ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

ВІДОМІ ПОСТАТІ В ІСТОРІЇ

 

Вінницькі сторінки життєтворчості Григорія Кочура

Куцевол О.М.,

доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри

методики філологічних дисциплін Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

В українському перекладацтві є ціла плеяда яскравих зірок: І.Франко, Леся Українка, М.Старицький, П.Куліш, Б.Грінченко, М.Рильський, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Борис Тен, М.Лукаш, Д.Паламарчук, Д.Павличко та ін. І в цьому сузір’ї незгасним світлом сяє талант Григорія Кочура. На жаль, пересічному читачеві його ім'я майже невідоме. Це пояснюється об'єктивними та суб'єктивними причинами. Серед перших – особливість читацького сприймання, коли ми рідко цікавимося творчістю перекладача, вважаючи її другорядною. Але основною причиною напівзабуття було ставлення до Г.Кочура радянської влади – репресії, переслідування, замовчування й постійне намагання відсторонити його від національного літературного процесу.

Проте ім’я цієї видатної людини заслуговує на пам’ять, а творчість – на глибоке дослідження й широку популяризацію. Г.Кочур – явище воістину феноменальне у новітній українській літературі: він поєднав в одній особі перекладача, поета, літературознавця та культуролога. Знав 27 мов, був одним із небагатьох митців драгоманського цеху ХХ ст. (після легендарного Агатангела Кримського), хто перекладав виключно з оригіналу, без підрядника. Діапазон його вподобань надзвичайно широкий: більше 32 літератур світу, 150 авторів й обшир, що охоплює 27 століть! Ці цифри вражають.

Г.Кочурові належать не лише філігранно зроблені поетичні переклади, а й оригінальні ліричні вірші, глибокі літературознавчі розвідки про творчість вітчизняних і зарубіжних письменників, фундаментальні праці з теорії та практики українського перекладознавства. Він був ученим енциклопедичних знань з літератури та культури, тому до нього постійно звертались редакційні колективи УРЕ та УЛЕ. Проте визнаний авторитет-інтелектуал, Григорій Порфирович, не перетворився на кабінетного дослідника-анахорета, а жив активним літературним і громадським життям. Його скромний будиночок в Ірпені добре знали поети-початківці. «Сивий тлумач з Ірпеня», за висловом його друга й колеги-перекладача Дмитра Паламарчука, мав високу духовну енергію й дивовижну обізнаність в усіх сферах культури [6]. Перекладознавець М.Новикова назвала його «живою енциклопедією, справжнім комп’ютером, наділеним душею і щирим почуттям любові до людей», а ще прикладом, що утверджував ідею тяглості поколінь – від Розстріляного відродження до шістдесятників.

І хоч за походженням Григорій Кочур належить до чернігівців, бо народився 17 листопада 1908 р. у селі Феськівка на Менщині, та Вінниччина відіграла неабияку роль у становленні неповторного таланту того, кого пізніше назвуть лідером перекладацького цеху 1960-90-х рр., вартовим українського слова. Саме подільська земля підсилила життєдайною енергією випускника Київського інституту народної освіти (так найменувався в 1920-30-ті роки Національний університет ім. Тараса Шевченка), саме тут витоки його перекладацької, літературознавчої, педагогічної та творчої діяльності.

Після закінчення навчання на мовно-літературному факультеті КІНО, попри явні успіхи, обдарованого Г.Кочура не залишили на роботі в столиці, де б він міг глибше розвинути й повніше реалізувати свої здібності науковця та перекладача. Пояснення цього факту можна віднайти в автобіографії митця, який розповів, що на другому курсі з осудом відгукнувся про так званий процес СВУ, інспірований радянською владою. Відтоді за студентом, котрий посмів висловити власний погляд, що суперечив офіційно усталеній думці, закріпилась репутація інакодумця. Г.Кочур згадував: «Мене не залишили в аспірантурі, хоча ніби мої успіхи в навчанні й давали на це підстави. Я одержав призначення в Молдавію, працював у Балті й Тирасполі – тодішній столиці, потім повернувся на Україну» [3].

Можливо, від’їзд до провінції врятував юнака від репресій 1934-37-го рр., оскільки чимало людей його кола – викладачів-наставників та письменників-однодумців – потрапили в жорна сталінської системи. Безсумнівно, у Г.Кочура, як одного з кращих студентів професора Миколи Зерова, а також знайомого інших, пізніше заарештованих митців – М.Драй-Хмари, О.Бургардта, П.Филиповича, А.Кримського тощо – залишалося небагато шансів уникнути лабет репресивних органів.

Після кількарічного перебування на маргінесі тогочасних суспільних, політичних і літературних подій, у 1936 р. Г.Кочур переходить на роботу до Вінницького педагогічного інституту. Ці п’ять передвоєнних років були особливо плідними в його життєдіяльності, коли педагогічна праця успішно поєднувалася з перекладацькою та науковою. Він пише дисертацію про творчість бельгійського поета, драматурга і критика Еміля Верґарна. За свідченням сина Кочура Андрія Григоровича, дисертаційний рукопис загубився у вирі воєнного лихоліття.

Молодий перекладач сміливо береться за переклад пушкінського роману у віршах «Євгеній Онєгін», незважаючи на те що над цим твором уже працює його старший і досвідченіший колега – М.Рильський, привітаний радянською владою після виходу компромісної для вчорашнього неокласика збірки «Знак терезів». Без сумніву, Г.Кочур був знайомий з результатами його роботи, що публікувалися в республіканських часописах у форматі широкого відзначення 100-ліття із дня смерті О.Пушкіна та 140-ліття його народження. Однак він не полишав своєї дерзновенної праці-змагання, хоча на той час у літературному загалі домінувала політично культивована ідея про недоцільність перекладу художніх творів з «общепонятного великого и могучего языка» на інші національні мови народів СРСР. (Пригадаймо у цьому зв’язку негативну відповідь буревісника революції Максима Горького на пропозицію перекласти українською його роман «Мати»).

У праці молодого перекладача відбилась концептуальна позиція, яку він виношував і яку ревно сповідував упродовж усього творчого життя: кожна національна література повинна мати кілька варіантів перекладів перлин світової класики. Це є одним із доказів її розвитку та життєздатності. Порівняння перекладів «Євгенія Онєгіна» М.Рильського та Г.Кочура [4, 261-304], написаного у Вінниці, засвідчує творчу спроможність 30-літнього перекладача, котрий своїм оригінальним творінням підтверджував потенційні можливості української мови та літератури в передачі архитвору російського письменства.

Ще однією серйозною працею Г.Кочура вінницького періоду є переклади давньогрецької лірики для «Хрестоматії античної літератури» (1938), редагованої академіком Олександром Білецьким. Красномовним є сам факт залучення молодого перекладача до колективного видання, що виконувалося під патронатом Інституту літератури АН УРСР. Син О.Білецького, Андрій Олександрович, який також працював над цією унікальною книгою, згадує, як на запитання анкети редакційної колегії антології щодо знання іноземних мов провінційний перекладач-початківець скромно відповів: «Читаю французькою, англійською, грецькою, латинською, усіма слов'янськими мовами». Представник відомої наукової родини Білецьких, котрий з дитинства мав змогу отримувати систематичну класичну освіту, зізнався, що така обізнаність Кочура-поліглота вражала, особливо тому, що в тодішніх інститутах народної освіти не тільки не звертали уваги на вивчення іноземних мов, а й навіть ставили питання: «Чи варто широким народним масам узагалі вивчати чужі мови?». А тут – перекладач-поліглот із знанням античних мов!

Звісно, Г.Кочур не міг у той трагічний для національної літератури і культури період розповісти, що заохотили його до перекладацької справи вже репресовані на той час викладачі університету М.Зеров і С.Савченко, котрі ще на початку 1930-х рр. помітили обдарованого студента й залучили до редагованої ними колективної праці над «Антологією французької поезії». Микола Костьович схвально оцінював настійливе прагнення юнака збільшити число мов, якими він володів. Відомо, що в КІНО Г.Кочур, як і інші студенти, вивчав обов’язкову німецьку, факультативно опановував англійську та французьку, а отже, слов’янськими мовами оволодівав самотужки після закінчення курсу в університеті, коли жив у Вінниці.

Чимало зусиль докладав Г.Кочур до розбудови кафедри літератури Вінницького педагогічного інституту. Як викладач і завідувач цього підрозділу, Григорій Порфирович прагнув перенести сюди високий дух науки і творчості, що витав у стінах його Київської альма-матер завдяки відомим вітчизняним ученим, представникам Українського відродження М.Зерову, М.Грунському, М.Калиновичу, С.Савченку, Є.Тимченку, Ф.Якубовському та ін. Пізніше в автобіографічних нотатках він писав, що студентські роки залишили «немало приємних спогадів, але найбільше враження було від лекцій з історії літератури української, що їх читав М.Зеров. Блискучий промовець, поет, критик, перекладач, людина енциклопедичних знань, він був, безперечно, найяскравішою постаттю серед загалом дуже сильного колективу педагогів факультету» [3].

Напевне, у власній педагогічній діяльності молодий викладач хотів бути схожим на свого великого вчителя, тому й ставився до виконання професійних обов’язків дуже відповідально. Підтвердженням цього є спогади колишнього Кочурового студента, професора Болеслава Адамовича Буяльського, на думку якого, з-поміж інших викладачів вінницького філфаку «Кочур вирізнявся ґрунтовністю знань та солідністю викладу. Тримався скромно, непомітно, але незалежно. Лекції читав, немовби роздумуючи вголос і в той же час адресуючи свої міркування студентам, неначе запрошуючи їх до бесіди, виявляючи в такий спосіб повагу до слухачів, підтримуючи в них почуття власної гідності».

Ще один Кочурів вихованець, кореспондент «Робітничої газети» Яків Рекрут згадував, як Григорій Порфирович читав вірші: «Здавалося, не слова, які написав автор, доносив Кочур до наших сердець, а відчиняв перед нами навстіж двері таємного світу душі поета з її болями й радощами. Усі ми, його учні, хотіли навчитися декламувати так, як він це робив. Непомітно для себе ми наслідували навіть його манери».

Спогади студентів Г.Кочура засвідчують, що він вибудовував стосунки з молоддю на принципах партнерської рівності, взаємодії та співробітництва, що не вписувалося в панівну авторитарну освітню парадигму. Молодий учений прагнув запалити вогник дослідницького пошуку в юних серцях. Б.Буяльський розповідав про роботу літературного гуртка, започаткованого на факультеті Григорієм Порфировичем. Гуртківці працювали над поглибленим вивченням вітчизняної та зарубіжної літератури, зацікавлено обговорювали заслухані реферати однокурсників. З числа учасників цього наукового об’єднання згодом виросли кандидат філологічних наук, відомий коцюбинознавець Марія Іванівна Іщук, професор Болеслав Адамович Буяльський, котрий ще в студентські часи отримав від Г.Кочура імпульс на дисертаційне дослідження творчості польської письменниці Марії Конопніцької.

Як бачимо, Г.Кочур мав неабиякі педагогічні здібності, а також високі моральні якості, завдяки яким став улюбленим навчителем майбутніх філологів. Але викладацьку і творчу працю перервала війна. Через хворобу (туберкульоз) Григорія Порфировича не взяли до лав червоної армії. Б.Буяльський згадує, що разом зі студентами їхній викладач брав участь у будівництві оборонних споруд у Вінниці. Проте у зв’язку з швидким просуванням фронту в числі інших співробітників інституту був евакуйований на схід. Відомо, що Григорію Порфировичу з дружиною Іриною Михайлівною Воронович (яка, до речі, народилася в смт Піщанка Вінницької обл.) та двома маленькими дітьми вдалося добратися лише до Полтави, де вони пережили фашистську окупацію, голод, холод та смерть доньки Оксани.

Але ще важчі випробування чекали попереду – невдовзі після визволення міста, 8 жовтня 1943 р., письменника заарештували. Приводом стало те, що його дружина підняла скинуту з німецького літака агітаційну листівку. Судили подружжя Кочурів 11 березня 1944 р. на закритому засіданні трибуналу військ НКВС як військових злочинців. В обвинувальному висновку стверджувалось, нібито вони «підтримували зв'язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких одержували відповідну літературу й розповсюджували її серед своїх знайомих».

І хоча ніяких доказів трибунал не мав, подружжя Кочурів було засуджене до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Письменник відбував покарання на шахтах заполярної Інти, а Ірина Михайлівна – у жіночому таборі в Абезі. Незважаючи на суворий табірний режим, Григорій Порфирович потайки продовжував творчу працю: перекладав і писав власні вірші, занотовуючи їх у «захалявних книжечках».

Закінчення табірного строку в 1953 р. збіглося зі смертю «вождя народів». Проте очікуваного визволення не сталося. Кочури, як політичні ув’язнені, ще 5 років мусили жити в Комі АРСР розконвойованими поселенцями. У 1956 р. Григорій Порфирович почав збирати документи для реабілітації. Він звернувся до свого колишнього студента Я.Рекрута з проханням відшукати викладачів Вінницького педінституту, які погодилися б письмово засвідчити, що він та дружина працювали там перед війною.

Хоча це діялося після XX з'їзду партії, який засудив культ особи Сталіна, та від страху перед репресивною системою звільнилися далеко не всі. Як згадує Я.Рекрут, відгукнулися лише двоє: Мирон Захарович Жук та Марко Емануїлович Сокирянський. Вони обидва висловилися про подружжя Кочурів як про найчесніших, найпорядніших людей. Позитивні відгуки дали також академік О.Білецький, перекладач Є.Дроб'язко та кандидат філологічних наук Ф.Жилко.

Після реабілітації подружжя Кочурів поселилось у прикиївському Ірпені, оскільки вчорашнім політичним в'язням мешкати в столиці було заборонено, отож, вони вибрали місцину ближче до центру культурного життя. Г.Кочур з радістю поринув у вир літературної праці: перекладав поезію та прозу, брав участь у колективному укладанні антологій, працював над підготовкою статей до УРЕ, написав кілька солідних досліджень з теорії та історії перекладу. У 1968 р. його прийнято до Спілки письменників УРСР.

У цей період налагоджується тісний зв'язок Г.Кочура з його колишніми студентами: між Вінницею й Ірпенем вибудовується своєрідний культурологічний канал, що діє аж до смерті майстра. Б.Буяльський розповідав, як Григорій Порфирович продовжував спрямовувати наукові і творчі шукання своїх учнів, уводив їх у коло поетів, перекладачів та інших представників національно свідомої української інтелігенції, котрі гуртувалися навколо Кочурової ірпінської садиби. Недарма мисткиня з діаспори Віра Вовк назвала її своєрідною академією української культури, а художниця Ольга Петрова центром відродження національного слова – духовности. «Сюди потягнулися ті з покоління Б.Антоненка-Давидовича, хто повернувся в часи «відлиги» з таборів. Водночас цей дім став «платонівською академією» для молоді. М.Коцюбинська, Л.Костенко, В.Шевчук, М.Новикова, Л.Череватенко та ще багато інших знаходили тут і знання, і духовну опору. Традиція європеїзації України, розпочата І.Франком, відновилась у скромному ірпінському домі в аурі відроджуваних Кочуром «неокласиків» та в колі однодумців – поетів, перекладачів. Для національного небайдужого загалу він став символом культурологічних можливостей України і тих моральних якостей, яке Святе Письмо пропонує кожній людині, але мало для кого вони досяжні» [9]. «Школу» Кочура пройшли також М.Стріха, С.Тельнюк, Б.Харчук, Ю.Хорунжий та багато інших письменників і перекладачів. Культуролог В.Скуратівський вважає, що «в Кочуровому домі розгорнулася грандіозна стратегія спасіння українського слова, яке опинилося під загрозою тотального знищення. Григорій Порфирович був одним з маршалів тої боротьби».

Професор Б.Буяльський розповідав, як «випадково й несподівано пощастило під час одного з візитів до Григорія Порфировича познайомитися з Дмитром Хомовичем Паламарчуком. Це трапилося саме тоді (усередині 1960-х рр. – прим. О.К.), коли він завершив переклад Шекспірових сонетів і піклувався про публікацію. Пригадується такий епізод.

Дружина Григорія Порфировича – Ірина Михайлівна Воронович, радісно мене зустрівши, передовсім запитала, чи не голодний, і тут же гукнула:

– Грицю, прийшов Болеслав Адамович!

Почувся відгук:

– Чудово! Якраз у ньому маємо потребу!

Увійшовши до його робочої кімнати, ущерть заваленої книгами, рукописами, рецензіями, натикаюсь на допитливий погляд простакуватого незнайомця й чую:

– Ось вам, Дмитре Хомовичу, автор вступної статті».

Виявилося, що Г.Кочур, добре знаючи наукові інтереси свого колишнього студента, на той час уже доцента кафедри російської і зарубіжної літератури Вінницького педагогічного інституту Б.Буяльського, запропонував саме його кандидатуру як автора вступної статті до унікального видання – першої української збірки всіх сонетів В.Шекспіра, перекладених Д.Паламарчуком. Як бачимо, Григорій Порфирович дбав про те, аби його учні, науковці й перекладачі, єдналися у своїй творчій діяльності. Він усвідомлював, що дати глибоку й об’єктивну оцінку незвичайному явищу українського перекладацтва, збірці, що творилася Д.Паламарчуком в умовах 10-річної каторги, зможе дати особистість, вільна від табу офіційної підрадянської критики.

З тих часів зав’язалися творчі контакти вінницького професора Б.Буяльського з перекладачем Д.Паламарчуком, їхня праця над підготовкою видання Шекспірових сонетів, глибокий аналіз авторських варіантів і порівняння з перекладами російських митців та представників української діаспори, зокрема І.Костецького, створених у стилістиці українського бароко (1958). До речі, доля цього митця також пов’язана з нашим краєм: він жив у Вінниці в дитинстві (десь у 1919-1925 рр.), згодом повернувся сюди в 1940 р., звідси під час війни, у 1942 р., був відправлений на примусові роботи до Німеччини.

Паламарчукові переклади «Сонетів Шекспіра» (1966) здобули всесвітнє визнання, доказом чого є лист і подяка англійської королеви Єлизавети ІІ, котра назвала повний переклад усіх 156 сонетів героїчним учинком. Упевнені, що така висока оцінка зросла б ще більше, якби королева дізналася, у яких умовах народжувалися ці переклади!

На початку 1970-х рр. національно свідомий Г.Кочур удруге потрапив під триби тоталітарної машини, його було вигнано зі Спілки письменників і вилучено на довгі роки з літературного процесу. Та все ж, перебуваючи фактично під домашнім арештом, митець без надії на публікацію продовжував працювати наполегливо й невтомно. В одному з листів цього періоду до Б.Буяльського він стримано, без скарг і нарікань на долю, навіть з деякою самоіронією описував своє життя:

«29.09.1981 р. ...Писати, власне, нема чого, – назовні в нас ніби все, як було: Ірина Михайлівна з усіх сил клопочеться по господарству. Я удаю, що з усіх сил працюю. Досі ще не закінчив перекладати Новомеського, дуже важко він мені дається. Також почав писати статті про дві українські «Антігони» – Ніщинського і Бориса Тена. 1983 року «Антігона» Ніщинського матиме вже 100 років. Працюю багато, публікую мало – усе в майбутньому».

За сприяння друзів проскрипційному митцеві вдається видрукувати деякі свої переклади під чужими прізвищами. В одному з листів Кочурової дружини до письменниці Надії Суровцевої читаємо: «15.03.1981. Працюється йому нелегко.

Очевидно, через велику вимогливість до себе. Багато і часто слухає симфонічну й іншу музику по телебаченню та радіо. Я думаю, музика дає йому спочинок і, може, надихає в поетичних справах». Сам Григорій Порфирович, невдоволений своїм трудом, самокритично зізнається: «16.03.[?]. Посувається праця поволеньки. Може, частково й тому, що ставлю собі дуже великі вимоги. А почасти, може, й через те, що частенько відхиляюся чи то збочую: часом на заваді стоять відвідувачі (досить таки численні)» [1].

Наприкінці 80-х у зв'язку із змінами в суспільно-політичному житті тодішнього СРСР змінилося й життя Кочура. Напередодні 80-літнього ювілею (1988 р.) його нарешті поновлено в Спілці письменників. Прийшло й запізніле визнання: 1989 р. він отримав найвищу нагороду перекладачів – премію імені М.Рильського; 1991 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові, а згодом вшановано медаллю НТШ ім.М.Грушевського. У ці роки відбулася ще одна приємна подія – побачила світ перша збірка оригінальних поезій 81-літнього митця – «Інтинський зошит» (1989). Вона мала підзаголовок «Вірші 1945-1958 рр.» Написані в жахливих умовах сталінських таборів, ці поетичні твори відображали складну, поліфонічну гаму почуттів ліричного героя, який, пройшовши через дев’ять кіл пекла, усе ж вірить у торжество людського духу в його одвічному борінні зі світом зла та насилля.

Незважаючи на похилий вік і напружену творчу працю, Кочур виявляє в 90-ті рр. гідну подиву активність у культурному житті: веде перекладацьку студію в Київському будинку літераторів, редагує переклади молодих колег, старається не проминути жодного цікавого культурного заходу. Ось як він розповідає про це в листі до Б.Буяльського:

«25.01.1990. ...У нас у Києві всілякі «сіеkawoztsі». Учора, наприклад, в Інституті літератури італієць Сіктіо українською мовою читав доповідь про біблійні мотиви в «Слові о полку Ігоревім». А потім сходознавець Омелян Пріцак з Гарвардського університету розповідав про Драгоманова. А 30-го виступатиме («Костомаров і Драгоманов») Джордж Грабович – теж з Гарварду. Отже – усе те й цікаво послухати, – це колишня «потойбічна» україністика. А я кручусь, намагаючись не пропустити нічого».

«8.12.1993. ...Склав собі план на майбутнє – що маю написати, що перекласти. Такий план склав собі колись Лев Толстой, до кожного пункту збоку дописуючи: «е.б.ж.» (тобто «если буду жив»). Серед того, що маю зробити, чи не на першому місці стоїть – написати спогади...»

До останніх днів життя Г.Кочур натхненно творив, наближаючи до українського читача здобутки світового письменства. Його титанічний труд тривав майже 70 літ і був оцінений найвищою літературною нагородою нашої країни – Державною премією ім. Тараса Шевченка, на жаль, уже по смерті 15 грудня 1994 р. Та митець заслужив значно більшу нагороду – довічну шану свого народу, бо у важку для нього добу стояв на сторожі рідного слова та вітчизняної літератури.

Сьогодні, у незалежній Україні на часі видання спогадів великого Майстра, мемуарних та епістолярних матеріалів про нього. Потребує глибокого дослідження вінницький період життя Г.Кочура. На жаль, вужчає коло людей, котрі можуть розповісти про його працю у Вінницькому педагогічному інституті, так, у вересні 2009 р. відійшов за життєву межу професор Б.Буяльський. Тим актуальнішою є потреба краєзнавчого дослідження вінницьких сторінок життя великого Українця, про якого Дмитро Павличко сказав: «У нього ми вчились не тільки пізнавати Україну, а й служити їй. Ми вчилися в нього думати й жити за його правилами. Наймолодший за віком неокласик, учень М.Зерова і, мабуть, найстарший шістдесятник, Г.Кочур – незмовкаюче сумління тих, що знали його, сумління тяжкої, але не мертвої доби в житті українського народу» [5].

Література

1. Архів відділу рукописних фондів і текстологій Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України. – Ф. 302. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 6, 8-9.

2. Григорій Кочур : бібліогр. покажч. / уклад. Г.Домбровська, З.Домбровська; наук. ред. Р.Зорівчак. – Л.: ЛНУ ім.І.Франка, 1999. – 256 с.

3. Кочур, Г. З творчої майстерні перекладача: відповіді на запитання анкети / Г.Кочур // Теорія і практика перекладу = Теория и практика перевода : респ. міжвід. наук. зб. / Київ. держ. ун-т ім.Т.Шевченка. – К.: Вища шк., 1992. – С. 169-189.

4. Кочур, Г. Третє відлуння / Г.Кочур. – К.: Рада, 2000. – 551 с.

5. Павличко, Д. У нього ми вчилися пізнавати Україну / Д.Павличко // Літ. Україна. – 2000. – 11 трав. – С. 10.

6. Паламарчук, Д. Промінчик людського тепла / Д.Паламарчук // Літ. Україна. – 1988. – 17 листоп. – С. 6.

7. Петрова, О. Григорій Кочур: діалоги / О.Петрова // Сучасність. – 2002. – № 4. – С. 110-117.


Краєзнавець з Голубечого протоєрей М.І.Яворовський (1842-1919)

Завальнюк К.В.,

кандидат історичних наук, провідний спеціаліст

Державного архіву Вінницької області, член НСЖУ

Стецюк Т.В.,

головний спеціаліст відділу у справах релігій

Вінницької облдержадміністрації, член НСЖУ

Село Голубече, що на Крижопільщині, може по праву пишатися своїми славними земляками. Один із них – Микола Іванович Яворовський – визначний історик-краєзнавець минулого, педагог, священик, журналіст, один із засновників музейної справи на Поділлі. Народився Микола Іванович 1842 року в сім’ї місцевого священика Івана Віссаріоновича Яворовського (1814-1867), предки якого походили з села Пеньківка нинішнього Шаргородського району. Близько 30 років свого життя Іван Віссаріонович прослужив настоятелем парафії в Голубечому, заслуживши добру пам’ять і вдячність мирян. Так, завдяки його зусиллям у селі було відремонтовано стару церкву, яка існувала з 1748 року, а невдовзі невтомний панотець приступає до спорудження нового добротного храму. При підтримці парафіян вдалося зібрати на його будівництво 1200 крб., що на ті часи являло собою чималу суму. Але, на жаль, отцю Івану не довелося дочекатися завершення будівництва цього храму: 27 лютого 1867 року він помирає [5, № 9, с. 340-341].

Духовну естафету батька продовжив син Микола, обравши нелегкий, тернистий шлях цілителя людських душ та сердець. Церковну освіту хлопець здобував спочатку в Подільській духовній семінарії, а потім – у Київській духовній академії, яку закінчив у 1867 році [7, № 2-3, с. 44]. Після цього впродовж 1867-1886 років працює викладачем в Подільській духовній семінарії, а потім – наглядачем Кам’янецького духовного училища (1886-1917 роки) [1, с. 409]. На цих посадах Яворовський зарекомендував себе широко освіченою, лагідною та доброзичливою людиною, з якою було приємно поспілкуватися як викладачам, так і семінаристам. Та найяскравіше розкрилась творча, непересічна натура Миколи Івановича на культурно-громадській ниві. Поряд із Є.Сіцинським, І.Шиповичем, П.Вікулом, М.Яворським, П.Гліщинським він був одним із засновників Комітету для церковно-статистичного та історичного опису Подільської єпархії, реорганізованого в 1903 році у Подільське церковне історико-археологічне товариство. Головою цього товариства, яке координувало усі краєзнавчі дослідження Поділля, було обрано Є.Й.Сіцинського, а товаришем голови та скарбником – М.І.Яворовського. Результати праці краєзнавців знаходили своє втілення у численних експонатах Кам’янець-Подільського Давньосховища (історичного музею), публікаціях документальних матеріалів у «Трудах» товариства (всього вийшло 12 їх випусків), а також в історичних дослідженнях. Чимало таких досліджень друкувалося на сторінках одного з перших подільських часописів – «Подольских епархиальных ведомостей». До речі, одним із редакторів цього часопису впродовж 8 років (1883-1891) був М.І.Яворовський [4]. З числа найзначніших його історико-краєзнавчих праць, що побачили світ на сторінках часопису, потрібно відзначити: «Памятники униатской церковно-литературной деятельности в конце прошлого и начале настоящего столетия» (1869), «Медоварение на Руси и остатки его при церквах Подольской епархии» (1878), «Дом зажиточного Подольского священника и комнатные украшения во вкусе прошлого века» (1880) та ін. [10].

Глибокий знавець історії рідного краю, Яворовський іноді простежує такі деталі побуту та звичаїв наших предків, які й досі можуть викликати велике зацікавлення в сучасних дослідників. Зокрема, в праці «Медоварение на Руси…» автор простежує витоки та поширення цього справді народного промислу, його зв’язок із топонімікою (села Бортники, Бджільна тощо) та релігійною обрядовістю. Для сучасників, поза сумнівом, буде цікаво познайомитися з одним із численних рецептів приготування такого широковживаного обрядового напою, як питний мед. Ось що, зокрема, писав у цьому зв’язку М.Яворовський: «Потрібно взяти одну міру меду і вісім таких же мір свіжої криничної води, розвести ситу в котлі і, поклавши на помірний вогонь, варити до тих пір, доки не почне з’являтися піна, яку потрібно постійно очищувати. Якщо мед готується не для запасу, а для вжитку, то немає потреби багато варити його; навпаки, мед, що призначений для зберігання, потрібно варити до тих пір, доки він не зробиться клейким. Коли зварений мед охолоне до теплоти парного молока, переливають його в чисту бочку і додають до нього дріжджі. Бочку потрібно наливати майже повну і закупорювати її, залишивши в ній лише невелику віддушину. Коли мед зовсім перебродить, то бочку потрібно закупорити повністю, а коли вона почне випускати із себе винний запах, то для зупинення бродіння бочку потрібно перенести в погріб. Для надання меду приємного смаку, опускають в нього, коли він почне бродити, гвоздику та інші прянощі, загорнуті в мішечок» [11, № 15, с. 563].

Окрім зазначених праць, М.І.Яворовський був також автором історико-статистичних описів багатьох подільських міст, містечок та сіл (Бару, Жванця, Панівців, Цвіклівців, Почапинців, Устя та ін.). Значний внесок Миколи Івановича Яворовського і в археографію. Так, на сторінках «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета» (був редактором перших 5-ти томів «Трудов») він надрукував цілий ряд історичних документів (грамота Ягайла на володіння селом Лядовою, універсал Богдана Хмельницького, історико-парафіяльні документи села Голубечого та ін.) [3]. Підсумком творчого життя Миколи Івановича стала узагальнююча праця з історії громадського і церковного життя на Поділлі, видана в Кам’янці-Подільському в 1912 році («История гражданской и церковной жизни Подолии»)[12]. Незважаючи на те, що з часу її появи проминуло майже 98 років, вона і досі є цінним джерелом з історії та етнографії нашого краю.

Вагомий внесок зробив М.І.Яворовський і у становлення та розвиток музейної справи на Поділлі. Зокрема, саме з його ініціативи у Кам’янці-Подільському при Подільському єпархіальному історико-статистичному комітеті було відкрито Давньосховище (саме так тоді називався історичний музей), що складалося з трьох відділів: бібліотеки, архіву і, власне, музею. Про необхідність відкриття цієї установи М.І.Яворовський говорив на зборах членів Комітету 29 жовтня 1889 року.

«Заведывающий делами Комитета Николай Иванович Яворовский, – писав пізніше протоєрей Сіцинський, – предложил устроить Епархиальное церковное Древнехранилище, где бы можно было собрать и сохранить предметы церковной древности и архивные материалы» [2, с. 82].

Пропозиція М.І.Яворовського дістала схвальний відгук колег, які вирішили просити єпископа Подільського і Брацлавського Доната про влаштування Давньосховища при Кам’янецькому кафедральному соборі. Останнє в урочистій обстановці було відкрите 30 січня 1890 р., започаткувавши славні традиції музейництва у Подільському краї.

Із самого початку свого існування фонди Давньосховища поповнювалися здебільшого за рахунок добровільних пожертвувань і дарунків членів Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, учителів, священиків, зрештою, усіх небайдужих до історії рідного краю людей. Природно, що серед числа цих людей і одним із найбільших жертводавців був Микола Іванович Яворовський. Ось далеко неповний перелік подарованих ним Давньосховищу безцінних скарбів духовної культури Поділля: рукописна Мінея святкова; рукописний нотний ірмологій; грамота єпископа Леона Шептицького про заснування церковного братства при храмі і парафії зі статутами або артикулами братськими; «Семя слова Божия на ниве сердец человеческих сеянного» (Почаїв, 1771 р.); «Lwowianin czyli zbior potrzebnych i uzytecznych wiadomosci, wydawany przez Ludwika Zelinskiego» (Львів, 1836, т. ІІІ і ІV); портрет олійними фарбами на полотні колишнього кафедрального кам’янецького протоєрея (з 1795 до 1841 р.) Іоанна Добровольського, знайдений у його онуки Н.Ю.Мартсон в с.Зеленче Кам’янецького повіту; 43 літографовані портрети різних духовних осіб, в т.ч. і подільських архіпастирів (СПб., видавництво Красовського, 1860); дві карти Подільської губернії ручної роботи 1846 і 1862 рр.; поперечне кружало яворового дерева, в якому серцевина темного кольору нагадує правильний чотирикінцевий хрест; літургія Іоанна Златоуста (Почаїв,1765); рукописний грецький номоканон ХVІІІ ст., що належав грецькій церкві м.Могилева на Дністрі; «Киевский синопис или краткое собрание от различных летописцев» (К.,1823); «Витебская Старина» Сапунова (т. 1, 4 і 5, ч. 1); «Литургиарион-Служебник» (Львів, 1702); ікона Богоматері на дзеркальному склі з церкви с. Голубече Ольгопільського повіту; ікона Божої Матері з рельєфними ризами з церкви с.Біляни-Шаргородські Могилівського повіту; протоєрейська грамота колишнього кафедрального протоєрея Михайла Новицького, прикрашена акварельними віньєтками; два дерев’яні хрести з церкви с.Ляшівці Могилівського повіту; мідна іконка Святителя Миколая та плащаниця на білому атласі, звідти ж; зображення (олійними фарбами) св.Амвросія Медіоланського, що колись прикрашало богословський зал старої Подільської семінарії; книга «Starozytne poezye polskie» [9, №11, с. 187-188]; візитка церкви с.Манилівка Проскурівського повіту; зв’язка листів різних осіб до колишнього кафедрального протоєрея С.Гогоцького [8, № 23, с. 389]; шість стародавніх ікон олійними фарбами з с.Біляни Могилівського повіту; вісім польських та російських монет ХVІІ-ХVІІІ ст. [8, № 47, с. 639]; стріла з древком та залізним наконечником [6, с. 9]; дерев’яний семикінцевий хрест (26 і 9,5 см) з церкви с.Ляшковиця Кам’янецького повіту [6, с. 26] тощо.

Про жертовність та щедрість натури М.І.Яворовського, його піклування про долю музейних цінностей свідчать й інші факти. Так, на засіданні Подільського єпархіального історико-статистичного комітету 12 травня 1891 р. Микола Іванович з суми грошей, які йому належали за редагування 4-го випуску «Трудов Комитета», пожертвував 50 крб. на влаштування двох вікон в приміщенні Давньосховища, аби закрити його від середньої частини храму і припинити доступ пилу, що піднімався під час підмітання підлоги в церкві і густо покривав меблі та предмети старовини. Збори подякували М.І.Яворовському за здійснену пожертву, а завідуючому Давньосховищем доручили замовити такі ж вікна, як і з правого боку в прибудованому храмі св. Володимира [8, № 39, с. 548].

Після 1917 року Микола Іванович не працював, проживаючи на невелику пенсію на околиці Кам’янця-Подільського. До того ж давалися взнаки часті хвороби. За кілька днів до смерті він захворів на запалення легенів і 8 грудня 1919 року заснув навіки тихим сном праведника [3]. На жаль, добре ім’я та благородні справи отця Миколи Яворовського і нині невідомі широкому загалу. Потребує подальшої систематизації і вивчення багатюща творча спадщина вченого, а також видання і популяризація його творів. Однак, віриться, що спільними зусиллями усіх небайдужих людей творчий спадок М.І.Яворовського, як і його славних однодумців та колег М.Я.Орловського, Є.Й.Сіцинського і багатьох інших подвижників подільського краєзнавства, зможе увійти у надбання сучасних дослідників історії Подільського краю.

Література

1. Баженов, Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. / Л.В.Баженов. – Кам’янець-Подільський, 1993. – 480 с.

2. Е.С. По поводу учреждаемого в Каменце-Подольском Епархиального церковного Древнехранилища // Подольские епархиальные ведомости (далі –ПЕВ). – 1890. – № 3, ч. неоф. – С. 79-86.

3. Є.С. М.І.Яворовський (Некрольог) // Наш шлях. – 1919. – 19 груд.

4. Завальнюк, К. Краєзнавець із Голубечого / К.Завальнюк // Сільські новини (Крижопіль). – 1997. – 27 серп.

5. Историко-статистическое описание церкви и прихода села Голубечаго Ольгопольского уезда // ПЕВ. – 1872. – № 8, ч. неоф. – С. 286-303; № 9; ч. неоф. – С. 318-346.

6. Музей Подольского Церковного Историко-Археологического Общества. Ч. 2. Опись предметов старины / сост. прот. Е.Сецинский. – Каменец-Подольски


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше