ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Доля остарбайтерів у наукових дослідженнях та спогадах вінничан

Цимбалюк П.І.,

заступник директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Тема остарбайтерів довгий час замовчувалася не лише в Україні, СРСР, але й в Німеччині та інших країнах, які були втягнуті у Другу світову війну. Колишні репатріанти, повернувшись на Батьківщину, жили в умовах приниження, підозр, були, без перебільшення, на узбіччі суспільства.

Лише після Горбачовської “перебудови”, об’єднання Німеччини, а надто здобуття Україною незалежності, про важку долю, примусово вивезених окупантами на рабську працю “східних робітників”, почали говорити в повний голос. Тих, хто пережив нечувану до цього експлуатацію в нацистському рабстві і повернувся до рідних домівок, перестали зневажати, змінилося ставлення в суспільстві до цієї категорії людей, перш за все на державному рівні. Сприяв цьому Закон України “Про жертви нацистських переслідувань”, прийнятий Верховною Радою України 23.03.2000 року № 1584-ІІІ (з подальшими змінами і доповненнями до нього), який сприяв відновленню історичної справедливості та дав можливість колишнім “остарбайтерам” відчути себе повноправними членами суспільства. Особливого значення набули компенсаційні виплати, які здійснили уряди ФРН і Австрії, а також німецькі промислові підприємства, на яких під час війни працювали “східні робітники”, громадські організації та громадяни ФРН.

Проблеми, пов’язані з долею остарбайтерів, у науковій літературі висвітлювалися недостатньо, хоча окремі матеріали відображалися у офіційних документах, історичній літературі, матеріалах наукових конференцій, збірниках, періодичній пресі. Фундаментальних досліджень, які б охоплювали, розкривали тему у масштабі всієї України, а також Вінниччини зокрема, не було. Тому книги кандидата історичних наук С.Д.Гальчака, які побачили світ впродовж останніх років, є досить цінними джерелами для дослідників, студентів, краєзнавців, усіх, хто цікавиться історією рідного краю, зокрема періоду Великої Вітчизняної війни та проблематикою “східних робітників” Поділля. Наукове та пізнавальне значення видань підсилюється тим, що у них вперше в Україні подається масштабне розкриття долі жертв нацизму, примусово вивезених до фашистської Німеччини. Особливість цих праць у тому, що доля остарбайтерів простежується крізь призму подільського регіону.

У монографії “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: Депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам” (Вінниця, 2004) автор започаткував висвітлення недостатньо раніше дослідженої теми. Видання здійснене за фінансової підтримки Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, рекомендоване до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України та Редакційно-видавничою радою Державного комітету архівів України. У чотирьох великих розділах розкрито джерельну базу, стан розробки теми в науковій літературі, початок і подальший період депортації населення нацистськими загарбниками, насильницьке використання праці подолян у мілітаристській економіці Німеччини та протидія подолян окупаційній адміністрації використанню трудових ресурсів з окупованої території краю. Книга проілюстрована світлинами, копіями з родинних альбомів, архівних документів (листівки, особисті картки “східних робітників”) та інші матеріали.

Книга автора “Украинские остарбайтеры Подольского региона” (Вінниця, 2009) складається з п’яти великих розділів. У даній книзі представлено значно більше матеріалів, ніж у попередній, крім того включено новий розділ “Проблемы, трудности, особенности репатриации”. Видання вміщує ілюстративний матеріал, а також великий список літератури, у тому числі іноземної (виданої в різних містах Німеччини, Республіки Польща, Лондоні, Парижі) та архівних джерел з провідних архівів Німеччини, Російської Федерації, Республіки Білорусь, України, окремих її регіонів, найбільше з Державного архіву Вінницької області. Особливістю цієї книги є те, що в ній досліджуються матеріали не лише по Вінницькій, але й по Хмельницькій області.

Особливо ж вагомою та пізнавальною є монографія науковця “На узбіччі суспільства” (Вінниця, 2009), яка, як і попередня, рекомендована до друку Вченою радою Кам’янець-Подільського національного університету ім.І.Огієнка та Центром дослід-ження історії Поділля інституту історії України НАН України і охоплює 60-літній період нашої історії. Видання відповідає всім канонам жанру, у якому вміщено передмову голови правління Українського національного фонду “Взаєморозуміння і прими-рення” при Кабінеті Міністрів України І.Рушникова, вступ (з історії питання) та питання методології розробки теми в науковій літературі, нацистський геноцид на Поділлі, політику румунської окупаційної влади у Північній “Трансністрії”, про становище “східних робітників” з Поділля у Третьому рейху, опору подолян нацистським завойовникам, повернення подолян з поваленого рейху, їхнє нелегке “набуття Батьківщини” та життя в умовах незалежності української держави. Інтерес представляють висновки, де коротко підсумовуються наслідки і сучасна політика незалежної української держави та країн – репатріантів сто-совно прав і свобод колишніх остарбайтерів, а також подолання протистояння і відчуження між двома країнами (Німеччиною і Україною), породженого війною, утвердженню між ними порозуміння, зміцнення добросусідства.

Досить об’ємним є список використаної літератури і джерел, яким оснащена монографія. Представляє неабиякий інтерес список публікацій різних років із газет і журналів, а також ілюстративний матеріал, вміщений на сторінках книги.

На презентації вищезазначених видань, що відбулася в ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва напередодні 65-ї річниці Дня Перемоги, присутні науковці-історики, представники влади, архівні, музейні працівники дали високу оцінку новим науковим друкам С.Д.Гальчака. Фахівці обласної наукової бібліотеки відмітили, що книги автора попередніх років, присвячені темі Великої Вітчизняної війни, зокрема долі “східних робітників”, не залежуються на полицях, вони запитувані користувачами бібліотеки, їх вивчають історики, краєзнавці, студентська, учнівська молодь. Видання, що розкривають проблему остарбайтерів, будуть цінними і незамінними для подальшого дослідження історії краю, численної кількості “білих плям”, забутих імен наших земляків, які пройшли страшне горнило фашистської неволі і заслуговують на повернення свого чесного імені та реабілітації в суспільстві як повноцінних громадян.

* * *

Непересічне значення у встановленні історичної правди має метод “усної історії”, особливо спогади очевидців тих чи інших подій у житті суспільства.

Варті уваги деякі фрагменти із спогадів уродженця с.Малинівка (колишнє с.Гута Літинська Літинського району) Євдокима Ставнійчука (на жаль, уже покійного), який зазнав чимало поневірянь у фашистській неволі. Народився він 1923 року, за станом здоров’я не був призваний до лав Червоної Армії. У березні 1942 року разом з іншими односельцями насильно вивезений до Німеччини, де в м.Ратиборі працював різноробочим у господаря на прізвище Курк. Той відзначався особливою жорстокістю не лише у ставленні до своїх рабів, але й до членів власної родини. Так, одного разу, за якусь провину, він у присутності сторонніх відшмагав батогом свого дорослого сина, який, до речі, уже служив в армії Вермахта. У листопаді 1943 року Євдокима відправили до виправного табору, що знаходився в м.Бляхамер-Гайдебрек. У січні 1943 року, згадує Євдоким Ставнійчук, він був переведений робітником посудо-фарфорової лавки Гуйченройда у м.Зельб Земля Баварія. З листопада 1943 до травня 1945 року працював на фабриці переробки деревини Шваба в м.Вайсенштадт Земля Баварія. Виснажливі умови праці, жорстоке поводження із робітниками, постійна туга за Батьківщиною, спонукали до втечі. Домовившись з однодумцями, Євдоким здійснив спробу втекти на Батьківщину, але їх піймали і повернули назад, створивши умови існування ще нестерпнішими. Не раз доводилося ходити “по лезу бритви”, ризикуючи власним життям. Одного разу наглядач вдарив Євдокима нагайкою, той, не стримавшись, наніс удар у відповідь. Розгніваний наглядач дістав пістолет і уже намірився його вбити. На щастя, майстер фабрики, який був свідком цього інциденту, став на захист робітника і таким чином врятував йому життя. З того часу непокірного юнака побоювалися навіть найжорстокіші наглядачі.

Визволили його та інших співвітчизників з фашистської неволі американські війська, яким бранці з поневолених країн надавали посильну допомогу у знищенні залишків фашистських військ.

Додому добиралися пішки, фактично через усю Європу, покидаючи по дорозі всі нехитрі пожитки, залишаючи лише найнеобхідніше. В цілому життя у нього склалося так, як і у більшості пересічних громадян СРСР. Проте, впродовж багатьох післявоєнних років, де б він не був – на Донбасі, на Вінниччині, у Західній Україні його систематично перевіряли співробітники НКВД як неблагонадійного.

Пригадується доля інших людей, які побували у фашистській неволі. Це – Ганна Ставнійчук, яка повернулася важко хворою на епілепсію. До народженого уже на Батьківщині сина Михайла назавжди закріпилося прізвисько “німець”. Пам’ятаю, як не один раз, ображений Мишко, з кулаками кидався захищати себе від інших дітей, які не упускали нагоди образити його, називаючи цим ганебним на той час прізвиськом. Після закінчення Малинівської 8-річної школи, Мишко виїхав із села і лише зрідка приїжджав провідати хвору матір.

Залишився у спогадах ще один жахливий випадок. Ми з моєю мамою Антоніною Михайлівною йшли до траси, щоб сісти на автобус до смт Літин. Разом з нами поспішала уже згадана тьотя Ганя, і вони з мамою мирно спілкувалися на різні теми сільського життя. Раптом та голосно зойкнула і впала на дорогу без свідомості, в страшних судорогах. Мама наказала мені відійти, а сама міцно підтримувала голову тьоті Гані, щоб та не отримала серйозної травми. Тривав цей приступ недовго, після цього жінка встала і пішла далі, сказавши, що такі приступи для неї стали уже звичними.

Чимало молоді було вивезено на примусові роботи із згаданого уже вище с.Малинівки. Та були й такі, яким вдалося різними хитрощами обманювати вербувальників і уникнути фашистської неволі. Це Фросина Гаврилюк, Олена Зелінська, яким їхня родичка і сусідка Антоніна Камінна змащувала ноги ядовитою травою, після якої ятрилися і довго не заживали рани. Тому фашисти, боячись зарази, не забрали цих дівчат на примусові роботи до Вермахту, і їм вдалося залишитися на рідній землі, де вони прожили довге, хоч і нелегке життя.

Це лише окремі, але достовірні факти, періоду Великої Вітчизняної війни, записані з уст очевидців, яких, на жаль, з року в рік стає все менше. Тому варто використати найменшу нагоду, щоб зібрати ці спогади і зафіксувати їх на різних носіях інформації для нинішніх і прийдешніх поколінь, а також оприлюднювати їх у засобах масової інформації, на науково-практичних конференціях, презентаціях та інших зібраннях, аби ніколи не повторилися страхіття воєнних лихоліть.

Література

1. Гальчак, С.Д. “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Книга-Вега: Віноблдрукарня, 2003. – 344 с.: іл.

2. Гальчак, С.Д. На узбіччі суспільства: доля українських “остарбайтерів” (Поділля, 1942-2007 рр.) / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2009. – 768 с., 16 с. іл.

3. Гальчак, С.Д. Украинские остарбайтеры Подольского региона: (Вторая мировая война, послевоенный период) / С.Д.Гальчак. – Винница: Меркьюри-Подолье, 2009. – 544 с.: ил.

4. Янковська, О.В. До питання про долю українських репатріантів Великої Вітчизняної війни / О.В.Янковська // Сторінки воєнної історії України : зб. ст. / НАН України, Ін-т історії України. – К., 2005. – Вип. 9, ч. 3. – С. 319-324.


Краєзнавча робота сільської бібліотеки

Девдера О.М.,

бібліотекар Качківської сільської бібліотеки

Ямпільського району Вінницької області

Качківка – напевно, не єдине в Україні село, яке про себе, своє далеке і недавнє минуле знає дуже й дуже мало. Більше того, тут не так багато людей, яких узагалі це цікавить.

У 70-90-их роках минулого століття діяв місцевий музей, із якого чимало можна було дізнатися хоча б про історію колгоспу часів головування С.В.Рутковського. Тоді ж було створено міф про революційну Качківку, яка у травні 1918-го героїчно виступила проти австро-німецьких окупантів, і про керівника того виступу – Ф.Ю.Криворучка. Відповідно, склалася двоелементна схема бачення історії села: страшне дореволюційне минуле (воно ілюструвалося фотографією хати старенької самотньої жінки, яка прожила в тій напівруїні в центрі Качківки до кінця 80-х років, і різним хатнім начинням – верстати, горшки, сорочки, рушники, яким, знову ж таки, село користувалося не в ХІХ, а таки в 50-60-х роках ХХ ст.) і – світле радянське сучасне, що почалося чи не з отих травневих подій 1918 року.

Відповідно, не могло йтися про якісь дослідження того, коли і як з’явилося село, чим жило ті кілька сотень років (а йдеться таки про сотні, бо Качківка є на карті француза Боплана, а це ж, як відомо, початок ХVІІ століття), які вже носило своє теперішнє ймення. Натомість існувала якась напівлегенда-напівбайка про озеро-море, що аж кишіло качками, від яких нібито й пішла назва населеного пункту.

На жаль, із висвітленням навіть доступного вже безпосередньому пізнанню радянського періоду життя, теж усе було дуже кепсько. Частину історії наказано було замовчувати (Голодомор 1932-1933рр., голод 1947-го, справжні події часів окупації), ще до частини, як не зовсім «героїчної», віднеслися байдуже, тому сьогодні село не має навіть повного зібрання даних про тих односельців, які загинули на фронтах Другої світової війни, чи брали участь у її боях. Хоч із особливим пієтетом ставилися до колгоспного життя-буття, та й тут не було зібрано даних ні про перші господарські утворення кооперованого типу, ні навіть персонально про тих, хто ці колгоспи у різний час очолював.

У той же час Качківка – село з пребагатою історією. Поселення на її території з’явилися десь ще в добу трипільської і черняхівської культури. У тутешній топоніміці, традиціях, звичаях, мелосі химерно сплелися молдовсько-українські впливи вже часів ХVІІ-ХVІІІ століть, коли, по всьому видно, село то знищувалося, то відроджувалося. Кажуть, качківські вишивальниці славилися колись не менше, ніж клембівські. Тут жило і живе багато чудових людей, долі яких варті того, щоб про них розповісти нащадкам. Словом, простір для краєзнавчої роботи – безмежний. На жаль, не безмежними є можливості у цій галузі сільської бібліотеки.

Не так багато в її фондах матеріалів, із яких читачі можуть дізнатися про минуле і теперішнє рідного краю. Із тих же, що є, бібліотека формує виставки, проводить за ними обговорення. Цікавою, наприклад, для Качківки була поява у журналі «Всесвіт» матеріалів італійського публіциста Курціо Малапарте, в яких описано поле бою під селом у 1941-ому році і саме село в день його окупації. Зараз такими є книги Кетроса і Вдовцова, в яких чимало цікавого й про наше село.

Бібліотека брала активну участь у підготовці до представлення і презентації двох книг поета Віктора Дячка, пропагувала його слово серед односельців. Сама по собі поезія Віктора є цінним краєзнавчим матеріалом, бо в ній міститься ряд побутових замальовок, історичних екскурсів, які відтворюють давнє і недавнє минуле села. Є у поета і цікаві топонімічні розвідки.

Разом із ним проводиться збір матеріалу про качківських дотепників, складається збірник «Байки качківських базарів» – оповідки та анекдоти на основі суто місцевих приключок.

Але по-справжньому в активну краєзнавчу роботу бібліотека включилася, коли почали збирати свідчення очевидців про Голодомор. Тоді було опитано десятки ще живих очевидців тих подій, зібрані матеріали були опубліковані у «Віснику студентського наукового товариства інституту історії, етнології і права до 75-х роковин голодомору в Україні. Випуск ІХ» (Вінниця, 2008). Так само зроблено і до 65-ої річниці Перемоги над нацизмом: проведено опитування учасників бойових дій, зібрано фотоматеріали, спогади про тих, хто не повернувся з фронту. Окремі матеріали опубліковано у районній газеті.

Є задум зібрати старі фотографії і підготувати альбом «Качківка: обличчя ХХ століття». Можливо, за цими матеріалами вдасться оформити своєрідну «стіну», на якій фото згрупуються якось тематично, щоб і через роки кожен бажаючий міг серед них знайти своїх рідних і близьких.

Разом із Віктором Дячком та Михайлом Девдерою бібліотека планує підготувати загальні нариси історії Качківки, щоб тим самим дати поштовх до серйозного її вивчення. На жаль, село міняється дуже швидко, руйнується, спиваються люди. Якщо зараз не зібрати ті матеріали, які ще доступні, то завтра вже буде пізно: відходять люди, які творили своїми долями його історію у ХХ столітті.

Можливо, якби було хоч трохи ресурсів, бібліотека змогла б виступити ініціатором проведення кількох краєзнавчих експедицій, роботи в архівах, налагодження зв’язків із односельцями, розкиданими по світу (то теж часточка нашої історії). Та про це можна лише мріяти. А робити будемо хоча б те, що вже вдається.


БІБЛІОТЕЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

Внесок регіональних бібліотек

у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю

Кисельова В.П.,

зав. відділу історичного краєзнавства НІБ України, м.Київ

Огляд останніх наукових публікацій з теми сучасної джерельної бази історико-краєзнавчих досліджень в Україні показує, що розвиток цих досліджень супроводжується результативною діяльністю різних установ у напрямку підготовки бібліографічних, археографічних та архівних довідників. Важлива роль у цій роботі належить інститутам НАН України – Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса, Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського з його філіями у Львові, Чернігові, Острозі; Інституту українознавства ім.І.П.Крип'якевича; Українському науково-дослідному інституту архівної справи та документознавства; університетським кафедрам історії та історичним факультетам університетів; Книжковій палаті України; провідним бібліотекам країни – НБУВ, НІБУ, НПБУ, ЛННБ ім.В.Стефаника НАН України, ОННБ ім.О.М.Горького, ХДНБ ім.В.Г.Короленка, а також всім ОУНБ. Слід зауважити, що попри стрімкий розвиток електронної бібліографії, друковані посібники сьогодні не втрачають своєї актуальності.

Мета даного повідомлення – висвітлити основні тенденції у випуску краєзнавчої друкованої бібліографічної продукції обласних універсальних бібліотек України в сучасний період.

Нагадаємо, що стан та особливості науково-бібліографічної діяльності ОУНБ України у галузі історичного краєзнавства систематично вивчаються фахівцями сектора організаційно-методичної та науково-дослідної роботи відділу історичного краєзнавства НІБУ. Підґрунтям моніторингу цього важливого напряму краєзнавчої роботи бібліотек є метабібліографічна БД „Краєзнавчі бібліографічні посібники бібліотек України”. Про еволюцію технології підготовки краєзнавчої бібліографії другого ступеня, методичні питання відображення краєзнавчої інформації в електронних каталогах фахівці відділу повідомляли на минулих науково-практичних конференціях, організованих Вінницькою ОУНБ [1, 2].

З метою удосконалення інформаційного забезпечення вітчизняної історичної науки наш відділ у цьому році формує нову БД – метабібліографію „Сучасні джерела з історії України”. Про актуальність створення бібліотеками саме такої інформації сьогодні наголошують науковці та бібліотечні фахівці [3, 4]. Важливо, що дані про бібліографічні посібники з вітчизняної історії у цій метабібліографії доповнені відомостями про архівні джерела вторинного рівня – архівні довідники, путівники, описи фондів тощо. На основі цієї БД планується випустити друковане видання „Бібліографічні посібники та архівні довідники з історії України: 1991-2010 рр.” Вважаємо, що ця робота стане реальним внеском НІБУ у досягненні мети, сформульованої у Концепції Державної цільової національно-культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи «Бібліотека – ХХІ» – підвищення ефективності використання, забезпечення доступності документів, які зберігаються у бібліотечних, архівних та музейних фондах. Зокрема, систематизовані відомості про ті джерела вторинного рівня, що є у фонді НІБУ, матимуть відмітки про класифікаційний шифр та назву структурного підрозділу, в якому вони зберігаються.

Важливо, що пошукові можливості ІРБІС дають змогу не лише знайти необхідну інформацію за автором, заголовком, темою, назвою установи, персоналією тощо, а й отримати кількісний зріз даних за вказаними параметрами, тобто, здобути реальне підґрунтя для наукових досліджень у напрямі вивчення бібліографічних та архівних джерел з історії України. Зокрема, є можливість оцінити внесок регіональних бібліотек у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю. Однак, враховуючи великий обсяг аналізованого бібліографічного доробку за період від 1991 року, зупинимося лише на прикладах, що є особливо прикметними в аспекті краєзнавчої тематики. Наприклад, стосовно бібліографічних посібників Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, то у названій БД зареєстровано ряд видань: „Імена, повернуті на Батьківщину” (1998); „Трагедія голодомору на Вінниччині 1932-1933 рр.” (2003); „Історія магдебурзького права в Україні” (2003); «Гіркий був келих життьовий...» (2001); „Столітній шлях Бібліотеки у її виданнях” (2007).

Серед лідерів інформаційно-бібліографічного забезпечення історичних досліджень періоду незалежної Української держави – Івано-Франківська ОУНБ (бібліографічний каталог краєзнавчих видань за 1990-2002 „Широкий світ малої батьківщини: історія населених пунктів Івано-Франківщини” (2003), посібник до 810-річчя Галицько-Волинської держави „Галицько-Волинська держава: історія, постаті, культура” (2010); Дніпропетровська ОУНБ („Нестихаючий біль України: пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років на Дніпропетровщині” (2008) „Політичні партії та рухи на Дніпропетровщині (1991-2008)” (2009); Одеська ННБ ім.М.Горького («История медицины Одессы» (1995), «Общество независимых художников в Одессе» (2004), 2 випуски покажчика «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.» (2001, 2008). Чимало фундаментальних посібників підготували фахівці Харківської ДНБ ім.В.Г.Короленка („Підприємництво та комерційна діяльність. З історії розвитку”. Вип. 1. (1994), „Історія Харківської єпархії: (До 200-річчя заснування)” (1999); „Бібліотечна справа Харківщини до 1917 року” (1999), „Харків ХХ століття: Вип. 1. Історія міста Харкова (1900-2000); Вип. 2. Видатні харків'яни” (2003) та ін.

Тематичний підрозділ „Історія міст і сіл” нашої метабібліографії нараховує понад півсотні назв ретроспективних науково-допоміжних бібліографічних посібників, присвячених різним аспектам суспільного життя та економічного розвитку населених пунктів, наприклад: «Одвічні джерела. Острогу – 900» (Рівненська ОУНБ, 2000 р.); «Остер» (Чернігівська ОУНБ ім.В.Г.Короленка та Козелецька ЦРБ, 1998 р.); «Хотину – 1000 років» (Хотинська ЦРБ, Чернівецька ОУНБ ім.М.Івасюка, 2002 р.); «Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії» (Запорізька ОУНБ, 2008 р.) та ін. Зокрема, Одеська ОУНБ ім.М.Грушевського спільно з центральними районними бібліотеками області у серії «Міста і містечка Одещини» видала ряд посібників про міста – Балту, Рені, Кодиму та ін.

У рубриці „Історія установ, підприємств, організацій” зареєстровано чимало посібників, присвячених історії саме бібліотечних установ. Такі праці є необхідним підґрунтям для проведення наукових досліджень з історії бібліотек, про важливість яких йдеться в останні роки майже на всіх бібліотечних форумах.

Позитивним у бібліографічній діяльності краєзнавчих підрозділів є постійна увага до творчості видатних учених –

істориків, краєзнавців. Бібліографічні та персональні посібники складають п’яту частину зареєстрованих нами видань. Посібники із серій „Історики та краєзнавці Чернігівщини”, „Дослідники Рівненського краю”, „Краєзнавці Донеччини” та ін. є важливим джерелом розвитку української біографістики, адже саме крізь призму бібліографії наукового доробку дослідників можна вивчати розвиток наукової школи чи напряму в історичній науці.

Простежується тенденція посилення координації та кооперації роботи різних інституцій у напрямку всебічного розкриття інформаційних ресурсів держави – бібліотек, архівів, музеїв, науково-дослідних установ історичної галузі. Ряд посібників створено спільними зусиллями фахівців кількох установ: це, наприклад, бібліографічне видання „Тернопільщина в народознавчих пам'ятках”, що підготовлене Тернопільською ОУНБ спільно з облдержархівом; покажчик „Повернення до правди” – Закарпатською ОУНБ разом із Закарпатським держархівом; «Греки Приазовья» – Донецьким держуніверситетом, Донецькою ОУНБ та Приазовським елліністичним центром і т.д.

Отже, загальний аналіз масиву історико-краєзнавчих бібліографічних видань періоду незалежної Української держави свідчить про позитивні тенденції у сучасному розвитку бібліографічної бази наукових досліджень та вагомий внесок регіональних бібліотек у поповнення системи краєзнавчих бібліографічних посібників новими актуальними друкованими джерелами з історії краю.

Література

1. Михайлова, О. Еволюція технології підготовки краєзнавчої бібліографії другого ступеня / О.Михайлова, В.Кисельова // Бібліотека в контексті світової культури, науки, інформації : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Вінниця, 23-25 трав. 2007 р. – Вінниця, 2007. – С. 155-157.

2. Кисельова, В. Методичні питання відображення краєзнавчої інформації в електронних каталогах / В.Кисельова, Т.Кудласевич; Вінниц. обл. універс. наук. б-ка ім.К.А.Тімірязєва // Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. 21-23 жовт. 2008 р. – Вінниця, 2008. – С. 46-48.

3. Політова, О. Модель вторинної документальної інформації з історії України / О.Політова // Бібл. планета. – 2009. – № 1. – С. 22-25.

4. Промська, О. Становлення метабібліографії в Україні / О.Промська // Вісн. Кн. палати. – 2008. – № 6. – С. 14-16.


Зародження бібліотечного краєзнавства у Східному Поділлі

Гальчак С.Д.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри журналістики Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського, голова правління Вінницької обласної організації НСКУ,

заслужений працівник культури України

Бібліотечне краєзнавство на теренах Східного Поділля зародилося на рубежі ХХ століття з появою, власне, самих публічних бібліотек. Ще 7 квітня 1899 р. гостинно відкрила двері відвідувачам міська публічна книгозбірня у Бару, котра утримувалася за рахунок коштів міста. У 1900 р. започатковано діяльність Гайсинської публічної бібліотеки ім. Пушкіна. Публічні бібліотечні заклади функціонували також у Літині та Ольгополі, відіграючи важливу роль у культурно-освітньому житті регіону.1

На початку ХХ століття було відкрито Народний дім та міську Гоголівську бібліотеку у Вінниці. Народний дім, у якому розміщувалася бібліотека з читальною залою, де проводилися народні читання, розпочав роботу у 1902 році. Гоголівська бібліотека заснована 1907 р. На початку її діяльності книжковий фонд складав 6,5 тисяч книжок. Бібліотека передплачувала також 45 періодичних видань і нараховувала близько 2 тис. читачів,2 які із наявного книжково-газетного фонду могли дещо довідатися і про історію Подільського краю, традиції та побут його мешканців.

Особливо сприяли зародженню та розвитку бібліотечного краєзнавства осередки заснованої ще у 1868 р. (у Львові) культурно-освітньої громадської організації “Просвіта”, які в умовах царської реакції по можливості відкривали у населених пунктах читальні і бібліотеки, видавали українською мовою популярну літературу, шкільні підручники тощо.

Подільське товариство “Просвіта” виникло 19 квітня 1906 р. у м.Кам’янці-Подільському. Воно мало свою мережу і в Східному Поділлі. Серед перших почали діяти філії Подільської “Просвіти” у м.Могилеві-Подільському (керівник Йоахим Августинович Волошиновський) та у містечку Печера Брацлавського повіту. Діяльність останньої пов’язана з іменем місцевого священика Івана Софроновича Кульматицького, котрий заснував осередок у 1906 р. При ньому працювали бібліотека і драматично-хоровий гурток, вистави якого ставилися за участю оркестру графа Потоцького.

У наступні роки в умовах посилення царської реакції просвітянські осередки практично призупинили свою діяльність, однак відродилися в час Української національної революції 1917-1920 рр.

В умовах революційного оновлення суспільного життя “просвітяни” знайшли підтримку українських державних органів і вже у червні 1917 року провели перший з’їзд, виробили тактику дій в умовах українського культурного будівництва. Відповідно до рішень з’їзду почалося формування просвітницьких організацій. До кінця літа 1917 року в Україні діяло їх більше 2000.3

У тому ж році створюється і починає діяти очолювана Іваном Юхимовичем Озерянським вінницька “Просвіта”, серед основних напрямків діяльності якої були краєзнавчі дослідження. Осередок теж мав свою бібліотеку, яка стала чи не найголовнішою ланкою у сфері розвитку краєзнавчої справи у регіоні.

У 1918 р. працівники Вінницької психіатричної лікарні заснували ще один міський осередок “Просвіти”. Існували осередки також у Липовці, Могилеві-Подільському, Сербах, Кукавці, Сніткові, в с.Нижній Кропивні Гайсинського повіту, с.Журавному Вінницького повіту, деяких інших населених пунктах.

Осередки “Просвіти” засновували й фінансували школи, зокрема, у Вінниці та Козятині, формували бібліотечні фонди, відроджували українські свята та обряди, популяризували минуле краю, його фольклор, етнографічні знання, всіма засобами пробуджували в широких масах інтерес до краєзнавства, виховуючи їх на героїчних сторінках минулого, 4 ставши своєрідними центрами українознавства.

Зрозуміло, їхня діяльність не могла подобатися більшовицькій владі, яка утверджувалась у регіоні після поразки Української революції, оскільки багато просвітян підтримували політику УНР, а самі «Просвіти» як культурно-просвітницькі центри відтворювали національні почуття, створювали ідеал лицаря-козака, яскравими фарбами малювали минуле славної України, захоплювали українську громадськість “блакиттю” українського неба, “жовтизною” її степів. На всеукраїнській нараді завідувачів відділів губкомів у лютому 1922 р. зазначалося: “Репрезентуючи українську інтелігенцію, “Просвіти” являють собою величезну загрозу радянській владі і всьому пролетаріату на селі”.

Почалися численні арешти багатьох просвітян та закриття просвітницьких товариств. У листопаді 1922 р. Народний Комісаріат освіти України прийняв рішення про перетворення всіх осередків “Просвіти” в хати-читальні. Просвітяни повинні були організовувати клуби, театри, пункти з ліквідації неписьменності, проведення пропагандистсько-лекторської роботи для поширення “соціалістичного знання, боротьби з куркульсько-буржуазними впливами та побутом”. На початку 1923 р. на Поділлі діяло 206 організацій “Просвіти”, станом на 1 квітня – 185 організацій, на 1 липня – жодної. 5 Офіційне пояснення повсюдного закриття осередків “Просвіти: “у зв’язку з організацією нових, породжених радянською системою, культурно-освітніх установ та організацій ”. 6

У кращому становищі опинилися власне бібліотечні заклади. І Українська Центральна Рада, і гетьманат Української держави, і Директорія УНР надавали їм велику увагу. У цей період краєзнавча праця бібліотек зводилася до врятування книжкових фондів приватних бібліотек поміщиків, що втекли зі своїх маєтків, евакуйованих, або й розпущених установ та організацій, що залишили цінні книжкові фонди, упорядкування й популяризації краєзнавчої літератури. 7

Не могла, звісно, обійтися без мережі бібліотек і радянська влада. Відчуваючи слабкість та невпевненість у перші роки свого існування, вона змушена була загравати з різними політичними силами й рухами, грати на почуттях та настроях населення. Так, більшовики змушені були обережно підходити до вирішення національного питання і відмовитися від відверто проімперської, русифікаторської політики, що позитивно впливало на розвиток краєзнавства. Та й серед населення Східного Поділля ставало все більше бажаючих пізнати історичне минуле рідного краю. Найповніше вони могли реалізувати це прагнення саме у бібліотечних установах, насамперед у створеній у вересні 1920 року, за ініціативою Української Академії наук, Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України, яка задумувалася як “велика книгозбірня місцевого значення по всіх паростках людського знання, де було б згуртовано все книжкове багатство, яке є на Поділлі”.8 Завдяки зусиллям ентузіастів невдовзі вона перетворилася у потужний центр краєзнавства.

При цьому не обійшлося й без підтримки місцевої влади. Так, за наказом Подільського губернського військово-революційного комітету Вінницький обласний архів передав бібліотеці книжки, газети, відозви, оголошення та іншу друковану продукцію, рукописи, справи, документи, портрети, малюнки, старожитності, а також весь другий поверх помешкання “Мури” (12 кімнат) з меблями.9

Крім згаданих матеріалів її фонд склали рештки родових бібліотек польської шляхти, зокрема Грохольських, Руссановських, а також 5 тис. книг, передані Вінницьким товариством “Просвіта”, що згодом стали основою відділу Україніки, 4 тис. – отримані від сільськогосподарської бібліотеки губземвідділу (колишньої бібліотеки Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості), 20 тис. – від губнаросвіти (в основному з колишніх приватних бібліотек), 185 книг, більшість яких складали окремі томи “Свода законов Российской империи”, передані Гоголівською міською бібліотекою.10

Крім книг філія намагалася збирати інші види письмових джерел. Так, у громадянина Замотина-Ширяя було придбано сімнадцять грамот XVII-XVIII ст. за підписами І.Мазепи, Д.Апостола, І.Скоропадського, М.Миклашевського, Петра І. Виконувала вона також доручення Всенародної бібліотеки України. Зокрема, у Вінниці було придбано і передано до Києва архів українського громадського і державного діяча, письменника Д.Марковича, перевезено з Немирова до Вінниці, а згодом – частково до Києва, бібліотеку розстріляної більшовиками княгині М.Щербатової. 11

На початку 1921 року, задля збереження у цілісності бібліотечного фонду, Вінницька філія отримала охоронні листи від ВУАН за підписом її секретаря академіка А.Ю.Кримського і від наркомату освіти за підписом наркома Г.Ф.Гринька. Згідно з ними філія як бібліотека академічного типу мала право збирати та використовувати літературу будь-якого змісту. Цей захист став у нагоді, коли губернське ДПУ спробувало цензурувати бібліотечний фонд, зокрема, намагалося вилучити такі, на його погляд, антирадянські книжки: “Курс історії України” Д.Дорошенка, “Коротка історія України” І.Крип’якевича, “Курс географії України” А.Хоменка. 12

Тимчасово виконуючим обов’язки директора книгозбірні було призначено В.Є.Лоє,13 згодом, з 15 лютого 1921 року, – В.В.Пфейфера. 14 З березня 1922 року 15 Вінницьку філію очолив видатний історик-краєзнавець Поділля Валентин Дмитрович Отамановський (1893-1964), спершу як виконуючий обов’язки директора, а з 1924 р. – як повноправний керівник. Завдяки його ентузіазму та організаторським здібностям філія визначилась як науково-краєз


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше