ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Грюнвальдська битва очима Олександра Гваньїні

Лисий А.К.,

кандидат історичних наук інституту історії, етнології і права,

доцент кафедри історії України Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

1611 року в типографії краківського друкаря Миколая Лоби вийшов із друку фоліант “Хроніка європейської Сарматії” (Кгоnіkа Sагmасуеу Еuгорskіеj). Автором цього твору був італієць на польській службі Олександр Гваньїні. Вона мала обсяг 852 аркуші іn fоlіо і складалася фактично з 10 книг, з яких перші три мають спільну пагінацію, а решта – окрему.

У цій хроніці, написаній легко, доступно, прекрасним літературним стилем, Гваньїні прагнув ознайомити польського та західноєвропейського читача з устроєм та географічним положенням Речі Посполитої, її історією, насамперед військово-політичною і церковною, що було цілком у дусі тогочасних уявлень. Він намагався таким чином зберегти для нащадків минуле Речі Посполитої, героїчні діяння визначних представників її панівної еліти, котрі відзначилися як видатні воєначальники та дипломати.

Автор подав не тільки яскраву, дохідливу, ілюстровану розповідь про минуле Речі Посполитої, а й виклав її на тлі всесвітньої історії, насамперед історії сусідніх народів та держав. Досить детально подавалася історія країн, з котрими польська корона вела тоді запеклі війни (Московська держава, “Татарська земля ”, Османська імперія та підпорядковані останній або васальні країни). Зверталася увага на географію цих країн. На особливості ведення війни описуваними народами, тому книга мала значну практичну цінність.

У першій книзі хроніки, яка була присвячена Миколаєві Зебжидовському (1533-1620), воєводі Кракова – міста, де проживав на схилі літ Гваньїні, подано опис Грюнвальдської битви, яка відбулася 600 років тому назад: “Року 1410 польський король Владислав вирушив зі своїми військами до Прусії, біля Червенська було тоді збудовано міст на човнах через Віслу. Через цей міст на другий день після св. Петра й Павла переправилося все військо разом зі всім необхідним. Цього дня до короля приїхав Вітовт зі своїми литовцями і татарами, також мазовецькі князі Семовит і Януш, до Пруссії вирушили вже всі разом. Литва й татари кинулися на Кошинецький костьол і пограбували його, коли там співали “Богородицю”. Як тільки Вітовт довідався про це, то наказав найбільших винуватців виявити і повісити на цьому самому місці. Це мусили вчинити, аби потім жоден не смів посягати на костьол.

Коли вони прийшли до ріки Дрвенци, то прусси зміцнили свій берег земляними укріпленнями і вогнепальною зброєю, попсували мости, через що наші не могли там переправитися, пішли аж на гору і в день св. Малгожати стали біля села Високого поблизу Дзялдова, прийняли там Святі Дари у день св. посланців. У вівторок почалися такі вітер, дощ і блискавки, що багато прусських наметів було занесено, а наші рушили і тихо стали за дві милі від Дабровна у хащах біля села Танненбаум (Таnnеnbаun). Поставивши там намети, король зранку вислухав дві меси. Тим часом прибули один за другим два посла від Вітовта, повідомляючи, що прусси розташувалися неподалік. Король цього не сподівався і не хотів покинути святу месу. В цей час Вітовт вишикував своє військо, а краківський мечник Зиндрам з Машковиць швидко вишикував також і польські війська: було роздано п’ятдесят польських прапорів командувачам, а в литовському війську – сорок. Прусських же було сто п’ятдесят один прапор. Тут примчав третій посол, повідомляючи, що прусси вже тут, але король не рушив від меси доти, доки сам Вітовт не почав кричати, щоб король перестав читати молитви (“Расіегzу”), а сідав на коня і йшов проти ворога. Тут же по месі король Владислав поручив себе Господу Богу і сів на гнідого коня. Писарям та ксьондзам він наказав іти до табору, а сам став промовляти до рицарства, пригадуючи їм кривди, шкоди та постійне пролиття невинної крові християн, щоб вони сміливо діяли не тільки проти цих, а й проти кожного такого ворога.

Тим часом прусський магістр Ульріх послав королеві двох послів зі щитами і двома оголеними мечами; на одному щиті був герб чеського короля: чорний орел у золотому полі; на другому – штетинського князя: червоний гриф у білому полі. А це посольство так промовило до короля по-німецьки: “Славний королю! Прусський магістр Ульріх послав тобі два мечі: один – тобі, а другий – твоєму брату, щоб ви не турбувались, що у вас їх мало, і сміливіше з нами зійшлись. Якщо ж тобі тісне поле, то відступи зі свого і знайди там, де буде просторо і тобі, і йому ”. Король, прийнявши мечі, не гнівався, не відповідав пихато, тільки зітхнув, доручив цю справу Господу Богу і сказав: “Хоч я маю достатньо своєї зброї, але і цими не погорджую через те, що цими мечами мені подається знамення перемоги за Божою поміччю”. (Ці мечі й нині є у скарбі).

Промовивши це, він наказав ударити в барабани сигнал до бою, а простолюд співав “Богородицю”. Литва з татарами випустили з луків густі стріли наче град, захмаривши небеса, але через те, що це було майже голе військо, вони, першими вступивши у бій, мусили відступати перед німцями. Литовське військо було зламане пруссами так, що деякі мчали до Литви з непевними новинами, кажучи, що польський король з Вітовтом і з усім військом був дощенту розбитий. У цей час втекла хоругва св. Юрія, до складу якої входили наймані чехи й моравани. Цією хоругвою командував чех Ян Жаріговський (Ян Жижка – авт.), котрого потім було позбавлено цієї честі. Бачачи це, польські роти мужніми силами вдарили по пруссах з таким громом і тріском зброї, наче впала велика вежа; вони зламали весь їхній лівий флангі дійшли аж до тилу. Бачачи таку велику діру, прусси відступили, чим піднесли нашим дух; знову шістнадцять загонів, також багато хоругов зійшлося з поляками в битві, але й ці були відбиті.

Проте один мужній німець Діпольд Кікєжиц з Ельзасу, який мав на зброї позолочений пас і був у білому каптурі, пробився через польські загони, опинився вже біля короля і намірявся вдарити його списом. А в цей час Збігнєв з Олесниці, котрий потім був кардиналом, збив його з коня, король пробив його на землі рогатиною, а піхота пограбувала. Цими шістнадцятьма хоругвами командував один комтур, сидячи на білому коні. Він кричав, щоб вдарили на правий фланг, де стояла найбільша королівська хоругва, так ті і вчинили. Знову німці зійшлися у битві з поляками і довго билися; врешті вони були цілком оточені поляками і дощенту розгромлені.

У цьому війську загинув сам прусський магістр Ульріх із комтурами, у котрих, як пише Сільвій, було триста. Поляки взяли у полон Конрада, князя Олесницького, і князя Штетинського, а ці були з прусського боку, хоча походили з роду польських королів. Взято було й Корчдорфа з товаришами та інших німців з різних народів. У їхніх таборах були знайдені різні речі: полотно, просякнуте лоєм з живицею та воском, приготоване для катування поляків, ланцюги, що на ніч довкола замикалися, мотузки, приготовані для наших. Було знайдено також досить вина, але король наказав його знищити через якусь отруту.

Гнали німців шість миль, громлячи їх: всього було прусського війська близько п'ятдесяти тисяч, а вбитих було тридцять тисяч. Це діялося у вівторок удень св. посланців того року, як зазначено вище. Тіла значніших були урочисто поховані, взяті у полон жовніри були вільно відпущені, бо вони служили за жовнірські гроші. Тоді поляки отримали неабияку здобич від пруссаків і таку звитягу, котра буде славитися у віках; взяли п'ятдесят прапорів, які повісили у костьолі св. Станіслава у Краківському замку.


Гнатківське повстання

Антонишин А.П.,

викладач кафедри історії України та зарубіжних країн

Київського національного лінгвістичного університету

Історія національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр. багата на драматичні та кровопролитні повстання. Потужна хвиля стихійних виступів прокотилася по Україні навесні 1918 року. Один із них відбувся у селі Гнатків Ямпільського повіту.

З початком національно-визвольних змагань на Поділлі, як і по всій Україні, встановилися анархія та хаос. Селяни разом із солдатами, що поверталися з війни, грабували маєтки та заводи. На початку 1918р. такої участі зазнав і Деребчинський цукровий завод.

У середині лютого, з приходом в Україну союзних австро-німецьких окупаційних військ почали відновлювати свою діяльність органи місцевого самоврядування Української народної республіки. В Ямпільському повіті до виконання обов’язків повітового комісара приступив Михайло Ганько [7, арк. 103 зв.].

Дізнавшись, що селяни ще не встигли вивезти цукор із Деребчинського заводу і, бажаючи врятувати його майно, він звернувся за допомогою до отамана козацького куреня „Спасіння України” Галая. Однак той відмовився, посилаючись на недостатність сил [2, арк. 4]. Тоді повітовий комісар звернувся з листом до генерал-квартирмейстра штабу 9-ої армії, щоб він направив у Ямпіль кавалерійський георгіївський партизанський загін, місцем дислокації якого був Сорокський повіт Бессарабської губернії.

Під час свого перебування на території повіту партизанський загін займався обеззброєнням населення та вилученням майна, відібраного у поміщиків. Офіцери загону запам’яталися у Бессарабській губернії непомірною жорстокістю та пихатістю.

Георгіївський партизанський загін був сформований у листопаді 1916 року, згідно з наказом начальника штабу Верховного Головнокомандувача, і мав на меті здійснювати диверсійну діяльність у тилу ворога в Сербії та Румунії. Складався виключно з монархічно настроєних офіцерів російської армії. Пізніше загін увійшов до складу 4-ої армії і виконував завдання особливого призначення.

Ще у листопаді 1917 року згідно із одержаною телеграмою Ямпільського повітового комісара Ганько, загін було командировано на придушення селянських виступів у Бессарабську і Подільську губернії [8, арк. 8].

Дійшовши згоди із георгіївським партизанським загоном отамана Мелобенського, який переправився із Сорок у м. Ямпіль [1, арк. 3] та одразу присягнув на вірність українській владі, комісар Ганько наказав одразу вести загін у район Деребчина і встановити порядок на заводі.

16 березня, приблизно о 16.00, партизанський загін кількістю 80 чоловік під командуванням капітанів Стерлікова та Харченка прибув у село Гнатків [4, с. 4]. Відділ партизан залишився у селі на нічліг. Свою акцію по відновленню порушених прав загін розпочав із реквізицій продуктів та фуражу для власних потреб. Увечері капітан Стерліков зайшов у сільський комітет і зажадав, щоб йому вранці для відділу надали бика, вівса та інших продуктів.

Партизани проводили у селі реквізицію харчів, при цьому змушували селян віддавати все, а хто бойкотував їх вимоги, нещадно били та знущалися. Від побоїв чотири гнатківчанина померли [5, с. 3]. Злочинна зухвалість російських партизан викликала відповідну реакцію місцевих жителів. На другий день, вранці, голова сільського комітету Стахів повідомив капітана, що селяни категорично відмовилися доставити їм бажаних продуктів.

Тоді капітан вдруге на сході оголосив селянам свою вимогу, на що один із селян відповів: „буржуям нічого не дамо, а офіцера треба убити”. За ці слова капітан Стерліков вихопив нагайку і вдарив селянина, однак з натовпу вистрілом було вбито самого капітана. Офіцери відкрили стрілянину по селянах. Скрізь лунали постріли з кулеметів і гвинтівок. Місцеві і прибувші на підмогу селяни сіл Нетребівки, Яланця, Стіни, Клембівки кидали ручні гранати та фляжки із запалюючою сумішшю [8, арк. 3 зв.].

Побачивши, що оборону вони не витримають, партизани сховалися у будинку місцевого священика Студинецького. Селяни оточили садибу і розпочали перестрілку з офіцерами. У такій ситуації капітан Харченко вирішив піти на переговори. Парламентерами від селян виступили жителі с. Стіна Гліб Антонишин і Оникій Гончар. Під час переговорів виникла суперечка, офіцер вихопив револьвер, але Антонишин схопив його за руки, а Гончар вдарив тесаком по голові. У цей час з хати пролунав постріл і Гончар впав убитий.

Знову розпочалася перестрілка, і лише втручання отця Михайла Студинецького припинило цю криваву бійню. Капітан Харченко показав селянам папір за підписом повітового комісара Ганько про право на реквізиції, за що селяни спочатку відрубали йому праву руку, а потім роздягли і, голого, посікли на шматки, які почепили на гаки та розвішали при в’їзді в село [6, с. 4].

Після цього селяни вивели уцілілих офіцерів за село і розстріляли. Їх тіла тут же закопали у братську могилу. Втручання батальйону 29 австро-угорського полку, який перебував у Томашполі, врятувало життя 7 партизанам [2, арк. 5].

Результати походу виявилися жахливими. Під час зіткнення було вбито 73 партизани і 10 селян (гнатківчани – Михайло і Гавриїл Вербовецькі, Данило Штифурко, Данило Стахів, Семен Гроборчук, Гавриїл Блажко, Григорій Бесараб, Григорій Мазур, стіняни – Оникій Гончар, Іван Соколюк), ще 7 селян було поранено (Семен Красилюк, Стефаній Бабій, Марко Куцький, Петро Вербовецький, Петро Андрух, Авксентій Соколовський, Йосип Мазур, Василь Лятамур) [8, арк. 7]. 11 партизан, що залишилися в Ямполі на чолі з отаманом Мелобенським та отаман Ямпільського гайдамацького куреня „Спасіння України” Галай 17 березня були заарештовані і спроваджені у в’язницю [3, арк. 37].

Відтоді, як свідчить начальник Ямпільської міліції, „розпочалась стрілянина по усьому повіту” [8, арк. 3].

Протягом двох місяців Ямпільський повіт палав у вогні повстанської стихії. А село Гнатків стало справжньою неприступною фортецею. Без збройного супроводу сюди не наважувалася завітати навіть повітова адміністрація. Тільки у середині травня 1918 року, з приходом до влади гетьмана Скоропадського, австрійські регулярні частини придушили опір повсталих [8, арк. 4].

Таким чином, збройний виступ українського селянства навесні 1918 року був спрямований проти намірів монархічних проросійськи настроєних партизан силовими методами навести свої порядки у регіоні. Селянство відреагувало на розбій таким же розбоєм і нещадно поквиталося із знахабнілим офіцерством. Навіть у цих умовах селянство показало себе грізною силою, здатною боронити власні здобутки будь-якими засобами.

Характерною ознакою виступу стала відсутність зв'язків із партійними структурами. Повстанський провід опинився у руках керівників, висунутих із свого середовища вибухом народного руху. Як правило, це були люди, які щойно змінили солдатську шинель на одяг хлібороба.

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). – Ф. П-138. – Оп. 2. – Спр. 129.

2. ДАВО. – Ф. Р-2734. – Оп. 1. – Спр. 3.

3. ДАВО. – Ф. Р-2734. – Оп. 1. – Спр. 21.

4. Поділля. – 1918. – 29 берез. (№ 14)

5. Поділля. – 1918. – 6 квіт. (№ 21).

6. Поділля. – 1918. – 9 квіт. (№ 23).

7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО). – Ф. 1792. – Оп. 1. – Спр. 2.

8. ЦДАВО України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 691.


Сучасні релігійні трансформації на Вінниччині: проблеми та перспективи

Вергелес К.М.,

асистент кафедри філософії та суспільних наук

Вінницького НМУ ім. Миколи Пирогова

Сучасні трансформації релігійного характеру в суспільстві досить швидко проходять в Україні. На їхньому шляху стала і Вінниччина. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу, зростання ролі науки в суспільних процесах, загальносуспільного рівня освіченості населення кардинально змінили релігійну картину світу та релігієтворчий процес у цілому.

Аналіз сучасних релігійних процесів у XX столітті свідчить про радикальну зміну в духовному житті людства. Всі ці зміни проявляються у співвідношенні віруючих та невіруючих. Саме за останнє століття чисельність невіруючих збільшилася з 3 млн. до 768 млн., що складає майже 12,7% населення світу. Релігія та церква почали зазнавати глобальних трансформацій. Це кардинальні зміни як соціальних доктрин, так і антропологічних вчень, навіть церковних канонів і віросповідних догматів.

Більшість релігій знаходяться переважно у кризовому стані. Для них постали нові проблеми загострення відношень – аж до релігійних зіткнень. Прикладом можуть бути відносини Ізраїлю та Палестини. Більшість релігійних організацій за останні часи свого існування зіткнулися із суттєвими змінами в релігійності своїх сучасних віруючих. Ці зміни виражаються у низькій частоті відвідувань храмів, богослужінь та інших обрядових дійств.

XX століття стало початком великого діалогу та співробітництва різних релігій – проведення II і III Всесвітніх Парламентів релігій, взаємне зняття анафем 1054 р. католиками і православними, розгортання екуменічного руху.

Друга половина XX століття характерна тим, що в ній виникає безліч нових релігійних течій та рухів. Ці течії носять характер апокаліпсичного, які у своїх вченнях віщують близький кінець світу, та міленаристського, які пропагують тисячолітнє царство після загибелі цивілізації.1

Якщо вдатися до деякого прогнозу майбутнього релігії, то слід зауважити, що при збереженні як тенденцій конвергенції (зближення), так і сепаратистських настроїв авномізації (відокремлення), релігійним організаціям прийдеться враховувати і інкультурацію (врахування впливу інших культур).

Сьогодні протестантські течії – найбільш динамічна складова релігійної ситуації Вінницької області. У віддаленій перспективі вони можуть досить суттєво змінити конфесійну конфігурацію регіону. Нині в молитовних будинках усе частіше можна почути проповідь і побачити релігійну літературу українською мовою. Віруючі цих церков шанують історію, культуру та духовність українського народу. Протестантські конфесії краще пристосувалися до нових реалій сьогодення, ніж інші релігійні течії; вони більш гнучко реагують на соціально-політичні зміни в суспільстві. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, активно ведеться місіонерська робота, підтримуються міцні зв’язки з єдиновірцями інших держав. Вони є важливим фактором міжконфесійної злагоди, українського екуменізму, чого, на жаль, не спостерігається у православ’ї. На початку третього тисячоліття з’явилися нові ознаки відродження релігійного життя, які виявилися не лише у зверненні до традиційних віровчень, відновленні усталених релігійних традицій, але й у пошуках нових духовних цінностей з допомогою неорелігій. З’являються різні синкретичні вчення, які становлять конгломерат, суміш елементів ортодоксальних релігій та окультизму, спіритизму, теософії. З’являються організації, члени яких відрізняються найнесподіванішою та екстравагантною поведінкою, дивацтвами. Вони розглядаються як глибоке зрушення в світосприйманні окремих верств населення, як прояв значних кризових процесів в ідеології та масовій свідомості, як несподівані метаморфози, що їх переживає релігія у сучасному світі.

Прикладом може бути релігійна ситуація на території Вінницької області, де було проведено соціологічне опитування щодо релігійності населення. Респондентам були задані наступні питання:

Чи вважаєте Ви себе віруючою людиною?

Аналіз результатів дослідження дозволяє стверджувати, що близько 63% опитаних відносять себе до тієї чи іншої релігійної конфесії. Атеїстами вважають себе 10,6% респондентів. Не можуть чітко визначити своє ставлення до релігії 23,8%.

До якої релігійної конфесії чи громади Ви себе відносите?

Найбільш впливовими конфесіями на території регіону є Українська Православна Церква Московського Патріархату – 41,4% та Українська православна Церква Київського Патріархату – 31,5% відповідно. Порівняно незначний вплив мають Українська Автокефальна Православна Церква –9,4%, Українська Греко-католицька Церква – 2,3%. Нетрадиційні релігійні течії стають дедалі популярнішими – 3,8%. Відмовилися відповісти на питання щодо релігійної належності – 11,3% респондентів.

Загалом, прихильність населення регіону до релігійних течій та громад нагадує загальноукраїнську ситуацію. Місцевими особливостями є наявність греко-католицьких релігійних общин та поступове зростання популярності та чисельності нетрадиційних релігійних громад.

Найбільш впливовими факторами, які сприяють підвищенню релігійності суспільства та популяризації християнської моралі та етики є відновлення споконвічних традицій українського народу – 45,1%.

Втрата довіри до традиційних суспільних інституцій – 16,6%. Зниження матеріального рівня життя середньостатистичного українця –13,4%. Втрата соціальної перспективи – 9,3%. Потреба зовнішньої підтримки з боку релігійної громади – 7%. 8,7% респондентів відмовилися відповісти на питання. Таким чином, провідними домінантами, які стимулюють підвищення загальної релігійності населення, є фактор традиціоналізму, а також нестабільна суспільно-політична та соціально-економічна ситуація в регіоні і в державі в цілому.

Чи потребує релігійна ситуація у регіоні державної підтримки?

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що релігійна ситуація у регіоні потребує державної підтримки та регулювання – до такої думки схиляються 43,5% опитаних. 23% респондентів вважають, що не потребує, вагаються обрати конкретний варіант – 16,5%. Такі результати можуть свідчити про наявність низки релігійних проблем, які потребують додаткового дослідження.

Ставлення до неорелігійних та нетрадиційних релігійних громад та релігійні суперечності у регіоні.

Близько половини опитаних толерантно ставляться до неорелігійних громад на території області – 42,5%, категорично «проти» висловилося близько третини респондентів – 30,5%. Проте підтримують існування та діяльність неорелігійних осередків – 3,9%. Не володіють інформацією –19,9% респондентів.

Так, 48% респондентів зазначили, що на території області існують релігійні суперечності. 12% переконані, що релігійних проблем немає, а близько третини опитаних взагалі не володіють інформацією з цього приводу – 36,8%.

В свою чергу, майже половина опитаних не володіє інформацією про факти релігійного та міжконфесійного протистояння на території області – 46,6%. Близько третини опитаних знайомі з такими фактами – 29,8%. Вперше про це чують – 18,4% респондентів, відмовилися відповісти – 5,2%.

Проблема «релігійної толерантності» є актуальною для 38,1% опитаних, вважають, що дана проблема не актуальна – 16,5%. Більше ніж третина респондентів (38,9%) взагалі не володіє інформацією про вищезгадану проблему.

Результати дослідження дозволяють зробити висновок, що міжконфесійна ситуація в регіоні залишається досить напруженою. Вже традиційні прохолодні стосунки між різними конфесіями християнства накладаються на вороже ставлення переважної більшості віруючих області до зростання популярності нетрадиційних вірувань, окремі з яких мають деструктивний вплив на свідомість людей.

Чи може традиційна церква в повній мірі задовольнити потреби віруючих на Вінниччині?

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що традиційна церква у цілому дозволяє в повній мірі задовольнити потреби віруючих регіону – 42,5% респондентів. Вважають, що не дозволяє – 15,5%. Лише частково – 27,2%. Не володіють інформацією про вищезгадану проблему –10,2% респондентів.

Мешканці регіону у цілому позитивно сприймають ідею запровадження релігійних спецкурсів у початковій та середній школах – 63,7% опитаних. Проти таких курсів – 22,7%. Не володіють інформацією – 8,5%. 5,1% опитаних відмовилися відповісти на запропоноване питання. Така тенденція може пояснюватися стабільним зростанням популярності норм християнської етики та релігійної моралі.

Література

1. Докаш, В.І. Загальне релігієзнавство / В.І.Докаш, В.Ю.Лешан. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 201

2. Колодний, А.М. Історія релігії в Україні / А.М.Колодний, П.Л.Яроцький. – К., 1999. – С. 699-707.

3. Докаш, В.І. Загальне релігієзнавство / В.І.Докаш, В.Ю.Лешан. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 203.

4. Архів Вінницької обласної громадської організації «Інститут євроінтеграції та регіонального розвитку».


Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь:

связь с историей и символикой государства

Щербань Л.Б.,

заместитель директора с информационной политики

частной фирмы “Vita-ine” г.Днепропетровск

Есть в Винницком крае место, судьба которого неразрывно связана с судьбой и историей Украины. На левом берегу Днестра около села Лядова Могилев-Подольского района в скалах возник Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь.

Лядовский монастырь – уникальный. Это старейшая святая обитель на просторах Украины. Такого переплетения исторически-значимых событий нет, пожалуй, нигде в другом месте. Именно здесь остановился преподобный Антоний Печерский, возвращаясь на родину со Святой Горы Афон, чтобы основать в Киеве монастырь, который сейчас известен всему православному миру, как Киево-Печерская лавра. А было это в 1013 году. И скоро Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастир отметит свой 1000-летний нелегкий и тернистый путь. Много чего повидала святыня. Была она оплотом не только православия, но и центром национально-освободительного движения. Согласно летописям – Богдан Хмельницкий не менее 10 раз посещал обитель. А лядовские монахи стали послами гетьмана к московскому царю. Свидетелем многих деяний наших предков стало это сакральное место. Деяний, осиянных величием древнего символа – креста. Поставить крест было обычным для наших предков, но поставить на круче над Днестром именно процветший крест, выбить в скале над обителью, охранять покой ушедших в мир иной. Крест является символом необычайной важности для людей, исповедующих христианство. Возникнув задолго до существования Руси, он вошел в ее религию и культуру, постепенно из символа смерти став символом вечной жизни. Примечательно, что в христианстве с древнейших времен образом Древа Жизни был именно процветший крест. В святой обители он всюду. Крест, который является символом возрождения веры и надежды на лучшее, ибо Древо Жизни было всеобщим источником обновления жизни. Язык символики способен передавать сложные и глубокие понятия духовной реальности: идеи творения, воскресения, искупления и спасения души. Легенды рассказывают об огромных духовных богатствах, скрытых до поры от людского ока в древних обвалившихся скальных помещениях монастыря. И не скрывает ли такой простой и всем известный символ более значительные тайны, как та, которую до поры, до времени скрывал и хранил символ, известный всем, как ТРЕЗУБЕЦ. И кто знает, может и Лядовские старцы были в числе тех, кто накапливал и сохранял сакральные знания для нас – потомков тех, чьим государством была Киевская Русь. Свидетелем зарождения, становлення и упадка которого стал Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь. Свидетелем появления того символа – ТРЕЗУБЦА, который стал нашим национальным символом независимого государства Украина, вызывавший и продолжающий вызывать споры и догадки о его происхождении и заложенном в нем смысле. История происхождения и становления которого, является наглядным примером развития нашей государственности. Где-то в глубинах нашего сознания находится та мысль, которая постоянно не дает нам покоя. Что же это такое? Кто и когда создал этот символ, этот знак и, наконец, этот узор, который воспринимаем как трезубец? Что повергает снова и снова пытаться разгадать загадку, скрытую в нем.

Судьба этого символа довольно странная и противоречивая. То его используют везде, где надо и не надо, то на века он становится забытым. Вернее не то чтобы забытым, а умышленно преданным забвению, если так можно охарактеризовать все то, что творилось вокруг этого простого изображения. Использование трезубцев невозможно ограничить каким-то определенным периодом истории. Исследование использования этого символа показывает, что историю этого знака можно уверенно определить временем от сегодняшнего дня, в доисторический период, когда только зарождались основы цивилизации. Что же заставляло этих людей выбирать себе такой символ?

Все это довольно подробно изложено во многих публикациях, поэтому более детально остановимся на использовании этого символа в Украине. Перенесемся на тысячу лет вглубь веков во времена Киевской Руси. Это тот период, когда появился трезубец, ставший сегодня гербом независимой Украины. Поэтому и для нас, безусловно, это наиболее интересная часть истории государственного символа. Сегодня наиболее известен вариант трезубца Владимира, который выбран в качестве малого Государственного герба. Следует отметить, что использование символа трезубца Владимира как герба Киевской Руси ни у кого не вызывает сомнения. Размещение его на монетах является достаточным подтверждением такого статуса. При этом, само собой разумеется, что в данном случае это и есть символ княжеской власти. Подобные знаки в истории Киевский Руси использовались совсем короткий период в существовании государства такого масштаба и представляли собой монограммы. На сегодняшний день известно 12 вариантов изображения трезубца Владимира Святославовича и 17 вариантов двузубцев и трезубцев династии Рюриковичей, начиная с двузубца Святослава Игоревича. Монограммы составлялись на языке общения древних славян. Только этот язык мог обьединять все княжества и народности в единое государство. Возникает первый вопрос – какой при этом использовался алфавит? Ведь кириллица еще не была распространенным письмом, и этот алфавит некоторое время существовал как церковный. Глаголица была книжным алфавитом и не была распространена в народе, как бытовое письмо. О грамотности наших предков мы знаем абсолютно точно по берестяным грамотам, по предметам быта и другим артефактам, дошедшим до нашего времени. Совсем недавно были расшифрованы древние письмена, долгое время не поддававшиеся расшифровке. Эта загадочная письменность получила название письменность типа черт и резов. Оказалось, что это было слоговое письмо. Эта письменность у специалистов стала называться «праславянской», то есть предшествующей славянской глаголице, которая тоже заимствовала много знаков, но уже была буквенным алфавитом.

Рассмотрим известное изображение трезубца, которое сегодня стало классическим. Внутреннее переплетение линий образует довольно сложный узор, однако в нем можно распознать знаки праславянской письменности. Методика расшифровки приводится в трудах Коваленко А.А. в книге «Таємний код України».

Разложим все изображение на отдельные знаки и разместим их слева направо и сверху вниз в строчку и заменим их слоговыми значениями праславянского письма:

СЬ КЬІ Й ДИ РЬІ СЬ БИ (БЬІ).

Получаем выражение: СЬ КЬІЙ ДИ РЬІСЬ БИ,

Которое, безусловно, требует перевода на современный язык.

СЬ – предлог с, из, от.

КЬІЙ-КЬІЙЯ – Киев, в данном случае Киева.

ДИ – этот термин обозначал понятие Земля или Мать-Земля (Родина).

РЬІСЬ – Русь.

Если дословно перевести современным языком, то это будет звучать следующим образом: От Києва земля русская стала.

Или второй вариант: От Києва матери-земле русской быть.

В современной интерпретации это выражение будет звучать так:

От Києва Родине Руси быть.

На украинском языке это выражение будет звучать так:

Від Києва Батьківщині Русі бути.

Вот такой он княжеский знак Киевской Руси, который принят официальным гербом Украины. Дальше искусство создания зашифрованных монограмм было утрачено или прекратилось в силу объективных причин. Однако сами трезубцы обладают удивительной способностью к возрождению. В конце XIX века и начале XX века люди снова вспоминают об этой символике. И один из вариантов трезубца Владимира Святославовича становится символом национально-освободительного движения в Украине.

Но, как Феникс из пепла, восстал величественный Трезубец и начинает раскрывать свои загадки. Возрождается его значение и пишется новая история. Вот какой символ стал нашим национальным достоянием.

Вот вам и связь времен и свидетели тысячелетий. Много тайн вокруг нас. И они ждут своего часа и своего вдумчивого исследователя.


Внесок Кабінету виучування Поділля у розвиток природничо-географічного краєзнавства

у 20-х роках ХХ століття

Кокус В.В.,

асистент кафедри фізичної географії

Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

У 20-х – 30-х роках ХХ ст. галузеві природничі дослідження в Україні зазнали справжнього ренесансу. Широкий розмах галузевих досліджень знайшов своє відображення в узагальнюючих працях з геології, кліматології, гідрології, геоботаніки та інших наук. У регіонах детальні природничі дослідження у цей час проводили численні краєзнавчі товариства та кабінети з вивчення природи. На початку січня 1929 року в Україні працювало 51 краєзнавче товариство в 32 округах.

На початку 1924 року на базі Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, що діяло при Всеукраїнській Академії наук, розпочав роботу Кабінет виучування Поділля, який об`єднав навколо себе понад 30 відомих дослідників і краєзнавців з Вінниці, Кам`янця-Подільського, Києва та інших міст України. Першочерговим завданням Кабінету стало об`єднання зусиль як професійних вчених, так і аматорів-краєзнавців у всебічному дослідженні регіону в історичному, географічному, природничому та господарському аспектах [3].

Першими науковими консультантами Кабінету стали М.І.Безбородько, Л.Г.Данилов, О.О.Савостьянов та інші. Керівником було призначено професора А.І.Ярошевича. Свою діяльність Кабінет виучування Поділля розгорнув у чотирьох напрямах: вивчення пам`яток старовини, мистецтва та природи, бібліотечно-бібліографічна робота, науково-освітня та методична робота [5].

У рамках комплексного дослідження території Поділля було започатковано видання стислої “Енциклопедії поділлєзнавства”. За п’ять років існування Кабінетом було видано 26 книг, що стосувалися різних аспектів життя краю. Третина з них була присвячена вивченню природи регіону. Крім того, до друку було підготовлено ще кілька цікавих праць, але за браком коштів вони так і не побачили світ.

На засіданні Президії Подільського губвиконкому 7 жовтня 1924 року у Вінниці був відкритий губернський відділ Укрмету, який очолив професор Л.Г.Данилов. У квітні 1924 року Л.Г.Данилов увійшов до колегії наукових консультантів Кабінету, одразу став одним із найактивніших його діячів. Підсумком копіткої праці вченого стала книга “Клімат Поділля” (1924), видана у рамках “Енциклопедії Поділлєзнавства”. На підставі даних спостережень місцевих метеорологічних станцій та за літературними джерелами Л.Г.Данилов дав загальну характеристику клімату Поділля. Вчений є також автором методики довгострокових прогнозів погоди [7].

Активно співпрацював із Кабінетом виучування Поділля дослідник флори Вінниччини О.О.Савостьянов. Потяг до досліджень, наукові інтереси вченого задовільнялися виконанням замовлень Подільського губвиконкому. У 1925 р. Кабінетом була опублікована праця О.О.Савостьянова “Дика рослинність Поділля”. У цій книзі автор дав загальну характеристику природних умов краю, описав основні типи рослинності, провів ботанічне районування території Поділля [8].

Вивченням флори Вінниччини займався і науковий консультант Кабінету виучування Поділля М.П.Білозір. На основі польових досліджень ним був складений список диких та культурних рослин, зокрема рідкісних, який містив до 1200 видів. Упродовж 20-х років ХХ ст. дослідником був зібраний детальний гербарій подільської флори, дублети якого зберігаються в гербарії Московського державного університету. У 1929 році Кабінет виучування Поділля планував видати монографію М.П.Білозіра “Флора Надбожжя”, у якій зроблено опис 1300 видів рослин регіону, розглянуто їх господарське значення. Але через брак коштів ця


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше