ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Глибинний український гумор і сатира письменника-земляка Олега Чорногуза

Пастушенко Л.Т.,

письменник, член НСЖУ, член НСПУ, заслужений журналіст України

У гумористів, а надто ж – у сатириків, є давня традиція. Не чекати, що скаже про них сущий істеблішмент, з якого вони найбільше й вибирають свій колоритний типаж, а завчасно самим розповісти людям про себе. Звісно, тільки правду, нехай не без гумору, а прочасти й з їдкою іронією. Такими були Марк Твен, Бернард Шоу, а «Автобіографія» веселого серба Браніслава Нушича стала вже світовою класикою у цьому жанрі.

Не зрадив цієї традиції і наш Олег Чорногуз. Тож і зізнається абсолютно серйозно...

Пишучи про себе, я завжди думаю про інших. Скажімо, моїх критиків чи дослідників. Якщо уже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопільці стверджують, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці, що моє місце народження у Гопчиці.

Аби майбутні вчені не ламали навколо моєї голови своїх гострих пер, я уже за життя заявляю (у мене ще навіть паспорт є), що народився я в селі Іванові, Калинівського району на тій же Вінниччині.

Звичайно, я не відмовляюсь від вищеназваних сіл і містечок, бо у рідній мені Вапнярці, де я ні разу не був, народився мій герой – граф Сідалковський – аристократ із Вапнярки, якому незабаром мають поставити на Вапнярському пероні бронзовий пам'ятник за рахунок невідомого автора. Що ж до Гопчиці, то там дуже гарні ставки, недалеко народилася річка Рось, від якої пішли київські русичі, і я там ловив по записці знайомого голови колгоспу (тепер фермера) отакенні коропи. У Крижопіль їздив до своїх друзів. Бо вони мене запевняли, що кращої бурячихи, ніж у Крижополі, ніде на Вінниччині не знайдеш. Хіба, що в моєму Іванові.

Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, бабусь та батьків їх зі стріхи не згонив і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим і навіть потрапив до Української Радянської енциклопедії (УРЕ, майже УРА), в якій чомусь латинкою написали, що я із „сімейства журавлиних ”. Але з якого б там сімейства не був, я, очевидно, належав до пролетарського походження, оскільки за радянського часу потрапив до радянських довідників. Швидше за все, як представник робітничо-селянського класу. Бо хоч жив я здебільшого у селі, але ловив жаб і в приміських озерах і то кожного робочого дня, не беручи навіть за свій рахунок вихідних.

Коли я підріс, то пішов до Іванівської середньої школи, але десять класів там не закінчив, бо виключили з учбового закладу як сатирика за перші сатиричні вірші на високопоставлених осіб, до яких належали вчителі і директор школи. Сатиричну стінгазету, яку я заснував ще у 8 класі, зрозуміло, закрили, а мене послали в Західну Україну на перевиховання.

Тому доводилося школу кінчати в Івано-Франківську і тепер багато хто з моїх земляків по Прикарпаттю також вважає мене своїм земляком і цим самим гордиться. Я абсолютно не відмовляюсь, бо по-перше, мене в Івано-Франківську з СШ № 5 за вірші не виключили. А, по-друге, окрім загальних наук навчили любити рідну мову і свою батьківщину.

Я від того, як колишній інтернаціоналіст, так розчулився, що одразу по закінченню десятирічки, вирішив піти у військове училище, стати генералом і захищати до останньої краплі крові свою Вітчизну, хоча на горизонті на той час війна нібито не передбачалась, хоч її холодний привид вже бродив по Європі. Зокрема, він несподівано з'явився в Будапешті у 1956 році, куди мене хотіли кинути у вуличні бої з автоматом Калашникова в руках і двома ручними гранатами за поясом.

На моє щастя, училище розформували і наші Чернівецькі казарми заселили московськими десантниками, щоб їм було (у випадку чого) ближче до Європи.

Десь через рік чи два, я поміняв автомат Калашникова на перо сатирика. Познайомився (заочно) з Остапом Вишнею, почистив юхтові курсантські чоботи і пішов спочатку у журналістику в курсантській шинелі і в ній заодно наблизився до Української літератури.

Щоправда, перед цим закінчив факультет журналістики Київського державного (на той час) університету імені Т.Г.Шевченка і уже дипломований був запрошений головним редактором “Перцю” Федором Маківчуком до журналу, який він редагував 39 років, поки я на цій посаді його не замінив.

До цього, треба чесно признатися, я проходив ще свої університети у Погребищах Вінницької області та й в самій Вінниці, звідки часто їздив і до Крижополя не лише для того, щоб зустрітися з друзями, а й для того, щоб продегустувати крижопільський самогон...

Ну а, звісно ж, буваючи у Крижополі, обминути славетну Вапнярку неможливо. Та ж не минав ці подільські ворота до веселого одеського краю навіть найкомічніший із радянських бандюг Мішка Япончик, до речі, за походженням з Вінниці. Олег Чорногуз запримітив у Вапнярці зовсім іншого «героя». І хоч як радянсько-окупаційна влада від нього відхрещувалася, невмирущий Сідалковський розширював на її теренах свою життєву територію досить успішно.

Давайте на мить оглянемося на того нашого земляка, котрий, власне, і вивів Олега Чорногуза зі строкатого гурту банальних сміхотворців у велику літературу, зокрема, в сатиру світового рівня й глибокого інтелектуального підтексту.

В телеінтерв'ю своїм землякам у Вінниці Олег Чорногуз сказав, що письменник-сатирик – це завше патріот України. І це не просто гарні (чи й модні!) слова. Працюючи таким гострим скальпелем, як веселе, дотепне слово, сатирик справді, мов рятівник-хірург, не може різонути по живому, по дорогому, по здоровому й рідному в нашому національному житті. І якщо озирнутися на всю попередню творчість Олега Чорногуза, то це видно, як кажуть, й неозброєним оком В жодному його творі нема безрідного знущання чи навіть звичного уже хихикання над чимось глибинно-українським, саме тим, що складає непорушне ядро українськості – мовою, культурою та історією свого народу.

Навпаки – у публіцистиці, зокрема, й з книги «Ремезове болото», він заявляє прямим текстом про свою громадянську позицію в памфлеті «Московська біографія»: «... Що змінилося за 15 років так званої нашої, української соборності? Може, ми позбавилися рудименту вчорашньої колонії Московської імперії? Може, сьогодні українець, на відміну від учорашнього дня, вже не виглядає «білою вороною» серед безмежного «руськоязичного моря» України – серед руськоязичних газет, руськоязичних журналів, руськоязичного радіо, руськоязичного телебачення, руськоязичного книговидання, руськоязичних народних депутатів, не кажучи вже про Московський патріархат в Україні – нашому українському Єрусалимі? Може, вчорашні пришельці, що заполонили порожні міста і села після трьох голодоморів, які Москва влаштувала українцям, масового знищення українського населення, заспокоїлися? Прийняли статус громадянина України, сіли за вивчення державної мови і не вимагають мови вчорашнього колонізатора? Може, «п'ята колона»... не вимагає другої державної мови в Україні – російської? Може, московська передова інтелігенція (дуже хотілося б так думати!): бабуріни, затуліни, рогозіни та московські інородці – жіріновські, лужкови, як і наші – вітренки, марченки, добкіни – не вимагають зі своїх телеканалів і ЗМІ: геть Європу! Дайош Москву!?».

Звісно, зі скромності Олег Чорногуз не може сказати, що серед тих політиків, котрих винесла до влади висока хвиля Незалежності, і досі найбільше саме «героїв» його книг та сатиресок, що їх так не любила влада Української РСР, а за популярний тоді «Голубий апендицит» автора ледь не відправили до Мордовії, в чиїх таборах імперія й мордувала непокірних українських патріотів.

Тож сатирику мало ще мати талант – потрібні і мужність, і довготерпіння. І Олег Чорногуз не став винятком. Бо, коли він подарував читачам перший український сатиричний роман «Аристократ із Вапнярки» (перший!), то блюдолизи від партійної критики удали, що й не помітили цього факту, адже, вочевидь, і серед них переважали ці «аристократи» – тобто тупоголові, але по-житейськи хитрющі пристосуванці з неабиякими кар'єрними амбіціями. Тому й самому Сідалковському бралися вони відмовити в оригінальності та життєвості, хоча він одразу ставав у класичний ряд своїх сатиричних побратимів... Це був прорив українського слова у сатиричну еліту світу, а його намагалися затюкати, і так підпсувавши цей здобуток нашої літератури цензурними правками та купюрами...

Проте життєва основа Сідалковського, підмічена сатириком ще за радянської влади, була такою глибокою, що «герой» письменника є і нині чи не чільною постаттю нашого невиразного сьогодення, починаючи, либонь, від сільської ради, кінчаючи Верховною та зростаючим кланом олігархів. Таж саме вже знайомі нам чорногузові «претенденти на папаху» зруйнували попередню оранжеву коаліцію в парламенті, нагострили лижі перебігати до правлячих регіоналів...

Після Сідалковського – невмирущого персонажа ще підрадянських романів О.Чорногуза – ліричний герой чи, як тепер кажуть, наратор «Ремезового болота» Світозар Буряченко, від імені якого й ведеться оповідь, може здатися психологічно окресленим лише контурно, бо він – тільки привід для того, щоб показати інший типаж постімперської України, яка після оманливого базікання про реформи й Відродження опинилася таки на краю гнилого болота, на місці котрого було обіцяно райські кущі.

Роман «Ремезове болото» написано в стилі «фентезі», але це радше ще одна пародія Олега Чорногуза на модне й нав'язливе чтиво. Бо до нас прийшов з цього роману не тільки абсолютно реальний Охрім Охрімович Охріменков, за вуличною кличкою Бутьолкін, котрий «усе своє післядембельне життя в керівниках ходив. Був ланковим, бригадиром, а згодом почергово пересідав то у крісло голови колгоспу, то у крісло голови сільради. І ніколи звідти не випадав. Одні в селі казали, наче його до того керівного крісла сама нечиста сила прив'язала...». Бачимо ми тут і справді по-гоголівськи зачаровану Ремезову хату й таке ж загадкове болото біля неї, назване в документах сільради городом, чуємо голос незбагненного Аола-77, котрий згодом виявиться персоніфікованою душею матері головного наратора твору. А ще діють тут олігархи-мисливці, розчулений від несподіваної влади та загребущий прем'єр, з'являється газета «Смажені факти» та рейдер Авраам Вернер, оживає сам дядько Ремез, а якогось ранку його болото вкриває величезний бубновий туз, на якому копошаться дрібненькі постаті вчених та «представники міністерства надзвичайних ситуацій із самим Пупричем на чолі»...

Гротеск відкрив, до речі, не літератор, а відомий італійський ювелір та скульптор Бенвенуто Челліні, побачивши у несподівано знайденому гроті незвичні картини, на яких усе було химерно переплетене, все вражало якоюсь схожістю і несхожістю водночас. Так, від слова «грот» і народився гротеск. Це чи не найбільш самостійний із усіх видів комічного, хоча гротескний принцип зображення людей та подій почав формуватися ще в давні античні часи, а геттінгенський історик мистецтв Фіорілло у 1791 році написав цілу монографію «Про гротески».

Тож справжній гротеск, як запевняють його дослідники, прагне вловити в своїх образах саме становлення, зростання, вічну незавершеність, навіть неготовність буття; тому він, зазвичай, схоплює обидва полюси становлення, водночас – минаючи й нове, те, що вмирає, і те, що народжується. І з цього погляду роман О.Чорногуза «Золотий скарабей» можна назвати хрестоматійним зразком саме такої сатири. Цей роман красномовно підтверджує і думку Жан-Поля про те, що без сміхового начала гротеск взагалі неможливий. «Гротеск – усюди: з одного боку він створює щось безформне та жахливе, з іншого – комічне та буфонне», – зауважував В.Гюго. Гегель наділяв гротеск трьома рисами: змішуванням різнорідних сфер природи, безмірністю у перебільшенні та примноженням всіляких ознак... «Гротеск – це комічне у формі дивовижного», – визначав Ф.-Т.Фішер, це «міфологічна коміка»... З ним перегукується у своїй «Історії гротескної сатири» й німецький учений Шнеєганс, вважаючи, що гротеск – це таки «перебільшення того, що не повинно бути», що заперечується всіма, до того ж, таке перебільшення, котре виходить за межі ймовірного, стає фантастичним. Однак і це є в Олега Чорногуза...

На відміну від «Ремезового болота», котре буквально кожною очеретинкою озивається нашими національними міфами, що однак таки проросли і в сучасність, «Золотий скарабей», як і його «Дари пігмеїв», «Гроші з неба», без перебільшення, роман глобалістський, навіть планетарний. І не тому, що його написано з блискучою європейською іронією (й самоіронією!), не тому, що його «рамкова» дія відбувається переважно в авіалайнері «Париж – Маямі», а за гротесковим образом проблеми, яку спонукуваний ринком та всіма засадами капіталізму взявся розв'язати головний персонаж твору – Едуард Сівкович (судячи з прізвища, це десь у підтексті мав би бути благородний син сівача чогось доброго й вічного!). Благородний, але...

«Золотий скарабей» – твір емоційно й тематично багатошаровий, як і знаменитий торт «Наполеон»... Він сягає в глибину аж до дружини французького короля – Анни, нащадками родового імені якої виявляються обидва персонажі роману, і як через оптично-волоконні кабелі, прозирають крізь його сторінки найпекучіші проблеми людства й Землі заледве не від Адама і Єви Проте автор, сміючись та іронізуючи чи не над усім, залишає на душі читача не тільки гіркоту збагненого через сміх, а й якусь надію на те, що якщо не бездушний, раціональний у Захід, то душевний, ще морально не звихнутий Схід, котрий починається десь над Дніпровими берегами, може повернути рух нашої цивілізації, власне, до єдиної ж її мети – самої людини, такої ж прекрасної, як-от ця стюардеса-українка у віп-салоні на авіалайнері «Париж – Маямі». Але для цього з фанатизмом єгипетського жука-скарабея ми всі маємо очищати нашу Землю і душу до первісної чистоти, дарованої людині Богом. Тож світ таки виживе, якщо буде сміятися, зокрема (чи й передовсім!) над собою. Читаймо Олега Чорногуза, то й буде саме так.

А поки що, як класичний Паяц сміється над розбитою любов'ю, так Олег Чорногуз гірко іронізує над тими псевдореформами, тим псевдовідродженням України, на яке ми так сподівалися на зорі Незалежності і яке так запаскудили наші убогі політики з комічними претензіями на нову аристократичну еліту. За великим рахунком історії всі вони, власне, всього-на-всього лише «аристократи з Вапнярки».


Подільський вчений-агроном І.Є.Овсінський

та його внесок у розвиток сільськогосподарської дослідної справи України

Корзун О.В.,

аспірантка ДН СХВ НААН України

Серед когорти забутих імен вітчизняної аграрної науки опинилася постать подільського агронома Івана Євгеновича Овсінського, який все своє життя присвятив боротьбі за підвищення урожайності в умовах посушливого клімату степової зони. Ще до сьогодні належної оцінки доробку цього вченого повною мірою не зроблено. Отримавши агрономічну освіту в Росії, набувши досвіду у Німеччині, І.Є.Овсінський працював у своєму невеликому господарстві в с.Ласківці-Ісаївці Летичевського повіту Подільської губернії, агрономом у Гриноутьській школі в Бессарабії, а згодом – управляючим маєтками польських землевласників В.Ф.Казимира та Д.І.Матусевича на Поділлі, де розпочав сільськогосподарську дослідну роботу. Вчений розробив досить струнку, обґрунтовану безплужну систему обробітку ґрунту, суть якої згодом виклав у праці «Нова система землеробства». ЇЇ рукопис протягом п’яти років блукав різними редакціями фахових видань, перебував у руках світил агрономії і врешті-решт був вперше опублікований повною версією у 1898 р. на сторінках польського журналу “Rolnik і Hodowcа” («Селянин та підприємець»). Лише після презентації системи І.Є.Овсінського, що відбулася 27 серпня 1898 року на секції агрономії Х з’їзду природознавців та лікарів у м.Києві [1] та особистої підтримки редактора згадуваного видання Генріка Котлубая, було перекладено з польської мови російською та видано окремою монографією у 1899 р. у Києві та Вільнюсі [2]. Експеримент талановитого агронома підтримала низка прогресивних господарів у своїх маєтках. За його системою оброблялося 25 тис. десятин у Бессарабській та Херсонській губерніях, працювали 24 господарства у Царстві Польському. Протягом двох років уся наукова громадськість обговорювала висунуті Овсінським твердження. Редакцією “Rolnika і Hodowcy” було започатковано реферування статей французьких фахівців, які схвально віднеслися до «системи Овсінського» та взяли її на озброєння [3]. Але через низку розгромних публікацій авторитетного вченого, професора С.М.Богданова, який аргументував свою позицію, спираючись на результати апробації системи на Полтавському та Плотянському дослідних полях, поверхневий обробіток ґрунту був остаточно відхилений сучасниками. До основних положень цієї концепції наукова громадськість повернулася вже через 50 років, завдячуючи американцю Едварду Фолкнеру. Публічну реабілітацію на наших землях система землеробства І.Є.Овсінського отримала у 60-х роках ХХ століття завдяки зусиллям академіків Т.С.Мальцева та О.І.Бараєва. Тільки в Україні до розпаду Радянського Союзу ця система застосовувалася на площі в 1 млн. га і була покладена в основу стратегії розвитку землеробства до 2010 р.

Опрацьовуючи фонди бібліотек та архівів Польщі, було знайдено низку праць І.Є.Овсінського, написаних польською мовою, що вийшли невеликими накладами і не були відомі науковій громадськості Російської імперії. Ще у 1895 р. на засіданні Київського товариства сільського господарства І.Є.Овсінський презентував перший свій науковий доробок під назвою «Організм економічний». Він побачив світ, як і всі подальші роботи вченого, спочатку на сторінках польської сільськогосподарської періодики і лише згодом вийшов друком окремою монографією [4]. Аналізуючи сучасний стан вітчизняної економіки сільськогосподарських підприємств, їх низьку рентабельність, автор висунув ідею, що основою всіх негараздів у цій сфері є відносини власності як на землю, так і на засоби й результати виробництва. Автор відстоював новаторську на той час ідею організації сільськогосподарських підприємств на зразок акціонерних товариств, де кожен учасник виробничого процесу є власником частки землі, урожаю та знарядь праці [5]. На жаль, ця ідея була сприйнята в той час, як ідеалістично-утопічна та розчинилася у потоці тогочасної інформації.

Беззаперечний внесок І.Є.Овсінський зробив у питання дослідження кормових сільськогосподарських рослин. Він був першим, хто почав досліджувати культуру сої, особливоранніх сортів [6]. За нашими підрахунками, на сторінках галузевої польськомовної преси вийшло друком більше ніж 30 статей Івана Євгеновича, присвячених цій культурі. Його публікації з даної проблематики до сьогодні є актуальними.

Останні роки свого життя І.Є.Овсінський присвятив садівництву, заснувавши у власному маєтку в Летичівському повіті Подільської губернії Кально-Деражненську помологічну станцію, де з успіхом адаптував «нову систему землеробства» до потреб садівництва [7]. Знайдено відомості, що вчений готував до виходу в світ праці, присвячені рибному господарству, пасічництву; окрема праця мала бути присвячена філософським роздумам на тему сільського господарства, але, на жаль, вони так і не були надруковані [8].

Прагнучи популяризувати свої відкриття, вчений неодноразово звертався до галузевого міністерства за фінансовою підтримкою на утримання дослідної станції, друку монографій. Проте всі його прохання були відхилені. Подібні відносини були із місцевою владою, яка мотивувала свою відмову тим, що його починання не мають загальноімперського та навіть регіонального значення. Знайдено архівні матеріали у вигляді листів-клопотань вченого, де він пропонував передати свої агрономічну та помологічну станції із науковою бібліотекою у власність подільського земства за умови утримання його як директора із гарантованою платнею. Протягом 1908-1909 рр. тривала переписка з цього питання, було навіть виділено 3,2 тис. руб. на щорічне утримування установи, але згодом без будь-яких пояснень рішення було відхилено [9]. Мабуть, ці події остаточно підкосили дух вченого, який у 1910 р. помирає.

І все ж, діяльність подільського вченого І.Є.Овсінського зробила важливий внесок у розвиток вітчизняної агрономічної науки і пізніше була відповідно поцінована науковцями. Вона сприяла підвищенню врожайності полів, а з другого боку – підштовхувала до перегляду традиційно усталених позицій на окремі питання сільського господарства.

Література

1. Протокол заседания секции Агрономии 27 августа утром // Дневник Х-го съезда русских естествоиспытателей и врачей в Киеве / Распорядительный комитет съезда; под ред. Л.Л.Лунда. – К.: Тип. С.В.Кульженко, 1898. – С. 457-460.

2. Овсинский, И. Новая система земледелия / Ив. Овсинского; пер. с польск. Г.Барановский. – К.: Тип. С.В.Кульженко. – 1899. – 256 с.; Овсинский И. Новая система земледелия / пер. с пол. И.Святополк Мирский. – Вильнюс: Губ. тип., 1899. – 139 с.

3. Wiśniewski, Stanislaw Prasa zagraniczna o „Nowym systemie rolnictwa” / Wiśniewski Stanislaw // Rolnik i Hodowca. – 1899. – T. 17, № 44. – S. 524-525.

4. Owsiński, Jan Organizm ekonomiczny / napisal Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897. – T. 13, № 9, 11. – S. 89, 121-123; Owsiński Jan Nowa era rozwoju przemysłowo-rolnego / napisal Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897. – T. 15, № 37. – S. 577-579; № 38. – S. 593-595; № 39. – S. 610-613; № 40. – S. 627-629; № 41. – S. 642-644.; Owsiński Jan Organizm ekonomiczny / napisal Jan Owsiński. – Warszawa: drukiem Władysław Szulca, 1897. – 14 s.

5. Owsiński, J. Idealna spółka / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1902. – T. 20, № 6. – S. 68-69.

6. Овсинский, И.Е. Ранняя соя (Soja hispida praecox) / Овсинский И.Е. – К.: Тип. Барского, 1898. – 16 с.; Owsiński J. Soja wszesna (Soja hispida praecox) / Jan Owsiński. – Wazszawa, 1899. – 17 s.

7. Owsiński, Jan Miejsce na sad / napisal Jan Owsiński. – Warszawa: Drukarnia Artystyczna S. Sikorskiego, 1896. – 22 s.; Owsiński Jan Nowy system Sadownictwa / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1901. – T. 19, № 17. – S. 196-197.; Owsiński Jan Nowy system sadownictwa / napisal Jan Owsiński; Kalno-Derażańska stacya pomologiczna. – Kijów: druk. R.Łubkowskiego, 1906. – 51 s.

8. «Nowa systema hodowli ryb», «Ul ramowy nowego typu», «Filozofia Dziejów».

9. Держархів Хмельницької обл. – Ф. 233. – Оп. № 1. – Спр. № 310. – Арк. 70, 91-110.


ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України:

основні етапи діяльності, постаті

Подолинний А.М.,

кандидат філологічних наук, професор Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського, заслужений працівник культури України

У найновішій історії України, що почалася двадцять років тому, одним із провідних рушіїв була Спілка письменників, що можна підтвердити хоча б такими велемовними фактами, як створення в її середовищі Народного руху України і Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Діяльність останніх на одному з вирішальних етапів завершилася появою на європейській карті української незалежної держави.

Вінницька обласна письменницька організація як складова частина загальноукраїнської теж виступила одним із очільників народного поступу до національного відродження. Тому навіть стислий огляд її сорокарічної діяльності, що є метою даної розвідки, дає змогу відтворити бодай у загальних рисах картину розвитку політично-державницьких, національно-культурних, літературно-мистецьких, загалом духовних процесів на Вінниччині, які за часом відбувалися порівну у двох різних епохах: двадцять років у радянській Україні і стільки ж – у незалежній.

Установчі збори, на яких було створено вінницьку організацію Спілки письменників України, відбулися 1 лютого 1971 року. До неї увійшли також письменники із сусідньої Хмельницької області, у тому числі відомий поет-байкар Микита Годованець. Було обрано бюро Вінницької організації СПУ в складі А.Бортняка, Д.Дереча, Л.Пастушенка. Відповідальним секретарем організації став Дмитро Дереч.

У наступні роки обласну письменницьку організацію очолювали А.Бортняк (1974-1986), М.Каменюк (1986-1992; 1995-1997; з 2008), В.Рабенчук (1992-1995; 2005-2008), В.Кузьменко (1997-2002), В.Кобець (2002-2005).

У 1980 році митці слова Хмельниччини створили власну професійну організацію.

Оцінка діяльності вінницького письменства за радянської доби не може бути однозначною. Її робота в ті часи була жорстко контрольована партійно-державною адміністрацією, вийти за дозволені межі впливу на народ вона не могла, але й влада, в свою чергу, не могла заборонити любити рідну землю, писати рідною мовою, плекати чисті людські почуття. У такій роздвоєності жили й працювали тоді українські письменники, численні сплановані партією творчі акції яких відзначалися нерідко формалізмом і риторикою. У той же час багато хто з них, кожен у свій спосіб, але неодмінно наражаючись на небезпеку, намагався виховувати у своїх читачів та слухачів національні і загальнолюдські духовні вартощі.

За ініціативи письменників на Вінниччині було запроваджено традиційні літературні свята і заходи: Суботи Коцюбинського у Вінниці, Дні сатири й гумору на батьківщині С.Руданського, «Дружба народів, дружба літератур» у Немирові, Дні М.Стельмаха в Дяківцях. На Вінниччині було встановлено щорічну обласну літературну премію імені М.Коцюбинського, яка згодом стала всеукраїнською, та літературно-мистецьку премію імені М.Трублаїні.

До обов’язкових видів діяльності письменницької організації належали так звані «зустрічі з трудящими», робота з творчою молоддю, пропаганда художньої літератури, шефство над колгоспами, підприємствами, навчальними закладами, налагодження творчих зв’язків з літераторами інших республік. Письменники допомагали створювати в області бібліотеки, літературні музеї, ініціювали відкриття пам’ятників та меморіальних дощок митцям-землякам, сприяли роботі Товариства охорони пам’яток історії і культури, Товариства книголюбів, інших громадських організацій. Хоча головним заняттям членів спілки залишалося, звичайно, писання творів. Про їхній зміст партія теж турбувалася, проте по-своєму: закликала авторів писати романи, присвячені передовим робітникам, поеми – таким же дояркам, «порушувати» такі соціальні проблеми, як зміцнення трудової дисципліни і таке інше. Звичайно, письменнику, який намагався прислухатися до цих порад, ніяк не вдавалося досягти рівня славних своїх попередників – Марка Вовчка і Михайла Коцюбинського. Хоча успіхи, всупереч згадуваним обставинам, все-таки були: лірика А.Бортняка, Н.Гнатюк, М.Каменюка, В.Кобця, проза М.Рябого, Л.Пастушенка, І.Волошенюка, критичні розвідки М.Стрельбицького, переклади І.Глинського, низки інших авторів, які стали відомими у всій Україні.

Кінець вісімдесятих – початок дев’яностих років з їхніми революційними зрушеннями в суспільстві, національно-культурним піднесенням вперше дали змогу письменникам мовити до народу відкрите, правдиве слово, щиро взятися за порятунок рідної мови, збереження скарбів української культури. Письменники створили обласний осередок Товариства української мови, яке очолив А.Бортняк, згодом ним керував М.Потупейко, були причетні до організації Народного руху України, обласного Конгресу української інтелігенції (голова В.Кобець) та інших національних громадських інституцій. Шевченківське свято, Стусівські читання, численні літературні заходи стали справді загальнонародними. На жаль, дуже швидко національне відродження почало втрачати на силі. Сьогодні українське мистецтво слова, культура взагалі переживають значні труднощі, мають надто багато проблем. Головна причина полягає у тому, що в Україні не вдалося сформувати українськоцентричну державну політику. У таких несподіваних умовах державної незалежності України Спілка письменників збереглася організаційно, хоч і переживає різного роду потрясіння. Вінницьким письменникам доводиться затрачувати багато часу й сили на захист України в Україні. В останні роки, знайшовши суттєву підтримку в обласній державній адміністрації, письменницька організація видає часопис «Вінницький край» (редактор П.Гордійчук), щорічно отримує кошти на видання нових творів, у тому числі антологій, хрестоматій, альманахів, збірників, скеровує діяльність молодіжного літературного об’єднання імені Василя Стуса (очільник В.Кобець), вшановує пам’ять письменників (пам’ятники В.Стусу у Вінниці і Рахнівці, меморіальна дошка Д.Марковичу у Вінниці, сквери В.Стуса, А.Бортняка і В.Забаштанського), творчо співпрацює з Вінницьким земляцтвом у Києві (премії М.Зарудного, Є.Гуцала, А.Бортняка), обласною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва (на сайті бібліотеки відкрито інтернет-сторінку Вінницької письменницької організації), низкою шкільних літературних музеїв, обласними радіо, телебаченням, періодичною пресою.

За межами нашої області стали відомими щоквартальні літературні семінари, що останнім часом проходять на базі будинку відпочинку комунального підприємства «Віноблагроліс» в Олександрівському парку села Благодатного Томашпільського району.

Сьогодні письменницька організація Вінниччини налічує 36 митців слова. До неї увіходять, окрім названих вище, талановиті творчі особистості, зокрема Тетяна Яковенко, Валентина Сторожук, Віктор Мельник, молодші – Юрій Сегеда і Віталій Борецький. З творчістю письменників-земляків зацікавлено знайомляться учні загальноосвітніх і профільних середніх шкіл, педагогічних коледжів, педагогічного університету та інших навчальних закладів, збагачуючи свій внутрішній світ, формуючи світоглядні переконання, почуття любові до рідної землі.

Література

1. Подільські криниці : хрестоматія з л-ри рідного краю: в 3 вип.

Вип. 1. / упоряд. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1994. – 478 с.

Вип. 2. / упоряд., вступ. сл., біогр. матеріали до літ. карти А.М.Подолинний. – Вінниця: АКВІЛОН, 2001. – 592 с.

Вип. 3. / упоряд., вступ. сл., біогр. матеріали до літ. карти – Вінниця: Континент-ПРИМ – 640 с.

2. З-над Божої ріки : літ. бібліогр. слов. Вінниччини / ред. А.М.Подолинний. – 2-е вид., перероб. і доп. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – 408 с.

3. Письменники Вінниччини : до 30-річчя обл. орг. Нац. Спілки письменників України. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – 148 с.

4. Стоголосся : поет. антол. Вінниччини XX ст. / уклад. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2002. – 432 с.

5. Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / ред.: А.М.Подолинний, В.С.Рабенчук. – Вінниця: Держ. картограф. ф-ка, 2006. – 544 с.: іл.


Украинская тема и Винниччина в поздней прозе Виктора Астафьева

Кадочников О.П.,

кандидат филологических наук, доцент кафедры,

зав. кафедры гуманитарных дисциплин ВИ МАУП

Для понимания значения украинской темы в творчестве Виктора Астафьева необходимо перечитать всего Астафьева. Для изучения украинской темы надо внимательно страница за страницей исследовать почти все основные художественные, да и не только художественные тексты писателя. Автор выделял украинское в общерусском, различал украинское начало в характерах людей и метко воплощал их во множестве персонажей-украинцев, знал Украину и на Украине не только воевал и получил тяжелые ранения в боях, но успел пожить и попутешествовать, нашёл друзей на всю жизнь, обрёл жену, тематику и героев ряда своих произведений, которые можно с полным правом назвать «украинской прозой» Виктора Астафьева.

Винницкая тема, как отдельный аспект украинской темы, выделен мной не случайно и не искусственно. Винниччина, расположенная в сердце украинского Подолья, стала центральным местом, где развернулись военные события в хронологически сжатой биографии одного солдата, определила хронотоп военной прозы писателя, в поздних ретроспективных повестях, в лирических этюдах его малой прозы – «затесях».

География Подолья (а это Винницкая, Житомирская и части других пограничных областей) представлена в ранних повестях «Пастух и пастушка», в «Звездопаде», некоторых в рассказах с узнаваемыми топонимами – Ольгополь, Крыжополь, Казатин, Тюшки, Жмеринка, Житомир, Винница.

География, топонимы, пейзаж очень узнаваемы, реалистично изображены и романтически преображены в подражание любимому писателю Астафьева Николаю Васильевичу Гоголю.

«Самый фантастический и в то же время самый реалистический писатель XIX века – Гоголь. В нем совместились великий реалист и великий выдумщик. Реализм его основан на прекрасном знании жизни, на знании множества явлений и фактов. Взять хотя бы «Старосветских помещиков». На первый, беглый, взгляд персонажи этого произведения только едят и пьют и ничего там особенного не происходит. А ведь это повесть о любви! Там есть такая, еще потрясшая меня в школе, деталь: девку послали за арбузом, она выбежала и голой пяткой почувствовала за день нагретые плахи крыльца. Таких точных реалистических деталей у Гоголя тьма. И он же написал про невероятный нос, про панночку, которая заморочила голову славному философу Хоме, про чертей, про кума, про великого Тараса и про сумасшедшего Поприщина, и про то, что редкая птица долетит до середины Днепра, а ведь Днепр и воробей может перелететь!.» – восхищенно замечал о творчестве Гоголя писатель в ранней литературной публицистике, чтобы потом горько согласиться с ним в военной прозе о штурме Днепра, в словах одного из героев повести «Очень хочется жить» Николая Хахалина.

Менее обобщен характер украинца. Он в ранней прозе в экзотическом ракурсе – языка, «мовы», южно-русских диалектизмах, бытовых деталях, которые не чужды слуху сибиряка, с детства, выросшего в широком многонациональном культурном и языковом пространстве Сибири. Он в интерьере дома, в пейзаже, в неброском обычае. В поздней прозе, повестях «Веселый солдат», «Обертон», «Очень хочется жить», рассказе «Улыбка волчицы» ярко высветится образ украинца, проблемы и правда истории, участие солдат с Украины в войне.

Особо можно выделить в повести «Очень хочется жить» лирическую новеллу, которую условно можно было бы озаглавить «Вишня», её необходимо читать в ракурсе понимания и отношения автора к своему пребыванию на Винниччине. Эта новелла становится самостоятельной главой в книге «Затеси» – «Горсть спелых вишен». Винниччину он выделил в особое мифо-утопическое место.

Край похожий на рай!

С горькой иронией писатель часто повторял, что может быть одним из смыслов той страшной войны была компенсация его детдомовского полуголодного детства. «Не будь войны, не оказался бы я на Украине. А там хоть яблок отъелся на всю жизнь» – любил повторять не то в шутку, не то всерьёз В.Астафьев (из беседы автора статьи, О.П.К. с вдовой писателя).

На близкое к «раю» расположение Винниччины указывают и наблюдения ряда литературоведов. Так, П.Гончаров, российский литературовед из Тамбова, пишет про Ольвию, что это вымышленное место на карте, где нереалистичным является только название, а не романтизированный край.

У Астафьева страницы из повестей, посвященные посещению Винничины персонажами произведений отличаются особым романтическим настроем. Пейзаж в них – и тот особенен. Кажется вечная весна, цветение садов застыли навсегда, природа умиротворена и гармонична с человеком.

«Ольвия – благословенный райгородок, стоящий чуть поодаль от железной дороги и от всяких других важных и беспокойных магистралей. Ольвия, совсем почти не тронутая войною, была тем райским местечком, где можно было отъедаться, стрельбы не бояться, офицерам заводить романы, иногда заканчивающиеся женитьбой, и солдатам – правда реже – случалось встретиться с любовью, этим вечно обновляющимся даром господним». (6,155)

«В.Астафьев «свою» Ольвию помещает «на Житомирщине, может на Подолии» (6,201), – в места более знакомые ему по фронтовой одиссее. Почему же «благословенный городок» именуется в повести изысканным именем? Ответ находится, по видимому, в значении, в смысле этого топонима, который А.И.Мартыно


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше