ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Родина Косачів і Поділля

Версія для друку

Частина I

Подільські сторінки життя і творчості Лесі Українки

Життя та творчість геніальної поетеси, великої доньки українського народу Лесі Українки, а також її родини, нерозривним, тісним чином пов'язані з Поділлям. Ще 17-річною дівчиною Леся, прямуючи влітку 1888 року потягом на лікування до Одеси, мала змогу милуватися чудовими, неповторними подільськими краєвидами, які надихнули її на створення свого першого циклу поезій «Подорож до моря». У циклі з дев'яти віршів третій з них, присвячений нашому краю, містив рядки, які нині стали майже афористичними:

«Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В ній хороші красні села,
Та хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі».

Важливе місце з-поміж багатьох інших куточків Поділля у біографії Лесі Українки та її родини займала Наддністрянщина, особливо м.Могилів-Подільський. Так, збираючись разом з чоловіком Климентом Квіткою поселитися десь поближче до рідних місць, Леся Українка у листі до матері від 21 березня 1908 року писала: «Маримо ми, коли б якось врядитись, як не в Криму (що страшенно трудно), то в Бессарабії або в Південному Поділлі...» [11]. У наступному листі, від 27 червня 1908 р., Леся конкретизує свій намір: «Зрештою, жити на Україні нам можна було б не далі на північ, як Могилів-Подільський» [11]. Цю ж думку Леся висловлює згодом і у листі до Б.Д.Грінченка: «А як уже не змога або нехіть вам їхати на чужину, то може, ліпше, ніж у Криму, було б понад Дністром, у Кам'янці, - сей курортик тепер дуже вилюднів, а проте ще не навчився так обдирати людей, як «русская Ривьера», клімат там гарний, околиця гарна, а народ рідний. Я б там з охотою жила, коли б вибір житла залежав від мене» [41].

На жаль, намірам Л.Українки поселитися над Дністром завадило загострення її хвороби, що змусило шукати інших місць для проживання. Все ж, існують документи, які недвозначно вказують на те, що поетеса таки колись перебувала у місті над Дністром.

Це, насамперед, лист Ісидори Косач-Борисової, молодшої сестри поетеси, до музею Лесі Українки в Києві від 17 липня 1963 р. У листі, зокрема, зазначалося: «У Могилеві-Подільському Леся була ще зовсім молоденькою (певне, мене ще тоді й на світі не було), їздила з мамою до знайомих на скілька день. Про цю подоріж і мама, і Леся, бувало, згадували, але як ті знайомі звалися, не пам'ятаю» [8]. Окрім цього, на думку письменника А.Бортняка, Леся разом з матір'ю Ольгою Косач (Оленою Пчілкою) могла гостювати у с.Карпівка, - в маєтку, придбаному Михайлом Старицьким, що був своєрідною духовною Меккою для багатьох видатних українців (сюди приїздили Микола Лисенко, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Андрій Димінський та інші)[4].

Про те, що Леся дуже добре знала наш край і бувала в ньому, свідчать численні фольклорні мотиви з Поділля у її творчості. Так, перекладач і краєзнавець Іван Глинський писав: «У фольклорних записах Лесі Українки є чимало пісень, що побутують на Поділлі. Поетеса дуже любила подільський народний танок «Коло» й пісню-веснянку «Подоляночка», добре вивчила подільську співучу говірку, що нагадує ніжне дзюрчання струмка. Вона навіть могла пізніше порівнювати ту говірку з іншою. Так, у статті «Малорусские писатели на Буковине», говорячи про буковинські наріччя, писала, що вони подібні до говірки «частини Подільської губернії, яка прилягає до австрійського кордону».

Окремі мотиви подільського фольклору Леся Українка використала у своїй творчості, зокрема у вірші «Веснянка», написаному невдовзі після поїздки через Поділля, а також у безсмертній «Лісовій пісні» та в інших творах» [9].

Про використання Лесею Українкою подільського фольклору писав і могилів-подільський краєзнавець та журналіст Микола Горобець, який зазначав: «Ще в дитинстві, пам'ятаю, мати співала:

- Устань, невістко,
Та бодай ти не встала.
Подій корови,
Що від батька нагнала.
- Хай ті постоять,
Що від батька нагнала.
Я ті подою,
Що у свекра застала.

А не так давно ці слова знайшов у дев'ятому томі зібрання творів Лесі Українки.

Є там і пісня про те, як дівчина просить нареченого, щоб він не їхав у Крим по сіль, бо «застане молодицею». її здавна співають у селі Вила-Ярузькі та інших селах району. Відома на Придністров'ї і пісня:

Ой, п'яна я, п'яна,
На порозі впала.
Одчиняй же, муже,
Бо я п'яна дуже» [15].

До речі, серед друзів і знайомих Л.Українки було також чимало вихідців з Поділля. Серед них - такі імена, як Микола Лосятинський, Данило Заболотний, Михайло Коцюбинський та багато інших. «В Одесі ... між студентами, - писала Л.Українка рідним під час свого першого приїзду до цього міста, - я знаю тільки одного подолянина Лосятинського, що міг би перекладати з російської, польської і німецької. Єсть там ще один панич Заболотний: він пише українською вірші» [2]. (Мова йде про всесвітньовідомого вченого-мікробіолога, президента ВУАН (1928-1929 рр.).

Серед багатьох імен подолян, знайомих з Л.Українкою, варто назвати і зубного лікаря Леонтія Івановича Горощенка, який народився 1864 р. в містечку Кам'янка Ольгопільського повіту Подільської губернії (нині - райцентр у складі Придністровської Молдовської Республіки). За донесенням київських жандармів, 23 грудня 1893 р. (4 січня 1894 р.). Л.Горощенко на своїй квартирі у Києві влаштував «українофільську» вечірку, де були присутніми біля 40 чоловік, в т.ч. Лариса Косач зі своєю сестрою Ольгою та дві сестри Ліндфорс. При цьому жандарми особливо наголошували, що з числа відвідувачів вечірки «некоторые только были приглашены хозяином квартиры Горощенко, им же были приглашены и сестры Косач, с которыми Горощенко знаком; остальные гости явились на вечеринку по приглашению знакомых Горощенко, приглашенных последним на вечеринку» [33, с. 102].

Свого роду знаковим було знайомство із Л.Українкою молодого робітника київського «Южно-Русского машиностроительного завода», а в майбутньому - актора театру М.Садовського і старшого викладача Інституту театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого Прохора Тихоновича Коваленка (1884-1963), одного з перших популяризаторів творчості поетеси на території сучасної Вінниччини. За участь у загальноросійському липневому робітничому страйку 1903 р. у Києві його було заарештовано на 3 місяці. Через переповненість київських в'язниць покарання відбував у повітовому місті Липовець Київської губернії (нині - райцентр у Вінницькій області). Саме у липовецькій в'язниці від товариша по камері, друкаря Сергія Лапшина, П.Коваленко познайомився із текстом вірша Л.Українки «Досвітні огні», який своєю алегоричністю та революційним змістом глибоко запав йому в душу.

«Тюремна адміністрація, - розповідав згодом П.Коваленко, -часто використовувала селян для огородніх робіт, а ми, політичні в'язні, щоб довше побути на повітрі, добровільно ходили допомагати їм і тут же принагідно провадили пропаганду, влаштовуючи «концерти», співаючи революційні пісні та читаючи вірші.

Пригадую, раз після одного з таких концертів, де я читав «Досвітні огні», розговорився з дідком-селянином.

Ех, правду ви мовили, - сказав дідок, - темна ніч! Така вже темна, що й хто його знає, чи буде коли той світанок.

А я відповідаю:

- Буде, діду! Перед світанком завжди буває темніше. Освічені люди вже бачать, тому й пишуть про це. Он другий письменник - теж пише: «На святой Руси петухи поют. Скоро будет день на святой Руси».

- Ех, дай то Боже! - сказав, зітхнувши, дід. - Та навряд чи доведеться діждати того дня.Ви молоді, може, й діждете, а я навряд» [42, с. 372].

«Такі літературні твори, - підсумовував свою розповідь про перше знайомство із творами Л.Українки П.Коваленко, - збуджували і кристалізували думки неписьменних селян, і нам, не дуже освіченим робітникам, допомагали формулювати і висловлювати свої революційні настрої, передаючи їх іншим.

Крім того, твори Лесі Українки у великій мірі спричинились до мого знайомства і зацікавлення сучасною українською літературою і до мого українського самоусвідомлення» [42, с. 372].

Окремого висвітлення потребують творчі взаємини Л.Українки та нашого видатного земляка М.Коцюбинського. Останній високо цінував творчість поетеси, ставлячи її в один ряд з такими письменниками, як І.Франко, В.Стефаник, П.Мирний, О.Кобилянська, В.Самійленко [32, с. 248]. У свою чергу, Л.Українка активно пропагувала твори великого Сонцепоклонника, обмінювалася з ним порадами, думками і поглядами. На нашу думку, творчі контакти між ними започаткувалися у грудні 1893 р. з листа Л.Українки з Києва, в якому вона повідомляла М.Коцюбинського про зміни, які відбулися в редакції журналу «Дзвінок» (виходив у Львові), а також про нові вимоги до друкованих творів [32, с. 45-46]. Вочевидь, М.Коцюбинський вже був добре знайомий із творчістю своєї нової адресатки, оскільки в листі до Олени Пчілки від 17 (29) листопада 1898 р. просив її привітати Ларису (Лесю Українку) [32, с. 120].

До речі, Л.Українка дістала нагоду безпосередньо познайомитися з М.Коцюбинським у 1903 році на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві, на заході, де, за висловом О.Пчілки, «уперше тоді почули на офіціальному святі перед значним збором народу виголошені українські промови» [42, с. 92]. Тоді ж, «під час і після свят українські письменники ніде не сходились, хоч багато з'їхалось тоді: десь-то побоювались. Але зустрілись усі в фотографії, куди були умовились зійтись в один час на другий день свята, щоб сфотографуватись» [42, с. 92]. На фотографії, що дійшла до наших днів, цілком природним виглядає сусідство на передньому плані двох світочів національної культури: М.Коцюбинського (зліва) та Л.Українки (в центрі). Окрім них, на фотографії також зображені В.Стефаник, О.Пчілка, М.Старицький, Г.Хоткевич та В.Самійленко. Також за підписами М.Коцюбинського,

Л.Українки, В.Самійленка, М.Міхновського та інших письменників 1(14) вересня 1903 р. було відправлено вітання Ользі Кобилянській, яка не змогла бути присутньою на святі: «Вітаємо літерат[к]у Ольгу Кобилян-ську з першим великим національним святом на Вкраїні, що прилюдно відбулося в Полтаві - з створенням пам'ятника Іванові Котляревському» [33, с. 170].

Власне, на цьому творчі контакти Л.Українки та М. Коцюбинського не закінчуються. Зокрема, у висновку Петербурзького цензорного комітету, направленого 28 жовтня (10 листопада) 1904 р. в Головне управління у справах друку, говорилося про необхідність заборони друкування оповідання Л.Українки «Чужий» в альманасі «З потоку життя», упорядником якого (поруч з М.Чернявським) був М.Коцюбинський [33, с. 183]. До речі, М.Коцюбинський у листі до І.Липи від 8(21) грудня 1904 р. назвав новелу Л.Українки «Чужий», нещадно викинуту цензурою разом з деякими творами інших авторів, «найкращою, на мій смак, річчю з усього присланого до збірника» [32, с. 225]. Окрім цього збірника, Л.Українка надсилала також свої твори і до інших збірників, редагованих М.Коцюбинським. Зокрема, відомо, що у 1899 р. вона надсилала свою «Давню казку» до альманаху «Хвиля за хвилею» (на жаль, цей твір був заборонений цензурою), а у 1901р. «Єгипетські фантазії» - до чернігівського збірника «Дубове листя» [32, с. 127, 146].

Відомо також, що наприкінці 1904р. М.Коцюбинський прислав Л.Українці відбиток повісті «Fata morgana», що друкувалася в «Киевской старине», з написом: «Високоповажану Ларису Косачеву з новим 1905 р. вітає сердечно М.Коцюбинський» [42, с. 53-54]. Ця повість, за спогадами Ольги Косач-Кривинюк, «справила на Лесю величезне враження. Багато розмов було про неї, про страшні вихвостівські події» [42, с. 54].

Заслуговує на увагу і той факт, що Л.Українку і М.Коцюбинського 13(26) травня 1911 р. у Львові було одноголосно обрано новими членами Товариства прихильників української літератури, науки і штуки. До речі, до цієї славної когорти тоді ж увійшов і театральний художник Іван Бурячок, уродженець с.Лозувата нинішнього Липовецького району Вінницької області, котрий пізніше займався художнім оформленням драматичних творів Л.Українки [33, с. 211].

Про те, наскільки високо цінувала Л.Українка творчість М.Коцюбинського, може свідчити той факт, що вона була досить неприємно вражена, побачивши його твори у другорядному (з її точки зору) «Польсько-українському збірнику» (мова йде про «Літературний річник українських і польських авторів», виданий 1909 р. у Києві за редакцією початкуючих польських літераторів Тадеуша Міхальського і Едварда Лігоцького). «Вважала, -пригадував згодом цю історію Климент Квітка, - що в ідеї такого збірника, виходячого в серці України з ініціативи і під проводом поляків, не стільки є виразом симпатії поляків до українців і маніфестацією згоди, скільки маніфестацією поляків, живучих на українській території, свого пануючого становища, бо другорядних польських письменників поставили рядом з першорядними українськими, як Коцюбинський. Крім того, була і за Коцюбинського вражена тим, що впорядчики збірника - поляки, бувши самі другорядними польськими письменниками (особисто з них Леся Українка нікого не знала), поставили себе в своєму збірнику і через сей збірник поруч з перворядними українцями. Здержано -не похвалююче висловилась вона тоді про згоду Коцюбинського взяти участь в збірнику при таких умовах» [42, с. 220].

Взагалі, Л.Українка «в Коцюбинському вбачала письменника рідного собі по однаково сумлінному і серйозному процесі творчої роботи» [42, с. 232]. Про духовну та творчу спорідненість обох великих душ свідчать і спомини К.Квітки, який писав, що «поява нового твору Коцюбинського завжди була празником для Лесі, і після прочитання нового твору вона звичайно бувала цілий день у підвищеному настрої. Хоча не бачилася з ним, здається, більше десяти останніх літ, проте завжди почувала своєю душею, в якому стані він мається, по прочитанні хорошої новели, і стежила за життям його авторської душі. Один раз, наприклад, прочитавши його нове оповідання, сказала приблизно так: «Прекрасно, як завжди, але видно, що не було самозародженого стимулу до написання сеї речі, а зважив, що треба щось написати, і написав, може, через силу». Розуміється, до деяких давніших оповідань відносилась так, як всі: «Для загального добра» находила розволоченим, а «Поєдинок» неможливо грубим і несмаковитим. Різко осуджувала теж оповідання «Цвіт яблуні». «Тіні забутих предків» привели її в правдивий екстаз. Як прочитала в якомусь російському органі маловажну замітку про сю річ (вона була надрукована в російському перекладі), то сказала: «Нічого вони не тямлять в таких речах» [42, с. 230].

На думку авторів, творчі контакти Л.Українки і М.Коцюбинського були свідченням духовної спільності двох яскравих світочів української національної культури, їх самовідданої подвижницької праці заради пробудження нашого багатостраждального люду та ствердження нових суспільних орієнтирів. На жаль, невблаганною долею їм було занадто мало відміряно часу для втілення своїх задумів. У цьому плані зустріч на творчому вечорі М.Лисенка у квітні 1910 р., можливо, була останньою на їхньому творчому та життєвому шляху. Додамо, що згаданий вечір був влаштований з нагоди приїзду до Києва І.Франка. На цьому ж вечорі виступала Л.Українка, І.Франко читав «Мойсея», а М.Коцюбинський - уривки з повісті «Fata morgana». М.Лисенко виконав свого «Вічного революціонера» на слова І.Франка [32, с. 323].

Окрім висвітлення творчих взаємин Л.Українки і М.Коцюбинського, варто також зупинитися і на деяких інших яскравих постатях вітчизняної культури, так чи інакше пов'язаних з темою нашого дослідження.

Зокрема, відомо, що не менш високо цінувала Л.Українка і творчість Марка Вовчка. Як згадував К.Квітка, Л.Українка «незвичайно високо ставила Марка Вовчка і з приводу відомих ревеляцій Куліша, який писав, що Марко Вовчок добре писала, доки він їй помагав, говорила: чому ж сам Куліш так добре не міг написати. Ніколи не заздрила сучасним письменникам і слово «заздрю» ужила тільки раз у відношенні до мови і навіть до таланту Марка Вовчка.

Шанувала її пам'ять і якось перед другим виїздом на Кавказ (якого взагалі не любила) згадувала з жалем про долю Марка Вовчка, що на Кавказі спочатку згинув її талант, а потім і вона сама. В її зажурених очах можна було тоді прочитати жаске прочуття і порівняння долі. В одному се справдилося, але талант її на Кавказі не загинув - її риса творчості була, певно, вища. Казала, що Марко Вовчок знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє. Зрештою, згадуючи про Марка Вовчка, вона завжди разом з тим згадувала і про свою слабість і всякі родинні обставини, через які вона мало жила на Україні, а як і жила, то не мала змоги мати стосунки з селянами, студіювати їх мову тощо. Се, власне, тоді, як після смерті Марка Вовчка прочитала у «Літературно-науковому віснику», що Вовчок під час розцвіту української творчості жила в Немирові і інших українських містах, бувала на базарах і раз у раз записувала інтересні вирази з уст селян» [42, с. 226-227].

Знала і любила Л.Українка також твори Семена Надсона (1862-1887), який був близький їй за духом та станом здоров'я (з вересня 1885 по червень 1886р. поет перебував у с. Носківцях нинішнього Жмеринського району Вінницької області, куди він прибув на запрошення місцевої поміщиці Ю.С.Пащенко для лікування від сухот). Ще навесні 1886 р. Л.Українка була свідком блискучого літературного успіху Надсона серед київської молоді, а в 1889 р. в листі до брата Михайла вона радила перекладати його поезії (поруч із творами Пушкіна, Лермонтова, Некрасова) українською мовою. До речі, самій Лесі належить переклад надсонівського вірша «О любви твоей, друг мой...» [31].

З глибокою симпатією та сумом писала Л.Українка у поезії «Надсонова домівка в Ялті» про передчасну смерть молодого поета:

«Тіло поета в далекій чужині, -
Там, у тій самій холодній країні,
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,

Кличе поета свого». Із нашим краєм були також пов'язані життя і діяльність Лесиного земляка Григорія Мачтета (1852-1901), який навчався у Немирівській гімназії, а у 1870-1872 роках вчителював у Могилеві-Подільському. За спогадами Марії Михайлівни Старицької, дочки відомого драматурга і поета М.П.Старицького, Г.Мачтет познайомився із Лесею на вечірці у Києві в квартирі М.В.Лисенка. М.Старицька писала, що Григорій Олександрович завжди з великою пошаною ставився до творчості Лесі. І от він попрохав поетесу написати вірша російською мовою. Леся йому нічого не відповіла, але поки Мачтет розповідав, Леся сиділа мовчки у кутку і щось непомітно писала.

Аж ось вона піднялась і, сівши за рояль, продекламувала російською мовою таке рондо:

«Когда цветет никотиана,
Всё, всё тогда полно обмана:
Опасна ночь и тишина,
Как то затишье роковое,
Когда коварная волна
Хранит молчанье гробовое;
И если вы тогда вдвоем,
И перед вами светлы очи,
Как отраженье звездной ночи,
И голос милый вам звучит,
Как будто в тишине журчит
Струя забытого фонтана -
Бегите прочь от этих чар:
Они зажгут в душе пожар,
Когда цветет никотиана».

Незважаючи на різницю в літах, і Г.Мачтет, і Л.Українка були щирими друзями, бо їх єднала любов до своєї землі та віра у її краще майбутнє [40].

Особливе ставлення у Лесі Українки було і до Михайла Старицького (з 1868 по 1882 рік він разом з родиною майже щороку літував на Поділлі у власних маєтках, зокрема, у селах Садова та Карпівка нинішнього Могилів-Подільського району Вінницької області) [29, с. 321]. «Другим своїм учителем, -зазначав К.Квітка, - вважала Старицького яко ліричного поета. Яко автор популярних драматичних п'єс він її, видко, глибоко журив, і вона завжди з поваги до пам'яті його здержувалася, коли проривалося якесь слово осуду, і замовкала.

Як автора серйозних драм вона його поважала, але своїм учителем не вважала - вона взялася за драматичну форму вже зрілою і мала інші шляхи розвою, помимо вчителя її ранньої молодості Старицького.

Не перебільшувала вартості й його ліричних віршів, але ввесь вік поважала його за те, що він серйозно і щиро, з великою працьовитістю розробив українське слово і правильно в свій час орієнтувався в завданнях і літературному шляху українського поета, ведучи українську поезію на простий і достойний шлях європеїзму в той час, коли інші плуталися в нетрях відсталих українофільських теорій, в наш час уже їй непонятних. З почуття сеї поваги любила говорити про заслуги Старицького і не любила про дефекти. Але що найбільше прив'язувало Лесю до пам'яті Старицького і викликало ліричне відношення - се переклади сербських дум, любима лектура Лесі в дитячі роки поряд з поемами оригінальними і перекладами Куліша. Завжди вважали сі переклади одним з кращих пам'ятників українського письменства» [42, с. 227-228].

Щирі, приятельські відносини були у Л.Українки і з донькою М.Старицького Людмилою Старицькою-Черняхівською (1868-1941), яка, на думку ряду дослідників, народилася в с. Карпівка нинішнього Могилів-Подільського району Вінницької області. Остання писала у своїх спогадах: «Мабуть, були ми знайомі з Лесею з самих дитячих років, бо родини наші, себто родини Косачів і Старицьких, хоч і не були рідні по крові, але по душі були рідніші рідних. Перші моменти моєї знайомості з Лесею десь губляться у млі дитячих спогадів, тим більше що й батьки Лесині проживали тоді на Волині і в Київ наїздили нападами. Виразно виступає момент, коли між нас вперше зародилася певна приязнь» [42, с. 396-397]. Також Л.Старицька-Черняхівська підкреслювала, що «як в родині Ростових (у «Війні й мирі» Толстого) панувала атмосфера кохання, так і в наших сполучених штатах (родини Косачів, Лисенків і Старицьких) панувала атмосфера творчості і дружньої приязні, і всі «огнищани», які «тягли» до нашого вогню, були перейняті тим самим духом» [42, с. 402].

Свідченням глибокої, всенародної любові до поетеси, а також її шанування та загальнонародного визнання були щирі слова співчуття та скорботи у зв'язку з її передчасною кончиною. Так, після сумної звістки про смерть великої доньки українського народу, яка надійшла 19 липня (1 серпня) 1913 р., в Сурамі, на ім'я матері Лесі Українки, і в Київ, у редакцію газети «Рада», почали надходити листи і телеграми із висловленням скорботи з приводу важкої національної втрати та співчуття родині покійної. Співчуття були надіслані із найрізноманітніших місць Російської імперії, а також із Галичини та Буковини. Не залишилося осторонь від цієї сумної події і Поділля: до загального горя приєдналися вчителі з Поділля, учні Махаринецької рільничої школи, а також окремі громадяни [42, с. 420-421]. Зокрема, пречудового листа з Києва до редакції газети «Рада» надіслав визначний український мовознавець, етнограф та громадський діяч Кость Михальчук (1841-1914), уродженець с.Зозулинці нинішнього Козятинського району Вінницької області. У листі, надрукованому у №168 газети «Рада» за 24 липня (6 серпня)1913 р., зазначалося: «Вічна пам'ять дорогій, славній Лесі Українці і вічний спокій її гарячому, чесному, гордому серцеві, що, як бурне море, грало у її слабкому, ніжному, недужому тілі! Зайшло Ти, ясне сонечко наше, стемніло навкруги нас, сум обійняв усіх, каменем налягло горе на груди, і самі сльози ллються по нашій тяжкій, невимовній, неповстованій втраті... Та не згасло те ясне світило, яке Ти в думках людських засвітила; не вистигне те, яким Ти померзлі душі обігріла; не загине та безсмертна сила, якою Ти в піснях своїх лицарський дух наш, знесилений безнадійною віковою титанічною борнею, - підняла, оживила й до дальшого, дужчого бою за вічне добро, красу, волю та правду натхнула й загріла.

Слава Тобі, рідна співачко, горда правнучко героїчних українок, оборонок Буші! На вічні віки слава! І люба постать твоя вічно витатиме між нами!» [33, с. 251].

До телеграм співчуття приєднали свій голос і представники української громади з Вінниці. «Поділяємо тяжку втрату, -говорилося у телеграмі «Вінницьких українців», опублікованій у газеті «Рада» 25 липня (7 серпня) 1913р. - Земля пухом великій українці» [33, с. 254].

Не менш щирою була і телеграма невідомої росіянки із Вінниці. «Поклоняюсь праху великой украинской женщины», -телеграфувала ця «великоросска» в газету «Рада» 26 липня (8 серпня) 1913 р. [33, с. 257].

Попри передчасну смерть, Леся Українка і сьогодні сіє в світі «розумне, добре, вічне», адже її глибоко гуманна та волелюбна поезія, подолавши простір і час, доноситься до розуму і сердець наших сучасників. Адже, як говорила вона, «з рук смерті люди дістають безсмертя».

Шануючи пам'ять геніальної поетеси, заходами і коштом українського громадянства у 1914 р. театр М.Садовського у Києві вперше поставив «Камінного господаря». Постановниками були режисери Г.Матковський та М.Старицька. В ролях виступали: М.Садовський, І.Мар'яненко, О.Корольчук, І.Ковалевський, П.Коваленко, М.Малиш-Федорець, Є.Хуторна, І.Терентьєв та ін. Оформлення п'єси здійснив наш земляк, відомий театральний художник і графік І.М.Бурячок (1877-1936) [42, с. 385]. На думку сучасників, оформлення цієї вистави було напрочуд вдалим. Так, один із акторів та режисерів театру, В.С.Василько (1893-1972), відзначаючи внесок І.Бурячка в успіх постановки, писав, що його нові костюми й декорації «цілком відповідали не лише стильовим ознакам епохи, а найголовніше - духові п'єси Лесі Українки, її філософському змістові. Це була сувора, похмура Іспанія, а не та шаблонна, оперна, яка так часто з'являлась в інших виставах. Особливо вдале, цікаве за планіровкою оформлення 2-ї дії -внутрішнього дворика з фонтаном посередині, а також печера над морем і кладовище у Мадріді. Матеріальне оформлення вистави було на високому художньому рівні: костюми і аксесуари добротні, витримані в єдиному стилі» [6, с. 86-87].

До невмирущих п'єс Л.Українки звертались у наступні роки як професійні, так і аматорські театральні колективи. Скажімо, у 1923 р. вистава «Лісова пісня» увійшла до репертуару Державного нового драматичного театру ім. І.Франка, який гастролював тоді у Вінниці (до речі, цей театр виник 28 січня 1920 р. саме у нашому місті внаслідок об'єднання театральних груп Амвросія Бучми та Гната Юри). Головним режисером цієї вистави був добре відомий вінничанам Гнат Юра (1888-1966). Та й виконавці головних ролей О.Юра-Юрський (дядько Лев), О.Рубчаківна (Русалка), Ю.Смолич (Лісовик), Ф.Барвінська (Мавка), Т.Юра (Водяник) та ін. не були чужими для любителів сценічного мистецтва у Вінниці. [33, с. 327-328].

У 1934 р. у Вінниці відбулися нові гастролі тепер уже Київського державного драматичного театру ім.І.Франка, який знову показав мешканцям міста драму-феєрію Л.Українки «Лісова пісня». У головних ролях були майже ті ж самі актори: О.Рубчаківна, М.Шульга (Русалка водяна), О.Юрський (дядько Лев), заслужена артистка республіки Ф.Барвінська (Мавка лісова), М.Романовський (Лукаш), Т. Юрівна, А.Дринівна (Русалка польова) та ін. Художнє оформлення вистави здійснив наш земляк, уродженець м.Вінниці Матвій Драк (1887-1963) [33, с. 344-345].

Досить показовим у вищезазначеному плані є також документ із фондів Державного архіву Вінницької області (ДАВО), в якому йдеться про заходи по вшануванню пам'яті Лесі Українки, котрі були ухвалені на засіданні шкільної ради Томашпільської районної трудової школи 21 лютого 1927 р. З цією метою у школі 26 лютого було влаштовано тематичну вечірку, в ході якої з доповіддю «Біографія та літ. діяльність Л.Українки» виступив учень VI-ї громади Куницький. Учні школи прочитали також вірші Л.Українки «Напис на руїні» (Закорчевна, V громада та ін.), «Слово» (Круш., IV громада), «Гетьте, думи» (Напаснюк, IV громада). Після закінчення вечірки школярам, дошкільнятам та лікбезівцям було вручено подарунки на суму біля 50 крб., які були зібрані батьками та різними організаціями [24, арк. 48-49 зв.].

У фондах ДАВО зберігається копія постанови № 67 Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У від 19 січня 1946 р. «Про відзначення 75-річчя з дня народження класика української літератури, видатної письменниці Лесі Українки». Згідно цієї постанови було утворено ювілейний комітет (голова - О.Є.Корнійчук), до складу якого увійшли і такі добре відомі подолянам люди, як П.Г.Тичина, А.М.Бучма, Г.П.Юра, М.Т.Рильський, Ю.К.Смолич, К.В.Квітка. Планом ювілейних заходів передбачалося проведення в м.Києві та основних культурних центрах України урочистих зборів, присвячених творчості і діяльності Л.Українки, театральних вистав, висвітлення творчої та громадсько-політичної діяльності поетеси на сторінках преси, а також видання повної збірки її творів у 15-ти томах [27, арк. 46-48].

У відповідь на постанову центральних органів влади, виконком Вінницької міської Ради депутатів трудящих 22 лютого 1946 р. прийняв постанову «Про ознаменування в м.Вінниця 75-річчя з дня народження української письменниці Лесі Українки». Згідно цієї постанови, 28 лютого 1946 року у Вінниці в приміщенні драмтеатру передбачалося проведення урочистого вечора з доповіддю про життя та творчість Л.Українки. Крім цього, на великих підприємствах, в установах, бібліотеках та навчальних закладах міста планувалося проведення лекцій про творчість Лесі Українки , а у школах - аналогічні бесіди [21, арк. 50].

Як повідомляла тогочасна преса, на урочистому вечорі в драмтеатрі з доповіддю про життя і творчість славетної української поетеси виступив завідуючий кафедрою української літератури Вінницького педагогічного інституту В.М.Борщевський, а після його доповіді артисти філармонії і драмтеатру виконали вірші, пісні і уривок з драми Л.Українки «Лісова пісня» [7]. Також В.Борщевський виступив 24 лютого 1946 року в газеті «Вінницька правда» із статтею «Леся Українка», в якій переконував читачів у тому, що «Леся Українка стала співцем двох священних почуттів - класової любові і ненависті» [5]. На жаль, у цій статті нічого не було сказано про зв'язки великої доньки українського народу з нашим краєм. І це, зрештою, не дивно, адже, як влучно зауважив О.Довженко, «єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна». Лише із пробудженням національної самосвідомості українського народу та послабленням імперських позицій інтерес до невідомих та напівзабутих сторінок нашого минулого знову починає відроджуватися, свідченням чого є зростаюча кількість досліджень та публікацій із краєзнавчої тематики (в тому числі і про зв'язки родини Косачів з Поділлям).

В цілому, як зазначав І.Глинський, «подільські сторінки в житті й творчості славної доньки українського народу - значні і цікаві, до того ж мало вивчені. Це сторінки великої любові до чудового краю над Бугом та Дністром, до його людей, до його поетичного слова» [11].



Родина Косачів і Поділля

  1. Від авторів
  2. Частина I. Подільські сторінки життя і творчості Лесі Українки
  3. Частина II. Ім'я Косачів на літературній карті Вінниччини
  4. Джерела та література
  5. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 1
  6. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 2
  7. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 3
  8. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 4
  9. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 5
  10. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 6
  11. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 7
  12. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 8
  13. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 9
  14. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 10
  15. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 11
  16. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 12
  17. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 13
  18. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 14
  19. Поділля у долі видатної родини
  20. Вшанування пам'яті на Вінниччині
  21. Довідкові видання
  22. Бібліографічні матеріали
  23. Афоризми Лесі Українки
  24. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше