – «Відродження чи лжереформи?» До кожного тому дбайливо підібрані мотто. Відповідно: «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною» (А.Мандзоні, Італія) та «Якщо за два роки ніщо не стає кращим, то це не реформи» (П.Столипін, Росія). До двотомника увійшли, здавалося б, розрізнені статті, публіковані головно на сторінках вінницької «Подолії», центральних «Демократичної України» та «Літературної України». Друкувалися розрізнено, під конкретними приводами, але ідейно-художня цілісність майже така, як то буває в наукових монографіях, аналітичних дослідженнях. У т. 1-у домінує антиімперська спрямованість, багато в чім суголосна знаменитій збірці статей та історичних нарисів Є.Гуцала «Ментальність орди». Чимало рис тої ментальності описано з праведним гнівом та з гірким здивуванням, але й співчуття авторові-аналітикові не бракує. Як-от у статті «Імперський мат», де констатується, що «російський» мат започаткували ординці – сквернителі Богоматері. Однак – закономірність: підкорений народ у народу панівного переймає найгірше. Насильницьке ж і переймає. В результаті: «Мат, як емоційна захисна реакція на будь-яке враження від дійсності, небезпечний та шкідливий, мов пошесть енцефаліту». Що дала згодом та пошесть в усіма засобами російщеній Україні? Автор констатує: «загидження». Всестороннє загидження побуту, стосунків, літератури: «І кивання тут на фольклор, на народні сороміцькі пісні дуже некоректне. Зазвичай, у них переважають недомовки, веселі двозначності, жартівливе обігрування сальностей та вульгарностей: мовляв, розумій у міру своєї зіпсутості. Наші ж нинішні «вульгаризатори» залишилися на рівні творчості базарного нужника та ще й проголошують це зв’язком з народом. З яким народом? З чиїм народом? Та ж загальновідомо: мораль українців упродовж століть була чи не найцнотливішою в Європі, а покарання тих, хто переступав моральні табу батьків, доходило ледь не до аутодафе».

От вам – і «Маємо те, що маємо». З легкого язика Леоніда Кравчука пущене, висловлювання це стало фальшивим самовиправданням передовсім для шкурників, субпасіонаріїв при владі. Досліджуючи у т. 2-у особливості т. зв. економічних українських реформ, Л.Пастушенко зі знанням справи посилається на успішніший досвід успішніших економік та економістів. Незрідка зачіпає питання настільки спеціальні та непрості, що для їх обговорення не гріх би й спеціальну конференцію зібрати. Праведно критикує однобокий монетаризм, примітивне розуміння ринку як єдиного регулятора суспільного виробництва, а понад усе – нашу рідну наївняцьку віру в полегшені міфи: про ринок саморегульований, про фермера самодостатнього, про легкий пошук власника ефективного для власності ще вчора суспільної й т. ін.

До цього двотомника не увійшли давніші статті з «Радянської України», авторитетним власкором якої тривалий час Л.Пастушенко був. Можливо, кращі з них варті того, аби скласти окрему книжечку, бо ж виступав той власкор незрідка у ролі по суті… правозахисника: обстоював скривджених і чесних, твердо ставав супроти свавільників у чинах. Здається, з максимальним заповзяттям, наскільки воно можливим було за тих умов на сторінках офіційного видання.

Отже, і долею, і характером, і авторством являє наш ювіляр повчальний приклад уміння жити в часі, але й здійматися понад часом.

Своєрідним засобом здійматися понад часом, причащатися до майбутнього є для нього й літературне наставництво: від усієї щирої душі, не шкодуючи ані часу, ані втомлених очей. Без перебільшення, десятки літераторів з різних куточків країни – від найвідоміших О.Чорногуза, М.Луківа, Г.Тарасюк, М.Каменюка, І.Волошенюка до наймолодших О.Барбак та Д.Штофеля принагідно з вдячністю зізнаються про це.

Михайло Стрельбицький,

письменник, літературознавець


Наші видатні земляки.
Леонід Пастушенко – прозаїк, публіцист, журналіст.
До 75-річчя від дня народження.
Біобібліографічний покажчик.

  1. Від укладача
  2. 1. ТВОРИ Л.Т.ПАСТУШЕНКА. 1.1. Окремі видання
  3. 1.2.Твори, опубліковані у збірниках, альманахах, періодичних виданнях. 1.2.1.Проза
  4. 1.2.2. Вірші
  5. 1.2.3. Публіцистика, фейлетони, інтерв’ю
  6. 1.2.3. Публіцистика, фейлетони, інтерв’ю
  7. 1.2.4. Переклади Л.Т.Пастушенка
  8. 2. ЛІТЕРАТУРА ПРО Л.Т.ПАСТУШЕНКА. 2.1. Життя і творчість письменника
  9. 2.2. Нагороди, премії
  10. 2.3. Довідкові матеріали
  11. Іменний покажчик
  12. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше