ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Родина Косачів і Поділля

Версія для друку

ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ

№ 1

1921 р. квітень. Могилів-Подільський. -П'єса О.Пчілки «Скарб»

 

СКАРБ
Дійство на одну відслону

 

Олена Пчілка

Куток у гаю, літньої пори; дерева, кущі, посередині - галява; праворуч - колода; ліворуч, скраю, чимало зілля, що ніби росте за кущами, немов прикрите від середини галяви. Віддалеки видно воду.

Ява 1

Галя й Парася - сидять на колоді, плетуть вінки.

Парася. І де це ти, Галю, стільки квіток добула? Я ось ледве маленький пучечок на луці нарвала!

Галя. Ну, на луці! Тепер вже на луках мало квіток - траву покосили! У мене все квітки з садка: хрещена мати мені дала; нарвала в себе. У їх багато! А в тебе ж оце які саме квітки?

Парася. Та оце ж роман-зілля, а це - конюшина, а це материнка...

Галя. О! Вигадала - «материнка»! Материнка ж -червоненька!

Парася. Отаке сказала - «червоненька»! Коли всяк знає, що материнка отака синенька і запашна; ось понюхай, як вона пахне! (Дає нюхати квітку.)

Галя. Та добре вже! Нехай буде й материнка!..

Парася. А оце ж сокирки - там їх на рові так багато!

Галя. Та що з того! До чого вони: на вінок вони не придатні.

Парася. Чому? Вмішати можна й сокирок - вони собі гарненькі...

Галя. Мішай, коли хоч... А то я тобі ще своїх квіток дам. Ось на красольки. Та бери й м'яти - вона така пахуща! А я вже свого віночка й скінчила! (Наклада собі на голову віночка.)

Парася. Та й я ось зараз кінчу!..

Ява 2

Михайло виходить справа, заклопотаний.

Михайло (угледівши дівчаток, раптом гнівно спиняється, сам собі). Ой, Боже мій! (Потім до дівчат.) Чого ви тут посідали? Чого вам тут товктися!!!

Парася. А чому ж нам не можна тут сидіти?

Михайло. Того, що нема чого вам тут вештатися, та тільки траву толочити!

Галя. Ми ніякої трави не толочимо: ми собі плетемо вінки...

Михайло. Які вінки? До чого вам вінки?

Парася. Ну, як же? Сьогодня ж - Купала! Всі дівчата плетуть собі вінки.

Михайло. Плетуть вінки! Так то ж уже дорослі дівчата, а вам чого квапитись туди ж? Ви ще малі!

Галя. То що! Ми там ще менших дівчат бачили - усі в вінках. Ну, й ми плетемо собі.

Михайло. А я вам кажу, гетьте мені звідсіль! Нема чого вам тут шпортатись! Гетьте!

Парася. Ото напався, хтозна й чого!.. Ходім, Галю! Там далі пов'ємо... (Забира квітки.)

Михайло. Ото й краще! (Турботно зазира ліворуч, у кущі.) Слава Богу, - тут не товклись! (До дівчат.) Ну, забирайтеся швидше! (Іде вліво.)Парася. Та зараз!

Михайло (дивиться вправо). О!.. знов ідуть!.. краще одійти, щоб їх не затримувати!.. (Іде вліво.)

Ява З

Онися, Настя, Софійка. Свирид, Петро - виходять справа.

Галя (услід Михайлові). От, капосний! (Рушає).

Парася. Напасник!

Онися. Кого це ви лаєте?

Парася. Та вашого Михайла!

Онися. За що ж ви його лаєте?

Парася. А чого він нас прогнав?

Галя. Ні з того, ні з сього напався: ми тут собі вінки вили, сиділи ось тут на колоді, а він надійшов, та як визвіриться на нас: «Чого ви тут товчетесь? гетьте звідси!» Я вже ледве зчепила свого віночка, так наганяв (надіва віночка).

Парася. Та ще з таким фуком, - неначе ми в його на голові сиділи! Притьмом «забирайтесь!» і годі. Ненависний такий!

Онися. Та то він так собі, знічев'я!

Парася. Е, ні! Такий був розлютований, що й Господи!

Онися. Не знаю... Він же в нас такий лагідний...

Свирид. Не дуже то! Звісно, ти йому сестра, то й оступаєшся за його, а він буває дуже лихий! Він тільки - потайний.

Настя. Справді, Онисю, він чогось такий ґдирливий став! Давніш не був такий.

Онися. Та може й так...

Софійка. Він і на мене якось напався, отут у лісі, щоб я зілля не толочила. А я хотіла тільки посидіти під сосною.

Свирид. А яке йому діло? Де хочемо, там і ходимо, де хочемо, там і сідаємо! (Сіда на колоді.)

Петро. Те вже ж! (Сіда біля Свирида.)Онися. Хто його зна!.. Може, й справді Михайло змінився... Став усе чогось задумуватись... Мовби він чимсь таким згризається... І правда, що трохи дражненний зробився: абищо, то зараз йому прикро... Давніш не був такий. Не знаю, що йому таке починилось!..

Софія. Ну, ти ж йому рідна сестра, то ти ж би в його попиталася, що йому таке?

Онися. Та хто його зна, як до його приступити... Колись попитаю... Бо я й сама помічаю, що він якийсь непевний став...

Настя. Ну, що ж це дівчата не сходяться? Казали, що тут будуть збиратися на Купала?

Софія. А тут! З нашого кутка сюди збиралися.

Онися. А, може, вони куди інде подались?

Парася. Ходім, пошукаймо їх!

Галя. Ходім, ходім!

Настя. Ой, ви - «дівки»! (До Галі.) Стривай! Он на тобі віночок зовсім криво: дай, я поправлю.

Галя. Та то все через того Михайла! Я вже як-небудь...

Настя (поправля віночок). От так - тепер добре. Ну, чим не «дівка»? (Любує Галею.)

Софія. А так! Хоть ще не «дівка», то «півдівки»!Ха, ха!

Настя. Ну, ходім же дівчат шукати! Може, вони на тім боці, на луці?

Онися. Навряд!.. Обтім, може...Ходім! (Всідівчата виходять ліворуч.)

Свирид. (до Петра). Отже, як собі хоч, а з Михайлом щось непевне! Він таїться з чимсь... Щось він має на думці...

Петро. Чого ти так думаєш?

Свирид. Так... Я вже спостерігаю се... Та от і дівчата кажуть: до всіх чіпляється, ґдирає, визвіряється. І сестра ж його, Ониська, говорить, що він дражненний став.

Петро. Та, може...

Свирид. А се повинно бути з якоїсь причини. У його щось таке на думці є, і він з тим таїться, та боїться, щоб йому хтось у чімсь не перешкодив.

Петро. Що ж у його може бути на думці? З чим він може таїтись?

Свирид. Мало з чим?.. От, він усе по лісах біга; може, він що-небудь у лісі назнав...

Петро. Що? Кубло яке? Або звіря? Може, борсука?

Свирид. Де там - борсука! Я думаю, чи не шука він якої хованки? Може дума, чи не закопав хто в лісі чогось дорогого, грошей, або яких-небудь дорогих речей - золота, срібла...

Петро. Золота? Де ж би воно взялося? Хто ж би став таке ховати в лісі?

Свирид. Ну, чому ж ні? Хіба мало людей ховалося оце недавно з своїм добром? Закопували і зброю, і одежу, так само як у кого було що-небудь золоте, або срібне - якісь ложки, чарки, поставці, або дзиґарики, чи щось інше коштовне - намиста якісь дорогі, або дукачі, або й просто гроші. Що ж? Як найти отаку хованку, то се ж тобі цілий скарб! Не треба й отих зачарованих скарбів, що десь на болотах та по лісах криються; таких треба з великою бідою добувати, бо вони зачаровані.

Петро. Та кажуть, що є такі скарби і що треба щось знати, або й душу свою запродати, щоб їх здобувать... Говорять, що дуже тяжко!..

Свирид. Ну, ото ж то й є! А тут ніяких чарів нема: просто, може під теє всяке лихо, заховано було «до слушного часу» всяке добро, а потім господаря тієї хованки або вивезено куди, або й убито, а більш ніхто того місця не знав, - ну й лежить собі теє добро, поки хтось припадком знайде!

Петро (задумливо). Ну, тільки хто ж би став дорогі речі закопувати - в лісі! Вже хутній би заховати десь у своїй домівці, замурувати десь, або закопати у дворищі, а не в лісі...

Свирид. Е, голубе, такі схови вже всі знали! Хіба мало знаходили і грошей, і всього такого дорогого, що було замуровано в печах, або в льохах, або й закопано десь поза хатою? Цілі городи біля оселі скопували, а таки знаходили ті гроші чи що там таке було закопане в заможніших господарів! Ну, а як воно закопане — в лісі, десь у чагарах, то як же ти про те місце довідаєшся?

Петро. Ну, то й Михайло ж не може знати про таке!

Свирид. Ну, то я ж не кажу, що він знає, що він уже знайшов щось таке; а я тільки говорю, що він чогось шукає в лісі, чимсь таким заклопотаний, що його тягне в ліс... Отож, може, того й нападається на кождого в лісі, щоб йому в чім не перешкодив. Я тобі скажу, що я сам ще й давніше щось таке постеріг і подумав про Михайла, як зустрівся з ним у лісі, - тільки я не казав про те... Ну, а тепер, як уже й інші говорять про його чудернацтво, то я тобі розкажу.

Петро. А що там таке?

Свирид. Ось слухай. Ото якось на тім тижні пішов я в скарбовий ліс пошукати нашої телиці, бо кудись була забігла з левади. Ну, звісно, скрізь лажу - по кущах, по чагарах і по нетрах, бо вже на видних місцях вишукав усюди! Думав, може, де в яру, в хащах знайду телицю. Коли дивлюсь, в однім місці, в гущавині, ворушаться кущі - мовби щось таке живе хилита їх. Я -туди; розсунув гілля, коли там - Михайло: нахилився і до чогось приглядається під деревиною. Я озвавсь до його - так собі, навіть не думаючи нічого лихого! - а він швиденько випростався, та як визвіриться на мене, як гримне, мов несамовитий: «Геть собі! чого тобі від мене треба?!!» Я подумав: «Нехай тобі біс!» і кажу йому: «Я тебе не займаю!» - та й пішов собі геть. Ну, другого дня я таки надійшов у те саме місце і навіть покопав трохи, але нічого там не було і нічого такого я не зауважив: земля не рушена, дерен, як і всюди...

Петро. От бач!

Свирид. Ну, а чого ж він визвірився на мене? Чого він там нишпорив у чагарах?

Петро. Хто його зна!..

Свирид. Отож то й є! Я не кажу, що Михайло вже знайшов якийсь там скарб абощо; я тільки говорю, що він чимсь дуже затурбований і що його щось тягне в ліс і бентежить!

Петро. Може!..

Свирид. Се треба дослідить. О!.. дивись, дивись! він сюди йде з Ониською... напевне будуть на самоті щось говорити... Сховаймося отут і послухаєм, що вони казатимуть!.. (Ховається разом з Петром за лаштунками справа.)

Ява 4

Михайло й Онися (виходять справа).

Михайло (іде попереду, загляда перше в кущі зліва). Все ціле, не столочене! (Сіда на колоду, з краю, ближчого до середини кону, спираючи голову на руки.) Ох! Боже мій!..

Онися. Михайле! (Сіда несміливо біля Михайла). Чого ти такий зажурений?.. Що тебе так мучить?..

Михайло. Не питай мене! Ти того не зрозумієш!.. Тай вже недовго ждати: або я досягну свого, або - пропаду, збожеволію!..

Онися. Ну, от бач, які ти слова говориш! Як же мені не питатись, не клопотатися про тебе? Скажи мені, скажи, Михасю, що з тобою? Що тебе так гризе? Ти такий дражненний став! - уже всі теє помічають... Скажи мені, я тебе прошу! (Кладе руку на плече Михайла.)

Михайло (випростується, підводить голову). Ну, добре! я тобі скажу. Може, так буде краще, а то ти ще перешкодиш мені в саму остатню пору. Тепер же я попрошу тебе пособити мені, щоб моя справа вдалася. Ось що: я хочу здобути собі щастя - квітку щастя.

Онися. Квітку щастя?.. Що ти таке говориш?..

Михайло. Я знаю, що я говорю: сього вечора, сієї ночі цвіте папороть. Хіба ти ніколи не чула про це?

Онися. Ні, я щось таке чула, тільки гаразд не знаю... навіть не відаю добре, яка саме та папороть...

Михайло (стурбований). Онде вона!.. (Показує рукою.) Отам, за цими кущами. У нас її мало, я так пильно шукав її... Вже один-два кущі мені столочили діти, пастушки... Оцей кущ того зілля я так пильную!.. Ну, і от сієї ночі він повинен зацвісти... Опівночі розцвітеться квітка, червона, як жар... І хто її зірве, хто здолає промовити в ту саму мить свої бажання, той буде щасливий: ті бажання справдяться. Так мені казав дід Панас, пасічник, так я і в книжці читав.

Онися. Ну... то се ж не так трудно досягти! Чого ж ти так турбуєшся?

Михайло. Ні, Онисю, це не так легко, як тобі здається. Ні! В ту хвилину, як матиме розцвітатися ота квітка, страшне діється біля того місця: несвіцька сила боронитиме зірвати її - гукатиме несвіцькими голосами, гриматиме на того одважного; з'являться й самі страшидла...

Онися. Ой!

Михайло. Простягатимуть свої лапи з пазюрами, роззявлятимуть страшні пащі свої, щоб розірвати його. І коли той, хто на все теє наважився, не встигне в одну мить зірвати квітку, то страшидла й розірвуть його...

Он и ся. Михасю! Це дуже страшно!.. Невже ж ти?..

Михайло. Я зважився на все. Не бійся за мене: я не злякаюсь нічого - ні тих страшних гуків, ні самих страшидел. Я зірву квітку!

Онися. А як ти не встигнеш?

Михайло. Ні, я встигну! А як зірву, тоді ті страшидла зараз усі згинуть.

Онися. Ох!.. А що ж ти тоді з тією квіткою, почнеш викопувати скарб? Я так чула... що копають скарб...

Михайло. Ні, Онисю, я не буду копати скарбу. Я його добуду, - тільки мій скарб не такий, як ти думаєш; мені не треба ні червінців, ні золотих та срібних речей, ні самоцвітів!

Онися. А чого ж ти бажаєш?..

Михайло. Ось чого: зірвавши ту чарівну квітку папороті, я висловлю бажання, щоб наші матуся одужали, щоб наша Україна була вільна й щаслива!

Онися. Матуся дуже хворі - се правда: їм треба пособити.

Михайло. А Україна, друга наша мати? Ой, Онисю, сестричко моя, ти не знаєш, яка це нещасна країна. Скільки горя, біди витерпіла вона, скільки кривди прийняла вона! Як її дурили сусіди, як одбирали в неї волю, робили нашу країну своєю невільницею, і коли знаходилися такі наші одважні люди, що хотіли врятувати свою вітчизну, визволити Україну з рабства, вороги хватали їх, катували, вбивали!.. Мені один козак усе, все розказав про давніші й недавні часи; отже, я на все одважуся, щоб добути волю і щастя Україні!..

Онися. От що!..

Михайло. І от сьогодні, сьогодні... сеї ночі, маю я осягти того, що гадаю! Коли б же мені хтось не перешкодив, хоч би й не хотячи! (Загляда вліво на зілля.) Ой, папороте моя! Коли б же тебе ніхто не столочив! Коли б оте купальське грище не перешкодило мені. Прийдуть сюди дівчата, хлопці справляти тут Купала, зчинять гармидер, бігатимуть, стрибатимуть через вогонь і, може, столочать мені мою папороть, розіб'ють мою надію!

Онися. Ні, Михасю, мабуть вони справлятимуть Купала на луці; давніш хотіли тут, а оце зараз ми перестріли інших дівчат, і вони говорили, що й вогнище на тім боці, на луці, кластимуть, і співатимуть - там.

Михайло. Ой, коли б же так було! Іди, Онисю, намовляй дівчат, скажи їм, щоб на той бік ішли, на луку!

Онися. Добре! Я казатиму.

Михайло. Я теж піду, намовлятиму хлопців, одвертатиму всіх, кого можу, від сього місця! Онися. Авжеж!

Михайло. А на той час... як буде зближатися північ, я прийду сюди!..

Онися. Ой, Михасю, мене острах бере за тебе!

Михайло. Знов? Ні, моя сестрице, не бійся за мене. Я не злякаюся і не схиблю! Що я наважив, те я виконаю! Ходім! (Виходять уліво.)

Ява 5

Свирид і Петро - виходять справа, з своєї хованки.

Свирид (до Петра). А що? А що? Ти все чув?

Петро. Чув...

Свирид. Ну, що ж? Не казав я, що він недармо нишпорить у лісі та пантрує?

Петро. Так... Твоя правда!..

Свирид. Ну, от - бачиш. Я вже як що кажу, то знаю! «Скарбу» хоче добути, чарівної квітки! (Загляда вліво, у кущі.) Так і є: ось і папороть! Недармо дівчаток гнав. Ха, ха! От, я ж йому штуку втну!

Петро. Яку штуку?.. Що ти думаєш?..

Свирид. А! Там уже побачиш!.. Ось ходім зо мною, та ще якби Кирила Довбенка знайти... Ходім, ходім! - Треба встигнути на свою пору!

Петро. Що ж таке?..

Свирид. Дорогою розкажу! Нема часу... Ходім! (Виходять уліво.)

Ява 6

1-й хлопець несе деревце, вправлене в перехрестя, за ним виходять справа Настя, Софія, Парася, Мелася. Хлопці, дівчата стають громадкою. Всі дівчата в вінках, гарноприбрані.

Настя. Осюди, сюди, Максиме! Постав тут!.. 1-й хлопець. А що, бачите, яке вам деревце добув? Гарне? (Становить у глибині кону, трохи вліво.)

Настя. Та гарне, гарне - хто ж каже, що не гарне! Софія. Мабуть, на іншім кутку такого не буде! 1-й хлопець. А певне!

Настя. Ну, що ж це а нашим Купалом сей раз? Досі не відомо, чи сюди всі прийдуть, чи, може, на той бік підуть, на луку?

Софія. Та мовби таки сюди прийдуть.

Настя. Ну, ми більше нікого не будемо ждати; а як почуємо, що співають на тім боці, то тоді туди підем. Починаймо тут тим часом!

Софія. Стривай, онде Орися йде, либонь - сюди.

Настя. Яка? Павлюкова?

Софія. Та ні - учителева дочка! У вінку - вже ж до нас на Купала йде...

Настя. А! Се дуже добре: ось хто заспіває! Вона ж то всяких знає.

Ява 7

Орися (у вінку, з вузличком у руках, іде зліва).

Орися. Добривечір вам!

Настя. Добре здоров'ячко! Ви до нас? Отеє добре!

Орися. І до вас, і не до вас... Я прийду сюди згодом, а тепера я йду до бабуні.

Настя. Та чого там до бабуні!

Орися. Е ні, треба довідатись... Вони присилали молодицю по мене: трохи нездужають, просили їм ліків принести, - я вже знаю, яких вони вживають...

Софія. Та підете завтра раненько! А тепера зостаньтеся з нами!

Орися. Ні, не можна! Стара людина, ще й хвора - треба щось порадити. Я бабуню дуже люблю й завжди рада їх одвідати, а тим більше, коли кличуть, коли мене треба.

Софія. Шкода!

Орися. Я незабаром прийду; молодиця казала, що бабуня не дуже хворі, ходять; то я дам їм ліків - крапель, вони положаться спати, і я тоді прийду сюди.

Софія. Ну, добре! Глядіть же, приходьте швиденько!

Орися. Аякже, як же! До побачення! (Киваючи головою, іде вправо.)

Софія. Славненька та Орися! Я дуже люблю й: така привітна, ласкава - і весела. Вона й розумна дуже!

Настя. Коли б пак! Учителева дочка, та щоб була дурна! 1-й хлопець. Ну, всякі бувають!..

Софія. Та звичайно!.. Тільки Орися дуже багато книжок читає: коли не заглянь до їх, то все вона з книжками.

Настя. Вона й сама - як почне тобі говорити, то мовби з книжки читає; де в неї та й мова береться!

Софія. Ну, будемо ж уже співати!

1-й хлопець. Еге, щоб я недармо поспішався з деревом.

Настя. Ну, дівчата, починаймо! (Всі громадяться до гурту, Настя й Софія - попереду.)

Хор (співа):

Не стій, вербо, над водою Рано, рано,
Не стій, вербо, над водою, Та ранесенько!
Розвий, вербо, сімсот квіток Рано, рано,
Розвий, вербо, сімсот квіток Та ранесенько!
Сімсот квіток, ще й чотири Рано, рано,
Сімсот квіток, ще й чотири Та ранесенько!
Що всім хлопцям по квітоньці Рано, рано,
Що всім хлопцям по квітоньці Та ранесенько.
Тільки Йвану нема квітки Рано, рано і т. д.
Є в його квітка Наталочка дівка Рано, рано і т. д.

 

Настя. Добре! (До Палазі й Парасі.) І малі дівчатка беруться неабияк!

Палазя. Та ми ж у школі співаємо!

Парася. Учитель нас хвалять.

Софія. А нумо ще «Посію я рожу»!

Хор (співа):

Посію я рожу, поставлю сторожу,
Стороною дощик іде, стороною,
Над моєю рожою повною.
Поставлю сторожу рідного батенька,
Стороною дощик іде, стороною,
Над моєю рожою повною.
Не добра сторожа - пощипана рожа, Стороною дощик іде і т. д.
Поставлю сторожу - рідную матінку Стороною дощик іде, стороною і т. д.
Не добра сторожа - пощипана рожа і т. д.

(Так само співається про «рідного братика», «рідную сестрицю»: «Не добра сторожа, пощипана рожа». На останку: «Поставлю сторожу - свого суженого» і т. д.)
«Хороша сторожа - не щипана рожа, Стороною дощик іде і т. д.»

(Кінець пісні).

Софія. Тепера ще якої купальської?

Ява 8

Онися (вибіга справа).

Онися. Слухайте! Слухайте! На тім боці теж справляють Купала! Там і наші є!

1-й хлопець. Де? Де - на тім боці?

Дівчата. Де? (Відбігають управо.) Де Купало?

Онися. Та на луці ж! Он же й огнище розложено!

Софія. Он - горить! Дивіться! дивіться! (Всі товпляться, ніби зазирають.)

Настя. А може - то рибалки вогонь кладуть?

Онися. Та ні, то - Купала: он же дивіться - видно, як через вогнище скачуть!

Софія. Дивіться! Дивіться! Он одно перескочило, он - друге скаче!

1-й хлопець. Ха, ха, ха! Он которесь упало в огонь. Га, га!

Софія (й інші). Ходім! Ходім туди! Швиденько! (Всі біжать управо. 1-й хлопець - несе з собою й деревце. Зостається сама Онися.)

Онися. Побігли всі... Ну, тепера вже з певністю всі будуть там... сюди ніхто не прийде...

Ява 9

Свирид, Петро, Кирик (поза лаштунками пролазять зліва й ховаються під кущами, що закривають папороть; хлопців не повинна бачити Онися, так само - і громада слухає).

Онися. Моторошно стало тут самій! (відходить управо). Де ж це Михайло?.. Повинен би вже прийти сюди... Я боюся!.. У кущах немовби шурхнуло щось...

Ява 10

Михайло (виходить справа).

Михайло. Се ти, Онисю?.. (Підходить до Онисі.)

Онися. Я... я... Добре, що ти надійшов... Усі вже пішли на той бік, на луку.

Михайло. Я знаю! Я бачив усіх тутешніх оддалеки, як бігли туди. Я ж і клопотався про те, щоб там на луці вогнище хлопці розіклали: я відніс туди дров, хмизу, цілий оберемок.

Онися. Нашого хмизу?

Михайло. Авжеж нашого! Я нічого б не пожалував, аби одвернути перешкоду.

Онися. Я тебе бачила там, біля вогнища, а потім я побігла сюди, щоб сказати, що вже вогнище горить там, - щоб ішли туди.

Михайло. Спасибі тобі, що ти клопоталася теж. Тепер, коли хочеш, можеш іти додому.

Онися. Ні, я не піду. Я боюся за тебе.

Михайло. Не бійся. Іди!

Онися. Не піду, не піду! Ні за що в світі не піду. Не жени мене, бо я не піду. Отут сяду й сидітиму. (Сіда знеможена на колоду.)

Михайло. Як хоч. Тільки не думай, що втримаєш мене.

Онися. Я того не думала. Я тільки хочу бути при тобі.

Михайло. Будь, сиди тут. Тільки знай, що се вже буде хутко. По дорозі я забіг до Павла, до шевця; у їх ще не сплять, бо Павло кінча комусь чоботи на завтра; то в його на годиннику було по одинадцятій годині. А поки ж я ще добіг сюди. Виходить, що се буде от-от, незабаром.

Онися. Михасю!.. А може б ти залишив свою думку?.. Страшно!

Михайло. Не кажи мені сього, - я й слухати не хочу! Я думаю тільки, чи стане в мене життя. Я знемігся за ввесь попередній час; а тепер у мене так тіпається серце, як не розірветься.

Онися. Ой, Боже!..

Михайло. Нічого то, нічого... Вже швидко, швидко! От-от...

Свирид, Петро, Кирик (починають заводити). У-у-у!..

Онися. Ой! (Закрива голову руками, схиляється на колоду.)

Михайло (підходить близько до папороті, напружено дивиться). Вже починається! От зараз...

Свирид, Петро, Кирик (гукають, верещать, гікають). У-у-у! гі-гі-іі! ге-е-е! гу-у-у!! (Стукають у щось дзвінке.) Гу-у-у! гі-і-і! (Над зіллям підводиться червона квітка).

Михайло. Квітка!!

Свирид, Петро, Кирик - устають над папороттю; на видах у їх личини: дві схожі на людські обличчя, тільки страшні, - червоні, чорні, з роззявленими ротами; третя личина козяча з рогами; всі простягають чорні лапи до квітки і гукають ще страшніше.

Михайло. Я зірву квітку! Зірву!

Онися (хапа Михайла за руку). Михасю! Вони тебе розірвуть!!

Михайло. Геть!! (Відштовхує Онисю, вона знов пада на колоду.) Я зірву квітку, зірву!! Вона моя! (Зрива квітку, галас ущухає, мацапури зникають.)

Михайло (держить квітку в руках). Моя квітка, моя! Я зірвав її - ось вона!

Онися підводиться, зо страхом загляда на квітку.

Михайло. Треба швидко мовляти!.. (Голосно, урочисто.) Я хочу, щоб наша матуся одужали, щоб наша Мати-Україна була вільна, щаслива! О! Який я радий, щасливий.

Онися. Братику мій! (Обійма Михайла з-за плечей.)

Михайло - стоїть, не тямлячись від радості.

Ява 11

Свирид, Петро, Кирик - вискакують у личинах, підбігають до Михайла.

Свирид. Ха, ха, ха!

Онися. Ой! (Відскакує, вражена.)

Свирид. Ха, ха, ха! (До Михайла.) Ми тебе одурили! (Зрива

личину, Петро й Кирик теж.) Одурили! Ми чули в кущах, як ти сього вечора розказував Онисьці про свій замір, побігли додому, добули отсі личини в писаревого хлопця, випросили й червону квітку з кактуса у фершалової дочки, засіли отут і як ти став говорити, що вже пора, ми почали гукати, а далі вистромили над папороттю квітку, на прутику; то ми й гукали. Се наша квітка, а не те щастя, що ти думаєш! Ха, ха, ха!

Михайло. Омана... одурили... (Опуска руки, кида квітку... хитається... )

Онися. Ой, Боже мій! Він омліва!.. (Піддержує Михайла.) Михайло. Не руш мене!.. О, Боже!.. Нема нічого! Свирид. Та чого ти, Михайле, так умліваєш? Ми - жартами! Петро. їй Богу, Михайле, - жартами! Ми зовсім не думали, що се тебе так вразить.

Михайло. Геть! Лишіть мене.

Ява 12

Орися - уявляється справа.

Орися (оглядаючись). Що ж се?.. Дівчата вже пішли?.. А се тут хто? А, се ти, Онисю?.. Що ви тут робите самі?.. Що тут сталося? Ви всі такі чудні! Михайле, що з тобою?!

Михайло. Нічого... Я - одурений! У мене нічого нема (топче квітку долі). Ха, ха, ха!

Орися (перелякана). Що тут таке було?

Свирид. Та нічого особливого: ми пожартували з ним!

Петро. Тільки пожартували...

Михайло. Вони одібрали в мене мою надію!

Орися. Що?..

Онися. Та, бачите, Михайло ото чув, що під Івана Купала розцвітає папороть і що як хто зірве ту квітку, не вважаючи ні на що, і як устигне зараз же вимовити, чого б він хотів, то теє збудеться... Михайло назнав папороть і дуже ждав сеї ночі... А хлопці почули, як він говорив мені про свою сподіванку, та й підстроїли, мов би папороть зацвіла. А самі гукали, кричали в кущах, немов нечиста сила, потім вискочили в личинах; а після того, як він таки зірвав квітку і сказав уголос своє бажання, вони зняли свої личини і стали сміятися.

Свирид. Оце і все.

Михайло (гірко). Оце і все...

Орися (до Михайла). А чого ж ти побажав? Хотів скарбу добути?

Михайло. Ні, я не думав шукати іншого скарбу, тільки сього: я бажав, щоб наша матуся одужали, та щоб Україна була вільна й щаслива! Але тепер я цей скарб згубив.

Орися. А! От що! То ти, хлопче, не згубив нічого: того, чого ти бажав, можна досягти за помочею правдивої науки, вашу матусю можна вигоїти; так само за помочею вірних синів України наша отчизна може бути вільною і щасливою. Папороть не цвіте ніколи, то байки, цвіт у неї непомітний, на другім боці листя; а хоч би й яка квітка розцвілась, то се було б ні до чого, бо чарів на світі нема. Коли ж ти, хлопче, хочеш пособити матері-Україні, то вчися, працюй, не зраджуй свою отчизну, і коли таких, як ти, буде багато, тоді ми й здобудемо цей дорогий скарб! Повір мені, хлопче!

Михайло. Я вірю вам! Серце в мене відходить...

Орися. Вір, хлопче, вір! Завтра я прийду з лікаркою, давати раду вашій мамі, а потім поговоримо більше й про Україну, як ми маємо краще рятувати її!

Михайло. Спасибі вам, Орисю! Ви мені світ вернули!

Орися. Не гнівайся ж і на товаришів своїх. Україні треба згоди між її синами!

Михайло. Прощаю їм для щастя України!

 

 

Написано в Могилеві-Подільськім у квітні 1921 року,
перед Великоднім Святом.

 

Публікація Лариси Мірошниченко

Київська старовина. - 1999. - № 4. - С. 104-113.


 


Родина Косачів і Поділля

  1. Від авторів
  2. Частина I. Подільські сторінки життя і творчості Лесі Українки
  3. Частина II. Ім'я Косачів на літературній карті Вінниччини
  4. Джерела та література
  5. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 1
  6. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 2
  7. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 3
  8. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 4
  9. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 5
  10. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 6
  11. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 7
  12. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 8
  13. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 9
  14. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 10
  15. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 11
  16. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 12
  17. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 13
  18. ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ № 14
  19. Поділля у долі видатної родини
  20. Вшанування пам'яті на Вінниччині
  21. Довідкові видання
  22. Бібліографічні матеріали
  23. Афоризми Лесі Українки
  24. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше