ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Історичне краєзнавство

 

Громадська діяльність студентів Вінницького інституту соціального виховання

(педагогічного, учительського інституту) у 30-ті рр. ХХ ст.

Комарніцький О.Б.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України

Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Малодослідженою сторінкою історичного минулого Вінницького педагогічного вишу є громадська діяльність його студентів.

На початку 30-х рр. через навчальну завантаженість молодь приділяла незначну частину свого часу роботі у громадських організаціях, гуртках. У грудні 1930 р. на одному із засідань партійної організації зазначалося: «Ураховуючи велику академічну завантаженість студентства, доручити всім студентським організаціям усю громадську роботу проводити лише за календарем». Зверталася увага на бездіяльність студентського клубу. Тому пропонувалося «негайно розгорнути роботу клюбу надавши йому відповідного політ-вихов[ного] змісту» [1, спр.4, арк. 15 зв.]. Вже у наступному 1931-1932 навчальному році (н. р.) до плану роботи інституту внесли пункт про утворення студентських гуртків – драматичного, літературного, хорового, музичного і спортивного. У 1932 р. вдалося розгорнути свою діяльність лише першим двом [1, спр. 2, арк. 46], а у наступні роки запрацювала решта гуртків.

Архівні джерела повідомляють окремі відомості про діяльність гуртків. Так, у 1933-1934 н. р. у музичному гуртку налічувалося 10 членів (у 1936 р. він зріс до 85 осіб), у співочому (хоровому) – відповідно 34 і 37. Функціонував і драматичний гурток, який об'єднував 15 осіб [1, спр. 21, арк. 11-12; спр. 35, арк. 38-39]. У фондах Державного архіву Вінницької області міститься цінний документ, який повідомляє про діяльність гуртків у 1936 р. – «Доповідна записка відповідальному інструкторові ЦК ЛКСМУ по Вишах про культмасову-виховну роботу серед комсомолу й студентської молоді КСМ комітету Вінницького педінституту». У записці йдеться, зокрема, про роботу драматичного гуртка. Гуртківці на своїх засіданнях обговорили художні твори «Як гартувалася сталь» М.Островського, «День другий» Єренбурга, «Поднятая целина» М.Шолохова, «Чапаєв» В.Фурманова, провели три літературних вечори, присвячених творчості Т.Шевченка, А.Чехова, В.Маяковського. Вони виступали також в інститутському клубі, підшефному селі, де декламували вірші [1, спр. 35, арк. 39].

Співочий гурток у 1936 р. збирався 54 рази. За цей час гуртківці вивчили 30 нових пісень, у т. ч. 25 хорових; 8 разів виступали із концертною програмою. У свою чергу музичний гурток у клубі вишу дав 9 концертів [1, спр.35, арк.38-39].

В інституті щорічно проводилися олімпіади (огляди-конкурси) художньої самодіяльності [2, спр.442, арк.2]. Виступи оцінювало представницьке журі. Зокрема, у грудні 1935 р. до його складу ввійшли директор вишу Купріянов, секретар партійної організації Лизогуб, секретар комітету комсомолу Тисевич, голова профкому Кахно, лектор Сюргуліс, керівник спортивного гуртка Шер, співочого – Гарніцький, музичного – Поляков, культорганізатор Муха. Конкурсна програма тривала 11-12 грудня. Драматичний гурток поставив п'єсу «Чудесний сплав», учасниками якої були 28 осіб. Студентка Клігер під акомпанемент оркестру виконала пісні «Пограничная», «Комінтерн», «Любимая песня Ильича», Вінявський заспівав «Мазурку». Хор у складі 36 осіб виконав 7 пісень («Партизанская», «Пісня про Щорса», «Пісня п'ятисотинець», «Подйом», «Ой, летіла горлиця», «На городі верба рясна», «А ще сонце не заходило»). Присутні насолоджувалися також виступами гуртка по вивченню народних танців. Гуртківці затанцювали «Матроску», «Проводи», «На реченьку». Студенти Бурд і Окс виконали на домбрі і гітарі композиції «Пісня про Щорса», «Гей, ухнем», «Єврейський танок», «Турецький марш». Нісенбойм декламувала вірш Безіменського «Партбілет», Проць – твір П.Тичини «Пісня про Кірова». Журі, підвівши підсумки, ухвалило преміювати музичний гурток 2 тис. крб. для придбання музичних інструментів. Відзначено було також досягнення співочого гуртка у «засвоєнні нотної грамоти та засвоєнні художности» виконання репертуару. Схвальні відгуки пролунали і на адресу драматичного гуртка, який за короткий час без належних умов добре підготував і виконав п'єсу. Найкращих виконавців, самодіяльні гуртки преміювали (перша премія склала 100 крб., три других – по 60 крб., чотири третіх премій – по 40 крб.). Вони дістали право представляти інститут на обласній олімпіаді самодіяльного мистецтва [2, спр. 445, арк. 64-66]. У січні 1936 р. заклад делегував 64 студенти [2, спр. 445, арк. 43]. Журі конкурсу відзначило виступи студентів Бурди і Окса й нагородило їх музичними інструментами [3], [4].

Проводилися також колективні культпоходи [5, спр. 493, арк. 9], насамперед у кінотеатр і міський театр. У 1935 р. щодня театр відвідували у середньому 12 студентів [2, спр. 442, арк. 1 зв]. Того ж року для кращого «обслуговування студентської маси театром і кіно» створили спеціальні каси для студентства [6]. Завідувач навчальної частини Купріянов у червні 1935 р. зазначав, що «всі студенти бачили [фільм] «Платона Кречета», по кілька разів «Чапаєва» [7]. У міському театрі інститут мав 6 постійних місць для студентів-ударників [1, спр. 35, арк. 39 зв.].

Значна увага приділялася клубній роботі. При інститутському клубі створювалися гуртки, було оформлено Сталінський куток, організовувалися шахматні турніри, проводилися культурно-масові вечірки, на яких виступали колективи художньої самодіяльності, окремі виконавці, заслуховувалися лекції [1, спр. 35, арк. 39]. Проводили також тематичні вечірки, приурочені, зокрема, річниці Жовтневої революції, Міжнародному жіночому дню 8 березня, Міжнародному дню солідарності трудящих 1 травня тощо [1, спр. 21, арк. 11].

Всі студенти передплачували пресу. У 1935 р. вони виписували 230 примірників журналів, 388 примірників газет, 119 комплектів праць В.Леніна [1, спр.35, арк.38зв.]. У січні наступного року становище із передплатою різко погіршало (пресу виписували лише 30% студентів). У зв'язку з цим було скликано засідання партійного комітету, на якому вирішили для кращого охоплення молоді передплатою преси обрати на факультетах відповідних уповноважених. Крім того, через те, що стипендія надходила не вчасно і студенти не мали можливості своєчасно вносити кошти на виплату преси, постановили гроші збирати з них на початку місяця [1, спр. 31, арк. 1-1зв.].

В інституті практикували випуск внутрішніх газет. Зокрема, у 1934-1935 н. р. підготували 6 номерів загальноінститутських і 139 – курсових газет [1, спр. 24, арк. 3; спр. 35, арк. 38 зв.]. Досить популярними у закладі були постановки «живих і світлових газет» (усних. – Авт.) [1, спр. 2, арк. 46; спр. 5, арк. 11 зв.]. У гуртожитках випускали стінгазети [1, спр. 4, арк. 57 зв.].

Молодь відвідувала також заняття у фізкультурному (спортивному) гуртку. Відомо, що у 1933-1934 н. р. до чоловічої групи входили 30 осіб, жіночої – 15 [1, спр. 24, арк. 11].

З початку 30-х рр. було розгорнуто роботу по «військовізації» вишу [1, спр. 5, арк. 8], у ході якої створювалися оборонні (військові) гуртки [2, спр. 442, арк. 1 зв.]. Особливо «популярними» вони стали у другій половині 30-х рр. Про це свідчать такі дані: якщо у 1936-1937 н. р. гуртки охоплювали 20% студентства, то вже у 1937-1938 н. р. – 60%, а у 1938-1939 н. р. – 100% [5, спр. 951, арк. 21]. У 1939 р. в інституті діяв 41 оборонний гурток. Впродовж 1938-1939 н. р. 271 гуртківець здав нормативи на «ворошилівського стрільця», 195 осіб виконали нормативи ГТО, 377 – ГСО, 458 – ПВХО, 89 – кулеметників, 12 – інструкторів ПВХО, 9 – мотоциклістів, 3 – парашутистів [5, спр. 491, арк. 9]. Кожний студент мав по два, а деякі – по три «оборонних» значки [5, спр. 951, арк. 21], [8].

Діяли у закладі і осередки громадських добровільних товариств. На жаль, про їхню діяльність обмаль інформації. Відомо лише, що у 1931-1932 н. р. осередок Міжнародної організації допомоги робітникам (МОДР) налічував 137 членів, у 1933 р. – 114, у 1934 р. – 230, у 1936 р. – 275, «ТСО-Авіахем» – відповідно 150, 180, 300 і 280 [1, спр. 2, арк. 46; спр. 5, арк. 11 зв.; спр. 7, арк. 24 зв; спр. 21, арк. 11; спр. 35, арк. 38]. Активнішими були модрівці. У 1933 р. вони зібрали членські внески на суму 300 крб., у підшефному селі Хижинці провели два інтернаціональних вечори [1, спр. 21, арк. 11]. У 1936 р. члени осередку збирали кошти для допомоги німецьким трудящим (1563 крб.), іспанським революціонерам (453 крб.), знайомили студентів із міжнародним політичним становищем [1, спр. 35, арк. 38]. На початку 30-х рр. у закладі діяло товариство «Геть неписьменність», яке об'єднувало 81 члена [1, спр. 5 арк. 46].

Отже, наявні архівні джерела, матеріали тогочасної періодичної преси дають підстави вважати, що громадська діяльність посідала важливе місце у студентському житті, складовою частиною якої була, насамперед, гурткова робота.

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. П 292. – Оп. 1.

2. ДАВО. – Ф. П 457. – Оп. 1.

3. Обласна олімпіада самодіяльного мистецтва студентів Вінниччини // Більшовиц. правда (Вінниця). – 1936. – 11 берез. (№ 58). – С. 3.

4. Підсумки студентської олімпіади самодіяльного мистецтва // Там само. – 1936. – 24 трав. (№ 118). – С. 3.

5. ДАВО. – Ф. П 136. – Оп. 6.

6. Театральні квитки для студентства // Більшовиц. правда. – 1935. – 29 листоп. (№ 274). – С. 4.

7. Купріянов. Перевищено показники всіх попередніх років / Купріянов // Там само. – 1935. – 30 черв. (№ 149). – С. 3.

8. Тимощук, Г. Стріляю влучно / Г.Тимощук // Там само. – 1935. – 12 черв. (№ 134). – С. 4.


Історико-краєзнавчі дослідження народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст.

Савчук В.О.,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,

проректор Кам'янець-Подільського Національного Університету ім. Івана Огієнка

Українське краєзнавство 20-30-х рр. має яскраві сторінки та цікаві сюжети діяльності у різних напрямах і різних регіонів. Значна увага, зокрема, надавалася вивченню народного мистецтва. Особливо інтенсивно воно вивчалося у такому своєрідному регіоні як Поділля, хоча історіографія краєзнавчого дослідження подільського регіону ще має зовсім невелике число праць. Зазначимо, що окремих аспектів цієї багатопланової проблеми – вивчення унікальної мистецької спадщини – найбільше торкнулися українські історики у добу незалежності України О.Нестуля1, С.Абросимова, А.Перкова, О.Піцик, Н.Чередник2, С.Білокінь3, В.О.Савчук4. Досить вагомий вклад в історіографію цієї проблеми своїми працями вніс подільський історик А.М.Трембіцький. Вивчаючи науковий доробок таких відомих постатей 20-30-х рр., як С.А.Таранушенка, Є.Й.Сіцінського, В.Є.Січинського, він оприлюднив нові факти, ввів у науковий обіг нові документи з дослідження народної спадщини цими видатними істориками.5 Оригінальну працю з дослідження народного мистецтва підготував у 1931 році український історик в еміграції М.Ю.Обідний.6

Метою пропонованої статті є узагальнений аналіз історико-краєзнавчого дослідження народного мистецтва Поділля у міжвоєнний період, яке здійснювалось як професійними істориками, так і аматорами-краєзнавцями. У результаті цього історіографія українського краєзнавства поповнилася новими оригінальними роботами.

Найперше зазначимо, що на розгортання історико-краєзнавчого вивчення Поділля на початку 20-х рр. вплинуло те, що тут зосередився великий науковий потенціал, який мав навики і відповідну підготовку в організації науково-краєзнавчих досліджень різних сторін життя регіону. Він зосередився у Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, у сільськогосподарському інституті, хімічному технікумі, художньо-промисловій школі, у загальоноосвітніх школах як у місті, так і в районі. У Вінниці активно діяв Кабінет з краєзнавчого вивчення Поділля при філії Всенародної бібліотеки України.

Безумовно, історико-краєзнавчі дослідження стимулювалися і здебільшого ініціювалися науковими установами Всеукраїнської академії наук України (далі ВУАН) у Києві, Академією матеріальної культури в Ленінграді, Всеукраїнським археологічним комітетом, Українським комітетом краєзнавства у Харкові.

Безпосередню практичну роботу вели такі структури, як Кабінет антропології та етнології ім.Х.Вовка, Комісія для вивчення звичаєвого права на Україні, Комісія для складання історико-географічного словника України, Всеукраїнське етнографічне товариство, окружні комітети краєзнавства тощо. Скажімо, влітку 1926 р. у селах регіону працювала археологічна експедиція під керівництвом М.Я.Рудинського, етнографа Мащинки, антрополога А.Носова. На основі велико-мікшанської знахідки вони реконструювали стародавнє життя населення регіону, на основі знайдених ляльочок, зразків посуду, крем’яних ножів, гладжених молотків зробили висновки про розвиток життя тут у другій половині новокам’яної доби.7

Велику зацікавленість цим регіоном проявив учений із європейським іменем, Неодмінний секретар ВУАН Агатангел Кримський та його учні, результатом якої стала публікація низки фольклорно-етнографічних матеріалів, нарисів, фундаментальних збірок, українських казок тощо.8

Активно вивчали Поділля і Ленінградське товариство дослідників української історії, письменства та мови, Російський музей у Ленінграді. Тільки у 1924-1925-х рр. експедиції у складі Б.Г.Крижанівського, А.Г.Зарембського, М.О.Фріде, А.М.Кулаковської, Є.П.Даніні, А.Я.Дуїзбург та ін. збирали комплекси одягу, предмети побуту, зразки вишиванок, колекції писанок, робили кальки настінних розписів, підготували значну кількість фотографій, замальовок. На основі матеріалів цих експедицій вже до 1926 р. з’явилися наукові праці, у яких пропагувалося народне мистецтво Кам’янеччини.9

Важливими осередками фольклорного, етнографічного, історичного, економічного вивчення Поділля стала науково-дослідна кафедра народного господарства і культури Поділля, яка відкрилася у 1922 році. Кафедра мала на меті розробляти наукові проблеми, готувати аспірантів до наукової та викладацької роботи, популяризувати історію і культуру серед населення. Вже на перших порах вона розгорнула активну діяльність. У план її праці були включені теми з вивчення народного мистецтва. Зокрема, Гагенмейстер опублікував праці «Подільський гончар Бацуца», «Подільське народне мистецтво».10

У 1925 році у Кам’янці-Подільському з’являється така наукова інституція, як Наукове товариство при ВУАН. Воно об’єднало в свої лавах інтелектуальну еліту регіону, яка активно здійснювала регіональні дослідження. Серед його членів були такі відомі дослідники, як Ю.Й.Сіцінський, М.Ф.Карачківський, П.В.Клименко, О.В.Полонський та ін. Члени наукового товариства також докладали зусиль у вивченні народного мистецтва.

Великий досвід з дослідження народного мистецтва Поділля, зокрема, мав Є. Й. Сіцінський, котрий ще у дореволюційні часи описав у своїх працях діяльність 44-х гончарних цехів у 10 повітах Подільської губернії, які й до сьогодні є надзвичайно цінним джерелом дослідження подільської кераміки. Ці та інші зразки народного мистецтва він зосередив у історико-археологічному музеї, що користувався великою популярністю.11

Отже, історико-краєзнавче вивчення народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст. здійснювали як наукові, так і аматорські форми краєзнавства. Зважуючи на безцінність мистецьких зразків народної традиції, їх вивченням активно займалися як наукові центри, так і регіональні краєзнавчі організації. Це стало підставою для видання збірників наукових статей, альбомів, у яких пропагувалися зразки народного мистецтва, організації їх виставок. Завдяки зусиллям науковців та краєзнавців зразки народного мистецтва Поділля стали відомими не тільки в Україні, але і за кордоном.

Література

1. Нестуля, О.О. Дослідник народного мистецтва : (С.А.Таранушенко) / О.О.Нестуля // Репресоване краєзнавство 20-30 рр. / передм. П.Т.Тронька. – К., 1991. – С. 173-177.

2. Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 1: Листи вчених до Д.І.Яворницького / упоряд.: С.В.Абросимова, А.І.Перкова, О.В.Піцик, Н.Г.Чередник. – Д., 1997. – 888 с.

3. Білокінь, С.І. Двадцяті роки в житті та діяльності С.Таранушенка / С.І.Білокінь // С.А.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожанщини XVIII-XIX ст. : тези доп. та повідомл. наук.-теор. конф., присвяч. 100-річчю від дня народж. Стефана Андрійовича Таранущенка (1889-1976). – Суми, 1989. – С. 7-10.

4. Савчук, В.О. Історико-краєзнавчі дослідження Кам’янеччини у 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст. / В.О.Савчук // Кам’янеччина: історія, розвиток, перспективи : наук. зб. – Кам’янець-Подільський, 2008. – С. 117-126.

5. Трембіцький, А.М. Євфимій Сіцінський і Стефан Таранушенко: (до історії співпраці на ґрунті дослідж. народ. мистецтва Поділля) / А.М.Трембіцький // Освіта, наука і культура на Поділлі : зб. наук. пр. – Кам’янець-Подільський, 2005. – Т. 5: Матеріали круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі у XVIII – на початку ХХІ ст.». – С. 146-153; Його ж. Євфимій Сіцінський і Володимир Січинський – дослідники українського гончарства, кераміки та порцеляни / А.Трембіцький // Краєзнавство. – 2006. – № 1/4. – С. 45-49.

6. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО України). – Ф. 3504. – Оп. 1. – Спр. 3. Машинописний текст докторської праці «Українська хата в порівнянні з хатами західних слов’ян». – 182 с.

7. Геринович, В. Про археологічні розкопки в с.Кадиївцях Довжоцього району, Великій Мікші Китайгородського району / В.Геринович // Червоний кордон. – 1926. – 2 верес. – С. 4.

8. Кримський, А. Знадоби для життєпису Степана Руданського (1833-1873) / А.Кримський, М.Левченко. – К., 1926. – 244 с.; Левченко, М. З поля фольклористики й етнографії / М.Левченко. – К., 1928. – Вип. 2: Знадоби до життєпису подільського етнографа А.І.Димінського (1826-1897). – 91 с.; Левченко, М. «Збірка подільських казок» 1850-1860 рр. Димінського / М.Левченко // Етнографіч. вісн. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 160-172; Філь, Ю. До біографії А.Свидницького: (за архів. матеріалами) / Ю.Філь // Записки історично-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. – 1928. – Кн. 18. – С. 241-253; Казки та оповідання з Поділля в записах 1850-1860-х рр. / упоряд. М.Левченко. – К., 1928. – Вип. 1/2. – 596 с.

9. Зарембский, А. Народное искусство подольских украинцев / А.Зарембский. – Л., 1928. – 48 с.; Фріде, М.О. Форма й орнамент посуду з Поділля / М.О.Фріде // Наук. зб. Ленінград. товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1928. – Т. 1. – С. 81-92.

10. Зборовець, В. Кам’янець-Подільська науково-дослідча кафедра у 2-му півріччі 1923 року / В.Зборовець // Червоний шлях. – 1924. – № 3. – С. 273-276.

11. Трембіцький, А. Євфимій Сіцінський і Володимир Січинський – дослідники українського гончарства, кераміки та порцеляни / А.Трембіцький // Краєзнавство.– 2006. – № 1/4. – С. 45.


Еміграція подолян за Урал, в Сибір та Далекий Схід

Богатчук С.С.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та філософії Вінницького НАУ

Українські селяни, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могли вже вільно розпоряджатися своєю власною долею.

У той же час заохочувалася, і навіть фінансувалася, еміграція українського селянства.

Еміграційний рух українського населення в кінці XIX – на початку XX ст. охопив фактично всі українські землі. Основною причиною еміграції українського селянства було малоземелля та аграрне перенаселення. На Поділлі, як і у всій Україні, існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилося безземельним. Згідно з переписом населення 1897 р. загальна кількість робітників Поділля становила дві основні категорії: торгово-промислові робітники – 25,863 тис. і не торгового-промислові (тобто сільськогосподарські) – 113,199 (1).

На Поділлі надлишок робочої сили складав 1184 тис. чол. Це й спонукало подолян до еміграції наприкінці ХІХ ст. (2).

Відповідно до перепису населення 1897 р. населення Поділля складало 2 млн.627 тис. чол., а на 1 січня 1914 року його кількість була 3 млн. 255тис. чол. (3). У даному випадку Подолія не відступала від того загального правила еміграції, згідно з яким робітниче населення намагалося мігрувати в місця з розвиненою промисловістю, торгівлею та капіталістичним сільським господарством, де спостерігався великий попит на робочі руки.

Переважна більшість мешканців Поділля переселилася у Південні райони України, Крим, Кавказ, Бессарабію (близько 26 тис. чол.) (4).

У кінці XIX ст. – на початку ХХ ст. Амурська, Приморська та Забайкальська області потребували робочих рук для будівництва Сибірської залізниці, фортець, казарм, у розробці гірських надр, рибних та лісових промислів. Для переселення у ці райони урядом надавалося право отримання посвідчення на проїзд по пільговому тарифу переселенців (5).

У 1900 р. царський уряд видав нові “Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях”. На їх основі з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно із законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи – землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців. Так, Калузькою Губернською Комісією по землевпорядкуванню було направлено губернатору Подільської губернії списки хуторських земель для селян, що бажають оглянути ці маєтки з метою викупу при участі Селянського Поземельного Банку (6). Цим скористалися селяни Гайсинського повіту Шестун, Трум, Ільченко, Сосновський та інші (7).

У березні 1906 р. вийшла інструкція “Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.”, що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином, мало- і безземельних, на “нові землі”, щоб запобігти новому вибуху їх невдоволення, як це було під час революції 1905-1907 рр. Тільки з 1906 по 1912 р. з України до Сибіру виїхало близько мільйона селян. Переселення відбувалося у жахливих умовах; на місцях селяни, позбавлені сільськогосподарського реманенту і машин, здебільшого не могли забезпечити освоєння своїх земельних наділів і змушені були повертатися назад. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70% переселенців (8).

Та все ж таки селяни переселялися великими сім’ями до Сибіру, сподіваючись покращити своє матеріальне становище. У зверненні Василя Косенка, жителя с.Краспопілка, до Подільського губернатора відзначається: “Желаю переселиться с семейством в Самарскую область и прошу выдать свидетельство на проезд туда по уменьшенному переселенческому тарифу, принимая во внимание мое крайне критическое положение” (9). У 1911 році чимало селян із с. Краснопілка Гайсинського повіту Подільської губернії переселилися до Самарської області Самаро-Вяземською залізницею (10).

Відповідно до циркуляру Головного Управління Землевпорядкування та Землеробства від 19 грудня 1912 року за № 27, циркуляр від 16 січня 1913 р. за № 3 свідоцтва ходаків та тарифні посвідчення видавалися безперешкодно усім селянам і міщанам-землеробам, які мають право вільно пересуватися по території Російської імперії (11).

У 1914 році спостерігається досить пожвавлений рух переселенців з Подільської губернії в райони Азіатської Росії, в першу чергу, Приморський край, Амурську область, Забайкалля. Лише в березні було видано документи для переїзду в Приморську область 13 сім’ям (35 чоловіків і 32 жінки) та 44 сім’ям (127 чоловіків та 138 жінок) – в Амурську область (12).

Українська еміграція була й залишається частиною світового міграційного процесу.

Література

1. Стопневич, Б. Промышленость и сельськое хазяйство Подолии // Экономическая жизнь Подолии / Б.Стопневич. – 1914. – № 1. – С. 7.

2. Злупко, С.М. Економічна історія України : навч. посіб. / С.М.Злупко. – К.: Знання, 2006. – 367 с.

3. Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990. – С. 142.

4. Шлепаков, А.М. Українська трудова еміграція в США Канаді: (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) / А.М.Шлепаков. – К., 1960. – С. 43.

5. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО) – Ф. 965, опис, справа 34, арк. 12.

6. ДАВО. – Ф. 388 – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 57.

7. ДАВО. – Ф. 388 – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 58.

8. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 4. – Спр. 12. – Арк. 4.

9. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 4. – Спр. 9 – Арк. 13.

10. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 49-50.

11. ДАВО. – Ф. 338. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 54.

12. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 64.


До проблеми неонаціоналізму в контексті кризи національної ідентичності

Слотюк П.В.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та філософії Вінницького НАУ

Коли дискусії з національних проблем виносяться за межі окремих етнічних груп і прагнуть поширитися на загальнодержавний рівень, вони, як правило, закінчуються сваркою і в подальшому виконують роль дезінтегратора не тільки політичного, але й соціокультурного середовища. Україна не стала у цьому процесі винятком, а її провідники – в чомусь особливими, розділивши територію держави міфологізованими політичними ідеологемами, одна з яких репрезентує її Західно-Центральну частину, інша – Південно-Східну. На жаль, мало хто задумується над причинами того, чому етнос, який зумів досягти найвищої фази пасіонарного підйому в ХVІІ столітті, у столітті ХХІ так і не спромігся сформулювати ідею, яка б ніколи не могла поставити під сумнів доцільність незалежності України в кордонах і з територією , яку сьогодні ми маємо. Звучить, як докір, хоча таким не є. Справа в тім, що сила причин, які сприяли виникненню історичного факту, досить часто відтворює у новому часі старі умови, актуалізуючи лише його міфологічну оболонку , яка абсолютно не відображає змісту новоявленої події, що рухається в одному і тому ж історичному контексті. Простіше це можна висловити формулою, в якій минуле помножене на сьогодення продукує минуле, однак виключно як оболонку із закапсульованою дійсністю. Для того, щоб дійсність могла змінювати форму свого існування, вона має відповідати сучасній суспільній ідентичності й структурі потреб, які нею породжені. Для більш зрозумілого пояснення можна навести приклад із нашої спільної з поляками історії та пригадати те, як формувався шляхетський соціальний прошарок, котрий зіграв неабияку роль в утворенні й розвитку як Литовського князівства, так і Речі Посполитої. Хто вони були і чому держава трималася головно не на магнатах, а шляхті, яка виконувала роль тогочасного середнього класу? В одній із статей на цю тему була висловлена думка, в якій відображений весь смисл того морального орієнтиру, що відтворював принцип вищості як свободи, що здатна відстояти себе. В ній автор пише: «Za czasov IRP szlachcicem bul ten – kto zyl jak czlachсic. Szlachcic, ktory nie zyl yak szlachcic, tracil szlachectwo». У Литовській Русі було так само. Та й Богдан Хмельницький належав до цієї верстви, як і багато його побратимів. Тут свобода фіксує себе не як музейний артефакт, що нагадує нам часи сміливих героїв, а репрезентує у формі правила принцип, визначаючи характер поведінки тих, хто прагне стати шляхетним. Ось чому ідея українського націоналізму для того, щоб бути репрезентативною, повинна стати шляхетною. Не тільки в сенсі пам’яті плачу за минулим, а й у сенсі майбутнього – прагненням свободи та процвітання. У цьому ключі важливим є переосмислення «закритих» тем української історії початку ХХ століття, які після подій 1648 року є другою національно-демократичною революцією, основною рушійною силою якої стало селянство. Останнім часом на цю тему з’явилося чимало цікавих публікацій як у вигляді мемуарів колишніх учасників подій, котрі вижили, так і дослідження сучасних авторів, таких як Р.Коваль, К.Завальнюк тощо. Цікавим доповненням у переосмисленні тих подій стали літературні твори відомого українського письменника В.Шкляра («Чорний Ворон») і вінницького автора О.Дмитрука («Яків Шепель»). Все це є спробою розкрити характер селянської революції в Україні 1919-1922 рр. і донести до сучасних поколінь причини поразки національно-визвольної боротьби, яка привела до втрати Україною державної незалежності, а, відтак, до політичних репресій та голодомору 1932-1933 рр.

Варто зазначити, що після краху Російської імперії Україна отримала можливість створити самостійну державу, однак зробити це стало досить проблематичним через розірваність українського національного середовища, котре реагувало на тодішні події виключно через призму старого досвіду, старих стереотипів і містечкової політики. За таких обставин лише селянство виявилося на висоті, продемонструвавши суспільству прагнення захищати національні інтереси в умовах тодішнього політичного контексту. Але це прагнення носило регіональний характер, і, поза усі спроби, не змогло піднятися вище локальної боротьби, яка, без сумніву, була самовідданою та героїчною. Вінниччина також знаходилася в епіцентрі тих подій, вписавши яскраву сторінку в історію національно-визвольних змагань початку ХХ століття.

Найяскравішими постатями подій, що відбувалися на нашій території, були Яків Гальчевський, Яків Шепель і Ананій Волинець, чиї імена, поки що не реабілітовано і широкій громадськості вони маловідомі. Маловідомим є і цілий ряд селянських повстань, які прокотилися Поділлям, засвідчивши неприйняття радянської влади та її представників, котрі, як правило, не були українцями і вороже ставилися до українства. Найбільш яскравим було повстання, що розпочалося між Ямполем і Могилів-Подільським у районі Гайдамацького яру на початку лютого 1921 р. Першими виступили селяни с.Бабчинці, а потім воно перекинулося на сусідні села: Садківці, Оленівку, Івонівку, Бандишівку, Григорівку, Грушки, Коси тощо.[1] Важливим є те, що селяни виступили організовано. Згодом полум’я боротьби охопило Могилівський повіт. Повстав Ямпіль. Невдоволені політикою продрозкладки, селяни проголосили: «Геть комуністів, комуну і комісарів!». 7лютого 1921 р., під командуванням петлюрівського офіцера Якова Лунца, об’єднані повстанські сили перейшли в наступ. Варто зазначити, що в Ямпільському повіті нараховувалося 12000 повстанських військ, а Могилівському – 5000 і 200 чоловік кавалерії. Повстанці зайняли Яругу, де розігнали радянську владу і вбили 5 радянських працівників. На допомогу повсталим йшли загони, що діяли в Гайсинському, Жмеринському, Тульчинському повітах. Так, загін Лиха 15.02.1921р. з п’яти кулеметами вирушив у Ямпільський повіт. По дорозі, недалеко від Тростянця, в с.Корабелівці вони розстріляли голову ревкому.[2] За донесеннями районних інформаторів з 1 лютого йшло інтенсивне групування повстанських загонів по всіх повітах Поділля. Довго не мешкаючись, в ніч на 8 лютого 1921 р., 66-й полк 24-дивізії після тривалого бою зайняв с. Оленівку і спалив його. Однак ситуація у Могилеві (нині Могилів – Подільський) була тривожною. Вночі місто приступило до евакуації, і були застосовані всі заходи щодо його захисту. 10 лютого 1921 р. загони, котрі були вислані для ліквідації повстання, повернулися до Могилева. Повстання було повністю ліквідовано. Війська зайняли села Садківці, Оленівку, Івонівку, Мервинці, Гамулівку, Бандишівку, Букатинку, Вила, Григорівку, Грушку, Коси і Садки. Був звільнений Ямпіль. Більше 300 повстанців розстріляли.[3] Після придушення повстання в Ямполі скликали нараду відповідальних партійних працівників для виявлення причин зростаючого невдоволення селян. Комісія вказала на те, що партійні сили тут досить незначні і впливати на ситуацію кардинально не можуть; в такому ж стані знаходиться і радянський апарат. До того ж особливий відділ Румкордону своєю поведінкою дискредитує радянську владу: проводить необґрунтовані арешти та обшуки, які не мають під собою ніякого обґрунтування, забирає майно у селян і жителів міста. Така ситуація мала місце по всій Україні. Так, 15 квітня 1921р. в с.Попова Гребля, що належало до Чечельницької волості, прибув кінний експедиційний загін із 20 вершників і почав вимагати від голови сільради 50 пудів вівса, 20 пудів пшеничного хліба, 30 кінних підвод, свиню і бика. На все це було відведено дві години строку. Коли голова сільради запропонував зібрати схід села, йому почали погрожувати зброєю. Наступного дня за відмову підкоритися загін спалив усе село (534 будинки). У вогні загинула одна дитина, старий, а також багато худоби. Селян пограбували. Кращі речі завантажили на підводи і вивезли, окрім того у погорільців ще й вимагали грошей. У деяких мешканців, щоб не палити помешкання, брали викуп золотом та іншими цінними речами. В селі без даху над головою, без хліба, одягу і худоби залишилося 1840 чоловік.[4] Такі випадки носили масовий характер, що викликало відповідну реакцію з боку українського селянства. З метою придушення селянського опору був запроваджений так званий інститут відповідачів. В інструкції Подільської губернської наради від 31.05.1921 р. вказувалося, що «назначение ответчиков должно происходить первоначально в районах наиболее излюбленных бандитами. Должен быть созван сход, где объявляется и объясняется приказ. Должны быть сделаны практические разъяснения, кому и как сообщать о бандах. Намечение ответчиков производить весьма осторожно на основании предварительных агентурных данных, собранных вместе с комнезамом и негласно. Тщательно избегать привлечения в число людей лояльных по отношению к советской власти. К репрессиям прибегать не рекомендуется. Вообще иметь в виду, что главной целью создания института ответчиков является отнюдь не немедленный разгром путем репрессий, что неосуществимо, а внесение раздора и расслоения в село, создали атмосферу, когда бандит будет бояться, что его выдадут».[5]

У наказі Брацлавської повітової військової наради від 10.09.1921 р. вказувалося, що потрібно «ввести круговую поруку зажиточного населения. На кулацкое население возлагаются следующие обязанности: охрана ссыпных пунктов, охрана сахарных заводов, охрана железнодорожных линий и мостов. Убийство партийных и советских работников, разграбление бандитами народного хозяйства и нападение на сельськие, волостные исполкомы и комнезамы влечет за собой расстрел определенного числа кулаков из того села, где будут произведены указанные действия».[6] Ось так нова влада придушувала опір українського, в тому числі і подільського, селянства. Недаремно Яків Гальчевський у 1941 році в своїй книзі «Проти червоних окупантів» писав: «…Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З переферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки». [7] Отаман Яків Шепель згадував: «На протязі всього мого повстанського шляху я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз збирав сходи, на яких виносилися постанови про обов’язкове підтримання повстанського руху. Всі, хто відмовлявся вступити в лави повстанців, виганялися селянством, а то навіть вбивалися ним».[8]

Друга селянська революція в Україні завершилася поразкою, однак імена її героїв повинні бути повернені нащадкам і тавро бандитизму, накінець, знято з імен тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність своєї Батьківщини.

Література

Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО)

1. ДАВО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 2.

2. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 56. – Арк. 137.

3. ДАВО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 2.

4. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 14.

5. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 293.

6. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 144.

7. Коваль, Р.М. І нарекли його отаманом Орлом: біогр. полковника Армії УНР Якова Гальчевського / Р.М.Коваль. – Літин: [б.в.], 2005. – 48 с.

8. Завальнюк, К.В. Провісники волі: повстан. рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки ХХ ст.): монографія / К.В.Завальнюк. – Літин: Літин. друк., 2005. – 352 с.


Роль «буксирних» бригад у трагедії Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Петренко В.І.,

кандидат історичних наук, старший н


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше