ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Селянські громади і народна школа після реформи 1861 року

Красовський Я.Й.,

учитель історії Тиврівського ліцею Вінницької області

Новий період у розвитку народної освіти на Поділлі розпочався після 19 лютого 1861 р. Ще до скасування кріпосного права редакційними комісіями з селянських справ були подані до Головного комітету попередні проекти про сільські школи, а 28 липня 1861 р. було засновано особливий комітет для складання попереднього плану організації народних шкіл. 18 січня 1862 р., враховуючи «особливі обставини західних губерній», Міністерство народної освіти спільно з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіанту положення про народні училища, розпочали облаштування на Поділлі цих навчальних закладів. На обладнання шкільних приміщень було виділено близько 10 тис. руб. 1

Місцева влада теж ухвалювала рішення спрямовані на розвиток системи народної освіти. Так, уже 18 жовтня 1861 р. волосним старшинам було розіслано циркуляр про необхідність навчання дітей та відкриття сільських училищ.2

Подільська губернія належала до Київського навчального округу, тому в квітні 1863 р. його інспектор Гулов М.А. побував на Поділлі з метою вибору місць для заснування шкіл. Вибір населених пунктів здійснювався за двома критеріями: «центральність» і населеність місцевості. Тому, в основному, вибір падав на містечка.3

19 липня 1864 р. було затверджено «Положення про початкові народні училища». У відповідності до нього всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. До них були віднесені елементарні школи усіх відомств, міські й сільські училища, що утримувалися коштами казни, товариств і приватних осіб. Керівництво школами здійснювали повітові та губернські училищні ради, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям надавали елементарні знання.4

Поряд із народними училищами працювали навчальні заклади, підпорядковані святішому Синоду (церковнопарафі-яльні та школи грамоти). Уже на грудень 1861 р. в губернії налічувалося 1241 школа, при парафіях, у яких навчалося 18822 хлопчики та 4281 дівчинка. На лютий 1863 р. діяли уже 1315 шкіл, де навчалося 25619 хлопчиків та 6005 дівчат.

У всіх парафіяльних школах вивчали: Закон Божий, російське й слов'янське письмо, арифметику, чистописання, церковний спів, священну історію, практикувалося читання катехізису, а з 1883 року розпочали вивчати і арифметику, географію та російську історію.5

Навчальний рік тривав з 1 вересня до 1 травня як у міністерських, так і в церковних училищах. Але часто цього положення не дотримувалися, особливо у сільській місцевості, де діти були зайняті на сільськогосподарських роботах. Тому, фактично, часто навчання розпочиналося пізніше: 16 вересня, чи навіть 19 жовтня, а закінчувалося вже з початком весняних робіт. Змінювалася у зв'язку з цим і кількість учнів, що навчалися.6

Доволі поширеною є думка, що якість навчання у цих школах була невисокою, бо навчалися там переважно «семінаристи, що недовчилися». Тому, за визнанням сучасників, «народ залишається майже на тому ж ступені розумового і морального розвитку, на якому залишило його кріпосне право, та як і раніше віддається пияцтву, як єдиному задоволенню по величезній кількості шинків набудованих поміщиками, додавши ще своїх 74».7

Справді, серед учителів парафіяльної освіти абсолютну більшість становили священики та інші служителі церкви. Поміж них було багато відданих людей, які докладали зусиль для розбудови освіти на селі. До таких подвижників варто віднести відомого фундатора подільського краєзнавства, вченого і протоієрея М.Я.Орловського, який у своїй парафії в с.Глядки Проскурівського повіту заснував церковну школу і викладав у ній майже 50 років. Піввіку віддав школі своєї парафії у с.Ганнополі Брацлавського повіту протоієрей В.Я.Гречулевич.

Василь Якович Гречулевич був незвичайною особистістю. Він брав участь у комісіях зі звільнення кріпаків, у проведенні аграрної реформи. З радістю зустрів скасування кріпосного права.9 Ще в 1849 р. у Санкт-Петербурзі виходять його „Проповеди на малороссийском языке протоиерея и кавалера Василия Гречулевича», що вмішували 59 текстів українською мовою. Гречулевич вважав за необхідне і проповіді, й навчання дітей у школі здійснювати зрозумілою їм українською мовою.10 На його думку: «істина незаперечна, що для успіху проповіді чи не понад усе важливіше і досконаліше... говорити народові мовою цілком зрозумілою, близькою до серця, рідною...». 11

Підручник для недільних шкіл, який, на жаль, не вдалося надрукувати, «Свята історійка з катехізисом» написав відомий подільський етнограф А.Свидницький.12

Активною освітянською діяльністю запам'ятався на Поділлі і Е.І.Липківський. Підсумовуючи у 1890-х розвиток освіти на Поділлі за 1860-1880 рр., він стверджував, що без активної участі парафіян у житті школи її праця і не дасть сподіваного результату. Це стосувалося не лише церковнопарафіяльних, але й інших типів шкіл, у тому числі міністерських. На його думку, лише залучення селян до благоустрою своєї школи – це єдино міцний кам'яний фундамент, на якому церковна школа тільки й може досягти справжнього процвітання й мирного існування.13

Дещо критично ставився В.Липківський до народних училищ. Він вважав, що хоча вони й існують серед народу багато років, але „як установи бюрократичні не мають з парафією органічного єднання». А відтак не стали за суттю своєю школами народними, бо вони у своєму бутті спираються виключно на владу мирових посередників та іншого начальства, а не на симпатії народу.14

Не підлягає сумніву, що у другій половині XIX ст. на території Поділля основними організаторами народної освіти у парафіях були священики. Крім того, значна частина їх підтримувала українську традицію. Сприяло цьому те, що подільське духовенство не зазнало того болючого процесу асиміляції та нівеляції, через який пройшло духовенство в інших частинах України, воно не було так надломлене й винищене.15

Основними ж причинами невисокого рівня освіти у цих закладах варто визнати проблеми зі змістом навчання, невідповідні навчальні посібники, умови праці вчителя та матеріальні умови. Зовнішній вигляд багатьох шкіл вражав „своїм убозтвом». Проблемою була і несталість складу учительства як наслідок їхньої беззахисності перед церковним начальством та мізерність їхньої платні.17

Все ж таки, стан народної освіти, хоч і дуже повільно, поступово покращувався. Наприклад, на 1 листопада 1866 р. в Нападівській волості навчалося у 4 народних училищах 58 хлопчиків та 18 дівчаток.18 На 1867 рік у Подільській губернії функціонувало 25 волосних шкіл, де навчалося 774 хлопчики та 141 дівчинка, 170 початкових сільських училищ, відповідно 3079 хлопчиків, 780 дівчаток та 1218 церковно-приходських училищ (хлопчиків (24276, 4332 дівчаток).Число учнів до загальної кількості населення відноситься як 1:47, зокрема по духовному відомству як 1:15.19

На 1868 рік в одному з повітів губернії, Вінницькому, в двох облаштованих державою школах працювало 5 вчителів і навчалося 183 учні. Для порівняння, з ініціативи селянських громад було побудовано 54 шкільних будинки, створено 85 шкіл з 87 учителями та 2337 учнями. Один учень припадав на 15 душ населення, а одна школа – на 438 душ.20

Успішно працювала заснована місцевою громадою школа в с.Горбівці Літинського повіту, де навчалося 26 учнів. На її утримання громада виділяла 70 рублів із суми громадського зору. Учителькою тут працювала донька місцевого священика Олена Кульчицька.21

На 1869 рік волосних шкіл на Поділлі було 25 (652 хлопчики, 151 дівчинка), початкових сільських училищ 167 (2890 хлопчиків, 648 дівчаток), церковно-приходських училищ 1 220 (хлопчиків 25 506, 4 387 дівчаток).22

Важливою подією для розвитку народної освіти у краї стало прийняття 26 травня 1869 р. «Положення про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській». Значна частина селянських громад Поділля скористалися правами, наданими цим Положенням, і почали енергійно вживати заходів до заснування нових шкіл. Як наслідок, уже в 1869 році селянські громади 7 повітів Поділля уклали 82 угоди про відкриття шкіл, але не всі вони були прийняті через те, що селяни не чітко визначили свої фінансові зобов'язання „щодо матеріального боку справи».23

Сприяючи розвитку народної школи на Поділі, влада Російської імперії ставила перед собою в більшій мірі політичну, а не освітню мету. Так, міністр народної освіти імперії Д.Толстой визначав кінцевою метою освіти інородців, їх обрусіння і злиття з російським народом.24

На думку, висловлену в губернаторському звіті за 1867 рік: «Народна освіта в Подільській губернії, як взагалі на окраїнах імперії, і особливо в Західному її краї, має переважаюче значення не тільки в розумінні розумового розвитку, але і в політичному відношенні, в зв’язку з тими протинародними намаганнями, які на протязі такого довгого часу і так наполегливо та майстерно перетворювали цей край в католицько-польських і єврейських інтересах. А між тим, величезна більшість руського населення Подільської губернії, завдяки тому віковому гніту чужих йому і ворожих польської і єврейської національностей, до сьогодні залишається заледве чи не на найнижчому ступені розумового розвитку».25

Мета російської влади використати навчальні заклади як засіб зросійщення населення краю проглядалася і в пункті 5 «Положення про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській», де говорилося: „Всі предмети в народних училищах Південно-Західного краю викладаються російською мовою і за підручниками, схваленими міністерством народної освіти і духовним відомством, до приналежності».26

Власний погляд на розвиток народної освіти мало православне духовенство Поділля. На думку єпархіальної влади, основна мета виховання у церковнопарафіяльних школах полягала у тому, щоб усі діти в майбутньому були гарними християнами, підданими, добрими чоловіками і жінками, батьками для своїх дітей, а головне завдання школи вбачали у вихованні в учнів любові до Бога, до ближнього, щирість, повагу до батьків, любов до праці.27

Розглядаючи розвиток народної школи в той час, варто відмітити, що ставлення до освіти було неоднозначним. З однаковим успіхом можна наводити приклади як щодо підтримки її з боку влади та селян, так і протилежні. Поширеним було переконання, що внаслідок „свого економічного і малокультурного становища селяни не можуть і не хочуть відпускати кошти на школи. Деякі місцеві чиновники заявляли, що „освіта на селі ні до чого не веде, і тому зовсім непотрібна», а виховання і дисципліну народові можуть дати лише закон і суд, але не школа, яка, давши поверховий розвиток, лише розбестить народ. Побутувала й думка, що “темнота народна краща запорука порядку,...коли стане народ більш освічений, він стане доступніший і сприйнятливіший до підпільної агітації, яка сіє в народі смуту”.29

Ставлення до освіти самого селянства теж не було однозначним й змінювалося з часом. Так, наприклад, ще у вересні 1859 року при Успенській церкві в Ладижині при співчутті селян, які з розумінням дивилися на справу грамотності й освіти своїх дітей, було відкрито церковнопарафіяльне училище. Так само було вирішено 30 серпня 1862 р. і в с.Бабичин Кам'янецького повіту. У всіх селах Вінницького повіту школи працювали ще з 1861 р. Але саме щодо цих сіл відзначалося, що батьки не зацікавлені в навчанні, бо воно відриває від сільськогосподарської роботи, що діти відвідують школи неохотою, адже справа для них це незвична: “Селянські діти й їх батьки ніяковіють й соромляться однієї думки вчитися грамоти, вважаючи цю справу вищою свого стану, справою людей вільних, справою панською ”.31

Зустрічалося й байдуже ставлення селян до своєї школи, їхнє переконання, що „школа потрібна лише для батюшки», а їхні діти – це лише матеріал, з якого священик хоче зробити щось догідне начальству.32

Правда, з часом така упередженість зникала. Підтвердженням цього є свідчення священика с.Лядова Могилівського повіту про те, як неохоче спочатку віддавали до школи селяни своїх дітей, але з часом, бачачи, що деякі з них впевнено читають і вдома, і під час богослужіння, не тільки з охотою відпускають їх, але ще й примушують навчених старших вчити грамоти молодших, купуючи для цього за свій кошт книжки. Відзначав він і надзвичайну старанність та охоту до навчання у селянських дітей. Про наполегливість у навчанні йшлося в школах сіл Давидківці і Бахметівці Летичівського повіту. Сучасники відзначали надзвичайну зацікавленість до навчання в народі, що діти рвуться вчитися. Взагалі, як одна з рис характерних для українського селянина, відзначалася його допитливість.36

Селяни часто були переконані, що уміння, здобуті в школі,не можна буде застосувати для їхньої землеробської праці. Але з часом частина з них усвідомлювала, що навіть елементарні навики читати, писати й рахувати відкривають перед їхніми дітьми додаткові життєві перспективи нового пореформеного життя. Наприклад, досить швидко селянська спільнота переконалася, наскільки впливовою та шановною особою в громаді є писар. У значної ж частини дітей інтерес до знань виступав як спосіб пізнання невідомого їм, а тому ще привабливішого світу, що здійснювався через оволодіння нагромадженими людством знаннями. Діти були тією частиною традиційної селянської спільноти, що найшвидше й найприродніше сприймала нові умови життя й моделі соціальної поведінки.

Щодо ставлення селян до освіти варто згадати слова уже згадуваного В.Липківського: “Населення ставиться до школи з відрадною прихильністю так як, не зважаючи на крайню незадовільність навчання, школа була зажди битком набита”.38

З іншого боку, в ці роки з'явилася нова проблема. Як відзначали сучасники, селянські діти, вступивши до двокласних народних училищ, „виходять з-під влади землі... переривають зв'язок з фізичною працею, з польовими роботами, відвикають від них, а згодом доходять до презирства до чорної селянської праці і навіть до трудової селянської верстви, з якої самі ж і вийшли ”. Така ж тенденція стала виявлятися і в поведінці учнів двокласних шкіл, які, вийшовши на літні канікули, здебільшого цуралися польових робіт; ухилялися від допомоги своїм батькам і навіть у жнива байдикували.39

Поступово селянство все активніше долучалося до заснування на території своїх громад навчальних закладів. Так, 8 січня 1870 р. на сільському сході с.Жигалівки слухали оголошення волосного старшини Фадея Мартинюка про припис мирового посередника 3-ї дільниці Вінницького повіту від 29 листопада 1869 р, виданий на основі імператорського повеління про відкриття в Південно-Західному краї народних училищ. Селяни прийняли рішення: «Співчуваючи зі свого боку цій корисній для нас справі, виявляємо повне бажання на заснування у нашій сільській громаді такого училища. Тому вирішили – побудувати за свій рахунок для училища будинок з квартирою в ньому для учителя; забезпечувати опалення і освітлення школи; утримувати сторожа.40 Того ж дня аналогічна ухвала була прийнята в селі Колибабинці Вінницького повіту».41

Сприяв розвитку освіти в краї і виданий 10 квітня 1870 р. губернатором І.В.Мещерським циркуляр про відкриття сільських народних училищ у Подільській губернії. Зроблено це було у відповідності до пропозиції генерал-губернатора від 12 березня 1870 р.,спрямованим на реалізацію у Правобережній Україні „Положенням про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській”, затвердженого імператором ще 26 травня 1869 р. Для цієї справи держава виділяла суму в 226 руб. на одну громаду. Поділля належало до Київського навчального округу, попечителем якого був генерал-лейтенант Антонович. У записці про порядок відкриття училищ рекомендувалося відкривати [училища] в першу чергу там, де шкіл мало,населення чисельне й проживає багато католиків. В результаті число приговорів сільських сходів про готовність відкрити училища настільки виросло, що коштів, виділених для 3 губерній Південно-Західного краю, не вистачало уже для однієї Подільської губернії. На Поділлі їх було прийнято 82. В той час, як на Волині – 7, Київщині – 3.

Громада мала забезпечити: приміщення, оплату ремонту, опалення, освітлення, утримання прислуги. На кожне училище мало бути виділено не менше 1 десятини землі, обов'язково огороджених, для саду та городу для вчителя і школи. Для вчителя квартира не менше двох кімнат з погребом та сараєм, з меблями, неодмінно при училищі, з опаленням і освітленням. Відкривати міністерське училище, якщо в селі вже була церковнопарафіяльна школа, можна було лише за згодою освітянської й церковної влади. Вчителями могли бути лише православні, що склали іспит на звання парафіяльного учителя, випускникам гімназій та семінарій іспит був не потрібен. До навчальної програми входили: закон божий, російська мова (читання й письмо), перших чотири дії арифметики, церковний спів. Рекомендувалося виділені 226 рублів на рік розподіляти наступним чином: на оплату законовчителя (священика) – 50 руб., на оплату вчителеві – 150 руб., на дрібні витрати на училище, папір, олівці, чорнила – 6 руб., на купівлю книг для всіх учнів – 20 руб.

Зустрівши подібний ентузіазм щодо відкриття навчальних закладів, представник влади писав ”важко не порадіти тому співчуттю, яке проявляють сільські громади до турботи уряду про поширення в їхньому середовищі морально-релігійної освіти шляхом грамотності ”.43

Правда, у цій справі у діях селян був певний умисел. Вони вважали, що, отримуючи від держави 226 руб.,зможуть зменшити витрати громади. Але цих коштів було зовсім небагато: на губернію припадало по 9396 руб., повіт – 783 руб., на волость – 23 руб. Нагадаємо, що в церковнопарафіяльних школах всі основні витрати несла громада.45

Погодившись із запропонованими владою умовами, 12 липня 1870 р. на своєму сході громада с.Старої Синяви Літинського повіту теж прийняла приговор про відкриття у себе народного училища.46

1872 р. громада с.Стрижавки Вінницького повіту прийняла рішення про відкриття у себе однокласного народного училища. У ньому навчалося 78 хлопчиків і 8 дівчаток, яких навчали учитель (із платнею 150 руб. на рік) і законовчитель (отримував 50 руб. на рік).47

Взагалі оплата праці в народних школах вважалася невисокою. Найнижчою вона була в церковнопарафіяльних школах. Так, постановою Подільської Консисторії встановлювалася оплата на рік вчителів у с.Ольхівці Кам'янецького повіту – 10 руб., в Балті – 25 руб., Лозовій Могилівського повіту – 15 руб., Копистянах Ямпільського повіту – 15 руб., Радівки Вінницького повіту – 7 руб., Янова Літинського повіту – 20 руб., Немерчі Гайсинського повіту – 30 руб.48 Для порівняння, у підготовчій школі для дітей священиків планувалася плата для вчителя 150 руб у рік, безкоштовно квартира, харчування, освітлення і прислуга, а також додатково по 6 руб. в рік з кожного учня при орієнтовній кількості учнів 25 чоловік – це ще 150 руб. в рік.49

Поступово кількість шкіл зростала. Церковнопарафіяльні школи і школи грамоти діяли майже у кожному селі У 80-х роках XIX століття на Поділлі було: 13 міських двокласних училищ, 3 двокласних сільських училища, 248 однокласних училищ і 4 єврейських початкових училища. Звичайно, цього було недостатньо. Сумарна потужність всіх училищ складала приблизно 24-25 тисяч учнів із більше трьохсот тисяч дітей шкільного віку. Дещо покращувало ситуацію існування церковних початкових народних шкіл, яких було близько 1850.52

Отже, в 60-70-х рр. XIX століття на Поділлі у системі народної освіти здійснювали відповідну діяльність навчальні заклади двох основних типів: народні училища і підпорядковані святішому Синоду церковнопарафіяльні та школи грамоти. Серед учителів, які в них працювали, більшість були священики та інші служителі церкви. Найкращі з них робили все для того, щоб залучити селян до активної участі у житті школи. Завдяки спільним зусиллям влади, духовенства та сільських громад стан народної освіти, хоч і дуже повільно, поступово покращувався. Хоча, варто відзначити, що уряд здійснюючи підтримку освіти на Правобережній Україні, ставив більшою мірою політичну, а не освітню мету. На прикладі ставлення селянства до школи, освіти своїх дітей особливо помітна динаміка соціально-психологічних змін, що відбувалася після скасування кріпосного права. Впродовж одного покоління в суспільній свідомості селянської спільноти зростає усвідомлення необхідності навчання. Поступово відходили у минуле байдужість, незацікавленість та упередженість. Джерела відзначають надзвичайну старанність, наполегливість і охоту до навчання, які виявляли селянські діти. Підтвердженням активності сільських громад у справі підтримки народної школи стала їх готовність до відкриття у себе навчальних закладів і виділення для цього необхідних коштів.

Джерела та література

1. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

2. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 27.

3. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

4. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип. 5. – С. 35. – (Сер. «Історія»).

5. Там само.

6. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 44. – (Сер. «Історія»).

7. ДАВО. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 102. – Арк. 118/зв.

8. Кошель, О.М. Православна церква і освіта на Поділлі (друга пол. ХІХ – поч. XX ст.) // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 113. – (Сер. «Історія»).

9. Тригуба, О.Л. Подільський просвітитель – отець Василь Гречулевич // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне: зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 193.

10. Там само. – С. 194; Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 57.

11. Тригуба, О.Л. Подільський просвітитель – отець Василь Гречулевич // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне : зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 194.

12. Щербацький, Д.В. Розвиток освіти на Поділлі у новий час // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження: матеріали XXI Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 2007. – С. 201.

13. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 125.

14. Там само.

15. Там само. – С. 77.

16. Там само. – С 114, 115.

17. Там само. – С 120.

18. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 383.

19. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.): зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С 19-34.

20. ДАВО. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 102. – Арк. 118/зв.

21. Андрощук, О.В. Релігія та церква в житті подільського села у дзеркалі мікроісторії // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне : зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 125.

22. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.) : зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С. 26.

23. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

24. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип.5. – С. 35. – (Сер. «Історія»).

25. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.) : зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С. 19-34.

26. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 149.

27. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи па Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип. 5. – С. 35, 36. – (Сер. «Історія»).

28. Бондаревський, А.В. Волосне правління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – К., 1961. – С. 7.

29. Там само. – С. 118.

30. Историко-статистическое описание местечка Ладыжин Гайсинского уезда // Подольские епархиальные ведомости (далі – ПЕВ). – 1862. – № 21. – С. 699, 719.

31. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 1. – С. 42.

32. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 124, 125.

33. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 3. – С. 107, 109.

34. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 4. – С. 173.

35. Воззвание к русским из Западно-Русского края // ПЕВ. – 1864. – № 6. – С. 206.

36. Живописная Россия. Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении. T. 5, ч. 1: Малороссия. Подолия и Волынь. Полтавская, Черниговская, Волынская, Подольская, Харьковская и Киевская губернии / под общ. ред. П.П.Семенова. – СПб; М.: Изд. Товарищества М.О.Вольф, 1897. – С. 19.

37. Рубинштейн, С.Л. Основы общей психологии / С.Л.Рубинштейн. – СПб.: Питер, 1999. – С. 499, 500.

38. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 120.

39. Там само. – С. 117.

40. ДАВО. – Ф. 57. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 1. – 3 зв.

41. Там само. – Спр. 27. – Арк. 1. – 3 зв.

42. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 135, 13/зв.

43. Там само. – Арк. 138/зв.

44. Там само. – Арк. 135-142.

45. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 114.

46. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 201.

47. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

48. О назначении денежного вознаграждения учителям некоторых сельских школ // ПЕВ. – 1869. – № 11. – С. 143.

49. Подготовительная школа, как лучшее место для педагогической практики учеников семинарии // ПЕВ. – 1869. – № 2. – С. 77.

50. Кошель, О.М. Православна церква і освіта на Поділлі (друга пол. ХІХ – поч. XX ст.) // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 113. – (Сер. «Історія»).

51. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

52. Щербацький, Д.В. Розвиток освіти на Поділлі у новий час // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження : матеріали XXI Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 2007. – С. 201.


Немирівське скіфське городище VII-V ст. до н. е.

Котик А.В.,

студентка ІV курсу Інституту журналістики

Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Десь за 2 км на південний схід від Немирова та 50 км від Вінниці, обабіч траси Вінниця-Умань, на лівому березі Південного Бугу, за 10 км від річки, на схилі плато, серед степу височать велетенські вали Немирівського городища. Коли їхати по трасі, то їх дуже добре видно з дороги, особливо у період безлистя дерев.

Немирівське городище є одним із найбільших городищ на території України – займає понад 150 га площі; його велетенські вали мовчазним тулубом розпростерлися по периметру на 5 км (по гребені валу); їх ширина в основі складає 32 метри; висота ще й донині сягає близько 9 метрів.

Ця потужна замкнена огорожа розташована на обох берегах річки Мирки (або за іншою назвою – Усті), лівого припливу Південного Бугу, яка ділить городище на дві нерівні частини: більшу – північну, висотну, яка займає 2/3 площі городища, і меншу – південну, пологу й болотисту.

На висотній північній частині городища, у самому його центрі, якраз і знаходиться замчисько. Довжина його з півночі на південь становить біля 300 метрів, ширина з заходу на схід – в середньому 250 метрів. Загальна площа його становить 9 га. Знизу повз нього тече та ж сама річечка Мирка, тихо несучи свої води до Бугу. Саме через ось ці велетенські вали городище дістало свою другу назву – Великі Вали.

Щодо збереженості, то Немирівське городище є чи не єдиним (і не тільки на Україні), вали якого збереглися до сьогодення у своєму первісному вигляді. Саме так, Великі Вали є цілісною, недоторканою спорудою, хоча у них і є декілька розривів, ширина яких становить від 10 до 60 метрів. Але тут слід зауважити, що ці розриви не є штучними, тобто фактами пізнішого втручання людей чи, тим більш, фактами вандалізму, а є, так би мовити, „природніми”. П’ять із них є місцями втоку і витоку річки Мирки та інших річечок (припливів самої Мирки), інші – є місцями, де колись, у свій час, були ворота-брами.

Ось та збережена до нинішнього часу первісність, цілісність Валів й особливо їхня великомасштабність, якраз і є їхньою унікальністю та дивовижею.

Чому ж все-таки Вали вважають скіфськими? Невже тільки завдяки тому ж таки Геродоту, який у своїх історичних розвідках згадував про мешканців Побужжя, як про скіфів й згідно чого нас залучили були до Скіфії?

Однак, той же Геродот, у тих же своїх працях, твердить, що скіфи-орачі (скіфи-землероби) були корінними землеробськими племенами цього ж краю та вели осілий спосіб життя ще з давніх-давен (чого не робили, власне, самі скіфи), а назву „скіфи” вони запозичили собі від завойовників, котрі їх підкорили. Тут же, Геродот стверджує, що греки помилково називають дніпровських землеробів скіфами. Сам же він їх називає „борисфенітами” (тобто „дніпрянами”), а також вживає і самоназву наших предків – „сколоти” (від імені їхнього древнього царя Колоксая („Сонця-царя”).

Цікаву думку щодо походження Валів висуває і археолог М.Ю.Вахтіна. Так, зсилаючись на свої археологічні дослідження городища, вона датує його заснування першою половиною VІІ ст. до н.е., а точніше – 740 роком до н. е. І це тільки тому, що знайдена нею грецька кераміка на городищі... належить до цього часу.

Так, ніхто не заперечує того факту, що скіфи все-таки жили певний час навіть і у Валах, залишивши там свій слід і що в ті часи городище, як стверджують археологічні розкопки, було не тільки ремісничо-торговим, а й політичним центром об’єднаних скіфських племен на території сучасного Поділля, однак нам все ж таки треба ще раз задуматись над тим, чи варто називати Немирівські Вали скіфськими, чи ні? Адже ж скіфи насправді були завойовниками, ворогами наших предків, а не нашими предками, як про це, на превеликий жаль, говорять ті ж самі „дослідники”.

Тому, як за найбільш достовірне твердження щодо походження Великих Валів ми повинні взяти свідчення археолога С.С.Гамченка, за словами якого „Немирівське поселення є пам’яткою, що належить до розвинутого та пізнього Трипілля і представляє у Середньому Побужжі західну лінію розвитку цієї культури”. І, вийшовши з цього судження вченого, можна ствердно говорити, що вік Валів становить понад 4 тисячі років. Тоді свідчення відносно спорудження Валів в часи скіфів і тим більш ще й ними самими відпадає само собою.

Варварські розкопки городища тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька графа Строганова, княгиня Марія Григорівна Щербатова. Розуміючи історичну цінність старого поселення у Валах та викопних знахідок, вона заборонила подальші розкопки і наказала усі викопні скарби перенести до своєї садиби. А щоб не руйнувалася ця археологічна пам’ятка і щоб повністю позбутися посягань горе-шукачів скарбів княгиня, на відміну від свого батька, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість викликала із Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей.

Перша наукова експедиція під керівництвом професора С.С.Гамченка побувала у Валах у 1909 році. На одному з трьох масивів, на яких і розташоване „замчисько” Немирівського городища, вчений відкрив залишки трипільського поселення. Вслід за експедицією С.С.Гамченка, у 1910 році на городищі побувала експедиція під керівництвом професора А.А.Спіцина.

Передчасна драматична смерть у 1920 році княгині М.Г.Щербатової призупинила наукове вивчення Валів. Поновилося воно аж у 1941 році під керівництвом А.П.Смірнова та, на жаль, було перерване війною.

Уже після війни, у 1946 році до Немирова з самого Державного Ермітажу прибула Південно-Подільська археологічна експедиція на чолі з М.І.Артамоновим. Протягом одного літа члени експедиції накопали велику кількість експонатів (понад 2 тис. екземплярів), які були вивезені до Ленінграду і поміщені в Ермітажі, де зайняли два зали під восьмим і дев’ятим номерами. Лише незначна колекція із цих розкопок зберігається в Інституті археології НАН України в Києві.

Слід додати, що під час розкопок (1946-1948 рр.) М.І.Артамонов знайшов іще кілька місць трипільського поселення, непомічених С.С.Гамченком.

Пізніше, у 1966 році Немирівські Вали досліджує Немирівський загін Скіфо-слов’янської експедиції Харківського університету (керівник А.О.Моруженко). А в кінці 80-х років востаннє Вали досліджує експедиція під керівництвом професора Вінницького педагогічного інституту П.Хавлюка. Матеріали цієї експедиції зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї.

Тут слід зазначити ще один факт – М.І.Артамонов виявив у Великих Валах „слов’янське домонгольське селище”, що згодом підтвердив і П.Хавлюк, встановивши до того ще й і вік цього поселення, а саме ІХ-Х ст. н. е.

Література

1. Артамонов, М.І. Археологічні дослідження на Півдні Поділля в 1948 р. / М.І.Артамонов // Археологічні пам’ятки УРСР. – 1952. – Т. 4. – C. 194.

2. Барнасюк, О.С. Історія міста Немирова від найдавніших часів до сьогодення / О.С.Барнасюк. – Вінниця, 2007. – 132 с.

3. Вахтіна, М.Ю. Грецька розписна кераміка з розкопок Немирівського городища / М.Ю.Вахтіна // Археологія. – 1995. – № 5. – С. 85-93.

4. Гамченко, С.С. Спостереження над даними досліджень першоджерел Трипільської культури в 1909-1913 рр. – Науковий Архів Інституту Археології НАН України. – Ф. 38.

5. Заєць, I.І. Трипільська культура на Поділлі / І.І.Заєць. – Вінниця: Тезис, 2001. – 179 с.

6. Хавлюк, П.І. Земля уличів Х-ХІ ст. / П.І.Хавлюк. // Матеріали 3-ї Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Л., 1970. – С. 134-136.


МЕТОД УСНОЇ ІСТОРІЇ ЯК СКЛАДОВА КРАЄЗНАВСТВА

 

Людинознавчі аспекти у краєзнавстві 20-х рр. ХХ ст.

Дровозюк С.І.,

доктор історичних наук, професор,

ректор Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників

Однією з характерних ознак сучасної історичної науки є посилення людинознавчих тенденцій, які стають все помітнішими у краєзнавчих студіях. Історики наголошують, що антропоцентризм має стати домінантою краєзнавчих досліджень [1]. Саме підходи, пов’язані з історією повсякденності, соціальною психологією, дослідженням емоцій та поведінки значно збільшують соціально-інформаційні можливості краєзнавства [2]. У цьому контексті набуває важливого значення вивчення досвіду краєзнавства 20-х рр. ХХ ст.

Для об’єктивної характеристики краєзнавства 20-х рр. ХХ ст. необхідно враховувати суспільно-політичні умови, в яких воно функціонувало. Українське краєзнавство мало унікальні здобутки, що базувалися на власних традиціях та досягненнях європейської соціологічної думки. Були визначені завдання, які виводили історичну науку в її народознавчих і краєзнавчих аспектах на передові рубежі гуманітарного


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше