ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Родина Косачів і Поділля

Версія для друку

Частина II

Ім'я Косачів на літературній карті Вінниччини

Окрім Лесі Українки, наш край своєю творчою присутністю одухотворювали й інші члени великої та дружньої родини Косачів (мати Олена Пчілка, сестри Ісидора та Ольга з чоловіками Юрієм Борисовим і Михайлом Кривинюком, а також Олександра Судовщикова, дружина передчасно померлого брата Лесі Михайла Косача). Усі вони у 20-х роках минулого століття жили і працювали у місті над Дністром, яке для них стало рідним. Найперше це стосується молодшої Лесиної сестри Ісидори Косач, яка зі своїм чоловіком Юрієм Григоровичем Борисовим, земським агрономом, оселилася у Могилеві-Подільському ще восени 1912 р. [34, с. 132].

Однак, Могилів-Поділь-ський був не єдиним містом на Поділлі, де проживали Косачі. Наприклад, з автобіографії Ю.Г.Борисова відомо, що з 6 лютого по листопад 1912 р. він працював агрономом Погребищенської дільниці [23, арк. 65 зв.], а, отже, проживав у Погребищі. Це припущення підтверджує у своїх спогадах Ісидора Косач-Борисова, котра писала: «Наприкінці травня (1911 р. - Авт.) Леся, повертаючись з Єгипту до місця її сталого побуту на Кавказі (Кутаїсі), де працював Климент Васильович, заїхала до мами в Київ. І пробула там тижнів зо два.

Щоб побачитися з Лесею, ми - сестра Ольга з Катеринослава, де вона лікарювала, і я з Погребища на Київщині, де мій чоловік працював, - приїхали теж до мами» [42, с. 313].

Наступна подільська адреса сім'ї Косачів - село Чернятин на Вінниччині (нині Жмеринський район), звідки Ісидора Косач 29 червня (12 липня) 1913 р. відправила телеграму до Ольги Косач-Кривинюк у Катеринослав з проханням повідомити адресу Лесі Українки [33, с. 230]. Після цього, як відомо, І.Косач-Борисова терміново виїхала до Грузії, де в цей час стан здоров'я Лесі катастрофічно погіршився...

На нашу думку, згадка про Чернятин у телеграмі може бути пов'язана з тим фактом, що батько Юрія Григоровича Борисова, Григорій Васильович (міщанин за соціальним станом), на початку дев'ятисотих років XX ст. був управляючим гуральні в селі Маньківці нинішнього Барського району Вінницької області, що належала поміщиці Марії Миколаївні Львовій. Маєток же цієї землевласниці, а також поштова контора, знаходились у селі Чернятин [1, с. 276]. Отже, не виключено, що Ю.Борисов разом із сім'єю міг перебувати на той час у свого батька.

Наступна подільська сторінка у біографії Косачів пов'язана з містом Бар. На думку краєзнавця з Бару Миколи Йолтуховського, Косачі-Борисови опинилися в цьому місті у 1919 році, рятуючись від денікінців, котрі у цей час наступали на Київ. А зупинилися Косачі в будинку Березовського, економа колишнього поміщика з села Шпирок Сергія Михайловича Іваницького (нині це будинок № 4 по вулиці М.Володарського [30]. Саме біля цього будинку була зроблена унікальна світлина, на якій зображені поруч 7-річна Ірина Дмитрівна Краузе (1912-1997), донька викладачів Барського реального училища, та дівчинка у білому платтячку (Леся (Олеся) Борисова, дочка наймолодшої сестри Лесі Українки). Вгорі, над Лесею, молода жінка з дитиною на руках, ймовірно, Ісидора Косач-Борисова (на жаль, знімок не досить якісний, через що неможливо розрізнити риси обличчя [39].

Про перебування Косачів-Борисових у Бару засвідчують і архівні фонди місцевих нотаріусів. Зокрема, в алфавітній книзі на 1913 рік барського нотаріуса Олександра Івановича Янковського під № 987 записана довіреність у вищезгаданого нотаріуса Григорієм Васильовичем Борисовим (на жаль, сам текст цієї довіреності не зберігся) [20, арк. 4 зв.].

Окрім цього, у фонді барського нотаріуса Івана Григоровича Рапопорта є запис довіреності за № 77 від 24 квітня (7 травня) 1920 р., яку надали Олександр та Юрій Григоровичі Борисови, а також Віра Григорівна Рот (дівоче прізвище Борисова), своєму брату Василю Григоровичу Борисову. Згідно цієї довіреності, останній отримував повне право розпоряджатися (аж до права продажу) усім рухомим та нерухомим майном своїх братів та сестер, що знаходилося в місті Бар [19, арк. 119 зв.].

Все ж таки, найяскравіша та найвідоміша сторінка у подільській біографії родини Косачів - могилів-подільська. У цьому плані досить цінним є ряд справ 20-х рр. XX ст., що зберігаються у Державному архіві Вінницької області та стосуються діяльності Могилів-Подільського сільськогосподарського технікуму ім.Е.Я.Селяніна і його персоналу. Зазначений технікум виник 8 серпня 1921р. при селі Немія, що неподалік від Могилева, на базі господарства колишнього землевласника Красовського. Згодом, 21 серпня технікуму було відведено садки, що примикали до садиби Красовського, та 50 десятин ріллі. Новий технікум мав випускати фахівців із виноградарства та виноробства, а також із рільництва. Завідуючим (управителем) технікуму було призначено Ю.Г.Борисова [23, арк. 57, 96].

Оскільки у Немії не виявилось придатних для навчання будинків, то теоретичні заняття проводились у приміщенні педагогічних курсів у Могилеві-Подільському по вулиці Виноградній, 34. Через значні організаційні та матеріальні труднощі навчання у технікумі розпочалось лише 12 березня 1922р., а першими слухачами стали. 7 студентів підготовчого курсу [23, арк. 57]. Надалі кількість слухачів поступово збільшувалася: із 36 студентів на початку 1 триместру 1922-23 академічного року до 52-х на початку 2 триместру того ж таки року [23, арк. 50]. Досить промовистим у діяльності технікуму виглядав і такий момент, відзначений його управителем Ю.Борисовим у листі на адресу Укрголовпрофосвіти у Харкові від 18 червня 1923 р.: «Не посліднє значіння має й той факт, що наш технікум, один з незначного числа технікумів, вживає викладової мови української» [23, арк. 51]. До речі, замовляючи підручники для технікуму (а серед них були О.Єфремова з історії українського письменства, І.Огієнка з історії української культури, М.Грушевського з історії України та Н.Григоріїва - Нашого із всесвітньої історії), Юрій Григорович наголошував, що «всі підручники бажано мати на українській мові» [23, арк. 8].

Очевидно, що на духовну ауру технікуму впливав і той факт, що у ньому на той час працювали сестра Л.Українки Ісидора з чоловіком, а також Михайло Кривинюк, чоловік сестри Ольги. Із тогочасних документів, що дійшли до нашого часу, зокрема, відомо, що Ісидора Петрівна Косач - Борисова працювала у Могилів-Подільському сільськогосподарському технікумі з 1 жовтня 1922 р., читаючи у ньому лекції з хімії [23, арк. 32]. Паралельно з цим, у 1922-1923 рр. читала хімію і географію також і на педкурсах [23, арк. 79 зв.].

Значний інтерес для дослідників можуть також складати особова справа і автобіографія І.Косач-Борисової, датовані 6 лютого 1923 р. Зокрема, із автобіографії ми дізнаємось, що І.П.Косач-Бори-сова народилась 1888 р. у Ковельському повіті Волинської губернії. У 1905р. закінчила Фундуклеївську гімназію у Києві. Після цього вступила на Стебутівські сільськогосподарські курси у Санкт-Петербурзі, однак, через захворювання на малярію, не закінчила їх. Восени 1906 р. вступила на сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту, яке закінчила у січні 1911 р. Після цього деякий час служила у Васильківському повітовому земстві Київської губернії. З осені 1911 р. до 1912 р. включно проходила агрономічну практику на Кишинівській дослідній станції при Бессарабському училищі виноградарства і виноробства. Згодом тривалий час працювала у хімічній лабораторії Бессарабської дослідної станції, здійснюючи аналіз вин та їх фальсифікатів. З осені 1912 р. Ісидора Петрівна разом з чоловіком переїздить до Могилева-Подільського. Через хворобу та виховання малолітньої доньки аж до 1918 року залишається без роботи. Надалі, з 1918 до 1919 р. викладає природничу історію та українську мову в гімназії Л.Я.Ващенко-Захарченко у Могилеві-Подільському, потім (у 1920 р.) в трудових школах № 5 і 6 природознавство, теорію словесності та історію української літератури. У 1920-1921 рр. викладала фізіологію і анатомію людини, а також хімію і географію у соціально-економічній школі № 2. З 1922 р., як вже зазначалося вище, працювала у Могилів-Подільському сільськогосподарському технікумі та на педкурсах (до 1923 р.) [23, арк. 78-79 зв.].

Завідуючим технікумом (з 8 серпня 1921 р.), в якому працювала Ісидора Косач, був її чоловік Юрій Григорович Борисов. З матеріалів його особової справи, а також автобіографії, датованих 20 березня 1923 р., відомо, що народився він 1886 р. у с.Верхівка Могилівського повіту Подільської губернії (нині - Барського району Вінницької області). Закінчив реальне училище у Києві, а згодом -сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту (1906-січень 1911р.). З 6 лютого по листопад 1912 р. служив агрономом Погребищенської дільниці у Бердичівському повітовому земстві. З 1 грудня 1912 р. до серпня 1914 р. працював повітовим агрономом у Могилів-Подільському земстві. Одночасно організував сільськогосподарські курси, на яких виступав як лектор, а також широко розповсюджував агротехнічний досвід серед селян позашкільним шляхом. Під час Першої світової війни перебував на фронті. Зазнав австро-угорського полону, в якому пробув з листопада 1914 до серпня 1918 р. Після звільнення з полону повернувся додому, де знову зайняв посаду повітового агронома. З березня 1919 р., після приходу більшовиків, працював завідуючим підвідділом радянських господарств, а згодом - завідуючим повітовим земельним відділом (до грудня 1920 р.). Після цього до жовтня 1922 р. працював завідуючим підвідділом сільського господарства та землеустрою. Крім цього, читав лекції слухачам сільськогосподарських курсів та курсантам партійної школи. З 1 жовтня 1922 р. залишив службу у земвідділі, аби повністю зосередитись на педагогічних та господарських справах сільськогосподарського технікуму, управителем якого він був призначений 8 серпня 1921 р. У цьому ж технікумі Юрій Григорович читав лекції з ботаніки, а на педкурсах - з агрономії. Разом з сім'єю (дружина, дочка 8 р., теща 74 р. і родичка 62р.) станом на 20 березня 1923 р. мешкав у Могилеві по вул. Виноградна, 5 [23, арк. 65-66 зв.].

Також у Могилів-Подільському сільськогосподарському технікумі працював з 1 жовтня 1921 р. (викладав зоологію та алгебру) Михайло Васильович Кривинюк, чоловік Лесиної сестри Ольги [23, арк. 32]. З його особової справи та автобіографії, заповнених 20 березня 1923 р., відомо, що народився він 1871 р. у селі Гнойниця Плужанської волості Острозького повіту Волинської губернії. Навчався у сільській школі, 6-класній Острозькій прогімназії та Житомирській гімназії (закінчив у 1894 р.). Після цього продовжував навчання на природничо-історичному відділенні фізико-математичного факультету Київського університету, однак, на 3-му році навчання за зв'язок з українськими соціал-демократами був заарештований жандармами. Просидівши в ув'язненні у Лук'янівській тюрмі чотирнадцять з половиною місяців, у 1889 р. був висланий на 2 роки під гласний нагляд поліції в Астраханську губернію. На щастя, місцевий губернатор виявився досить толерантною та далекоглядною людиною, яка звикла цінувати освічених, розумних людей. Тому-то Михайло Васильович провів усі роки заслання не у глухих провінційних закутках, а на службі в Астраханській управі.

Після звільнення із заслання М.Кривинюк спробував поновити своє навчання в університеті, але невидиме тавро політично неблагонадійної людини повсюди закривало перед ним двері вищих навчальних закладів. Лише у Львові, який належав тоді Австро-Угорській імперії, вдалося восени 1903 р. стати студентом механічного відділення місцевого політехнікуму. Однак, через брак коштів не затримується надовго і там. У пошуках кращої долі навесні 1904 р. відправляється в Прагу, де восени того ж року стає студентом Празького політехнікуму, а також підробляє на життя викладанням у школі Індержіха. Під час одного з візитів на літні канікули додому (1907 р.) був арештований поліцією. І хоча суд, який відбувся у Житомирі в 1908 р., виправдав його, дорога на Прагу виявилась закритою.

У пошуках заробітку у 1909 р. влаштовується на роботу в 1-ше Взаємне Товариство страхування життя, а в 1910 р. - у Київське відділення Волзько-Камського комерційного банку. Надалі, з листопада 1914 р. переходить на аналогічну роботу у Катеринославське відділення цього ж банку. Згодом, у 1920 р. служив у комісії з ліквідації приватних банків при Катеринославському губфінвідділі і, одночасно, у 1919-1920 рр. був викладачем української гімназії. Через скорочення штатів у губфінвідділі в 1920 р. переходить на роботу у підготовчу до електротехнічного технікуму школу в селі Чаплі Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Рятуючись від голоду, восени 1921 р. разом із сім'єю опиняється у Могилеві-Подільському. Тут він влаштовується на роботу у сільськогосподарський технікум, поєднуючи викладацьку діяльність із службою у місцевому союзі сільськогосподарських кооперативів (з 1922 р.) [23, арк. 68-71].

Із Могилевом-Подільським були пов'язані неповторні миті життя й Ольги Косач-Кривинюк, -найближчого друга Л.Українки, її першого біографа, лікаря, педагога, перекладача, етнографа, фольклориста. До міста над Дністром вона прибула восени 1921 р. із Лоцманівської Кам'янки (біля колишнього Катеринослава), де лікувала людей від різних хвороб.

«Кривинюки, - розповідала згодом про їхню подорож київська дослідниця Л.П.Мірошниченко, -пливли на палубі буксирного пароплава, а далі була нестерпна

поїздка залізницею в Могилів-Подільський. З маленькою дитиною треба було забиратися в переповнений холодний товарний вагон, підлога якого висвічувала величезними дірами. Пересадка була у Жмеринці. За законом воєнного часу подорож вимагала наявності у пасажира посвідчення про дозвіл на проїзд «Особого отдєла». Такий моторошний документ, виданий «Бюро пропусков военно-контрольного пункта № 1 Особого отдела» 18 жовтня 1920 року,

грізно нагадував громадянці Косач О.П., що він діє лише 2 тижні і тільки до Жмеринки.

«Економічний і психологічний ефект такої подорожі у ті часи можна порівняти з наслідками землетрусу», - пригадував цю поїздку старший син Кривинюків; йому тоді йшов шістнадцятий рік» [35, с. 14].

Після прибуття до Могилева, відзначала вже згадувана Л.П.Мірошниченко, «Ольга Кривинюк не стала шукати лікарської служби, а пішла вчителювати.

З листопада 1923 р. по жовтень 1924 р. вона викладала українську мову та літературу в 1-й трудовій школі ім.І.Франка, а Михайло Васильович був секретарем повітової кооперативної організації і викладав зоологію в агрономічному технікумі в Немії, де викладала й Ісидора Петрівна. Син Михайло вчився в Могилів-Подільській електропрофшколі. Вона відкрилася 1922 р., і Михайло Кривинюк був одним з 22-х учнів першого випуску 1924 р.» [34, с. 133].

Ця ж дослідниця відзначала, що О.Косач-Кривинюк організувала при школі ім.І.Франка дитячу драматичну студію, де були поставлені п'єси Олени Пчілки «Весняний ранок Тарасовий», «Казка Зеленого Гаю», «Дві чарівниці», «Скарб (Вечір на Івана Купала)», «Боротьба», «Кобзареві літа», «Мир миром» та ін. [34, с. 134]. Вистави відбувалися, за спогадами могилівців, у будинку № 17 по вулиці Пушкінській.

Відомо також, що у 1923 р. О.Косач-Кривинюк їздила з Могилева у Катеринослав до Петра Єфремова, щоб придбати автографи Л.Українки, публіковані в журналі «Червоний шлях». «...Найважніше тут не принцип і не наше самолюбство, - писав К.Квітка О.Косач-Кривинюк 5 травня 1923 р. перед її поїздкою, -а те, щоб рукописів редакція «Черв[оного] шляху» не скрила по використанні, і в разі, якщо «Черв[оний] шлях» надрукує зі змінами чи пропусками для надання бажаної тенденції, щоб була потім змога надрукувати, як є, якби ти могла поїхати в Катеринослав, бо я ніколи не вмів твердо говорити і завжди пасував, а головне, що ти з Петром Єфремовим знайома» [35, с. 16-17].

Ось так, завдяки О.Косач-Кривинюк, автографи тих п'яти творів Л.Українки (до речі, єдині примірники автографів) нині зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України [35, с. 17].

Порівняно недавно одному з авторів цього дослідження у фонді Вінницького окружного адміністративного відділу, що зберігається у Державному архіві Вінницької області, пощастило виявити унікальний документ, який розкриває нові подробиці перебування О.Косач-Кривинюк на Поділлі. Це -справа про виїзд за кордон Косач-Кривинюк Ольги Петрівни, датована 1924 роком. Справа ця була пов'язана з дорученням, яке Ользі Петрівні 15 березня 1924 р. надав Антон Борисович Шимановський, колишній чоловік її сестри Ксенії, котра проживала у Празі. Ось що, зокрема, було сказано у цьому документі: «Поручаю Ольге Петровне Кривинюк, урожденной Косач, сестре моей первой жены (Ксении Петровны Косач-Шимановской) привезти мою дочь Ксению, родившуюся в г.Лозанне (Швейцария) в 1911 году в марте месяце, и ныне находящуюся с матерью в Праге, ко мне в г. Ленинград.

Адрес мой: Ленинград, Манежный, 7, кв. 14. Место службы -Союз Сельско-Хозяйственной Кооперации Северо-Западного Района «Трудсоюз». Должность - Член Правления Трудсоюза» [22, арк. 12].

Сама ж О.П.Косач-Кривинюк в опитному листі від 12 червня 1924 р. так пояснювала мету свого візиту за кордон: «Еду, чтобы привезти племянницу 13 лет, дочь сестры Ксении Косач-Шимановской, по поручению её отца, а также, чтобы при случае посоветоваться с врачами относительно болезни сердца, которой я страдаю» [22, арк. 2].

За даними Ольги Петрівни, Ксенія Косач, яка виїхала за кордон у 1907 році, проживала в Чехії у місті Прага, де заробляла на життя передруком різних матеріалів на друкарській машинці, а також приватними уроками французької мови [22, арк. 1 зв.].

Цікаво, що свого часу мала чудову нагоду осісти у Празі й сама Ольга Косач, однак, доля розпорядилася зовсім по-іншому. Так, у відповіді на запитання про перебування в минулому за кордоном, Ольга Петрівна зазначила: «В 1906 г. для усовершенствования в науке, после окончания Петербургск[ого] медицинского института, ездила в Чехию в г. Прагу, где работала в акушерской клинике известного профессора Павлика. В 1913г. для ознакомления с постановкой дела призрения брошенных родителями детей была командирована Екатеринославским губернским земством в западно-европейские страны и побывала в главных городах Австро-Венгрии, Швейцарии, Италии, Франции, Англии, Бельгии, Германии. При Советской Власти за границей не была» [22, арк. 1 зв.].

Досить цінними для дослідників є також свідчення біографічного плану, що наводяться в опитному листі. Зокрема, на відміну від офіційної дати і місця народження (26 травня 1877р. в м.Новоград-Волинський сучасної Житомирської області, як це подає «Українська літературна енциклопедія».-К., 1995, т. 3, с. 12) О.П.Косач-Кривинюк у вищезгаданому листі зазначає, що вона народилася 20 липня (за старим стилем) 1876 р. у м.Луцьк Волинської губернії. Далі, говорячи про свою професію та службову кар'єру, Ольга Петрівна пише: «Врач-воспитатель. До 7 ноября 1917 г. служила врачем, заведыв[ала] детским патронажем Екатеринославского губ. земства. С 7/XI-1917 по 1/VIII-1921 г. - врачем, завед[ующей] детск[им] патронажем Екатеринослав[ского] Губздрава. С 1/VIII-1921г. по 1/XI-1923 г. была больна, не работала, находилась на иждевении мужа Михаила Вас[ильевича] Кривинюка, живущего в г.Могилеве-Подольском в Мало-Греческом тупике, д. №14, по Виноградной ул[ице] д. № 5, и в настоящее время -в Романовском переул[ке], д. № 29. С 1 ноября 1923 г. служу учительницей в Могилев-Под[ольской] трудовой школе № 1» [22, арк. 1 зв.]. Далі О.П.Косач-Кривинюк уточнювала місце свого проживання, починаючи з 1914 року: з 1914 до 18 серпня 1921 р. - с. Лоцманська Кам'янка Катеринославського повіту тієї ж губернії, будинок лікаря патронажу; з 18 серпня до 1 вересня 1921 р. - перебувала в дорозі з м. Катеринослав до м.Могилів-Подільський; з 1 вересня 1921р. по звітний час - у Могилеві-Подільському (з 10 травня 1924 р. мешкала там у Романівському провулку в будинку № 29) [22, арк. 2].

Наразі залишається відкритим питання, чи скористалася все-таки своїм правом на виїзд за кордон О.П.Косач-Кривинюк? Тим паче, що й офіційна влада начебто не чинила спротиву тим намірам. Зокрема, у довідці, виданій управлінням Могилів-Подільського прикордонного загону ДПУ 8 червня 1924 р., зазначалося, що «препятствий к выезду его (О.П.Косач-Кривинюк. - Авт.) за границу в Чехию со стороны Управления Могилев-Под. Погранотряда ГПУ не встречается» [22, арк. 9]. Більше того, на офіційному бланку заяви навіть була зазначена дата виїзду - 30 серпня 1924 р. [22, арк. 1].

Відтак, у світлі вищезазначених документів набувають ваги зовсім інші мотиви, які спонукали родину Косачів-Кривинюків восени 1924 р. залишити Могилів-Подільський і перебратися до Києва (О.Косач-Кривинюк разом з чоловіком Михайлом, двома синами Михалком та Васильком і старенькою матір'ю Оленою Пчілкою). У Києві О.Косач-Кривинюк працювала вчителькою української мови у трудовій школі № 20 і, одночасно, лектором української мови в лекторському бюро в справах українізації радянських установ. Через рік, у 1925-му, до Києва з Могилева-Подільського теж із родиною приїхала наймолодша сестра Л.Українки Ісидора Косач-Борисова [45, с. 121-122].

До речі, з київського листа О.Пчілки до О.Іванова в Могилів-Подільський, датованого 29 березня 1925 р., ми дізнаємося, що виїхали Косачі з міста над Дністром у неприємному настрої: « Може бути, що те велике свинство, котре зробили Юрію в Могилеві (так нагло і безцеремонно), піде йому на користь, так само, як і його дружині». Закінчується цей лист також із не вельми приємною згадкою про місто: «Бувайте здорові та Богові милі! Коріння наше з Поділля вирвано, а через те не сподіваюсь бути там» [43].

Зрештою, таке ставлення московсько-більшовицької влади до відомої далеко за межами України родини зовсім не випадкове. Адже відомо, що згодом, у 30-ті рр., цю родину, як і багато інших, не оминула хвиля жорстоких репресій з боку панівного режиму. Зокрема, зазнали арешту та заслання Ісидора Петрівна (у 1937-1940 рр.) та її чоловік Юрій Борисов (у 1930-1933 та 1938-1941рр.), який загинув за нез'ясованих обставин у перші місяці війни. Також був заарештований, причому одним із перших у справі СВУ (Спілки визволення України), чоловік Лесиної сестри Ольги Михайло Кривинюк. Однак, невдовзі Михайла виправдовують і випускають із в'язниці [44]. На початку 1942 р. він трагічно загинув на Уралі під колесами потяга, простуючи на город за картоплею (перед цим він приїхав у Свердловськ провідати старшого сина Михайла) [45, с. 126].

Затримали у 1933 р. за сфабрикованою причетністю до діяльності СВУ і чоловіка Л.Українки Климента Квітку. Проте йому вдалося уникнути арешту. Тікаючи від переслідувань, він перебирається до Москви, а пізніше до Караганди і Алма-Ати. В Москву К.Квітка повертається перед війною, а в 1953 р. він помирає.

Ледь не зазнала нового арешту напередодні свого 81-річчя і О.Пчілка. Від арешту її врятувала лише хвороба. З'ясувалося, що «знову поставити її на ... паралізовані ноги не могли ні Бог, ні органи» [44]. Через три місяці після цього О.Пчілка помирає.

Що ж стосується подальшої долі Лесиних сестер, то вони залишилися в окупованому німцями Києві і ранньої осені 1943 р. виїхали звідти на Захід [29, с. 162-163]. До речі, у таборі для переміщених осіб у німецькому місті Аугсбург в 1945 р. разом з ними проживав письменник Микола Студецький (Скеля), уродженець с.Флорине Бершадського району Вінницької області. Він же був і серед людей, які проводили Ольгу Петрівну в останню скорботну дорогу [3].

Окрема тема для розмови - перебування у Могилеві-Подільському матері Л.Українки Ольги Петрівни Драго-манової-Косач (Олени Пчілки). Раніше вже згадувалося про її короткочасні відвідини Могилева у 80-х рр. XIX ст. Нове побачення із містом над Дністром у неї відбулося 1920 р. Сюди Ольга Петрівна була змушена переїхати з Гадяча після скандальної участі у Шевченківському святі 11 березня. Під час згаданого свята літня жінка не побоялась стати на захист національного прапора, якого зірвав із бюста Тараса Григоровича більшовицький комісар Крамаренко. Коли ж їй не вдалося це зробити, вона виголосила палку промову, за що й була заарештована. Лише на прохання дочки Ісидори з численною групою учасників свята О.Пчілку було звільнено за умови, що вона негайно покине Гадяч. При цьому їй не дозволили забрати з собою ні особисті речі, ні рукописи, ні домашню бібліотеку, які невдовзі були розграбовані і знищені [4].

За спогадами однієї з родичок Л.Українки, колишньої могилівчанки Віри Григорівни Рот, «Олена Пчілка в 1920 р. оселилася в дочки Ісидори (в кам'яному будинку працівників залізничного вокзалу Віліха. - Авт.). Пізніше сюди приїхали Кривинюки: Ольга Петрівна та Михайло Васильович. Коли Борисова призначили зав.сільгосптехнікуму на Немії, усі жили на Немії, а на зиму переїхали на Виноградну вулицю...»[10]. На останній Косачі мешкали у найнятому будинку Карпова, де згодом розміщувався лісгоспзаг [16]. Саме там у 1972 році по вулиці Піонерській, 11 (з 1996 р. - вул. імені О.Пчілки), було встановлено меморіальну дошку [12] з написом: «У цьому будинку в 1920-1924 роках проживала письменниця Олена Петрівна Косач (Олена Пчілка), мати видатної поетеси Лесі Українки» [13]. На жаль, у 1992 р. цей будиночок було знесено і нині про нього нагадують хіба що спогади старожилів та тогочасні фотографії [43].

Хоча Олена Пчілка прибула до міста над Дністром вже немолодою, однак старий бібліотекар Йосип Гольденберг розповів колись місцевому краєзнавцю М.Горобцю про досить красиву, середнього зросту, у чорній плюшевій шубці, у квітчастій хустині, із старовинним намистом на шиї, жінку, котра дуже багато читала українських, російських та зарубіжних авторів [15].

Остання могилівська адреса О.Пчілки та її родини - вулиця Романівська, 29. Саме цю адресу О.Пчілка позначила на аркуші з автографом свого доопрацьованого перекладу пушкінського «Анчара»: «Виправлено в червні 1924 р. в Могилеві-Под., Романівська вул., 29. Будинок в горах та в садах» [10]. Жили там Косачі на розі провулку Романовського й вулиці Пушкінської, в будинку (над самим провулком) Гаращеневського, який сам оселився в квартирі у глибині двору. Пізніше, вже на вулиці 20-річчя ВЛКСМ, на місці обох будинків стояв заводський склад [12].

Незважаючи на досить поважний вік, О.Пчілка продовжувала плідно творити на подільській землі. Зокрема, в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України зберігаються її авторизовані машинописи: п'єса «Мир миром» (з датою: «Могилів, 1921 року, 2-го квітня»); «Киселик» (з написом: «м.Могилів на Поділлю, 1921 року квітня 5-го»; п'єса «Скарб» (з поміткою: «Написано в Могилеві-Подільськім у квітні 1921 року, перед Великодним Святом») [34, с. 134].

У місті над Дністром О.Пчілка також читала лекції з української мови та літератури на учительських курсах, опікувалася юними аматорами сцени у драматичному гуртку, організованому при школі ім.І.Франка (там же було поставлено цілий ряд її п'єс та опереток), збирала перлини народної творчості. За свідченнями вже згадуваної В.Г.Рот, О.Пчілка часто ходила по околицях міста, бувала в с.Лядовій [10], а також у селах Юрківці, Серебрія, Озаринці. Про це ж згадує і Олеся Борисова, дочка І.Косач-Борисової та Ю.Борисова: «Я ніколи не забуду (мені тоді було 7-8 років) тої чудесної пори як ми «товаришували» з бабунькою, наші прогулянки (в гори і яри), колекціонування фосфоритів, кременів і т.д., гончарної мистецької посуди і взагалі спостережень природи і народного мистецтва, як ми їздили з бабунею по селах і оглядали й змальовували малюнки кругом вікон, на печах і т.д.» [34, с. 135].

Результатом етнографічних досліджень О.Пчілки у Наддністрянському краї були її праці «Українські народні легенди останнього часу: (Записи 20-х рр. на Вінниччині)» («Етнографічний вісник». - К., 1925. - Кн. 1. - С. 41-49), а також «Українське селянське малювання на стінах» («За-писки історико-філологічного відділу ВУАН». - К., 1929), де вона, зокрема, писала: «...Яку треба мати повабу до краси, яку жадобу її, щоб приймати, при всьому убозтві селянському, при всіх злигоднях, стільки праці і клопоту» [38, с. 85].

Окрім цього, в архіві О.Пчілки у Києві і сьогодні зберігаються загальні зошити із записами веснянок, колядок, щедрівок, купальських, побутових пісень, зібраних і записаних у селах Могилів-Подільського повіту. До речі, найактивнішими збирачами народнопісенної творчості були місцеві вчителі (В.Парасунько з с.Озаринці, Р.Бензар, Г.Мельниченкова та ін.). А ось в зошиті прекрасних «Гаївок, записаних в селі Долиняни на Поділлю Могилівського повіту», невідома рука не залишила навіть прізвища того, хто їх записав [35, с. 18].

Також, за даними А.М.Подолинного, О.Пчілка на Могилівщині спілкувалася з місцевими педагогами М.А.Крамарським, керівником самодіяльного хору, Г.Д.Гриневичем, учнем Миколи Леонтовича, М.В.Симашкевичем, П.О.Доманицьким М.М.Родневичем, О.В.Івановим, які віддавалися сповна культурно-громадській, науковій і літературній праці. Зокрема, О.В.Іванов листувався з Оленою Пчілкою після її переїзду до Києва, на його прохання вона написала автобіографію [38, с. 84-85]. Відомо також, що Олександр Васильович Іванов на музику К.Стеценка написав щедрівку, присвячену О.Пчілці. Ця щедрівка виконувалася 1 січня 1925 р. в Георгіївській (Грецькій) церкві Могилева-Подільського [35, с. 20].

Присвятив О.Іванов письменниці і поезію, яку він так і назвав, - «Олені Пчілці»:

«Коли я в юнацтві читав
ваші книжки,
Ніколи не думав,
що прийде той час,
Що десь в глухому кутку
доведеться
Зустрітись і потім
побачити Вас».

У свою чергу, дослідник Михайло Гуць в архіві О.В.Іванова, що зберігається в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка Національної академії наук України в Києві, виявив дві неопубліковані раніше поезії О.Пчілки, які вона вписала до альбому О.Іванова, де вміщено автографи різних осіб. Першу з цих поезій - «На долі земному», О.Пчілка вписала 1921 року в Могилеві-Подільському. Вже згаданий дослідник М.Гуць виявив і первісний варіант цього твору, написаний 3 травня 1921 р. у Могилеві-Подільському (він називається «Ангольські співи» і перегукується з поезією бельгійського поета Шарля ван Лерберга).

Друга поезія Олени Пчілки «Надіє, живи!» була вміщена в альбомі з дарчим підписом поету та педагогу Митрофану Симашкевичу, який також проживав у Могилеві-Подільському. На відміну від першого твору, останній сповнений оптимізму і віри у краще майбуття українського народу:

«Вже грім переможно гуркоче,
Злі хмари понищити хоче,
Роздерлася хмара важка!
Вже вітри шматкують останки.
І сонечко, - сонце ясне, -
Зирнуло з блакитної тканки.
Всміхається любо і гріє, -
І все ж на землі оживає!
Душе моя смутна, сумна,
Таку перемогу судилось,
Жадану, й тобі ще діждать?
Чи сонце навік закотилось?
Ні, ні, не вмирай, моя мріє!

Живи, моя люба надіє!» [43] Як стверджує вінницький журналіст та дослідник Володимир Теклюк, О.Пчілку та О.Іванова «об'єднували поезія, етнографія і захоплення перекладами. Іванов перекладав більше, ніж з п'ятнадцяти мов. Перекладав вчитель на російську і деякі твори Лесі Українки - «Бояриню», «У катакомбах», «Одержиму» та інші.

Коли Олена Пчілка залишила Могилів-Подільський і виїхала до Києва, де працювала в Академії наук, вони ще довго листувалися.

Олександр Васильович цікавився її життям в столиці. Зізнавався, що «. без Вас отут сумую, бо немає до кого піти й почитати свої твори та й нема кому їх і критикувати»» [43].

Варто також додати, що в Могилеві-Подільському О.Пчілка вела широке листування, піклувалася про видання в Україні творів Лесі Українки, перекладала, писала власні твори, які намагалася видати у Києві. Однак звідти від К.Квітки надходили розпачливі листи. «Всеувито (Всеукраїнське учительське видавниче товариство. - Авт.), - писав він О.Пчілці 3 грудня 1923 р., - розглянуло дві попереду прислані друковані Ваші п'єски і відповіло, що першої з них друкувати не може, а другу надрукувало б, якби до неї додати ще 1-2 п'єски невтральних по змісту і без заборонених слів (Бог і т.д.). Всевидат не дозволяє натяку на релігію і патріотизм...» [35, с. 15-16].

У світлі вищесказаного можна згадати і той факт, що завдяки Олені Пчілці отримав гарне напутнє слово у високий світ поезії молодий педагог Валер'ян Тарноградський (1880-1945), уродженець с.Уланів нинішнього Хмільницького району Вінницької області. Зокрема, у передмові до поетичної збірки В.Тарноградського «Барвінковий цвіт» (К., 1911) О.Пчілка писала: «В.Тарноградський (.) пише гарною, чистою українською мовою, знаходячи відповідно добру міру між простістю й літературною оздобленістю мови; виявляє й видатний талант поетичний.(...) Взагалі, вірші його перейняті поезією і справжнім почуттям. Щодо техніки віршування, - виробленої на кращих поетичних зразках, -то вірші Тарноградського мають дуже гарну форму, але шановний автор не гониться лише за тим, щоб лише бренькнути дзвінким, хоч би порожнім акордом: його вислів, маючи гарну рифму, гарний розмір та плавність мови, - завжди має виразний зміст і ясує щире почуття» [28, с. 11-12].

Так само свого часу О.Пчілка підтримала і невідомого тоді широкій публіці молодого поета Степана Руданського з с.Хомутинці. «1880 року, - писав П.Одарченко, - вона підготувала з рукописів до друку і видала «Співомовки» Степана Руданського, врятувавши їх від забуття» [37, с. 4].

Про зв'язки О.Пчілки із Поділлям говорить і досить цікава справа із фондів Державного архіву Вінницької області, яка стосується призначення матері Л.Українки персональної пенсії. Зокрема, у витягу з протоколу засідання постійної комісії з призначення персональних пенсій та допомоги при Наркомсоцзабезі від 17 березня 1924 р. зазначалося: «26. Назначить О.П.Косач персональную пенсию в размере полной ставки 10-го разряда.

Губсобесу обследовать имущественное положение и состояние здоровья» [25, арк. 9].

19 червня 1924 р. таке обстеження відбулося, про що свідчить короткий актовий запис: «гр. Косач ничего ни денег ни недвиж. имущества не имеет» [25, арк. 2 зв.]. Після цього, 21 червня 1924 р. Могилівський соцзабез повідомив, що О.Пчілці «цього числа виплачена пенсія за час з 17 березня по 1 червня в розмірі 149 к. 25 к. (сто сорок дев'ять карб. і 25 коп.)» [25, арк. 2 зв.].

Після отримання пенсії О.Пчілка виїхала з Могилева-Подільського до Києва, де працювала в Академії наук аж до своєї смерті 4 жовтня 1930 р.

У Могилеві-Подільському у 20-ті pp. XX ст. також жила і творила дружина Лесиного брата Михайла (помер у 1903 р.) українська письменниця, росіянка за походженням, Олександра Євгенівна Судовщикова (літературний псевдонім Грицько Григоренко). В українську літературу вона ввійшла як автор оповідань з життя селян кінця XIX - початку XX століття (Збірники «Наші люди на селі», «Переселенці», «Дітки», ряду п'єс «Батько» та інших). Мешкала О.Судовщикова, за спогадами родичів та лікаря К.Осинковського, який лікував її у той час, біля Шаргородського мосту, над річкою Дерло, у будинку №2 по теперішній вулиці імені Тугушова [12]. До речі, цей будинок майже у незмінному стані зберігся і донині. Щоправда, його вигляд значно псує прибудова у вигляді кафе-пивної, а також відсутність будь-яких вказівок на те, що у ньому колись проживала відома українська письменниця та невістка О.Пчілки. Що ж, не культурою єдиною нині живе наше суспільство.

До речі, місцевий краєзнавець і журналіст Микола Горобець, всупереч енциклопедичним відомостям, вважав, що невістка О.Пчілки, яка померла 27 квітня 1924 р., похована не у Києві, а в Могилеві-Подільському, на цвинтарі біля нинішнього будинку побуту «Дружба». На жаль, її могила не збереглася, оскільки місцева влада ліквідувала цвинтар разом із надгробком [36].

Також варто зупинитися і на тій ролі, яку відігравав наш край у житті чоловіка Л.Українки Климента Квітки. Зокрема, в Державному архіві Вінницької області виявлено офіційний лист за підписом К.Квітки від 16 грудня 1917 року (на той час займав посаду товариша Генерального секретаря судових справ) на адресу Вінницької повітової земської управи, де він у відповідь на запит члена управи І.Рижія роз'яснює порядок вступу на посаду мирових суддів [18, арк. 60].

З іншого архівного документу ми довідуємось, що педрада Вінницького вищого інституту народної освіти 11 листопада 1921 р. надіслала офіційне запрошення К.Квітці для роботи у згаданому вузі [26, арк. 47]. Перед цим сам Климент Васильович, який на той час займав посаду наукового співробітника Української Академії Наук і, одночасно, лектора з музичної етнографії Київського вищого інституту народної освіти та лектора з української народної музики у Державній консерваторії, висловлював бажання перебратися до провінції, аби тут переводити свою працю [26, арк. 60]. На жаль, наслідки перенесеної хвороби не дозволили тоді п


Родина Косачів і Поділля

  1. Від авторів
  2. Частина I. Подільські сторінки життя і творчості Лесі Українки
  3. Частина II. Ім'я Косачів на літературній карті Вінниччини
  4. Джерела та література
  5. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 1
  6. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 2
  7. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 3
  8. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 4
  9. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 5
  10. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 6
  11. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 7
  12. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 8
  13. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 9
  14. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 10
  15. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 11
  16. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 12
  17. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 13
  18. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 14
  19. Поділля у долі видатної родини
  20. Вшанування пам'яті на Вінниччині
  21. Довідкові видання
  22. Бібліографічні матеріали
  23. Афоризми Лесі Українки
  24. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше