ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

Версія для друку

Бойова юність Василя Земляка

Роговий О.І.,

краєзнавець, начальник архівного відділу Липовецької райдержадміністрації,

Голова міжрайонного краєзнавчого товариства «СОБ»,

заступник голови обласної організації Національної спілки краєзнавців України,

член президії Вінницького краєзнавчого товариства «Поділля»,

експерт екологічної асоціації «Зелений світ»

Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само, як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді, як я без тебе ніхто. Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини – той залишається без жодної. Доки є ти – ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке будь-коли сотворяли і обіймали люди.

Василь Земляк

Уродженець Липовецького району, письменник Василь Земляк (по метриці Вацек) став лауреатом Національної Шевченківської премії завдяки тому, що у своїх творах описав пережиті серцем переломні десятиліття страшного ХХ-го віку. Зокрема, враження воєнної пори відбилися у повістях “Гнівний Стратіон” (1960), “Підполковник Шиманський” (1966), “Ніч без милосердя” (1974), кіноповістях “Останній патрон”, “Олесь Чоботар” (у книзі “Чарівний кінь”, 1978), романах “Лебедина зграя” (1971) і “Зелені млини” (1976), сценаріях художніх фільмів, оповіданнях, нарисах.

На жаль, подробиці вогненних років Землякової юності у радянський час не афішувалися. Справа у тому, що “пильні” цензори старалися применшити роль сформованого без “керівної ролі” Комуністичної партії Ружинського партизанського з'єднання (саме там наш земляк командував взводом, а потім – кінним загоном ім.О.Суворова, що діяв на території Вінницької, Житомирської і Київської областей).1

Громи Другої світової війни торкнулися молодого юнака ще взимку 1940-го. Тоді готувався новий радянський наступ у Фінляндії, і Василь виступав від імені комсомольської організації на зборах у сільській школі. 2

До цих пір незрозумілі обставини, чому Василь Сидорович залишився на окупованій німцями території. По закінченню у 1939 році Юзефівської середньої школи він освоїв 2 курси Бердичівського учительського інституту і вступив до Харківського училища Ц.П.Ф. (цивільного повітряного флоту). Та весною 1941-го студент Харківського авіаучилища повернувся у Миколаївку і, маючи призовний вік, чомусь не відступив разом зі своїми однокласниками.

За однією з версій – важку операцію мали робити матері (це вслід за братом повторюють усі біографи письменника). За іншою – «з березня 1941 року вибув із училища по хворобі, де і захопила окупація противника» (з нагородного листа 1944 року). 20 липня 1941-го року німецькі частини зайняли Миколаївку Самгородоцького району, де тоді мешкали Вацеки. У селі поселився комендант Кляуз, який став насаджувати «новий порядок» грабунків, репресій, убивств. Багатьох миколаївчан – вихідців із колишньої Австро-Угорської імперії – записали до «фольксдойчів» з усіма «привілеями». Звичайно, що в таких умовах руху опору великої підтримки не було. Та горіла земля в окупантів під ногами. Народні месники здійснили напад на розквартировану в селі роту вермахту. За період окупації пустили під укіс з найближчої залізничної гілки три ворожі ешелони. Деякі з них – на рахунку створеної у лютому-березні 1942-го групи у складі Вацека, Корнюка, Моркеса, а також партизанського загону «Залізничник» Козятинського р-ну, до якого теж приписують Василя Земляка. 3

Як пізніше згадував брат письменника Ілля: «З перших днів окупації Василя почали переслідувати німецькі власті. Довелося йому, сім‘ї пережити надзвичайно складні ситуації й тривожні випадки. Не раз він стрічався віч-на-віч зі смертю, але умів виходити із надзвичайних перипетій.

Вже восени 1941 року згуртував навколо себе друзів, комсомольський актив із навколишніх сіл (особливо в підпільну роботу вливалася молодь з Юзефо-Миколаївського цукрокомбінату, Йосипівки, Михайлина, Флоріанівки). Допомагали підпільникам і робітники заводу, і місцеві лікарі, й охоронці цукрозаводу, а трохи пізніше до них почали приєднуватися полонені солдати й офіцери Радянської Армії. Працювали підпільники і в поліції, входили в довір'я до німецької влади, шукали доступів до секретних документів. Особливо цінні відомості здобував і своєчасно застерігав підпільників про небезпеку колишній Василів однокласник, який служив у поліції. Це був надзвичайно розумний і рішучий хлопець, котрий неодноразово рятував брата і його товаришів». 4

У розсекречених нині «партизанських архівах» (а це – «перевірені» дані райкомів Комуністичної партії) ми не знайдемо підтвердження титанічних зусиль по формуванню підпілля, і взагалі про Василя Земляка. Це не випадково. Тоді воно було націоналістичним і члени ОУН настійливо проникали у новосформовані органи влади (згадуваний поліцай-інформатор скоріше всього мав такі переконання). Цікаво, що сам Вацек ходив у темно-зеленій німецькій шинелі. 5

На той час Василь Вацек уже воював у складі народних месників сусідньої області. Мова йде про партизанський загін ім. Ружинського району, який уже по війні за величезний масштаб діяльності на межі трьох областей охрестили Ружинським партизанським з'єднанням. На заході сфера його оперування простяглася через Погребище до лінії Козятин-Бердичів, бо слабкий Вінницький підпільний центр не зміг поширити сюди свій вплив. Він був розгромлений влітку 1942-го. Саме з цього часу Василь Земляк і рахував свій партизанський стаж. Про подібний провал пише і дослідник творчості письменника Анатолій Скрипник: «Василь Земляк підтримував зв'язки з угорцями-залізничниками, вони мали перейти до його загону, але насамкінець усе зірвалося, угорців розкрили, вцілів тільки один, він і воював у загоні ім. Суворова. У Козятині працював і менший брат Василя – Ілько, він був у нас спеціаліст по залізниці... Тричі підлітка забирали в неволю до Німеччини, тричі він тікав».6

Відомо, що вже у 18 літ Василь Вацек був у якомусь загоні. Отже, прийом у партизанську сім'ю мав відбутися до кінця квітня 1942-го, бо тоді нашому герою «стукнуло» уже 19. Офіційно ж Земляків партизанський стаж рахувався з травня того року (про що нижче). А до цього можна говорити про національне підпілля, окружний координатор якого «Липовий» саме в той час був схоплений нацистами. «В тому селі, де його зловили німці, він уже заарештований, звернувся до зібраних селян із закликом боротися за державу». До речі, на той час націоналістична група існувала у Юзефівці (Йосипівці), на Юзефо-Миколаївському цукрозаводі. Там же пізніше фіксується і диверсійна група, у складі якої числився Василь Вацек.7

Про назву першого Землякового загону прохопився Олекса Ющенко із Чернігівської Хоружівки – рідного села 3-го Президента України: «Пам'ятаю вечір у Спілці письменників, присвячений 30-й річниці Перемоги... Я прочитав уривок з переданої радіостанцією імені Тараса Шевченка в 1943 році відозви до партизанів і вірша, присвяченого партизанському загону імені Богуна. Місце дії загону в передачі не було вказане.

Ось цей уривок:

«Дорогі брати і сестри!

Здригається земля від важкої ходи війни. Димом і туманом непроглядним закривається обрій України. Та крізь чорні хмари і завіси диму пробивається все з більшою силою і світить чарівним світлом промінь. Сонячний промінь нашої Перемоги.

І сили немає у світі ні в кого.

Щоб у темряві промінь тримать золотий.

Партизани і партизанки! Будьте сміливими і безстрашними в бою з фашистською поганню. І далі не давайте ворогові спокійно дихнути. Вас, як вогню, бояться фашисти і їх прихвосні.

До багатьох прославлених загонів приєдналася й слава загону імені Богуна».

Коли я закінчив читати, до мене підійшов схвильований Василь Сидорович і сказав:

– Так це ж ти читав про наш загін імені Богуна! Він діяв у Вінницькій області. Мене, вісімнадцятирічного, було прийнято у партизанську сім'ю. Потім загін виріс, а з часом йому присвоїли ім'я Суворова.

Можливо, розгадка зміни назви загону (із символу української звитяги Богуна на російського полководця Суворова) є в репліці обласного провідника ОУН на Вінниччині Є.Алетіяно-Попівського про те, що чехи «вислуговувались москалям».9 Хоча, ймовірніше, свою роль зіграли різні обставини, про які поговоримо нижче. У Держархіві Вінницької області проходить підпільно-диверсійна група Юзефо-Миколаївського цукрозаводу, але лише з серпня 1942-го. Носила вона ім'я Суворова, діяла у Погребищенському і Липовецькому районах (керівник Холоша Н.О.).10 Замовчування існування місцевого підпілля до серпня 1942-го могло пояснюватися лише ідеологічними чинниками.

У Київському центральному державному архіві громадських об'єднань (ЦДАГО) мені пощастило натрапити на звіт партизанського загону Самгородоцького району (такий загін на Вінниччині згадували як диверсійну групу). Командиром його числиться Василь Андрійович Меркулов, старший політрук, колишній комісар 19-го мотоциклетного полку 16 механі-зованого корпусу 6-ї армії, оточенець. З серпня 1942-го року влаштувався робітником кінного двору, а потім вагарем Юзефо-Миколаївського цукрозаводу (приблизно тоді ж був розстріляний окружний провідник націоналістів Козятинщини «Липовий»).11

Цей же місяць офіційно названий початком зародження загону, сфера дії якого поширювалася між залізничними станціями Кордишівка та Голендри. Утворила загін молодь Миколаївки і Юзефівки Самгородоцького району. В списках особового складу з того ж таки місяця числиться і Вацек Василь Сидорович. При чому, як сказано у звіті:

«По залученню нових членів загону брав активну участь Вацек і Висоцький».12

Ось найбільші акції з участю нашого земляка:

«В липні 1943-го року на шляху із с.Кордишівки в Юзефівку був убитий начальник Самгородоцької жандармерії жандармський чиновник Ріхтер. В операції брали участь Вацек і Бистріцький.

З жовтня 1943-го року... ст. Кордишівка в 4год.45хв. було спущено під укіс німецький військовий ешелон. Рух на залізниці було зупинено на одну добу... В операції брали участь Меркулов... Вацек...

По завданню командира загону в листопаді 1943-го року члени загону Богачук, Козіюк, Вацек, Гнатовський, Конаршовський роззброїли в с. Михайлин групу поліції, яка евакуювалася із Сумської області. Під час роззброєння поранено одного поліцая. Операцією керував Вацек.

В листопаді 1943-го року із загону виділилися у самостійну групу і перейшли в інший загін наступні товариші: Вацек, Гнатовський, Бистрицький, Конаршевський, Паламарчук».

У звіті загону зазначається, що через Погребищенську підпільну організацію тримався зв'язок із Вінницею, але «після арешту Бердника Петра зв'язок обірвався» (1943р.).13

Із партизанським завданням до Юзефо-Миколаївського заводу прибула зв'язкова Ольга Чубар (родом із Мармуліївки Володарського району Київської області). Їх зустріч на явочній квартирі у лікаря обернулася взаємними почуттями на все життя. Мабуть, після цього невипадково наш земляк став діяти на межі з Київською областю, аж поки остаточно не переніс театр своїх військових дій до сіл Кашперівка, Денгофівка (Денихівка), Стадниця (на межі Тетіївського і Оратівського районів). 14

Анатолій Скрипник з перших вуст передав нам слова командира Ружинського партизанського з’єднання П.О.Шуляка, до якого врешті-решт пристав наш земляк: «Я спитав Пилипа Олександровича, коли до нього приєдналася підпільна група Василя Земляка. Відповів одразу – у травні 1942-го, а проте перевірив, знайшов старенький блокнот, де записано особовий склад загону...

...А починав війну на окупованій території Василь Земляк як один із організаторів підпільної групи, що діяла на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі поблизу Самгородка. Невдовзі комсомольці вирішили перейти до відкритої боротьби, почали шукати загін Пилипа Шуляка. Зробити це було нелегко, партизани блискуче конспірувалися, нікого з них підпільники не знали. Та все ж невеликий загін Василя Земляка натрапив на сліди ружинців, зустрівся з одним із взводів.

– Командир взводу, – згадує Пилип Олександрович, - не зміг розпізнати,що то свої хлопці, налетів на них, розходився, вимагав віддати зброю. Василь... запевнив взводного, що якщо вони зараз же не проведуть його до командира, якому він є найдавнішим і найбільшим другом, то Шуляк їм того ніколи не простить...

З першої ж зустрічі Василь Земляк і Пилип Шуляк швидко порозумілися між собою. Василь Сидорович став командиром окремого взводу-загону. Він сказав мені тоді, – розповідає Пилип Олександрович, – що хотів би назвати взвод іменем видатного полководця. Я не заперечував...».15

Контакти з П.О. Шуляком могли започаткуватися через оточення Івана Йосиповича Моркеса (з 1917-го року мешкав у тій ж Миколаївці Самгородоцького району, як і Вацеки). Один із родичів – завідуючий аптекою с.Турбова Липовецького району Володимир Адольфович Моркес – був німцями розстріляний разом із сім'єю.16 Нічого не залишалося, як мстити. У звіті Ружинського з'єднання за І.Й.Моркесом та його побратимами фіксується розстріл 3-х поліцаїв у сусідньому с.Михайлині (21 серпня 1942 року) і нальоти на Юзефівський завод (травень, липень 1943-го). До речі, напарником Василя Земляка під час сутички з Ріхтером був Микола Бистріцький – боєць взводу Моркеса. 17

Хоча В.С. Вацек вважався членом партизанського загону їм. Ружинського району з травня 1942 року, та його участь у бойових акціях фіксується там лише з літа 1943-го (при чому все частіше із передостанньою буквою «и» у прізвищі.) Зокрема, читаємо: «Груповим вогнем взводу Вацика знищено 2 літаки: 13 липня 1943-го року між с. Миколаївка-Флоріанівка, 10 листопада 1943-го року між с.Юнашки-Княжики Погребищенського району». 18

В архівах Ружинського партизанського з'єднання ім'я Вацека (Вацика) вперше вагомо зафіксовано 17 травня (описка – точніше 17 липня) 1943 року у зв'язку з убивством Самгородоцького жандарма Ріхтера (хоча, як ми вже бачили, воно фігурує також у звіті В.А. Меркулова). Мало хто знає, що В. Земляк особисто розстріляв і двох комендантів Дзюнькова Погребищенського району: Ковальського (15 липня) і Янца (20 жовтня 1943р.). 19

Початком системних згадок про земляковий загін у документах Ружинського з'єднання слід вважати 5 серпня 1943 року, коли взвод Є.І.Семенюка при підтримці взводу Вацика зробив наліт на станцію Кашперівка. Через 8 днів о 10-й годині вечора між станціями Оратів і Монастирище підірвали ворожий ешелон і знищили 153 окупанти. Серед активних учасників першим називається взвод Вацика. «Тут був страшний суд» – писав пізніше очевидець. 20

Особливо велику операцію провернули у с. Павлівка Оратівського району 3 вересня (в іншому місці названо 10 серпня) 1943 року, коли партизани своїм вогнем заставили ворога залишити багатий трофей – 8 (за іншими даними 10) справних автомобілів. Вони були збережені до приходу Червоної Армії. 21

З листопада 1943-го (коли згідно звіту В.А.Меркулова В.С.Вацек з товаришами «перейшов до іншого загону») літописці Ружинського партизанського з'єднання уже частіше згадують про сміливі акції його зводу – загону, де одночасно фігурують вірна і викривлена форми чеського прізвища нашого героя:

«9/ХІ – 1943року. Взвод Вацика був розміщений між трьома заводами: Кашпіровським, Стадницьким і Денготівським. Завданням було зберегти заводи в цілості. Цього дня розвідка доповіла, що в Стадниці у спиртозаводі стоять два бронеавтомобілі невідомо з якою метою. Німці п'яні, без свідомості, лазять по заводу. Взвод здійснив наліт, п'яних фріців було знищено, два бронеавтомобілі відбили з озброєнням. В операції відзначилися: Вацик, Іонін, Григорян, Зібрівський, Пономаренко і Бабкін.

23/ХІ – 1943 року. Взвод Моркеса роздавав склади з хлібом у с. Дзюньків Погребищенського району, у той час з'явився автобус з німцями, які їхали на фронт. Взвод зав'язав бій. Взвод Вацика знаходився у сусідньому селі і напав з тилу. Бій був короткий, було знищено автобус і 14 льотчиків, які їхали на Білу Церкву. В бою відзначилися: Вацик, Моркес, Папкін, Пономаренко, Зібровський, Іонін, Бистріцький, Слободянюк О. та ін.

30/ХІІ – 1943 року. Взвод Семенюка і Вацика патрулювали Денгохівський цукровий завод. У заводі з'явилися автомобілі з мінерами, які хотіли підірвати завод. Партизани їх відігнали і переслідували німців до с. Торосова Артівського району, де догнали німців і знищили 9 чол., а інші повтікали. В цій операції відзначились: Семенюк, Вацик, Григорян, Литвин, Бабкін та ін.

31/XII – 1943 року. Взвод Семенюка спостерігав за збереженням Кашпіровського цукрового заводу...

При підтримці взводу Вацека було скоєно наліт на містечко Тетієв, куди тікали німці. У районі налякані німці та поліція рахували, що це війська Червоної Армії і почали масово здаватися в полон, а у втікачів партизани стріляли. Тут було захоплено 8 автомобілів з мінами, які направлялися у Денгохівський цукровий завод для підриву. Було вбито 96 німців, взято в полон – 22, спіймано повністю поліцію району з її начальником і здано контррозвідці Червоної Армії по її приходу. Заводи Кашпіровський і Денгохівський залишилися неушкодженими. У цих боях відзначилися: Вацек, Семенюк, Литвин, Іонін, Пономаренко, Зібровський, Козлюк, Холоша, Григорян та ін».

У нагородному листі взводу приписується підрив 15 військових ешелонів. Там же дається їх перелік: 20.ІХ.1942 (паровоз і 14 цистерн з бензином), 27.X.1942, 26.Х. 1943 (два паровози), 5.ХІ.1943, 27.VI. 27.VIII. 1942, 18.Х.1942, 1.1.1943, 12.VIII.1943, 15.VIII.1943, 9.Х.1943 (2 паровози), 10.Х.943, 16.XI.1943 – “всього знищено 15 паровозів, 133 вагони, з них 14 цистерн з горючим. При цьому було знищено 9 танків типу “Тигр” при аваріях”. 23

Частково це було зроблено спільно із загоном Юзефо-Миколаївського цукрового заводу, про що визнається у звіті Ружинського з’єднання: “Взвод Вацека пустив під укіс 10 ешелонів, 72 вагони з живою силою і технікою ворога, за цей час відзначилися: Вацек, Зібровський, Григорян, Слободянюк і Янковський.

Підривна група Вацика і Меркулова пустила під укіс 5 паровозів, 54 вагони, на яких знищено 9 танків “Тигр” і 14 цистерн з бензином”. 24

(Повністю збережено орфографію документів, де одночасно трапляється написання як “Вацек”, так і “Вацик”).

За такі подвиги треба було представляти до звання Героя Радянського Союзу! Василь Земляк виявився єдиним бійцем Ружинського з’єднання, якого Пилип Шуляк подав відразу на три нагороди: Ордена Червоної Зірки, Ордена Вітчизняної війни II ст. і Медалі “Партизан Великої Вітчизняної війни” І ст. Командир 5-го взводу 1-го партизанського загону ім. Ружинського району характеризувався як “вірний патріот Радянської Вітчизни умілий і безстрашний керівник свого взводу”, який “своїм прикладом звав на нові подвиги товаришів”. 25

Та коли “пильні” спеціальні органи поставили під сумнів партизанські подвиги без “керівної ролі партії”, стало не до нагород. Всі, хто побував на окупованій території. вважалися ненадійними. І наступив довгий період замовчування...

Незважаючи на явну офіційну недооціненість народного подвигу, сам начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач у своїх мемуарах «Наш позивний – Свобода» поставив наших месників-земляків на чільне місце:

«В дні битви за Дніпро і Київ активно діяли всі загони Правобережжя. У південних районах Житомирщини сміливо нападав на ворожі комунікації невеликий загін кіннотників імені О.Суворова комсомольця Василя Сидоровича Земляка (Вацика) із з'єднання Пилипа Шуляка». 26

А наш герой замість очікуваних нагород заліковував свої рани. Його дружина Ольга Земляк-Чубар згадувала:

«Кінний взвод імені О. Суворова, яким командував Василь Земляк, багато операцій здійснив у Погребищенському, Козятинському, Володарському районах. Влітку 1942-го Василя вперше було поранено, – про це він написав у кіноповісті «Останній патрон». Куля пробила ногу, але кістку не зачепила, то він швидко піднявся, знову взяв зброю до рук.

Часом ми зупинялися в селі Борщагівці, в сім'ях братів Івана, Павла й Антона Пономаренків (як родину Кайдашенків, Василь згодом описав їх у повісті «Ніч без милосердя»). Поблизу цього села провів наш загін кілька боїв уже напередодні визволення, в останні дні грудня 1943 року. Тут Василя було поранено вдруге, і знову в ногу. Цього разу куля розбила кістку, рану вчасно не дезінфекували (не було медикаментів), і коли Радянська Армія визволила Погребище, Василя поклали до шпиталю. Хотіли відправити на лікування десь далеко в тил, але він навідріз відмовлявся. Доглядала я його разом з моєю мамою Нонною Михайлівною ще місяць у Володарській лікарні, а там поїхали додому в Мармуліївку... Не покинув Василь милиць, а вже нова хвороба підкосила – тиф. Пережили ми й цю біду. А потім подалися до Василевих батьків у Миколаївку». 27

З усіх представлених нагород Василь Сидорович, як і більшість його побратимів, отримав лише партизанську медаль. Деякий час майбутній письменник працював головою райплану Козятинського райвиконкому, з червня 1944-го –керівником відділення радгоспу, аж поки не пов'язав дальшого життя з журналістикою.

Війна дала майбутньому письменнику дружину, творчий псевдонім і натхнення на все життя.

Герой однієї з повістей Василя Земляка «Гнівний Стратіон» нікому не каже своє справжнє прізвище, бо «в Пилипа Шуляка розстріляно 40 чол. родичів тільки тому, що він був надто необережний». 28 Через багато років П.О.Шуляк згадував: «Обережний, мудрий був Василь. Він і псевдонім придумав собі відразу, щоб родичі в Миколаївці не постраждали од німців.» 29 Так з'явився Василь Земляк, який під цим псевдонімом увійде в українську літературу як лауреат Національної Шевченківської премії.

Війна змінила прізвище і національність. У партизанських документах Василя Сидоровича навпроти графи про постійне місце проживання та утриманців стояло: «мати Катерина Олександрівна Вацик (прізвище наведено блякло – О.Р.), с.Миколаївка Самгородоцького району Вінницької області». Мати походила з українського села Конюшівка на Липовеччині, а ось національність батька була вже небезпечною. Справа в тому, що після визволення 64 записаних «фольксдойчами» родин миколаївських чехів в товарняках виселили до Сибіру. Коли в списках загону В.А.Меркулова 23-м значився «Вацек Василь Сидорович... чех...», то в списках особового складу Ружинського загону російською мовою вписаний за № 169: «Вацык Василий Сидорович... украинец...». 30 Правда, у звіті П.О.Шуляка трапляється як Вацек, так і Вацик, але у всіх післявоєнних довідниках за письменником закріпилася друга, викривлена форма.

Бойова юність ще багато десятиліть по війні відчувалася у пронизливих військово-патріотичних творах Василя Сидоровича. Але це – тема іншого великого дослідження. 31

Література

1. Письменники України у Великій Вітчизняній війні. – К., 1980. – С. 128.

2. Вацик, І.Так ми виростали // Заповіт любові : зб. про В.Земляка. – К., 1983. – С. 456.

3. Слабошпицький, М. Дорога до «Лебединої зграї» // Укр. мова і л-ра в шк. – 1992. – № 1. – С. 79-89.

4. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 130. – Оп. І. – Спр. 683. – Арк. 13.

5. Тут і далі архівні документи, що стосуються Василя Земляка, публікуються вперше. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Р. – 4422. – Оп. 1 – Спр. 30. – Арк. 15.; Пайовик Л. Прадідів розчищені джерела / Л.Пайовик. – Вінниця, 2004. – С. 27.

6. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 462.

7. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 352.

8. Алетіяно-Попівський, Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках. – Лондон., 1980. – С.68.

9. Ющенко, О. Ірпінські вечори // Заповіт любові. – К., 1983. – С.392.

10. Алетіяно-Попівський, Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках. – Лондон, 1980. – С.48.

11. ДАВО. – Ф.П –425, Оп. 2. – Спр. 6. – Арк. 47.

12. ЦДАГО України.– Ф. 130. – Оп. 1.– Спр. 359. – Арк. 1.

13. ЦДАГО України. –Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 11.

14. ЦДАГО України. –Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 2-4.

15. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 462-463.

16. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 350.

17. Токова, Н.П. Турбів: сторінки історії / Н.П. Токова.– Вінниця: Консоль, 2009. – 180 с.: іл.

18. ЦДАГО України. – Ф. 130,– Оп. 1.– Спр. 683. –Арк.113.

19. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 683. – Арк. 13/зв.

20. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 27.

21. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 14.

22. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 18, 25.

23. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 23, 24.

24. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 683. – Арк. 13/зв.

25. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 25.

26. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп.1.– Спр. 683. – Арк. 13-14/ зв.

27. Строкач, Т.А. Наш позивний – Свобода. – К., 1966. – С. 462.

28. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 464.

29. Земляк, В. Гнівний Стратіон // Земляк, В. Твори: в 4 т. – К., 1983. – Т. 2. – С. 33.

30. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К, 1983. – С. 350.

31. ЦДАГО України. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 1/зв.; Спр. 682. – Арк. 11; Спр. 130. – Арк. 13, 14.

32. Лановик, Л. Прадідів розчищені джерела. Вінниця, 2004. – С. 27.

33. Роговий, О. Військова епопея Василя Земляка // Нове життя. – 1998. – 28, 30 трав.



Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше