ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Ігнацій Падеревський. Громадянин. Митець. Патріот

Марчук Т.О.,

провідний бібліотекар відділу літератури та інформації

з питань мистецтв Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Французький поет і мислитель П.Валері, досліджуючи життя і творчість генія універсалізму Леонардо да Вінчі, стверджував: «…усі розуми, які служили матеріалом для цілих поколінь дослідників і полемістів, чиї дітища століттями живили людську думку, були більш-менш універсальними». А Ян Парандовський – польський письменник, дослідник творчості Франческа Петрарки – «першого з великих людей, яких Ренесанс охарактеризував універсальними», – робить висновок, що універсал – це «ідеал всебічності і повноти людської особистості в її здібностях, прагненнях і звершеннях». Прикладаючи ці два вислови, а також словникові тлумачення терміну «універсальний», доходимо висновку, що універсал як культурно-історичне явище – це особистість, яка через активне всебічне засвоєння цілісної людської культури і багатогранність життєдіяльної функції досягає значних творчих результатів, що сприяють поступальному духовному розвитку народу і епохи.

До когорти «універсалів» можна віднести і Ігнація Падеревського, який поєднував у собі таланти піаніста-віртуоза, композитора, педагога, літератора, науковця, державного та громадського діяча, неперевершеного оратора, мецената. Людина-легенда, патріот, гуманіст, довге яскраве життя якого стало прикладом самовідданого служіння народу і високому мистецтву.

Спираючись на дані простого переліку тих видів діяльності, у яких Падеревський невтомно реалізовував себе протягом усього життя, постають питання, як формувалася особистість Падеревського на рухливому соціально-історичному фоні, як реалізовував він себе на ниві музичного мистецтва, як і коли бажання безкорисно служити найбільш моральній категорії людського суспільства – народові – переросло у цілеспрямовану політичну діяльність. Відповісти на ці запитання допоможуть факти з життя митця.

Народився Ігнацій Ян Падеревський 6(18) листопада 1860 р. у Курилівці, Подільському маєтку багатих польських поміщиків Івановських, керуючим у яких служив його батько – Ян Падеревський.

Ігнацій Падеревський як представник глибоко патріотичної родини, визріванню ранніх демократичних нахилів зобов’язаний своїм предкам. Його дід, свого часу, за вільнодумство був засланий царським урядом до Сибіру, де і народилася мати Ігнація – Поліксена, з роду Новіцьких. Батько приймав дієву участь у визвольній боротьбі і саме за переховування зброї для польських повстанців у 1863 р. його було заарештовано, і малолітній Ігнацій разом із сестрою протягом року виховувалися у тітки (адже мати майбутнього композитора і піаніста померла невдовзі після його народження, похована на куриливецькому цвинтарі).

Музичні здібності Ігнація проявились досить рано. У три роки він підбирав по слуху знайомі мелодії на фортепіано, в чотири – навчався у приватних учителів, а в 12 років виступав з концертами у Хмільнику, Вінниці, демонструючи блискучу техніку і музичність. Повторюючи моцартовські прийоми, юний музикант грав на фортепіано при закритій рушником клавіатурі.

У 1872 році Падеревський побував у Києві. Відвідав там кілька оперних вистав, познайомився з відомим композитором В.Зарембою. Вражений грою юного піаніста, В. Заремба присвятив йому збірник фортепіанних творів, назвавши його «Малий Падеревський».

Талант і працездатність юного музиканта допомогли йому у 1872-1878 рр. навчатися на фортепіанному відділі Варшавського музичного інституту. Саме у ці роки стався конфлікт студента Ігнація Падеревського з директором учбового закладу, який примушував студентів грати в інститутському оркестрі і вважав, що, крім головного інструмента, кожен учень повинен володіти навиками гри на інших. Такі вимоги викликали супротив молодого шляхтича, який навідсіч відмовився грати в оркестрі. Побачивши у такій відмові прояв бунту, директор відрахував Падеревського з учбового закладу. Лише заступництво викладачів за свого улюбленого учня повернуло Ігнація у ряди студентів.

Після отримання музичної освіти у 1878 р. здібного юнака залишили в інституті викладачем по класу фортепіано. З 1880 р. І.Падеревський вивчав інструментовку і композицію у Берліні (там йому пощастило познайомитися з Р.Штраусом, А.Рубінштейном, П.Сарасате), з1884 р. – продовжував навчання у Відні, у 25 років отримав посаду професора-викладача фортепіано у Страсбурзі. 

Музична кар'єра І.Падеревського розпочалася у 1885 р. й відразу ж захопила шанувальників фортепіанного мистецтва. Після артистичних дебютів у Відні (1887), Парижі (1889), Лондоні (1890) і Нью-Йорку (1891) ім’я Падеревського ставилося нарівні з ім’ям Ф.Ліста – обох називали найбільшими піаністами світу. Творчий облік його як виконавця характеризувався блискучою майстерністю, яка проявлялася в усіх видах піаністичної техніки, величезним емоційним діапазоном і тією глибиною співучості звуку, яка дозволила критику і есеїсту Л.Ратинсбонну назвати його “воскреслим Шопеном”.

Яскравий, зовнішньо-гіпнотичний облік маестро, його поведінка викликали захоплення і любов у публіки. Довге руде волосся, аристократичність, невимушеність, елегантність, витонченість манер, чарівна посмішка та особлива привабливість справляли на сучасників враження «надзвичайної сонячності». За усієї серйозності мистецької праці, відзначався він і надзвичайною життєрадісністю, був наділений тонким почуттям гумору, на виступах міг залюбки пожартувати.

Але дуже не легко далося Падеревському всесвітнє визнання “найпрекраснішого піаніста з часів Ліста”. Скільки наклепницьких випадів заздрісників, брутальностей музичних критиків, які не хотіли миритися з раптовим визнанням Падеревського, довелося йому пережити! Музична критика Європи закидала йому надмірність емоційних спалахів у виконанні творів, а лондонські музикознавці охрестили “ковалем фортеп'яно”...Та й приватне життя музиканта склалося не так, як хотілося. Рання смерть дружини, що померла двадцятирічною, невиліковна хвороба сина, зрештою нерозділена любов до княгині Бранкован боляче позначилися не тільки на його творчості... Але маестро витримав усі удари долі…

Окрім активної концертної діяльності, суттєвим внеском у скарбницю світового музичного мистецтва є його композиторська діяльність. У музичній спадщині Падеревського – композитора – опера „Манру”, написана за мотивами повісті видатного польського письменника Ю.Крашевського «Хата за селом», який гостро засудив кріпацтво, утверджував гуманістичні ідеї; симфонія сі мінор “Полонія», сонати для скрипки з фортепіано, концерт для фортепіано з оркестром, пісні на слова А.Міцкевича, К.Мендеса та А.Асника.

Однак основу творчості І. Падеревського як композитора складають твори для фортепіано. Кращі з них – «Польські танці», «Гуморески», Менует соль мажор, Польська фантазія для фортепіано з оркестром. Більшість фортепіанних п'єс – яскраві зразки його «співучої» виконавської манери, тканина яких рясно інкрустована інтонаціями, ритмами Польщі, в них ясно відчувається національний дух країни.

Як кожен свідомий поляк Падеревський мріяв бачити свою Батьківщину вільною і незалежною. Дружні стосунки з провідними державними діячами Європи і Америки зумовили його шлях до більш, ніж 50-річної діяльності на політичній арені. Міжнародна слава Падеревського-піаніста заставила широку громадськість прислухатися до промов Падеревського- політика.

На початковому етапі Першої світової війни, у березні 1915 р., разом з Г.Сенкевичем, І.Я.Падеревський очолив Генеральний комітет допомоги жертвам війни в Польщі і особисто лобіював створення аналогічних комітетів у Франції та Англії.

Слід віддати належне енергії, разом з тим, політичній інтуїції невтомного І.Я.Падеревського: у травні 1915 року, перебуваючи у США, він налагоджує тісні стосунки-контакти з колом впливових американських губернаторів, веде інтенсивне листування з відомими європейськими політиками країн, що входили до блоку Антанти, знаходить прихильність і підтримку у тодішнього президента США В.Вільсона. Проблема, якою опікується відомий політик-митець, все та ж – державна незалежність Польщі.

Ораторські здібності та яскрава харизма дозволили Падеревському переконати президента В.Вільсона оголосити однією з умов Версальського миру відновлення Польщі. 11 листопада 1918 року у Договорі про завершення першої світової війни пунктом № 13 став пункт, яким затверджено незалежну і цілісну Польщу.

У грудні 1918 р. І.Падеревський із тріумфом повертається на Батьківщину. З січня 1919 року він стає першим прем’єр-міністром і одночасно міністром закордонних справ Польської держави. Пробувши рік у владі, Падеревський на деякий час відходить від політики, і врешті приймає рішення до концертної діяльності.

Від 1921 р. музикант знову чарує своїм мистецтвом слухачів Європи, США, Канади. Широке коло шанувальників здобув і в екзотичних віддалених куточках світу: Південній Африці, Австралії та Новій Зеландії, на Кубі і в Південній Америці.

Тріумфальним успіхом та широким розголосом у пресі, яка називала його «сучасним королем піанізму», супроводжувалися концерти польського музиканта у Києві, Львові. Але, незважаючи на широку географію гастрольних подорожей, перебуваючи у різних країнах, найкращим місцем на землі , зі слів нащадка роду Падеревських Евеліни Боровецької, Ігнацій Ян Падеревський вважав Поділля.

Падеревський, один з найбагатших і найбільш високооплачуваних музикантів світу, був відомим меценатом. Із надзвичайною щедрістю він підтримував усі громадські організації польських патріотів, заснував фонд його імені для підтримки молодих польських композиторів у Америці. На кошти митця було споруджено чимало пам'ятників видатним діячам світової культури; І. Падеревський був одним із фундаторів пам'ятника-меморіалу Грюнвальдській битві у Кракові , фінансував видавничу справу, а також будівництво санаторіїв, концертних залів тощо.

Митець написав і цілий ряд музикознавчих праць, крім того його перу належать передмови до книг Ч.Келлога «Jadwiga Polands Great Queen» (Нью-Йорк, 1931) і до французького видання листів Шопена в опрацюванні Г.Опєнського «Lettres de Chopin» (Париж, 1933). У ті ж роки диктував свої спогади, які охоплювали період до Першої світової війни і вийшли під назвою «Мемуари Падеревського» (Лондон, 1939).

Безпрецедентним для того часу було упорядкування і видання у 27-и томах творів польського класика Ф. Шопена, фанатичне захоплення яким проявлялося у Ігнація Падеревського, насамперед, у неповторному виконанні його музики.

З великою приємністю хочу додати, що фонди «Тімірязєвки» мають це рідкісне цінне видання. Є в її фондах і ряд звукозаписів, які донесли до нас найкращі зразки унікального мистецтва І. Падеревського: музичні твори Ф.Шопена у виконанні талановитого співвітчизника і творів І. Падеревського у виконанні С. Рахманінова.

Бурхлива творча енергія не покидала митця і в останні роки його життя. У 1936 р. маестро Падеревський зіграв роль самого себе у кінострічці угорського кінорежисера Л.Мендеса «Місячна соната», яка увіковічила для нащадків постать та майстерність великого музиканта.

З вибухом Другої світової війни Падеревський очолив Національну раду Польської Республіки, а його швейцарська садиба стала важливим центром діяльності польської політичної еміграції.

У 1940 р., попри проблеми зі здоров'ям і похилий вік, відданий патріот Падеревський виїхав до США, де його діяльність була спрямована на боротьбу за незалежність своєї країни.Але стан здоров'я митця-політика різко погіршився і у червні 1941 р. у Нью-Йорку, І. Падеревський помер.

Ігнацій Ян Падеревський – постать цікава і багатогранна. Її подальше вивчення вимагає глибокого аналізу польських, українських, російських, англійських, американських, німецьких, французьких джерел. Це дало б можливість у більшій мірі збагнути велич і значимість цієї непересічної людини, яка розпочала своє життя на українському Поділлі. Таке унікальне поєднання в одній шляхетній душі рис політика, патріота, митця могла виплекати саме ця земля.

Література

1. Бортняк, А. Славетний земляк із Поділля / А.Бортняк // Вінниччина. – 2000. – 17 листоп.

2. Верещагіна, О.Є. Подолянин І.Я.Падеревський / О.Є.Верещагіна // Наукові записки ВДПУ ім.М.Коцюбинського. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 99-104.

3. Грабовський, В. А світ цей музикою зветься / В.Грабовський // Уряд. кур’єр. – 2002. – 15 черв.

4. Гребельський, С. Курилівка – колиска знаменитого піаніста / С.Гребельський // Вінниччина. – 1996. – 12 груд.

5. Зубачевский, В.А. Геополитические планы Германии, Польши… / В.А.Зубачевский // Славяноведение. – 1999. – № 4. – С. 41-49.

6. Історичні постатті Хмільника. Падеревський // Життєві обрії. – 2002. – 3 серп.

7. Краткая история Польши. – М.: Политиздат, 1983. – 446 с. – Із змісту: [Про Падеревського]. – С. 232, 246, 252, 289, 310, 323.

8. Сітенко, Т. Польські піаністи в концертному житті Києва / Т.Сітенко // Сучасність. – 2006. – № 4. – С. 145-153.


Берегиня української літератури

До 80-річчя від дня народження Михайлини Хомівни Коцюбинської*

Кравченко Л.В.,

науковий співробітник Вінницького літературно-

меморіального музею Михайла Коцюбинського

Важко переоцінити значення, яке мають для нас у суспільстві спадкоємці великих імен, ті, що залишаються всупереч усьому вірними своєму імені…

Михайлинина культура і справжність були незримо присутні біля нас, як камертон.

Небога “Сонцепоклонника”, вона своєю працею, своєю присутністю в українській культурі творить підсоння, в якому виростає щось путнє.

Євген Сверстюк

Коцюбинська Михайлина Хомівна – племінниця М.М.Коцюбинського, літературознавець, критик, перекладач.

Дитинство і рання юність її минали в атмосфері специфічній – в атмосфері літературно-меморіальних музеїв Михайла Коцюбинського, перші три роки життя – у Вінниці, далі – у Чернігові. “Коли заходжу до невеличкого подвір’я Вінницького музею – все якесь несучасне, – згадує Михайлина Хомівна, – все “з минулого століття”, мовби незахищене від наступу великого міста, що кільцем оточило його (а якщо й захищене, то щитом культури і пам’яті людської), – мене завжди огортає тепла хвиля. Адже це та точка на земній кулі, яка є моєю малою вітчизною – саме тут я вперше побачила світ. Надто не довго прожила я на цьому подвір’ї, щоб пам’ятати щось чітко й свідомо. Хіба що в підсвідомості живуть якісь не окреслені розмиті образи – стара комора, лавочка під липами, груші-глеки, пісня “Ой, ти дубе, дубе”, якої співала мені няня Ганя… Все тоді було велике й загадкове”.

Народилася Михайлина Хомівна Коцюбинська 18 грудня 1931 р. у цьому будиночку і, навіть, у тій самій кімнатці, що й її дядько – Михайло Коцюбинський. І назвали її на честь його. П.Г.Тичина привітав батьків із народженням доньки телеграмою: “Михайлина своє знає, кріпне і росте”.

Мати, Катерина Яківна Бедризова, кримська вірменка за походженням, росіянка за мовою і освітою, пов’язавши свою долю з батьком – Хомою Михайловичем Коцюбинським (вони зустрілися на початку 20-х рр. у Києві, в дитячому будинку на Куренівці, де батько був директором, а мати – вихователькою), а відтак, з іменем Коцюбинського, почала активно українізуватися. Прилучалася до української культури, створюючи разом із батьком відкритий його зусиллями 1927 р. у Вінницькому будинку, де народився і провів юнацькі роки письменник, літературно-меморіальний музей, перший в Україні.

Батько – Хома Михайлович Коцюбинський, брат письменника, молодший від нього на 7 р., не мав ґрунтовної вищої освіти – закінчив у Москві Народний університет Шанявського. До революції працював акцизним чиновником, досить довго жив у Петербурзі, був членом українського братства, очолював Товариство народної тверезості. Людина практична і напрочуд енергійна, з природним розумом, що компенсувало брак систематичної освіти, талановитий господарник, він кожну справу, за яку брався, доводив до пуття. Тож не дивно, що заслугою саме Хоми Михайловича було створення музеїв старшого брата у Вінниці і Чернігові.

1935 р. батьків було відлучено від виплеканого ним Вінницького музею і переведено до Чернігова – створювати у занедбаній чернігівській садибі Коцюбинського новий, аналогічний музей.

Щасливо й наповнено минали дитячі роки Михайлини Хомівни – серед цікавих людей, які приходили в музей, у розкішному садку, де все буяло, квітло й росло, серед книжок, від яких її неможливо було відірвати. Така прекрасна атмосфера сприяла всебічному розвитку маленької Михайлинки, яка вже у восьмирічному віці частенько заглядала в енциклопедії, намагаючись знайти відповідь на питання, що її особливо цікавили, вивчала французьку мову. Набуте у дитинстві чуття мови допомогло згодом Михайлині Хомівні у перекладацькій діяльності.

А далі – війна. Завдяки старанням батька, вдалося вивезти в евакуацію (столиця Башкирії Уфа) практично усі експонати музею.

Перший в евакуації рік був дуже тяжким і голодним. Відчуття відірваності від рідної землі, цілковитої невпевненості, перспектив гнітило і об’єднувало всіх земляків, які приходили “на печену картоплю” – так називалися посиденьки, що регулярно відбувалися у Коцюбинських першої башкирської зими в товаристві професора С.І.Маслова, письменників Ю.Яновського, П.Тичини, М.Рильського, Л.Смілянського.

Перші шкільні враження були невеселі – холодні класи, радість від шматка чорного хліба, який давали на сніданок. Та на все життя зберегла Михайлина Коцюбинська теплі спогади про свою першу вчительку в Уфі – Євстолію Лаврентіївну Перескокову.

Повернулися із евакуації до Чернігова влітку 1944 р. Будинок музею вцілів, але був у жалюгідному стані, садок заріс бур’яном. Батько тяжко переживав усе це. Кидався щось ремонтувати, щось копати, садити, та сили вже були не ті (за плечима 74 роки), до того ж десь по дорозі додому загубився вагон з експонатами. Хома Михайлович захворів – мікроінсульт. Якби вагон не віднайшовся (а це сталося десь через місяць), мабуть, родина вже тоді попрощалася б з ним. Та він прожив іще 12 років. Музей було відновлено, знову забуяв красою садок.

Повернувшись із евакуації, Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжила навчання в одній із чернігівських шкіл. Головним було справжнє систематичне вивчення української мови, чого бракувало в Уфі. Як завжди, багато читало – світової, російської класики, любов до якої – Толстой, Чехов, Блок – зуміла прищепити мати. З пожадливістю неофіта поглинала українську літературу – все, що траплялося. Саме тоді по-справжньому відкрила для себе Шевченка, П.Куліша, Л.Українку, О.Кобилянську. Твори Михайла Коцюбинського знала досконало і дуже любила. Влітку, коли в музеї було багато відвідувачів, допомагала екскурсоводу.

Велике місце у духовному дозріванні Коцюбинської відігравала музика. Любила відвідувати концерти і сама вміла грати на фортепіано. Пробувала писати вірші, правда досить рано зрозуміла, що поет з неї ніякий, і припинила ці спроби, дозволяючи собі віршувати хіба що в перекладах.

1949 року, закінчивши школу із золотою медаллю, вона стала студенткою українського відділення філологічного факультету Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Вона багато читає, стає членом наукових гуртків, виступає з доповідями на семінарах, студентських конференціях.

Після закінчення університету (1954 р.) Михайлину Хомівну залишили в аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Під керівництвом академіка О.І.Білецького вона працює над дисертацією “Поетика Шевченка і український романтизм ”, яку успішно захистила 1958 р., відкрила цілі поклади невідомого самій з історії української, і не лише української, літератури. Це були роки нагромадження знань, естетичного вироблення, створення культурних передумов для самостійного творчого життя.

Велике значення у житті М.Коцюбинської відігравала музика. На перших курсах вона брала уроки гри на фортепіано у тоді ще аспірантки, а згодом викладача консерваторії І.Царевич, та невдовзі заняття довелося кинути через хворобу сухожиль на правій руці та й за браком часу.

1956 р. помер батько. Мати змушена була покинути музей, передавши його новому директору – дочці Коцюбинського Ірині Михайлівні. То були нелегкі для Михайлини Хомівни та її матері часи. Ірина Михайлівна Коцюбинська здавна була налаштована вороже до Хоми Коцюбинського. Після розвінчання особи і реабілітації Юрія Коцюбинського Ірина Михайлівна почала активно поширювати чутки про те, що Юрія було заарештовано за доносом Хоми. І хоча документальних підтверджень не наводилося, цьому вірили.

Михайлина Хомівна навчалася тоді в аспірантурі й майже весь час пересиджувала у Чернігові, намагаючись якось захистити від чуток і пліток свою хвору матір (саме тоді у неї на нервовому ґрунті почала розвиватися злоякісна хвороба крові, від якої вона згодом і померла). Довелося взяти не себе справу передачі музею новому директору. Бо хвора мати просто не витримувала спалахів негативної енергії.

До Інституту літератури, директором якого на той час був академік О.І.Білецький, Михайлина Хомівна потрапила восени 1957 р. після закінчення аспірантури на новостворений відділ теорії літератури. Тут зустрілася зі своїми ровесниками, з якими об’єднувала спільність інтересів, умови виховання та перспектива, що відкривалася. Гуртом ходили до театру, у філармонію, на природу, співали в хорі. Постійні прогулянки до лісу, вогнище, пісні – народні, бардівський фольклор. Влітку – човнами по Прип’яті в товаристві Світличних, Стусів, Іванисенків, Сверстюка, хіміків Дворків, Володимира Тельнюка з родиною, художників: Г.Севрука, А.Забий.

В Інституті літератури Михайлина Коцюбинська очолила семінар молодих науковців Залюбки збиралися разом, самі визначали теми для обговорення, організовували літературні вечори молодої поезії (якщо вдавалось обійти партійне керівництво), на яких виступали “новобранці поезії” Драч, Вінграновський, Коротич, Дзюба.

В 60-ті рр. особливу роль у становленні М.Х.Коцюбинської відігравав Є.Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів, просто його присутність багато важили в її житті. Тоді ж увійшов у її життя і В.Симоненко.

Саме в цей час набирав обертів шістдесятницький ренесанс. У Києві почав діяти Клуб Творчої молоді “Сучасник”, який об’єднував розрізнених досі однодумців із різних творчих галузей – літераторів, художників, музикантів, театральних діячів. Головними об’єднуючими постатями були І.Світличний, А.Горська, В.Зарецький, Л.Танюк. Активну участь у його діяльності брала і Михайлина Хомівна.

Зав’язувалися міцні контакти між Києвом і Львовом, де почав діяти аналогічний Клуб, очолюваний М.Косівим. Першим перекинув місток між Києвом і Львовом І.Світличний. З його листом-рекомендацією до молодого мистецтвознавця Б.Гориня поїхала М.Коцюбинська до Львова, яка дедалі глибше відкривала для себе це місто, цей непересічний феномен сучасної міської української культури. В кінці 50-х рр. під час подорожі туристичним маршрутом відвідала в Карпатах місця, які описував у своїх творах М.Коцюбинський, познайомилася з побутом та традиціями гуцулів.

Після смерті О.Білецького (1961), коли у директорське крісло сів Шамота, атмосфера в Інституті ставала дедалі напруженішою. На той час у відділі теорії літератури працювали: Коцюбинська, Іванисенко, Світличний, Сивокінь, аспіранти Стус і Бадзьо.

“Час” настав 1965 р. Навесні звільнили з Інституту Юрія Бадзя за участь у несанкціонованому вечорі на верстатобудівному заводі (точніше, за підготовку цього вечора). У серпні арештували Світличного – на той час він уже не працював в Інституті. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі “Україна”, коли на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” І.Дзюба повідомив про арешти серед української інтелігенції і за закликом В.Чорновола, підтриманим Стусом, на знак протесту встали чимало людей, серед яких і Михайлина Коцюбинська. Подія набула великого розголосу. Стуса буквально через кілька днів було виключено з аспірантури. Репресії, які прокотилися серед української інтелігенції, позначилися і на долі Михайлини Коцюбинської. Почалася процедура виключення її з партії, що розтяглася більше, як на півроку. Внутрішньо Михайлина Хомівна давно була готова скинути з себе тягар партквитка, поводилася незалежно й намагалася пояснити мотиви своєї поведінки, довести, що вчинила правильно.

У червні 1966 р. поклавши партійний квиток на стіл, Михайлина Хомівна, вийшовши з обкому партії, зітхнула з полегшенням, почувалася щасливою і вільною, хоч добре знала, що означало в той час виключення з партії. На Володимирській гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково – адже він знав про “урочистості”). Вони сіли на лавочку, дивились на Дніпро, і В.Стус читав свої переклади з Лорки.

В Інституті, де далі працювала Коцюбинська у відділі шевченкознавства, атмосфера була напружена, тому довелося звільнитися. 1968-й рік опинившись “на вулиці”, без засобів існування, з 7-річною дитиною на руках. Згадує М.Коцюбинська: “В одному з інтерв’ю мене запитували, чи захищало мене ім’я під час репресій. Що ж, певною мірою, звісно, захищало – передусім від арешту. Щоб арештувати людину з таким гучним в Україні прізвищем, треба таки було мати більш-менш вагомі докази провини і реальний “склад злочину ”.

Треба було шукати якусь роботу, якийсь заробіток, та це було не легко. Хоч би куди Михайлина Хомівна потикалась у пошуках роботи – всюди було глухо. Згодом, за клопотанням товаришки з Канади Марії Скрипник (діячка прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади, редактор його органу англомовної газети “The Ukrainian Canadian”, перекладачка української літератури на англійську мову), вдалося влаштуватися на роботу у видавництво “Вища школа” у відділ уніфікації наукової термінології, де вона займалася літературним редагуванням з ухилом у суто термінологічну роботу. Там Михайлина Хомівна пропрацювала 18 років. Це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового й літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного слова, а книжки вилучали з бібліотек. Ховаючись від постійних переслідувань, обшуків, М.Коцюбинська почала працювати над працею “Світ ловив мене …”, матеріали якої ховала на кухні (жила на той час у комунальній квартирі, де кухня була спільна із сусідами) під кухонними меблями сусідів без їх відома.

10 січня 1972-го стартувала широкомасштабна репресивна кампанія проти українських інакодумців, вони ж – українські буржуазні націоналісти. Було арештовано Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Чорновола та ін., трохи згодом І.Дзюбу, Н.Світличну, затримано З.Франко.

У тому всьому треба було жити, працювати, підтримувати одне одного. Перші два місяці після початку репресій Михайлину Хомівну не чіпали – потім “згадали” і почали регулярно викликати на допити до КДБ. Розпочався перший раунд двобою з органами.

Другий раунд розпочався, коли І.Дзюба виступив з покаяною статтею, і Михайлина Хомівна написала йому з цього приводу листа. Причому домовилася з одним знайомим, що той йому цього листа передасть у нього вдома просто в руки. Так і було зроблено. Утім, хто міг передбачити, що саме в цей час у Дзюби вдома був хтось із КДБ і того листа одразу ж забрали.

Репресивний зашморг навколо Михайлини Хомівни почав тугіше затягуватися 1977 р. у зв’язку з арештами членів Гельсинської групи, до якої вона формально не належала, але активно спілкувалася з деякими її членами.

23 квітня 1977 р. (якраз на 16-річчя своєї доньки) було зроблено обшук і знайдено примірник відозви Гельсинської групи. За кілька днів у видавництві було скликано збори колективу видавництва, на яких стояло питання про звільнення з роботи за антирадянську діяльність.

“На роботі мене контролювали на кожному кроці. – згадує Михайлина Хомівна. – Якось я поїхала у вихідні до Чернігова на могилу батьків і в понеділок запізнилась на роботу хвилин на п’ятнадцять – за це мене позбавили “тринадцятої зарплати”. Я не могла вийти з видавництва бодай на хвилину в побутових потребах – відразу догана. Такий собі міні-табір на робочому місці”.

Протягом більш як двох десятиліть Михайлина Хомівна була відірвана від Інституту. До неї доходили відомості про ті ідеологічні катаклізми й чистки, що там відбувались.

Наближалися нові часи. У повітрі – передчуття змін. Десь із кінця 80-х, уже за “перебудови”, почала час від часу бувати в Інституті. Більшість табу вже було знято і дихати стало легше. Погодилася розповісти про В.Стуса саме в Інституті, звідки його було брутально викинуто. Адже про нього тут нічого не знали.

На радісних хвилях гласності й перебудови Михайлина Хомівна кілька разів їздила до Москви, широко пропагуючи творчість В.Стуса. Так ім’я поета виходило на всесоюзний художній кін, що було важливо як стимул для оприлюднення Стусового слова у себе вдома. Справа ця широко набирала обертів: перші добірки в газетах і журналах, нарешті, перша на рідній землі збірка вибраного “Дорога болю” (1990) з передмовою М.Коцюбинської “Страсті по Вітчизні”. На І Конгресі україністів 1990 р. виступила з доповіддю “Феномен Стуса”.

Приятельські відносини Михайлини Коцюбинської із Борисом Дмитровичем Антоненко-Давидовичем переросли у щире та взаємне почуття кохання, що мало завершитися одруженням. Та, попри велике бажання і намагання Бориса Дмитровича одружитися із Михайлиною Хомівною, так і не вдалося. Ця ідея дуже не сподобалася синові Антоненко-Давидовича Євгенові, який доклав дуже багато зусиль, щоб перешкодити бажанню батька. Що йому і вдалося.

1988-го Михайлина Коцюбинська вступила до Спілки письменників. Перешкод тоді вже не існувало ніяких, навпаки, сприяння. Реальною і вагомою ознакою змін у суспільстві було те, що М.Коцюбинську в 1987 р. випустили за кордон – до Чехословаччини. З того часу й почались численні відрядження за кордон із виступами в університетах та доповідями на міжнародних конференціях в Польщі (1988), Парижі (1990), Канаді (1992), Великобританії (1993).

З 1992 р. вона систематично працює у відділі рукописних фондів Інституту. Формування архіву Стуса і праця – нелегка, але радісна – разом із сином поета над підготовкою багатотомного видання його творів. Ця праця увінчалась успіхом – маємо дев’ять книг Стусової спадщини. Крім підготовки до друку Стусового доробку, Михайлина Хомівна опрацьовувала епістолярний архів З.Геник-Березовської та О.Ольжича.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжує плідно працювати. У 1990 р. побачила світ її монографія “Етюди” про поетику Шевченка”. Опублікувала низку статей про “шістдесятників”, Павла Тичину тощо. 1993 р. вийшла друком книжка вибраної поезії французького поета Жака Превера “Видовище”, де більшість перекладів, а також передмова належать М.Коцюбинській. Перекладає з англійської (вірші канадської поетеси Полін Джонсон). У 2003 р. побачила світ книга “Листи до Михайла Коцюбинського” в 4-х томах, де Михайлина Хомівна була відповідальним редактором. У 2004 р. вийшло двотомне видання “Мої обрії”, а в 2006 р. – “Книга споминів”.

Вона – лауреат премій ім.В.Стуса (1991), ім.О.Білецького (1993), фундації Антоновичів (1995), ім.М.Коцюбинського (1998), ім.О.Теліги, Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2005).

На протязі всього свого життя Михайлина Хомівна ніколи не забувала свою маленьку батьківщину. Завжди підтримувала зв’язки з Вінницьким музеєм М.Коцюбинського. Неодноразово приїздила на Великодні читання, приурочені дню смерті письменника, які проводилися у Вінниці, Бару, на святкування 70-річчя відкриття музею 8 листопада 1997 року. На жаль, останнім часом здоров’я не дозволяє Михайлині Хомівні багато подорожувати, вона все рідше і рідше буває в музеї, але взаємозв’язок підтримується по телефону. Вона постійно передає у фонди книги, рукописи, фото, цікавиться сьогоднішнім життям Вінницького музею М.М.Коцюбинського.

Література

1. Коцюбинська, М.Х. Поет : передм. // Стус, В. Твори: в 4 т., 6 кн. / В.Стус. – Л., 1994. – Т. 1, кн. 1. – С. 7-39.

2. Слово про батька : (спогади про Хому Михайловича Коцюбинського): (Рукопис. 11.05.1997 р.). – 5 с.

3. Коцюбинська, М.Х. Само собою наповнення : [інтерв'ю] / М.Х.Коцюбинська; записала Н.Білоцерківець // Укр. культура. – 2001. – № 1/12. – С. 2-4.

4. Коцюбинська, М.Х. Мої обрії : монографія : у 2 т. / М.Х.Коцюбинська. – К.: Дух і Літера, 2004.

Т.1. – 336 с.

Т. 2. – 386 с.

5. Коцюбинська, М.Х. Книга споминів / М.Коцюбинська. – К.: Акта, 2006. – 27 с.

* 7 січня 2011 року Михайлина Хомівна Коцюбинська відійшла у вічність.


Жанна Колодуб – вінницький маестро

Лосовська В.П.,

викладач культурології Вінницького коледжу НУХТ,

заслужений працівник освіти України

Культурологічні процеси в Україні формуються на засадах багатовікових вітчизняних традицій і в загальному контексті європейської та світової інтеграції з орієнтацією на загальнолюдські демократичні цінності громадянського суспільства.

І в цьому ключі доречно відмітити неоціненний художньо – естетичний скарб – музику. Адже наше життя неможливо уявити без музики. Ми її відчуваємо на кожному кроці.

Численні переклади з історії дають нам можливість переконатися у тому, яка насправді велика і різноманітна роль музики в житті людства.

Музика виховує нас у такий спосіб, що ми навіть цього не помічаємо. Композитор, який би твір він не створив – пісню, оперу, симфонію, п’єсу, прагне збагатити музику великою ідеєю, щирими почуттями. Сприймаючи і насолоджуючись музикою, ми проймаємося задумом композитора, співчуваємо його героям, хвилюємося разом з ним, вбираємо в себе добро і справедливість. А відтак – самі стаємо кращими, красивими у помислах та діях.

Українська музична культура збагатилася іменем талановитого композитора Жанни Колодуб.

Її творчість співзвучна нашому сьогоденню, тому близька і зрозуміла багатьом.

Жанна Юхимівна Колодуб народилася 1 січня 1930 р. у місті Вінниці в родині відомого скрипаля Юхим Брондза і альтистки Віри Войцицької.

Закінчила музичну школу по класу скрипки і фортепіано, Київське музичне училище (за 2 роки, також за двома спеціальностями). Далі музичну освіту здобувала у Київській державній консерваторії в класі заслуженого діяча мистецтв України, професора К.Михайлова. Саме тут фортепіано остаточно перемогло скрипку, і як піаністка вона досягла неабияких успіхів.

Будучи студенткою Національної музичної академії України, Жанна проявила себе талановитою піаністкою. Вона майстерно виконувала найскладніші твори фортепіанного репертуару. Та обдарованій дівчині цього було замало, тому вона поряд із виконанням твору ще з дитинства захоплювалась композицією. Тому під час навчання у консерваторії Жанна почала відвідувати заняття видатного українського композитора Б.Лятошинського.

Проявляючи велику зацікавленість у вивченні нових напрямів та течій у сучасній мережі, вона відвідувала усі концерти і пленуми спілки композиторів.

На одному з таких пленумів вона зустріла молодого, талановитого композитора Левка Миколайовича Колодуба, який став для неї коханим чоловіком, надійною опорою, вірним другом, і,не менш важливо, – головним учителем на все її життя.

З того часу утворилася ця унікальна сім’я, де панує дух творчості та непідробного інтересу до музичного життя у всіх його проявах. Дві яскраві особистості, яких поєднала любов до мистецтва, живуть разом уже 55 років!

Ось таке діамантове подружжя композиторів, корені якого є на нашій вінницькій землі.

Жанна Юхимівна відома як талановитий композитор і педагог, чудова піаністка, активний громадський діяч, майже все своє життя пов’язала з НМАУ, де здобула вищу освіту і там же почала трудову діяльність (16 років працювала концертмейстером), а в даний час уже протягом п’яти десятиліть


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше