ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Історія і сьогодення літературно-мистецького об’єднання

імені Х.Замоцного «Дзвінкова криниця»

Слободянюк П.В.,

художник-оформлювач Літинської РБ Вінницької області

Кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї пам’ятають. А пам’ятають про людину по тому, що вона залишила після себе – по її справах.

У травні 2005 року в Літинському районі з ініціативи невеликої групи творчих людей було створено літературно-мистецьке об’єднання (далі ЛМО) «Дзвінкова криниця» ім. Христофора Замоцного, людини, яка залишила добрий слід на цій землі.

Об’єднання працює на базі районної бібліотеки (директор Людмила Іщук), яку довгий час очолював Х.Замоцний.

Основною метою ЛМО «Дзвінкова криниця» є спільна з Подільським народним університетом Культури, райбібліотекою, відділами культури та освіти райдержадміністрації робота по відродженню національних традицій, сприянню всебічного розвитку, духовного збагачення, активного становлення та самореалізації в сучасному світі.

Мета об’єднання досить об’ємна і вагома. Тому саме райбібліотека стала тим центром, де постійно проводять свої творчі зустрічі письменники, художники, майстри декоративно-прикладних видів мистецтва.

Чудово оформлена читальна зала бібліотеки стала місцем проведення презентацій нових книг, авторами яких є не лише місцеві літератори, а й письменники з Вінниці, Києва та інших міст. Зокрема, нещодавно презентували свої книги Р.Коваль (м.Київ), М.Дмитрук, К.Завальнюк, А.Згар (Гончар) (м.Вінниця), З.Сидорчук, В.Середко, П.Слободянюк, В.Красовська, В.Гальчак, Л.Лановий, В.Долгих, Д.Кулик, П.Ткачук (смт. Літин).

За п’ять років було проведено дванадцять творчих зустрічей з місцевими митцями. Ці зустрічі відбувались як на базі райбібліотеки, так і на базі ПНУК та відділу освіти.

У роботі по підготовці та проведенню цих заходів брали участь не лише дорослі, а й учні багатьох шкіл району. Так, у вересні 2009 р. відбулася зустріч учнів Літинської ЗОШ I-III ст. № 1 (учитель укр. мови та л-ри Валентина Слободянюк) з автором циклу дитячих повістей «Пригоди трьох» П.Слободянюком та автором чудових гумористичних замальовок В.Гальчаком. Учні Селищенської ЗОШ I-III ст. (учитель історії Людмила Пивовар) зустрілися з членом ЛМО «Дзвінкова криниця», автором краєзнавчих книг «Історія Осолинки», «Історія Кам’янки», «Діти війни» В.Долгих (нині покійним). Вони дізналися багато цікавого про історію сіл Осолинка, Миколаївка, Кам’янка. На базі ПНУК відбулася зустріч учнів Літинської ЗОШ I-III ст. № 2 із членами ЛМО В.Середком, П.Слободянюком, З.Сидорчук, Т.Процик, В.Гальчаком.

Такі заходи допомагають формувати, збагачувати внутрішній світ дитини, позитивно впливати на її свідомість, спрямовувати морально-етичний потенціал, розвивати інтелектуальні, творчі здібності, естетичні смаки.

А 24 червня 2010 року як своєрідний підсумок роботи літературно-мистецького об’єднання в кінотеатрі ім. Кармалюка відбувся творчий вечір «Пам’ять і любов», приурочений Дню пам’яті поета-пісняра Христофора Замоцного і 5-й річниці ЛМО «Дзвінкова криниця».

Слова ведучої Н.Щепілової воскресили в пам’яті присутніх щемний спомин про нашого земляка:

…І погасив пісенний семафор

Пісняр Замоцний Христофор.

А ви, друзі, не журіться,

Любіть пісню, веселіться.

Напутнє слово поета-пісняра підхопила жіноча група ансамблю «Ладодзвін» жартівливою піснею «Гарбузи» (сл. Х.Замоцного, муз. І.Шуберта) Взагалі місцевий композитор Ігор Шуберт написав біля 20 пісень на слова Х.Замоцного.

З виступу голови ЛМО «Дзвінкова криниця» П.Слободянюка присутні довідалися, що КП «Лiтинська райдрукарня» випущено біля 20 книг місцевих авторів, у т.ч. за сприянням районної влади (Галина Крива) – книги про Голодомор 1932–33 рр. «Скорботна Літиніада», «Літинщина пам’ятає», дві поетичні збірки «Світанкові барви», глянцевий альбом репродукцій картин місцевих авторів «Літинщина мистецька». Було організовано 14 виставок робіт з бісеру, вишивок, в’язаних виробів, виставок малюнків та картин, як у райбібліотеці, ПНУК, районному музеї ім.У.Кармалюка, так і в обласному літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського,краєзнавчому музеї МВС області «Мій край – Поділля»(персональні виставки картин члена ЛМО Вікторії Красовської (Слободянюк) та в обласному центрі народної творчості(картини Володимира Тимощука та Петра Слободянюка).

На святі були присутні голова райдержадміністрації Михайло Долюк, голова районної ради Наталія Шишкова та селищний голова Анатолій Бичок. Відрадно те, що вони, попри свою зайнятість, все ж віднайшли час, щоб привітати творчих людей Літинщини, дати високу оцінку роботі літературно-мистецького об’єднання «Дзвінкова криниця», Подільського народного університету Культури та райбібліотеки. Голова РДА М.Долюк подарував літературно-мистецькому об’єднанню чудову книгу «Сучасне мистецтво України періоду Незалежності».

Привітала зі святом колег по перу працівник райдержадміністрації, член ЛМО Галина Крива. Вона з глибоким хвилюванням, щирою любов’ю до рідної землі прочитала власний вірш «Прекрасний наш Літин». А теплі й щирі слова методиста районного відділу освіти Олени Цубової впали світлими промінчиками у душу кожного, зуміли подарувати незабутні хвилини радості, душевного спокою, віри у невмирущість духовної скарбниці українського народу.

Один за одним виходили на сцену члени літературно-мистецького об’єднання, щоб подарувати своїм колежанам і гостям незабутні хвилини радості і смутку, усвідомлення своєї ролі у цьому житті.

В авторському виконанні прозвучали пісні членів об’єднання Валерія Середка та Олексія Тумачека. А гості з Вінницького району – дует «Явір і Яворина» у складі Ігоря Шуберта і Тетяни Зварич майстерно виконали пісню «Тобі, рідна мамо», яка стала приємним подарунком присутній у залі дружині Христофора Замоцного Марії Іванівні. Проникливі, сповнені любов’ю до матері слова пісні, її чудова мелодія не залишили байдужими нікого.

Свято скінчилося, залишивши приємний спогад у серцях присутніх. А ще – чудовий буклет, створений ПНУК при допомозі директора райбібліотеки Людмили Іщук та краєзнавця Ніни Римаренко.

Цей чудовий захід заповнив ще одну сторінку багатої історії Літинщини. Він дійсно став розмаїтою палітрою досконалості, оригінальності, національної самобутності.

Готуючи такі заходи, ми шукаємо нові й нові підходи, щоб відкрити в сучасних вимірах глибокий душевний стан митця, пріоритет людини-гуманіста, людини-патріота, людську й людяну широчінь. Вони є носієм потужного заряду духовної енергії, передають загальнолюдські національні цінності від покоління до покоління, культивують їх у людській душі.


Дівич-вечір як феномен національної культури

Марущак Н.М.,

студентка інституту історії, етнології і права

Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Здавна обряд створення нової сім’ї, який називали весіллям, шанувався всіма поколіннями українців. Наші предки виробили особливу систему звичаїв та обрядів, які мали б допомогти молодим увійти у категорію одружених, призвичаїти їх до громади, підготувати до самостійного життя.

Українська народна педагогіка містить у собі чимало способів виховання дітей у дусі порядності та народної моралі. Так, хлопчиків навчали бути гарними господарями, ладними до всякої роботи, спокійними, витривалими. Працьовитість, ощадливість, охайність, а також уміння ткати, прясти, вишивати, прати повинна була мати дівчина – майбутня господиня. 1

Зазвичай усі ці аспекти мали загальноукраїнський характер, проте у процесі історико-культурного розвитку кожна місцевість виробила особливі, притаманні лише їй, елементи та ознаки як загально весільної так і побутової обрядовості. Так, старожили села Ободівка Тростянецького району, що на Вінниччині свідчать, що кульмінацією довесільних обрядодій був дівич-вечір, де відбувалося символічне відокремлення нареченої і нареченого від несімейної групи молоді, і починався завершальний етап обряду, що включав зближення двох родин з метою схвалення шлюбу. Молодий з боярами і світилками увечері йшов додому до нареченої. Дівчата, заходячи до хати, співали:

У саду Марійка вінки в’є.

До неї Михайло письма шле:

– Увійди, Марієчко, з саду до хати,

Час косу розплітати. 2

Господарі зустрічали гостей, саджали їх на почесне місце.

Тим часом, боярин виносив стілець, який застеляв кожухом. Потім він підходив до молодої і садив її на стілець. У цей час світилки співали:

Ой дайте нам стільця,

Дайте нам гребінця,

До гребінця – кожуха,

Нехай сяде молодуха. 3

або:

Поїдь, Михайле, в Тростянець,

Купи Марії гребінець,

Розчесати росу косу під вінець. 4

Церемонія розплітання коси, яка символізувала прощання з дівуванням, проходила у мінорному настрої. Вважалося, що молода у цей час мала плакати, інакше плакатиме у заміжжі. Дівчину розплітав старший брат, а дружки співали:

Ой дай мені, моя ненько, масла

За те, що я тобі коровицю пасла,

Дай хоч трошечки

Змастити косочки. 5

Мати виносила на тарелі олію і мед, якими змащували волосся нареченій. У цей час світилки співали:

Знати, Марійко, знати,

Що в тебе рідна мати.

Віночок накладала,

В головку цілувала. 6

Далі дружки тісним колом обступали і переодягали її у святкове вбрання. Наречена вставала зі стільця і кожну дівчину по черзі саджала на нього, аби всі швидко вийшли заміж. Боярин підводив її до молодого, їх благословляли батьки. Далі молоді сідали за столом на почесному місці, а за ними – всі присутні. Починали частуватися, а в цей час дружки співали:

Вгору голубка летіла,

З перцьом печінка кипіла.

Хоть з перцьом – не з перцьом,

Аби з щирим серцьом.

До них приєднувалися світилки:

Ми не вмієм по горі ходити,

Ми не вмієм голубці кришити.

Ми підемо по рівненькому

І візьмемо по ціленькому. 7

І всі разом співали:

Мілка капуста, мілка,

Що сікла Марія-дівка.

Сікла, насікала,

Гостей дожидала. 8

Святкування продовжувалося до півночі, а потім усі розходилися по домівках. На цьому завершувався передвесільний етап.

Таким чином, дівич-вечір у селі Ободівка супроводжувався великою кількістю пісень, деякі з яких ще зберегли архаїчні мотиви. Часто зустрічаємо порівняння людей з тваринами, рослинами, явищами природи. Найчастіше – це калина, барвінок, різні види трав; зозуля, куниця, сонце, місяць, зорі. Поширеними є звернення до вітру, води, що свідчить про елементи язичницьких вірувань у піснях, що супроводжували обряди більш пізнішого часу. Все це говорить про давні корені довесільних дійств і їх особливий характер у селі Ободівка, а також пісень, які супроводжували дані дійства.

Література

1. Перлини української народної пісні : пісенник / упоряд. М.Гордійчук. – К.: Муз. Україна, 1989. – 390 с.

2. Весільні пісні : зб. / за ред. І.П.Березовського. – К.: Дніпро, 1988. – 476 с.: іл.

3. Доленга-Ходаковський, З. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: (з Галичини, Поділля, Придніпрянщини і Полісся) / З.Доленга-Ходаковський. – К.: Наук. думка, 1974. – 781 с.

4. Зі спогадів Циган Г.А. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 53. – Арк. 10.

5. Народні перлини і пісенник / упоряд. М.Стельмах. – К.: Дніпро, 1971. – 391 с.

6. Зі спогадів Марущак К.В. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 59. – Арк. 14.

7. Українські народні жартівливі пісні: пісенник. – К., 1974.

8. Присяжнюк, Н.А. Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в с.Погребище (1920-1970 рр.) / Н.А.Присяжнюк; [упоряд. С.В.Мишанич]. – К.: Наук. думка, 1976. – 523 с.

9. Зі спогадів Білаш Г.В. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 70. – Арк. 29.


АРХІТЕКТУРНЕ І МИСТЕЦЬКЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

З історії побудови та відновлення роботи домового храму рівноапостольних Кирила та Мефодія

Лисогор В.М.,

доктор технічних наук, професор кафедри

аграрного менеджменту Вінницького НАУ

Тема сьогоднішньої міжнародної науково-практичної конференції присвячена краєзнавчим дослідженням. Вона пробудила інтерес до пошуку інформації, що розкриває маловідомі, а то й зовсім невідомі сторінки історії нашої країни, надихнула на серйозні зустрічі з історією Батьківщини, її звитяжцями, героями й не героями – дітьми України.

У результаті цього пошуку переживалися високі моральні почуття й усвідомлення того, хто ти є, чого хочеш і до чого прагнеш. Адже добре відомо, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту і гармонію життя можна відчути лише усвідомивши себе кровною частинкою свого народу, особливо у даний час, коли гостро стоїть питання відродження нашої України, плани якої у галузі культурного, соціального, економічного розвитку дуже оптимістичні. І найбільш плідно вони будуть вирішуватися у гармонійній співпраці держави і церкви, оскільки церква завжди стояла вічним вартовим на охороні та піднесенні духовності і моралі свого народу. У контексті українського державотворення церква демонструє свою здатність об'єднувати народ України навколо духовних цінностей і пріоритетів, серед яких кожна людина має почуватися вільною і сповненою національної гідності, стійкою перед труднощами і з великою вірою у майбутнє. Тільки такий шлях веде до Воскресіння народу і побудови Духовного храму [1; 2; 3; 4; 5; 17].

Вирішальне значення в історичному розвитку нашої держави відіграла далекоглядна реформа князя Володимира, який у 988 році охрестив Київську Русь і запровадив християнство [6]. Він робив це не лише з дипломатичних міркувань та прагнення прилучитися до можновладства, а й з огляду на нові моральні принципи, які проголошував [7]. І ми повинні бути довічно вдячні нашому Хрестителю за здійснений доленосний вибір: за те, що мужньо і твердо спрямував увесь свій народ у русло Бога, присвятив Господу, дав йому Спасителя світу [8].

Християнство, зокрема православ'я, для українців стало не просто релігією. Православ'я – це наш характер, наша вдача, наша ментальність, особливість устрою нашого дому, наша реакція на оточуючий світ, сила нашої любові до своєї землі. Православ'я – це найкраще, що є у нас самих. Це довели тисячі в'язнів совісті, які прийняли мученицьку смерть у радянський період примусового атеїзму, одному з найтрагічніших у долі церкви й віри, але не зреклися віри батьків і фундаментальних цінностей [9].

У той час науковці були переконані, що релігійність у модерному суспільстві втрачатиме своє значення, не буде соціальною силою, здатною впливати на життя великих соціальних груп. І для цього неначе були такі підстави: секуляризація, поширення атеїстичних поглядів, зменшення релігійно-духовних чинників суспільного життя порівняно з чинниками економічними й політичними, зростання значення науки, наукового знання, що загрожувало нівелювати всі інші форми свідомості. Але сьогодні ми бачимо, що багато з цих прогнозів не справдилися, не втілилися у життя.

Підтвердженням того, що наш народ повернувся з духовної безпам'ятності обличчям до Спасителя світу, є відродження монастирів, відновлення старих та будівництво нових храмів, відкриття при них недільних шкіл та заснування бібліотек. Священики і миряни беруть активну участь у справах милосердя, просвітництва та виховання, поповнюючи духовну та культурну скарбницю нашого народу [9].

Автор даної статті ставить своїм завданням розповісти про один із променів у світлі святої православної віри, яким на даний час освітлюється перлина Поділля – наша Вінниця. Цим променем є Братство преподобного Нестора Літописця, яке було утворено по благословенню керуючого Вінницькою єпархією, нині покійного, митрополита Макарія у січні 1994 року, яке понад 15 років очолює автор цієї публікації.

Братство утворено з метою поширення православної християнської віри, духовного відродження та ствердження норм християнського життя у суспільстві. Членами цієї релігійної, добродійної та духовно-освітньої організації стали громадяни Вінниці, які сповідували норми християнської моралі та правила благочестя і свідомо бажали своєю активною діяльністю сприяти ідеї духовного об'єднання українського народу в лоні Української Православної Церкви. У їх числі доктори та кандидати наук, священики, працівники навчальних закладів. Понад двадцять відомих православних вчених нашого міста є членами Братства.

Братство визнає своїм небесним покровителем преподобного Нестора Літописця, який чорноризцем подвизався у стінах Києво-Печерського монастиря 41 рік, і закінчив своє життя в 1115 році [10]. Монастир був джерелом освіти і мудрості [10]. Тут , завдяки патріотизму, часто нам невідомих ченців писалася, переписувалася і оберігалася історія наша, надихаючи наш народ на любов до рідної землі, на глибоку подвижницьку молитву, на уміння співстраждати, на несіння тягот один одного, на добру надію, милосердну самопожертву.

Усі ці розповіді про старину Нестор Літописець передав у своєму дорогоцінному літописі «Повісті минулих літ», назва якого дає цілком виразне уявлення про її зміст: «Се повісті времянних літ, звідки пішла Земля Руська, хто в Києві почав першим княжити і звідки Земля Руська стала єсть» [6].

Наслідуючи свого небесного покровителя, автор статті бажає докладно зафіксувати на сторінках історії Брате преподобного Нестора Літописця, подію відновлення будівель храму при колишньому Вінницькому реальному училищі, у стінах якого нині знаходиться Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету. Робота Братства, з краєзнавчих досліджень, розпочалася у 2007 році з опрацювання архівних документів у Державну архіві Вінницької області та Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. З архівних документів дізнаємось про наступне. У кінці 80-х років XIX століття передова громадськість Вінниці порушує питання перед органами влади про необхідність відкриття у місті учбового закладу політехнічного типу, що давав би підготовку для вступу у вищі технічні й торговельні навчальні заклади та університети [12]. Розвиток промислів капіталізму в країні вимагав технічно грамотних кадрів. На засіданні міської думи 12 червня 1889 року обговорювалося питання про можливе переведення реального училища з міста Могилева-Подільського до Вінниці. Відповідні клопотання направляють до Міністерства народної освіти, яке дає згоду. Навчання в реальному училищі розпочалося з 1889-1890 навчального року. Доречно відмітити, що на час переведення реального училища до Вінниці, у місті не було середнього учбового закладу з 1847 року, коли гімназія в Мурах була переведена до Білої Церкви [13]. Викладання в училищі було поставлено таким чином, що його авторитет сягав за межі Подільського краю, бо в учбовому закладі вчили не тільки природничо-математичних предметів, а й істинам Христовим. Цьому сприяли і викладання Закону Божого, і богослужіння в училищній церкві.

Про побудову домового храму в стінах училища, його освячення, побудову іконостасу та фінансування й утримання церкви свідчать такі архівні документи [14]:

1. Господарський комітет реального училища 10 лютого 1892 року уповноважує свого директора подати на розгляд Попечителя Київського Учбового Округу три проекти побудови іконостасу для домової училищної церкви, побудова якої проектується, що і зроблено листом від 13 лютого 1892 року.

2. Листом Попечителя від 8 квітня 1892 року за № 2736 не визнається вірним доручати складання проекту і побудову іконостасу особі Римсько-Католицького віросповідання, при цьому повертаються проекти до вирішення питання.

3. Попечителем Київського Учбового Округу дозволяється:

– використати із спеціальних коштів училища 335 руб. на освячення побудованої при училищі церкви (лист від 13 вересня 1893 р. за № 7737 та від 3 листопада 1893 р. за № 9643). Попечителем вказується (лист від 6 вересня 1893 р. за № 7475), що оскільки освячення храму призначено на 19 вересня поточного року і про це повідомлено Преосвященного Димитрія, Єпископа Подільського і Брацлавського, підготуватися до цього належним чином;

– видати із спеціальних коштів 35 руб. Законоучителю Шиповичу 1.0. у відшкодування витрат понесених при поїздці в Кам'янець-Подільськ для одержання Антимінсу;

– включати в кошторис спеціальних видатків училища на утримання домової церкви і притчу 500 руб., а саме: священику 250 руб., диякону 150 руб., на освітлення храму та інші витрати 100 руб. (лист від 16 лютого 1894 р. за № 1235 на прохання директора училища від 9 листопада 1893 р. за № 1092);

– використати із спеціальних коштів училища до 50 руб. на проведення 11 травня (25 травня за новим стилем – примітка) храмового празнику домової училищної церкви (лист від 10 травня 1894 р. за № 4025);

– використати із коштів, що надходять за право навчання в училищі до 550 руб. на придбання і встановлення нового залізного позолоченого хреста над приміщенням домової училищної церкви (лист від 11 червня 1902 р. за № 7001).

Домова церква реального училища в ім’я рівноапостольних Кирила і Мефодія ріднила вінничан з Боя, наповнюючи їх серця правдою, миром і радістю, любов'ю, довготерпінням до 1918 року. А в 1920 році після остаточного встановлення на Поділлі Влади Рад було ліквідовано і реальне училище [12]. Відомо також, що священик І.О. Шипович, який викладав в училищі Закон Божий, відзначався за сумлінну працю як церковними, так і світськими нагородами, в грудні 1932 року його було засуджено за ст.54-10 – «контрреволюція пропаганда і агітація», і у віці 75 років відправлено до Сибіру [15].

Але духовні цінності нашого народу, сила його любові, віри батьків у православ'я, є вічними. На це є милість Божа. Вінницький торговельно-економічний інститут,в якому відновлено храм, є чистим і благодатним джерелом освіти для нашої молоді. Промисел Божий є і в тому, що храм при учбовому закладі у свій час найменовано в честь рівноапостольних Кирила і Мефодія, просвітителів країн слов'янських.

Відомо, що брати Кирило і Мефодій, уродженці м.Солуні в Македонії, створили слов'янську азбуку для перекладу Слова Божого. Сталося це приблизно у 865 році [16]. Отже, cаме так була створена книжна слов'янська мова, а Кирила і Мефодія названо вчителями слов'янськими.

Поширюватися слов'янська писемність на нашій землі почала після хрещення України–Руси рівноапостольним князем Володимиром. З того часу славлять слов'яни святих вчителів Кирила і Мефодія: «Нехай радіють сьогодні роди слов'янські священну пам'ять вчителів Богомудрих світло святкуючи: ними почали звершуватись на рідній нам слов'янській мові літургія Божественна і все церковне служіння. І тим нам було дано невичерпне джерело води, що тече в життя вічне. Що п'ючи цю воду, не перестанемо величати вас, Кириле і Мефодію» [17].

Активну участь у відновленні храму приймали такі члени студентського наукового товариства, як «Ватра» Вінницького торговельно-економічного інституту. Використовуючи архівні дані, зібрані Братством преподобного Нестора Літописця, товариство «Ватра» звертається з проханням до ректора Київського національного торговельно-економічного університету професора Мазаракі А.А. посприяти відродженню домового храму, на що одержує позитивну відповідь.

Богослужіння у відновленому домовому храмі інституту здійснюються з листопада 2007 року. Знову звучить молитва: «Як апостоли єдиноморальні і слов'янських країн учителі, Кириле і Мефодію Богомудрії, Владику всіх моліть, всі народи слов'янські утвердити в православії і єдиномислії, примирити світ і спасти душі наші» [17]. Спасительне слово молитви, Євангелія, священнодійство уставного, благоговійно здійснюваного богослужіння, благодать ікон храму діють на юні душі, виховуючи в них високі моральні принципи та чесноти.

Молимо Бога, щоб ще не одне покоління вінничан – священнослужителів та мирян, вписали в історію Братства преподобного Нестора Літописця свої добрі діяння во славу Божу і на благо нашої України.

Література

1. Творения преподобного Иоанна Дамаскина. Христологичекие и полемические трактаты, слова на Богородичные празники. – М.: МАРТИС, 1997. – 351 с.

2. Творения преподобного Максима Исповедника. Кн. 1. Богословские и аскетические тракты. – М.: МАРТИС, 1993. – 354 с.

3. Творения преподобного Максима Исповедника. Кн. 2. Вопросоответы к Фалассию. – М.: МАРТИС, 1994. – 347 с.

4. Творение иже во святых отца нашого Василия Великого. Ч. 1. – М.: Тип. Августа Семена, 1845. – 407 с.

5. Творение иже во святых отца нашого святителя Григория, епископа Нисского. Об устроение человека. – СПб: АКСИОМА, 1995. – 174 с.

6. Літопис руський / пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; відп. ред. О.В.Мишанеч. – К.: Дніпро, 1989. – XVI, 591 c.

7. Зінченко, Л.П. Християнство / Л.П.Зінченко. – Вінниця: ROMIK, 2006. – 268 c.

8. Сурожский, А. (митрополит). О встрече / Антоний Сурожский. – СПб.: САТИС, 1994. – 263 с.

9. Макарій (Архієпископ Вінницький і Могилів-Подільський). Вибрані твори, послання, проповіді / Макарій. – Вінниця: «УНІВЕРСУМ-Вінниця», 1998. – 164 с.: іл.

10. Краткие сведения о праздниках Православной церкви и сказания житии особенно чтимых Святых. – Репринт. изд. – М.: Современник, 1991. – 206 с.

11. Історія світової та української культури: підручник для вищ. закл. освіти / В.А.Гречанко, І.В.Чорний, В.А.Кушнерук, В.Режко. – К.: Література, 2002. – 464 с.

12. Анохіна, Л.С. З історії освіти у м.Вінниці (II пол. ХIХ- поч. ХХ ст.) // Подільська старовина: зб. наук. пр. / Вінниц. обл. краєзн. музей; відп. ред. В.А.Косаківський. – Вінниця, 1998. – С. 91-117.

13.Омикрон. Винницкие Муры, как источник просвещения в крае. – Винница, 1913.

14. Державний архів Вінницької області. – Ф. 15. – Оп. 1. – Спр. 25, 34, 61; Ф. 197. – Оп. 5. – Спр. 43; Ф. 230. – Оп. 1. – Спр. 870.

15. Лисий, А.К. Знавець Вінницької старовини І.О.Шипович / А.К.Лисий // Матеріали І Вінницької наук.-теор. конф. – Вінниця, 1993. – С. 40-49.

16. Луковнікова, С.М. Азбука Кирила і Мефодія : посіб. для культуролог. вивчення старослов'ян. мови / С.М.Луков-нікова. – Вінниця, 2001. – 96 с.

17. Жития святих, изложенных, по руководству четьих-миней св. Димитрия Ростовского. Кн. 9. – М.: Тип. Синодалш, 1908. – 827 с.

18. Библия: книги Священного писания Ветхого и Нового Завета. – Почаев: Свято-Успен. Почаев. Лавра, 2006. – 1376 с.: ил.

19. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2001. – 1440 с.


Історія костелу Матері Божої Скорботної смт Стрижавки

Денисова Л.М.,

архітектор

Мандруючи на яхті чи човнах вверх по Бугу, минаючи ліс Грохольського, що на правому березі одразу за Вінницею, потім між численними мальовничими острівками, пропливаємо далі по протоках між ними, на високій крутій скелі видно високий хрест, а за ним будівля каплички – «гробниця». Таку назву отримала сімейна усипальниця двох гілок роду Грохольських – п’ятничанських та стрижавських.

Але більше всього вражав, підпливаючи до с.Стрижавки, великий білий палац Грохольських, який зарахунок відкритої великої галявини на високому схилі перед помпезним головним фасадом палацу, якого було видно з ріки. Палац стояв в оточенні великого пейзажного парку зі столітніми дубами та природними скелями.

Недалеко від маєтку Грохольських, перспективу з ріки замикає розташована між двома сільськими дорогами монументальна біла споруда костелу з гарними класицистичними пропорціями, увінчана баштою – ротондою.

Такий чудовий мальовничий пейзаж недалеко від Вінниці, що був прикрасою місцевості, ще існував до 1920-х років…

Що відбулося з костелом, з палацом? Палац зруйновано та спалено, від нього і сліду не залишилося. Будівля костелу зазнала втрат – струнка башта-ротонда знесена, а приміщення у різні роки використовувалося під магазин, будинок піонерів, просто клуб, бібліотеку.

Сумно стає, як поступово знищувалося надбання не одного покоління нащадків Грохольських та праця місцевих майстрів, селян.

Шляхетний рід Грохольських на Поділлі розпочався з графа Міхала Анджея Грохольського (1705-1768), який одружився з Анною Радзімінською, донькою Міхала, власника П’ятничан, Сабарова, Вороновиці та інших поселень Брацлавщини. Уміло управляючи маєтками дружини, М.Грохольський їх примножив, купуючи Тростянецький та Стрижавський ключі, останній купив у А.Потоцького. Міхал Грохольський фундував для Вінницького домініканського монастиря та костелу Успіння Пресвятої Богородиці на їх утримання 30 тис. злот. У відповідь, з пошаною до нього, у підземеллі Вінницького домініканського костелу було влаштовано родинний склеп Грохольських, де й поховали Міхала Грохольського та його дружину. Маєтки М.Грохольського, в тому числі і Стрижавку, успадкував його син – Марцін Грохольський (1727-1807) – земський суддя, який потім стає каштеляном воєводства Брацлавського. Але двір тримав у П’ятничанах.

Помер Марцін у Львові, похований був у родинному склепі в домініканському костелі у Вінниці.

Наступним власником Стрижавки стає граф Міколай Грохольський (1781-1864), син Марціна та Цецилії з Холоневських, який народився у П’ятничанах. Одружився у 1808 р. в Янові зі своєю кузиною Емілією Холоневською. Тому мусив отримати для шлюбу «дозвіл апостольської столиці на усунення канонічної перешкоди, яку створювала така близька кровна спорідненість».

Був обраний у 1809 р. маршалком шляхти Вінницького повіту, 1811 р. – подільським губернським маршалком.

Міколай Грохольський з усіх успадкованих маєтків за свою родинну садибу обирає Стрижавку, де будує у 1811 р. палац та облаштовує навколо нього великий пейзажний парк. Для католиків Стрижавки та поряд розташованих селищ, більша частина з яких працювали в економії поміщика, надав кошти на будівництво костелу Матері Божої Скорботної в центрі селища. Будівництво костелу закінчено у 1827 р., 1838 р. кам’янецьким епіскопом Ф.Мацкевичем був освячений. Будівлі костелу та палацу збудовані за проектами італійського архітектора, прізвище якого в сімейних архівах Грохольських не збереглося.

Палац розташований на підвищеному схилі, зліва від дороги з мосту через Південний Буг. Імпозантна будівля з шестиколонним портиком на центральному ризаліті головного фасаду, архітектура якого вирівнювалася гарними пропорціями та формами розвитого класицизму. В палаці було велике зібрання книг, картин відомих художників.

Костел збудований пізніше, але теж мав архітектурне рішення будівлі в стилі розвитого класицизму поширеного на початку ХІХ ст. в європейських країнах. Головний фасад підкреслено порталом з двома колонами, над порталом влаштовано напівкругле вікно, а над ними завершення у вигляді трикутного фронтону. Симетрично з обох боків по кутах бокові фасади замкнені ризалітами, які мали напівкруглі фронтони. Стіни ризалітів прикрашені виразними горизонтальними рустами за рахунок цегляної кладки. На рівні підвіконня верхніх вікон по периметру будівлі виконаний карниз зі складним профілем. Стіни будівлі увінчані по периметру декоративним класичним фризом з тригліфами та розетками. Аналогічні елементи архітектор застосовував і на фронтоні палацу.

Акцентом та чудовим завершенням будівлі костелу була башта, що збудована над головним входом до костелу, у вигляді стрункої невеличкої ротонди, оточеної іонічними півколонками, з низьким куполом над нею.

Крім розбудови палацу та костелу, граф Міколай Грохольський удосконалює на обширних землях своїх маєтків сільське господарство та садівництво, і навіть поставляє фрукти до Росії.

У 1834 році М.Грохольський, після скасування у 1832 р. ордену домініканців та передачі Вінницького костелу домініканців православній єпархії, мусив знайти місце на межі між стрижавським та п'ятничанським маєтками Грохольських, серед лісу на високому скелястому березі р.П.Бугу, та збудувати за проектом архітектора Лакуфера (Lacufera) каплицю (родинний мавзолей), яку чудово було видно з ріки.

Але якраз на той час в Російській імперії після польського повстання 1831 року, влада довгий час забороняла використовувати каплицю за призначенням. Після довгих зусиль, тільки у 1888 році російська влада дала згоду на перепоховання рідних, і то на стрижавський цвинтар, де і досі знаходяться їх могили, в тому числі і Міхала Грохольського, судді землі Брацлавської.

При Міколаї Грохольському у 1847 році в Стрижавці на кошти графа та православних прихожан будується православний храм на честь Успіня Пресвятої Богородиці.

За часів панування графа М.Грохольського Стрижавка стає, так би мовити, характерним для того часу містечком, в якому були костел, церква, синагога та відбувалися ярмарки.

Коли його донька Марія (1820-1853) виходить заміж (1843) за Альберта (Войцеха) Моравського, він отримує як придане Стрижавку. Після ранньої смерті Марії, А.Моравський стає священиком.

Стрижавку успадковує його молодший син – Джозеф Моравський, який не дуже переймався господарюванням, тим більше мав великі борги. Внаслідок чого у 1880 році родовий маєток Грохольських у Стрижавці, Джозеф Моравський виставляє на продаж. Стрижавка опиняється під загрозою продажу в чужі руки. Тадеуш Грохольський, двоюрідний брат Джозефа, сплачує усі борги, якими був обтяжений маєток.

Стрижавський маєток на момент купівлі був у жалюгідному стані – як господарство, так і палац, і містечко в цілому. Оскільки на той час у Росії діяла заборона на продаж власності іноземцям, Тадеуш Грохольський оформляє оренду маєтку на 16 років. Але договір був укладений таким чином, що фактично прирівнювався до купівлі-продажу.

Стрижавка переходить до графа Тадеуш Грохольського (1839-1913), який був сином Генріха Грохольського власника маєтку у П'ятничанах. Вчився у школі юнкерів у Петербурзі (1859), звільнений зі служби, виїхав 1860 року на малярські студії до Парижа, де навчався у відомого портретиста Л.Бонна. Здійснив подорож по Іспанії, відвідав Рим, Мюнхен, Відень і Краків, де зблизився з Ян Матейком. У навчанні затоваришував з талановитим юнаком І.Соколенком, селянином з володінь З.Бжозовського, який згодом стає відомим як портретист Ян Засідатель. Тадеуш ним опікувався і впроваджував його до майстерень відомих європейських живописців. Ті спільні подорожі так сформували обох дебютантів в живопису, що, повернувшись до Парижа, обидва отримали похвалу від Л.Бонна.

Після переїзду до Стрижавки Тадеуш Грохольський розпочинає відбудовувати стрижавський палац та відновлювати господарство. У той же час він мусив одночасно боротися, як з попереднім власником, який почав вимагати доплати, так і з російськими чиновниками, які намагалися відібрати маєток. Допомагає вирішити це питання його петербурзький друг, російський міністр В.Фредерікс.

Тадеуш Грохольський багато часу присвячував і громадській діяльності. Разом із братом Станіславом Грохольським (власник маєтку у П'ятничанах), заснував у Вінниці 1880р. перше позичково-ощадне товариство, так званий Селянський банк. Кілька разів обирався присяжним засідателем у Вінницькому повіті.

Крім того граф Тадеуш Грохольський продовжує займатися малярством. Творча спадщина графа не обмежувалася малюванням портретів членів своєї роди, місцевих селян, Тадеуш створює релігійні полотна для Стрижавського костелу. Для костелу він написав полотно «Христос» та виконав копію з полотна Тиціана – Матір Божа Скорботна, яка було встановлена в головному вівтарі костелу між шістьма білими колонами, простір якого на сьогодні замуровано, а колони розібрані. Також в інтер'єрі можна було побачити ікону Успіння Пресвятої Богородиці (копія з полотна Мурільйо) і портрет засновника костелу Міколая Грохольського. Він виконав 4 копії полотна Л.Бонна «Христос» на блясі, які були розміщені на хрестах, установлених у Стрижавці біля костелу та каплички-мавзолею, м. Княжому й Купині.

Крім того Тадеуш Грохольський у 1881-1901 роках брав участь у виставках Товариства мистецтва в Кракові, а на виставці польського малярства у Львові 1894р. отримав ср


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше