ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Версія для друку

Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва

 

Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку

Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

13-15 жовтня 2010 р.

Вінниця, 2011


УДК 908(477.44)(063)

ББК 63.3(4УКР-4ВІН)

К 78

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова, директор Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку: матеріали другої Міжнар. наук.-практ. конф. 13-15 жовт. 2010 р., Вінниця / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2011. – 127 с.

У збірнику вміщені матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку ”, яка відбулася 13-15 жовтня 2010 року у м.Вінниці на базі ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Організатори Конференції – Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва, ГО “Асоціація бібліотек Вінниччини”. У роботі Конференції взяли участь представники управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, директори та провідні фахівці Державної історичної бібліотеки України, Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, Житомирської ОУНБ ім. Олега Ольжича, Кіровоградської ОУНБ ім.Д.І.Чижевського, Миколаївської ОУНБ ім.О.Гмирьова, Рівненської ОУНБ, Херсонської ОУНБ ім.О.Гончара, Хмельницької ОУНБ ім.М.Островського, Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва, Вінницької обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка, центральних районних (міських), відомчих наукових бібліотек м. Вінниці, науковці, аспіранти вищих навчальних закладів міст Києва, Вінниці, Острога, Кракова (Республіка Польща), Дніпропетровська, представники громадських краєзнавчих організацій, національно-культурних товариств, наукові співробітники музеїв, Державного архіву Вінницької області.

На конференції розглядався широкий спектр проблем краєзнавчої діяльності не лише на Вінниччині, але й у інших регіонах України і близького зарубіжжя за такими основними напрямками:

– Джерела та наукові дослідження з історії краю.

– Бібліотечне краєзнавство як основний напрямок діяльності бібліотек.

– Метод усної історії як складова краєзнавства.

– Історичне краєзнавство.

– Народознавче краєзнавство.

– Природничо-географічне краєзнавство.

– Літературно-мистецьке краєзнавство.

– Туристичне краєзнавство.

– Архітектурне краєзнавство.

На розгляд учасників Конференції було представлено біля 70 наукових доповідей, повідомлень. Проходили пленарні, секційне, виїзні засідання.

Хід Конференції широко висвітлювався у місцевих засобах масової інформації.

Матеріали адресовані фахівцям бібліотек, всім, хто цікавиться проблемами розвитку краєзнавства.

© Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва, 2011

 


ПРИВІТАННЯ

 

Спірідонова Л.М., заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації

Шановні краяни та гості нашого міста!

Маю за честь привітати на нашій гостинній Подільській землі всіх учасників Другої міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”, представників інтелектуальної еліти не лише Вінниччини, але й багатьох регіонів України та представників із братньої Польщі.

Мудрі слова, які свого часу сказав відомий історик Володимир Боніфатієвич Антонович, що “дивно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності” актуальні й донині, адже справжній патріотизм починається з виховання любові до рідного краю, до своєї “маленької батьківщини”, пізнання її історії та сьогодення.

Нашій славній Вінниччині є чим пишатися. Древні називали цей куточок земним раєм, а річку Південний Буг, яка перетинає всю Вінницьку область, наші предки нарекли Богом. Багата історія, яка творилася віками, чудова природа, повноводні ріки, зелені діброви, родючі поля. Ця благословенна земля уславлена і звеличена подвигами наших предків, добрими справами і трудовими звершеннями сучасників. Героїчні козацькі полки Б.Хмельницького, І.Богуна, Д.Нечая, І.Гонти та М.Кривоноса вели національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність українського народу.

З нашим краєм пов’язані імена першого Президента УНР М.Грушевського, фельдмаршала О.Суворова, російського поета М.Некрасова, композиторів П.Чайковського та М.Леонтовича, видатного хірурга М.Пирогова, 200-річчя від дня народження якого ми відмічаємо у цьому році, та багато-багато інших. На Подільській землі народилися письменники зі світовим ім’ям – Михайло Коцюбинський, Степан Руданський, Михайло Стельмах, Василь Стус. І цей перелік можна продовжувати, адже Вінниччина відома своїми непересічними талантами в усьому світі; чимало наших земляків поповнили скарбницю світової науки, культури, мистецтва.

Подільська земля знаменита не лише багатою історією та видатними особистостями, а й різноманітними пам’ятками архітектури, природи, які є гордістю краю, і частину з яких Ви матимете змогу побачити за час перебування на Вінниччині. Надзвичайно важко було комісії обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини», який проводився у 2007 році визначити його переможців, адже кожний район представив свої визначні місця, які дійсно заслуговують на увагу, тому сесією обласної ради було затверджено список об’єктів, віднесених до номінації “Перлини Поділля”.

Переможцями конкурсу «Сім чудес Вінниччини» стали: Браїлівська скарбниця, це Свято-Троїцький жіночий монастир Української Православної Церкви ХVIII ст., Державний музей П.І.Чайковського і графині Н.Ф. фон Мекк, пам’ятка архітектури ХІХ ст. (Жмеринський р-н), історико-культурний комплекс: «Буша» та Гайдамацький яр (V-XIXст., Ямпільський та Чернівецький р-н), історико-культурний центр духовності та злагоди (костел Святого Флоріана XVI ст., Свято-Миколаївський чоловічий монастир XVIII-XIX ст., синагога XVIII ст. м.Шаргород), Національний музей-садиба М.І.Пирогова (м.Вінниця), Немирівське городище – Великі вали (VII-VI ст. до н. е., с.Сажки, Немирівський р-н), палац Потоцьких (пам’ятка архітектури XVIII ст., м.Тульчин), Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир ХІ ст. (с.Лядова, Могилів-Подільський р-н) та історичні місця Батозької битви, літературно-меморіальні музеї М.Коцюбинського, М.Стельмаха, місто-курорт «Хмільник – радонова скарбниця», Олександрівський парк (с.Благодатне, Томашпільський р-н) та інші.

Але таких заповідних куточків на Вінниччині, як я уже говорила, набагато більше, їх треба зберігати, досліджувати і популяризувати інформацію про них не лише на теренах області, а й в усьому світі. І покликані це зробити Ви, однодумці, щоб поділитися набутим досвідом, цікавими науковими розвідками та намітити плани на майбутнє.

У свою чергу, хочу запевнити, що даний напрямок роботи був завжди у полі зору органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. За допомогою підвідомчих управлінь і, передусім, управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, здійснювався постійний моніторинг за ходом реалізації Обласної програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року, переважна більшість ключових позицій, передбачених у ній, виконані.

Сподіваюся, що робота Другої Міжнародної науково-практичної конференції з питань краєзнавства пройде плідно, адже сьогодні тут зібралися справжні професіонали і патріоти, котрі вивчають свій край, як кажуть в народі “не за страх, а за совість”.

Без сумніву, це поважне зібрання стане ще одним кроком у поглибленні дослідження та поширення знань про край, його людей, які складають цінність і гордість нашої України та кожного регіону зокрема.

Тож дозвольте щиро побажати усім Вам успішної роботи, а гостям – гарних вражень не лише від конференції, але й від нашого чудового Подільського краю, який милує око у будь-яку пору року.

Нехай невичерпна криниця Вашої мудрості, натхнення, творчості надихає Вас на нові здобутки у царині краєзнавства!

Будемо раді бачити Вас ще не один раз на теренах Вінниччини!

До нових зустрічей!


 Скрипник М.В.,

начальник управління культури і туризму Вінницької обласної

державної адміністрації, заслужена артистка України

Шановні колеги, гості, усі присутні!

Я з великим задоволенням хочу привітати всіх учасників Другої Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку” на нашій гостинній вінницькій землі. Мені дуже відрадно, що наша область, обласна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва стали знову місцем проведення такого представницького форуму інтелектуалів-краєзнавців. Тема конференції дуже актуальна, адже краєзнавча діяльність отримала в останні роки новий імпульс і, без сумніву, є пріоритетним напрямком роботи усіх закладів культури і мистецтв.

Управління культури і туризму обласної державної адміністрації, яке я представляю, підтримує і, повірте, надалі всіляко буде підтримувати будь-яку цікаву ініціативу, проект, спрямований на розвиток краєзнавства.

Я бачу в цій чудовій залі багато знайомих облич, облич досвідчених фахівців та молодих професіоналів, за якими майбутнє, з Вінниччини та інших регіонів України. На конференції присутні науковці, працівники архівних, музейних закладів, громадських краєзнавчих організацій. Ми раді всім, хто приїздить до нас із цікавим досвідом, новими креативними ідеями та готові запозичити найкращі Ваші напрацювання і поділитися з Вами своїми творчими здобутками. А Вінниччина, без зайвої скромності, має чим сьогодні пишатися. Адже у нас чимало проводиться роботи щодо розвитку професійного мистецтва, бібліотечної справи, туризму, збереження самобутньої народної культури, звичаїв, традицій, обрядів, народних промислів.

Низкою цікавих культурологічних проектів на Вінниччині відзначився 2010-й рік. Варто згадати лише деякі з них, які уже стали традиційними. З успіхом до Дня незалежності України пройшов ІІІ-й обласний фестиваль народної творчості “Скарби Поділля”, який присвячувався темі “Величальна хлібові” за участю усіх районів області. І не було жодного району, де б бібліотечні, музейні фахівці не брали активної участі в організації виставок та інших заходів. За це Вам, шановні колеги, велике спасибі! Це чудовий приклад співпраці органів місцевої влади та клубних, бібліотечних, музейних працівників.

У столиці нашої Батьківщини відбулася виставка “Мистецтво одного села”, де свою творчість представляли мешканці села Животівка Оратівського району, яка уже стала традиційною.

За результатами обласного конкурсу “Сім чудес Вінниччини”, підсумки якого підбиті у 2007 році, за сприяння обласної державної адміністрації та управління культури і туризму молодим режисером і сценаристом Оленою Мортко (художній керівник і режисер О.Одинець) було знято документальні фільми, з якими Ви зможете ознайомитися під час роботи конференції. У даний час триває робота над створенням нових документальних фільмів “Перлини Поділля” (у ході вже згаданого конкурсу було визначено ще 21 об’єкт у цій номінації).

Представники творчої інтелігенції, влади, громадськості з Києва та інших куточків нашої країни були присутні на відкритті пам’ятника народному артисту України, лауреату премії ім. Тараса Шевченка, почесному академіку Академії мистецтв України, Герою України, нашому земляку Павлу Муравському на честь 95-річчя від дня його народження на батьківщині митця, у селі Дмитрашківка Піщанського району. Тут започатковано перший міжнародний хоровий фестиваль імені Павла Муравського.

В Ольгополі Чечельницького району відкрито пам’ятник російському письменнику О.С.Пушкіну, який за переказами, перебував у цьому подільському містечку.

Цими днями у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї відкривається 62-га обласна виставка народної творчості.

Незабаром на Вінниччині відбудеться уже ІІІ-й Всеукраїнський фестиваль-конкурс кобзарського мистецтва ім.В.Перепелюка.

Цей перелік можна продовжувати, але сьогодні я хочу зауважити, що особливе місце у здійсненні краєзнавчої пошукової роботи належить бібліотечним працівникам. Адже це вони вишуковують, зберігають та популяризують інформацію про своє село, селище, місто, район, область. Співпрацюючи з істориками, краєзнавцями, освітянами, працівниками інших закладів культури і мистецтв, архівів створюють історію своїх населених пунктів, збирають інформацію про відомих уродженців, спогади старожилів про події минулих років – Голодомор, воєнні лихоліття, післявоєнну відбудову і фіксують цю безцінну інформацію та зберігають її для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Відрадно, що сьогодні звичним явищем у бібліотеці, навіть у сільській, є комп’ютерна техніка, Інтернет, що значно полегшує роботу та допомагає донести інформацію про рідний край, його історію та особистостей усьому світу через мережу Інтернет. З кожним роком, оперативно реагуючи на зміни, що відбуваються у суспільстві, бібліотеки виходять на вищий інтелектуальний рівень своєї діяльності, і це дає свої позитивні результати. Звичайно, флагманом у здійсненні краєзнавчої роботи виступає, як і раніше, наш головний методичний центр – обласна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва, яка надає всебічну допомогу книгозбірням Вінниччини у поповненні фондів краєзнавчими виданнями, впровадженні нових інформаційних технологій, створенні корпоративних інформаційних продуктів.

Ніхто не заперечуватиме, що лише спільними зусиллями усіх зацікавлених закладів, громадських організацій можна досягти успіху у цій такій важливій ділянці роботи. Тож давайте працювати разом і таким чином сприяти розвитку кожного регіону і нашої держави в цілому.

Організатори конференції підготували цікаву програму, пленарні, виїзне засідання, презентації, перегляди документальних фільмів та книжкових виставок. Ми надамо можливість познайомитися з “Тімірязєвкою” та бібліотеками Вінницького району, доторкнутися до нетлінних скарбів сакральних перлин Вінниччини.

Дозвольте побажати всім учасникам конференції плідної роботи, гарних вражень від нашого Вінницького краю, творчого натхнення, міцного здоров’я та висловити сподівання, що Ви ще не один раз побуваєте на нашій благословенній землі!


 Морозова Н.І.,

директор Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва

Шановні колеги, партнери, всі присутні!

Мені надзвичайно приємно вітати сьогодні фахівців провідних бібліотек Києва та інших регіонів України і, звичайно ж, Вінниччини. Відрадно, що у цій залі на нашій ІІ-й Міжнародній науково-практичній конференції зібралися науковці, працівники архівних, музейних закладів, краєзнавці, команда однодумців, небайдужих та закоханих у рідний край, зацікавлених у розвитку такого пріоритетного напрямку роботи, як краєзнавство. Ми сьогодні тут, щоб обговорити актуальні питання краєзнавчої діяльності, поділитися своїми напрацюваннями, обмінятися думками. У нас чимало прикладів корпоративного співробітництва між зацікавленими установами, організаціями, які займаються краєзнавством.

Варто відзначити, що ми постійно відчуваємо підтримку з боку Вінницької обласної державної адміністрації, обласної Ради та управління культури і туризму. Яскравим прикладом вищесказаного є присутність на нашому зібранні заступника голови облдержадміністрації Любов Михайлівни Спірідонової, начальника управління, заслуженої артистки України Марії Василівни Скрипник та її заступника Галини Денисівни Куделі.

Незабутній російський вчений, академік Дмитро Лихачов підкреслював: “Краєзнавство надає місцевості історизму, відкриваючи її в минулому, навіть і не дуже давньому, зовсім нове, неоціненне... Змінюється місто, історію якого ми пізнаємо”. А від себе доповню, що ми, вивчаючи свій край, свою “маленьку батьківщину”, де народилися, або живемо, починаємо її більше любити і цінувати.

Дуже хотілося, щоб зберігаючи кращі традиції, напрацювання попередників, ми впроваджували інновації і оперативно реагували на ті зміни, які відбуваються у суспільстві. Не викликає сумніву той факт, що наші цілі залишаються незмінними, форми і методи ж їх реалізації трансформуються разом із змінами у різних сферах нашого життя.

Хочеться висловити сподівання, що під час роботи Конференції, у ході пленарних, виїзних засідань, а також інтерактивних заходів, ми взаємно збагатимося і винесемо значний багаж свіжої інформації, нових креативних ідей, досвіду та бажання поглиблювати партнерські взаємовідносини та творчу співпрацю для збереження історичної пам’яті, сприяння розвитку рідного краю.

Організатори Конференції намагалися побудувати її роботу таким чином, щоб Ви не лише плідно попрацювали, але й познайомилися з нашим краєм, його визначними місцями, поспілкувалися та активно відпочили.

Насамкінець, дозвольте ще раз привітати Вас із початком роботи Конференції, побажати плідної роботи, гарного настрою та самопочуття, а ще – найкращих вражень нашим гостям від перебування на Вінниччині та в обласній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва!


ОСНОВНІ ДОПОВІДІ

 

Краєзнавча діяльність: бібліотечний вимір

Куделя Г.Д.,

заступник начальника управління культури

і туризму Вінницької облдержадміністрації

У всьому світі на сьогоднішній день краєзнавчі документи і матеріали визнані одними із фундаментальних цінностей сучасного суспільства. Краєзнавство є безцінною скарбницею історичного досвіду багатьох поколінь, яке витримало випробування часом як у сфері матеріальної, так і духовної культури. Воно є своєрідним містком, що здійснює єднання і спадкоємність поколінь.

Реалією сьогодення у нашій країні, в області є значне пожвавлення інтересу населення до вивчення історії краю. Саме це зумовлює визнання краєзнавчої функції бібліотеки як пріоритетної і дає новий поштовх для її розвитку.

Сучасна концепція бібліотечного краєзнавства знайшла реальне відображення в одному із перших нормативних документів у бібліотечній справі незалежної України «Положенні про краєзнавчу роботу бібліотек системи Міністерства культури і мистецтв України», затвердженому наказом Міністерства культури і мистецтв України від 11 червня 1996 р. за № 314. Згодом вийшов Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні на період до 2010 року» та затверджена Державна «Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року», на основі якої було прийнято аналогічні обласні та районні програми. Хід реалізації даної програми постійно знаходиться на контролі управління культури і туризму обласної державної адміністрації, про що свідчать постанови колегії управління останніх років.

Вагомою підтримкою успішного здійснення краєзнавчої бібліотечної діяльності, безумовно, є фонд, який покликаний відображати історію, розвиток економіки, промисловості, культури, освіти, науки, мистецтва регіону. А тому, починаючи із 2006 року, в області діє програма Вінницької обласної державної адміністрації щодо сприяння у виданні книг місцевих авторів для комплектування бібліотек області, яка реалізується за кошти обласного бюджету. За рішенням експертної ради протягом 2007-2010 років побачили світ 93 книги. Публічні бібліотеки області отримали весь набір цих видань у кількості 32 тис. примірників вартістю 354 тис. гривень.

У 2010 році, за підтримки управління культури і туризму, обласною універсальною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва здійснено моніторинг попиту користувачів бібліотек області на видання даної програми. Найбільший читацький рейтинг отримали книги:

  • Вінницька організація Національної Спілки письменників України «Збірник творів «Собор», 1-2 томи
  • Марія Гоцуляк «Запрошую до світлиці»
  • Альбом «Раритети Вінницького краєзнавчого музею»
  • Літературно-мистецький альманах «Подільське перевесло» – видання громадської літературно-мистецької організації «Велика рідня»
  • Денисик Г.І. «Природа Вінниччини»
  • Завальнюк К.В. «Червоний смерч над Поділлям»
  • Петренко В.І. «Більшовизм та українське селянство у 20-30 рр.».

Краєзнавча робота бібліотек має комплексний характер, і за своєю специфікою співвідносна із завданнями музеїв, архівів та інших закладів. Тож закономірно, що у багатьох сільських бібліотеках області уже не перший рік діють краєзнавчі куточки, де представлено подільський народний одяг, подільський рушник, кераміка Поділля, зразки облаштування подільської оселі, подільського подвір’я. Зібрані матеріали стають основою створення міні-музеїв, етнографічних куточків, народних архівів. Вони використовуються при проведенні заходів із патріотичного виховання підростаючого покоління. Саме такий куточок під назвою «Світу не пізнаєш, не знаючи краю свого» оформлено в Іванівській сільській бібліотеці Калинівського району. В ньому зібрано чимало експонатів: домоткане полотно, скатертини, взуття, вишиті сорочки, рушники, гончарні вироби, знаряддя праці, вироби місцевих майстрів, а також оформлено фото-стенди «Пам’ятаємо» про місцеві трагічні події війни 1941-1945 років.

Цикл виставок декоративно-прикладного мистецтва «Ремесла нашого села» розміщені у краєзнавчих куточках бібліотек Тульчинської ЦБС. Вони вражають красою витворів народних майстрів та виграють кольоровими барвами вишивок, розмаїттям українських хусток, писанок, витинанок, які зберігаються як сімейні реліквії.

Максимум інформації про свій край представляють працівники Чечельницької ЦРБ на виставках-екскурсіях «Чечельниччина газетними рядками», «Край мій, ти – частка батьківщини»; виставці-вікторині «Чи знаєш ти своє селище?», виставках-експозиціях: «Мій краю – джерело моє», «Творці нев'янучих скарбів», «Наші фольклорні обереги».

Під час пошукового бібліотечного краєзнавства з’являються цікаві проекти. Прикладом може слугувати те, що Літинська районна бібліотека спільно з громадською організацією «Подільський народний університет культури» та краєзнавчим музеєм ім. У.Кармелюка продовжують пошукову роботу з реалізації громадсько-державного краєзнавчого проекту «Люблю тебе, мій краю», основною метою якого є згуртування громади у справі формування позитивного іміджу Літинського району та ціннісних орієнтирів населення засобами культури.

Бібліотеки Бершадського району, з метою популяризації народних традицій та звичаїв, духовних цінностей серед молоді спільно з Всеукраїнською громадською організацією «Спілка селянської молоді України» провели конкурс «Історія одного села». На конкурс роботи представлялися у номінаціях «Фотографія», «Література», «Живопис». Роботи переможців були надіслані до журі Всеукраїнського конкурсу.

Враховуючи інтерес користувачів до подій минулого, бібліотекарі послідовно та систематично ведуть копітку пошукову роботу, основною метою якої є: вивчення історії свого населеного пункту, відродження імен визначних діячів краю, збирання легенд, переказів, спогадів старожилів тощо. В результаті фонди бібліотек поповнюються спочатку копіями архівних документів, фотографіями, споминами старожилів і учасників історичних подій, записаними бібліотекарями, а далі з’являються поліграфічні видання. Варто відзначити видавничий проект Гайсинської ЦРБ «Із когорти славних земляків», у результаті якого тільки у 2009 році видано 16 буклетів про видатних діячів району, інформаційний дайджест Козятинської ЦРБ «Визволення Козятина», приурочений пам’ятній звитязі та воєнним подвигам героїв-учасників тих подій, путівник історії села Нестерварки «Там, де біла хата на любов багата!», виданий Тульчинською ЦРБ, інноваційну поліграфію краєзнавчих покажчиків Крижопільської ЦБС. Звичайно, найактивнішу видавничу діяльність краєзнавчого спрямування здійснює ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Впродовж 2008-2010 років побачили світ 12 бібліографічних та біобібліографічних покажчиків, збірники матеріалів, що висвітлюють життєвий та творчий шлях видатних подолян, а також історію і сьогодення краю.

Особлива роль в організації дозвілля населення відводиться об’єднанням та клубам за інтересами, що працюють на базі бібліотек. Такі любительські клуби існують завдяки тому, що працівники бібліотек не формально виконують обов’язки, а живуть своєю справою, знаходять і об’єднують людей цікавих, неординарних, творчих. У публічних бібліотеках Вінниччини таких діючих читацьких клубів і об’єднань нараховується 454. Більшість зустрічей члени бібліотечних клубів пов’язують із краєзнавчою тематикою.

Хочеться назвати сьогодні такі з них:

  • «Роксолана», що діє при Барській районній бібліотеці для дітей;
  • «Вишиванка» – бібліотека с.Тараски Хмільницького району;
  • «Ріднокрай» – Чернівецької ЦРБ;
  • «Краєзнавець» – Станилівської бібліотеки-філії Погребищенської ЦБС;
  • «Стежина» – с.Сказинці Могилів-Подільського району;
  • літературно-мистецьке об’єднання «Оберіг», що понад 10 років діє при Тульчинській ЦРБ;
  • «9 муз» – Козятинська ЦРБ;
  • краєзнавчий літературно-мистецький клуб «Криниця», що понад двадцять років діє при Немирівській ЦРБ;
  • з 2009 року на базі ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва діє краєзнавчий літературно- мистецький клуб «Птах душі».

Бібліотеки області все частіше стають організаторами і місцями проведення круглих столів, конференцій, присвячених краєзнавчій тематиці. Окрім «Тімірязєвки», яка вже має чималий досвід проведення науково-практичних конференцій і підтвердженням цьому є нинішня ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку», свій практичний досвід у цьому напрямку здобувають Барська, Могилів-Подільська, Тульчинська районні бібліотеки.

Сьогодні однозначно можна говорити про те, що у краєзнавчу діяльність нові зміни вносить автоматизація бібліотечних процесів та Інтернет. Проявом цього може слугувати активне поповнення інформацією всіма бібліотеками області веб-проекту «Вінницький інформаційний портал», який координує ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, та наповнення краєзнавчою інформацією українського Інтернет-ресурсу бібліотечними сайтами 7 книгозбірень області.

«Хто зберіг любов до краю і не зрікся роду, тільки той віддав всю душу – все, що зміг, Народу!», – так просто і так вагомо сказав Олександр Олесь на початку минулого століття. Саме цим ми повинні керуватися у своїй роботі і саме так повинні думати, працюючи з краєзнавчим матеріалом.


Краєзнавча робота Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва: від традицій до інновацій

Морозова Н.І.,

директор Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва

Краєзнавча діяльність бібліотеки має глибокі корені та гарні традиції, напрацьовані багатьма поколіннями бібліотечних фахівців. Значне пожвавлення цієї роботи ми з Вами спостерігаємо впродовж двох останніх десятиліть, з часу проголошення незалежності України. Краєзнавча функція не лише публічних, але й наукових бібліотек є на сьогодні пріоритетною. Ми це розуміємо і успішно розвиваємо та удосконалюємо цей напрямок роботи. Спеціалізований підрозділ, що має сучасну назву “відділ літератури та інформації з питань краєзнавства”, який діє у бібліотеці з 1981 року, покликаний не лише збирати по крупинках всю інформацію про край, відображати її у довідково-бібліографічному апараті, репрезентувати ці матеріали за допомогою друкованих та мультимедійних засобів усьому світу, заповнюючи український сегмент у мережі Інтернет, але й координувати цей важливий напрямок роботи з іншими структурними підрозділами обласної наукової бібліотеки, книгозбірнями області та всіма зацікавленими партнерами.

Нещодавно ми отримали проект нового “Положення про краєзнавчу діяльність державних і комунальних бібліотечних закладів України”, в якому закріплені основні завдання і функції цього важливого напрямку роботи. Наше завдання – ознайомитися з ним, при потребі зробити зауваження та внести зміни і доповнення, або підтримати у пропонованій редакції.

Для формування фонду краєзнавчих документів нашої бібліотеки, як ні для жодного іншого, характерний досить широкий видовий склад, головним критерієм відбору якого є, звичайно ж, відомості про край, який також включає документи від фундаментальних часописів, книг ХІХ століття до невеликого розміру неопублікованих матеріалів.

Що ж нового з’явилося в останні роки? Перш за все, важливим джерелом поповнення фонду є обласні програми підтримки місцевих авторів, за рахунок яких бібліотеки щорічно отримують твори письменників-земляків та інші видання про край з різних галузей знань.

Як відомо, вагоме місце займає фонд місцевих видань, або обов’язковий примірник документів, що виходять на території регіону. Для найбільш повного укомплектування цими виданнями, ми тісно співпрацюємо з видавництвами і видавничими організаціями. Уже традиційно, в рамках відзначення Всеукраїнського дня бібліотек, влаштовуємо виставки нових друків місцевих видавництв. У цьому році така виставка-продаж проходила 30 вересня, і з нею мали змогу не тільки ознайомитися учасники обласного свята – представники з усіх районів області, але й закупити необхідні видання та укласти з видавництвами відповідні договори на придбання продукції за безготівковий рахунок.

Крім творів друку, матеріалів на електронних носіях, останнім часом ми почали збирати спогади очевидців різних важливих подій нашої історії, поступово використовувати метод “усної історії”. Прикладом цьому можуть слугувати спогади вінничан – очевидців Голодомору 1932-1933 років, учасників Великої Вітчизняної війни, які є в рукописному вигляді, неопубліковані матеріали в електронному вигляді. До цього виду джерельної бази можна віднести і 16-ти годинний фільм спогадів ветеранів бібліотеки, багатьох з яких уже, на жаль, немає в живих.

Вартий уваги, започаткований у минулому році бібліотекою спільно з обласною організацією Національної спілки письменників України, на основі двостороннього договору про творчу співпрацю, новий проект – створення Фонду особового походження. Розроблене відповідне Положення, зроблено перші кроки у реалізації даного проекту, зокрема, опрацьовано та описано окремі документи з історії діяльності обласної письменницької організації, членів НСПУ Михайла Каменюка та Юрія Боярунця. Робота над упорядкуванням Фонду дала можливість виявити неопубліковані матеріали, які розширять інформацію про діяльність письменників-земляків. Цікавим нам видається листування М.Каменюка, який здійснив переклад українською мовою роману “Життя і дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна” з автором книги, відомим письменником В.Войновичем.

Крім письменницької організації, ми тісно співпрацюємо з громадськими краєзнавчими організаціями, зокрема, обласною організацією “Поділля” (голова – Ю.В.Легун), обласною організацією Всеукраїнської спілки краєзнавців України (голова – С.Д.Гальчак) та іншими.

Краєзнавча діяльність в останнє десятиліття найбільше трансформувалася у створенні краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату. На зміну традиційному картковому каталогу, тематичним картотекам прийшли власні інформаційні продукти, створені бібліографами бібліотеки, це, перш за все, електронний каталог, електронні бази даних краєзнавчого характеру. Важливим джерелом вивчення історії і сьогодення нашого краю є “Вінницький інформаційний портал”, який ведеться спільно обласною науковою та центральними районними бібліотеками області. Відрадно, що більшість учасників цього проекту подають матеріали у електронному вигляді, що забезпечує більшу чіткість і оперативність наповнення ВІПу.

Ми упорядковуємо і зберігаємо всю зафіксовану краєзнавчу інформацію, намагаємося досягти найбільшої повноти відображення даних про край, новими матеріалами поповнюються аналітична база даних “Література про Вінницьку область” (активну участь в цій роботі беруть також центральні районні бібліотеки), БД “Персоналії”. У меню веб-сайту бібліотеки за розділом “Наші видання” вміщуються електронні версії повних текстів видань бібліотеки, а окремі – виготовлені лише в електронному вигляді (присвячений Марку Вовчку, С.Руданському тощо). Впродовж останніх років наповнюється новими матеріалами ЕБД “Календар”. Окремо існує і систематично поповнюється новими записами БД “В.Стус”, яка створювалася в ході підготовки фундаментального науково-допоміжного покажчика із серії “Наші видатні земляки”, присвяченого 70-річчю від дня народження письменника-земляка, Героя України В.С.Стуса “Постать Василя Стуса над плином часу”. До слова, цей посібник рекомендований обласною експертною радою до друку і виданий за кошти обласної державної адміністрації накладом 1000 примірників.

Схвальну оцінку науковців, літературознавців, краєзнавців, бібліотечної спільноти отримали нові видавничі проекти бібліотеки. Передусім, це – альманах “Подільський книжник”, перший випуск якого також вийшов за сприяння облдержадміністрації і став цікавим джерелом вивчення історії книги та книгодрукування на Поділлі, вміщує дослідження унікальних книжкових раритетів, колекцій, у тому числі з фондів обласної наукової бібліотеки. До друку підготовлено і ІІ-й випуск альманаху, який незабаром побачить світ.

Гарним помічником туристичних організацій Вінниччини, краєзнавців, гостей міста і області став двомовний краєзнавчий довідник-алігат “Вінниччина туристична”. Не менш цікавим є й диск, виготовлений фахівцями бібліотеки. Видання упорядковане і підготовлене до друку нашою бібліотекою, але були використані матеріали, надані районами. Тому це ще один із прикладів корпоративного співробітництва бібліотек, істориків, краєзнавців, громадських організацій та представників місцевої влади, який дає позитивні результати.

Яскравим прикладом співпраці обласної наукової бібліотеки та Державного архіву Вінницької області може бути біобібліографічний покажчик “Творець архітектурної історії Вінниці початку ХХ століття”, присвячений 150-річчю від дня народження архітектора Г.Г.Артинова, з електронним додатком архівних матеріалів.

Що стосується збереження кращих традицій, то можна зазначити, що починаючи з 1971 року бібліотекою підготовлено низку бібліографічних посібників із уже вищезгаданої серії “Наші видатні земляки”. Крім того, посібники цієї серії у поточному році приурочувалися поету, літературознавцю, професору ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського А.М.Подолинному, відомому письменнику важкої долі В. Забаштанському, який незабаром вийде з друку. Започатковано серію “Творчі імена Вінниччини”, в якій вийшов покажчик, присвячений поетесі, педагогу, журналістці Світлані Травневій. Слід констатувати, що до видавничої діяльності бібліотеки долучаються провідні науковці, письменники, які виступають не лише науковими консультантами, але й співавторами видань, готуючи фундаментальні вступні статті та надаючи різні цікаві матеріали.

Популяризація краєзнавчих документів та відомих постатей здійснюється різними формами роботи, включаючи соціокультурну діяльність, зокрема бібліотечні виставки, літературно-мистецькі вечори, традиційні Стусівські читання, засідання літературно-мистецького клубу “Птах душі”, презентації нових книг місцевих авторів. Хочу звернути Вашу увагу, що крім відомих письменників, у полі зору бібліотеки були і початківці.

Ми пишаємося тим, що бібліотека неодноразово ставала своєрідним місточком, який давав молодим талантам путівку у велике творче життя. Сприяли цьому, у значній мірі, презентації книг, зокрема, Оксани Лашко, Татіани Комарової, Дани Кваші та інших авторів.

Маючи значний багаж наукових досліджень, інших напрацювань краєзнавчого характеру, наша бібліотека уже неодноразово ставала місцем проведення науково-практичних конференцій регіонального, всеукраїнського та міжнародного значення, і, сподіваюся, що це стане доброю традицією, адже ми відкриті для спілкування, співробітництва з усіма, кому не байдуже, чи знатимуть наші сучасники та прийдешні покоління свій край, чи збережуть історичну пам’ять свого народу, чи матимуть уяву, хто ми, якого роду-племені.

Я зупинилася лише на окремих аспектах краєзнавчої діяльності бібліотеки. У ході роботи нашого форуму, ми матимемо змогу поділитися кращими надбаннями, обмінятися думками, можливо подискутувати, а також намітити шляхи подальшого співробітництва у цій важливій справі. На минулій конференції, яка відбулася два роки тому, були прийняті досить солідні рекомендації, передбачені на тривалу перспективу, тому ми повинні взяти їх за основу і докласти зусиль до їх реалізації, а також ініціювати розробку нової Державної програми розвитку краєзнавства на період до 2020 року.


ВИСТУПИ УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ

 

Джерелознавча база вивчення краю

 

Документи земських установ у державних архівах України як джерело регіонально-історичних досліджень

 Макієнко О.А.,

кандидат історичних наук Інституту української археології

та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України, докторант

Основою подальшого розгортання історико-краєзнавчих досліджень в Україні мають слугувати фундаментальні наукові студії у галузі джерелознавства регіональної історії. Перед дослідниками історії краю стоять завдання розширення джерельної бази вивчення місцевої історії зарахунок залучення та опрацювання нових комплексів історичних джерел, пошуку нових дослідницьких методик для отримання й адекватної інтерпретації джерельної інформації.

Серед джерел регіональної історії України своїм потужним інформаційним потенціалом виділяються документальні матеріали земських установ. Земства не лише створили розвинуту господарську, соціальну й культурно-освітню інфраструктуру в регіонах (транспортні й гідротехнічні об’єкти, поштові станції, кредитні каси, навчальні заклади, лікарні та притулки, дослідні поля і лабораторії, музеї тощо), але й залишили по собі цінні документальні зібрання у вигляді архівів і бібліотек. Документи земських установ відображають, як власне, діяльність органів самоврядування, так і широке коло проблем культурно-господарського розвитку окремих місцевостей. Тож лише використання їх джерельної інформації уможливлює повноцінну реконструкцію життя українських регіонів другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Наукове осмислення комплексу документальних матеріалів земських установ в Україні досі мало переважно прикладний характер. Інтерес до архівної та друкованої спадщини земств виявлявся здебільшого істориками-земствознавцями, а серйозні джерелознавчі студії найчастіше підмінялися документальними оглядами доступних для дослідників джерел [1]. Поодинокі публікації присвячені характеристиці окремих різновидів документальних матеріалів земств – земського діловодства [2], статистики [3], періодичних видань [4] тощо. Виявлення, систематизація та класифікація документів земських установ, розробка методики дослідження та інтерпретація їх джерельної інформації – невідкладні завдання сучасних істориків-джерелознавців.

На сучасному етапі в Україні документальні матеріали земських установ зосереджені здебільшого у фондах ЦДІАК України, ЦДАВО України, державних архівів АР Крим, 18 областей України (крім шести західних областей) та їх науково-довідкових бібліотек. Збережений комплекс земських документів – лише незначна частина колишнього документального багатства. На початку 1920-х рр., після остаточної ліквідації органів земського самоврядування в радянській Україні, їх архіви та бібліотеки, подібно до документальних зібрань інших дореволюційних установ, стали заручниками малоефективної системи охорони культурних цінностей й жертвами військово-мобілізаційної моделі господарювання нової влади. Значну частину земських документів було використано для канцелярських потреб місцевих радянських установ, для забезпечення сировиною паперових фабрик УСРР. Інтеграція залишків земських архівів і бібліотек до складу фондів державних архівів відбувалася впродовж 1920-1930-х рр. у процесі планомірної роботи вітчизняних архівістів з концентрації документальної спадщини дорадянського і радянського періодів на території України. У подальшому фонди земських установ в окремих архівах були практично повністю знищені у роки Другої світової війни, в інших – постраждали у ході планових «макулатурних» кампаній [5, с. 274].

Наприкінці 1980-х рр. київський історик А. Зубко підрахував загальну кількість збережених у державних архівах УРСР документальних матеріалів земств у 44516 од. зб. [6, с. 5]. Насправді ж, за нашими підрахунками, тільки у місцевих архівах сумарний обсяг справ у фондах дев’яти губернських, більш ніж сотні повітових і волосних земських (народних) управ, а також численних дрібних фондах інших земських установ складає понад 50 тис. од. зб. До цього слід додати фонди земських установ часів Першої світової війни та революції у ЦДІАК України (16 фондів, 41191 од. зб.) і ЦДАВО України (145 фондів, 1372 од. зб.). Отже, загалом на державному зберіганні у фондах земських установ державних архівів України перебуває майже 100 тис. од. зб. Також необхідно враховувати й окремі справи з документами земського походження у фондах інших установ (зокрема, канцелярій губернаторів, губернських правлінь, губернських у земських і міських справах присутствій тощо).

Друковану спадщину земств найбільш повно репрезентують «земські відділи» науково-довідкових бібліотек державних архівів України, куди свого часу потрапили залишки земських бібліотек. Втім, через недосконалість довідкового апарату архівних бібліотек, обсяг збережених земських видань встановити досить складно. Найбільше зібрання земських видань представлено у «земському відділі» довідкової бібліотеки Державного архіву Херсонської області – понад три тисячі одиниць зберігання, що складає майже третину загального обсягу бібліотечного фонду [7, с. 27]. Значні комплекси земських видань також зберігаються у Державній науковій архівній бібліотеці у Києві, довідкових бібліотеках державних архівів АР Крим, Дніпропетровської, Запорізької, Сумської, Харківської, Чернігівської областей.

Документальна спадщина земських установ у державних архівах України збереглася у вкрай фрагментованому вигляді. Більшість фондів не відображають у повній мірі структуру та склад документально-інформаційних ресурсів їх утворювачів. Найбільш репрезентативними слід вважати документи наступних архівних фондів: серед фондів губернських земств – фонду Харківської губернської земської управи (3542 од. зб.) в Державному архіві Харківської області; серед фондів повітових земств – фондів Київської повітової земської управи (13303 од. зб.) у Державному архіві Київської області та Ніжинської повітової земської управи (4120 од. зб.) у Ніжинському відділі Державного архіву Чернігівської області; серед фондів волосних земств – фонду Полтавської волосної народної управи (83 од. зб.) в ЦДАВО України. Найбільший за обсягом фонд міжрегіонального об’єднання земств зберігається в ЦДІАК України – це фонд Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського земського союзу (37787 од. зб.). Погано збереглися фонди спеціалізованих земських установ – навчальних закладів, лікарень, шпиталів і притулків, кредитних кас тощо. Серед них найцікавішими за складом документів є фонди Єлисаветградського вищого земського реального училища (321 од. зб.) у Державному архіві Кіровоградської області та Земського банку Херсонської губернії (1677 од. зб.) у Державному архіві Одеської області.

Інтелектуальний та фізичний доступ до земських документів в архівах України ускладнений недосконалістю довідкового апарату архівів. Застарілість і неповнота інформації архівних довідників не дозволяє дослідникам актуалізувати цілі масиви земської документації. Найгірша ситуація спостерігається при роботі з архівними зібраннями земських видань. У більшості державних архівів відсутні каталоги науково-довідкових бібліотек, а подекуди – й елементарні інвентарні описи наявних видань.

Комплекс земських документальних матеріалів у державних архівах України представлений в основному матеріалами діловодства та статистики. Найрізноманітнішу за видовим складом групу земських документів складають діловодні матеріали: 1) нормативні документи (положення, статути, правила, інструкції земських установ); 2) протокольна документація (журнали, протоколи, стенограми засідань земських зібрань та управ, з’їздів, нарад та ін.); 3) звітно-доповідна документація (звіти і доповіді земських управ і їх підрозділів, інших земських установ); 4) оглядово-інформаційні документи (зведення, повідомлення, записки та ін.); 5) бухгалтерська документація (кошториси, касові ордери, рахунки, баланси та ін.); 6) облікова документація (реєстри вхідних і вихідних паперів, прибутково-витратні й інвентарні книги тощо); 7) документація з особового складу (формулярні списки, пенсійні картки); 8) ділове листування. Працю дослідників із діловодними матеріалами земств спрощують видані більшістю губернських і повітових земств «Систематические своды постановлений» земських зібрань, які найчастіше в концентрованому вигляді включали, окрім власне постанов зібрань, й іншу необхідну контекстну інформацію. Діловодні матеріали земських установ дозволяють не лише уявити внутрішні механізми функціонування земських установ, але й почерпнути цінну інформацію про становище та розвиток галузей земського господарства у різних регіонах України.

Меншу за обсягом групу земських документів у державних архівах становлять статистичні матеріали, які відображають процес документування інформації на різних стадіях статистичного дослідження. Серед них – програмно-інструктивні матеріали, первинна статистична документація (анкети, картки, відомості, експлікації), чорнові статистичні зведення (таблиці, діаграми, графіки, карти тощо), а також наукові публікації результатів статистичних досліджень. У працях земських статистиків відображено усе різноманіття культурно-господарського життя українських регіонів – розвиток сільського господарства, промисловості, транспорту, соціально-демографічні й медико-санітарні проблеми, становище культурно-освітньої сфери тощо.

І діловодні, і статистичні матеріали земських установ вміщувалися у численних періодичних і продовжуваних виданнях земських установ («Журналы», «Сборники», «Вестники», «Известия», «Листки», «Обзоры», «Бюллетени», «Хроники» та ін.). Їх рівень збереженості у фондах довідкових бібліотек державних архівів дозволяє оптимістично оцінювати перспективи досліджень регіональної історії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. навіть у місцевостях із катастрофічними втратами документів у складі відповідних архівних фондів (наприклад, на Дніпропетровщині, Полтавщині, Херсонщині, Чернігівщині). Зростанню рівня наукової продуктивності при вивченні земських діловодних і статистичних матеріалів, як доводить досвід останніх років, сприяє застосування новітніх методів у джерелознавчих дослідженнях (зокрема, комп’ютерних технологій обробки та аналізу даних).

Враховуючи значний джерельний потенціал сконцентрованих у державних архівах України комплексів документальних матеріалів земських установ для реконструкції культурно-господарського життя регіонів України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., на часі створення узагальнюючих довідкових видань, що мають раціоналізувати роботу дослідників. Мова йде про анотований реєстр фондів земських установ у державних архівах України, бібліографічні покажчики земських видань (за місцем, типом і видом видання).

Отже, попри непросту долю документальної спадщини земств, збережені у державних архівах України земські документи складають повноцінний за кількісними і якісними показниками комплекс джерел для краєзнавчих студій. Подальша актуалізація документів земських установ сприятиме розширенню джерельної бази історичної регіоналістики, поглибленню наукових досліджень у галузі джерелознавства регіональної історії України.

Література

1. Воронов, В. Земська статистика як джерело з історії України (кінець 1860-х рр. – 1917р.) / В.Воронов // Наукові записки : зб. праць молодих вчен. та асп. – К.; Хмельницький, 2002. – Т. 8. – Ч. П. – С. 45-55.

2. Зенкова, Л. Документи Державного архіву Полтавської області як джерело вивчення діяльності місцевого самоврядування у пореформений період / Л.Зенкова // Архіви і документальна спадщина Полтавщини: минуле, сучасне, перспективи (1903-2003) : архів. зб. на посвяту 100-річчя Полтавської вчен. архів. комісії. – Полтава, 2003. – С. 170-174.

3. Мельничук, І.П. Документи Державного архіву Вінницької області про історію органів самоврядування на Поділлі (XIX – поч. XX ст.) / І.П.Мельничук // Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи : наук. зб. – Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 215-219.

4. Шихов, К.Л. Земська добродійність на Катеринославщині 1866-1913 рр. (комп’ютерні технології обробки та аналізу джерел): автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.06 / К.Л.Шихов; Дніпропетровський нац. ун-т. – Д., 2003. – 18 с.

5. Кузовова, Н.М. Земські видання як джерело з історії Херсонщини та чинник розвитку її духовного життя / Н.М.Кузовова // Наукові записки / Херсон. краєзн. музей. – Херсон, 2005. – С. 88-100.

6. Шихов, К.Л. Про деякі методологічні та методичні проблеми дослідження матеріалів земського діловодства / К.Л.Шихов // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України. – Д., 1995. – С. 198-204.

7. Зубко, А.М. Значення матеріалів земських подвірних переписів для дослідження історії України періоду капіталізму / А.М.Зубко // Вісник Київського університету. – К., 1986. – Вип. 28. – С. 73-79. – (Сер. Історичні науки).

8. Гуз, А. Становлення земської преси України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / А.Гуз // Історія в шк. – 2002. – № 11/12. – С. 1-6.

9. Макієнко, О.А. Проблеми використання документальних матеріалів земств у дослідженнях регіональної історії України / О.А.Макієнко // Наукові записки : зб. пр. молодих вчен. та асп. – К., 2009. – Т. 19, кн. 2, ч. 1. – С. 269-283.

10. Зубко, А.М. Материалы земской статистики как исторический источник по изучению истории Украины периода капитализма: автореф. дис. … канд. ист. наук: 07.00.02, 07.00.09 / А.М.Зубко; Киев. гос. ун-т им.Т.Г.Шевченко. – К., 1988. – 20 с.

11. Макієнко, О.А. Видання земських установ у фондах Державного архіву Херсонської області / О.А.Макієнко // Історичний архів. Наукові студії. – К.; Миколаїв, 2010. – Вип. 4. – С. 24-29.


Подільська преса у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею

як джерело до історії Української революції 1917-1920-х років

Логінов О.В.,

старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею

Актуальним завданням вітчизняної історичної науки у напрямку дослідження подій Української революції 1917-1920-х років є розширення джерельної бази, зокрема, пошук та опрацювання періодичних видань зазначеного періоду. Багатьма науковцями підкреслюється важливість аналізу преси того часу, як “свідка епохи, її компонента, незамінного джерела інформування суспільства про політичні, соціально-економічні, культуротворчі заходи, пов’язані з реалізацією внутрішньо-зовнішньополітичних проблем України” [1].

По мірі введення до наукового обігу даних з часописів, які зберігаються у колекціях бібліотек різного профілю, українських та зарубіжних архівах, збірки історичних та краєзнавчих музеїв є тим “резервом”, вивчення якого знаходиться на початковій стадії.

Значимості подібній справі додає і той факт, що чимало з газет доби Української революції залишилися в одному примірнику, а, отже, можуть надати у розпорядження дослідників унікальні відомості.

Наявність рідкісних екземплярів періодичних видань у музейних фондах обумовлена, насамперед, специфікою їх комплектування, яка, на відміну від поповнення архівних та бібліотечних зібрань, полягає у тому, що головним засобом надходження є передача і закупка у приватних осіб. Відтак, до музеїв потрапляли раніше і можуть потрапити у майбутньому ті видання, які не збиралися централізовано, а, інколи, були просто забуті на горищі або у шафі. Слід зважати й на те, що з ідеологічних міркувань у радянські часи зразки “ворожої пропаганди” скоріше знищували, аніж колекціонували. Якщо ж враховувати те, що газети 1917-1920-х років поширювалися на обмеженій фронтами території і часто виходили дуже невеликим накладом, то цінність окремо взятого примірника стає зрозумілою.

Найчисельнішу групу періодичних видань доби революції та громадянської війни у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею (ВОКМ) складають місцеві більшовицькі газети та бюлетені. Хронологічно першим із таких видань є офіційний орган Вінницької ради робітничих і солдатських депутатів – “Набат”, № 11 (22.02.1918) якого міститься у збірці музею. Центральним повідомленням цього випуску є оголошення про скликання селянського губернського з’їзду “по земельних питаннях”.

Газета Подільського губернського комітету “Подольский коммунист” від 29 травня 1919 року сповіщає про бої з петлюрівцями під Вінницею, наводить інформацію про жертви, зокрема, про смерть колишнього голови виконкому Вінницької ради робітничих і солдатських депутатів – Євгена Едельштейна.

Колекцію більшовицьких газет того часу доповнюють 4 примірники “органу політвідділу та грамчека 14 армії” – бюлетеня “Долой неграмотность!” від 23 серпня, 6, 13 та 23 вересня 1920 року. Видана на афішному папері, “політ агітка” розміщувала хроніку просвітницької роботи у підрозділах 14 армії, огляди стану справ у галузі подолання неписьменності серед вояків, доповіді політпрацівників, вірші та оповідання червоноармійців. Радянську пресу також репрезентують 25 одиниць газети Подільського губернського комітету комуністичної спілки молоді “Юный пролетарий”, яка виходила у Вінниці у квітні-вересні 1920 року.

Стінгазета Вінницького губернського відділення УКРОСТА “Більшовик” передруковувала офіційні повідомлення більшовицького уряду та відомості з фронтів, насамперед польського. Місцеві події представлені декількома замітками та оголошеннями. У фондах ВОКМ наявні № 27 (23.08.1920), № 35 (2.09.1920), № 50 (21.09.1920), № 54 (20.10.1920), № 73-76 (9-12.11.1920), № 79 (16.11.1920), № 80 (17.11.1920), № 84 (22.11.1920), № 98 (9.12.1920).

Більш докладна інформація міститься на шпальтах органу Подільського губревкому та губпарткому КП(б)У (до листопада 1920 року – ще й Вінницького повітового військово-революційного комітету) – газети “Вісті”. Видання оприлюднювало хроніку, офіційні повідомлення місцевої більшовицької влади (у т.ч. накази по гарнізону, постанови губернських органів влади та ін.), телеграми, оголошення, відомості з театру воєнних дій, які об’єднувала рубрика “Красный фронт”. Також друкувалися вірші та замітки про місцеве громадське і культурне життя. Номер газети від 27 квітня 1920 року майже повністю присвячений опису придушення повстання Червоної Української Галицької армії в околицях Вінниці. Так, на його сторінках розміщено бесіду з начальником вінницької залоги – Федоровим, у якій він наводить хроніку виступу галичан, накази військам Червоної Армії, розповіді учасників сутичок із повстанцями, інформацію про жертви, агітаційні матеріали, зокрема, “Звернення до червоного галицького стрілецтва” (“організацій комуністичних партій більшовиків Прикарпаття у Вінниці”) та “Прокляття провокаторам”. “Вісті” від 26 вересня 1920 року, напередодні відступу більшовиків з Вінниці внаслідок наступу частин УНР, містять накази про боротьбу з панікерами та провокаторами, розпорядження про порядок евакуації і, як не дивно, докладний матеріал про те, на яких ділянках фронту радянські війська змушені залишати позиції.

У “Вістях” від 7 листопада 1920 року, присвячених 3-й річниці встановлення робітничо-селянської влади, привертають увагу спогади голови військово-революційного комітету під час Вінницького збройного повстання 28-30 жовтня 1917 року – М.Тарногородського про події 1917-1919-х років (“Памяти погибших за власть советов в Виннице”) та замітка вінницького більшовика О.Снєгова про бої з УГА у серпні 1919 року (“Вы отдали все, что могли за нее…”).

У фондах музею зберігаються примірники газети “Вісті” за 1920 рік: 8, 11-13, 15, 17-22, 24-29 лютого, 3, 4, 6, 7, 9-12, 14, 16-26, 30, 31 березня, 1, 3, 4, 6, 7, 10, 11, 15-18, 20-23, 27, квітня, 16-18, 20-25, 27, 29-31 липня, 1, 4-6, 8, 11, 12, 14, 19, 25 серпня, 3-5, 8, 10, 11, 16-18, 21, 22, 24, 25, 26 вересня, 16, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 27 жовтня, 2, 4, 5, 10, 12, 13, 14, 16, 17, 18, 21, 26, 28 листопада, 2, 3, 4, 7, 8, 10-12, 15-17, 19, 21-26, 28, 31 грудня.

Відсутність номерів “Вістей” за травень-червень та початок жовтня 1920 року обумовлена тим, що у цей час Вінниця була зайнята спочатку українсько-польськими, а згодом українськими військами. Тоді у місті видавався “орган Вінницької Української Ради” – газета “Хвиля”, ч. 7 (11 травня), ч. 9 (13 травня) та ч. 10 (14 травня) якої наявні у збірці ВОКМ. У всіх трьох доступних примірниках “Хвилі” детально розписуються події на радянсько-польсько-українському фронті у середині травня 1920 року, інформується про перебування у Вінниці Головного Отамана Симона Петлюри та його зустрічі з вищим військовим командуванням, у ч. 10 надруковано оголошення про прибуття до міста Юзефа Пілсудського.

Серед інших періодичних видань виняткове значення мають три примірники провідного україномовного видання Вінниці 1917 року “Подільської волі” (“часопис соціально-політична та кооперативно-економічна”) – ч. 22 (9.11.1917), ч. 23 (15.11.1917) та ч. 24 (2.12.1917). У зазначених номерах міститься звернення Центральної Ради “До всього населення города Київа і Київської воєнної округи” (ч. 22), повідомлення з міст та сіл Подільської губернії про створення селянських спілок та скликання кооперативних з’їздів, інформація про діяльність Української губернської ради. Видання оприлюднило список кандидатів до Російських Установчих зборів по Подільському округу від блоку українських соціалістів-революціонерів, українських соціал-демократів та селянської спілки (під № 18 у ньому зустрічаємо прізвище С.Петлюри), а також агітаційні матеріали, серед яких виділяється низка оригінальних віршів Юрія Щирого. “Подільська воля” розміщувала офіційні повідомлення Центральної Ради, зокрема, ІІІ Універсал, розпорядження її Генерального Секретаріату.

Регіональний характер мали вінницькі щоденні політично-літературні газети “Свободный голос” та “Нове слово”. Перша з них – видання Вінницької міської думи у 1917 році – у фондах ВОКМ представлена номерами від 4 червня, 16 вересня та 17 жовтня 1917 року. Основний її зміст складали місцеві новини, хроніка подій у Росії та світі, оголошення приватного характеру. У номері газети від 4 червня міститься протокол засідання губернського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Поділля.

У газеті “Нове слово” від 10 березня 1918 року знаходимо оповіщення губернського комісара про відновлення влади Центральної Ради на території Поділля (за допомоги німецьких і австрійських військ), накази отамана залоги у Вінниці про запобігання погромній агітації, заборону мітингів та реєстрацію колишніх червоноармійців, оголошення про вибори членів управи, місцеву хроніку, телеграми, заклики про вступ до вільного козацтва та інше. Значну частину 2 сторінки газети займає стаття “Шевченко і революція”.

Інформаційно насичена газета Кам’янець-Подільської організації Української партії соціалістів-революціонерів “Трудова громада”, представлена у фондах ВОКМ 11 примірниками (ч. 30-41, які побачили світ з 6 по 19 серпня 1919 року). Часопис друкував повідомлення та заяви Кам’янецької організації УПСР та її Центрального комітету, офіційні повідомлення українських органів влади та відомості про їх діяльність, накази коменданта Кам’янецької залоги, оперативні звіти командування, вів хроніку подій в Україні та світі. Значну увагу редакція “Трудової громади” приділяла висвітленню кооперативного руху. Крім того, розміщувалися листи до редакції, оголошення, фейлетони, вірші, оповідання тощо. У ч. 41, наприклад, докладно розписується перебіг міжвідомчої наради у справі встановлення цін на урожай нового року, у ч. 35 – повідомлення про зайняття частинами військ УНР та УГА Жмеринки та Вінниці.

З офіційних урядових видань, які виходили на Поділлі, під час перебування тут Директорії, у фондах ВОКМ зберігаються ч. 28 (29.07.1919) та ч. 30 (31.07.1919) “Вісника Української Народної Республіки” (Кам’янець-Подільський), ч. 5 (14.10.1919) “Телеграм Українського телеграфного агентства” (Вінниця).

Джерелом до історії Української Галицької армії є “орган Начальної команди Галицької армії” – “Стрілець” від 18 вересня 1919 року (Кам’янець).

Більшість газет доби Української революції, які зберігаються у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею, були придбані впродовж останніх 20 років, тобто майже за століття після зазначених подій. Слід сподіватися, що подальші пошуки рано чи пізно приведуть до того, що не залишиться жодного невідомого дослідникам примірника часописів, які виходили на Поділлі.

Література

Рудий, Г.Я. Періодика України як об'єкт джерелознавчого дослідження української культури (1917-1920 рр.): автореф. дис. ... докт. іст. наук / Г.Я.Рудий. – К., 2004. – 33 с.


Хмільницький літопис як джерело до історії Визвольної Війни

під проводом Б.Хмельницького на Поділлі

Тучинський В.А.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії

слов’янських народів Вінницького ДПУ ім.М.Коцюбинського

Одним із найважливіших завдань сучасної історичної науки є поповнення та розширення джерельної бази вітчизняної та регіональної історії. Це у повній мірі стосується періоду Визвольної війни 1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, багато подій якої на Поділлі і сьогодні залишаються невідомими.

Хмільницький літопис належить до маловідомих та недостатньо вивчених літописних джерел І половини XVII ст. Його значення як цінного історичного джерела полягає у тому, що він є єдиним літописом, який був створений на Поділлі напередодні та у початковий період Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Оригінал літопису, що займає п'ять рукописних аркушів, зберігається у Відділі рукописів Державного історичного музею Російської федерації м.Москви (Синодальне зібрання №729). Історичний пам'ятник, що охоплює події 1636-1650 pp., був знайдений відомим істориком XIX ст. О.Левицьким та вперше видрукуваний Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів у 1878 р. як додаток до літопису Самовидця.1 З того часу літопис жодного разу не видавався. До Хмільницького літопису зверталися окремі історики-джерелознавці. Вперше його дослідив М. Марченко.2 Значний внесок у вивчення історичної пам'ятки вніс авторитетний сучасний український джерелознавець Ю.Мицик.3

Хмільницький літопис є, по суті, щоденником, у який систематично, впродовж майже 15 років, записував свої спостереження невідомий автор. Він був мешканцем Хмільника, ймовірно вихідцем із заможних міщан та сповідував православ'я. На початку літопису автор характеризує події, що відбувалися у Хмільнику в другій половині 30-х pp. XVII ст. Його увагу привертали міські новини: перебування у Хмільнику турецького посла, польських жовнірів та ін.

Коротко та без будь-яких емоцій автор інформує про поразку козацько-селянського повстання 1637 р. під Кумейками та про те, як поляки везли через Хмільник полоненого ватажка повстанців Павлюка. Проте, слід зазначити, що літописець висловлював і різке невдоволення існуючими у Речі Посполитій порядками. Так, він засуджує свавілля польських жовнірів, що перебували у Хмільнику, співчуває важкому становищу простого народу, що страждав від голоду. Згадуючи про неврожай 1637 р., автор пише: «В петрівку по дванадцять золотих було жито, їли люди листя, лободу і зілля. Важко бідному поживитися поки до нового врожаю А в новому році теж була мала втіха: жито рвали і за диво було, щоб хто і побачив сніп жатий, бо тієї весни три місяці не було дощу. Збулося пророцтво Ісаї: хто хоч і сто мір посіяв, ледве одну взяв».4

Говорячи про голод 1638 р. автор відмічає грізні знамення майбутніх соціальних потрясінь: «І серпи і коси кували на зброю, і недаремно земля тряслася, трясли і ляхи козаків. На Україні ріки зафарбувалися від крові людської, повні були болота трупів ляхів, а повні палі були трупів козацьких по містах».5

У 40-х pp. XVII ст. в міру загострення соціальних протиріч, автор переходить в опозицію до політики Речі Посполитої. Описуючи важке становище оточеного війська, він із задоволенням відмічає: «Там ляхи велику біду терпіли. Хліб був один по шість золотих. Коней їли не тільки бідні хлопи, але й пани. Будуть пам'ятати тую експедицію в Збараж місто. Велику кількість міст татари з козаками зруйнували і збитків безмірних вчинили».6

У літописі знаходимо також кілька поширених оповідань про початок Визвольної війни 1648-1657 pp. – поразку польських військ під Жовтими Водами та Корсунем: “Бо ляхи у великий піст пішли на козаків, на Вкраїну, і Богдан Хмельницький, гетьман запорізький побив їх і обох взяв спочатку на Жовтій, де син гетьмана Потоцького загинув, а потім під Корсунем, де і самого вже гетьмана Потоцького і Калиновського, гетьмана польного, в неволю татарам повіддавали, 16 травня“.7

У Хмільницькому літописі наводяться також цікаві дані не тільки місцевого значення. Там коротко описано хід бойових дій як на Поділлі, так і Південно-Східній Волині. Зокрема, про дії повстанських загонів М.Кривоноса у Немирові, Тульчині, Махнівці, Бердичеві та інших містах. “А козаки за ляхами пішли і міста, де ті боронилися, поплюндрували, ляхів і жидів рубали, комори і скрині розбивали. Кривоніс із іншими полковниками Немирів, Животів, Махнівку, Бердичів попустошили, ледве втекли Вишневецькі. У Тульчині багато панства загинуло. В Полонному, Костантинові-Старому кров'ю ріки плинули». Автор літопису приводить окремі свідчення і про битву під Пилявцями: «І побили ляхів, а інші повтікали. Там були повні ставки і болота трупів лядских» 8.

Документ містить відомості про перебування 15 червня 1649 р. у Хмільнику гетьмана Б.Хмельницького. Автор болісно переносить страждання народу під час Визвольної війни, із сумом та гнівом пише про дії татар, які будучи союзниками Б.Хмельницького, грабували та знищували українське населення. «Багато міст поплюндрували, церкви попустошили, жінок і дівчат ґвалтували, податки великі брали, коні та вівці, і багато труднощів людям чинили. Не душечка загинула, не душечка і в орду пішла».9 У літописі є свідчення про захоплення татарами без дозволу Б.Хмельницького З0 травня 1649 р. Старокостянтинова та інших міст. Описуючи події 1650 p., коли тимчасово припинилися військові дії, літописець зазначав: “Мало людям бідним було відради”, маючи на увазі неврожаї, дорожнечу, а також голод.

Автор засуджує дії німецьких найманців на польській службі, від яких жителям Хмільника було гірше, ніж від татар, з жалем пише про багаточисельні грабежі, що призвели до спустошення Хмільника.

Однак наведені у літописі окремі статистичні дані вимагають уточнення. Так, на нашу думку, слід вважати перебільшеними дані літопису про те, що під Збаражем козацьке військо нараховувало 500 тис., а військо татар 300 тис. Особливо слід зауважити, що у літописі чіткіше, ніж у інших літописах XVII ст. окреслено поняття України та українського народу.

Цінність Хмільницького літопису полягає у тому, що його автор був сучасником описаних подій, а крім нього ми знаємо лише Софоновича, Ракушку-Романовського та Гунашевського як сучасників війни 1648-1657 pp. Історичний пам’ятник написаний мовою близькою до української народної мови Правобережжя. Літопис, незважаючи на його лаконізм, значно доповнює та уточнює свідчення літописів Самовидця, Г.Граб’янки та С.Величка про події напередодні та в початковий період Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького на Поділлі.

Література

1. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К., 1878. – С. 77-81.

2. Марченко, M.І. Українська історіографія: (з давніх часів до середини ХIХ ст.). – К.,1959. – С. 50-51.

3. Мыцык, Ю.А. Украинские летописи ХVІІІ века. – Д., 1978. – С. 51-53.

4. Летотопись Самовидца по новооткрытым спискам. – С. 78.

5. Там само. – С. 79.

6. Там само. – С. 80-81.

7. Там само. – С. 81.

8. Там само. – С. 79-80.

9. Там само. – С. 80.


Про що мовчить граніт?

Колишнє католицьке кладовище у Чернівцях як джерело до іншої історії містечка

Свйонтек Адам,

магістр історії, аспірант інституту історії

Ягелонського університету м.Краків (Польща)

Польський дослідник Яцек Кольбушевський назвав кладовища „текстами культури”, адже цвинтарний простір – це культурне явище, що дає свідоцтво людського існування [1, c. 30]. Кожне суспільство, бажаючи зберегти духовність, спирається на власну історичну спадщину, адже пам’ять про минуле є гарантом стабільності та почуття власної ідентичності. Доглянуті могили предків, хай навіть і без розкішних меморіальних символів, краще за все засвідчують його мораль і культуру. Без дослідження цієї категорії пам’яток неможливо відтворити об’єктивну історію як кожного населеного пункту, так і кожного народу.

Для історичного краєзнавства поховання – це не тільки слід на землі чи свідоцтво про те, що хтось жив, виконував якісь обов’язки, мав для когось велике значення, а досить часто єдина інформація відносно цієї людини. Нагробна інскрипція індивідуалізує поховання, підкреслює винятковість людського життя [1, c. 31]. Особливо важлива інскрипція для дослідників історії XIX ст., оскільки у цей період почали засновуватись комунальні цвинтарі, що створило цілу низку джерельного матеріалу передусім для біографічних досліджень, але не тільки [2, c. 133]. Нагробні плити здатні розповісти історикові багато цікавого з суспільної, економічної, релігійної, а навіть – військової історії. Оцінюючи вагу інформативності інскрипції сучасні епіграфісти розглядають її як повідомлення та беруть до уваги усі його складові: текст, виміри нагробної плити, стиль, матеріал та символіку [3, с. 22, 24; 2, c. 136-137].

Слід зазначити, що під час історичних досліджень не лише історія окремих могил, а й цвинтаря у цілому вказує на минуле всього регіону. Цікавим прикладом є, безумовно, великі міські некрополі, що виконують функцію «місць пам’яті», військові цвинтарі чи загальні поховання жертв епідемій, що через генезис створення стосуються конкретних історичних фактів з локальної історії. Зовсім до іншої категорії відносяться кладовища, що за різних обставин були ліквідовані з метою стерти пам’ять про похованих там людей. У цьому контексті передусім слід звернути увагу на причини. Діється так в умовах різних швидких змін: під час революцій, війн та зміни державних кордонів. Тим не менше, руйнування цвинтарів відбувається не лише планомірно, а й через відсутність будь-яких дій, тобто свідомого недбальства. Таким чином, занепадають історичні пам’ятки різного значення на більшості етнокультурних погранич. У таких ситуаціях частіше всього наводять приклад німецьких цвинтарів у Польщі та польських в Україні чи Білорусії. З метою врятувати ці останні (або хоча б зберегти пам’ять про них) протягом остатніх десятиліть було організовано чимало епіграфічних експедицій.

Про одну з таких знахідок у Вінницькій області слід розповісти детальніше. Йдеться про колишнє католицьке кладовище у Чернівцях. Навесні 2009 року група студентів Ягеллонського університету під моїм керівництвом займалася очищенням території цього цвинтаря, інвентаризацією знайдених нагробних плит та ідентифікацією похованих.

Як переважна більшість польських пам’яток цього типу, в Україні цвинтар повністю знищено внаслідок як планомірних дій, так і звичайної людської халатності. З одного боку знищення кладовища було зумовлене бажанням не пригадувати про польську історію містечка (на практиці це можна пов’язати із планом територіального поширення меж міста та покращення його інфраструктури), а з іншого, стираючи його конфесійну приналежність, на його території побудовано православну церкву. Масштаб знищень є настільки великим, що на сьогодні неможливо точно окреслити його первинний вигляд та розмір. Частину поховань було перенесено на так зване «нове кладовище» за містом, але це стосується лише тих могил, за якими було кому доглянути. Нашій експедиції вдалося ідентифікувати дві такі перепоховані могили: католицького священика Валерія Шиманського т

Історичне краєзнавство

 

Громадська діяльність студентів Вінницького інституту соціального виховання

(педагогічного, учительського інституту) у 30-ті рр. ХХ ст.

Комарніцький О.Б.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України

Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Малодослідженою сторінкою історичного минулого Вінницького педагогічного вишу є громадська діяльність його студентів.

На початку 30-х рр. через навчальну завантаженість молодь приділяла незначну частину свого часу роботі у громадських організаціях, гуртках. У грудні 1930 р. на одному із засідань партійної організації зазначалося: «Ураховуючи велику академічну завантаженість студентства, доручити всім студентським організаціям усю громадську роботу проводити лише за календарем». Зверталася увага на бездіяльність студентського клубу. Тому пропонувалося «негайно розгорнути роботу клюбу надавши йому відповідного політ-вихов[ного] змісту» [1, спр.4, арк. 15 зв.]. Вже у наступному 1931-1932 навчальному році (н. р.) до плану роботи інституту внесли пункт про утворення студентських гуртків – драматичного, літературного, хорового, музичного і спортивного. У 1932 р. вдалося розгорнути свою діяльність лише першим двом [1, спр. 2, арк. 46], а у наступні роки запрацювала решта гуртків.

Архівні джерела повідомляють окремі відомості про діяльність гуртків. Так, у 1933-1934 н. р. у музичному гуртку налічувалося 10 членів (у 1936 р. він зріс до 85 осіб), у співочому (хоровому) – відповідно 34 і 37. Функціонував і драматичний гурток, який об'єднував 15 осіб [1, спр. 21, арк. 11-12; спр. 35, арк. 38-39]. У фондах Державного архіву Вінницької області міститься цінний документ, який повідомляє про діяльність гуртків у 1936 р. – «Доповідна записка відповідальному інструкторові ЦК ЛКСМУ по Вишах про культмасову-виховну роботу серед комсомолу й студентської молоді КСМ комітету Вінницького педінституту». У записці йдеться, зокрема, про роботу драматичного гуртка. Гуртківці на своїх засіданнях обговорили художні твори «Як гартувалася сталь» М.Островського, «День другий» Єренбурга, «Поднятая целина» М.Шолохова, «Чапаєв» В.Фурманова, провели три літературних вечори, присвячених творчості Т.Шевченка, А.Чехова, В.Маяковського. Вони виступали також в інститутському клубі, підшефному селі, де декламували вірші [1, спр. 35, арк. 39].

Співочий гурток у 1936 р. збирався 54 рази. За цей час гуртківці вивчили 30 нових пісень, у т. ч. 25 хорових; 8 разів виступали із концертною програмою. У свою чергу музичний гурток у клубі вишу дав 9 концертів [1, спр.35, арк.38-39].

В інституті щорічно проводилися олімпіади (огляди-конкурси) художньої самодіяльності [2, спр.442, арк.2]. Виступи оцінювало представницьке журі. Зокрема, у грудні 1935 р. до його складу ввійшли директор вишу Купріянов, секретар партійної організації Лизогуб, секретар комітету комсомолу Тисевич, голова профкому Кахно, лектор Сюргуліс, керівник спортивного гуртка Шер, співочого – Гарніцький, музичного – Поляков, культорганізатор Муха. Конкурсна програма тривала 11-12 грудня. Драматичний гурток поставив п'єсу «Чудесний сплав», учасниками якої були 28 осіб. Студентка Клігер під акомпанемент оркестру виконала пісні «Пограничная», «Комінтерн», «Любимая песня Ильича», Вінявський заспівав «Мазурку». Хор у складі 36 осіб виконав 7 пісень («Партизанская», «Пісня про Щорса», «Пісня п'ятисотинець», «Подйом», «Ой, летіла горлиця», «На городі верба рясна», «А ще сонце не заходило»). Присутні насолоджувалися також виступами гуртка по вивченню народних танців. Гуртківці затанцювали «Матроску», «Проводи», «На реченьку». Студенти Бурд і Окс виконали на домбрі і гітарі композиції «Пісня про Щорса», «Гей, ухнем», «Єврейський танок», «Турецький марш». Нісенбойм декламувала вірш Безіменського «Партбілет», Проць – твір П.Тичини «Пісня про Кірова». Журі, підвівши підсумки, ухвалило преміювати музичний гурток 2 тис. крб. для придбання музичних інструментів. Відзначено було також досягнення співочого гуртка у «засвоєнні нотної грамоти та засвоєнні художности» виконання репертуару. Схвальні відгуки пролунали і на адресу драматичного гуртка, який за короткий час без належних умов добре підготував і виконав п'єсу. Найкращих виконавців, самодіяльні гуртки преміювали (перша премія склала 100 крб., три других – по 60 крб., чотири третіх премій – по 40 крб.). Вони дістали право представляти інститут на обласній олімпіаді самодіяльного мистецтва [2, спр. 445, арк. 64-66]. У січні 1936 р. заклад делегував 64 студенти [2, спр. 445, арк. 43]. Журі конкурсу відзначило виступи студентів Бурди і Окса й нагородило їх музичними інструментами [3], [4].

Проводилися також колективні культпоходи [5, спр. 493, арк. 9], насамперед у кінотеатр і міський театр. У 1935 р. щодня театр відвідували у середньому 12 студентів [2, спр. 442, арк. 1 зв]. Того ж року для кращого «обслуговування студентської маси театром і кіно» створили спеціальні каси для студентства [6]. Завідувач навчальної частини Купріянов у червні 1935 р. зазначав, що «всі студенти бачили [фільм] «Платона Кречета», по кілька разів «Чапаєва» [7]. У міському театрі інститут мав 6 постійних місць для студентів-ударників [1, спр. 35, арк. 39 зв.].

Значна увага приділялася клубній роботі. При інститутському клубі створювалися гуртки, було оформлено Сталінський куток, організовувалися шахматні турніри, проводилися культурно-масові вечірки, на яких виступали колективи художньої самодіяльності, окремі виконавці, заслуховувалися лекції [1, спр. 35, арк. 39]. Проводили також тематичні вечірки, приурочені, зокрема, річниці Жовтневої революції, Міжнародному жіночому дню 8 березня, Міжнародному дню солідарності трудящих 1 травня тощо [1, спр. 21, арк. 11].

Всі студенти передплачували пресу. У 1935 р. вони виписували 230 примірників журналів, 388 примірників газет, 119 комплектів праць В.Леніна [1, спр.35, арк.38зв.]. У січні наступного року становище із передплатою різко погіршало (пресу виписували лише 30% студентів). У зв'язку з цим було скликано засідання партійного комітету, на якому вирішили для кращого охоплення молоді передплатою преси обрати на факультетах відповідних уповноважених. Крім того, через те, що стипендія надходила не вчасно і студенти не мали можливості своєчасно вносити кошти на виплату преси, постановили гроші збирати з них на початку місяця [1, спр. 31, арк. 1-1зв.].

В інституті практикували випуск внутрішніх газет. Зокрема, у 1934-1935 н. р. підготували 6 номерів загальноінститутських і 139 – курсових газет [1, спр. 24, арк. 3; спр. 35, арк. 38 зв.]. Досить популярними у закладі були постановки «живих і світлових газет» (усних. – Авт.) [1, спр. 2, арк. 46; спр. 5, арк. 11 зв.]. У гуртожитках випускали стінгазети [1, спр. 4, арк. 57 зв.].

Молодь відвідувала також заняття у фізкультурному (спортивному) гуртку. Відомо, що у 1933-1934 н. р. до чоловічої групи входили 30 осіб, жіночої – 15 [1, спр. 24, арк. 11].

З початку 30-х рр. було розгорнуто роботу по «військовізації» вишу [1, спр. 5, арк. 8], у ході якої створювалися оборонні (військові) гуртки [2, спр. 442, арк. 1 зв.]. Особливо «популярними» вони стали у другій половині 30-х рр. Про це свідчать такі дані: якщо у 1936-1937 н. р. гуртки охоплювали 20% студентства, то вже у 1937-1938 н. р. – 60%, а у 1938-1939 н. р. – 100% [5, спр. 951, арк. 21]. У 1939 р. в інституті діяв 41 оборонний гурток. Впродовж 1938-1939 н. р. 271 гуртківець здав нормативи на «ворошилівського стрільця», 195 осіб виконали нормативи ГТО, 377 – ГСО, 458 – ПВХО, 89 – кулеметників, 12 – інструкторів ПВХО, 9 – мотоциклістів, 3 – парашутистів [5, спр. 491, арк. 9]. Кожний студент мав по два, а деякі – по три «оборонних» значки [5, спр. 951, арк. 21], [8].

Діяли у закладі і осередки громадських добровільних товариств. На жаль, про їхню діяльність обмаль інформації. Відомо лише, що у 1931-1932 н. р. осередок Міжнародної організації допомоги робітникам (МОДР) налічував 137 членів, у 1933 р. – 114, у 1934 р. – 230, у 1936 р. – 275, «ТСО-Авіахем» – відповідно 150, 180, 300 і 280 [1, спр. 2, арк. 46; спр. 5, арк. 11 зв.; спр. 7, арк. 24 зв; спр. 21, арк. 11; спр. 35, арк. 38]. Активнішими були модрівці. У 1933 р. вони зібрали членські внески на суму 300 крб., у підшефному селі Хижинці провели два інтернаціональних вечори [1, спр. 21, арк. 11]. У 1936 р. члени осередку збирали кошти для допомоги німецьким трудящим (1563 крб.), іспанським революціонерам (453 крб.), знайомили студентів із міжнародним політичним становищем [1, спр. 35, арк. 38]. На початку 30-х рр. у закладі діяло товариство «Геть неписьменність», яке об'єднувало 81 члена [1, спр. 5 арк. 46].

Отже, наявні архівні джерела, матеріали тогочасної періодичної преси дають підстави вважати, що громадська діяльність посідала важливе місце у студентському житті, складовою частиною якої була, насамперед, гурткова робота.

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. П 292. – Оп. 1.

2. ДАВО. – Ф. П 457. – Оп. 1.

3. Обласна олімпіада самодіяльного мистецтва студентів Вінниччини // Більшовиц. правда (Вінниця). – 1936. – 11 берез. (№ 58). – С. 3.

4. Підсумки студентської олімпіади самодіяльного мистецтва // Там само. – 1936. – 24 трав. (№ 118). – С. 3.

5. ДАВО. – Ф. П 136. – Оп. 6.

6. Театральні квитки для студентства // Більшовиц. правда. – 1935. – 29 листоп. (№ 274). – С. 4.

7. Купріянов. Перевищено показники всіх попередніх років / Купріянов // Там само. – 1935. – 30 черв. (№ 149). – С. 3.

8. Тимощук, Г. Стріляю влучно / Г.Тимощук // Там само. – 1935. – 12 черв. (№ 134). – С. 4.


Історико-краєзнавчі дослідження народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст.

Савчук В.О.,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,

проректор Кам'янець-Подільського Національного Університету ім. Івана Огієнка

Українське краєзнавство 20-30-х рр. має яскраві сторінки та цікаві сюжети діяльності у різних напрямах і різних регіонів. Значна увага, зокрема, надавалася вивченню народного мистецтва. Особливо інтенсивно воно вивчалося у такому своєрідному регіоні як Поділля, хоча історіографія краєзнавчого дослідження подільського регіону ще має зовсім невелике число праць. Зазначимо, що окремих аспектів цієї багатопланової проблеми – вивчення унікальної мистецької спадщини – найбільше торкнулися українські історики у добу незалежності України О.Нестуля1, С.Абросимова, А.Перкова, О.Піцик, Н.Чередник2, С.Білокінь3, В.О.Савчук4. Досить вагомий вклад в історіографію цієї проблеми своїми працями вніс подільський історик А.М.Трембіцький. Вивчаючи науковий доробок таких відомих постатей 20-30-х рр., як С.А.Таранушенка, Є.Й.Сіцінського, В.Є.Січинського, він оприлюднив нові факти, ввів у науковий обіг нові документи з дослідження народної спадщини цими видатними істориками.5 Оригінальну працю з дослідження народного мистецтва підготував у 1931 році український історик в еміграції М.Ю.Обідний.6

Метою пропонованої статті є узагальнений аналіз історико-краєзнавчого дослідження народного мистецтва Поділля у міжвоєнний період, яке здійснювалось як професійними істориками, так і аматорами-краєзнавцями. У результаті цього історіографія українського краєзнавства поповнилася новими оригінальними роботами.

Найперше зазначимо, що на розгортання історико-краєзнавчого вивчення Поділля на початку 20-х рр. вплинуло те, що тут зосередився великий науковий потенціал, який мав навики і відповідну підготовку в організації науково-краєзнавчих досліджень різних сторін життя регіону. Він зосередився у Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, у сільськогосподарському інституті, хімічному технікумі, художньо-промисловій школі, у загальоноосвітніх школах як у місті, так і в районі. У Вінниці активно діяв Кабінет з краєзнавчого вивчення Поділля при філії Всенародної бібліотеки України.

Безумовно, історико-краєзнавчі дослідження стимулювалися і здебільшого ініціювалися науковими установами Всеукраїнської академії наук України (далі ВУАН) у Києві, Академією матеріальної культури в Ленінграді, Всеукраїнським археологічним комітетом, Українським комітетом краєзнавства у Харкові.

Безпосередню практичну роботу вели такі структури, як Кабінет антропології та етнології ім.Х.Вовка, Комісія для вивчення звичаєвого права на Україні, Комісія для складання історико-географічного словника України, Всеукраїнське етнографічне товариство, окружні комітети краєзнавства тощо. Скажімо, влітку 1926 р. у селах регіону працювала археологічна експедиція під керівництвом М.Я.Рудинського, етнографа Мащинки, антрополога А.Носова. На основі велико-мікшанської знахідки вони реконструювали стародавнє життя населення регіону, на основі знайдених ляльочок, зразків посуду, крем’яних ножів, гладжених молотків зробили висновки про розвиток життя тут у другій половині новокам’яної доби.7

Велику зацікавленість цим регіоном проявив учений із європейським іменем, Неодмінний секретар ВУАН Агатангел Кримський та його учні, результатом якої стала публікація низки фольклорно-етнографічних матеріалів, нарисів, фундаментальних збірок, українських казок тощо.8

Активно вивчали Поділля і Ленінградське товариство дослідників української історії, письменства та мови, Російський музей у Ленінграді. Тільки у 1924-1925-х рр. експедиції у складі Б.Г.Крижанівського, А.Г.Зарембського, М.О.Фріде, А.М.Кулаковської, Є.П.Даніні, А.Я.Дуїзбург та ін. збирали комплекси одягу, предмети побуту, зразки вишиванок, колекції писанок, робили кальки настінних розписів, підготували значну кількість фотографій, замальовок. На основі матеріалів цих експедицій вже до 1926 р. з’явилися наукові праці, у яких пропагувалося народне мистецтво Кам’янеччини.9

Важливими осередками фольклорного, етнографічного, історичного, економічного вивчення Поділля стала науково-дослідна кафедра народного господарства і культури Поділля, яка відкрилася у 1922 році. Кафедра мала на меті розробляти наукові проблеми, готувати аспірантів до наукової та викладацької роботи, популяризувати історію і культуру серед населення. Вже на перших порах вона розгорнула активну діяльність. У план її праці були включені теми з вивчення народного мистецтва. Зокрема, Гагенмейстер опублікував праці «Подільський гончар Бацуца», «Подільське народне мистецтво».10

У 1925 році у Кам’янці-Подільському з’являється така наукова інституція, як Наукове товариство при ВУАН. Воно об’єднало в свої лавах інтелектуальну еліту регіону, яка активно здійснювала регіональні дослідження. Серед його членів були такі відомі дослідники, як Ю.Й.Сіцінський, М.Ф.Карачківський, П.В.Клименко, О.В.Полонський та ін. Члени наукового товариства також докладали зусиль у вивченні народного мистецтва.

Великий досвід з дослідження народного мистецтва Поділля, зокрема, мав Є. Й. Сіцінський, котрий ще у дореволюційні часи описав у своїх працях діяльність 44-х гончарних цехів у 10 повітах Подільської губернії, які й до сьогодні є надзвичайно цінним джерелом дослідження подільської кераміки. Ці та інші зразки народного мистецтва він зосередив у історико-археологічному музеї, що користувався великою популярністю.11

Отже, історико-краєзнавче вивчення народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст. здійснювали як наукові, так і аматорські форми краєзнавства. Зважуючи на безцінність мистецьких зразків народної традиції, їх вивченням активно займалися як наукові центри, так і регіональні краєзнавчі організації. Це стало підставою для видання збірників наукових статей, альбомів, у яких пропагувалися зразки народного мистецтва, організації їх виставок. Завдяки зусиллям науковців та краєзнавців зразки народного мистецтва Поділля стали відомими не тільки в Україні, але і за кордоном.

Література

1. Нестуля, О.О. Дослідник народного мистецтва : (С.А.Таранушенко) / О.О.Нестуля // Репресоване краєзнавство 20-30 рр. / передм. П.Т.Тронька. – К., 1991. – С. 173-177.

2. Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 1: Листи вчених до Д.І.Яворницького / упоряд.: С.В.Абросимова, А.І.Перкова, О.В.Піцик, Н.Г.Чередник. – Д., 1997. – 888 с.

3. Білокінь, С.І. Двадцяті роки в житті та діяльності С.Таранушенка / С.І.Білокінь // С.А.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожанщини XVIII-XIX ст. : тези доп. та повідомл. наук.-теор. конф., присвяч. 100-річчю від дня народж. Стефана Андрійовича Таранущенка (1889-1976). – Суми, 1989. – С. 7-10.

4. Савчук, В.О. Історико-краєзнавчі дослідження Кам’янеччини у 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст. / В.О.Савчук // Кам’янеччина: історія, розвиток, перспективи : наук. зб. – Кам’янець-Подільський, 2008. – С. 117-126.

5. Трембіцький, А.М. Євфимій Сіцінський і Стефан Таранушенко: (до історії співпраці на ґрунті дослідж. народ. мистецтва Поділля) / А.М.Трембіцький // Освіта, наука і культура на Поділлі : зб. наук. пр. – Кам’янець-Подільський, 2005. – Т. 5: Матеріали круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі у XVIII – на початку ХХІ ст.». – С. 146-153; Його ж. Євфимій Сіцінський і Володимир Січинський – дослідники українського гончарства, кераміки та порцеляни / А.Трембіцький // Краєзнавство. – 2006. – № 1/4. – С. 45-49.

6. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО України). – Ф. 3504. – Оп. 1. – Спр. 3. Машинописний текст докторської праці «Українська хата в порівнянні з хатами західних слов’ян». – 182 с.

7. Геринович, В. Про археологічні розкопки в с.Кадиївцях Довжоцього району, Великій Мікші Китайгородського району / В.Геринович // Червоний кордон. – 1926. – 2 верес. – С. 4.

8. Кримський, А. Знадоби для життєпису Степана Руданського (1833-1873) / А.Кримський, М.Левченко. – К., 1926. – 244 с.; Левченко, М. З поля фольклористики й етнографії / М.Левченко. – К., 1928. – Вип. 2: Знадоби до життєпису подільського етнографа А.І.Димінського (1826-1897). – 91 с.; Левченко, М. «Збірка подільських казок» 1850-1860 рр. Димінського / М.Левченко // Етнографіч. вісн. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 160-172; Філь, Ю. До біографії А.Свидницького: (за архів. матеріалами) / Ю.Філь // Записки історично-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. – 1928. – Кн. 18. – С. 241-253; Казки та оповідання з Поділля в записах 1850-1860-х рр. / упоряд. М.Левченко. – К., 1928. – Вип. 1/2. – 596 с.

9. Зарембский, А. Народное искусство подольских украинцев / А.Зарембский. – Л., 1928. – 48 с.; Фріде, М.О. Форма й орнамент посуду з Поділля / М.О.Фріде // Наук. зб. Ленінград. товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1928. – Т. 1. – С. 81-92.

10. Зборовець, В. Кам’янець-Подільська науково-дослідча кафедра у 2-му півріччі 1923 року / В.Зборовець // Червоний шлях. – 1924. – № 3. – С. 273-276.

11. Трембіцький, А. Євфимій Сіцінський і Володимир Січинський – дослідники українського гончарства, кераміки та порцеляни / А.Трембіцький // Краєзнавство.– 2006. – № 1/4. – С. 45.


Еміграція подолян за Урал, в Сибір та Далекий Схід

Богатчук С.С.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та філософії Вінницького НАУ

Українські селяни, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могли вже вільно розпоряджатися своєю власною долею.

У той же час заохочувалася, і навіть фінансувалася, еміграція українського селянства.

Еміграційний рух українського населення в кінці XIX – на початку XX ст. охопив фактично всі українські землі. Основною причиною еміграції українського селянства було малоземелля та аграрне перенаселення. На Поділлі, як і у всій Україні, існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилося безземельним. Згідно з переписом населення 1897 р. загальна кількість робітників Поділля становила дві основні категорії: торгово-промислові робітники – 25,863 тис. і не торгового-промислові (тобто сільськогосподарські) – 113,199 (1).

На Поділлі надлишок робочої сили складав 1184 тис. чол. Це й спонукало подолян до еміграції наприкінці ХІХ ст. (2).

Відповідно до перепису населення 1897 р. населення Поділля складало 2 млн.627 тис. чол., а на 1 січня 1914 року його кількість була 3 млн. 255тис. чол. (3). У даному випадку Подолія не відступала від того загального правила еміграції, згідно з яким робітниче населення намагалося мігрувати в місця з розвиненою промисловістю, торгівлею та капіталістичним сільським господарством, де спостерігався великий попит на робочі руки.

Переважна більшість мешканців Поділля переселилася у Південні райони України, Крим, Кавказ, Бессарабію (близько 26 тис. чол.) (4).

У кінці XIX ст. – на початку ХХ ст. Амурська, Приморська та Забайкальська області потребували робочих рук для будівництва Сибірської залізниці, фортець, казарм, у розробці гірських надр, рибних та лісових промислів. Для переселення у ці райони урядом надавалося право отримання посвідчення на проїзд по пільговому тарифу переселенців (5).

У 1900 р. царський уряд видав нові “Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях”. На їх основі з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно із законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи – землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців. Так, Калузькою Губернською Комісією по землевпорядкуванню було направлено губернатору Подільської губернії списки хуторських земель для селян, що бажають оглянути ці маєтки з метою викупу при участі Селянського Поземельного Банку (6). Цим скористалися селяни Гайсинського повіту Шестун, Трум, Ільченко, Сосновський та інші (7).

У березні 1906 р. вийшла інструкція “Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.”, що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином, мало- і безземельних, на “нові землі”, щоб запобігти новому вибуху їх невдоволення, як це було під час революції 1905-1907 рр. Тільки з 1906 по 1912 р. з України до Сибіру виїхало близько мільйона селян. Переселення відбувалося у жахливих умовах; на місцях селяни, позбавлені сільськогосподарського реманенту і машин, здебільшого не могли забезпечити освоєння своїх земельних наділів і змушені були повертатися назад. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70% переселенців (8).

Та все ж таки селяни переселялися великими сім’ями до Сибіру, сподіваючись покращити своє матеріальне становище. У зверненні Василя Косенка, жителя с.Краспопілка, до Подільського губернатора відзначається: “Желаю переселиться с семейством в Самарскую область и прошу выдать свидетельство на проезд туда по уменьшенному переселенческому тарифу, принимая во внимание мое крайне критическое положение” (9). У 1911 році чимало селян із с. Краснопілка Гайсинського повіту Подільської губернії переселилися до Самарської області Самаро-Вяземською залізницею (10).

Відповідно до циркуляру Головного Управління Землевпорядкування та Землеробства від 19 грудня 1912 року за № 27, циркуляр від 16 січня 1913 р. за № 3 свідоцтва ходаків та тарифні посвідчення видавалися безперешкодно усім селянам і міщанам-землеробам, які мають право вільно пересуватися по території Російської імперії (11).

У 1914 році спостерігається досить пожвавлений рух переселенців з Подільської губернії в райони Азіатської Росії, в першу чергу, Приморський край, Амурську область, Забайкалля. Лише в березні було видано документи для переїзду в Приморську область 13 сім’ям (35 чоловіків і 32 жінки) та 44 сім’ям (127 чоловіків та 138 жінок) – в Амурську область (12).

Українська еміграція була й залишається частиною світового міграційного процесу.

Література

1. Стопневич, Б. Промышленость и сельськое хазяйство Подолии // Экономическая жизнь Подолии / Б.Стопневич. – 1914. – № 1. – С. 7.

2. Злупко, С.М. Економічна історія України : навч. посіб. / С.М.Злупко. – К.: Знання, 2006. – 367 с.

3. Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990. – С. 142.

4. Шлепаков, А.М. Українська трудова еміграція в США Канаді: (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) / А.М.Шлепаков. – К., 1960. – С. 43.

5. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО) – Ф. 965, опис, справа 34, арк. 12.

6. ДАВО. – Ф. 388 – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 57.

7. ДАВО. – Ф. 388 – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 58.

8. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 4. – Спр. 12. – Арк. 4.

9. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 4. – Спр. 9 – Арк. 13.

10. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 49-50.

11. ДАВО. – Ф. 338. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 54.

12. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 64.


До проблеми неонаціоналізму в контексті кризи національної ідентичності

Слотюк П.В.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та філософії Вінницького НАУ

Коли дискусії з національних проблем виносяться за межі окремих етнічних груп і прагнуть поширитися на загальнодержавний рівень, вони, як правило, закінчуються сваркою і в подальшому виконують роль дезінтегратора не тільки політичного, але й соціокультурного середовища. Україна не стала у цьому процесі винятком, а її провідники – в чомусь особливими, розділивши територію держави міфологізованими політичними ідеологемами, одна з яких репрезентує її Західно-Центральну частину, інша – Південно-Східну. На жаль, мало хто задумується над причинами того, чому етнос, який зумів досягти найвищої фази пасіонарного підйому в ХVІІ столітті, у столітті ХХІ так і не спромігся сформулювати ідею, яка б ніколи не могла поставити під сумнів доцільність незалежності України в кордонах і з територією , яку сьогодні ми маємо. Звучить, як докір, хоча таким не є. Справа в тім, що сила причин, які сприяли виникненню історичного факту, досить часто відтворює у новому часі старі умови, актуалізуючи лише його міфологічну оболонку , яка абсолютно не відображає змісту новоявленої події, що рухається в одному і тому ж історичному контексті. Простіше це можна висловити формулою, в якій минуле помножене на сьогодення продукує минуле, однак виключно як оболонку із закапсульованою дійсністю. Для того, щоб дійсність могла змінювати форму свого існування, вона має відповідати сучасній суспільній ідентичності й структурі потреб, які нею породжені. Для більш зрозумілого пояснення можна навести приклад із нашої спільної з поляками історії та пригадати те, як формувався шляхетський соціальний прошарок, котрий зіграв неабияку роль в утворенні й розвитку як Литовського князівства, так і Речі Посполитої. Хто вони були і чому держава трималася головно не на магнатах, а шляхті, яка виконувала роль тогочасного середнього класу? В одній із статей на цю тему була висловлена думка, в якій відображений весь смисл того морального орієнтиру, що відтворював принцип вищості як свободи, що здатна відстояти себе. В ній автор пише: «Za czasov IRP szlachcicem bul ten – kto zyl jak czlachсic. Szlachcic, ktory nie zyl yak szlachcic, tracil szlachectwo». У Литовській Русі було так само. Та й Богдан Хмельницький належав до цієї верстви, як і багато його побратимів. Тут свобода фіксує себе не як музейний артефакт, що нагадує нам часи сміливих героїв, а репрезентує у формі правила принцип, визначаючи характер поведінки тих, хто прагне стати шляхетним. Ось чому ідея українського націоналізму для того, щоб бути репрезентативною, повинна стати шляхетною. Не тільки в сенсі пам’яті плачу за минулим, а й у сенсі майбутнього – прагненням свободи та процвітання. У цьому ключі важливим є переосмислення «закритих» тем української історії початку ХХ століття, які після подій 1648 року є другою національно-демократичною революцією, основною рушійною силою якої стало селянство. Останнім часом на цю тему з’явилося чимало цікавих публікацій як у вигляді мемуарів колишніх учасників подій, котрі вижили, так і дослідження сучасних авторів, таких як Р.Коваль, К.Завальнюк тощо. Цікавим доповненням у переосмисленні тих подій стали літературні твори відомого українського письменника В.Шкляра («Чорний Ворон») і вінницького автора О.Дмитрука («Яків Шепель»). Все це є спробою розкрити характер селянської революції в Україні 1919-1922 рр. і донести до сучасних поколінь причини поразки національно-визвольної боротьби, яка привела до втрати Україною державної незалежності, а, відтак, до політичних репресій та голодомору 1932-1933 рр.

Варто зазначити, що після краху Російської імперії Україна отримала можливість створити самостійну державу, однак зробити це стало досить проблематичним через розірваність українського національного середовища, котре реагувало на тодішні події виключно через призму старого досвіду, старих стереотипів і містечкової політики. За таких обставин лише селянство виявилося на висоті, продемонструвавши суспільству прагнення захищати національні інтереси в умовах тодішнього політичного контексту. Але це прагнення носило регіональний характер, і, поза усі спроби, не змогло піднятися вище локальної боротьби, яка, без сумніву, була самовідданою та героїчною. Вінниччина також знаходилася в епіцентрі тих подій, вписавши яскраву сторінку в історію національно-визвольних змагань початку ХХ століття.

Найяскравішими постатями подій, що відбувалися на нашій території, були Яків Гальчевський, Яків Шепель і Ананій Волинець, чиї імена, поки що не реабілітовано і широкій громадськості вони маловідомі. Маловідомим є і цілий ряд селянських повстань, які прокотилися Поділлям, засвідчивши неприйняття радянської влади та її представників, котрі, як правило, не були українцями і вороже ставилися до українства. Найбільш яскравим було повстання, що розпочалося між Ямполем і Могилів-Подільським у районі Гайдамацького яру на початку лютого 1921 р. Першими виступили селяни с.Бабчинці, а потім воно перекинулося на сусідні села: Садківці, Оленівку, Івонівку, Бандишівку, Григорівку, Грушки, Коси тощо.[1] Важливим є те, що селяни виступили організовано. Згодом полум’я боротьби охопило Могилівський повіт. Повстав Ямпіль. Невдоволені політикою продрозкладки, селяни проголосили: «Геть комуністів, комуну і комісарів!». 7лютого 1921 р., під командуванням петлюрівського офіцера Якова Лунца, об’єднані повстанські сили перейшли в наступ. Варто зазначити, що в Ямпільському повіті нараховувалося 12000 повстанських військ, а Могилівському – 5000 і 200 чоловік кавалерії. Повстанці зайняли Яругу, де розігнали радянську владу і вбили 5 радянських працівників. На допомогу повсталим йшли загони, що діяли в Гайсинському, Жмеринському, Тульчинському повітах. Так, загін Лиха 15.02.1921р. з п’яти кулеметами вирушив у Ямпільський повіт. По дорозі, недалеко від Тростянця, в с.Корабелівці вони розстріляли голову ревкому.[2] За донесеннями районних інформаторів з 1 лютого йшло інтенсивне групування повстанських загонів по всіх повітах Поділля. Довго не мешкаючись, в ніч на 8 лютого 1921 р., 66-й полк 24-дивізії після тривалого бою зайняв с. Оленівку і спалив його. Однак ситуація у Могилеві (нині Могилів – Подільський) була тривожною. Вночі місто приступило до евакуації, і були застосовані всі заходи щодо його захисту. 10 лютого 1921 р. загони, котрі були вислані для ліквідації повстання, повернулися до Могилева. Повстання було повністю ліквідовано. Війська зайняли села Садківці, Оленівку, Івонівку, Мервинці, Гамулівку, Бандишівку, Букатинку, Вила, Григорівку, Грушку, Коси і Садки. Був звільнений Ямпіль. Більше 300 повстанців розстріляли.[3] Після придушення повстання в Ямполі скликали нараду відповідальних партійних працівників для виявлення причин зростаючого невдоволення селян. Комісія вказала на те, що партійні сили тут досить незначні і впливати на ситуацію кардинально не можуть; в такому ж стані знаходиться і радянський апарат. До того ж особливий відділ Румкордону своєю поведінкою дискредитує радянську владу: проводить необґрунтовані арешти та обшуки, які не мають під собою ніякого обґрунтування, забирає майно у селян і жителів міста. Така ситуація мала місце по всій Україні. Так, 15 квітня 1921р. в с.Попова Гребля, що належало до Чечельницької волості, прибув кінний експедиційний загін із 20 вершників і почав вимагати від голови сільради 50 пудів вівса, 20 пудів пшеничного хліба, 30 кінних підвод, свиню і бика. На все це було відведено дві години строку. Коли голова сільради запропонував зібрати схід села, йому почали погрожувати зброєю. Наступного дня за відмову підкоритися загін спалив усе село (534 будинки). У вогні загинула одна дитина, старий, а також багато худоби. Селян пограбували. Кращі речі завантажили на підводи і вивезли, окрім того у погорільців ще й вимагали грошей. У деяких мешканців, щоб не палити помешкання, брали викуп золотом та іншими цінними речами. В селі без даху над головою, без хліба, одягу і худоби залишилося 1840 чоловік.[4] Такі випадки носили масовий характер, що викликало відповідну реакцію з боку українського селянства. З метою придушення селянського опору був запроваджений так званий інститут відповідачів. В інструкції Подільської губернської наради від 31.05.1921 р. вказувалося, що «назначение ответчиков должно происходить первоначально в районах наиболее излюбленных бандитами. Должен быть созван сход, где объявляется и объясняется приказ. Должны быть сделаны практические разъяснения, кому и как сообщать о бандах. Намечение ответчиков производить весьма осторожно на основании предварительных агентурных данных, собранных вместе с комнезамом и негласно. Тщательно избегать привлечения в число людей лояльных по отношению к советской власти. К репрессиям прибегать не рекомендуется. Вообще иметь в виду, что главной целью создания института ответчиков является отнюдь не немедленный разгром путем репрессий, что неосуществимо, а внесение раздора и расслоения в село, создали атмосферу, когда бандит будет бояться, что его выдадут».[5]

У наказі Брацлавської повітової військової наради від 10.09.1921 р. вказувалося, що потрібно «ввести круговую поруку зажиточного населения. На кулацкое население возлагаются следующие обязанности: охрана ссыпных пунктов, охрана сахарных заводов, охрана железнодорожных линий и мостов. Убийство партийных и советских работников, разграбление бандитами народного хозяйства и нападение на сельськие, волостные исполкомы и комнезамы влечет за собой расстрел определенного числа кулаков из того села, где будут произведены указанные действия».[6] Ось так нова влада придушувала опір українського, в тому числі і подільського, селянства. Недаремно Яків Гальчевський у 1941 році в своїй книзі «Проти червоних окупантів» писав: «…Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З переферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки». [7] Отаман Яків Шепель згадував: «На протязі всього мого повстанського шляху я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз збирав сходи, на яких виносилися постанови про обов’язкове підтримання повстанського руху. Всі, хто відмовлявся вступити в лави повстанців, виганялися селянством, а то навіть вбивалися ним».[8]

Друга селянська революція в Україні завершилася поразкою, однак імена її героїв повинні бути повернені нащадкам і тавро бандитизму, накінець, знято з імен тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність своєї Батьківщини.

Література

Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО)

1. ДАВО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 2.

2. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 56. – Арк. 137.

3. ДАВО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 2.

4. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 14.

5. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 293.

6. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 144.

7. Коваль, Р.М. І нарекли його отаманом Орлом: біогр. полковника Армії УНР Якова Гальчевського / Р.М.Коваль. – Літин: [б.в.], 2005. – 48 с.

8. Завальнюк, К.В. Провісники волі: повстан. рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки ХХ ст.): монографія / К.В.Завальнюк. – Літин: Літин. друк., 2005. – 352 с.


Роль «буксирних» бригад у трагедії Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Петренко В.І.,

кандидат історичних наук, старший н

Грюнвальдська битва очима Олександра Гваньїні

Лисий А.К.,

кандидат історичних наук інституту історії, етнології і права,

доцент кафедри історії України Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

1611 року в типографії краківського друкаря Миколая Лоби вийшов із друку фоліант “Хроніка європейської Сарматії” (Кгоnіkа Sагmасуеу Еuгорskіеj). Автором цього твору був італієць на польській службі Олександр Гваньїні. Вона мала обсяг 852 аркуші іn fоlіо і складалася фактично з 10 книг, з яких перші три мають спільну пагінацію, а решта – окрему.

У цій хроніці, написаній легко, доступно, прекрасним літературним стилем, Гваньїні прагнув ознайомити польського та західноєвропейського читача з устроєм та географічним положенням Речі Посполитої, її історією, насамперед військово-політичною і церковною, що було цілком у дусі тогочасних уявлень. Він намагався таким чином зберегти для нащадків минуле Речі Посполитої, героїчні діяння визначних представників її панівної еліти, котрі відзначилися як видатні воєначальники та дипломати.

Автор подав не тільки яскраву, дохідливу, ілюстровану розповідь про минуле Речі Посполитої, а й виклав її на тлі всесвітньої історії, насамперед історії сусідніх народів та держав. Досить детально подавалася історія країн, з котрими польська корона вела тоді запеклі війни (Московська держава, “Татарська земля ”, Османська імперія та підпорядковані останній або васальні країни). Зверталася увага на географію цих країн. На особливості ведення війни описуваними народами, тому книга мала значну практичну цінність.

У першій книзі хроніки, яка була присвячена Миколаєві Зебжидовському (1533-1620), воєводі Кракова – міста, де проживав на схилі літ Гваньїні, подано опис Грюнвальдської битви, яка відбулася 600 років тому назад: “Року 1410 польський король Владислав вирушив зі своїми військами до Прусії, біля Червенська було тоді збудовано міст на човнах через Віслу. Через цей міст на другий день після св. Петра й Павла переправилося все військо разом зі всім необхідним. Цього дня до короля приїхав Вітовт зі своїми литовцями і татарами, також мазовецькі князі Семовит і Януш, до Пруссії вирушили вже всі разом. Литва й татари кинулися на Кошинецький костьол і пограбували його, коли там співали “Богородицю”. Як тільки Вітовт довідався про це, то наказав найбільших винуватців виявити і повісити на цьому самому місці. Це мусили вчинити, аби потім жоден не смів посягати на костьол.

Коли вони прийшли до ріки Дрвенци, то прусси зміцнили свій берег земляними укріпленнями і вогнепальною зброєю, попсували мости, через що наші не могли там переправитися, пішли аж на гору і в день св. Малгожати стали біля села Високого поблизу Дзялдова, прийняли там Святі Дари у день св. посланців. У вівторок почалися такі вітер, дощ і блискавки, що багато прусських наметів було занесено, а наші рушили і тихо стали за дві милі від Дабровна у хащах біля села Танненбаум (Таnnеnbаun). Поставивши там намети, король зранку вислухав дві меси. Тим часом прибули один за другим два посла від Вітовта, повідомляючи, що прусси розташувалися неподалік. Король цього не сподівався і не хотів покинути святу месу. В цей час Вітовт вишикував своє військо, а краківський мечник Зиндрам з Машковиць швидко вишикував також і польські війська: було роздано п’ятдесят польських прапорів командувачам, а в литовському війську – сорок. Прусських же було сто п’ятдесят один прапор. Тут примчав третій посол, повідомляючи, що прусси вже тут, але король не рушив від меси доти, доки сам Вітовт не почав кричати, щоб король перестав читати молитви (“Расіегzу”), а сідав на коня і йшов проти ворога. Тут же по месі король Владислав поручив себе Господу Богу і сів на гнідого коня. Писарям та ксьондзам він наказав іти до табору, а сам став промовляти до рицарства, пригадуючи їм кривди, шкоди та постійне пролиття невинної крові християн, щоб вони сміливо діяли не тільки проти цих, а й проти кожного такого ворога.

Тим часом прусський магістр Ульріх послав королеві двох послів зі щитами і двома оголеними мечами; на одному щиті був герб чеського короля: чорний орел у золотому полі; на другому – штетинського князя: червоний гриф у білому полі. А це посольство так промовило до короля по-німецьки: “Славний королю! Прусський магістр Ульріх послав тобі два мечі: один – тобі, а другий – твоєму брату, щоб ви не турбувались, що у вас їх мало, і сміливіше з нами зійшлись. Якщо ж тобі тісне поле, то відступи зі свого і знайди там, де буде просторо і тобі, і йому ”. Король, прийнявши мечі, не гнівався, не відповідав пихато, тільки зітхнув, доручив цю справу Господу Богу і сказав: “Хоч я маю достатньо своєї зброї, але і цими не погорджую через те, що цими мечами мені подається знамення перемоги за Божою поміччю”. (Ці мечі й нині є у скарбі).

Промовивши це, він наказав ударити в барабани сигнал до бою, а простолюд співав “Богородицю”. Литва з татарами випустили з луків густі стріли наче град, захмаривши небеса, але через те, що це було майже голе військо, вони, першими вступивши у бій, мусили відступати перед німцями. Литовське військо було зламане пруссами так, що деякі мчали до Литви з непевними новинами, кажучи, що польський король з Вітовтом і з усім військом був дощенту розбитий. У цей час втекла хоругва св. Юрія, до складу якої входили наймані чехи й моравани. Цією хоругвою командував чех Ян Жаріговський (Ян Жижка – авт.), котрого потім було позбавлено цієї честі. Бачачи це, польські роти мужніми силами вдарили по пруссах з таким громом і тріском зброї, наче впала велика вежа; вони зламали весь їхній лівий флангі дійшли аж до тилу. Бачачи таку велику діру, прусси відступили, чим піднесли нашим дух; знову шістнадцять загонів, також багато хоругов зійшлося з поляками в битві, але й ці були відбиті.

Проте один мужній німець Діпольд Кікєжиц з Ельзасу, який мав на зброї позолочений пас і був у білому каптурі, пробився через польські загони, опинився вже біля короля і намірявся вдарити його списом. А в цей час Збігнєв з Олесниці, котрий потім був кардиналом, збив його з коня, король пробив його на землі рогатиною, а піхота пограбувала. Цими шістнадцятьма хоругвами командував один комтур, сидячи на білому коні. Він кричав, щоб вдарили на правий фланг, де стояла найбільша королівська хоругва, так ті і вчинили. Знову німці зійшлися у битві з поляками і довго билися; врешті вони були цілком оточені поляками і дощенту розгромлені.

У цьому війську загинув сам прусський магістр Ульріх із комтурами, у котрих, як пише Сільвій, було триста. Поляки взяли у полон Конрада, князя Олесницького, і князя Штетинського, а ці були з прусського боку, хоча походили з роду польських королів. Взято було й Корчдорфа з товаришами та інших німців з різних народів. У їхніх таборах були знайдені різні речі: полотно, просякнуте лоєм з живицею та воском, приготоване для катування поляків, ланцюги, що на ніч довкола замикалися, мотузки, приготовані для наших. Було знайдено також досить вина, але король наказав його знищити через якусь отруту.

Гнали німців шість миль, громлячи їх: всього було прусського війська близько п'ятдесяти тисяч, а вбитих було тридцять тисяч. Це діялося у вівторок удень св. посланців того року, як зазначено вище. Тіла значніших були урочисто поховані, взяті у полон жовніри були вільно відпущені, бо вони служили за жовнірські гроші. Тоді поляки отримали неабияку здобич від пруссаків і таку звитягу, котра буде славитися у віках; взяли п'ятдесят прапорів, які повісили у костьолі св. Станіслава у Краківському замку.


Гнатківське повстання

Антонишин А.П.,

викладач кафедри історії України та зарубіжних країн

Київського національного лінгвістичного університету

Історія національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр. багата на драматичні та кровопролитні повстання. Потужна хвиля стихійних виступів прокотилася по Україні навесні 1918 року. Один із них відбувся у селі Гнатків Ямпільського повіту.

З початком національно-визвольних змагань на Поділлі, як і по всій Україні, встановилися анархія та хаос. Селяни разом із солдатами, що поверталися з війни, грабували маєтки та заводи. На початку 1918р. такої участі зазнав і Деребчинський цукровий завод.

У середині лютого, з приходом в Україну союзних австро-німецьких окупаційних військ почали відновлювати свою діяльність органи місцевого самоврядування Української народної республіки. В Ямпільському повіті до виконання обов’язків повітового комісара приступив Михайло Ганько [7, арк. 103 зв.].

Дізнавшись, що селяни ще не встигли вивезти цукор із Деребчинського заводу і, бажаючи врятувати його майно, він звернувся за допомогою до отамана козацького куреня „Спасіння України” Галая. Однак той відмовився, посилаючись на недостатність сил [2, арк. 4]. Тоді повітовий комісар звернувся з листом до генерал-квартирмейстра штабу 9-ої армії, щоб він направив у Ямпіль кавалерійський георгіївський партизанський загін, місцем дислокації якого був Сорокський повіт Бессарабської губернії.

Під час свого перебування на території повіту партизанський загін займався обеззброєнням населення та вилученням майна, відібраного у поміщиків. Офіцери загону запам’яталися у Бессарабській губернії непомірною жорстокістю та пихатістю.

Георгіївський партизанський загін був сформований у листопаді 1916 року, згідно з наказом начальника штабу Верховного Головнокомандувача, і мав на меті здійснювати диверсійну діяльність у тилу ворога в Сербії та Румунії. Складався виключно з монархічно настроєних офіцерів російської армії. Пізніше загін увійшов до складу 4-ої армії і виконував завдання особливого призначення.

Ще у листопаді 1917 року згідно із одержаною телеграмою Ямпільського повітового комісара Ганько, загін було командировано на придушення селянських виступів у Бессарабську і Подільську губернії [8, арк. 8].

Дійшовши згоди із георгіївським партизанським загоном отамана Мелобенського, який переправився із Сорок у м. Ямпіль [1, арк. 3] та одразу присягнув на вірність українській владі, комісар Ганько наказав одразу вести загін у район Деребчина і встановити порядок на заводі.

16 березня, приблизно о 16.00, партизанський загін кількістю 80 чоловік під командуванням капітанів Стерлікова та Харченка прибув у село Гнатків [4, с. 4]. Відділ партизан залишився у селі на нічліг. Свою акцію по відновленню порушених прав загін розпочав із реквізицій продуктів та фуражу для власних потреб. Увечері капітан Стерліков зайшов у сільський комітет і зажадав, щоб йому вранці для відділу надали бика, вівса та інших продуктів.

Партизани проводили у селі реквізицію харчів, при цьому змушували селян віддавати все, а хто бойкотував їх вимоги, нещадно били та знущалися. Від побоїв чотири гнатківчанина померли [5, с. 3]. Злочинна зухвалість російських партизан викликала відповідну реакцію місцевих жителів. На другий день, вранці, голова сільського комітету Стахів повідомив капітана, що селяни категорично відмовилися доставити їм бажаних продуктів.

Тоді капітан вдруге на сході оголосив селянам свою вимогу, на що один із селян відповів: „буржуям нічого не дамо, а офіцера треба убити”. За ці слова капітан Стерліков вихопив нагайку і вдарив селянина, однак з натовпу вистрілом було вбито самого капітана. Офіцери відкрили стрілянину по селянах. Скрізь лунали постріли з кулеметів і гвинтівок. Місцеві і прибувші на підмогу селяни сіл Нетребівки, Яланця, Стіни, Клембівки кидали ручні гранати та фляжки із запалюючою сумішшю [8, арк. 3 зв.].

Побачивши, що оборону вони не витримають, партизани сховалися у будинку місцевого священика Студинецького. Селяни оточили садибу і розпочали перестрілку з офіцерами. У такій ситуації капітан Харченко вирішив піти на переговори. Парламентерами від селян виступили жителі с. Стіна Гліб Антонишин і Оникій Гончар. Під час переговорів виникла суперечка, офіцер вихопив револьвер, але Антонишин схопив його за руки, а Гончар вдарив тесаком по голові. У цей час з хати пролунав постріл і Гончар впав убитий.

Знову розпочалася перестрілка, і лише втручання отця Михайла Студинецького припинило цю криваву бійню. Капітан Харченко показав селянам папір за підписом повітового комісара Ганько про право на реквізиції, за що селяни спочатку відрубали йому праву руку, а потім роздягли і, голого, посікли на шматки, які почепили на гаки та розвішали при в’їзді в село [6, с. 4].

Після цього селяни вивели уцілілих офіцерів за село і розстріляли. Їх тіла тут же закопали у братську могилу. Втручання батальйону 29 австро-угорського полку, який перебував у Томашполі, врятувало життя 7 партизанам [2, арк. 5].

Результати походу виявилися жахливими. Під час зіткнення було вбито 73 партизани і 10 селян (гнатківчани – Михайло і Гавриїл Вербовецькі, Данило Штифурко, Данило Стахів, Семен Гроборчук, Гавриїл Блажко, Григорій Бесараб, Григорій Мазур, стіняни – Оникій Гончар, Іван Соколюк), ще 7 селян було поранено (Семен Красилюк, Стефаній Бабій, Марко Куцький, Петро Вербовецький, Петро Андрух, Авксентій Соколовський, Йосип Мазур, Василь Лятамур) [8, арк. 7]. 11 партизан, що залишилися в Ямполі на чолі з отаманом Мелобенським та отаман Ямпільського гайдамацького куреня „Спасіння України” Галай 17 березня були заарештовані і спроваджені у в’язницю [3, арк. 37].

Відтоді, як свідчить начальник Ямпільської міліції, „розпочалась стрілянина по усьому повіту” [8, арк. 3].

Протягом двох місяців Ямпільський повіт палав у вогні повстанської стихії. А село Гнатків стало справжньою неприступною фортецею. Без збройного супроводу сюди не наважувалася завітати навіть повітова адміністрація. Тільки у середині травня 1918 року, з приходом до влади гетьмана Скоропадського, австрійські регулярні частини придушили опір повсталих [8, арк. 4].

Таким чином, збройний виступ українського селянства навесні 1918 року був спрямований проти намірів монархічних проросійськи настроєних партизан силовими методами навести свої порядки у регіоні. Селянство відреагувало на розбій таким же розбоєм і нещадно поквиталося із знахабнілим офіцерством. Навіть у цих умовах селянство показало себе грізною силою, здатною боронити власні здобутки будь-якими засобами.

Характерною ознакою виступу стала відсутність зв'язків із партійними структурами. Повстанський провід опинився у руках керівників, висунутих із свого середовища вибухом народного руху. Як правило, це були люди, які щойно змінили солдатську шинель на одяг хлібороба.

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). – Ф. П-138. – Оп. 2. – Спр. 129.

2. ДАВО. – Ф. Р-2734. – Оп. 1. – Спр. 3.

3. ДАВО. – Ф. Р-2734. – Оп. 1. – Спр. 21.

4. Поділля. – 1918. – 29 берез. (№ 14)

5. Поділля. – 1918. – 6 квіт. (№ 21).

6. Поділля. – 1918. – 9 квіт. (№ 23).

7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО). – Ф. 1792. – Оп. 1. – Спр. 2.

8. ЦДАВО України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 691.


Сучасні релігійні трансформації на Вінниччині: проблеми та перспективи

Вергелес К.М.,

асистент кафедри філософії та суспільних наук

Вінницького НМУ ім. Миколи Пирогова

Сучасні трансформації релігійного характеру в суспільстві досить швидко проходять в Україні. На їхньому шляху стала і Вінниччина. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу, зростання ролі науки в суспільних процесах, загальносуспільного рівня освіченості населення кардинально змінили релігійну картину світу та релігієтворчий процес у цілому.

Аналіз сучасних релігійних процесів у XX столітті свідчить про радикальну зміну в духовному житті людства. Всі ці зміни проявляються у співвідношенні віруючих та невіруючих. Саме за останнє століття чисельність невіруючих збільшилася з 3 млн. до 768 млн., що складає майже 12,7% населення світу. Релігія та церква почали зазнавати глобальних трансформацій. Це кардинальні зміни як соціальних доктрин, так і антропологічних вчень, навіть церковних канонів і віросповідних догматів.

Більшість релігій знаходяться переважно у кризовому стані. Для них постали нові проблеми загострення відношень – аж до релігійних зіткнень. Прикладом можуть бути відносини Ізраїлю та Палестини. Більшість релігійних організацій за останні часи свого існування зіткнулися із суттєвими змінами в релігійності своїх сучасних віруючих. Ці зміни виражаються у низькій частоті відвідувань храмів, богослужінь та інших обрядових дійств.

XX століття стало початком великого діалогу та співробітництва різних релігій – проведення II і III Всесвітніх Парламентів релігій, взаємне зняття анафем 1054 р. католиками і православними, розгортання екуменічного руху.

Друга половина XX століття характерна тим, що в ній виникає безліч нових релігійних течій та рухів. Ці течії носять характер апокаліпсичного, які у своїх вченнях віщують близький кінець світу, та міленаристського, які пропагують тисячолітнє царство після загибелі цивілізації.1

Якщо вдатися до деякого прогнозу майбутнього релігії, то слід зауважити, що при збереженні як тенденцій конвергенції (зближення), так і сепаратистських настроїв авномізації (відокремлення), релігійним організаціям прийдеться враховувати і інкультурацію (врахування впливу інших культур).

Сьогодні протестантські течії – найбільш динамічна складова релігійної ситуації Вінницької області. У віддаленій перспективі вони можуть досить суттєво змінити конфесійну конфігурацію регіону. Нині в молитовних будинках усе частіше можна почути проповідь і побачити релігійну літературу українською мовою. Віруючі цих церков шанують історію, культуру та духовність українського народу. Протестантські конфесії краще пристосувалися до нових реалій сьогодення, ніж інші релігійні течії; вони більш гнучко реагують на соціально-політичні зміни в суспільстві. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, активно ведеться місіонерська робота, підтримуються міцні зв’язки з єдиновірцями інших держав. Вони є важливим фактором міжконфесійної злагоди, українського екуменізму, чого, на жаль, не спостерігається у православ’ї. На початку третього тисячоліття з’явилися нові ознаки відродження релігійного життя, які виявилися не лише у зверненні до традиційних віровчень, відновленні усталених релігійних традицій, але й у пошуках нових духовних цінностей з допомогою неорелігій. З’являються різні синкретичні вчення, які становлять конгломерат, суміш елементів ортодоксальних релігій та окультизму, спіритизму, теософії. З’являються організації, члени яких відрізняються найнесподіванішою та екстравагантною поведінкою, дивацтвами. Вони розглядаються як глибоке зрушення в світосприйманні окремих верств населення, як прояв значних кризових процесів в ідеології та масовій свідомості, як несподівані метаморфози, що їх переживає релігія у сучасному світі.

Прикладом може бути релігійна ситуація на території Вінницької області, де було проведено соціологічне опитування щодо релігійності населення. Респондентам були задані наступні питання:

Чи вважаєте Ви себе віруючою людиною?

Аналіз результатів дослідження дозволяє стверджувати, що близько 63% опитаних відносять себе до тієї чи іншої релігійної конфесії. Атеїстами вважають себе 10,6% респондентів. Не можуть чітко визначити своє ставлення до релігії 23,8%.

До якої релігійної конфесії чи громади Ви себе відносите?

Найбільш впливовими конфесіями на території регіону є Українська Православна Церква Московського Патріархату – 41,4% та Українська православна Церква Київського Патріархату – 31,5% відповідно. Порівняно незначний вплив мають Українська Автокефальна Православна Церква –9,4%, Українська Греко-католицька Церква – 2,3%. Нетрадиційні релігійні течії стають дедалі популярнішими – 3,8%. Відмовилися відповісти на питання щодо релігійної належності – 11,3% респондентів.

Загалом, прихильність населення регіону до релігійних течій та громад нагадує загальноукраїнську ситуацію. Місцевими особливостями є наявність греко-католицьких релігійних общин та поступове зростання популярності та чисельності нетрадиційних релігійних громад.

Найбільш впливовими факторами, які сприяють підвищенню релігійності суспільства та популяризації християнської моралі та етики є відновлення споконвічних традицій українського народу – 45,1%.

Втрата довіри до традиційних суспільних інституцій – 16,6%. Зниження матеріального рівня життя середньостатистичного українця –13,4%. Втрата соціальної перспективи – 9,3%. Потреба зовнішньої підтримки з боку релігійної громади – 7%. 8,7% респондентів відмовилися відповісти на питання. Таким чином, провідними домінантами, які стимулюють підвищення загальної релігійності населення, є фактор традиціоналізму, а також нестабільна суспільно-політична та соціально-економічна ситуація в регіоні і в державі в цілому.

Чи потребує релігійна ситуація у регіоні державної підтримки?

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що релігійна ситуація у регіоні потребує державної підтримки та регулювання – до такої думки схиляються 43,5% опитаних. 23% респондентів вважають, що не потребує, вагаються обрати конкретний варіант – 16,5%. Такі результати можуть свідчити про наявність низки релігійних проблем, які потребують додаткового дослідження.

Ставлення до неорелігійних та нетрадиційних релігійних громад та релігійні суперечності у регіоні.

Близько половини опитаних толерантно ставляться до неорелігійних громад на території області – 42,5%, категорично «проти» висловилося близько третини респондентів – 30,5%. Проте підтримують існування та діяльність неорелігійних осередків – 3,9%. Не володіють інформацією –19,9% респондентів.

Так, 48% респондентів зазначили, що на території області існують релігійні суперечності. 12% переконані, що релігійних проблем немає, а близько третини опитаних взагалі не володіють інформацією з цього приводу – 36,8%.

В свою чергу, майже половина опитаних не володіє інформацією про факти релігійного та міжконфесійного протистояння на території області – 46,6%. Близько третини опитаних знайомі з такими фактами – 29,8%. Вперше про це чують – 18,4% респондентів, відмовилися відповісти – 5,2%.

Проблема «релігійної толерантності» є актуальною для 38,1% опитаних, вважають, що дана проблема не актуальна – 16,5%. Більше ніж третина респондентів (38,9%) взагалі не володіє інформацією про вищезгадану проблему.

Результати дослідження дозволяють зробити висновок, що міжконфесійна ситуація в регіоні залишається досить напруженою. Вже традиційні прохолодні стосунки між різними конфесіями християнства накладаються на вороже ставлення переважної більшості віруючих області до зростання популярності нетрадиційних вірувань, окремі з яких мають деструктивний вплив на свідомість людей.

Чи може традиційна церква в повній мірі задовольнити потреби віруючих на Вінниччині?

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що традиційна церква у цілому дозволяє в повній мірі задовольнити потреби віруючих регіону – 42,5% респондентів. Вважають, що не дозволяє – 15,5%. Лише частково – 27,2%. Не володіють інформацією про вищезгадану проблему –10,2% респондентів.

Мешканці регіону у цілому позитивно сприймають ідею запровадження релігійних спецкурсів у початковій та середній школах – 63,7% опитаних. Проти таких курсів – 22,7%. Не володіють інформацією – 8,5%. 5,1% опитаних відмовилися відповісти на запропоноване питання. Така тенденція може пояснюватися стабільним зростанням популярності норм християнської етики та релігійної моралі.

Література

1. Докаш, В.І. Загальне релігієзнавство / В.І.Докаш, В.Ю.Лешан. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 201

2. Колодний, А.М. Історія релігії в Україні / А.М.Колодний, П.Л.Яроцький. – К., 1999. – С. 699-707.

3. Докаш, В.І. Загальне релігієзнавство / В.І.Докаш, В.Ю.Лешан. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 203.

4. Архів Вінницької обласної громадської організації «Інститут євроінтеграції та регіонального розвитку».


Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь:

связь с историей и символикой государства

Щербань Л.Б.,

заместитель директора с информационной политики

частной фирмы “Vita-ine” г.Днепропетровск

Есть в Винницком крае место, судьба которого неразрывно связана с судьбой и историей Украины. На левом берегу Днестра около села Лядова Могилев-Подольского района в скалах возник Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь.

Лядовский монастырь – уникальный. Это старейшая святая обитель на просторах Украины. Такого переплетения исторически-значимых событий нет, пожалуй, нигде в другом месте. Именно здесь остановился преподобный Антоний Печерский, возвращаясь на родину со Святой Горы Афон, чтобы основать в Киеве монастырь, который сейчас известен всему православному миру, как Киево-Печерская лавра. А было это в 1013 году. И скоро Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастир отметит свой 1000-летний нелегкий и тернистый путь. Много чего повидала святыня. Была она оплотом не только православия, но и центром национально-освободительного движения. Согласно летописям – Богдан Хмельницкий не менее 10 раз посещал обитель. А лядовские монахи стали послами гетьмана к московскому царю. Свидетелем многих деяний наших предков стало это сакральное место. Деяний, осиянных величием древнего символа – креста. Поставить крест было обычным для наших предков, но поставить на круче над Днестром именно процветший крест, выбить в скале над обителью, охранять покой ушедших в мир иной. Крест является символом необычайной важности для людей, исповедующих христианство. Возникнув задолго до существования Руси, он вошел в ее религию и культуру, постепенно из символа смерти став символом вечной жизни. Примечательно, что в христианстве с древнейших времен образом Древа Жизни был именно процветший крест. В святой обители он всюду. Крест, который является символом возрождения веры и надежды на лучшее, ибо Древо Жизни было всеобщим источником обновления жизни. Язык символики способен передавать сложные и глубокие понятия духовной реальности: идеи творения, воскресения, искупления и спасения души. Легенды рассказывают об огромных духовных богатствах, скрытых до поры от людского ока в древних обвалившихся скальных помещениях монастыря. И не скрывает ли такой простой и всем известный символ более значительные тайны, как та, которую до поры, до времени скрывал и хранил символ, известный всем, как ТРЕЗУБЕЦ. И кто знает, может и Лядовские старцы были в числе тех, кто накапливал и сохранял сакральные знания для нас – потомков тех, чьим государством была Киевская Русь. Свидетелем зарождения, становлення и упадка которого стал Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь. Свидетелем появления того символа – ТРЕЗУБЦА, который стал нашим национальным символом независимого государства Украина, вызывавший и продолжающий вызывать споры и догадки о его происхождении и заложенном в нем смысле. История происхождения и становления которого, является наглядным примером развития нашей государственности. Где-то в глубинах нашего сознания находится та мысль, которая постоянно не дает нам покоя. Что же это такое? Кто и когда создал этот символ, этот знак и, наконец, этот узор, который воспринимаем как трезубец? Что повергает снова и снова пытаться разгадать загадку, скрытую в нем.

Судьба этого символа довольно странная и противоречивая. То его используют везде, где надо и не надо, то на века он становится забытым. Вернее не то чтобы забытым, а умышленно преданным забвению, если так можно охарактеризовать все то, что творилось вокруг этого простого изображения. Использование трезубцев невозможно ограничить каким-то определенным периодом истории. Исследование использования этого символа показывает, что историю этого знака можно уверенно определить временем от сегодняшнего дня, в доисторический период, когда только зарождались основы цивилизации. Что же заставляло этих людей выбирать себе такой символ?

Все это довольно подробно изложено во многих публикациях, поэтому более детально остановимся на использовании этого символа в Украине. Перенесемся на тысячу лет вглубь веков во времена Киевской Руси. Это тот период, когда появился трезубец, ставший сегодня гербом независимой Украины. Поэтому и для нас, безусловно, это наиболее интересная часть истории государственного символа. Сегодня наиболее известен вариант трезубца Владимира, который выбран в качестве малого Государственного герба. Следует отметить, что использование символа трезубца Владимира как герба Киевской Руси ни у кого не вызывает сомнения. Размещение его на монетах является достаточным подтверждением такого статуса. При этом, само собой разумеется, что в данном случае это и есть символ княжеской власти. Подобные знаки в истории Киевский Руси использовались совсем короткий период в существовании государства такого масштаба и представляли собой монограммы. На сегодняшний день известно 12 вариантов изображения трезубца Владимира Святославовича и 17 вариантов двузубцев и трезубцев династии Рюриковичей, начиная с двузубца Святослава Игоревича. Монограммы составлялись на языке общения древних славян. Только этот язык мог обьединять все княжества и народности в единое государство. Возникает первый вопрос – какой при этом использовался алфавит? Ведь кириллица еще не была распространенным письмом, и этот алфавит некоторое время существовал как церковный. Глаголица была книжным алфавитом и не была распространена в народе, как бытовое письмо. О грамотности наших предков мы знаем абсолютно точно по берестяным грамотам, по предметам быта и другим артефактам, дошедшим до нашего времени. Совсем недавно были расшифрованы древние письмена, долгое время не поддававшиеся расшифровке. Эта загадочная письменность получила название письменность типа черт и резов. Оказалось, что это было слоговое письмо. Эта письменность у специалистов стала называться «праславянской», то есть предшествующей славянской глаголице, которая тоже заимствовала много знаков, но уже была буквенным алфавитом.

Рассмотрим известное изображение трезубца, которое сегодня стало классическим. Внутреннее переплетение линий образует довольно сложный узор, однако в нем можно распознать знаки праславянской письменности. Методика расшифровки приводится в трудах Коваленко А.А. в книге «Таємний код України».

Разложим все изображение на отдельные знаки и разместим их слева направо и сверху вниз в строчку и заменим их слоговыми значениями праславянского письма:

СЬ КЬІ Й ДИ РЬІ СЬ БИ (БЬІ).

Получаем выражение: СЬ КЬІЙ ДИ РЬІСЬ БИ,

Которое, безусловно, требует перевода на современный язык.

СЬ – предлог с, из, от.

КЬІЙ-КЬІЙЯ – Киев, в данном случае Киева.

ДИ – этот термин обозначал понятие Земля или Мать-Земля (Родина).

РЬІСЬ – Русь.

Если дословно перевести современным языком, то это будет звучать следующим образом: От Києва земля русская стала.

Или второй вариант: От Києва матери-земле русской быть.

В современной интерпретации это выражение будет звучать так:

От Києва Родине Руси быть.

На украинском языке это выражение будет звучать так:

Від Києва Батьківщині Русі бути.

Вот такой он княжеский знак Киевской Руси, который принят официальным гербом Украины. Дальше искусство создания зашифрованных монограмм было утрачено или прекратилось в силу объективных причин. Однако сами трезубцы обладают удивительной способностью к возрождению. В конце XIX века и начале XX века люди снова вспоминают об этой символике. И один из вариантов трезубца Владимира Святославовича становится символом национально-освободительного движения в Украине.

Но, как Феникс из пепла, восстал величественный Трезубец и начинает раскрывать свои загадки. Возрождается его значение и пишется новая история. Вот какой символ стал нашим национальным достоянием.

Вот вам и связь времен и свидетели тысячелетий. Много тайн вокруг нас. И они ждут своего часа и своего вдумчивого исследователя.


Внесок Кабінету виучування Поділля у розвиток природничо-географічного краєзнавства

у 20-х роках ХХ століття

Кокус В.В.,

асистент кафедри фізичної географії

Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

У 20-х – 30-х роках ХХ ст. галузеві природничі дослідження в Україні зазнали справжнього ренесансу. Широкий розмах галузевих досліджень знайшов своє відображення в узагальнюючих працях з геології, кліматології, гідрології, геоботаніки та інших наук. У регіонах детальні природничі дослідження у цей час проводили численні краєзнавчі товариства та кабінети з вивчення природи. На початку січня 1929 року в Україні працювало 51 краєзнавче товариство в 32 округах.

На початку 1924 року на базі Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, що діяло при Всеукраїнській Академії наук, розпочав роботу Кабінет виучування Поділля, який об`єднав навколо себе понад 30 відомих дослідників і краєзнавців з Вінниці, Кам`янця-Подільського, Києва та інших міст України. Першочерговим завданням Кабінету стало об`єднання зусиль як професійних вчених, так і аматорів-краєзнавців у всебічному дослідженні регіону в історичному, географічному, природничому та господарському аспектах [3].

Першими науковими консультантами Кабінету стали М.І.Безбородько, Л.Г.Данилов, О.О.Савостьянов та інші. Керівником було призначено професора А.І.Ярошевича. Свою діяльність Кабінет виучування Поділля розгорнув у чотирьох напрямах: вивчення пам`яток старовини, мистецтва та природи, бібліотечно-бібліографічна робота, науково-освітня та методична робота [5].

У рамках комплексного дослідження території Поділля було започатковано видання стислої “Енциклопедії поділлєзнавства”. За п’ять років існування Кабінетом було видано 26 книг, що стосувалися різних аспектів життя краю. Третина з них була присвячена вивченню природи регіону. Крім того, до друку було підготовлено ще кілька цікавих праць, але за браком коштів вони так і не побачили світ.

На засіданні Президії Подільського губвиконкому 7 жовтня 1924 року у Вінниці був відкритий губернський відділ Укрмету, який очолив професор Л.Г.Данилов. У квітні 1924 року Л.Г.Данилов увійшов до колегії наукових консультантів Кабінету, одразу став одним із найактивніших його діячів. Підсумком копіткої праці вченого стала книга “Клімат Поділля” (1924), видана у рамках “Енциклопедії Поділлєзнавства”. На підставі даних спостережень місцевих метеорологічних станцій та за літературними джерелами Л.Г.Данилов дав загальну характеристику клімату Поділля. Вчений є також автором методики довгострокових прогнозів погоди [7].

Активно співпрацював із Кабінетом виучування Поділля дослідник флори Вінниччини О.О.Савостьянов. Потяг до досліджень, наукові інтереси вченого задовільнялися виконанням замовлень Подільського губвиконкому. У 1925 р. Кабінетом була опублікована праця О.О.Савостьянова “Дика рослинність Поділля”. У цій книзі автор дав загальну характеристику природних умов краю, описав основні типи рослинності, провів ботанічне районування території Поділля [8].

Вивченням флори Вінниччини займався і науковий консультант Кабінету виучування Поділля М.П.Білозір. На основі польових досліджень ним був складений список диких та культурних рослин, зокрема рідкісних, який містив до 1200 видів. Упродовж 20-х років ХХ ст. дослідником був зібраний детальний гербарій подільської флори, дублети якого зберігаються в гербарії Московського державного університету. У 1929 році Кабінет виучування Поділля планував видати монографію М.П.Білозіра “Флора Надбожжя”, у якій зроблено опис 1300 видів рослин регіону, розглянуто їх господарське значення. Але через брак коштів ця

Селянські громади і народна школа після реформи 1861 року

Красовський Я.Й.,

учитель історії Тиврівського ліцею Вінницької області

Новий період у розвитку народної освіти на Поділлі розпочався після 19 лютого 1861 р. Ще до скасування кріпосного права редакційними комісіями з селянських справ були подані до Головного комітету попередні проекти про сільські школи, а 28 липня 1861 р. було засновано особливий комітет для складання попереднього плану організації народних шкіл. 18 січня 1862 р., враховуючи «особливі обставини західних губерній», Міністерство народної освіти спільно з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіанту положення про народні училища, розпочали облаштування на Поділлі цих навчальних закладів. На обладнання шкільних приміщень було виділено близько 10 тис. руб. 1

Місцева влада теж ухвалювала рішення спрямовані на розвиток системи народної освіти. Так, уже 18 жовтня 1861 р. волосним старшинам було розіслано циркуляр про необхідність навчання дітей та відкриття сільських училищ.2

Подільська губернія належала до Київського навчального округу, тому в квітні 1863 р. його інспектор Гулов М.А. побував на Поділлі з метою вибору місць для заснування шкіл. Вибір населених пунктів здійснювався за двома критеріями: «центральність» і населеність місцевості. Тому, в основному, вибір падав на містечка.3

19 липня 1864 р. було затверджено «Положення про початкові народні училища». У відповідності до нього всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. До них були віднесені елементарні школи усіх відомств, міські й сільські училища, що утримувалися коштами казни, товариств і приватних осіб. Керівництво школами здійснювали повітові та губернські училищні ради, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям надавали елементарні знання.4

Поряд із народними училищами працювали навчальні заклади, підпорядковані святішому Синоду (церковнопарафі-яльні та школи грамоти). Уже на грудень 1861 р. в губернії налічувалося 1241 школа, при парафіях, у яких навчалося 18822 хлопчики та 4281 дівчинка. На лютий 1863 р. діяли уже 1315 шкіл, де навчалося 25619 хлопчиків та 6005 дівчат.

У всіх парафіяльних школах вивчали: Закон Божий, російське й слов'янське письмо, арифметику, чистописання, церковний спів, священну історію, практикувалося читання катехізису, а з 1883 року розпочали вивчати і арифметику, географію та російську історію.5

Навчальний рік тривав з 1 вересня до 1 травня як у міністерських, так і в церковних училищах. Але часто цього положення не дотримувалися, особливо у сільській місцевості, де діти були зайняті на сільськогосподарських роботах. Тому, фактично, часто навчання розпочиналося пізніше: 16 вересня, чи навіть 19 жовтня, а закінчувалося вже з початком весняних робіт. Змінювалася у зв'язку з цим і кількість учнів, що навчалися.6

Доволі поширеною є думка, що якість навчання у цих школах була невисокою, бо навчалися там переважно «семінаристи, що недовчилися». Тому, за визнанням сучасників, «народ залишається майже на тому ж ступені розумового і морального розвитку, на якому залишило його кріпосне право, та як і раніше віддається пияцтву, як єдиному задоволенню по величезній кількості шинків набудованих поміщиками, додавши ще своїх 74».7

Справді, серед учителів парафіяльної освіти абсолютну більшість становили священики та інші служителі церкви. Поміж них було багато відданих людей, які докладали зусиль для розбудови освіти на селі. До таких подвижників варто віднести відомого фундатора подільського краєзнавства, вченого і протоієрея М.Я.Орловського, який у своїй парафії в с.Глядки Проскурівського повіту заснував церковну школу і викладав у ній майже 50 років. Піввіку віддав школі своєї парафії у с.Ганнополі Брацлавського повіту протоієрей В.Я.Гречулевич.

Василь Якович Гречулевич був незвичайною особистістю. Він брав участь у комісіях зі звільнення кріпаків, у проведенні аграрної реформи. З радістю зустрів скасування кріпосного права.9 Ще в 1849 р. у Санкт-Петербурзі виходять його „Проповеди на малороссийском языке протоиерея и кавалера Василия Гречулевича», що вмішували 59 текстів українською мовою. Гречулевич вважав за необхідне і проповіді, й навчання дітей у школі здійснювати зрозумілою їм українською мовою.10 На його думку: «істина незаперечна, що для успіху проповіді чи не понад усе важливіше і досконаліше... говорити народові мовою цілком зрозумілою, близькою до серця, рідною...». 11

Підручник для недільних шкіл, який, на жаль, не вдалося надрукувати, «Свята історійка з катехізисом» написав відомий подільський етнограф А.Свидницький.12

Активною освітянською діяльністю запам'ятався на Поділлі і Е.І.Липківський. Підсумовуючи у 1890-х розвиток освіти на Поділлі за 1860-1880 рр., він стверджував, що без активної участі парафіян у житті школи її праця і не дасть сподіваного результату. Це стосувалося не лише церковнопарафіяльних, але й інших типів шкіл, у тому числі міністерських. На його думку, лише залучення селян до благоустрою своєї школи – це єдино міцний кам'яний фундамент, на якому церковна школа тільки й може досягти справжнього процвітання й мирного існування.13

Дещо критично ставився В.Липківський до народних училищ. Він вважав, що хоча вони й існують серед народу багато років, але „як установи бюрократичні не мають з парафією органічного єднання». А відтак не стали за суттю своєю школами народними, бо вони у своєму бутті спираються виключно на владу мирових посередників та іншого начальства, а не на симпатії народу.14

Не підлягає сумніву, що у другій половині XIX ст. на території Поділля основними організаторами народної освіти у парафіях були священики. Крім того, значна частина їх підтримувала українську традицію. Сприяло цьому те, що подільське духовенство не зазнало того болючого процесу асиміляції та нівеляції, через який пройшло духовенство в інших частинах України, воно не було так надломлене й винищене.15

Основними ж причинами невисокого рівня освіти у цих закладах варто визнати проблеми зі змістом навчання, невідповідні навчальні посібники, умови праці вчителя та матеріальні умови. Зовнішній вигляд багатьох шкіл вражав „своїм убозтвом». Проблемою була і несталість складу учительства як наслідок їхньої беззахисності перед церковним начальством та мізерність їхньої платні.17

Все ж таки, стан народної освіти, хоч і дуже повільно, поступово покращувався. Наприклад, на 1 листопада 1866 р. в Нападівській волості навчалося у 4 народних училищах 58 хлопчиків та 18 дівчаток.18 На 1867 рік у Подільській губернії функціонувало 25 волосних шкіл, де навчалося 774 хлопчики та 141 дівчинка, 170 початкових сільських училищ, відповідно 3079 хлопчиків, 780 дівчаток та 1218 церковно-приходських училищ (хлопчиків (24276, 4332 дівчаток).Число учнів до загальної кількості населення відноситься як 1:47, зокрема по духовному відомству як 1:15.19

На 1868 рік в одному з повітів губернії, Вінницькому, в двох облаштованих державою школах працювало 5 вчителів і навчалося 183 учні. Для порівняння, з ініціативи селянських громад було побудовано 54 шкільних будинки, створено 85 шкіл з 87 учителями та 2337 учнями. Один учень припадав на 15 душ населення, а одна школа – на 438 душ.20

Успішно працювала заснована місцевою громадою школа в с.Горбівці Літинського повіту, де навчалося 26 учнів. На її утримання громада виділяла 70 рублів із суми громадського зору. Учителькою тут працювала донька місцевого священика Олена Кульчицька.21

На 1869 рік волосних шкіл на Поділлі було 25 (652 хлопчики, 151 дівчинка), початкових сільських училищ 167 (2890 хлопчиків, 648 дівчаток), церковно-приходських училищ 1 220 (хлопчиків 25 506, 4 387 дівчаток).22

Важливою подією для розвитку народної освіти у краї стало прийняття 26 травня 1869 р. «Положення про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській». Значна частина селянських громад Поділля скористалися правами, наданими цим Положенням, і почали енергійно вживати заходів до заснування нових шкіл. Як наслідок, уже в 1869 році селянські громади 7 повітів Поділля уклали 82 угоди про відкриття шкіл, але не всі вони були прийняті через те, що селяни не чітко визначили свої фінансові зобов'язання „щодо матеріального боку справи».23

Сприяючи розвитку народної школи на Поділі, влада Російської імперії ставила перед собою в більшій мірі політичну, а не освітню мету. Так, міністр народної освіти імперії Д.Толстой визначав кінцевою метою освіти інородців, їх обрусіння і злиття з російським народом.24

На думку, висловлену в губернаторському звіті за 1867 рік: «Народна освіта в Подільській губернії, як взагалі на окраїнах імперії, і особливо в Західному її краї, має переважаюче значення не тільки в розумінні розумового розвитку, але і в політичному відношенні, в зв’язку з тими протинародними намаганнями, які на протязі такого довгого часу і так наполегливо та майстерно перетворювали цей край в католицько-польських і єврейських інтересах. А між тим, величезна більшість руського населення Подільської губернії, завдяки тому віковому гніту чужих йому і ворожих польської і єврейської національностей, до сьогодні залишається заледве чи не на найнижчому ступені розумового розвитку».25

Мета російської влади використати навчальні заклади як засіб зросійщення населення краю проглядалася і в пункті 5 «Положення про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській», де говорилося: „Всі предмети в народних училищах Південно-Західного краю викладаються російською мовою і за підручниками, схваленими міністерством народної освіти і духовним відомством, до приналежності».26

Власний погляд на розвиток народної освіти мало православне духовенство Поділля. На думку єпархіальної влади, основна мета виховання у церковнопарафіяльних школах полягала у тому, щоб усі діти в майбутньому були гарними християнами, підданими, добрими чоловіками і жінками, батьками для своїх дітей, а головне завдання школи вбачали у вихованні в учнів любові до Бога, до ближнього, щирість, повагу до батьків, любов до праці.27

Розглядаючи розвиток народної школи в той час, варто відмітити, що ставлення до освіти було неоднозначним. З однаковим успіхом можна наводити приклади як щодо підтримки її з боку влади та селян, так і протилежні. Поширеним було переконання, що внаслідок „свого економічного і малокультурного становища селяни не можуть і не хочуть відпускати кошти на школи. Деякі місцеві чиновники заявляли, що „освіта на селі ні до чого не веде, і тому зовсім непотрібна», а виховання і дисципліну народові можуть дати лише закон і суд, але не школа, яка, давши поверховий розвиток, лише розбестить народ. Побутувала й думка, що “темнота народна краща запорука порядку,...коли стане народ більш освічений, він стане доступніший і сприйнятливіший до підпільної агітації, яка сіє в народі смуту”.29

Ставлення до освіти самого селянства теж не було однозначним й змінювалося з часом. Так, наприклад, ще у вересні 1859 року при Успенській церкві в Ладижині при співчутті селян, які з розумінням дивилися на справу грамотності й освіти своїх дітей, було відкрито церковнопарафіяльне училище. Так само було вирішено 30 серпня 1862 р. і в с.Бабичин Кам'янецького повіту. У всіх селах Вінницького повіту школи працювали ще з 1861 р. Але саме щодо цих сіл відзначалося, що батьки не зацікавлені в навчанні, бо воно відриває від сільськогосподарської роботи, що діти відвідують школи неохотою, адже справа для них це незвична: “Селянські діти й їх батьки ніяковіють й соромляться однієї думки вчитися грамоти, вважаючи цю справу вищою свого стану, справою людей вільних, справою панською ”.31

Зустрічалося й байдуже ставлення селян до своєї школи, їхнє переконання, що „школа потрібна лише для батюшки», а їхні діти – це лише матеріал, з якого священик хоче зробити щось догідне начальству.32

Правда, з часом така упередженість зникала. Підтвердженням цього є свідчення священика с.Лядова Могилівського повіту про те, як неохоче спочатку віддавали до школи селяни своїх дітей, але з часом, бачачи, що деякі з них впевнено читають і вдома, і під час богослужіння, не тільки з охотою відпускають їх, але ще й примушують навчених старших вчити грамоти молодших, купуючи для цього за свій кошт книжки. Відзначав він і надзвичайну старанність та охоту до навчання у селянських дітей. Про наполегливість у навчанні йшлося в школах сіл Давидківці і Бахметівці Летичівського повіту. Сучасники відзначали надзвичайну зацікавленість до навчання в народі, що діти рвуться вчитися. Взагалі, як одна з рис характерних для українського селянина, відзначалася його допитливість.36

Селяни часто були переконані, що уміння, здобуті в школі,не можна буде застосувати для їхньої землеробської праці. Але з часом частина з них усвідомлювала, що навіть елементарні навики читати, писати й рахувати відкривають перед їхніми дітьми додаткові життєві перспективи нового пореформеного життя. Наприклад, досить швидко селянська спільнота переконалася, наскільки впливовою та шановною особою в громаді є писар. У значної ж частини дітей інтерес до знань виступав як спосіб пізнання невідомого їм, а тому ще привабливішого світу, що здійснювався через оволодіння нагромадженими людством знаннями. Діти були тією частиною традиційної селянської спільноти, що найшвидше й найприродніше сприймала нові умови життя й моделі соціальної поведінки.

Щодо ставлення селян до освіти варто згадати слова уже згадуваного В.Липківського: “Населення ставиться до школи з відрадною прихильністю так як, не зважаючи на крайню незадовільність навчання, школа була зажди битком набита”.38

З іншого боку, в ці роки з'явилася нова проблема. Як відзначали сучасники, селянські діти, вступивши до двокласних народних училищ, „виходять з-під влади землі... переривають зв'язок з фізичною працею, з польовими роботами, відвикають від них, а згодом доходять до презирства до чорної селянської праці і навіть до трудової селянської верстви, з якої самі ж і вийшли ”. Така ж тенденція стала виявлятися і в поведінці учнів двокласних шкіл, які, вийшовши на літні канікули, здебільшого цуралися польових робіт; ухилялися від допомоги своїм батькам і навіть у жнива байдикували.39

Поступово селянство все активніше долучалося до заснування на території своїх громад навчальних закладів. Так, 8 січня 1870 р. на сільському сході с.Жигалівки слухали оголошення волосного старшини Фадея Мартинюка про припис мирового посередника 3-ї дільниці Вінницького повіту від 29 листопада 1869 р, виданий на основі імператорського повеління про відкриття в Південно-Західному краї народних училищ. Селяни прийняли рішення: «Співчуваючи зі свого боку цій корисній для нас справі, виявляємо повне бажання на заснування у нашій сільській громаді такого училища. Тому вирішили – побудувати за свій рахунок для училища будинок з квартирою в ньому для учителя; забезпечувати опалення і освітлення школи; утримувати сторожа.40 Того ж дня аналогічна ухвала була прийнята в селі Колибабинці Вінницького повіту».41

Сприяв розвитку освіти в краї і виданий 10 квітня 1870 р. губернатором І.В.Мещерським циркуляр про відкриття сільських народних училищ у Подільській губернії. Зроблено це було у відповідності до пропозиції генерал-губернатора від 12 березня 1870 р.,спрямованим на реалізацію у Правобережній Україні „Положенням про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській”, затвердженого імператором ще 26 травня 1869 р. Для цієї справи держава виділяла суму в 226 руб. на одну громаду. Поділля належало до Київського навчального округу, попечителем якого був генерал-лейтенант Антонович. У записці про порядок відкриття училищ рекомендувалося відкривати [училища] в першу чергу там, де шкіл мало,населення чисельне й проживає багато католиків. В результаті число приговорів сільських сходів про готовність відкрити училища настільки виросло, що коштів, виділених для 3 губерній Південно-Західного краю, не вистачало уже для однієї Подільської губернії. На Поділлі їх було прийнято 82. В той час, як на Волині – 7, Київщині – 3.

Громада мала забезпечити: приміщення, оплату ремонту, опалення, освітлення, утримання прислуги. На кожне училище мало бути виділено не менше 1 десятини землі, обов'язково огороджених, для саду та городу для вчителя і школи. Для вчителя квартира не менше двох кімнат з погребом та сараєм, з меблями, неодмінно при училищі, з опаленням і освітленням. Відкривати міністерське училище, якщо в селі вже була церковнопарафіяльна школа, можна було лише за згодою освітянської й церковної влади. Вчителями могли бути лише православні, що склали іспит на звання парафіяльного учителя, випускникам гімназій та семінарій іспит був не потрібен. До навчальної програми входили: закон божий, російська мова (читання й письмо), перших чотири дії арифметики, церковний спів. Рекомендувалося виділені 226 рублів на рік розподіляти наступним чином: на оплату законовчителя (священика) – 50 руб., на оплату вчителеві – 150 руб., на дрібні витрати на училище, папір, олівці, чорнила – 6 руб., на купівлю книг для всіх учнів – 20 руб.

Зустрівши подібний ентузіазм щодо відкриття навчальних закладів, представник влади писав ”важко не порадіти тому співчуттю, яке проявляють сільські громади до турботи уряду про поширення в їхньому середовищі морально-релігійної освіти шляхом грамотності ”.43

Правда, у цій справі у діях селян був певний умисел. Вони вважали, що, отримуючи від держави 226 руб.,зможуть зменшити витрати громади. Але цих коштів було зовсім небагато: на губернію припадало по 9396 руб., повіт – 783 руб., на волость – 23 руб. Нагадаємо, що в церковнопарафіяльних школах всі основні витрати несла громада.45

Погодившись із запропонованими владою умовами, 12 липня 1870 р. на своєму сході громада с.Старої Синяви Літинського повіту теж прийняла приговор про відкриття у себе народного училища.46

1872 р. громада с.Стрижавки Вінницького повіту прийняла рішення про відкриття у себе однокласного народного училища. У ньому навчалося 78 хлопчиків і 8 дівчаток, яких навчали учитель (із платнею 150 руб. на рік) і законовчитель (отримував 50 руб. на рік).47

Взагалі оплата праці в народних школах вважалася невисокою. Найнижчою вона була в церковнопарафіяльних школах. Так, постановою Подільської Консисторії встановлювалася оплата на рік вчителів у с.Ольхівці Кам'янецького повіту – 10 руб., в Балті – 25 руб., Лозовій Могилівського повіту – 15 руб., Копистянах Ямпільського повіту – 15 руб., Радівки Вінницького повіту – 7 руб., Янова Літинського повіту – 20 руб., Немерчі Гайсинського повіту – 30 руб.48 Для порівняння, у підготовчій школі для дітей священиків планувалася плата для вчителя 150 руб у рік, безкоштовно квартира, харчування, освітлення і прислуга, а також додатково по 6 руб. в рік з кожного учня при орієнтовній кількості учнів 25 чоловік – це ще 150 руб. в рік.49

Поступово кількість шкіл зростала. Церковнопарафіяльні школи і школи грамоти діяли майже у кожному селі У 80-х роках XIX століття на Поділлі було: 13 міських двокласних училищ, 3 двокласних сільських училища, 248 однокласних училищ і 4 єврейських початкових училища. Звичайно, цього було недостатньо. Сумарна потужність всіх училищ складала приблизно 24-25 тисяч учнів із більше трьохсот тисяч дітей шкільного віку. Дещо покращувало ситуацію існування церковних початкових народних шкіл, яких було близько 1850.52

Отже, в 60-70-х рр. XIX століття на Поділлі у системі народної освіти здійснювали відповідну діяльність навчальні заклади двох основних типів: народні училища і підпорядковані святішому Синоду церковнопарафіяльні та школи грамоти. Серед учителів, які в них працювали, більшість були священики та інші служителі церкви. Найкращі з них робили все для того, щоб залучити селян до активної участі у житті школи. Завдяки спільним зусиллям влади, духовенства та сільських громад стан народної освіти, хоч і дуже повільно, поступово покращувався. Хоча, варто відзначити, що уряд здійснюючи підтримку освіти на Правобережній Україні, ставив більшою мірою політичну, а не освітню мету. На прикладі ставлення селянства до школи, освіти своїх дітей особливо помітна динаміка соціально-психологічних змін, що відбувалася після скасування кріпосного права. Впродовж одного покоління в суспільній свідомості селянської спільноти зростає усвідомлення необхідності навчання. Поступово відходили у минуле байдужість, незацікавленість та упередженість. Джерела відзначають надзвичайну старанність, наполегливість і охоту до навчання, які виявляли селянські діти. Підтвердженням активності сільських громад у справі підтримки народної школи стала їх готовність до відкриття у себе навчальних закладів і виділення для цього необхідних коштів.

Джерела та література

1. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

2. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 27.

3. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

4. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип. 5. – С. 35. – (Сер. «Історія»).

5. Там само.

6. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 44. – (Сер. «Історія»).

7. ДАВО. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 102. – Арк. 118/зв.

8. Кошель, О.М. Православна церква і освіта на Поділлі (друга пол. ХІХ – поч. XX ст.) // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 113. – (Сер. «Історія»).

9. Тригуба, О.Л. Подільський просвітитель – отець Василь Гречулевич // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне: зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 193.

10. Там само. – С. 194; Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 57.

11. Тригуба, О.Л. Подільський просвітитель – отець Василь Гречулевич // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне : зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 194.

12. Щербацький, Д.В. Розвиток освіти на Поділлі у новий час // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження: матеріали XXI Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 2007. – С. 201.

13. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 125.

14. Там само.

15. Там само. – С. 77.

16. Там само. – С 114, 115.

17. Там само. – С 120.

18. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 383.

19. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.): зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С 19-34.

20. ДАВО. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 102. – Арк. 118/зв.

21. Андрощук, О.В. Релігія та церква в житті подільського села у дзеркалі мікроісторії // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне : зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 125.

22. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.) : зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С. 26.

23. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

24. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип.5. – С. 35. – (Сер. «Історія»).

25. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.) : зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С. 19-34.

26. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 149.

27. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи па Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип. 5. – С. 35, 36. – (Сер. «Історія»).

28. Бондаревський, А.В. Волосне правління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – К., 1961. – С. 7.

29. Там само. – С. 118.

30. Историко-статистическое описание местечка Ладыжин Гайсинского уезда // Подольские епархиальные ведомости (далі – ПЕВ). – 1862. – № 21. – С. 699, 719.

31. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 1. – С. 42.

32. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 124, 125.

33. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 3. – С. 107, 109.

34. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 4. – С. 173.

35. Воззвание к русским из Западно-Русского края // ПЕВ. – 1864. – № 6. – С. 206.

36. Живописная Россия. Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении. T. 5, ч. 1: Малороссия. Подолия и Волынь. Полтавская, Черниговская, Волынская, Подольская, Харьковская и Киевская губернии / под общ. ред. П.П.Семенова. – СПб; М.: Изд. Товарищества М.О.Вольф, 1897. – С. 19.

37. Рубинштейн, С.Л. Основы общей психологии / С.Л.Рубинштейн. – СПб.: Питер, 1999. – С. 499, 500.

38. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 120.

39. Там само. – С. 117.

40. ДАВО. – Ф. 57. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 1. – 3 зв.

41. Там само. – Спр. 27. – Арк. 1. – 3 зв.

42. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 135, 13/зв.

43. Там само. – Арк. 138/зв.

44. Там само. – Арк. 135-142.

45. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 114.

46. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 201.

47. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

48. О назначении денежного вознаграждения учителям некоторых сельских школ // ПЕВ. – 1869. – № 11. – С. 143.

49. Подготовительная школа, как лучшее место для педагогической практики учеников семинарии // ПЕВ. – 1869. – № 2. – С. 77.

50. Кошель, О.М. Православна церква і освіта на Поділлі (друга пол. ХІХ – поч. XX ст.) // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 113. – (Сер. «Історія»).

51. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

52. Щербацький, Д.В. Розвиток освіти на Поділлі у новий час // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження : матеріали XXI Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 2007. – С. 201.


Немирівське скіфське городище VII-V ст. до н. е.

Котик А.В.,

студентка ІV курсу Інституту журналістики

Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Десь за 2 км на південний схід від Немирова та 50 км від Вінниці, обабіч траси Вінниця-Умань, на лівому березі Південного Бугу, за 10 км від річки, на схилі плато, серед степу височать велетенські вали Немирівського городища. Коли їхати по трасі, то їх дуже добре видно з дороги, особливо у період безлистя дерев.

Немирівське городище є одним із найбільших городищ на території України – займає понад 150 га площі; його велетенські вали мовчазним тулубом розпростерлися по периметру на 5 км (по гребені валу); їх ширина в основі складає 32 метри; висота ще й донині сягає близько 9 метрів.

Ця потужна замкнена огорожа розташована на обох берегах річки Мирки (або за іншою назвою – Усті), лівого припливу Південного Бугу, яка ділить городище на дві нерівні частини: більшу – північну, висотну, яка займає 2/3 площі городища, і меншу – південну, пологу й болотисту.

На висотній північній частині городища, у самому його центрі, якраз і знаходиться замчисько. Довжина його з півночі на південь становить біля 300 метрів, ширина з заходу на схід – в середньому 250 метрів. Загальна площа його становить 9 га. Знизу повз нього тече та ж сама річечка Мирка, тихо несучи свої води до Бугу. Саме через ось ці велетенські вали городище дістало свою другу назву – Великі Вали.

Щодо збереженості, то Немирівське городище є чи не єдиним (і не тільки на Україні), вали якого збереглися до сьогодення у своєму первісному вигляді. Саме так, Великі Вали є цілісною, недоторканою спорудою, хоча у них і є декілька розривів, ширина яких становить від 10 до 60 метрів. Але тут слід зауважити, що ці розриви не є штучними, тобто фактами пізнішого втручання людей чи, тим більш, фактами вандалізму, а є, так би мовити, „природніми”. П’ять із них є місцями втоку і витоку річки Мирки та інших річечок (припливів самої Мирки), інші – є місцями, де колись, у свій час, були ворота-брами.

Ось та збережена до нинішнього часу первісність, цілісність Валів й особливо їхня великомасштабність, якраз і є їхньою унікальністю та дивовижею.

Чому ж все-таки Вали вважають скіфськими? Невже тільки завдяки тому ж таки Геродоту, який у своїх історичних розвідках згадував про мешканців Побужжя, як про скіфів й згідно чого нас залучили були до Скіфії?

Однак, той же Геродот, у тих же своїх працях, твердить, що скіфи-орачі (скіфи-землероби) були корінними землеробськими племенами цього ж краю та вели осілий спосіб життя ще з давніх-давен (чого не робили, власне, самі скіфи), а назву „скіфи” вони запозичили собі від завойовників, котрі їх підкорили. Тут же, Геродот стверджує, що греки помилково називають дніпровських землеробів скіфами. Сам же він їх називає „борисфенітами” (тобто „дніпрянами”), а також вживає і самоназву наших предків – „сколоти” (від імені їхнього древнього царя Колоксая („Сонця-царя”).

Цікаву думку щодо походження Валів висуває і археолог М.Ю.Вахтіна. Так, зсилаючись на свої археологічні дослідження городища, вона датує його заснування першою половиною VІІ ст. до н.е., а точніше – 740 роком до н. е. І це тільки тому, що знайдена нею грецька кераміка на городищі... належить до цього часу.

Так, ніхто не заперечує того факту, що скіфи все-таки жили певний час навіть і у Валах, залишивши там свій слід і що в ті часи городище, як стверджують археологічні розкопки, було не тільки ремісничо-торговим, а й політичним центром об’єднаних скіфських племен на території сучасного Поділля, однак нам все ж таки треба ще раз задуматись над тим, чи варто називати Немирівські Вали скіфськими, чи ні? Адже ж скіфи насправді були завойовниками, ворогами наших предків, а не нашими предками, як про це, на превеликий жаль, говорять ті ж самі „дослідники”.

Тому, як за найбільш достовірне твердження щодо походження Великих Валів ми повинні взяти свідчення археолога С.С.Гамченка, за словами якого „Немирівське поселення є пам’яткою, що належить до розвинутого та пізнього Трипілля і представляє у Середньому Побужжі західну лінію розвитку цієї культури”. І, вийшовши з цього судження вченого, можна ствердно говорити, що вік Валів становить понад 4 тисячі років. Тоді свідчення відносно спорудження Валів в часи скіфів і тим більш ще й ними самими відпадає само собою.

Варварські розкопки городища тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька графа Строганова, княгиня Марія Григорівна Щербатова. Розуміючи історичну цінність старого поселення у Валах та викопних знахідок, вона заборонила подальші розкопки і наказала усі викопні скарби перенести до своєї садиби. А щоб не руйнувалася ця археологічна пам’ятка і щоб повністю позбутися посягань горе-шукачів скарбів княгиня, на відміну від свого батька, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість викликала із Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей.

Перша наукова експедиція під керівництвом професора С.С.Гамченка побувала у Валах у 1909 році. На одному з трьох масивів, на яких і розташоване „замчисько” Немирівського городища, вчений відкрив залишки трипільського поселення. Вслід за експедицією С.С.Гамченка, у 1910 році на городищі побувала експедиція під керівництвом професора А.А.Спіцина.

Передчасна драматична смерть у 1920 році княгині М.Г.Щербатової призупинила наукове вивчення Валів. Поновилося воно аж у 1941 році під керівництвом А.П.Смірнова та, на жаль, було перерване війною.

Уже після війни, у 1946 році до Немирова з самого Державного Ермітажу прибула Південно-Подільська археологічна експедиція на чолі з М.І.Артамоновим. Протягом одного літа члени експедиції накопали велику кількість експонатів (понад 2 тис. екземплярів), які були вивезені до Ленінграду і поміщені в Ермітажі, де зайняли два зали під восьмим і дев’ятим номерами. Лише незначна колекція із цих розкопок зберігається в Інституті археології НАН України в Києві.

Слід додати, що під час розкопок (1946-1948 рр.) М.І.Артамонов знайшов іще кілька місць трипільського поселення, непомічених С.С.Гамченком.

Пізніше, у 1966 році Немирівські Вали досліджує Немирівський загін Скіфо-слов’янської експедиції Харківського університету (керівник А.О.Моруженко). А в кінці 80-х років востаннє Вали досліджує експедиція під керівництвом професора Вінницького педагогічного інституту П.Хавлюка. Матеріали цієї експедиції зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї.

Тут слід зазначити ще один факт – М.І.Артамонов виявив у Великих Валах „слов’янське домонгольське селище”, що згодом підтвердив і П.Хавлюк, встановивши до того ще й і вік цього поселення, а саме ІХ-Х ст. н. е.

Література

1. Артамонов, М.І. Археологічні дослідження на Півдні Поділля в 1948 р. / М.І.Артамонов // Археологічні пам’ятки УРСР. – 1952. – Т. 4. – C. 194.

2. Барнасюк, О.С. Історія міста Немирова від найдавніших часів до сьогодення / О.С.Барнасюк. – Вінниця, 2007. – 132 с.

3. Вахтіна, М.Ю. Грецька розписна кераміка з розкопок Немирівського городища / М.Ю.Вахтіна // Археологія. – 1995. – № 5. – С. 85-93.

4. Гамченко, С.С. Спостереження над даними досліджень першоджерел Трипільської культури в 1909-1913 рр. – Науковий Архів Інституту Археології НАН України. – Ф. 38.

5. Заєць, I.І. Трипільська культура на Поділлі / І.І.Заєць. – Вінниця: Тезис, 2001. – 179 с.

6. Хавлюк, П.І. Земля уличів Х-ХІ ст. / П.І.Хавлюк. // Матеріали 3-ї Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Л., 1970. – С. 134-136.


МЕТОД УСНОЇ ІСТОРІЇ ЯК СКЛАДОВА КРАЄЗНАВСТВА

 

Людинознавчі аспекти у краєзнавстві 20-х рр. ХХ ст.

Дровозюк С.І.,

доктор історичних наук, професор,

ректор Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників

Однією з характерних ознак сучасної історичної науки є посилення людинознавчих тенденцій, які стають все помітнішими у краєзнавчих студіях. Історики наголошують, що антропоцентризм має стати домінантою краєзнавчих досліджень [1]. Саме підходи, пов’язані з історією повсякденності, соціальною психологією, дослідженням емоцій та поведінки значно збільшують соціально-інформаційні можливості краєзнавства [2]. У цьому контексті набуває важливого значення вивчення досвіду краєзнавства 20-х рр. ХХ ст.

Для об’єктивної характеристики краєзнавства 20-х рр. ХХ ст. необхідно враховувати суспільно-політичні умови, в яких воно функціонувало. Українське краєзнавство мало унікальні здобутки, що базувалися на власних традиціях та досягненнях європейської соціологічної думки. Були визначені завдання, які виводили історичну науку в її народознавчих і краєзнавчих аспектах на передові рубежі гуманітарного

Доля остарбайтерів у наукових дослідженнях та спогадах вінничан

Цимбалюк П.І.,

заступник директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Тема остарбайтерів довгий час замовчувалася не лише в Україні, СРСР, але й в Німеччині та інших країнах, які були втягнуті у Другу світову війну. Колишні репатріанти, повернувшись на Батьківщину, жили в умовах приниження, підозр, були, без перебільшення, на узбіччі суспільства.

Лише після Горбачовської “перебудови”, об’єднання Німеччини, а надто здобуття Україною незалежності, про важку долю, примусово вивезених окупантами на рабську працю “східних робітників”, почали говорити в повний голос. Тих, хто пережив нечувану до цього експлуатацію в нацистському рабстві і повернувся до рідних домівок, перестали зневажати, змінилося ставлення в суспільстві до цієї категорії людей, перш за все на державному рівні. Сприяв цьому Закон України “Про жертви нацистських переслідувань”, прийнятий Верховною Радою України 23.03.2000 року № 1584-ІІІ (з подальшими змінами і доповненнями до нього), який сприяв відновленню історичної справедливості та дав можливість колишнім “остарбайтерам” відчути себе повноправними членами суспільства. Особливого значення набули компенсаційні виплати, які здійснили уряди ФРН і Австрії, а також німецькі промислові підприємства, на яких під час війни працювали “східні робітники”, громадські організації та громадяни ФРН.

Проблеми, пов’язані з долею остарбайтерів, у науковій літературі висвітлювалися недостатньо, хоча окремі матеріали відображалися у офіційних документах, історичній літературі, матеріалах наукових конференцій, збірниках, періодичній пресі. Фундаментальних досліджень, які б охоплювали, розкривали тему у масштабі всієї України, а також Вінниччини зокрема, не було. Тому книги кандидата історичних наук С.Д.Гальчака, які побачили світ впродовж останніх років, є досить цінними джерелами для дослідників, студентів, краєзнавців, усіх, хто цікавиться історією рідного краю, зокрема періоду Великої Вітчизняної війни та проблематикою “східних робітників” Поділля. Наукове та пізнавальне значення видань підсилюється тим, що у них вперше в Україні подається масштабне розкриття долі жертв нацизму, примусово вивезених до фашистської Німеччини. Особливість цих праць у тому, що доля остарбайтерів простежується крізь призму подільського регіону.

У монографії “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: Депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам” (Вінниця, 2004) автор започаткував висвітлення недостатньо раніше дослідженої теми. Видання здійснене за фінансової підтримки Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, рекомендоване до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України та Редакційно-видавничою радою Державного комітету архівів України. У чотирьох великих розділах розкрито джерельну базу, стан розробки теми в науковій літературі, початок і подальший період депортації населення нацистськими загарбниками, насильницьке використання праці подолян у мілітаристській економіці Німеччини та протидія подолян окупаційній адміністрації використанню трудових ресурсів з окупованої території краю. Книга проілюстрована світлинами, копіями з родинних альбомів, архівних документів (листівки, особисті картки “східних робітників”) та інші матеріали.

Книга автора “Украинские остарбайтеры Подольского региона” (Вінниця, 2009) складається з п’яти великих розділів. У даній книзі представлено значно більше матеріалів, ніж у попередній, крім того включено новий розділ “Проблемы, трудности, особенности репатриации”. Видання вміщує ілюстративний матеріал, а також великий список літератури, у тому числі іноземної (виданої в різних містах Німеччини, Республіки Польща, Лондоні, Парижі) та архівних джерел з провідних архівів Німеччини, Російської Федерації, Республіки Білорусь, України, окремих її регіонів, найбільше з Державного архіву Вінницької області. Особливістю цієї книги є те, що в ній досліджуються матеріали не лише по Вінницькій, але й по Хмельницькій області.

Особливо ж вагомою та пізнавальною є монографія науковця “На узбіччі суспільства” (Вінниця, 2009), яка, як і попередня, рекомендована до друку Вченою радою Кам’янець-Подільського національного університету ім.І.Огієнка та Центром дослід-ження історії Поділля інституту історії України НАН України і охоплює 60-літній період нашої історії. Видання відповідає всім канонам жанру, у якому вміщено передмову голови правління Українського національного фонду “Взаєморозуміння і прими-рення” при Кабінеті Міністрів України І.Рушникова, вступ (з історії питання) та питання методології розробки теми в науковій літературі, нацистський геноцид на Поділлі, політику румунської окупаційної влади у Північній “Трансністрії”, про становище “східних робітників” з Поділля у Третьому рейху, опору подолян нацистським завойовникам, повернення подолян з поваленого рейху, їхнє нелегке “набуття Батьківщини” та життя в умовах незалежності української держави. Інтерес представляють висновки, де коротко підсумовуються наслідки і сучасна політика незалежної української держави та країн – репатріантів сто-совно прав і свобод колишніх остарбайтерів, а також подолання протистояння і відчуження між двома країнами (Німеччиною і Україною), породженого війною, утвердженню між ними порозуміння, зміцнення добросусідства.

Досить об’ємним є список використаної літератури і джерел, яким оснащена монографія. Представляє неабиякий інтерес список публікацій різних років із газет і журналів, а також ілюстративний матеріал, вміщений на сторінках книги.

На презентації вищезазначених видань, що відбулася в ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва напередодні 65-ї річниці Дня Перемоги, присутні науковці-історики, представники влади, архівні, музейні працівники дали високу оцінку новим науковим друкам С.Д.Гальчака. Фахівці обласної наукової бібліотеки відмітили, що книги автора попередніх років, присвячені темі Великої Вітчизняної війни, зокрема долі “східних робітників”, не залежуються на полицях, вони запитувані користувачами бібліотеки, їх вивчають історики, краєзнавці, студентська, учнівська молодь. Видання, що розкривають проблему остарбайтерів, будуть цінними і незамінними для подальшого дослідження історії краю, численної кількості “білих плям”, забутих імен наших земляків, які пройшли страшне горнило фашистської неволі і заслуговують на повернення свого чесного імені та реабілітації в суспільстві як повноцінних громадян.

* * *

Непересічне значення у встановленні історичної правди має метод “усної історії”, особливо спогади очевидців тих чи інших подій у житті суспільства.

Варті уваги деякі фрагменти із спогадів уродженця с.Малинівка (колишнє с.Гута Літинська Літинського району) Євдокима Ставнійчука (на жаль, уже покійного), який зазнав чимало поневірянь у фашистській неволі. Народився він 1923 року, за станом здоров’я не був призваний до лав Червоної Армії. У березні 1942 року разом з іншими односельцями насильно вивезений до Німеччини, де в м.Ратиборі працював різноробочим у господаря на прізвище Курк. Той відзначався особливою жорстокістю не лише у ставленні до своїх рабів, але й до членів власної родини. Так, одного разу, за якусь провину, він у присутності сторонніх відшмагав батогом свого дорослого сина, який, до речі, уже служив в армії Вермахта. У листопаді 1943 року Євдокима відправили до виправного табору, що знаходився в м.Бляхамер-Гайдебрек. У січні 1943 року, згадує Євдоким Ставнійчук, він був переведений робітником посудо-фарфорової лавки Гуйченройда у м.Зельб Земля Баварія. З листопада 1943 до травня 1945 року працював на фабриці переробки деревини Шваба в м.Вайсенштадт Земля Баварія. Виснажливі умови праці, жорстоке поводження із робітниками, постійна туга за Батьківщиною, спонукали до втечі. Домовившись з однодумцями, Євдоким здійснив спробу втекти на Батьківщину, але їх піймали і повернули назад, створивши умови існування ще нестерпнішими. Не раз доводилося ходити “по лезу бритви”, ризикуючи власним життям. Одного разу наглядач вдарив Євдокима нагайкою, той, не стримавшись, наніс удар у відповідь. Розгніваний наглядач дістав пістолет і уже намірився його вбити. На щастя, майстер фабрики, який був свідком цього інциденту, став на захист робітника і таким чином врятував йому життя. З того часу непокірного юнака побоювалися навіть найжорстокіші наглядачі.

Визволили його та інших співвітчизників з фашистської неволі американські війська, яким бранці з поневолених країн надавали посильну допомогу у знищенні залишків фашистських військ.

Додому добиралися пішки, фактично через усю Європу, покидаючи по дорозі всі нехитрі пожитки, залишаючи лише найнеобхідніше. В цілому життя у нього склалося так, як і у більшості пересічних громадян СРСР. Проте, впродовж багатьох післявоєнних років, де б він не був – на Донбасі, на Вінниччині, у Західній Україні його систематично перевіряли співробітники НКВД як неблагонадійного.

Пригадується доля інших людей, які побували у фашистській неволі. Це – Ганна Ставнійчук, яка повернулася важко хворою на епілепсію. До народженого уже на Батьківщині сина Михайла назавжди закріпилося прізвисько “німець”. Пам’ятаю, як не один раз, ображений Мишко, з кулаками кидався захищати себе від інших дітей, які не упускали нагоди образити його, називаючи цим ганебним на той час прізвиськом. Після закінчення Малинівської 8-річної школи, Мишко виїхав із села і лише зрідка приїжджав провідати хвору матір.

Залишився у спогадах ще один жахливий випадок. Ми з моєю мамою Антоніною Михайлівною йшли до траси, щоб сісти на автобус до смт Літин. Разом з нами поспішала уже згадана тьотя Ганя, і вони з мамою мирно спілкувалися на різні теми сільського життя. Раптом та голосно зойкнула і впала на дорогу без свідомості, в страшних судорогах. Мама наказала мені відійти, а сама міцно підтримувала голову тьоті Гані, щоб та не отримала серйозної травми. Тривав цей приступ недовго, після цього жінка встала і пішла далі, сказавши, що такі приступи для неї стали уже звичними.

Чимало молоді було вивезено на примусові роботи із згаданого уже вище с.Малинівки. Та були й такі, яким вдалося різними хитрощами обманювати вербувальників і уникнути фашистської неволі. Це Фросина Гаврилюк, Олена Зелінська, яким їхня родичка і сусідка Антоніна Камінна змащувала ноги ядовитою травою, після якої ятрилися і довго не заживали рани. Тому фашисти, боячись зарази, не забрали цих дівчат на примусові роботи до Вермахту, і їм вдалося залишитися на рідній землі, де вони прожили довге, хоч і нелегке життя.

Це лише окремі, але достовірні факти, періоду Великої Вітчизняної війни, записані з уст очевидців, яких, на жаль, з року в рік стає все менше. Тому варто використати найменшу нагоду, щоб зібрати ці спогади і зафіксувати їх на різних носіях інформації для нинішніх і прийдешніх поколінь, а також оприлюднювати їх у засобах масової інформації, на науково-практичних конференціях, презентаціях та інших зібраннях, аби ніколи не повторилися страхіття воєнних лихоліть.

Література

1. Гальчак, С.Д. “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Книга-Вега: Віноблдрукарня, 2003. – 344 с.: іл.

2. Гальчак, С.Д. На узбіччі суспільства: доля українських “остарбайтерів” (Поділля, 1942-2007 рр.) / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2009. – 768 с., 16 с. іл.

3. Гальчак, С.Д. Украинские остарбайтеры Подольского региона: (Вторая мировая война, послевоенный период) / С.Д.Гальчак. – Винница: Меркьюри-Подолье, 2009. – 544 с.: ил.

4. Янковська, О.В. До питання про долю українських репатріантів Великої Вітчизняної війни / О.В.Янковська // Сторінки воєнної історії України : зб. ст. / НАН України, Ін-т історії України. – К., 2005. – Вип. 9, ч. 3. – С. 319-324.


Краєзнавча робота сільської бібліотеки

Девдера О.М.,

бібліотекар Качківської сільської бібліотеки

Ямпільського району Вінницької області

Качківка – напевно, не єдине в Україні село, яке про себе, своє далеке і недавнє минуле знає дуже й дуже мало. Більше того, тут не так багато людей, яких узагалі це цікавить.

У 70-90-их роках минулого століття діяв місцевий музей, із якого чимало можна було дізнатися хоча б про історію колгоспу часів головування С.В.Рутковського. Тоді ж було створено міф про революційну Качківку, яка у травні 1918-го героїчно виступила проти австро-німецьких окупантів, і про керівника того виступу – Ф.Ю.Криворучка. Відповідно, склалася двоелементна схема бачення історії села: страшне дореволюційне минуле (воно ілюструвалося фотографією хати старенької самотньої жінки, яка прожила в тій напівруїні в центрі Качківки до кінця 80-х років, і різним хатнім начинням – верстати, горшки, сорочки, рушники, яким, знову ж таки, село користувалося не в ХІХ, а таки в 50-60-х роках ХХ ст.) і – світле радянське сучасне, що почалося чи не з отих травневих подій 1918 року.

Відповідно, не могло йтися про якісь дослідження того, коли і як з’явилося село, чим жило ті кілька сотень років (а йдеться таки про сотні, бо Качківка є на карті француза Боплана, а це ж, як відомо, початок ХVІІ століття), які вже носило своє теперішнє ймення. Натомість існувала якась напівлегенда-напівбайка про озеро-море, що аж кишіло качками, від яких нібито й пішла назва населеного пункту.

На жаль, із висвітленням навіть доступного вже безпосередньому пізнанню радянського періоду життя, теж усе було дуже кепсько. Частину історії наказано було замовчувати (Голодомор 1932-1933рр., голод 1947-го, справжні події часів окупації), ще до частини, як не зовсім «героїчної», віднеслися байдуже, тому сьогодні село не має навіть повного зібрання даних про тих односельців, які загинули на фронтах Другої світової війни, чи брали участь у її боях. Хоч із особливим пієтетом ставилися до колгоспного життя-буття, та й тут не було зібрано даних ні про перші господарські утворення кооперованого типу, ні навіть персонально про тих, хто ці колгоспи у різний час очолював.

У той же час Качківка – село з пребагатою історією. Поселення на її території з’явилися десь ще в добу трипільської і черняхівської культури. У тутешній топоніміці, традиціях, звичаях, мелосі химерно сплелися молдовсько-українські впливи вже часів ХVІІ-ХVІІІ століть, коли, по всьому видно, село то знищувалося, то відроджувалося. Кажуть, качківські вишивальниці славилися колись не менше, ніж клембівські. Тут жило і живе багато чудових людей, долі яких варті того, щоб про них розповісти нащадкам. Словом, простір для краєзнавчої роботи – безмежний. На жаль, не безмежними є можливості у цій галузі сільської бібліотеки.

Не так багато в її фондах матеріалів, із яких читачі можуть дізнатися про минуле і теперішнє рідного краю. Із тих же, що є, бібліотека формує виставки, проводить за ними обговорення. Цікавою, наприклад, для Качківки була поява у журналі «Всесвіт» матеріалів італійського публіциста Курціо Малапарте, в яких описано поле бою під селом у 1941-ому році і саме село в день його окупації. Зараз такими є книги Кетроса і Вдовцова, в яких чимало цікавого й про наше село.

Бібліотека брала активну участь у підготовці до представлення і презентації двох книг поета Віктора Дячка, пропагувала його слово серед односельців. Сама по собі поезія Віктора є цінним краєзнавчим матеріалом, бо в ній міститься ряд побутових замальовок, історичних екскурсів, які відтворюють давнє і недавнє минуле села. Є у поета і цікаві топонімічні розвідки.

Разом із ним проводиться збір матеріалу про качківських дотепників, складається збірник «Байки качківських базарів» – оповідки та анекдоти на основі суто місцевих приключок.

Але по-справжньому в активну краєзнавчу роботу бібліотека включилася, коли почали збирати свідчення очевидців про Голодомор. Тоді було опитано десятки ще живих очевидців тих подій, зібрані матеріали були опубліковані у «Віснику студентського наукового товариства інституту історії, етнології і права до 75-х роковин голодомору в Україні. Випуск ІХ» (Вінниця, 2008). Так само зроблено і до 65-ої річниці Перемоги над нацизмом: проведено опитування учасників бойових дій, зібрано фотоматеріали, спогади про тих, хто не повернувся з фронту. Окремі матеріали опубліковано у районній газеті.

Є задум зібрати старі фотографії і підготувати альбом «Качківка: обличчя ХХ століття». Можливо, за цими матеріалами вдасться оформити своєрідну «стіну», на якій фото згрупуються якось тематично, щоб і через роки кожен бажаючий міг серед них знайти своїх рідних і близьких.

Разом із Віктором Дячком та Михайлом Девдерою бібліотека планує підготувати загальні нариси історії Качківки, щоб тим самим дати поштовх до серйозного її вивчення. На жаль, село міняється дуже швидко, руйнується, спиваються люди. Якщо зараз не зібрати ті матеріали, які ще доступні, то завтра вже буде пізно: відходять люди, які творили своїми долями його історію у ХХ столітті.

Можливо, якби було хоч трохи ресурсів, бібліотека змогла б виступити ініціатором проведення кількох краєзнавчих експедицій, роботи в архівах, налагодження зв’язків із односельцями, розкиданими по світу (то теж часточка нашої історії). Та про це можна лише мріяти. А робити будемо хоча б те, що вже вдається.


БІБЛІОТЕЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

Внесок регіональних бібліотек

у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю

Кисельова В.П.,

зав. відділу історичного краєзнавства НІБ України, м.Київ

Огляд останніх наукових публікацій з теми сучасної джерельної бази історико-краєзнавчих досліджень в Україні показує, що розвиток цих досліджень супроводжується результативною діяльністю різних установ у напрямку підготовки бібліографічних, археографічних та архівних довідників. Важлива роль у цій роботі належить інститутам НАН України – Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса, Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського з його філіями у Львові, Чернігові, Острозі; Інституту українознавства ім.І.П.Крип'якевича; Українському науково-дослідному інституту архівної справи та документознавства; університетським кафедрам історії та історичним факультетам університетів; Книжковій палаті України; провідним бібліотекам країни – НБУВ, НІБУ, НПБУ, ЛННБ ім.В.Стефаника НАН України, ОННБ ім.О.М.Горького, ХДНБ ім.В.Г.Короленка, а також всім ОУНБ. Слід зауважити, що попри стрімкий розвиток електронної бібліографії, друковані посібники сьогодні не втрачають своєї актуальності.

Мета даного повідомлення – висвітлити основні тенденції у випуску краєзнавчої друкованої бібліографічної продукції обласних універсальних бібліотек України в сучасний період.

Нагадаємо, що стан та особливості науково-бібліографічної діяльності ОУНБ України у галузі історичного краєзнавства систематично вивчаються фахівцями сектора організаційно-методичної та науково-дослідної роботи відділу історичного краєзнавства НІБУ. Підґрунтям моніторингу цього важливого напряму краєзнавчої роботи бібліотек є метабібліографічна БД „Краєзнавчі бібліографічні посібники бібліотек України”. Про еволюцію технології підготовки краєзнавчої бібліографії другого ступеня, методичні питання відображення краєзнавчої інформації в електронних каталогах фахівці відділу повідомляли на минулих науково-практичних конференціях, організованих Вінницькою ОУНБ [1, 2].

З метою удосконалення інформаційного забезпечення вітчизняної історичної науки наш відділ у цьому році формує нову БД – метабібліографію „Сучасні джерела з історії України”. Про актуальність створення бібліотеками саме такої інформації сьогодні наголошують науковці та бібліотечні фахівці [3, 4]. Важливо, що дані про бібліографічні посібники з вітчизняної історії у цій метабібліографії доповнені відомостями про архівні джерела вторинного рівня – архівні довідники, путівники, описи фондів тощо. На основі цієї БД планується випустити друковане видання „Бібліографічні посібники та архівні довідники з історії України: 1991-2010 рр.” Вважаємо, що ця робота стане реальним внеском НІБУ у досягненні мети, сформульованої у Концепції Державної цільової національно-культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи «Бібліотека – ХХІ» – підвищення ефективності використання, забезпечення доступності документів, які зберігаються у бібліотечних, архівних та музейних фондах. Зокрема, систематизовані відомості про ті джерела вторинного рівня, що є у фонді НІБУ, матимуть відмітки про класифікаційний шифр та назву структурного підрозділу, в якому вони зберігаються.

Важливо, що пошукові можливості ІРБІС дають змогу не лише знайти необхідну інформацію за автором, заголовком, темою, назвою установи, персоналією тощо, а й отримати кількісний зріз даних за вказаними параметрами, тобто, здобути реальне підґрунтя для наукових досліджень у напрямі вивчення бібліографічних та архівних джерел з історії України. Зокрема, є можливість оцінити внесок регіональних бібліотек у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю. Однак, враховуючи великий обсяг аналізованого бібліографічного доробку за період від 1991 року, зупинимося лише на прикладах, що є особливо прикметними в аспекті краєзнавчої тематики. Наприклад, стосовно бібліографічних посібників Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, то у названій БД зареєстровано ряд видань: „Імена, повернуті на Батьківщину” (1998); „Трагедія голодомору на Вінниччині 1932-1933 рр.” (2003); „Історія магдебурзького права в Україні” (2003); «Гіркий був келих життьовий...» (2001); „Столітній шлях Бібліотеки у її виданнях” (2007).

Серед лідерів інформаційно-бібліографічного забезпечення історичних досліджень періоду незалежної Української держави – Івано-Франківська ОУНБ (бібліографічний каталог краєзнавчих видань за 1990-2002 „Широкий світ малої батьківщини: історія населених пунктів Івано-Франківщини” (2003), посібник до 810-річчя Галицько-Волинської держави „Галицько-Волинська держава: історія, постаті, культура” (2010); Дніпропетровська ОУНБ („Нестихаючий біль України: пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років на Дніпропетровщині” (2008) „Політичні партії та рухи на Дніпропетровщині (1991-2008)” (2009); Одеська ННБ ім.М.Горького («История медицины Одессы» (1995), «Общество независимых художников в Одессе» (2004), 2 випуски покажчика «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.» (2001, 2008). Чимало фундаментальних посібників підготували фахівці Харківської ДНБ ім.В.Г.Короленка („Підприємництво та комерційна діяльність. З історії розвитку”. Вип. 1. (1994), „Історія Харківської єпархії: (До 200-річчя заснування)” (1999); „Бібліотечна справа Харківщини до 1917 року” (1999), „Харків ХХ століття: Вип. 1. Історія міста Харкова (1900-2000); Вип. 2. Видатні харків'яни” (2003) та ін.

Тематичний підрозділ „Історія міст і сіл” нашої метабібліографії нараховує понад півсотні назв ретроспективних науково-допоміжних бібліографічних посібників, присвячених різним аспектам суспільного життя та економічного розвитку населених пунктів, наприклад: «Одвічні джерела. Острогу – 900» (Рівненська ОУНБ, 2000 р.); «Остер» (Чернігівська ОУНБ ім.В.Г.Короленка та Козелецька ЦРБ, 1998 р.); «Хотину – 1000 років» (Хотинська ЦРБ, Чернівецька ОУНБ ім.М.Івасюка, 2002 р.); «Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії» (Запорізька ОУНБ, 2008 р.) та ін. Зокрема, Одеська ОУНБ ім.М.Грушевського спільно з центральними районними бібліотеками області у серії «Міста і містечка Одещини» видала ряд посібників про міста – Балту, Рені, Кодиму та ін.

У рубриці „Історія установ, підприємств, організацій” зареєстровано чимало посібників, присвячених історії саме бібліотечних установ. Такі праці є необхідним підґрунтям для проведення наукових досліджень з історії бібліотек, про важливість яких йдеться в останні роки майже на всіх бібліотечних форумах.

Позитивним у бібліографічній діяльності краєзнавчих підрозділів є постійна увага до творчості видатних учених –

істориків, краєзнавців. Бібліографічні та персональні посібники складають п’яту частину зареєстрованих нами видань. Посібники із серій „Історики та краєзнавці Чернігівщини”, „Дослідники Рівненського краю”, „Краєзнавці Донеччини” та ін. є важливим джерелом розвитку української біографістики, адже саме крізь призму бібліографії наукового доробку дослідників можна вивчати розвиток наукової школи чи напряму в історичній науці.

Простежується тенденція посилення координації та кооперації роботи різних інституцій у напрямку всебічного розкриття інформаційних ресурсів держави – бібліотек, архівів, музеїв, науково-дослідних установ історичної галузі. Ряд посібників створено спільними зусиллями фахівців кількох установ: це, наприклад, бібліографічне видання „Тернопільщина в народознавчих пам'ятках”, що підготовлене Тернопільською ОУНБ спільно з облдержархівом; покажчик „Повернення до правди” – Закарпатською ОУНБ разом із Закарпатським держархівом; «Греки Приазовья» – Донецьким держуніверситетом, Донецькою ОУНБ та Приазовським елліністичним центром і т.д.

Отже, загальний аналіз масиву історико-краєзнавчих бібліографічних видань періоду незалежної Української держави свідчить про позитивні тенденції у сучасному розвитку бібліографічної бази наукових досліджень та вагомий внесок регіональних бібліотек у поповнення системи краєзнавчих бібліографічних посібників новими актуальними друкованими джерелами з історії краю.

Література

1. Михайлова, О. Еволюція технології підготовки краєзнавчої бібліографії другого ступеня / О.Михайлова, В.Кисельова // Бібліотека в контексті світової культури, науки, інформації : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Вінниця, 23-25 трав. 2007 р. – Вінниця, 2007. – С. 155-157.

2. Кисельова, В. Методичні питання відображення краєзнавчої інформації в електронних каталогах / В.Кисельова, Т.Кудласевич; Вінниц. обл. універс. наук. б-ка ім.К.А.Тімірязєва // Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. 21-23 жовт. 2008 р. – Вінниця, 2008. – С. 46-48.

3. Політова, О. Модель вторинної документальної інформації з історії України / О.Політова // Бібл. планета. – 2009. – № 1. – С. 22-25.

4. Промська, О. Становлення метабібліографії в Україні / О.Промська // Вісн. Кн. палати. – 2008. – № 6. – С. 14-16.


Зародження бібліотечного краєзнавства у Східному Поділлі

Гальчак С.Д.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри журналістики Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського, голова правління Вінницької обласної організації НСКУ,

заслужений працівник культури України

Бібліотечне краєзнавство на теренах Східного Поділля зародилося на рубежі ХХ століття з появою, власне, самих публічних бібліотек. Ще 7 квітня 1899 р. гостинно відкрила двері відвідувачам міська публічна книгозбірня у Бару, котра утримувалася за рахунок коштів міста. У 1900 р. започатковано діяльність Гайсинської публічної бібліотеки ім. Пушкіна. Публічні бібліотечні заклади функціонували також у Літині та Ольгополі, відіграючи важливу роль у культурно-освітньому житті регіону.1

На початку ХХ століття було відкрито Народний дім та міську Гоголівську бібліотеку у Вінниці. Народний дім, у якому розміщувалася бібліотека з читальною залою, де проводилися народні читання, розпочав роботу у 1902 році. Гоголівська бібліотека заснована 1907 р. На початку її діяльності книжковий фонд складав 6,5 тисяч книжок. Бібліотека передплачувала також 45 періодичних видань і нараховувала близько 2 тис. читачів,2 які із наявного книжково-газетного фонду могли дещо довідатися і про історію Подільського краю, традиції та побут його мешканців.

Особливо сприяли зародженню та розвитку бібліотечного краєзнавства осередки заснованої ще у 1868 р. (у Львові) культурно-освітньої громадської організації “Просвіта”, які в умовах царської реакції по можливості відкривали у населених пунктах читальні і бібліотеки, видавали українською мовою популярну літературу, шкільні підручники тощо.

Подільське товариство “Просвіта” виникло 19 квітня 1906 р. у м.Кам’янці-Подільському. Воно мало свою мережу і в Східному Поділлі. Серед перших почали діяти філії Подільської “Просвіти” у м.Могилеві-Подільському (керівник Йоахим Августинович Волошиновський) та у містечку Печера Брацлавського повіту. Діяльність останньої пов’язана з іменем місцевого священика Івана Софроновича Кульматицького, котрий заснував осередок у 1906 р. При ньому працювали бібліотека і драматично-хоровий гурток, вистави якого ставилися за участю оркестру графа Потоцького.

У наступні роки в умовах посилення царської реакції просвітянські осередки практично призупинили свою діяльність, однак відродилися в час Української національної революції 1917-1920 рр.

В умовах революційного оновлення суспільного життя “просвітяни” знайшли підтримку українських державних органів і вже у червні 1917 року провели перший з’їзд, виробили тактику дій в умовах українського культурного будівництва. Відповідно до рішень з’їзду почалося формування просвітницьких організацій. До кінця літа 1917 року в Україні діяло їх більше 2000.3

У тому ж році створюється і починає діяти очолювана Іваном Юхимовичем Озерянським вінницька “Просвіта”, серед основних напрямків діяльності якої були краєзнавчі дослідження. Осередок теж мав свою бібліотеку, яка стала чи не найголовнішою ланкою у сфері розвитку краєзнавчої справи у регіоні.

У 1918 р. працівники Вінницької психіатричної лікарні заснували ще один міський осередок “Просвіти”. Існували осередки також у Липовці, Могилеві-Подільському, Сербах, Кукавці, Сніткові, в с.Нижній Кропивні Гайсинського повіту, с.Журавному Вінницького повіту, деяких інших населених пунктах.

Осередки “Просвіти” засновували й фінансували школи, зокрема, у Вінниці та Козятині, формували бібліотечні фонди, відроджували українські свята та обряди, популяризували минуле краю, його фольклор, етнографічні знання, всіма засобами пробуджували в широких масах інтерес до краєзнавства, виховуючи їх на героїчних сторінках минулого, 4 ставши своєрідними центрами українознавства.

Зрозуміло, їхня діяльність не могла подобатися більшовицькій владі, яка утверджувалась у регіоні після поразки Української революції, оскільки багато просвітян підтримували політику УНР, а самі «Просвіти» як культурно-просвітницькі центри відтворювали національні почуття, створювали ідеал лицаря-козака, яскравими фарбами малювали минуле славної України, захоплювали українську громадськість “блакиттю” українського неба, “жовтизною” її степів. На всеукраїнській нараді завідувачів відділів губкомів у лютому 1922 р. зазначалося: “Репрезентуючи українську інтелігенцію, “Просвіти” являють собою величезну загрозу радянській владі і всьому пролетаріату на селі”.

Почалися численні арешти багатьох просвітян та закриття просвітницьких товариств. У листопаді 1922 р. Народний Комісаріат освіти України прийняв рішення про перетворення всіх осередків “Просвіти” в хати-читальні. Просвітяни повинні були організовувати клуби, театри, пункти з ліквідації неписьменності, проведення пропагандистсько-лекторської роботи для поширення “соціалістичного знання, боротьби з куркульсько-буржуазними впливами та побутом”. На початку 1923 р. на Поділлі діяло 206 організацій “Просвіти”, станом на 1 квітня – 185 організацій, на 1 липня – жодної. 5 Офіційне пояснення повсюдного закриття осередків “Просвіти: “у зв’язку з організацією нових, породжених радянською системою, культурно-освітніх установ та організацій ”. 6

У кращому становищі опинилися власне бібліотечні заклади. І Українська Центральна Рада, і гетьманат Української держави, і Директорія УНР надавали їм велику увагу. У цей період краєзнавча праця бібліотек зводилася до врятування книжкових фондів приватних бібліотек поміщиків, що втекли зі своїх маєтків, евакуйованих, або й розпущених установ та організацій, що залишили цінні книжкові фонди, упорядкування й популяризації краєзнавчої літератури. 7

Не могла, звісно, обійтися без мережі бібліотек і радянська влада. Відчуваючи слабкість та невпевненість у перші роки свого існування, вона змушена була загравати з різними політичними силами й рухами, грати на почуттях та настроях населення. Так, більшовики змушені були обережно підходити до вирішення національного питання і відмовитися від відверто проімперської, русифікаторської політики, що позитивно впливало на розвиток краєзнавства. Та й серед населення Східного Поділля ставало все більше бажаючих пізнати історичне минуле рідного краю. Найповніше вони могли реалізувати це прагнення саме у бібліотечних установах, насамперед у створеній у вересні 1920 року, за ініціативою Української Академії наук, Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України, яка задумувалася як “велика книгозбірня місцевого значення по всіх паростках людського знання, де було б згуртовано все книжкове багатство, яке є на Поділлі”.8 Завдяки зусиллям ентузіастів невдовзі вона перетворилася у потужний центр краєзнавства.

При цьому не обійшлося й без підтримки місцевої влади. Так, за наказом Подільського губернського військово-революційного комітету Вінницький обласний архів передав бібліотеці книжки, газети, відозви, оголошення та іншу друковану продукцію, рукописи, справи, документи, портрети, малюнки, старожитності, а також весь другий поверх помешкання “Мури” (12 кімнат) з меблями.9

Крім згаданих матеріалів її фонд склали рештки родових бібліотек польської шляхти, зокрема Грохольських, Руссановських, а також 5 тис. книг, передані Вінницьким товариством “Просвіта”, що згодом стали основою відділу Україніки, 4 тис. – отримані від сільськогосподарської бібліотеки губземвідділу (колишньої бібліотеки Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості), 20 тис. – від губнаросвіти (в основному з колишніх приватних бібліотек), 185 книг, більшість яких складали окремі томи “Свода законов Российской империи”, передані Гоголівською міською бібліотекою.10

Крім книг філія намагалася збирати інші види письмових джерел. Так, у громадянина Замотина-Ширяя було придбано сімнадцять грамот XVII-XVIII ст. за підписами І.Мазепи, Д.Апостола, І.Скоропадського, М.Миклашевського, Петра І. Виконувала вона також доручення Всенародної бібліотеки України. Зокрема, у Вінниці було придбано і передано до Києва архів українського громадського і державного діяча, письменника Д.Марковича, перевезено з Немирова до Вінниці, а згодом – частково до Києва, бібліотеку розстріляної більшовиками княгині М.Щербатової. 11

На початку 1921 року, задля збереження у цілісності бібліотечного фонду, Вінницька філія отримала охоронні листи від ВУАН за підписом її секретаря академіка А.Ю.Кримського і від наркомату освіти за підписом наркома Г.Ф.Гринька. Згідно з ними філія як бібліотека академічного типу мала право збирати та використовувати літературу будь-якого змісту. Цей захист став у нагоді, коли губернське ДПУ спробувало цензурувати бібліотечний фонд, зокрема, намагалося вилучити такі, на його погляд, антирадянські книжки: “Курс історії України” Д.Дорошенка, “Коротка історія України” І.Крип’якевича, “Курс географії України” А.Хоменка. 12

Тимчасово виконуючим обов’язки директора книгозбірні було призначено В.Є.Лоє,13 згодом, з 15 лютого 1921 року, – В.В.Пфейфера. 14 З березня 1922 року 15 Вінницьку філію очолив видатний історик-краєзнавець Поділля Валентин Дмитрович Отамановський (1893-1964), спершу як виконуючий обов’язки директора, а з 1924 р. – як повноправний керівник. Завдяки його ентузіазму та організаторським здібностям філія визначилась як науково-краєз

Про бібліотеку освітнього діяча Адріанова Павла Олександровича

(за фондами Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва)

Соломонова Т.Р.,

кандидат історичних наук, старший викладач

кафедри етнології Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Для сучасних вінничан прізвище Адріанова Павла Олександровича кануло в лету. Тільки історики зустрічають його в архівних документах, пов’язаних із розвитком освіти на теренах Східного Поділля першої третини ХХ ст., адже тривалий час він займав значні посади в освітянській галузі краю.

У фонді відділу рідкісних і цінних видань (далі – РіЦ) Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва нами виявлено низку книг із його бібліотеки, що яскраво характеризують професійні та наукові інтереси Павла Олександровича. За своїм складом і змістом ця книжкова колекція помітно вирізняється серед інших тогочасних вінницьких особистих книгозбірень, залишки яких зберігаються сьогодні у РіЦ, тому вона привернула нашу увагу.

Павло Олександрович Адріанов народився 14 (1) жовтня 1855 року десь у Західному Сибіру у родині дрібного чиновника з кантонистів. Середню освіту здобував у Томську. Закінчив Санкт-Петербурзький історико-філологічний інститут у 1876 році і був направлений у наукове відрядження в Європу, де, зокрема, слухав лекції у Берлінському університеті. Своєю науковою спеціалізацією він обрав антикознавство. По поверненні з Європи впродовж 1878-1890 років викладав у Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька, але невідомі нам обставини змусили його згодом обрати кар’єру чиновника [1]. З 1890 року він служив окружним інспектором Оренбурзької шкільної округи. Саме тут 1892 року він упорядкував бібліотеку, замовивши шрифтовий екслібрис («штемпель») з написом «Окружный инспекторъ / Оренбургскаго учебнаго / округа / Павелъ Александровичъ / Адріановъ / дня 189... г. / №...». За нумерацією, якнайменше, у його збірці на той час було 460 назв книг. Книги пізнішого друку не відзначено екслібрисом. Частину з них нам вдалося виявити тільки завдяки комплексу інших провенієнцій.

З 12 листопада 1902 року Адріанов почав службу у Вінниці помічником попечителя Київського навчального округу. Ймовірно, сумлінно виконував свої обов’язки, адже незабаром отримав чин дійсного статського радника, що давало йому право на спадкове дворянство, 1903 року був нагороджений орденом св. Володимира 3 ст., 1906 року – св. Станіслава 1 ст. Після 30-річної служби він отримав пенсію і з 1907 року був переведений у розпорядження попечителя Київського навчального округу. З 1909 року виконував обов’язки директора Вінницької чоловічої гімназії, додатково з 1911 року очолював педагогічну раду Вінницької міської 2-ї жіночої гімназії, що знаходилися у «Мурах». Мабуть, як найвищий у Вінниці освітянський чиновник, опікувався створенням Вінницького учительського інституту, допоки у вересні 1912 року директором інституту було призначено статського радника, кандидата богослов’я М.Д.Запольського [2].

Службова діяльність Павла Олександровича забезпечувала досить високі матеріальні статки, адже під час служби його річне утримування сягало 3 900 руб. По закінченню сумлінної 25-річної служби йому було призначено ще й пенсію у розмірі 700 руб. Після виходу на пенсію, що сягала 2 200 руб., його праця в чоловічій гімназії приносила 375 руб. за уроки, жіночій – 600 руб. за головування на педагогічній раді, 300 руб. за уроки. Подібне фінансове становище дозволяло йому витрачати на бібліотеку досить серйозні кошти [2].

За радянської влади після закриття гімназій Адріанов очолював міські трудові школи, зокрема №8 у «Мурах» (тепер у цьому приміщенні технічний ліцей). Паралельно викладав латину у фармацевтичному технікумі, акушерських курсах, медичних курсах, навіть очолював курси іноземних мов (1921-1923 роки) [1]. Був членом РОБОСу, профспілки наукових співробітників, де входив до складу біографічної комісії [3], яка з 1924 року співпрацювала з біографічною комісією ВУАН. По від’їзді з Вінниці секретаря гуртка М.І.Білінського, 27 лютого 1927 року П.А.Адріанов був обраний на його місце. Основними напрямками його біографістичних досліджень були: педагоги, лікарі, професори і вчені, земські та міські діячі краю. Вже у перший рік його головування до Києва було відправлено понад 100 біографічних довідок [4].

Виконуючи обов’язки чиновника, він не полишав наукової діяльності, багато уваги приділяв популяризації античної літератури та історії. Ще у 80-х роках ХІХ ст. він почав друкуватися, зокрема, в «Известиях» Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька. Побачили світ наукові студії про Цицерона, Горація, що згодом виходили й окремими відбитками. Прекрасно знаючи стародавні мови, зокрема, грецьку та латину, практикувався у перекладах. Його переклад історичних праць Тіта Лівія, здійснений у 90-х роках, неодноразово передруковувався і був рекомендований для використання у середніх навчальних закладах Російської імперії, що також давало певний матеріальний зиск. Зауважимо, що у відділі РіЦ нами виявлено подібні видання з бібліотек Немирівської чоловічої гімназії, Вінницького реального училища, Вінницької міської публічної бібліотеки ім.М.Гоголя.

Після 1929 року відомостей про трудову діяльність Павла Олександровича нами не виявлено. Ймовірно з урахуванням поважного віку він відійшов від активної роботи, водночас серед репресованих вінничан його ім’я також не знайдено.

Родина П.О.Адріанова була досить великою. Разом із дружиною Антоніною (1864-?) він виховав чотирьох дітей [1]. Найбільш відома його донька Варвара Павлівна Адріанова-Перетц (1888-1972), член-кореспондент Академії наук СРСР, літературознавець, фахівець із давньоруської літератури. Син, Микола Павлович (1887-1937), перед арештом був заступником управляючого «Мосенерго». Павло Олександрович з 1880 року виховував і свого брата Сергія (1871-1942), відомого згодом літературного критика, історика літератури та перекладача. Їхня вдала наукова та професійна кар’єра свідчить про виховання та атмосферу цієї родини.

У фонді РіЦ нами виявлено 37 томів з бібліотеки П.О.Адріанова, що містять 50 назв видань (3 конволюта). Особливу увагу збірка привертає своїм змістом – антикознавство, та хронологічними межами колекціонування – від початку XVI ст. Це вирізняє її з-поміж інших особистих зібрань вінницької інтелігенції початку ХХ ст.

Коло наукових інтересів диктувало потребу у збиранні першоджерел грецькою та латиною. Найдавнішим виданням адріановської бібліотеки є твори Горація 1519 року друку. Цей палеотип побачив світ у друкарні відомого французького гуманіста і письменника Йоссе Баде (1462-1535) у Парижі, який вважається одним із піонерів гуманістичного напрямку друкарства у Франції. Ним, зокрема, перекладено французькою мовою і надруковано «Філобіблон» Річарда де Бері та «Корабель дурнів» Себастіана Бранта. Розглянуте нами видання відтворює той текст творів Горація, що редагувався славетною Новою Альдовою академією – гуртком гуманістів, які об’єдналися навколо відомого венеціанського друкаря Альда Мануція. Книга була придбана Адріановим 1876 року у Бонні, під час стажування у німецьких університетах. Тоді ж він купив твори Горація з коментарями Бернеллі, надруковані 1728 року в Амстердамі. Вже на той час обидва друки визнавалися рідкісними і коштували неабиякі гроші, а вчорашній студент з незаможньої родини готовий був витрачатися на подібну літературу.

Прагнення до збирання стародруків не полишало Адріанова й згодом. Нами виявлено також двотомник творів Аристотеля, що має паралельний друк грекою та латиною. Книга вийшла 1597 року у Ліоні, а 1861 року ще належала невідомому нам М.Соловйову, а з часом потрапила до збірки Павла Олександровича. Його особливе ставлення до бібліотеки, яке можна охарактеризувати як бібліофільське, підкреслює й наявність сучасних видань у найкращому поліграфічному виконанні, наприклад, відомої французької видавничої фірми Дідо (твори Гомера).

Серед інших першоджерел у книгозбірні ми спостерігаємо твори давньогрецьких та давньоримських авторів Геродота, Ксенофонта, Полібія, Фукідіда, Аміана Марцелія, Тібулла, Проперція, Тіта Лівія у російських перекладах.

Наукові інтереси науковця засвідчує, наприклад, збірка віршів Катулла (латина, Берлін, 1874). До неї приплетено 9 аркушів тексту лекції професора берлінського університету І. Валена, якого Павло Олександрович слухав у травні 1876 року. Чисельні маргіналії (коментарі, спроби перекладу) ілюструють його подальшу роботу з текстами давньоримського поета.

Хоча власна наукова кар’єра не склалася, Адріанов підтримував зв’язки з тогочасними видатними вченими – антикознавцями. Тому в його бібліотеці виявлено 9 праць російського науковця Василя Васильовича Латишева (1855-1921), петербуржця, академіка Імператорської Академії наук, 11 праць член-кореспондента Імператорської Академії наук, державного діяча Григорія Едуардовича Зенгера (1853-1919), 2 праці Юліана Андрійовича Кулаковського (1855-1919), киянина, член-кореспондента Імператорської Академії наук, працю Антона В’ячеславовича Добіаша (1846-1911), професора Ніжинського історико-філологічного інституту. Більшість книг із дарчими написами авторів. Зміст написів засвідчував їхню повагу до колеги. Зберігається також у РіЦ гектографований рукопис лекцій професора, засновника російської епіграфічної школи Федора Федоровича Соколова (1841-1909). У Соколова Адріанов вчився разом із В.В.Латишевим, якого вважають найближчим учнем професора. У свою чергу Павло Олександрович вважав себе учнем протоієрея В. урьєва (1830-1890), який був законовчителем Адріанова, а згодом подарував власну книгу «Письма священика с похода 1877-1878 гг.» (1883).

Серед інших примірників бібліотеки слід згадати перше, вже посмертне, видання відомої згодом книги «Римские древности» (1884) російського вченого-антикознавця А.Зиновьєва (1801-1884), що представляла громадське та приватне життя стародавніх римлян, популярні гімназійні підручники «Древняя история» (1885) Д. Іловайського (1832-1920), «История Греции» (1877) Я.Гуревича (1843-1906). У книгозбірні Адріанова були перші російські переклади багатьох класичних праць з антикознавства іноземних вчених: «Гражданская община античного мира» (1869) французького науковця Куланжа де Фюнстеля (1830-1889), «Древнегреческая жизнь» (1879) англійського історика Джона Магафі (1839-1919).

Із періодичних видань до нас дійшли тільки окремі томи «Известия историко-филологического института князя Безбородько» (1876, 1878), де час від часу з’являлися його публікації.

Ця невеличка колекція з декількома десятками видань наочно демонструє доволі високий рівень та коло культурних і наукових інтересів вінничан першої третини ХХ ст. Хоча Павла Олександровича Адріанова неможливо назвати типовим вінничанином, але його збірка засвідчує існування глибокого інтелектуального і духовного життя нашого повітового міста.

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Р-256. – Оп. 2. – Спр. 8. – 2 арк.

2. Памятная книга Киевского учебного округа на 1913/1914 учебный год. – К., 1913. – Ч. 1. – С. 36, 232.

3. ДАВО. – Ф. Р-522. – Оп. 1. – Спр. 150. – Арк. 1-1 (зв.)

4. Ляшко, С.М. Щодо участі краєзнавців Вінниччини у роботі постійної комісії УАН-ВУАН для складання біографічного словника діячів України / С.М.Ляшко // Матеріали ХІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 533-536.


Краєзнавчі продукти бібліотек Вінниччини у мережі Інтернет: структурно-видовий склад

Слотюк Г.М.,

заступник директораз наукової роботи

та інформатизації Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Впровадження у краєзнавчу діяльність бібліотек новітніх інформаційних технологій сприяє модернізації вже традиційних видів продуктів та створенню принципово нових. Нині Інтернет надає бібліотекам значні можливості для краєзнавчої діяльності: створювати власні веб-сайти, веб-сторінки, блоги, краєзнавчі бази даних, систему краєзнавчих електронних ресурсів, корпоративні краєзнавчі електронні каталоги. До електронних продуктів бібліотек фахівці відносять електронні ресурси, які створені бібліотекою, тобто ті, на які поширюються її авторські права: бази даних (БД), електронні документи, електронні колекції, колекції посилань на Інтернет-ресурси тощо.

Для визначення структурно-видового складу краєзнавчих Інтернет-продуктів бібліотек Вінницької області було обстежено та проаналізовано сайти всіх типів і видів бібліотек регіону. Аналіз дозволив виділити декілька основних видів бібліотечних краєзнавчих Інтернет-продуктів за способом представлення інформації: бази даних (БД), електронні бібліографічні посібники, колекції посилань на регіональні Інтернет-ресурси, електронні колекції.

Основне навантаження з організації виробництва краєзнавчих Інтернет-продуктів в області належить обласній універсальній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва, яка є центром краєзнавчої діяльності на території Вінниччини. Найбільш цінними краєзнавчими інформаційними ресурсами є краєзнавчі бази даних. Поки що єдиною в системі краєзнавчих баз даних, представлених в Інтернет-мережі, є БД «Література про Вінницьку область», яка розміщена на веб-сайті Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (http://library.vn.ua ). БД корпоративна, над її поповненням працюють бібліографи-краєзнавці районних бібліотек; включає понад 47,5 тис. аналітичних бібліографічних описів газетних і журнальних статей, опублікованих у місцевій і центральній пресі, та матеріалів з наукових збірників. Краєзнавча БД для забезпечення ефективності пошуку містить сукупність бібліографічних і лексикографічних словників.

На сторінці «Електронні книги» веб-сайту в рубриці «Наші видання» представлено понад 180 електронних повнотекстових документів, в т.ч. 60 бібліографічних покажчиків. Серед них зустрічаються всі типи за ознакою змісту: універсальні, галузеві, тематичні та бібліографічні (персональні). Чимало галузевих та тематичних краєзнавчих покажчиків різної тематики, проте найбільше видань, які присвячені видатним діячам Вінниччини. Повноцінними електронними виданнями представлені бібліографічні покажчики «Марко Вовчок. Життя і творчість» (До 175-річчя від дня народження) та «І знову живий світ оглядую…» (До 175-річчя від дня народження С.В.Руданського). Цінним джерелом краєзнавчої інформації є щорічний хронологічний довідник «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини». Повні тексти краєзнавчих документів репрезентовано в рубриках «Твори письменників Вінниччини» та «З фондів рідкісних і цінних видань», які й започатковують створення краєзнавчої електронної колекції, яка в майбутньому має стати краєзнавчою електронною базою даних різноманітних краєзнавчих електронних ресурсів, засобів навігації і пошуку, з єдиним інтерфейсом доступу та включатиме такі продукти, як БД, електронні колекції, окремі оцифровані первинні і вторинні документи, в т.ч. картографічні, нотні й образотворчі, звуко- та відеозапису тощо. З 2010 року на сайті функціонує блог відділу літератури та інформації з питань краєзнавства (http://krayvinnitsa.blogspot.com ), який наповнюється краєзнавчою інформацією. Потужним краєзнавчим ресурсом виступає Вінницький інформаційний портал (http://irp.vn.ua ), що підтримується фахівцями обласної книгозбірні.

Окрім обласної бібліотеки, бібліотеки ВДПУ імені М.Коцюбинського та Вінницького НМУ ім.М.І.Пирогова займаються створенням колекцій посилань на регіональні Інтернет-ресурси. Даний продукт, незважаючи на явну свою актуальність, в районних бібліотеках розповсюдження поки що не отримав. На веб-сайтах Барської ЦРБ (http://www.bar-library.com ) та Тульчинської ЦРБ (http://tulchlb.vn.ua ) можна знайти історичну довідку про місто та переглянути фотогалерею визначних місць. Хмільницька ЦРБ (http://library.ho.ua ), крім сторінок історії м.Хмільник, подає довідник «Знаменні і пам’ятні дати 2010 року Хмільницького краю». Веб-сайт Літинської ЦРБ (http://my-litin.narod.ru/biblioteka.html)  містить лише історичні відомості про бібліотеку. Досить вдало розміщена краєзнавча інформація на веб-сайті Козятинської ЦРБ (http://www.kazatin-lib.org.ua ), де на сторінці «Наш край» користувачі мають змогу ознайомитися з історією міста, інформацією про музеї, які діють на території Козятинського району, та знайти основні відомості про життя і діяльність видатних земляків.

Веб-сайт обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка (http://frankolibrary.com )  містить розділ «Місто моє», на якому представлений довідник юного краєзнавця «Що, вулице, є в імені твоїм…» та подає сторінки історії бібліотеки. Вінницька обласна бібліотека для юнацтва на своєму веб-сайті (http://vinobu.vn.ua ) розміщує розповідь про історію установи.

Бібліотеки провідних вищих учбових закладів регіону розташовують на власних веб-сайтах краєзнавчу інформацію – подають історичні довідки про свої заклади, знайомлять з електронними колекціями цінних і рідкісних видань тощо. Так, веб-сайт бібліотеки ВНМУ ім.М.І.Пирогова (http://library.vsmu.edu.ua ) презентує праці науковців, повнотекстову базу періодичних видань, що випускає університет.

Всі перераховані вище краєзнавчі електронні продукти є досить важливою складовою краєзнавчої діяльності бібліотек. Обстеження бібліотечних веб-сайтів області на предмет наявності основних видів краєзнавчих Інтернет-продуктів дало змогу визначити їх структурно-видовий склад. Так, нині у структурі краєзнавчих інформаційних ресурсів бібліотек Вінницької області представлено такі види, як бази даних, електронні бібліографічні покажчики, електронні колекції та колекції посилань на регіональні Інтернет-ресурси.

На жаль, у створенні краєзнавчих Інтернет-продуктів бере участь досить невелика кількість бібліотек області, адже більшість із них ще не мають власних сайтів.

Провідним напрямком у розвитку краєзнавчих Інтернет-продуктів бібліотек області в найближчому майбутньому має стати створення краєзнавчих БД, електронних колекцій рідкісних та цінних краєзнавчих видань, повнотекстових краєзнавчих електронних баз даних, електронних літописів населених пунктів (які відображають неопубліковану інформацію, знайдену і зібрану бібліотеками), віртуальних краєзнавчих бібліотек-музеїв, читальних залів та створення корпоративних краєзнавчих Інтернет-продуктів, в т.ч. спільно з музеями та архівами. Корпоративність сприятиме створенню єдиного унікального культурно-інформаційного простору області, забезпечить доступність та оперативність використання краєзнавчих інформаційних продуктів.

Література

1. Болдовський, В. Дефініція та класифікація онлайнового документа / В.Болдовський // Вісн. Кн. палати. – 2003. – № 6. – С. 30-32.

2. Жабін, О.І. Структуризація інформаційних ресурсів бібліотечного сайту / О.І.Жабін // Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики : зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 25-26 трав. 2004 р. – К., 2004. – С. 160-161.

3. Кузнецова, М.М. Краєзнавча діяльність публічних бібліотек: сучасний стан та чинники розвитку / М.М.Кузнецова // Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики : зб. матеріалів VI Міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 19-21 трав. 2009р.: тези доп. ДАКККіМ. – К., 2009. – С. 134-136.

4. Опарина, О.Д. Веб-сайт в библиотечной технологи / О.Д.Опарина, Е.А.Охезина // Научн. и техн. б-ки. – 2004. – № 7. – С. 41-45.

5. Солов'яненко, Д. Структурний аналіз українського бібліотечного веб-сегмента мережі Інтернет / Д.Солов'яненко // Бібл. вісн. – 2005. – № 3. – С. 26-37.


Краєзнавчий видавничий сегмент публічних бібліотек області

у 2008-2009 роках: погляд методиста

Марченко Т.М.,

зав. відділу науково-методичної роботи та інновацій

у бібліотечній справі Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Сьогодні, з появою у бібліотечному арсеналі розмножувальної техніки, практично кожна бібліотека займається випуском тієї чи іншої друкованої продукції. Активізація видавничої діяльності публічних бібліотек області в останні роки обумовлена, перш за все, цими можливостями, але й не тільки. Головне, все-таки, це те, що видавничою діяльністю бібліотекарі прагнуть розширити інформаційно-комунікативний простір між бібліотекою і населенням, стимулювати професійну взаємодію між бібліотечними колективами, намагаються також розширити горизонти просування книги та читання, формувати позитивний імідж бібліотеки. І це ще не всі цілі,на досягнення яких націлена видавнича діяльність публічних бібліотек.

Календарі знаменних і пам’ятних дат, бібліографічні списки, тематичні покажчики, каталоги виставок, путівники та буклети про бібліотеку, бібліотечні закладки, збірнички творчості читачів, афіші заходів, – це далеко не повний перелік видань публічних бібліотек області.

Саме краєзнавчими виданнями публічні читальні області позиціонують себе провідними центрами духовно-інтелектуальної діяльності регіону (міста, селища), які пов’язані зі збереженням краєзнавчої історико-культурної спадщини. Нерідко своїми виданнями бібліотеки заповнюють лакуни історико-культурних та етнокультурних знань. Яскравим прикладом можуть слугувати календарі знаменних і пам’ятних дат, які перестають бути списком «круглих дат», а все більше і більше набувають обрисів своєрідних довідників з історії та культури рідного краю. Такими є видання відповідних центральних районних бібліотек «Календар знаменних і пам'ятних дат Калинівського району» та «Жмеринський хронограф».

Що стосується класики бібліографічних видань, а саме, бібліографічних покажчиків краєзнавчого профілю публічних бібліотек області, то у цьому сегменті найпомітнішим і найпрофесіональнішим є видання Комунального закладу (КЗ) «Барська районна бібліотека». Це бібліографічний покажчик «Подорожуючи рідним краєм» (Бар, 2008. – 12 с.). Його укладачами є С.Філіпова, Н.Балцун. Як це не прикро, але у більшості випадків зафіксоване на титульному листі видання визначення «бібліографічний покажчик» не відповідає вимогам бібліографічної науки і не несе необхідного змістовного та смислового навантаження даного визначення. Більш творчо і професійно підходять фахівці публічних бібліотек області до таких видань, як бібліографічні списки. На цій стезі краєзнавчих бібліографічних видань 2008-2009рр. варто відзначити видання:

  • Гайсинська центральна бібліотека. У тім краю, де ми живем… Новини літератури з краєзнавства (інформ. список). – Гайсин, 2008. – 4 с.
  • Вінницька районна централізована бібліотечна система. Проблеми екології Вінницького району (за матеріалами періодичних видань 2006-2009рр.) (бібліограф. список). – Вінниця, 2009. – 11 с.
  • Бершадська районна бібліотека. «Про наше місто так просто не сказати». Місту Бершадь – 550 (бібліограф. список). – Бершадь, – 2009. – 18 с.
  • Томашпільська центральна районна бібліотека. Томашпільському цукровому заводу – 135 років (бібліограф. список). – Томашпіль, 2008. – 8 с.

Ще одним вдалим видавничим сегментом бібліотек є проекти видань, які розповідають про видатних земляків. У них бібліотеки представляють не тільки бібліографічні списки документів зі своїх фондів про того чи іншого свого земляка, а й розповідають про його життя та діяльність, літературну, наукову, художню творчість, а також включають і фотоматеріали. Саме такими виданнями бібліотеки прагнуть зберегти та показати вклад особистості у розвиток культури, науки, просвітництва як у цілому країни, так і окремої території. Бібліотека створює своєрідний артефакт – персоналію, який є важливим елементом місцевої культурної пам’яті.

Козятинська центральна районна бібліотека у 2009 році започаткувала серію буклетів «Творчий портрет майстра», присвячених своїм землякам, а проект видання буклетів «Наші видатні земляки» Гайсинська центральна районна бібліотека реалізує вже три роки. Тільки у 2009 році бібліографом – краєзнавцем Валентиною Голомозою було підготовлено і видано 16 буклетів – персоналій. Серед них – буклети, що розповідають про життя і творчість, письменників та поетів – Осипа Доорохольського, Василя Мантака, Лавра Миронка, Михайла Мороза, Омеляна Розумієнка, заслужених майстринь народної творчості – Тетяни Шпак та Фросини Міщенко, конструктора, винахідника підводних човнів Стефана Джевецького, художника Івана Кучеренка, співака Еміля Горовця.

Якщо продовжити розповідь про серійні видавничі проекти районних бібліотек, то не можна не зупинитися на буклетах Могилів-Подільської центральної районної бібліотеки, які об’єднані назвою «Пам’ятки історії, культури, заповідного фонду». Серія видається з метою розповсюдження інформації про територію Вінницького Придністров’я щодо туристичних маршрутів. Так, наприклад, до одного із буклетів включено списки літератури про культові споруди, замки, палаци та фортеці, до іншого – про історичний, геологічний, ботанічний заповідник Лядова.

Різнобарв’ям формату і неочікуваністю викладення матеріалів приємно вражають краєзнавчі видання КЗ «Барська районна бібліотека», серед них:

  • Серія «Барський молодіжний бомонд»;
  • Серія «Вулицями рідного міста»;
  • Бібліографічний список «Архітектурні пам’ятки Бару»;
  • Бібліографічний список «Людина високого покликання»;
  • Рекламно-інформаційне видання «Б@р електронний».

До таких приємних сюрпризів відноситься і видання Крижопільської ЦБС «Море кличе відважних», присвячене життю і творчості письменника-земляка Миколи Трублаїні.

Продовжує свій видавничий проект путівників з історії і сьогодення сіл району, розпочатий у 2007 році, центральна бібліотека Тульчинської ЦБС. У 2009 році її фахівцями підготовлено два таких путівники по селах Журавлівка та Нестерварка. Цією ж бібліотекою видано, на мій погляд, оригінальні та креативні інформаційно - рекламні буклети «Бджільництво на Тульчинщині» та «Село Михайлівка: екологічна стежина». Варто також відмітити спробу Калинівської центральної районної бібліотеки систематизувати та презентувати у спеціальному виданні етапи і хронологію Всеукраїнського свята сатири та гумору ім. Степана Руданського, яке щорічно проводиться у районі з 1981 року.

Заслуговує на увагу єдине видання етнокультурного характеру 2008 - 2009 років, яке видано на базі Тростянецької центральної районної бібліотеки. Це – Тростянецьке весілля: Обряд весілля. Укладачі М.М. Попик, К.О. Заворітна – Тростянець, 2008. – 21с. Завідуюча сільською бібліотекою та вчителька школи села Тростянчик здійснили записи обрядів від його жителів: Молодан Маланки, Кузьменко Мотрони, Гавриленко Тодоски та систематизували матеріали у своєрідний сценарій. Такий напрямок у видавництві бібліотек, особливо сільських, є дуже цінним щодо збереження усної народної творчості як українського народу, так і національних меншин, що проживали і проживають на території Вінниччини.

Не можна залишити поза увагою ще один напрямок краєзнавчих бібліотечних видань, а саме тих, котрі присвячені діяльності бібліотек. Видано чимало буклетів про послуги як районних, так і сільських книгозбірень області. Щорічно Іллінецька, Гайсинська, Калинівська, Крижопільська центральні районні бібліотеки видають статистичні матеріали діяльності книгозбірень районів, а поточні матеріали про роботу публічок висвітлюють бібліотечні газети КЗ «Барська районна бібліотека», Вінницької та Тульчинської ЦБС. На жаль, в переліку бібліотечних надбань області не з’явилося видання, в якому б достойно розкривалася історія окремої публічної читальні та роль працівників у її розвитку.

Варто констатувати, що на основі зібраного матеріалу бібліотеками регіону протягом останніх двох років видається все більше і більше краєзнавчих друкованих матеріалів. Ці своєрідні артефакти накопичуються та зберігаються у публічних бібліотеках, формуючи тим самим архів рідкісних і цінних документів історико-культурної спадщини окремої території та, підтверджуючи поетичну стрічку Володимира Висоцького, «нас не позбавлять розуму і пам’яті очей».

Література

ДСТУ 3017-95. Видання. Основні види. Терміни та визначення. – Введ. 1995-02-23. – К.: Держстандарт України, 1995. – ІІІ, 47 с.

ДСТУ ГОСТ 7.1-2006. Библиографическая запись. Библиографическое описание. Общие требования и правила составления. – М.: Изд-во стандартов, 2004. – 60 с.

Справочник библиотекаря / науч. ред.: А.Н.Ванеев, В.А.Минкина. – Изд. 3-е, испр. и доп. – СПб.: Профессия, 2007. – 496 с.


Роль бібліотечного краєзнавства у діяльності університетської книгозбірні

Шпукал Л.І.,

директор наукової бібліотеки Вінницького НМУ ім.М.І.Пирогова

Маєвська Л.В.,

бібліотекар І категорії наукової бібліотеки Вінницького НМУ ім.М.І.Пирогова

Краєзнавство зараз перебуває в авангарді національно-культурного відродження в суверенній Україні, є опорою її державності. Про це свідчать офіційні документи і матеріали, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року» від 10 червня 2002 року, в якій зазначається, що «на сучасному етапі духовного відродження незалежної України невід'ємною складовою громадського руху та наукових досліджень є історичне краєзнавство, спрямоване на відродження духовності, історичної пам'яті, формування у громадян і, передусім, у молоді любові до рідного краю, національного патріотизму, поваги до людини, відповідальності за збереження історико-культурного надбання».

Авангардну роль у перебудовчому процесі вітчизняного краєзнавства відіграють бібліотеки. Основними їх завданнями стали наукові регіональні дослідження, просвітницька діяльність, популяризація краєзнавчих матеріалів, доведення їх до широкого загалу, участь у громадському житті.

Бібліотечне краєзнавство є сферою професійної бібліотечної діяльності, це – наукова бібліотекознавча дисципліна, що розглядає краєзнавчі засади бібліотечної діяльності; система наукових знань про бібліотеку як суб’єкт та об’єкт краєзнавчої діяльності.

Тому метою бібліотечного краєзнавства є: вивчення діяльності бібліотеки як установи; вивчення історії її колективу; професійне налаштування на специфіку діяльності даного бібліотечного закладу; прослідковування зв’язків та місця бібліотеки в історії розвитку самого навчального закладу.

Одним із напрямків бібліотечного краєзнавства є здійснення пошуково-практичної та науково-дослідної діяльності, що передбачає системне відтворення історії бібліотеки; аналіз внеску окремих співробітників у розвиток бібліотечної справи.

«Головний суб’єкт і об’єкт бібліотечного краєзнавства – бібліотечні кадри…», підкреслює відомий фахівець із бібліотечного краєзнавства Н.М.Кушнаренко, адже однією з функцій бібліотечного краєзнавства є його навчально-виховна: виховання свідомої особистості на основі історичних здобутків того колективу, в якому ця особистість працює.

Особливо це актуально для адаптації новопризначених працівників та молодих спеціалістів, адже ситуація з фахівцями в сучасних бібліотеках надзвичайно складна.

Саме з цією метою науковою бібліотекою Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова в рамках науково-дослідної роботи був підготовлений нарис «Історія наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова», який охоплює період із післявоєнних років і до цього часу.

Окремий розділ нарису присвячений кадровому складу, адже багатогранна діяльність бібліотеки, ефективність її роботи в усі часи залежала від злагоджених дій колективу, розуміння і підтримки кожним її працівником прогресивних ідей, нелегких завдань, нових програм.

Саме самовіддана праця багатьох поколінь фахівців стала запорукою визнання та авторитету бібліотеки у колективі університету, серед бібліотечної спільноти, колег з інших вузівських бібліотек. На жаль, ми рідко згадуємо тих людей, котрі працювали в бібліотеці в роки її становлення та відродження у повоєнні роки.

Долі окремих наших працівників тісно пов’язані з важливими етапами історії країни, проте багато чого з їх життя навіює певні думки про високий рівень освіти бібліотекарів, їх самовіддану працю та вагомий вклад у розвиток бібліотеки.

Людиною з нелегкою долею була старший бібліотекар Самоненко Ніна Іванівна (народилася 1895 р. в м. Київ). Ніна Іванівна в 1903-1911 рр. закінчила Київську Міністерську гімназію, яка була першою жіночою гімназією у Києві.1 У 1913-1914 рр. навчалася в Парижі. Після повернення з Парижу з 1914 р. навчалася в Києві на Вищих жіночих курсах (що прирівнювалися до ВНЗ),² однак закінчила навчання у 1918 р. у зв’язку з революційними подіями в Україні.

Ніна Іванівна була високоосвіченою людиною – володіла шістьома іноземними мовами, окрім російської та української (англійською, італійською, французькою, німецькою, латиною та польською). До того ж була добре обізнана в галузі біології та медицини, позаяк, починаючи з 1924 року, працювала бібліографом – перекладачем у науково-дослідних інститутах цукрової промисловості та епідеміології і мікробіології м.Києва. Однак, з початком Великої Вітчизняної війни Ніна Іванівна не змогла евакуюватися у зв’язку з важкою хворобою батька і під час окупації була викликана на роботу перекладачем у дослідний центр сільського господарства.

На початку 1946 року Ніна Іванівна змушена була полишити Київ і переїхати до Вінниці, де у березні 1947 р. розпочала свою роботу бібліографом бібліотеки Вінницького медичного інституту.

Саме завдячуючи її безкорисливій, самовідданій праці, захистили дисертації багато науковців вузу, яким Ніна Іванівна перекладала значну кількість іноземних робіт зі всіх мов, якими вона володіла.

Особливо слід відмітити її подвижницьку допомогу в підготовці та написанні докторської дисертації колишньому директору ВМІ Корхову Сергію Івановичу. Тема його дисертації «ЕГГ при раку виразкової хвороби шлунку» була в СРСР недостатньо вивченою, тому Ніна Іванівна працювала в бібліотеках Києва, про що свідчать документи, які зберігаються в архіві вузу. Завдячуючи цій праці, в предметному каталозі бібліотеки розділ ЕГГ розміщений у трьох каталожних ящиках, де зосереджено більш ніж 3000 карток. Сім’ї в Ніни Іванівни не було, тому родину їй заміняла бібліотека, її колектив.

Цікава доля Наталки Галактіоновни Мельніченко, яка, обіймаючи посаду старшого лаборанта кафедри іноземних мов, працювала у бібліографічному відділі бібліотеки з вересня 1959 року.

Народилася в 1927 р. у Парижі в сім’ї російських емігрантів 1-го покоління. У 1940 р. сім’я переїхала до Болгарії у Софію. Наталя Галактіонівна закінчила французький коледж «Святого Йосипа» у 1943 р. та Болгарську державну академію в 1946 р. У 1947 р. вийшла заміж за офіцера Радянської Армії і переїхала у Вінницю.

Володіла та використовувала в роботі французьку, італійську, німецьку, болгарську та російську мови. У вересні 1962 р. перейшла на викладацьку роботу у середню школу.

Ось дві долі, дві особистості, два штрихи до портрету колективу. Сьогоднішнє покоління фахівців бібліотеки гідно продовжує славні традиції, закладені першопрохідцями бібліотечної справи нашого університету, вносить свій гідний вклад у розвиток сучасної наукової бібліотеки, вписуючи нові славетні сторінки в її історії…

____________________________________

¹ Створена в 1859 р. До навчання приймалися дівчата у віці від 9 до 13 років. Повний курс складав шість років. Для зовсім безграмотних дівчат, що поступали, був ще підготовчий клас. Викладалися Закон Божий, російська словесність, історія, географія, природознавство, арифметика, французька, німецька і польська мови, малюв

Перший вінницький видавець А.В.Мазаракій та його бібліотека

Сафронова О.В.,

провідний бібліограф відділу рідкісних і цінних

видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Відділ рідкісних і цінних видань (далі РіЦ) Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва утворений у 2000 році. Фонд налічує близько 35 тисяч примірників і включає вітчизняні та зарубіжні видання переважно ХVШ – початку ХХ ст. Більшість із них потрапила до бібліотеки з навчальних закладів і приватних бібліотек Східного Поділля після революції 1917 року. Особливе значення мають історико-книжкові фонди, які належали відомим у краї особистостям. Так, у фонді відділу зберігаються книги, що належали першому вінницькому видавцю, журналісту, педагогу та музиканту А.В.Мазаракію.

Андрій Валер’янович Мазаракій (1853-1919) походив із українського дворянського роду, що веде своє шляхетство з середини XVII ст. Засновником роду був грецький купець Христофор Мазаракія, який переселився з родиною у Львів наприкінці XVI ст., а вже наступного століття її представники осіли на Чернігівщині.

Народився А.В. Мазаракій 20 грудня 1853 року у місті Кишиневі. Його батько Мазаракій Валер’ян Іванович (1825-1885) служив у лейб-гвардійському Ізмайловському полку (до 1849 р.), згодом по відставці оселився у маєтку в Тираспольському повіті. Активно займався громадською діяльністю: був директором Херсонського Поземельного банку, президентом Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії, з 1879 року – почесним членом Імператорського Московського товариства сільського господарства, земським діячем [1]. Численні світські контакти звели його з вдовою Павла Катаржі Марією Георгіївною, з якою незабаром він одружився. Молдавський музикознавець Б.Я.Котляров вказує, що родина Катаржі виділялася у кишинівському середовищі своїми музичними інтересами, ймовірно, на цьому тлі зростав інтерес юного Андрія до музики [2].

Початкову освіту Андрій Валер’янович отримав в Одеському Ришельєвському ліцеї. Службу свою розпочав помічником бухгалтера Одеської контори державного банку (1878), але вже наступного року опинився у Тирасполі, де числився канцелярським службовцем повітового предводителя дворянства (1879-1886). Але мрії про музику не полишали його, тому 1886 року він вийшов у відставку для того, щоб присвятити себе музиці.

Уроки гри на скрипці Андрій Валер’янович брав у видатного французького скрипаля – Алара (1815-1888), а теорію музики вивчав у одеських педагогів Чарнової і Кузьминського. По отриманню спеціальної освіти він викладав у Одеському музичному училищі Імператорського музичного товариства, яке згодом і очолив [3]. Коло знайомих складалося з відомих та знаменитих композиторів, музикантів. Підтримував близькі стосунки з відомим молдавським композитором, скрипалем та педагогом М.М.Сикардою. Сприяв вступу до Петербурзької консерваторії класу скрипки Л.Ауера майбутньому віртуозному скрипалю М.Я.Пестеру [4].

Ще будучи досить молодою людиною, одружився зі Скачевською Вірою Андріївною (1860-?). Вже 1878 року народився їхній первісток Володимир, наступного року – близнята Марія та Наталія, а 1882 року – Ольга.

Сформувавшись як музикант у тісному дотику з музичним життям в передових його проявах та здобувши солідну спеціальну освіту, Андрій Валер’янович вів активну популяризаторську діяльність на сторінках одеських та петербурзьких часописів. З-під його пера виходили численні рецензії, критичні статті та літературні праці, присвячені концертному та театральному життю, творчості композиторів. Так, він був серед постійних авторів одеської газети «Театр», де часто з’являлися його публікації під псевдонімом Viola, в Одесі вийшла його праця «Памяти [композитора] Григория Андреевича Лишина: Материал для его библиографии» (1888), у співавторстві з Р.А.Гельмом – біографічний нарис «Феликс Мендельсон-Бартольди (1809-1847)» (1897). З 1903 по 1905 рік був редактором-видавцем місцевої щотижневої газети «Сцена и музыка». Ймовірно, до самостійної видавничої роботи його підштовхнуло закриття газети «Театр». Щоб уникнути помилок «Театру», в якій часто був відсутній матеріал під час Пасхального посту, газета Мазаракія виходила тільки на протязі театрального сезону [5]. Він також організував бібліотеку для читання та нотну бібліотеку. Правила користування ними визначалися «Условиями абонемента на чтение книг в библиотеке русских книг и журналов А.В.Мазаракия» (Варшава, 1890) та «Условиями абонемента на чтение нот в Одесской нотной библиотеке А.В.Мазаракия» ([Варшава], 1890). В тому ж році вийшов «Каталог русских книг Библиотеки Андрея Валериановича Мазаракия» (Варшава, 1890). Побічним свідченням визнання його заслуг стало запрошення стати почесним членом Одеського міського опікунства дитячих притулків відомства імператриці Марії (1897). Але з невідомих нам причин у 1906 році він опинився у Вінниці. Припускаємо, що це відбулося раптово, адже з одеської служби його звільнили тільки у 1909 році з формулюванням «за невиконання прийнятих на себе зобов’язань» [6].

Прибувши до Вінниці, Мазаракій поринув у місцеве музичне та культурне життя. Він організував випуск першої у місті газети «Винницкая газета», де був редактором, видавцем і коректором. «Винницкая газета» почала виходити 6 серпня 1906 року та представляла інформацію про місцеве життя. На жаль, виходила вона лише протягом 4 місяців. Згодом, як театральний оглядач та музичний критик, Андрій Валер’янович співпрацював з багатьма вінницькими часописами, зокрема «Юго-Западный край», «Свободный голос», «Слово Подолии», «Шлях». Стаття А.В.Мазаракія «Памяти П.И.Чайковского. К 20-летию его кончины» надрукована у газеті «Юго-Западный край», а згодом, у 1913 році, вийшла окремою книжкою. Він керував вінницьким театральним симфонічним оркестром, виступи якого користувалися великим успіхом у городян, сприяв організації у Вінниці Товариства любителів мистецтва (28 березня 1917 р.). Головою товариства був А.В.Владимирський, а його заступником – А.В.Мазаракій. За основу статуту було взято «Статут Одеського літературного товариства». У жовтні 1919 року на засіданні ради товариства Андрія Валер’яновича було обрано його почесним членом [7].

Для підтримки матеріального становища Мазаракій вимушений був 1914 року знову стати на службу. У Вінницькому окружному суді він виконував обов’язки судового розсильного з окладом – 500 крб. на рік [8].

26 листопада 1919 року він помер у Вінниці від висипного тифу [9].

Сьогодні згадкою про А.В.Мазаракія залишилися книги з його бібліотеки. На даний час у фонді відділу РіЦ виявлено 10 примірників, на яких стоїть штемпель овальної форми, синього кольору. Текст складається з написів: зверху – «Бібліотека», знизу – «Андрея Валеріановича Мазаракія», в центрі – порядковий номер. Аналізуючи порядкові номери виявлених примірників (верхня межа – 1810), можна припустити, що кількісний склад книг щонайменше становив близько двох тисяч. Книги надруковані російською мовою, їхні хронологічні межі охоплюють другу половину ХІХ ст. (у виявлених примірниках – 1861-1891 роки). Жодного видання початку ХХ ст. нами не виявлено. Можливо, коли Мазаракій перебував у Вінниці, бібліотека вже не поповнювалася. По його смерті бібліотека була передана (або продана) вінницькій загальнодоступній приватній бібліотеці «Факел».

Ми припускаємо, що бібліотека носила гуманітарне спрямування, де виділялися книги з історії, філософії, географії та красного письменства. Видання становлять інтерес власне своїм змістом. Книги з історії представлені працями Н.М.Карамзіна «Царствование Іоанна IV Васильевича Грознаго» (СПб., 1889) – окремо видана глава з відомої праці «История государства Российскаго» та П.Г.Гізо «История цивилизации в Европе» (СПб.,1864), які вже на той час були класикою історичної літератури, праця німецького історика Г.Вебера «Курс всеобщей истории» (М., 1860, Т. 3, Вип. 7), «Историческая Хрестоматия» російського історика А.Овсяннікова. Художня література представлена творами О.Потехіна (СПб., 1873, Т. 2), працею відомого російського белетриста О.К.Шиллера (псевдонім О.Михайлов) «Наши дети: Очерки» (СПб., 1880). Фантастична повість А.Шаммісо «Чудесная история Петра Шлемиля» (СПб., 1891) вперше вийшла в світ у 1814 році. Успіх у читачів перевершив усі очікування маловідомого автора. За короткий термін «Шлеміль» був переведений майже на всі європейські мови та набув досить широкої популярності.

Одним із джерел поповнення бібліотеки були подарунки. Книгу «Природа и люди» (СПб., 1861) відомого географа А.І.Павловського А.В.Мазаракію подарувала Н.Чарнова, про що свідчить її автограф. На книгах Смайльса «Самодеятельность» (СПб., 1868) та П.І.Раєвського «Новые сцены и рассказы из малорусского быта» (К., 1883) виявлені автографи невідомих осіб.

За спогадами сучасників Андрій Валер’янович Мазаракій був високоосвіченою, відданою музиці людиною, яка «пізнала успіх, славу, радість життя» [10]. Останні роки свого життя він провів у Вінниці, своєю натхненною працею збагативши музичне і культурне життя міста, залишивши по собі творчий спадок та чудову бібліотеку.

Література

1. Модзалевскій, В.Л. Малороссійский родословникъ. Т. 3 / В.Л.Модзалевскій. – К., 1912. – С. 281-282.

2. Котляров, Б.Я. Из истории музыкальных связей Молдавии, Украины, России / Б.Я.Котляров. – Кишинев, 1982. – С. 12.

3. Мазаракий Андрей Валерианович [Електронний ресурс] // Большая биограф. энцикл. : веб-сайт. – Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc-biography. – Назва з екрану.

4. Котляров, Б.Я. Из истории музыкальныхъ связей Молдавии, Украины, России / Б. Я. Котляров. – Кишинев, 1982. – С. 154-155.

5. Билык, А. Одесская дореволюционная театральная пресса [Електронний ресурс] / А.Билык // Художня культура. Актуальні пробл. : зб. наук. пр. : веб-сайт. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc-Gum/khud-kult . – Назва з екрану.

6. ДАВО. – Ф. Д-172. – Оп. 1. – Т. 1. – Спр. 103. – Арк. 2.

7. Хроника // Свобод. голос. – 1917. – 28 марта.

8. ДАВО. – Ф. Д-172. – Оп. 1. – Т. 1. – Спр. 103. – Арк. 5.

9. Некролог // Шлях. – 1919. – 26 листоп.

10. Андрей Валеріановичъ Мазаракій: некролог // Свобод. Слово.– 1919. – 27 нояб.


Творчі джерела Крижопільщини

(З досвіду роботи Крижопільської ЦРБ)

Слободян Л.М.,

бібліограф-краєзнавець Крижопільської ЦРБ Вінницької області

«Ти гідний край людей своїх великих»

Значне місце у розвитку краєзнавства у цілому займає літературно-мистецьке краєзнавство, яке включає в себе:

  • дослідження про історію розвитку літератури і мистецтва рідного краю;
  • відомості про письменників і митців, які народилися на Крижопільщині;
  • інформацію про літературні та періодичні видання Крижопільського району;
  • історію письменницьких і мистецьких організацій краю, їхнє місце у загальноукраїнському житті.

Щедра Крижопільська земля подарувала світу багатьох видатних поетів, прозаїків та митців. Завдяки їм ми маємо можливість досліджувати літературу і мистецтво рідного краю.

Наш славетний земляк Микола Петрович Трублаїні народився 25 квітня 1907 року в селі Вільшанка. На його батьківщині встановлено погруддя і відкрито музей. У 1966 р. засновано щорічну обласну літературну премію ім. Миколи Трублаїні, відкрито йому пам'ятник у Ровеньках Луганської області.

Багато його творів присвячено експедиціям на північ: «На морі», «Літке», «На півночі», «Ангара», повість «Лахтак» – про героїчне життя радянських полярників. Саме тут, на півночі, гартувалися характер і воля письменника.

Ім’я Андрія Пилиповича М’ястківського за своєю поетичною яскравістю знаходиться у першому ряду найталановитіших володарів художнього слова. Народився він 14 січня 1924 року в селі Соколівка Крижопільського району.

Всі його книги – це відображення життєвої біографії, це подароване людям натхнення. Здобуток Андрія М’ястківського нараховує близько 50 книг, серед яких роман «Жито на камені», повість «Вирій», книжка новел та образків «При світлі соняшників». Помер письменник 17 листопада 2003 р.

Село Соколівка знаходиться поряд із селом Заболотним, де в 1936 році народився Микола Олександрович Рябий. Видав чимало книг, серед яких – романи «Берег», «Вікна», «Земледухи», «Облава на озброєного вовка».

Яскрава зірка Анатолія Агафоновича Бортняка засвітилася на Тростянеччині 27 квітня 1938 року, але дитинство і юність його проминули на Крижопільщині в с.Жабокрич. Анатолій Бортняк – автор багатьох ліричних і гумористичних збірок, лауреат літературних премій ім. Михайла Коцюбинського (1980), В.Сосюри (1985), С.Олійника (1992), О.Копиленка.(1987), «Срібний Еней»(1993), С.Руданського (1995), Є.Гуцала (2003). Більшу частину свого творчого життя провів у Вінниці. 22 липня 2009 р. А.Бортняк помер.

Майстер веселого слова – Микола Іларіонович Баранчеєв. До нас, у Крижопіль, доля занесла поета-гумориста у 1931 році, де він працював на посаді секретаря районної редакції. Микола Баранчеєв теми для своїх гумористичних віршів-замальовок брав із глибин життя. Його твори схожі на народні переспіви, і з упевненістю можна сказати, що більшість із них народні колективи з радістю взяли б у свій репертуар. При підтримці видатного гумориста Степана Олійника була видана збірка гуморесок М. Баранчеєва «Весела прополка».

Володимир Олександрович Яворівський – прозаїк-публіцист, автор багатьох книг, оповідань і повістей, гострих правдивих публікацій і передач про насущні проблеми народу. Він – людина, яка сприймає чужий біль, наче свій, яка нещадно громить ворогів демократії. Володимир Яворівський – лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, депутат Верховної Ради України.

«У творчих пошуках селекції та жанрів» – саме так можна охарактеризувати Миколу Яковича Завального. За освітою агроном. Наділений талантом поета і художника. Найбільш відомі його книги: «Гарні чоловіки» (1993), «Як козаки були моряками»(1996), «Постріли на кордоні»(2001), «Іменем Богдана»(2006).

У сузір'я крижопільських поетичних Стожар увійшли яскраві зірки поетичного слова. До них належать Павло Мирончук (1915), Микола Музичко (1933), Михайло Йосипенко (1934), Микола Сиротюк (1915), Григорій Хом'як (1929), Михайло Цехмейструк (1920), Микола Гринчук (1935).

Поезія та жінки – це завжди хвилююча тема. Їх поезія, як пісня. І коли прислухаєшся до кожного слова, здається, то не слова, а промені золотого сонця, що торкаються ніжно струн душі.

Мабуть, на такій поезії виховувалися і поетеси нашого Крижопільського краю: Наталія Струтинська, Ольга Лук'яненко, Олена Гандзюк.

Як не полюбити той світ, до якого запрошує Наталія Іванівна Струтинська у своїх віршах. Першого свого вірша поетеса написала у шкільні роки. А хто прочитає збірки «Освідчення» та «Прогулянка під дощем», ще раз пересвідчиться у непересічному таланті чудової жінки.

Гандзюк Олена Володимирівна – авторка поетичних збірок «Зелена заметіль» (1996), «Ріка любові» (2006).

Ольга Лук’яненко відома збіркою поезій «На прощу до реліктів».

Бібліотека як один із осередків літературно-мистецького краєзнавства залучає користувачів до вивчення творчості авторів, митців, які писали про рідний край, чи творили в ньому. З цією метою в Крижопільській централізованій бібліотечній системі проводяться різноманітні зустрічі, вікторини, літературні вечори, поетичні години, анкетні опитування. Зокрема, літературна година «Я – жінка, я – травинка, я – царівна», присвячена Олені Гандзюк, вечір пам’яті «Бортнякова весна», вечір-зустріч з письменниками Вінниччини «Поетів сяючий гурток», літературно-мистецьке свято «Море кличе відважних», присвячене М.П.Трублаїні, виставка літератури «Та добра слава про Крижопіль в народі житиме віки», перегляди літератури «Знайомтесь, нові книги», «Поезія – відлуння у душі», «Автори – бібліотеці, бібліотека – читачам», де представлені книги з автографами письменників рідного краю. До кожної ювілейної дати письменників краю та діячів мистецтва видаються рекомендаційні списки літератури, випускаються стіннівки: «Гідний син Крижопільського краю» (до 70-річчя від дня народження М.О.Рябого), «Штрихи до портрета Анатолія Бортняка» (до 70-річчя від дня народження), «Таємниця вогню творчості А.П.М’ястківського» (до 85-річчя від дня народження), «Оглянься з осені» (до 65-річчя від дня народження В.О.Яворівського), «Штурман далекого плавання» (до 100-річчя від дня народження М.П.Трублаїні).

Мистецьке Крижопілля представлене працями талановитих художників, а саме: Яна Засідателя, В.А.Тишецького, М.І.Матеішина.

Ян Засідатель народився 13 листопада 1833р. у с.Крикливець. Відомий полотнами «Рим. Руїни. Колізей.» (1860-і роки), «Українка»(1870), «Портрет князя Сангуша»(1875), «Жіночий портрет»(1876), «Портрет Якубовської»(1886) та ін.

Ім’я Валентина Антоновича Тишецького відоме далеко за межами селища, в якому художник живе та творить. Його роботи перебувають у багатьох куточках світу: Ізраїль, США, Канада, Італія. І цей перелік країн, де виставляються його полотна, можна продовжувати, бо Валентин Антонович є активним учасником обласних, всеукраїнських та міжнародних художніх виставок. У його роботах відчутний дух нашого південного Поділля. Теми його полотен різноманітні – природа рідного краю, портрети, історичні місця, побутові сцени.

Центральна районна бібліотека постійно організовує виставки робіт митців краю.

У духовній скарбниці району одне із чільних місць належить рицарю музики – відомому маестро, керівнику Городківського духового оркестру Івану Вікторовичу Мазуркевичу. Із творчістю цього тонкого знавця духовного мистецтва знайомі не лише любителі музики області, а й далеко за її межами.

Працівники бібліотек району брали участь в організації музею І.В.Мазуркевича у с.Городківка. Бібліотекар Городківського сільського філіалу № 2 являється екскурсоводом у музеї.

І сьогодні літературно-мистецьке Крижопілля має своє обличчя. Воно – прекрасне!

Література

1. А музика Вічна…: [про І.В.Мазуркевича, керівника Городківського духового оркестру] // Сіл. новини. – 1998. – 7 верес.

2. Андрущенко, В. Дивосвіт Валентина Тишецького : [митці нашого краю] / В.Андрущенко // Сіл. новини. – 1999. – 24 квіт. – С. 3.

3. Вінницький обласний художній музей. – Вінниця: Консоль, 2008. – 148 с.

4. Гандзюк, О. Крижопільщина літературна : [про письменників Крижопільського району] / О.Гандзюк // Сіл. новини. – 2001. – 5 серп.

5. Гонта, В. У творчих пошуках – селекцій і журналів : [про М.Я.Завального – поета, журналіста, селекціонера] / В.Гонта // Сіл. новини. – 2003. – 24 трав.

6. З-над Божої ріки : літ. слов. Вінниччини / ред. і упоряд. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-Прим, 1998. – 480 с.

7. Народні майстри Вінниччини : довідник. – Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2009. – 120 с.

8. Чорна, З. Хто він, Ян Засідатель? / З.Чорна // Сіл. новини. – 1998. – 28 лист.


Літературно-мистецьке краєзнавство Калинівщини

Катічева М.І.,

бібліограф-краєзнавець Калинівської ЦРБ Вінницької області

Калинівщина – багатий край на різного роду таланти. Тут живуть працьовиті люди, які обробляють землю, сіють хліб, розводять домашнє господарство і, разом з тим, люблять гарну пісню та дотепне слово.

Тут вирує культурне життя на повну потужність.

Реалізацію державної політики в галузі культури у районі забезпечують 80 установ культури і мистецтв, з них 40 клубних закладів, 36 бібліотечних установ, дитяча музична школа, 6 музеїв.

При закладах культури клубного типу працює 252 клубних формувань, серед яких 23 носять звання «народного» та «зразкового». Є троє заслужених працівників культури.

Учасниками формувань є біля 3 тис. чоловік.

Калинівська земля здавна славилася пісенністю, поезією, гумором і подарувала Україні і всьому світу талановитого українського поета – класика, фольклориста, перекладача, громадського діяча, лікаря Степана Руданського, талановитих письменників – земляків Євгена Гуцала та Олега Чорногуза.

З 1981 року на Калинівщині проводяться Дні сатири та гумору ім.С.Руданського, які в січні кожного року збирають багато шанувальників його творчості. А за допомогою святкових світлиць, облаштованих кожною територіальною громадою, висвітлюється різного роду майстерність калинівчан: гончарство, лозоплетіння, вишивка та інше.

У селі Хомутинцях діє літературний музей С.Руданського, єдиний на Україні, куди приїздять шанувальники його таланту, знаходиться пам’ятник поету, створений відомим українським скульптором І.М.Гончарем.

У приміщенні Новогребельської ЗОШ І-ІІІ ступенів облаштована музейна кімната письменника-земляка Євгена Гуцала. На стіні біля вхідних дверей школи знаходиться меморіальна дошка на честь поета, письменника.

Літературно-мистецьке краєзнавство пов’язане з вивченням та залученням користувачів бібліотек до творчості авторів, які писали про район, чи творили в ньому, до музики місцевих композиторів. Повернення творчої спадщини, збирання і видання творів письменників-земляків, біографічних документів, влаштування меморіальних музеїв та кімнат, встановлення пам’ятних знаків, записи з вуст живих сучасників вводитиме цих письменників та їхню творчість у загальнонаціональну духовну скарбницю України.

Також у Новій Греблі 1953 року народилася Наталя Юріївна Ткаченко – поетеса, письменниця, авторка багатьох поетичних та прозових збірок. Працювала учителькою, редактором київських видавництв «Музична Україна», «Дніпро», «Український письменник». Є членом НСПУ. Нині мешкає у рідному селі.

У селі Мончинці Калинівського району народився Колесник Степан Павлович (1932 р. н.). Він автор книг: «Мічені крила», «Медозбір», «Доброкут», «Живу після смерті», «На Півночі жарко» та інших. У 1992 році за книгу «Обкрадені села» удостоєний державної премії ім. Тараса Шевченка.

У селі Лісова Лисіївка проживає Микола Микитович Сарахан, родом із Кіровоградщини. Він є членом НСЖУ та Вінницького куреня гумористів ім.С.Руданського.

У цих краях, на батьківщині Степана Руданського, він зумів завоювати авторитет, став лауреатом премії ім.С.Руданського. Автор багатьох гумористичних збірок та байок. Нині мешкає у селі Лісова Лисіївка, там і продовжує творити.

Іван Григорович Завальнюк народився теж у Лісовій Лисіївці. За кваліфікацією – технік-будівельник.

Краєзнавство – улюблене його заняття, в яке він поринув, вийшовши на заслужений відпочинок. Публікувався у місцевій пресі. «Історія села Лісова Лисіївка на Вінниччині» – перша книга І.Г.Завальнюка (2003 р.)

Синиця Микола Теофанович, учитель історії, директор Глинської ЗОШ І-ІІІ ст. Автор книги «Село Глинськ» (2000 р.).

Семенець Володимир Степанович, учитель історії, директор Пиківської ЗОШ № 2 І-ІІІ ст. Автор книги «Історія села Пикова», а також засновник музею історії села у приміщенні школи та музейної кімнати воїнів-інтернаціоналістів.

Бойко Олексій Михайлович, колишній учитель фізики Пиківської ЗОШ № 2, автор двох гумористичних збірок, член Вінницького куреня гумористів ім. Степана Руданського.

Олещенко Євген Іванович (1938 р.н.), відмінник народної освіти. Учитель-пенсіонер. Відданий душею справі розвитку краєзнавства. Автор книжок «Нарис з історії освіти і галузевої профспілки у Калинівському районі на Вінниччині», «Калинівщина», «Село, що в імені твоєму», «Квітуй, зростай Калинівський край». Напередодні закінчив роботу з матеріалами до нової книги про Афганістан. Його книги є допоміжними підручниками у вивченні історії рідного краю, користуються попитом різної категорії читачів, особливо учнів і педагогів.

Талановиті земляки залишають добрий слід на теренах Калинівщини літературної, стають гарними натхненниками творчої долі молодих творців.

Літературне життя району просто процвітає. Люди творять і, головне, непоодиноко.

Поети Калинівщини згуртовані в літературно-мистецьких об’єднання «Калинове намисто», «Сузір’я» при центральній районній бібліотеці.

Члени літоб’єднання «Калинове намисто» є активними учасниками семінарів молодих літераторів ім. Василя Стуса у м. Вінниці, багатьох клубних та бібліотечних заходів, частими гостями на уроках літератури рідного краю у багатьох школах району.

Більшість членів «Калинового намиста» є авторами поетичних збірок: Поліщук Степан, Рибаченко Володимир, Майя Левицька, Марія Катічева, Микола Гедз.

До речі, Микола Гедз є упорядником антології ХІХ-ХХ ст. «Калинівщина літературна». Побачив світ і альманах «Калинове намисто», до якого включено твори членів об’єднання. Нині готується до друку другий випуск поетичного збірника літоб’єднання.

Вийшла у світ збірка творів учасників молодіжного клубу «Сузір’я» під назвою «Світло Алькора», збірочки поезій сестер Самсонюк «Чарівний едем» та казок Олександри Пилипенко «Чудодійний спів», а ще збірка ліричних поезій Маргарити Карпенко «Пригорну цвіт зорі».

Значна кількість поетичних творів окремих авторів покладена на музику місцевими композиторами Григорієм Патраком, Світланою Крикун, Володимиром Борецьким та гордістю нашого району Володимиром Гуменчуком.

У квітні місяці відбувся грандіозний літературно-музичний вечір «Поезії цілюще джерело», а в червні – цікавий творчий вечір поета, композитора та виконавця, акомпаніатора і концертмейстера Олександра Євгеновича Рожанського.

У стінах районної бібліотеки проводиться належна робота у плані ознайомлення та вивчення літературно-мистецького краєзнавства.

Облаштовано постійно діючу виставку поетичних та прозових творів поетів-земляків, оформляється полиця «Прем’єра книги».

Краєзнавчим відділом бібліотеки збираються легенди Калинівщини, віщі сни, світ цікавих захоплень. У цьому році розпочато видання буклетів про життя та творчість поетів-земляків. А також збираються картини місцевих художників, гончарні вироби, елементи вишивок.

Як бібліограф-краєзнавець ставлю перед собою мету зберігати і збагачувати традиції українського народу, виховувати любов до рідного краю та рідної землі, передавати наступним поколінням культурні та духовні цінності, розуміти унікальну культуру українців, що мешкають на Вінниччині.

Література

Олещенко, Є.І. Квітуй, зростай Калинівський край / Є.І.Олещенко, Л.П.Олещенко, Л.П.Лівандовська. – Вінниця: ФОП Данилюк В.Г., 2008. – 64 с.


Літературно-мистецьке краєзнавство

Петравчук З.М.,

бібліотекар-краєзнавець Мурованокуриловецької ЦБ Вінницької області

Муровані Курилівці –

Подільський дивний край.

Одна з перлинок вінницьких –

Земний маленький рай.

О.С.Дорош

Чарівний, мальовничий куточок східного Поділля – Муровані Курилівці, оспівані у піснях і народних переказах. На крутих схилах стоїть величаво селище, якому час нараховує 517 років.

Прекрасна і багата історія та цікаве сьогодення рідного селища спонукало нас, бібліотекарів, активізувати роботу з краєзнавства, яке сьогодні стало пріоритетним у бібліотечній справі, одним із важливих напрямків якого є літературно-мистецьке краєзнавство.

Наша мета – перетворити краєзнавство у живу цікаву справу, в основі якої – любов до рідного краю, знання його історії, славних імен відомих земляків, котрі своїм життєвим прикладом і творчістю сприяють росту духовної культури мурованокуриловчан.

Наша рідна земля породила і вигодувала своїм насущним хлібом не одну плеяду митців.

Вона надихала і надихає своєю неповторною красою письменників, видатних вчених, художників. Мурованокуриловеччина дала Україні поетів: Ганну Чубач, Станіслава Чернілевського, Василя Гарвасюка, Никанора Дубицького, Оксану Шалак. Ми пишаємося майстрами пензля: відомим художником України Федором Зотиковичом Коновалюком, заслуженим художником України, професійним скульптором Володимиром Смаровозом, художником-архітектором Юрієм Хімічем.

Колектив бібліотечних працівників центральної бібліотеки підтримує мистецьке життя селища, постійно урізноманітнює та шукає нові цікаві форми популяризації творчості відомих митців краю. Популяризація творчості місцевих письменників набуває особливого звучання, коли відбувається з безпосередньою участю авторів – під час презентацій їхніх нових книг, вечорів-портретів талановитих земляків, авторських вечорів.

Резонансним було справжнє свято поезії «Тиха музика серця», присвячене творчості нашої поетеси-землячки Г.Т.Чубач, яка була присутня на ньому.

Істинних шанувальників поетичного слова зібрав літературний вечір, на якому презентувався творчий доробок митців рідного краю, члена Національної спілки письменників України В.Ю.Гарвасюка та самодіяльних поетів Г.П.Кубова і О.С.Дорош.

Досить змістовно, на ліричній ноті пройшов ювілейний вечір-портрет письменника-гумориста, нашого земляка Н.М.Дубицького «Розкрилля творчого таланту Никанора Дубицького».

Веселковим поетичним дивосвітом був творчий вечір Станіслава Чернілевського “Душі чутливі камертони”, від якого всі учасники зустрічі отримали неабияку душевну насолоду.

Шанувальників поетичного таланту В.Ю.Гарвасюка зібрав літературний вечір «Пшеничні промені поетичного поля В.Гарвасюка», присвячений 70-річчю від дня народження поета.

Не залишаються поза увагою бібліотеки і молоді талановиті поети-початківці, наші земляки. З метою розкриття їхнього поетичного таланту та популяризації їх творчості проводяться прем'єри поетичних збірок.

Були проведені поетичні вечори-презентації першої збірки Тетяни Коноваленко «Алея життя» із с.Котюжани та збірок Дани Кваші “Коридори з диму” і “Як впливає лімбічна система на емоційний стан людини” із Мурованих Куриловець.

Надзвичайно цікаво і змістовно пройшла прем'єра книги С.Мальованого “Наша хата не з краю...” за участю автора із с.Вищий Ольчедаїв.

Значимою подією у літературному житті нашого селища стала презентація першої збірки нашого талановитого односельця Василя Тригуби «Все, що у серці моїм».

Привітати поета із творчим дебютом прийшли майстри поетичного слова та шанувальники його творчості.

Вагомим внеском у краєзнавчий інформаційний банк даних стало написання буклету “Незрівнянний художник життя до 120-річчя Ф.З.Коновалюка, відомого художника, нашого земляка.

Варто відмітити, що завдяки плідній співпраці фахівців бібліотеки та картинної галереї РБК, літературно-мистецькі заходи набувають особливого колориту. Презентуючи творчість того чи іншого митця, оформляються прекрасні мистецькі вернісажі, які є вдалим доповненням того чи іншого літературного дійства.

Краєзнавство – це не лише те, що залишили нам у спадок наші діди-прадіди, але й те, що залишиться після нас прийдешньому поколінню. Ми раді, що ширшає коло однодумців, які збираються у нашій бібліотеці, де, здається,самі стіни надихають на творчість. У цьому колі – представники старшого покоління та молодь, які відчувають і розуміють красу навколишнього світу, люблять свій край, дивне чарівне Поділля, рідне селище, серця яких завмирають у чеканні, що принесе нова зустріч.

Література

1. Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / під ред. А.М.Подолинного, В.С.Рабенчука. – Вінниця: ДПДКФ, 2006. – 544 с.

2. З-над Божої ріки: літ. бібліогр. слов. Вінниччини / упоряд. і заг. ред. А.М. Подолинного. – Вінниця: Континент – ПРИМ, 2001. – 408 с.

3. Вони з Придністров'я: письм. Мурованокурилов. р-ну. – Муровані Курилівці, 2000. –18 с.

4. Чубач, Г.Т. Серед зневір і сподівань: лірика / Г.Т.Чубач. – К.: Пульсари, 2006. – 208 с.

5. Мосендз, О. «Тиха музика серця»: [про літ.-мистец. свято за участю Г.Чубач] / О.Мосендз // Наше Придністров'я. – 2006. – 3 черв.

6. Гарвасюк, В.Ю. Пора осмислень: поезії / В.Ю.Гарвасюк. – Х.: Майдан, 2004. – 98 с.

7. Дубицький, Н. З роси і води!: [про літ. вечір «Пшеничні промені поетичного слова В.Ю.Гарвасюка»] / Н.Дубицький // Наше Придністров'я. – 2008. – 26 квіт.

8. Мельник, Г. Никанору Дубицькому – 70: [про ювіл. вечір-портрет «Розкриття творчого таланту прозаїка-гумориста»] / Г. Мельник // Наше Придністров'я. – 2007. – 17 лют.

9. Сауляк, В. «Душі чутливі камертони»: [про літ.-мистец. зустріч з поетом-земляком С.Чернілевським] / В.Сауляк // Наше Придністров'я. – 2007. – 2 черв.

10. Драганюк, Л. Прем'єра книги у Вищеольчедаїві: [про прем'єру книги С.Мальованого «Наша хата не з краю...»] / Л.Драганюк // Наше Придністров'я. – 2005. – 14 трав.

11. Мосендз, О. «Алея життя» Тетяни Коноваленко: [про прем'єру поетич. зб.] / О.Мосендз // Наше Придністров'я. – 2008. – 5 квіт.

12. Сауляк, В. Творчий дебют Василя Тригуби: [про презентацію першої зб. «Все що в серці моїм»] / В.Сауляк // Наше Придністров'я. – 2010. – 1 черв.

13. Мосендз, О. Презентували нову збірку Дани Кваші: [про прем'єру книги «Як впливає лімбічна система на емоційний стан людини»] / О.Мосендз // Наше Придністров'я. – 2010. – 11 черв.

14. Стрельбицький, М. Під небом Коновалюка / М.Стрельбицький. – Вінниця: УНІВЕРСУМ – Вінниця, 2000. – 128 с.


Історія, традиції та звичаї села Іванів

Бадрак Л.С.,

бібліотекар Іванівської спеціальної загальноосвітньої

школи-інтернат Калинівського району Вінницької області

21 рік я працюю бібліотекарем в Іванівській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Моя професія надихнула мене зайнятися вивченням історії походження нашого села, звичаїв , традицій.

Іванів має багатовікову історію, але значну частину свого історичного шляху воно носило назву Янів. І лише у 1946 р. було перейменоване на с. Іванів. Однак стара назва збереглася й до сьогодні. Той самий Янів, що славився своїми ярмарками та веселими гамірливими базарами, умілими ремісниками і багатими дівчатами-нареченими, міцною горілкою та смачною ковбасою.

Перша датована згадка про село – 1552 р., хоча є історичні матеріали про Янівське, Пиківське, Великокутищанське благочиня з 1363 р. Це дає підстави вважати, що наше село старше ще майже на 200 років.

Село Іванів знаходиться у місті злиття річок Сниводи і Південний Буг. На правому березі р. Південний Буг, в урочищі Острів, було знайдено залишки поселення чернігівської культури. Трохи нижче по течії річки знаходиться місцевість за назвою „Янівка”. Тут, за стародавньою легендою, у стародавні часи розміщувалося містечко, яке після татарських нападів перекочувало на лівий берег Південного Бугу. Завдяки вигідному географічному розміщенню село природно захищене річками і лісом, що давало змогу надійно захищатися від ворогів. Село розташоване на торговому шляху, Вінниця-Хмільник, що дало поштовх для різної ремісничо-підприємницької діяльності.

У 1578р. польський король Стефан Баторія у своїй грамоті надав Гнєвошу Стрижевському право „Основания города в имении его Янев Браславского воєводства”. Село отримало статус містечка, тут (своїм коштом і накладом) будувався дерев’яний замок; також мали проводитися два рази на рік ярмарки – на свято св. Миколая і трьох королів. Традиція проведення базарів у п’ятницю була протягом 400 років, і лише нещодавно місцева влада перенесла базари на суботу.

Містечко Янів належало до категорії приватних. Із 1545р. по 1646 рік замок мав п’ять власників, які його продавали, або програвали у карти. У 1647р. містечком заволоділи брати Микола і Крістіан Добровольські.

У першій половині ХVІІ ст. містечко було зруйноване татарами, оскільки на генеральній карті України складеним Біплана воно зображене як „новий град Іоанів”. У документах того часу також зустрічаємо назву Новий Янів.

Наприкінці 17 століття поміщикам Холоневським належало в м.Янів біля 300 селянських дворів, до 2000 кріпаків. Частина населення займалася ремеслом та дрібною торгівлею. Із того часу Янів стає резиденцією графів Холоневських та центром Яневського ключа, до володінь якого входили: Янівська Слобідка, Пеньківка, Гущинці, Байківка, Гулівці та Корделівка.

Засновником роду Холоневських був Петро Мишка. Рід якого на початку 14 століття отримав від польського короля Казимира село Холоневу на Волині, з тих пір нащадки стали носити прізвище Холоневських.

ВІДОМІ ПОСТАТІ В ІСТОРІЇ

 

Вінницькі сторінки життєтворчості Григорія Кочура

Куцевол О.М.,

доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри

методики філологічних дисциплін Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

В українському перекладацтві є ціла плеяда яскравих зірок: І.Франко, Леся Українка, М.Старицький, П.Куліш, Б.Грінченко, М.Рильський, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Борис Тен, М.Лукаш, Д.Паламарчук, Д.Павличко та ін. І в цьому сузір’ї незгасним світлом сяє талант Григорія Кочура. На жаль, пересічному читачеві його ім'я майже невідоме. Це пояснюється об'єктивними та суб'єктивними причинами. Серед перших – особливість читацького сприймання, коли ми рідко цікавимося творчістю перекладача, вважаючи її другорядною. Але основною причиною напівзабуття було ставлення до Г.Кочура радянської влади – репресії, переслідування, замовчування й постійне намагання відсторонити його від національного літературного процесу.

Проте ім’я цієї видатної людини заслуговує на пам’ять, а творчість – на глибоке дослідження й широку популяризацію. Г.Кочур – явище воістину феноменальне у новітній українській літературі: він поєднав в одній особі перекладача, поета, літературознавця та культуролога. Знав 27 мов, був одним із небагатьох митців драгоманського цеху ХХ ст. (після легендарного Агатангела Кримського), хто перекладав виключно з оригіналу, без підрядника. Діапазон його вподобань надзвичайно широкий: більше 32 літератур світу, 150 авторів й обшир, що охоплює 27 століть! Ці цифри вражають.

Г.Кочурові належать не лише філігранно зроблені поетичні переклади, а й оригінальні ліричні вірші, глибокі літературознавчі розвідки про творчість вітчизняних і зарубіжних письменників, фундаментальні праці з теорії та практики українського перекладознавства. Він був ученим енциклопедичних знань з літератури та культури, тому до нього постійно звертались редакційні колективи УРЕ та УЛЕ. Проте визнаний авторитет-інтелектуал, Григорій Порфирович, не перетворився на кабінетного дослідника-анахорета, а жив активним літературним і громадським життям. Його скромний будиночок в Ірпені добре знали поети-початківці. «Сивий тлумач з Ірпеня», за висловом його друга й колеги-перекладача Дмитра Паламарчука, мав високу духовну енергію й дивовижну обізнаність в усіх сферах культури [6]. Перекладознавець М.Новикова назвала його «живою енциклопедією, справжнім комп’ютером, наділеним душею і щирим почуттям любові до людей», а ще прикладом, що утверджував ідею тяглості поколінь – від Розстріляного відродження до шістдесятників.

І хоч за походженням Григорій Кочур належить до чернігівців, бо народився 17 листопада 1908 р. у селі Феськівка на Менщині, та Вінниччина відіграла неабияку роль у становленні неповторного таланту того, кого пізніше назвуть лідером перекладацького цеху 1960-90-х рр., вартовим українського слова. Саме подільська земля підсилила життєдайною енергією випускника Київського інституту народної освіти (так найменувався в 1920-30-ті роки Національний університет ім. Тараса Шевченка), саме тут витоки його перекладацької, літературознавчої, педагогічної та творчої діяльності.

Після закінчення навчання на мовно-літературному факультеті КІНО, попри явні успіхи, обдарованого Г.Кочура не залишили на роботі в столиці, де б він міг глибше розвинути й повніше реалізувати свої здібності науковця та перекладача. Пояснення цього факту можна віднайти в автобіографії митця, який розповів, що на другому курсі з осудом відгукнувся про так званий процес СВУ, інспірований радянською владою. Відтоді за студентом, котрий посмів висловити власний погляд, що суперечив офіційно усталеній думці, закріпилась репутація інакодумця. Г.Кочур згадував: «Мене не залишили в аспірантурі, хоча ніби мої успіхи в навчанні й давали на це підстави. Я одержав призначення в Молдавію, працював у Балті й Тирасполі – тодішній столиці, потім повернувся на Україну» [3].

Можливо, від’їзд до провінції врятував юнака від репресій 1934-37-го рр., оскільки чимало людей його кола – викладачів-наставників та письменників-однодумців – потрапили в жорна сталінської системи. Безсумнівно, у Г.Кочура, як одного з кращих студентів професора Миколи Зерова, а також знайомого інших, пізніше заарештованих митців – М.Драй-Хмари, О.Бургардта, П.Филиповича, А.Кримського тощо – залишалося небагато шансів уникнути лабет репресивних органів.

Після кількарічного перебування на маргінесі тогочасних суспільних, політичних і літературних подій, у 1936 р. Г.Кочур переходить на роботу до Вінницького педагогічного інституту. Ці п’ять передвоєнних років були особливо плідними в його життєдіяльності, коли педагогічна праця успішно поєднувалася з перекладацькою та науковою. Він пише дисертацію про творчість бельгійського поета, драматурга і критика Еміля Верґарна. За свідченням сина Кочура Андрія Григоровича, дисертаційний рукопис загубився у вирі воєнного лихоліття.

Молодий перекладач сміливо береться за переклад пушкінського роману у віршах «Євгеній Онєгін», незважаючи на те що над цим твором уже працює його старший і досвідченіший колега – М.Рильський, привітаний радянською владою після виходу компромісної для вчорашнього неокласика збірки «Знак терезів». Без сумніву, Г.Кочур був знайомий з результатами його роботи, що публікувалися в республіканських часописах у форматі широкого відзначення 100-ліття із дня смерті О.Пушкіна та 140-ліття його народження. Однак він не полишав своєї дерзновенної праці-змагання, хоча на той час у літературному загалі домінувала політично культивована ідея про недоцільність перекладу художніх творів з «общепонятного великого и могучего языка» на інші національні мови народів СРСР. (Пригадаймо у цьому зв’язку негативну відповідь буревісника революції Максима Горького на пропозицію перекласти українською його роман «Мати»).

У праці молодого перекладача відбилась концептуальна позиція, яку він виношував і яку ревно сповідував упродовж усього творчого життя: кожна національна література повинна мати кілька варіантів перекладів перлин світової класики. Це є одним із доказів її розвитку та життєздатності. Порівняння перекладів «Євгенія Онєгіна» М.Рильського та Г.Кочура [4, 261-304], написаного у Вінниці, засвідчує творчу спроможність 30-літнього перекладача, котрий своїм оригінальним творінням підтверджував потенційні можливості української мови та літератури в передачі архитвору російського письменства.

Ще однією серйозною працею Г.Кочура вінницького періоду є переклади давньогрецької лірики для «Хрестоматії античної літератури» (1938), редагованої академіком Олександром Білецьким. Красномовним є сам факт залучення молодого перекладача до колективного видання, що виконувалося під патронатом Інституту літератури АН УРСР. Син О.Білецького, Андрій Олександрович, який також працював над цією унікальною книгою, згадує, як на запитання анкети редакційної колегії антології щодо знання іноземних мов провінційний перекладач-початківець скромно відповів: «Читаю французькою, англійською, грецькою, латинською, усіма слов'янськими мовами». Представник відомої наукової родини Білецьких, котрий з дитинства мав змогу отримувати систематичну класичну освіту, зізнався, що така обізнаність Кочура-поліглота вражала, особливо тому, що в тодішніх інститутах народної освіти не тільки не звертали уваги на вивчення іноземних мов, а й навіть ставили питання: «Чи варто широким народним масам узагалі вивчати чужі мови?». А тут – перекладач-поліглот із знанням античних мов!

Звісно, Г.Кочур не міг у той трагічний для національної літератури і культури період розповісти, що заохотили його до перекладацької справи вже репресовані на той час викладачі університету М.Зеров і С.Савченко, котрі ще на початку 1930-х рр. помітили обдарованого студента й залучили до редагованої ними колективної праці над «Антологією французької поезії». Микола Костьович схвально оцінював настійливе прагнення юнака збільшити число мов, якими він володів. Відомо, що в КІНО Г.Кочур, як і інші студенти, вивчав обов’язкову німецьку, факультативно опановував англійську та французьку, а отже, слов’янськими мовами оволодівав самотужки після закінчення курсу в університеті, коли жив у Вінниці.

Чимало зусиль докладав Г.Кочур до розбудови кафедри літератури Вінницького педагогічного інституту. Як викладач і завідувач цього підрозділу, Григорій Порфирович прагнув перенести сюди високий дух науки і творчості, що витав у стінах його Київської альма-матер завдяки відомим вітчизняним ученим, представникам Українського відродження М.Зерову, М.Грунському, М.Калиновичу, С.Савченку, Є.Тимченку, Ф.Якубовському та ін. Пізніше в автобіографічних нотатках він писав, що студентські роки залишили «немало приємних спогадів, але найбільше враження було від лекцій з історії літератури української, що їх читав М.Зеров. Блискучий промовець, поет, критик, перекладач, людина енциклопедичних знань, він був, безперечно, найяскравішою постаттю серед загалом дуже сильного колективу педагогів факультету» [3].

Напевне, у власній педагогічній діяльності молодий викладач хотів бути схожим на свого великого вчителя, тому й ставився до виконання професійних обов’язків дуже відповідально. Підтвердженням цього є спогади колишнього Кочурового студента, професора Болеслава Адамовича Буяльського, на думку якого, з-поміж інших викладачів вінницького філфаку «Кочур вирізнявся ґрунтовністю знань та солідністю викладу. Тримався скромно, непомітно, але незалежно. Лекції читав, немовби роздумуючи вголос і в той же час адресуючи свої міркування студентам, неначе запрошуючи їх до бесіди, виявляючи в такий спосіб повагу до слухачів, підтримуючи в них почуття власної гідності».

Ще один Кочурів вихованець, кореспондент «Робітничої газети» Яків Рекрут згадував, як Григорій Порфирович читав вірші: «Здавалося, не слова, які написав автор, доносив Кочур до наших сердець, а відчиняв перед нами навстіж двері таємного світу душі поета з її болями й радощами. Усі ми, його учні, хотіли навчитися декламувати так, як він це робив. Непомітно для себе ми наслідували навіть його манери».

Спогади студентів Г.Кочура засвідчують, що він вибудовував стосунки з молоддю на принципах партнерської рівності, взаємодії та співробітництва, що не вписувалося в панівну авторитарну освітню парадигму. Молодий учений прагнув запалити вогник дослідницького пошуку в юних серцях. Б.Буяльський розповідав про роботу літературного гуртка, започаткованого на факультеті Григорієм Порфировичем. Гуртківці працювали над поглибленим вивченням вітчизняної та зарубіжної літератури, зацікавлено обговорювали заслухані реферати однокурсників. З числа учасників цього наукового об’єднання згодом виросли кандидат філологічних наук, відомий коцюбинознавець Марія Іванівна Іщук, професор Болеслав Адамович Буяльський, котрий ще в студентські часи отримав від Г.Кочура імпульс на дисертаційне дослідження творчості польської письменниці Марії Конопніцької.

Як бачимо, Г.Кочур мав неабиякі педагогічні здібності, а також високі моральні якості, завдяки яким став улюбленим навчителем майбутніх філологів. Але викладацьку і творчу працю перервала війна. Через хворобу (туберкульоз) Григорія Порфировича не взяли до лав червоної армії. Б.Буяльський згадує, що разом зі студентами їхній викладач брав участь у будівництві оборонних споруд у Вінниці. Проте у зв’язку з швидким просуванням фронту в числі інших співробітників інституту був евакуйований на схід. Відомо, що Григорію Порфировичу з дружиною Іриною Михайлівною Воронович (яка, до речі, народилася в смт Піщанка Вінницької обл.) та двома маленькими дітьми вдалося добратися лише до Полтави, де вони пережили фашистську окупацію, голод, холод та смерть доньки Оксани.

Але ще важчі випробування чекали попереду – невдовзі після визволення міста, 8 жовтня 1943 р., письменника заарештували. Приводом стало те, що його дружина підняла скинуту з німецького літака агітаційну листівку. Судили подружжя Кочурів 11 березня 1944 р. на закритому засіданні трибуналу військ НКВС як військових злочинців. В обвинувальному висновку стверджувалось, нібито вони «підтримували зв'язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких одержували відповідну літературу й розповсюджували її серед своїх знайомих».

І хоча ніяких доказів трибунал не мав, подружжя Кочурів було засуджене до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Письменник відбував покарання на шахтах заполярної Інти, а Ірина Михайлівна – у жіночому таборі в Абезі. Незважаючи на суворий табірний режим, Григорій Порфирович потайки продовжував творчу працю: перекладав і писав власні вірші, занотовуючи їх у «захалявних книжечках».

Закінчення табірного строку в 1953 р. збіглося зі смертю «вождя народів». Проте очікуваного визволення не сталося. Кочури, як політичні ув’язнені, ще 5 років мусили жити в Комі АРСР розконвойованими поселенцями. У 1956 р. Григорій Порфирович почав збирати документи для реабілітації. Він звернувся до свого колишнього студента Я.Рекрута з проханням відшукати викладачів Вінницького педінституту, які погодилися б письмово засвідчити, що він та дружина працювали там перед війною.

Хоча це діялося після XX з'їзду партії, який засудив культ особи Сталіна, та від страху перед репресивною системою звільнилися далеко не всі. Як згадує Я.Рекрут, відгукнулися лише двоє: Мирон Захарович Жук та Марко Емануїлович Сокирянський. Вони обидва висловилися про подружжя Кочурів як про найчесніших, найпорядніших людей. Позитивні відгуки дали також академік О.Білецький, перекладач Є.Дроб'язко та кандидат філологічних наук Ф.Жилко.

Після реабілітації подружжя Кочурів поселилось у прикиївському Ірпені, оскільки вчорашнім політичним в'язням мешкати в столиці було заборонено, отож, вони вибрали місцину ближче до центру культурного життя. Г.Кочур з радістю поринув у вир літературної праці: перекладав поезію та прозу, брав участь у колективному укладанні антологій, працював над підготовкою статей до УРЕ, написав кілька солідних досліджень з теорії та історії перекладу. У 1968 р. його прийнято до Спілки письменників УРСР.

У цей період налагоджується тісний зв'язок Г.Кочура з його колишніми студентами: між Вінницею й Ірпенем вибудовується своєрідний культурологічний канал, що діє аж до смерті майстра. Б.Буяльський розповідав, як Григорій Порфирович продовжував спрямовувати наукові і творчі шукання своїх учнів, уводив їх у коло поетів, перекладачів та інших представників національно свідомої української інтелігенції, котрі гуртувалися навколо Кочурової ірпінської садиби. Недарма мисткиня з діаспори Віра Вовк назвала її своєрідною академією української культури, а художниця Ольга Петрова центром відродження національного слова – духовности. «Сюди потягнулися ті з покоління Б.Антоненка-Давидовича, хто повернувся в часи «відлиги» з таборів. Водночас цей дім став «платонівською академією» для молоді. М.Коцюбинська, Л.Костенко, В.Шевчук, М.Новикова, Л.Череватенко та ще багато інших знаходили тут і знання, і духовну опору. Традиція європеїзації України, розпочата І.Франком, відновилась у скромному ірпінському домі в аурі відроджуваних Кочуром «неокласиків» та в колі однодумців – поетів, перекладачів. Для національного небайдужого загалу він став символом культурологічних можливостей України і тих моральних якостей, яке Святе Письмо пропонує кожній людині, але мало для кого вони досяжні» [9]. «Школу» Кочура пройшли також М.Стріха, С.Тельнюк, Б.Харчук, Ю.Хорунжий та багато інших письменників і перекладачів. Культуролог В.Скуратівський вважає, що «в Кочуровому домі розгорнулася грандіозна стратегія спасіння українського слова, яке опинилося під загрозою тотального знищення. Григорій Порфирович був одним з маршалів тої боротьби».

Професор Б.Буяльський розповідав, як «випадково й несподівано пощастило під час одного з візитів до Григорія Порфировича познайомитися з Дмитром Хомовичем Паламарчуком. Це трапилося саме тоді (усередині 1960-х рр. – прим. О.К.), коли він завершив переклад Шекспірових сонетів і піклувався про публікацію. Пригадується такий епізод.

Дружина Григорія Порфировича – Ірина Михайлівна Воронович, радісно мене зустрівши, передовсім запитала, чи не голодний, і тут же гукнула:

– Грицю, прийшов Болеслав Адамович!

Почувся відгук:

– Чудово! Якраз у ньому маємо потребу!

Увійшовши до його робочої кімнати, ущерть заваленої книгами, рукописами, рецензіями, натикаюсь на допитливий погляд простакуватого незнайомця й чую:

– Ось вам, Дмитре Хомовичу, автор вступної статті».

Виявилося, що Г.Кочур, добре знаючи наукові інтереси свого колишнього студента, на той час уже доцента кафедри російської і зарубіжної літератури Вінницького педагогічного інституту Б.Буяльського, запропонував саме його кандидатуру як автора вступної статті до унікального видання – першої української збірки всіх сонетів В.Шекспіра, перекладених Д.Паламарчуком. Як бачимо, Григорій Порфирович дбав про те, аби його учні, науковці й перекладачі, єдналися у своїй творчій діяльності. Він усвідомлював, що дати глибоку й об’єктивну оцінку незвичайному явищу українського перекладацтва, збірці, що творилася Д.Паламарчуком в умовах 10-річної каторги, зможе дати особистість, вільна від табу офіційної підрадянської критики.

З тих часів зав’язалися творчі контакти вінницького професора Б.Буяльського з перекладачем Д.Паламарчуком, їхня праця над підготовкою видання Шекспірових сонетів, глибокий аналіз авторських варіантів і порівняння з перекладами російських митців та представників української діаспори, зокрема І.Костецького, створених у стилістиці українського бароко (1958). До речі, доля цього митця також пов’язана з нашим краєм: він жив у Вінниці в дитинстві (десь у 1919-1925 рр.), згодом повернувся сюди в 1940 р., звідси під час війни, у 1942 р., був відправлений на примусові роботи до Німеччини.

Паламарчукові переклади «Сонетів Шекспіра» (1966) здобули всесвітнє визнання, доказом чого є лист і подяка англійської королеви Єлизавети ІІ, котра назвала повний переклад усіх 156 сонетів героїчним учинком. Упевнені, що така висока оцінка зросла б ще більше, якби королева дізналася, у яких умовах народжувалися ці переклади!

На початку 1970-х рр. національно свідомий Г.Кочур удруге потрапив під триби тоталітарної машини, його було вигнано зі Спілки письменників і вилучено на довгі роки з літературного процесу. Та все ж, перебуваючи фактично під домашнім арештом, митець без надії на публікацію продовжував працювати наполегливо й невтомно. В одному з листів цього періоду до Б.Буяльського він стримано, без скарг і нарікань на долю, навіть з деякою самоіронією описував своє життя:

«29.09.1981 р. ...Писати, власне, нема чого, – назовні в нас ніби все, як було: Ірина Михайлівна з усіх сил клопочеться по господарству. Я удаю, що з усіх сил працюю. Досі ще не закінчив перекладати Новомеського, дуже важко він мені дається. Також почав писати статті про дві українські «Антігони» – Ніщинського і Бориса Тена. 1983 року «Антігона» Ніщинського матиме вже 100 років. Працюю багато, публікую мало – усе в майбутньому».

За сприяння друзів проскрипційному митцеві вдається видрукувати деякі свої переклади під чужими прізвищами. В одному з листів Кочурової дружини до письменниці Надії Суровцевої читаємо: «15.03.1981. Працюється йому нелегко.

Очевидно, через велику вимогливість до себе. Багато і часто слухає симфонічну й іншу музику по телебаченню та радіо. Я думаю, музика дає йому спочинок і, може, надихає в поетичних справах». Сам Григорій Порфирович, невдоволений своїм трудом, самокритично зізнається: «16.03.[?]. Посувається праця поволеньки. Може, частково й тому, що ставлю собі дуже великі вимоги. А почасти, може, й через те, що частенько відхиляюся чи то збочую: часом на заваді стоять відвідувачі (досить таки численні)» [1].

Наприкінці 80-х у зв'язку із змінами в суспільно-політичному житті тодішнього СРСР змінилося й життя Кочура. Напередодні 80-літнього ювілею (1988 р.) його нарешті поновлено в Спілці письменників. Прийшло й запізніле визнання: 1989 р. він отримав найвищу нагороду перекладачів – премію імені М.Рильського; 1991 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові, а згодом вшановано медаллю НТШ ім.М.Грушевського. У ці роки відбулася ще одна приємна подія – побачила світ перша збірка оригінальних поезій 81-літнього митця – «Інтинський зошит» (1989). Вона мала підзаголовок «Вірші 1945-1958 рр.» Написані в жахливих умовах сталінських таборів, ці поетичні твори відображали складну, поліфонічну гаму почуттів ліричного героя, який, пройшовши через дев’ять кіл пекла, усе ж вірить у торжество людського духу в його одвічному борінні зі світом зла та насилля.

Незважаючи на похилий вік і напружену творчу працю, Кочур виявляє в 90-ті рр. гідну подиву активність у культурному житті: веде перекладацьку студію в Київському будинку літераторів, редагує переклади молодих колег, старається не проминути жодного цікавого культурного заходу. Ось як він розповідає про це в листі до Б.Буяльського:

«25.01.1990. ...У нас у Києві всілякі «сіеkawoztsі». Учора, наприклад, в Інституті літератури італієць Сіктіо українською мовою читав доповідь про біблійні мотиви в «Слові о полку Ігоревім». А потім сходознавець Омелян Пріцак з Гарвардського університету розповідав про Драгоманова. А 30-го виступатиме («Костомаров і Драгоманов») Джордж Грабович – теж з Гарварду. Отже – усе те й цікаво послухати, – це колишня «потойбічна» україністика. А я кручусь, намагаючись не пропустити нічого».

«8.12.1993. ...Склав собі план на майбутнє – що маю написати, що перекласти. Такий план склав собі колись Лев Толстой, до кожного пункту збоку дописуючи: «е.б.ж.» (тобто «если буду жив»). Серед того, що маю зробити, чи не на першому місці стоїть – написати спогади...»

До останніх днів життя Г.Кочур натхненно творив, наближаючи до українського читача здобутки світового письменства. Його титанічний труд тривав майже 70 літ і був оцінений найвищою літературною нагородою нашої країни – Державною премією ім. Тараса Шевченка, на жаль, уже по смерті 15 грудня 1994 р. Та митець заслужив значно більшу нагороду – довічну шану свого народу, бо у важку для нього добу стояв на сторожі рідного слова та вітчизняної літератури.

Сьогодні, у незалежній Україні на часі видання спогадів великого Майстра, мемуарних та епістолярних матеріалів про нього. Потребує глибокого дослідження вінницький період життя Г.Кочура. На жаль, вужчає коло людей, котрі можуть розповісти про його працю у Вінницькому педагогічному інституті, так, у вересні 2009 р. відійшов за життєву межу професор Б.Буяльський. Тим актуальнішою є потреба краєзнавчого дослідження вінницьких сторінок життя великого Українця, про якого Дмитро Павличко сказав: «У нього ми вчились не тільки пізнавати Україну, а й служити їй. Ми вчилися в нього думати й жити за його правилами. Наймолодший за віком неокласик, учень М.Зерова і, мабуть, найстарший шістдесятник, Г.Кочур – незмовкаюче сумління тих, що знали його, сумління тяжкої, але не мертвої доби в житті українського народу» [5].

Література

1. Архів відділу рукописних фондів і текстологій Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України. – Ф. 302. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 6, 8-9.

2. Григорій Кочур : бібліогр. покажч. / уклад. Г.Домбровська, З.Домбровська; наук. ред. Р.Зорівчак. – Л.: ЛНУ ім.І.Франка, 1999. – 256 с.

3. Кочур, Г. З творчої майстерні перекладача: відповіді на запитання анкети / Г.Кочур // Теорія і практика перекладу = Теория и практика перевода : респ. міжвід. наук. зб. / Київ. держ. ун-т ім.Т.Шевченка. – К.: Вища шк., 1992. – С. 169-189.

4. Кочур, Г. Третє відлуння / Г.Кочур. – К.: Рада, 2000. – 551 с.

5. Павличко, Д. У нього ми вчилися пізнавати Україну / Д.Павличко // Літ. Україна. – 2000. – 11 трав. – С. 10.

6. Паламарчук, Д. Промінчик людського тепла / Д.Паламарчук // Літ. Україна. – 1988. – 17 листоп. – С. 6.

7. Петрова, О. Григорій Кочур: діалоги / О.Петрова // Сучасність. – 2002. – № 4. – С. 110-117.


Краєзнавець з Голубечого протоєрей М.І.Яворовський (1842-1919)

Завальнюк К.В.,

кандидат історичних наук, провідний спеціаліст

Державного архіву Вінницької області, член НСЖУ

Стецюк Т.В.,

головний спеціаліст відділу у справах релігій

Вінницької облдержадміністрації, член НСЖУ

Село Голубече, що на Крижопільщині, може по праву пишатися своїми славними земляками. Один із них – Микола Іванович Яворовський – визначний історик-краєзнавець минулого, педагог, священик, журналіст, один із засновників музейної справи на Поділлі. Народився Микола Іванович 1842 року в сім’ї місцевого священика Івана Віссаріоновича Яворовського (1814-1867), предки якого походили з села Пеньківка нинішнього Шаргородського району. Близько 30 років свого життя Іван Віссаріонович прослужив настоятелем парафії в Голубечому, заслуживши добру пам’ять і вдячність мирян. Так, завдяки його зусиллям у селі було відремонтовано стару церкву, яка існувала з 1748 року, а невдовзі невтомний панотець приступає до спорудження нового добротного храму. При підтримці парафіян вдалося зібрати на його будівництво 1200 крб., що на ті часи являло собою чималу суму. Але, на жаль, отцю Івану не довелося дочекатися завершення будівництва цього храму: 27 лютого 1867 року він помирає [5, № 9, с. 340-341].

Духовну естафету батька продовжив син Микола, обравши нелегкий, тернистий шлях цілителя людських душ та сердець. Церковну освіту хлопець здобував спочатку в Подільській духовній семінарії, а потім – у Київській духовній академії, яку закінчив у 1867 році [7, № 2-3, с. 44]. Після цього впродовж 1867-1886 років працює викладачем в Подільській духовній семінарії, а потім – наглядачем Кам’янецького духовного училища (1886-1917 роки) [1, с. 409]. На цих посадах Яворовський зарекомендував себе широко освіченою, лагідною та доброзичливою людиною, з якою було приємно поспілкуватися як викладачам, так і семінаристам. Та найяскравіше розкрилась творча, непересічна натура Миколи Івановича на культурно-громадській ниві. Поряд із Є.Сіцинським, І.Шиповичем, П.Вікулом, М.Яворським, П.Гліщинським він був одним із засновників Комітету для церковно-статистичного та історичного опису Подільської єпархії, реорганізованого в 1903 році у Подільське церковне історико-археологічне товариство. Головою цього товариства, яке координувало усі краєзнавчі дослідження Поділля, було обрано Є.Й.Сіцинського, а товаришем голови та скарбником – М.І.Яворовського. Результати праці краєзнавців знаходили своє втілення у численних експонатах Кам’янець-Подільського Давньосховища (історичного музею), публікаціях документальних матеріалів у «Трудах» товариства (всього вийшло 12 їх випусків), а також в історичних дослідженнях. Чимало таких досліджень друкувалося на сторінках одного з перших подільських часописів – «Подольских епархиальных ведомостей». До речі, одним із редакторів цього часопису впродовж 8 років (1883-1891) був М.І.Яворовський [4]. З числа найзначніших його історико-краєзнавчих праць, що побачили світ на сторінках часопису, потрібно відзначити: «Памятники униатской церковно-литературной деятельности в конце прошлого и начале настоящего столетия» (1869), «Медоварение на Руси и остатки его при церквах Подольской епархии» (1878), «Дом зажиточного Подольского священника и комнатные украшения во вкусе прошлого века» (1880) та ін. [10].

Глибокий знавець історії рідного краю, Яворовський іноді простежує такі деталі побуту та звичаїв наших предків, які й досі можуть викликати велике зацікавлення в сучасних дослідників. Зокрема, в праці «Медоварение на Руси…» автор простежує витоки та поширення цього справді народного промислу, його зв’язок із топонімікою (села Бортники, Бджільна тощо) та релігійною обрядовістю. Для сучасників, поза сумнівом, буде цікаво познайомитися з одним із численних рецептів приготування такого широковживаного обрядового напою, як питний мед. Ось що, зокрема, писав у цьому зв’язку М.Яворовський: «Потрібно взяти одну міру меду і вісім таких же мір свіжої криничної води, розвести ситу в котлі і, поклавши на помірний вогонь, варити до тих пір, доки не почне з’являтися піна, яку потрібно постійно очищувати. Якщо мед готується не для запасу, а для вжитку, то немає потреби багато варити його; навпаки, мед, що призначений для зберігання, потрібно варити до тих пір, доки він не зробиться клейким. Коли зварений мед охолоне до теплоти парного молока, переливають його в чисту бочку і додають до нього дріжджі. Бочку потрібно наливати майже повну і закупорювати її, залишивши в ній лише невелику віддушину. Коли мед зовсім перебродить, то бочку потрібно закупорити повністю, а коли вона почне випускати із себе винний запах, то для зупинення бродіння бочку потрібно перенести в погріб. Для надання меду приємного смаку, опускають в нього, коли він почне бродити, гвоздику та інші прянощі, загорнуті в мішечок» [11, № 15, с. 563].

Окрім зазначених праць, М.І.Яворовський був також автором історико-статистичних описів багатьох подільських міст, містечок та сіл (Бару, Жванця, Панівців, Цвіклівців, Почапинців, Устя та ін.). Значний внесок Миколи Івановича Яворовського і в археографію. Так, на сторінках «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета» (був редактором перших 5-ти томів «Трудов») він надрукував цілий ряд історичних документів (грамота Ягайла на володіння селом Лядовою, універсал Богдана Хмельницького, історико-парафіяльні документи села Голубечого та ін.) [3]. Підсумком творчого життя Миколи Івановича стала узагальнююча праця з історії громадського і церковного життя на Поділлі, видана в Кам’янці-Подільському в 1912 році («История гражданской и церковной жизни Подолии»)[12]. Незважаючи на те, що з часу її появи проминуло майже 98 років, вона і досі є цінним джерелом з історії та етнографії нашого краю.

Вагомий внесок зробив М.І.Яворовський і у становлення та розвиток музейної справи на Поділлі. Зокрема, саме з його ініціативи у Кам’янці-Подільському при Подільському єпархіальному історико-статистичному комітеті було відкрито Давньосховище (саме так тоді називався історичний музей), що складалося з трьох відділів: бібліотеки, архіву і, власне, музею. Про необхідність відкриття цієї установи М.І.Яворовський говорив на зборах членів Комітету 29 жовтня 1889 року.

«Заведывающий делами Комитета Николай Иванович Яворовский, – писав пізніше протоєрей Сіцинський, – предложил устроить Епархиальное церковное Древнехранилище, где бы можно было собрать и сохранить предметы церковной древности и архивные материалы» [2, с. 82].

Пропозиція М.І.Яворовського дістала схвальний відгук колег, які вирішили просити єпископа Подільського і Брацлавського Доната про влаштування Давньосховища при Кам’янецькому кафедральному соборі. Останнє в урочистій обстановці було відкрите 30 січня 1890 р., започаткувавши славні традиції музейництва у Подільському краї.

Із самого початку свого існування фонди Давньосховища поповнювалися здебільшого за рахунок добровільних пожертвувань і дарунків членів Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, учителів, священиків, зрештою, усіх небайдужих до історії рідного краю людей. Природно, що серед числа цих людей і одним із найбільших жертводавців був Микола Іванович Яворовський. Ось далеко неповний перелік подарованих ним Давньосховищу безцінних скарбів духовної культури Поділля: рукописна Мінея святкова; рукописний нотний ірмологій; грамота єпископа Леона Шептицького про заснування церковного братства при храмі і парафії зі статутами або артикулами братськими; «Семя слова Божия на ниве сердец человеческих сеянного» (Почаїв, 1771 р.); «Lwowianin czyli zbior potrzebnych i uzytecznych wiadomosci, wydawany przez Ludwika Zelinskiego» (Львів, 1836, т. ІІІ і ІV); портрет олійними фарбами на полотні колишнього кафедрального кам’янецького протоєрея (з 1795 до 1841 р.) Іоанна Добровольського, знайдений у його онуки Н.Ю.Мартсон в с.Зеленче Кам’янецького повіту; 43 літографовані портрети різних духовних осіб, в т.ч. і подільських архіпастирів (СПб., видавництво Красовського, 1860); дві карти Подільської губернії ручної роботи 1846 і 1862 рр.; поперечне кружало яворового дерева, в якому серцевина темного кольору нагадує правильний чотирикінцевий хрест; літургія Іоанна Златоуста (Почаїв,1765); рукописний грецький номоканон ХVІІІ ст., що належав грецькій церкві м.Могилева на Дністрі; «Киевский синопис или краткое собрание от различных летописцев» (К.,1823); «Витебская Старина» Сапунова (т. 1, 4 і 5, ч. 1); «Литургиарион-Служебник» (Львів, 1702); ікона Богоматері на дзеркальному склі з церкви с. Голубече Ольгопільського повіту; ікона Божої Матері з рельєфними ризами з церкви с.Біляни-Шаргородські Могилівського повіту; протоєрейська грамота колишнього кафедрального протоєрея Михайла Новицького, прикрашена акварельними віньєтками; два дерев’яні хрести з церкви с.Ляшівці Могилівського повіту; мідна іконка Святителя Миколая та плащаниця на білому атласі, звідти ж; зображення (олійними фарбами) св.Амвросія Медіоланського, що колись прикрашало богословський зал старої Подільської семінарії; книга «Starozytne poezye polskie» [9, №11, с. 187-188]; візитка церкви с.Манилівка Проскурівського повіту; зв’язка листів різних осіб до колишнього кафедрального протоєрея С.Гогоцького [8, № 23, с. 389]; шість стародавніх ікон олійними фарбами з с.Біляни Могилівського повіту; вісім польських та російських монет ХVІІ-ХVІІІ ст. [8, № 47, с. 639]; стріла з древком та залізним наконечником [6, с. 9]; дерев’яний семикінцевий хрест (26 і 9,5 см) з церкви с.Ляшковиця Кам’янецького повіту [6, с. 26] тощо.

Про жертовність та щедрість натури М.І.Яворовського, його піклування про долю музейних цінностей свідчать й інші факти. Так, на засіданні Подільського єпархіального історико-статистичного комітету 12 травня 1891 р. Микола Іванович з суми грошей, які йому належали за редагування 4-го випуску «Трудов Комитета», пожертвував 50 крб. на влаштування двох вікон в приміщенні Давньосховища, аби закрити його від середньої частини храму і припинити доступ пилу, що піднімався під час підмітання підлоги в церкві і густо покривав меблі та предмети старовини. Збори подякували М.І.Яворовському за здійснену пожертву, а завідуючому Давньосховищем доручили замовити такі ж вікна, як і з правого боку в прибудованому храмі св. Володимира [8, № 39, с. 548].

Після 1917 року Микола Іванович не працював, проживаючи на невелику пенсію на околиці Кам’янця-Подільського. До того ж давалися взнаки часті хвороби. За кілька днів до смерті він захворів на запалення легенів і 8 грудня 1919 року заснув навіки тихим сном праведника [3]. На жаль, добре ім’я та благородні справи отця Миколи Яворовського і нині невідомі широкому загалу. Потребує подальшої систематизації і вивчення багатюща творча спадщина вченого, а також видання і популяризація його творів. Однак, віриться, що спільними зусиллями усіх небайдужих людей творчий спадок М.І.Яворовського, як і його славних однодумців та колег М.Я.Орловського, Є.Й.Сіцинського і багатьох інших подвижників подільського краєзнавства, зможе увійти у надбання сучасних дослідників історії Подільського краю.

Література

1. Баженов, Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. / Л.В.Баженов. – Кам’янець-Подільський, 1993. – 480 с.

2. Е.С. По поводу учреждаемого в Каменце-Подольском Епархиального церковного Древнехранилища // Подольские епархиальные ведомости (далі –ПЕВ). – 1890. – № 3, ч. неоф. – С. 79-86.

3. Є.С. М.І.Яворовський (Некрольог) // Наш шлях. – 1919. – 19 груд.

4. Завальнюк, К. Краєзнавець із Голубечого / К.Завальнюк // Сільські новини (Крижопіль). – 1997. – 27 серп.

5. Историко-статистическое описание церкви и прихода села Голубечаго Ольгопольского уезда // ПЕВ. – 1872. – № 8, ч. неоф. – С. 286-303; № 9; ч. неоф. – С. 318-346.

6. Музей Подольского Церковного Историко-Археологического Общества. Ч. 2. Опись предметов старины / сост. прот. Е.Сецинский. – Каменец-Подольски

Бойова юність Василя Земляка

Роговий О.І.,

краєзнавець, начальник архівного відділу Липовецької райдержадміністрації,

Голова міжрайонного краєзнавчого товариства «СОБ»,

заступник голови обласної організації Національної спілки краєзнавців України,

член президії Вінницького краєзнавчого товариства «Поділля»,

експерт екологічної асоціації «Зелений світ»

Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само, як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді, як я без тебе ніхто. Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини – той залишається без жодної. Доки є ти – ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке будь-коли сотворяли і обіймали люди.

Василь Земляк

Уродженець Липовецького району, письменник Василь Земляк (по метриці Вацек) став лауреатом Національної Шевченківської премії завдяки тому, що у своїх творах описав пережиті серцем переломні десятиліття страшного ХХ-го віку. Зокрема, враження воєнної пори відбилися у повістях “Гнівний Стратіон” (1960), “Підполковник Шиманський” (1966), “Ніч без милосердя” (1974), кіноповістях “Останній патрон”, “Олесь Чоботар” (у книзі “Чарівний кінь”, 1978), романах “Лебедина зграя” (1971) і “Зелені млини” (1976), сценаріях художніх фільмів, оповіданнях, нарисах.

На жаль, подробиці вогненних років Землякової юності у радянський час не афішувалися. Справа у тому, що “пильні” цензори старалися применшити роль сформованого без “керівної ролі” Комуністичної партії Ружинського партизанського з'єднання (саме там наш земляк командував взводом, а потім – кінним загоном ім.О.Суворова, що діяв на території Вінницької, Житомирської і Київської областей).1

Громи Другої світової війни торкнулися молодого юнака ще взимку 1940-го. Тоді готувався новий радянський наступ у Фінляндії, і Василь виступав від імені комсомольської організації на зборах у сільській школі. 2

До цих пір незрозумілі обставини, чому Василь Сидорович залишився на окупованій німцями території. По закінченню у 1939 році Юзефівської середньої школи він освоїв 2 курси Бердичівського учительського інституту і вступив до Харківського училища Ц.П.Ф. (цивільного повітряного флоту). Та весною 1941-го студент Харківського авіаучилища повернувся у Миколаївку і, маючи призовний вік, чомусь не відступив разом зі своїми однокласниками.

За однією з версій – важку операцію мали робити матері (це вслід за братом повторюють усі біографи письменника). За іншою – «з березня 1941 року вибув із училища по хворобі, де і захопила окупація противника» (з нагородного листа 1944 року). 20 липня 1941-го року німецькі частини зайняли Миколаївку Самгородоцького району, де тоді мешкали Вацеки. У селі поселився комендант Кляуз, який став насаджувати «новий порядок» грабунків, репресій, убивств. Багатьох миколаївчан – вихідців із колишньої Австро-Угорської імперії – записали до «фольксдойчів» з усіма «привілеями». Звичайно, що в таких умовах руху опору великої підтримки не було. Та горіла земля в окупантів під ногами. Народні месники здійснили напад на розквартировану в селі роту вермахту. За період окупації пустили під укіс з найближчої залізничної гілки три ворожі ешелони. Деякі з них – на рахунку створеної у лютому-березні 1942-го групи у складі Вацека, Корнюка, Моркеса, а також партизанського загону «Залізничник» Козятинського р-ну, до якого теж приписують Василя Земляка. 3

Як пізніше згадував брат письменника Ілля: «З перших днів окупації Василя почали переслідувати німецькі власті. Довелося йому, сім‘ї пережити надзвичайно складні ситуації й тривожні випадки. Не раз він стрічався віч-на-віч зі смертю, але умів виходити із надзвичайних перипетій.

Вже восени 1941 року згуртував навколо себе друзів, комсомольський актив із навколишніх сіл (особливо в підпільну роботу вливалася молодь з Юзефо-Миколаївського цукрокомбінату, Йосипівки, Михайлина, Флоріанівки). Допомагали підпільникам і робітники заводу, і місцеві лікарі, й охоронці цукрозаводу, а трохи пізніше до них почали приєднуватися полонені солдати й офіцери Радянської Армії. Працювали підпільники і в поліції, входили в довір'я до німецької влади, шукали доступів до секретних документів. Особливо цінні відомості здобував і своєчасно застерігав підпільників про небезпеку колишній Василів однокласник, який служив у поліції. Це був надзвичайно розумний і рішучий хлопець, котрий неодноразово рятував брата і його товаришів». 4

У розсекречених нині «партизанських архівах» (а це – «перевірені» дані райкомів Комуністичної партії) ми не знайдемо підтвердження титанічних зусиль по формуванню підпілля, і взагалі про Василя Земляка. Це не випадково. Тоді воно було націоналістичним і члени ОУН настійливо проникали у новосформовані органи влади (згадуваний поліцай-інформатор скоріше всього мав такі переконання). Цікаво, що сам Вацек ходив у темно-зеленій німецькій шинелі. 5

На той час Василь Вацек уже воював у складі народних месників сусідньої області. Мова йде про партизанський загін ім. Ружинського району, який уже по війні за величезний масштаб діяльності на межі трьох областей охрестили Ружинським партизанським з'єднанням. На заході сфера його оперування простяглася через Погребище до лінії Козятин-Бердичів, бо слабкий Вінницький підпільний центр не зміг поширити сюди свій вплив. Він був розгромлений влітку 1942-го. Саме з цього часу Василь Земляк і рахував свій партизанський стаж. Про подібний провал пише і дослідник творчості письменника Анатолій Скрипник: «Василь Земляк підтримував зв'язки з угорцями-залізничниками, вони мали перейти до його загону, але насамкінець усе зірвалося, угорців розкрили, вцілів тільки один, він і воював у загоні ім. Суворова. У Козятині працював і менший брат Василя – Ілько, він був у нас спеціаліст по залізниці... Тричі підлітка забирали в неволю до Німеччини, тричі він тікав».6

Відомо, що вже у 18 літ Василь Вацек був у якомусь загоні. Отже, прийом у партизанську сім'ю мав відбутися до кінця квітня 1942-го, бо тоді нашому герою «стукнуло» уже 19. Офіційно ж Земляків партизанський стаж рахувався з травня того року (про що нижче). А до цього можна говорити про національне підпілля, окружний координатор якого «Липовий» саме в той час був схоплений нацистами. «В тому селі, де його зловили німці, він уже заарештований, звернувся до зібраних селян із закликом боротися за державу». До речі, на той час націоналістична група існувала у Юзефівці (Йосипівці), на Юзефо-Миколаївському цукрозаводі. Там же пізніше фіксується і диверсійна група, у складі якої числився Василь Вацек.7

Про назву першого Землякового загону прохопився Олекса Ющенко із Чернігівської Хоружівки – рідного села 3-го Президента України: «Пам'ятаю вечір у Спілці письменників, присвячений 30-й річниці Перемоги... Я прочитав уривок з переданої радіостанцією імені Тараса Шевченка в 1943 році відозви до партизанів і вірша, присвяченого партизанському загону імені Богуна. Місце дії загону в передачі не було вказане.

Ось цей уривок:

«Дорогі брати і сестри!

Здригається земля від важкої ходи війни. Димом і туманом непроглядним закривається обрій України. Та крізь чорні хмари і завіси диму пробивається все з більшою силою і світить чарівним світлом промінь. Сонячний промінь нашої Перемоги.

І сили немає у світі ні в кого.

Щоб у темряві промінь тримать золотий.

Партизани і партизанки! Будьте сміливими і безстрашними в бою з фашистською поганню. І далі не давайте ворогові спокійно дихнути. Вас, як вогню, бояться фашисти і їх прихвосні.

До багатьох прославлених загонів приєдналася й слава загону імені Богуна».

Коли я закінчив читати, до мене підійшов схвильований Василь Сидорович і сказав:

– Так це ж ти читав про наш загін імені Богуна! Він діяв у Вінницькій області. Мене, вісімнадцятирічного, було прийнято у партизанську сім'ю. Потім загін виріс, а з часом йому присвоїли ім'я Суворова.

Можливо, розгадка зміни назви загону (із символу української звитяги Богуна на російського полководця Суворова) є в репліці обласного провідника ОУН на Вінниччині Є.Алетіяно-Попівського про те, що чехи «вислуговувались москалям».9 Хоча, ймовірніше, свою роль зіграли різні обставини, про які поговоримо нижче. У Держархіві Вінницької області проходить підпільно-диверсійна група Юзефо-Миколаївського цукрозаводу, але лише з серпня 1942-го. Носила вона ім'я Суворова, діяла у Погребищенському і Липовецькому районах (керівник Холоша Н.О.).10 Замовчування існування місцевого підпілля до серпня 1942-го могло пояснюватися лише ідеологічними чинниками.

У Київському центральному державному архіві громадських об'єднань (ЦДАГО) мені пощастило натрапити на звіт партизанського загону Самгородоцького району (такий загін на Вінниччині згадували як диверсійну групу). Командиром його числиться Василь Андрійович Меркулов, старший політрук, колишній комісар 19-го мотоциклетного полку 16 механі-зованого корпусу 6-ї армії, оточенець. З серпня 1942-го року влаштувався робітником кінного двору, а потім вагарем Юзефо-Миколаївського цукрозаводу (приблизно тоді ж був розстріляний окружний провідник націоналістів Козятинщини «Липовий»).11

Цей же місяць офіційно названий початком зародження загону, сфера дії якого поширювалася між залізничними станціями Кордишівка та Голендри. Утворила загін молодь Миколаївки і Юзефівки Самгородоцького району. В списках особового складу з того ж таки місяця числиться і Вацек Василь Сидорович. При чому, як сказано у звіті:

«По залученню нових членів загону брав активну участь Вацек і Висоцький».12

Ось найбільші акції з участю нашого земляка:

«В липні 1943-го року на шляху із с.Кордишівки в Юзефівку був убитий начальник Самгородоцької жандармерії жандармський чиновник Ріхтер. В операції брали участь Вацек і Бистріцький.

З жовтня 1943-го року... ст. Кордишівка в 4год.45хв. було спущено під укіс німецький військовий ешелон. Рух на залізниці було зупинено на одну добу... В операції брали участь Меркулов... Вацек...

По завданню командира загону в листопаді 1943-го року члени загону Богачук, Козіюк, Вацек, Гнатовський, Конаршовський роззброїли в с. Михайлин групу поліції, яка евакуювалася із Сумської області. Під час роззброєння поранено одного поліцая. Операцією керував Вацек.

В листопаді 1943-го року із загону виділилися у самостійну групу і перейшли в інший загін наступні товариші: Вацек, Гнатовський, Бистрицький, Конаршевський, Паламарчук».

У звіті загону зазначається, що через Погребищенську підпільну організацію тримався зв'язок із Вінницею, але «після арешту Бердника Петра зв'язок обірвався» (1943р.).13

Із партизанським завданням до Юзефо-Миколаївського заводу прибула зв'язкова Ольга Чубар (родом із Мармуліївки Володарського району Київської області). Їх зустріч на явочній квартирі у лікаря обернулася взаємними почуттями на все життя. Мабуть, після цього невипадково наш земляк став діяти на межі з Київською областю, аж поки остаточно не переніс театр своїх військових дій до сіл Кашперівка, Денгофівка (Денихівка), Стадниця (на межі Тетіївського і Оратівського районів). 14

Анатолій Скрипник з перших вуст передав нам слова командира Ружинського партизанського з’єднання П.О.Шуляка, до якого врешті-решт пристав наш земляк: «Я спитав Пилипа Олександровича, коли до нього приєдналася підпільна група Василя Земляка. Відповів одразу – у травні 1942-го, а проте перевірив, знайшов старенький блокнот, де записано особовий склад загону...

...А починав війну на окупованій території Василь Земляк як один із організаторів підпільної групи, що діяла на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі поблизу Самгородка. Невдовзі комсомольці вирішили перейти до відкритої боротьби, почали шукати загін Пилипа Шуляка. Зробити це було нелегко, партизани блискуче конспірувалися, нікого з них підпільники не знали. Та все ж невеликий загін Василя Земляка натрапив на сліди ружинців, зустрівся з одним із взводів.

– Командир взводу, – згадує Пилип Олександрович, - не зміг розпізнати,що то свої хлопці, налетів на них, розходився, вимагав віддати зброю. Василь... запевнив взводного, що якщо вони зараз же не проведуть його до командира, якому він є найдавнішим і найбільшим другом, то Шуляк їм того ніколи не простить...

З першої ж зустрічі Василь Земляк і Пилип Шуляк швидко порозумілися між собою. Василь Сидорович став командиром окремого взводу-загону. Він сказав мені тоді, – розповідає Пилип Олександрович, – що хотів би назвати взвод іменем видатного полководця. Я не заперечував...».15

Контакти з П.О. Шуляком могли започаткуватися через оточення Івана Йосиповича Моркеса (з 1917-го року мешкав у тій ж Миколаївці Самгородоцького району, як і Вацеки). Один із родичів – завідуючий аптекою с.Турбова Липовецького району Володимир Адольфович Моркес – був німцями розстріляний разом із сім'єю.16 Нічого не залишалося, як мстити. У звіті Ружинського з'єднання за І.Й.Моркесом та його побратимами фіксується розстріл 3-х поліцаїв у сусідньому с.Михайлині (21 серпня 1942 року) і нальоти на Юзефівський завод (травень, липень 1943-го). До речі, напарником Василя Земляка під час сутички з Ріхтером був Микола Бистріцький – боєць взводу Моркеса. 17

Хоча В.С. Вацек вважався членом партизанського загону їм. Ружинського району з травня 1942 року, та його участь у бойових акціях фіксується там лише з літа 1943-го (при чому все частіше із передостанньою буквою «и» у прізвищі.) Зокрема, читаємо: «Груповим вогнем взводу Вацика знищено 2 літаки: 13 липня 1943-го року між с. Миколаївка-Флоріанівка, 10 листопада 1943-го року між с.Юнашки-Княжики Погребищенського району». 18

В архівах Ружинського партизанського з'єднання ім'я Вацека (Вацика) вперше вагомо зафіксовано 17 травня (описка – точніше 17 липня) 1943 року у зв'язку з убивством Самгородоцького жандарма Ріхтера (хоча, як ми вже бачили, воно фігурує також у звіті В.А. Меркулова). Мало хто знає, що В. Земляк особисто розстріляв і двох комендантів Дзюнькова Погребищенського району: Ковальського (15 липня) і Янца (20 жовтня 1943р.). 19

Початком системних згадок про земляковий загін у документах Ружинського з'єднання слід вважати 5 серпня 1943 року, коли взвод Є.І.Семенюка при підтримці взводу Вацика зробив наліт на станцію Кашперівка. Через 8 днів о 10-й годині вечора між станціями Оратів і Монастирище підірвали ворожий ешелон і знищили 153 окупанти. Серед активних учасників першим називається взвод Вацика. «Тут був страшний суд» – писав пізніше очевидець. 20

Особливо велику операцію провернули у с. Павлівка Оратівського району 3 вересня (в іншому місці названо 10 серпня) 1943 року, коли партизани своїм вогнем заставили ворога залишити багатий трофей – 8 (за іншими даними 10) справних автомобілів. Вони були збережені до приходу Червоної Армії. 21

З листопада 1943-го (коли згідно звіту В.А.Меркулова В.С.Вацек з товаришами «перейшов до іншого загону») літописці Ружинського партизанського з'єднання уже частіше згадують про сміливі акції його зводу – загону, де одночасно фігурують вірна і викривлена форми чеського прізвища нашого героя:

«9/ХІ – 1943року. Взвод Вацика був розміщений між трьома заводами: Кашпіровським, Стадницьким і Денготівським. Завданням було зберегти заводи в цілості. Цього дня розвідка доповіла, що в Стадниці у спиртозаводі стоять два бронеавтомобілі невідомо з якою метою. Німці п'яні, без свідомості, лазять по заводу. Взвод здійснив наліт, п'яних фріців було знищено, два бронеавтомобілі відбили з озброєнням. В операції відзначилися: Вацик, Іонін, Григорян, Зібрівський, Пономаренко і Бабкін.

23/ХІ – 1943 року. Взвод Моркеса роздавав склади з хлібом у с. Дзюньків Погребищенського району, у той час з'явився автобус з німцями, які їхали на фронт. Взвод зав'язав бій. Взвод Вацика знаходився у сусідньому селі і напав з тилу. Бій був короткий, було знищено автобус і 14 льотчиків, які їхали на Білу Церкву. В бою відзначилися: Вацик, Моркес, Папкін, Пономаренко, Зібровський, Іонін, Бистріцький, Слободянюк О. та ін.

30/ХІІ – 1943 року. Взвод Семенюка і Вацика патрулювали Денгохівський цукровий завод. У заводі з'явилися автомобілі з мінерами, які хотіли підірвати завод. Партизани їх відігнали і переслідували німців до с. Торосова Артівського району, де догнали німців і знищили 9 чол., а інші повтікали. В цій операції відзначились: Семенюк, Вацик, Григорян, Литвин, Бабкін та ін.

31/XII – 1943 року. Взвод Семенюка спостерігав за збереженням Кашпіровського цукрового заводу...

При підтримці взводу Вацека було скоєно наліт на містечко Тетієв, куди тікали німці. У районі налякані німці та поліція рахували, що це війська Червоної Армії і почали масово здаватися в полон, а у втікачів партизани стріляли. Тут було захоплено 8 автомобілів з мінами, які направлялися у Денгохівський цукровий завод для підриву. Було вбито 96 німців, взято в полон – 22, спіймано повністю поліцію району з її начальником і здано контррозвідці Червоної Армії по її приходу. Заводи Кашпіровський і Денгохівський залишилися неушкодженими. У цих боях відзначилися: Вацек, Семенюк, Литвин, Іонін, Пономаренко, Зібровський, Козлюк, Холоша, Григорян та ін».

У нагородному листі взводу приписується підрив 15 військових ешелонів. Там же дається їх перелік: 20.ІХ.1942 (паровоз і 14 цистерн з бензином), 27.X.1942, 26.Х. 1943 (два паровози), 5.ХІ.1943, 27.VI. 27.VIII. 1942, 18.Х.1942, 1.1.1943, 12.VIII.1943, 15.VIII.1943, 9.Х.1943 (2 паровози), 10.Х.943, 16.XI.1943 – “всього знищено 15 паровозів, 133 вагони, з них 14 цистерн з горючим. При цьому було знищено 9 танків типу “Тигр” при аваріях”. 23

Частково це було зроблено спільно із загоном Юзефо-Миколаївського цукрового заводу, про що визнається у звіті Ружинського з’єднання: “Взвод Вацека пустив під укіс 10 ешелонів, 72 вагони з живою силою і технікою ворога, за цей час відзначилися: Вацек, Зібровський, Григорян, Слободянюк і Янковський.

Підривна група Вацика і Меркулова пустила під укіс 5 паровозів, 54 вагони, на яких знищено 9 танків “Тигр” і 14 цистерн з бензином”. 24

(Повністю збережено орфографію документів, де одночасно трапляється написання як “Вацек”, так і “Вацик”).

За такі подвиги треба було представляти до звання Героя Радянського Союзу! Василь Земляк виявився єдиним бійцем Ружинського з’єднання, якого Пилип Шуляк подав відразу на три нагороди: Ордена Червоної Зірки, Ордена Вітчизняної війни II ст. і Медалі “Партизан Великої Вітчизняної війни” І ст. Командир 5-го взводу 1-го партизанського загону ім. Ружинського району характеризувався як “вірний патріот Радянської Вітчизни умілий і безстрашний керівник свого взводу”, який “своїм прикладом звав на нові подвиги товаришів”. 25

Та коли “пильні” спеціальні органи поставили під сумнів партизанські подвиги без “керівної ролі партії”, стало не до нагород. Всі, хто побував на окупованій території. вважалися ненадійними. І наступив довгий період замовчування...

Незважаючи на явну офіційну недооціненість народного подвигу, сам начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач у своїх мемуарах «Наш позивний – Свобода» поставив наших месників-земляків на чільне місце:

«В дні битви за Дніпро і Київ активно діяли всі загони Правобережжя. У південних районах Житомирщини сміливо нападав на ворожі комунікації невеликий загін кіннотників імені О.Суворова комсомольця Василя Сидоровича Земляка (Вацика) із з'єднання Пилипа Шуляка». 26

А наш герой замість очікуваних нагород заліковував свої рани. Його дружина Ольга Земляк-Чубар згадувала:

«Кінний взвод імені О. Суворова, яким командував Василь Земляк, багато операцій здійснив у Погребищенському, Козятинському, Володарському районах. Влітку 1942-го Василя вперше було поранено, – про це він написав у кіноповісті «Останній патрон». Куля пробила ногу, але кістку не зачепила, то він швидко піднявся, знову взяв зброю до рук.

Часом ми зупинялися в селі Борщагівці, в сім'ях братів Івана, Павла й Антона Пономаренків (як родину Кайдашенків, Василь згодом описав їх у повісті «Ніч без милосердя»). Поблизу цього села провів наш загін кілька боїв уже напередодні визволення, в останні дні грудня 1943 року. Тут Василя було поранено вдруге, і знову в ногу. Цього разу куля розбила кістку, рану вчасно не дезінфекували (не було медикаментів), і коли Радянська Армія визволила Погребище, Василя поклали до шпиталю. Хотіли відправити на лікування десь далеко в тил, але він навідріз відмовлявся. Доглядала я його разом з моєю мамою Нонною Михайлівною ще місяць у Володарській лікарні, а там поїхали додому в Мармуліївку... Не покинув Василь милиць, а вже нова хвороба підкосила – тиф. Пережили ми й цю біду. А потім подалися до Василевих батьків у Миколаївку». 27

З усіх представлених нагород Василь Сидорович, як і більшість його побратимів, отримав лише партизанську медаль. Деякий час майбутній письменник працював головою райплану Козятинського райвиконкому, з червня 1944-го –керівником відділення радгоспу, аж поки не пов'язав дальшого життя з журналістикою.

Війна дала майбутньому письменнику дружину, творчий псевдонім і натхнення на все життя.

Герой однієї з повістей Василя Земляка «Гнівний Стратіон» нікому не каже своє справжнє прізвище, бо «в Пилипа Шуляка розстріляно 40 чол. родичів тільки тому, що він був надто необережний». 28 Через багато років П.О.Шуляк згадував: «Обережний, мудрий був Василь. Він і псевдонім придумав собі відразу, щоб родичі в Миколаївці не постраждали од німців.» 29 Так з'явився Василь Земляк, який під цим псевдонімом увійде в українську літературу як лауреат Національної Шевченківської премії.

Війна змінила прізвище і національність. У партизанських документах Василя Сидоровича навпроти графи про постійне місце проживання та утриманців стояло: «мати Катерина Олександрівна Вацик (прізвище наведено блякло – О.Р.), с.Миколаївка Самгородоцького району Вінницької області». Мати походила з українського села Конюшівка на Липовеччині, а ось національність батька була вже небезпечною. Справа в тому, що після визволення 64 записаних «фольксдойчами» родин миколаївських чехів в товарняках виселили до Сибіру. Коли в списках загону В.А.Меркулова 23-м значився «Вацек Василь Сидорович... чех...», то в списках особового складу Ружинського загону російською мовою вписаний за № 169: «Вацык Василий Сидорович... украинец...». 30 Правда, у звіті П.О.Шуляка трапляється як Вацек, так і Вацик, але у всіх післявоєнних довідниках за письменником закріпилася друга, викривлена форма.

Бойова юність ще багато десятиліть по війні відчувалася у пронизливих військово-патріотичних творах Василя Сидоровича. Але це – тема іншого великого дослідження. 31

Література

1. Письменники України у Великій Вітчизняній війні. – К., 1980. – С. 128.

2. Вацик, І.Так ми виростали // Заповіт любові : зб. про В.Земляка. – К., 1983. – С. 456.

3. Слабошпицький, М. Дорога до «Лебединої зграї» // Укр. мова і л-ра в шк. – 1992. – № 1. – С. 79-89.

4. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 130. – Оп. І. – Спр. 683. – Арк. 13.

5. Тут і далі архівні документи, що стосуються Василя Земляка, публікуються вперше. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Р. – 4422. – Оп. 1 – Спр. 30. – Арк. 15.; Пайовик Л. Прадідів розчищені джерела / Л.Пайовик. – Вінниця, 2004. – С. 27.

6. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 462.

7. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 352.

8. Алетіяно-Попівський, Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках. – Лондон., 1980. – С.68.

9. Ющенко, О. Ірпінські вечори // Заповіт любові. – К., 1983. – С.392.

10. Алетіяно-Попівський, Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках. – Лондон, 1980. – С.48.

11. ДАВО. – Ф.П –425, Оп. 2. – Спр. 6. – Арк. 47.

12. ЦДАГО України.– Ф. 130. – Оп. 1.– Спр. 359. – Арк. 1.

13. ЦДАГО України. –Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 11.

14. ЦДАГО України. –Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 2-4.

15. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 462-463.

16. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 350.

17. Токова, Н.П. Турбів: сторінки історії / Н.П. Токова.– Вінниця: Консоль, 2009. – 180 с.: іл.

18. ЦДАГО України. – Ф. 130,– Оп. 1.– Спр. 683. –Арк.113.

19. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 683. – Арк. 13/зв.

20. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 27.

21. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 14.

22. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 18, 25.

23. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 23, 24.

24. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 683. – Арк. 13/зв.

25. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 25.

26. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп.1.– Спр. 683. – Арк. 13-14/ зв.

27. Строкач, Т.А. Наш позивний – Свобода. – К., 1966. – С. 462.

28. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 464.

29. Земляк, В. Гнівний Стратіон // Земляк, В. Твори: в 4 т. – К., 1983. – Т. 2. – С. 33.

30. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К, 1983. – С. 350.

31. ЦДАГО України. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 1/зв.; Спр. 682. – Арк. 11; Спр. 130. – Арк. 13, 14.

32. Лановик, Л. Прадідів розчищені джерела. Вінниця, 2004. – С. 27.

33. Роговий, О. Військова епопея Василя Земляка // Нове життя. – 1998. – 28, 30 трав.


Ігнацій Падеревський. Громадянин. Митець. Патріот

Марчук Т.О.,

провідний бібліотекар відділу літератури та інформації

з питань мистецтв Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Французький поет і мислитель П.Валері, досліджуючи життя і творчість генія універсалізму Леонардо да Вінчі, стверджував: «…усі розуми, які служили матеріалом для цілих поколінь дослідників і полемістів, чиї дітища століттями живили людську думку, були більш-менш універсальними». А Ян Парандовський – польський письменник, дослідник творчості Франческа Петрарки – «першого з великих людей, яких Ренесанс охарактеризував універсальними», – робить висновок, що універсал – це «ідеал всебічності і повноти людської особистості в її здібностях, прагненнях і звершеннях». Прикладаючи ці два вислови, а також словникові тлумачення терміну «універсальний», доходимо висновку, що універсал як культурно-історичне явище – це особистість, яка через активне всебічне засвоєння цілісної людської культури і багатогранність життєдіяльної функції досягає значних творчих результатів, що сприяють поступальному духовному розвитку народу і епохи.

До когорти «універсалів» можна віднести і Ігнація Падеревського, який поєднував у собі таланти піаніста-віртуоза, композитора, педагога, літератора, науковця, державного та громадського діяча, неперевершеного оратора, мецената. Людина-легенда, патріот, гуманіст, довге яскраве життя якого стало прикладом самовідданого служіння народу і високому мистецтву.

Спираючись на дані простого переліку тих видів діяльності, у яких Падеревський невтомно реалізовував себе протягом усього життя, постають питання, як формувалася особистість Падеревського на рухливому соціально-історичному фоні, як реалізовував він себе на ниві музичного мистецтва, як і коли бажання безкорисно служити найбільш моральній категорії людського суспільства – народові – переросло у цілеспрямовану політичну діяльність. Відповісти на ці запитання допоможуть факти з життя митця.

Народився Ігнацій Ян Падеревський 6(18) листопада 1860 р. у Курилівці, Подільському маєтку багатих польських поміщиків Івановських, керуючим у яких служив його батько – Ян Падеревський.

Ігнацій Падеревський як представник глибоко патріотичної родини, визріванню ранніх демократичних нахилів зобов’язаний своїм предкам. Його дід, свого часу, за вільнодумство був засланий царським урядом до Сибіру, де і народилася мати Ігнація – Поліксена, з роду Новіцьких. Батько приймав дієву участь у визвольній боротьбі і саме за переховування зброї для польських повстанців у 1863 р. його було заарештовано, і малолітній Ігнацій разом із сестрою протягом року виховувалися у тітки (адже мати майбутнього композитора і піаніста померла невдовзі після його народження, похована на куриливецькому цвинтарі).

Музичні здібності Ігнація проявились досить рано. У три роки він підбирав по слуху знайомі мелодії на фортепіано, в чотири – навчався у приватних учителів, а в 12 років виступав з концертами у Хмільнику, Вінниці, демонструючи блискучу техніку і музичність. Повторюючи моцартовські прийоми, юний музикант грав на фортепіано при закритій рушником клавіатурі.

У 1872 році Падеревський побував у Києві. Відвідав там кілька оперних вистав, познайомився з відомим композитором В.Зарембою. Вражений грою юного піаніста, В. Заремба присвятив йому збірник фортепіанних творів, назвавши його «Малий Падеревський».

Талант і працездатність юного музиканта допомогли йому у 1872-1878 рр. навчатися на фортепіанному відділі Варшавського музичного інституту. Саме у ці роки стався конфлікт студента Ігнація Падеревського з директором учбового закладу, який примушував студентів грати в інститутському оркестрі і вважав, що, крім головного інструмента, кожен учень повинен володіти навиками гри на інших. Такі вимоги викликали супротив молодого шляхтича, який навідсіч відмовився грати в оркестрі. Побачивши у такій відмові прояв бунту, директор відрахував Падеревського з учбового закладу. Лише заступництво викладачів за свого улюбленого учня повернуло Ігнація у ряди студентів.

Після отримання музичної освіти у 1878 р. здібного юнака залишили в інституті викладачем по класу фортепіано. З 1880 р. І.Падеревський вивчав інструментовку і композицію у Берліні (там йому пощастило познайомитися з Р.Штраусом, А.Рубінштейном, П.Сарасате), з1884 р. – продовжував навчання у Відні, у 25 років отримав посаду професора-викладача фортепіано у Страсбурзі. 

Музична кар'єра І.Падеревського розпочалася у 1885 р. й відразу ж захопила шанувальників фортепіанного мистецтва. Після артистичних дебютів у Відні (1887), Парижі (1889), Лондоні (1890) і Нью-Йорку (1891) ім’я Падеревського ставилося нарівні з ім’ям Ф.Ліста – обох називали найбільшими піаністами світу. Творчий облік його як виконавця характеризувався блискучою майстерністю, яка проявлялася в усіх видах піаністичної техніки, величезним емоційним діапазоном і тією глибиною співучості звуку, яка дозволила критику і есеїсту Л.Ратинсбонну назвати його “воскреслим Шопеном”.

Яскравий, зовнішньо-гіпнотичний облік маестро, його поведінка викликали захоплення і любов у публіки. Довге руде волосся, аристократичність, невимушеність, елегантність, витонченість манер, чарівна посмішка та особлива привабливість справляли на сучасників враження «надзвичайної сонячності». За усієї серйозності мистецької праці, відзначався він і надзвичайною життєрадісністю, був наділений тонким почуттям гумору, на виступах міг залюбки пожартувати.

Але дуже не легко далося Падеревському всесвітнє визнання “найпрекраснішого піаніста з часів Ліста”. Скільки наклепницьких випадів заздрісників, брутальностей музичних критиків, які не хотіли миритися з раптовим визнанням Падеревського, довелося йому пережити! Музична критика Європи закидала йому надмірність емоційних спалахів у виконанні творів, а лондонські музикознавці охрестили “ковалем фортеп'яно”...Та й приватне життя музиканта склалося не так, як хотілося. Рання смерть дружини, що померла двадцятирічною, невиліковна хвороба сина, зрештою нерозділена любов до княгині Бранкован боляче позначилися не тільки на його творчості... Але маестро витримав усі удари долі…

Окрім активної концертної діяльності, суттєвим внеском у скарбницю світового музичного мистецтва є його композиторська діяльність. У музичній спадщині Падеревського – композитора – опера „Манру”, написана за мотивами повісті видатного польського письменника Ю.Крашевського «Хата за селом», який гостро засудив кріпацтво, утверджував гуманістичні ідеї; симфонія сі мінор “Полонія», сонати для скрипки з фортепіано, концерт для фортепіано з оркестром, пісні на слова А.Міцкевича, К.Мендеса та А.Асника.

Однак основу творчості І. Падеревського як композитора складають твори для фортепіано. Кращі з них – «Польські танці», «Гуморески», Менует соль мажор, Польська фантазія для фортепіано з оркестром. Більшість фортепіанних п'єс – яскраві зразки його «співучої» виконавської манери, тканина яких рясно інкрустована інтонаціями, ритмами Польщі, в них ясно відчувається національний дух країни.

Як кожен свідомий поляк Падеревський мріяв бачити свою Батьківщину вільною і незалежною. Дружні стосунки з провідними державними діячами Європи і Америки зумовили його шлях до більш, ніж 50-річної діяльності на політичній арені. Міжнародна слава Падеревського-піаніста заставила широку громадськість прислухатися до промов Падеревського- політика.

На початковому етапі Першої світової війни, у березні 1915 р., разом з Г.Сенкевичем, І.Я.Падеревський очолив Генеральний комітет допомоги жертвам війни в Польщі і особисто лобіював створення аналогічних комітетів у Франції та Англії.

Слід віддати належне енергії, разом з тим, політичній інтуїції невтомного І.Я.Падеревського: у травні 1915 року, перебуваючи у США, він налагоджує тісні стосунки-контакти з колом впливових американських губернаторів, веде інтенсивне листування з відомими європейськими політиками країн, що входили до блоку Антанти, знаходить прихильність і підтримку у тодішнього президента США В.Вільсона. Проблема, якою опікується відомий політик-митець, все та ж – державна незалежність Польщі.

Ораторські здібності та яскрава харизма дозволили Падеревському переконати президента В.Вільсона оголосити однією з умов Версальського миру відновлення Польщі. 11 листопада 1918 року у Договорі про завершення першої світової війни пунктом № 13 став пункт, яким затверджено незалежну і цілісну Польщу.

У грудні 1918 р. І.Падеревський із тріумфом повертається на Батьківщину. З січня 1919 року він стає першим прем’єр-міністром і одночасно міністром закордонних справ Польської держави. Пробувши рік у владі, Падеревський на деякий час відходить від політики, і врешті приймає рішення до концертної діяльності.

Від 1921 р. музикант знову чарує своїм мистецтвом слухачів Європи, США, Канади. Широке коло шанувальників здобув і в екзотичних віддалених куточках світу: Південній Африці, Австралії та Новій Зеландії, на Кубі і в Південній Америці.

Тріумфальним успіхом та широким розголосом у пресі, яка називала його «сучасним королем піанізму», супроводжувалися концерти польського музиканта у Києві, Львові. Але, незважаючи на широку географію гастрольних подорожей, перебуваючи у різних країнах, найкращим місцем на землі , зі слів нащадка роду Падеревських Евеліни Боровецької, Ігнацій Ян Падеревський вважав Поділля.

Падеревський, один з найбагатших і найбільш високооплачуваних музикантів світу, був відомим меценатом. Із надзвичайною щедрістю він підтримував усі громадські організації польських патріотів, заснував фонд його імені для підтримки молодих польських композиторів у Америці. На кошти митця було споруджено чимало пам'ятників видатним діячам світової культури; І. Падеревський був одним із фундаторів пам'ятника-меморіалу Грюнвальдській битві у Кракові , фінансував видавничу справу, а також будівництво санаторіїв, концертних залів тощо.

Митець написав і цілий ряд музикознавчих праць, крім того його перу належать передмови до книг Ч.Келлога «Jadwiga Polands Great Queen» (Нью-Йорк, 1931) і до французького видання листів Шопена в опрацюванні Г.Опєнського «Lettres de Chopin» (Париж, 1933). У ті ж роки диктував свої спогади, які охоплювали період до Першої світової війни і вийшли під назвою «Мемуари Падеревського» (Лондон, 1939).

Безпрецедентним для того часу було упорядкування і видання у 27-и томах творів польського класика Ф. Шопена, фанатичне захоплення яким проявлялося у Ігнація Падеревського, насамперед, у неповторному виконанні його музики.

З великою приємністю хочу додати, що фонди «Тімірязєвки» мають це рідкісне цінне видання. Є в її фондах і ряд звукозаписів, які донесли до нас найкращі зразки унікального мистецтва І. Падеревського: музичні твори Ф.Шопена у виконанні талановитого співвітчизника і творів І. Падеревського у виконанні С. Рахманінова.

Бурхлива творча енергія не покидала митця і в останні роки його життя. У 1936 р. маестро Падеревський зіграв роль самого себе у кінострічці угорського кінорежисера Л.Мендеса «Місячна соната», яка увіковічила для нащадків постать та майстерність великого музиканта.

З вибухом Другої світової війни Падеревський очолив Національну раду Польської Республіки, а його швейцарська садиба стала важливим центром діяльності польської політичної еміграції.

У 1940 р., попри проблеми зі здоров'ям і похилий вік, відданий патріот Падеревський виїхав до США, де його діяльність була спрямована на боротьбу за незалежність своєї країни.Але стан здоров'я митця-політика різко погіршився і у червні 1941 р. у Нью-Йорку, І. Падеревський помер.

Ігнацій Ян Падеревський – постать цікава і багатогранна. Її подальше вивчення вимагає глибокого аналізу польських, українських, російських, англійських, американських, німецьких, французьких джерел. Це дало б можливість у більшій мірі збагнути велич і значимість цієї непересічної людини, яка розпочала своє життя на українському Поділлі. Таке унікальне поєднання в одній шляхетній душі рис політика, патріота, митця могла виплекати саме ця земля.

Література

1. Бортняк, А. Славетний земляк із Поділля / А.Бортняк // Вінниччина. – 2000. – 17 листоп.

2. Верещагіна, О.Є. Подолянин І.Я.Падеревський / О.Є.Верещагіна // Наукові записки ВДПУ ім.М.Коцюбинського. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 99-104.

3. Грабовський, В. А світ цей музикою зветься / В.Грабовський // Уряд. кур’єр. – 2002. – 15 черв.

4. Гребельський, С. Курилівка – колиска знаменитого піаніста / С.Гребельський // Вінниччина. – 1996. – 12 груд.

5. Зубачевский, В.А. Геополитические планы Германии, Польши… / В.А.Зубачевский // Славяноведение. – 1999. – № 4. – С. 41-49.

6. Історичні постатті Хмільника. Падеревський // Життєві обрії. – 2002. – 3 серп.

7. Краткая история Польши. – М.: Политиздат, 1983. – 446 с. – Із змісту: [Про Падеревського]. – С. 232, 246, 252, 289, 310, 323.

8. Сітенко, Т. Польські піаністи в концертному житті Києва / Т.Сітенко // Сучасність. – 2006. – № 4. – С. 145-153.


Берегиня української літератури

До 80-річчя від дня народження Михайлини Хомівни Коцюбинської*

Кравченко Л.В.,

науковий співробітник Вінницького літературно-

меморіального музею Михайла Коцюбинського

Важко переоцінити значення, яке мають для нас у суспільстві спадкоємці великих імен, ті, що залишаються всупереч усьому вірними своєму імені…

Михайлинина культура і справжність були незримо присутні біля нас, як камертон.

Небога “Сонцепоклонника”, вона своєю працею, своєю присутністю в українській культурі творить підсоння, в якому виростає щось путнє.

Євген Сверстюк

Коцюбинська Михайлина Хомівна – племінниця М.М.Коцюбинського, літературознавець, критик, перекладач.

Дитинство і рання юність її минали в атмосфері специфічній – в атмосфері літературно-меморіальних музеїв Михайла Коцюбинського, перші три роки життя – у Вінниці, далі – у Чернігові. “Коли заходжу до невеличкого подвір’я Вінницького музею – все якесь несучасне, – згадує Михайлина Хомівна, – все “з минулого століття”, мовби незахищене від наступу великого міста, що кільцем оточило його (а якщо й захищене, то щитом культури і пам’яті людської), – мене завжди огортає тепла хвиля. Адже це та точка на земній кулі, яка є моєю малою вітчизною – саме тут я вперше побачила світ. Надто не довго прожила я на цьому подвір’ї, щоб пам’ятати щось чітко й свідомо. Хіба що в підсвідомості живуть якісь не окреслені розмиті образи – стара комора, лавочка під липами, груші-глеки, пісня “Ой, ти дубе, дубе”, якої співала мені няня Ганя… Все тоді було велике й загадкове”.

Народилася Михайлина Хомівна Коцюбинська 18 грудня 1931 р. у цьому будиночку і, навіть, у тій самій кімнатці, що й її дядько – Михайло Коцюбинський. І назвали її на честь його. П.Г.Тичина привітав батьків із народженням доньки телеграмою: “Михайлина своє знає, кріпне і росте”.

Мати, Катерина Яківна Бедризова, кримська вірменка за походженням, росіянка за мовою і освітою, пов’язавши свою долю з батьком – Хомою Михайловичем Коцюбинським (вони зустрілися на початку 20-х рр. у Києві, в дитячому будинку на Куренівці, де батько був директором, а мати – вихователькою), а відтак, з іменем Коцюбинського, почала активно українізуватися. Прилучалася до української культури, створюючи разом із батьком відкритий його зусиллями 1927 р. у Вінницькому будинку, де народився і провів юнацькі роки письменник, літературно-меморіальний музей, перший в Україні.

Батько – Хома Михайлович Коцюбинський, брат письменника, молодший від нього на 7 р., не мав ґрунтовної вищої освіти – закінчив у Москві Народний університет Шанявського. До революції працював акцизним чиновником, досить довго жив у Петербурзі, був членом українського братства, очолював Товариство народної тверезості. Людина практична і напрочуд енергійна, з природним розумом, що компенсувало брак систематичної освіти, талановитий господарник, він кожну справу, за яку брався, доводив до пуття. Тож не дивно, що заслугою саме Хоми Михайловича було створення музеїв старшого брата у Вінниці і Чернігові.

1935 р. батьків було відлучено від виплеканого ним Вінницького музею і переведено до Чернігова – створювати у занедбаній чернігівській садибі Коцюбинського новий, аналогічний музей.

Щасливо й наповнено минали дитячі роки Михайлини Хомівни – серед цікавих людей, які приходили в музей, у розкішному садку, де все буяло, квітло й росло, серед книжок, від яких її неможливо було відірвати. Така прекрасна атмосфера сприяла всебічному розвитку маленької Михайлинки, яка вже у восьмирічному віці частенько заглядала в енциклопедії, намагаючись знайти відповідь на питання, що її особливо цікавили, вивчала французьку мову. Набуте у дитинстві чуття мови допомогло згодом Михайлині Хомівні у перекладацькій діяльності.

А далі – війна. Завдяки старанням батька, вдалося вивезти в евакуацію (столиця Башкирії Уфа) практично усі експонати музею.

Перший в евакуації рік був дуже тяжким і голодним. Відчуття відірваності від рідної землі, цілковитої невпевненості, перспектив гнітило і об’єднувало всіх земляків, які приходили “на печену картоплю” – так називалися посиденьки, що регулярно відбувалися у Коцюбинських першої башкирської зими в товаристві професора С.І.Маслова, письменників Ю.Яновського, П.Тичини, М.Рильського, Л.Смілянського.

Перші шкільні враження були невеселі – холодні класи, радість від шматка чорного хліба, який давали на сніданок. Та на все життя зберегла Михайлина Коцюбинська теплі спогади про свою першу вчительку в Уфі – Євстолію Лаврентіївну Перескокову.

Повернулися із евакуації до Чернігова влітку 1944 р. Будинок музею вцілів, але був у жалюгідному стані, садок заріс бур’яном. Батько тяжко переживав усе це. Кидався щось ремонтувати, щось копати, садити, та сили вже були не ті (за плечима 74 роки), до того ж десь по дорозі додому загубився вагон з експонатами. Хома Михайлович захворів – мікроінсульт. Якби вагон не віднайшовся (а це сталося десь через місяць), мабуть, родина вже тоді попрощалася б з ним. Та він прожив іще 12 років. Музей було відновлено, знову забуяв красою садок.

Повернувшись із евакуації, Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжила навчання в одній із чернігівських шкіл. Головним було справжнє систематичне вивчення української мови, чого бракувало в Уфі. Як завжди, багато читало – світової, російської класики, любов до якої – Толстой, Чехов, Блок – зуміла прищепити мати. З пожадливістю неофіта поглинала українську літературу – все, що траплялося. Саме тоді по-справжньому відкрила для себе Шевченка, П.Куліша, Л.Українку, О.Кобилянську. Твори Михайла Коцюбинського знала досконало і дуже любила. Влітку, коли в музеї було багато відвідувачів, допомагала екскурсоводу.

Велике місце у духовному дозріванні Коцюбинської відігравала музика. Любила відвідувати концерти і сама вміла грати на фортепіано. Пробувала писати вірші, правда досить рано зрозуміла, що поет з неї ніякий, і припинила ці спроби, дозволяючи собі віршувати хіба що в перекладах.

1949 року, закінчивши школу із золотою медаллю, вона стала студенткою українського відділення філологічного факультету Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Вона багато читає, стає членом наукових гуртків, виступає з доповідями на семінарах, студентських конференціях.

Після закінчення університету (1954 р.) Михайлину Хомівну залишили в аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Під керівництвом академіка О.І.Білецького вона працює над дисертацією “Поетика Шевченка і український романтизм ”, яку успішно захистила 1958 р., відкрила цілі поклади невідомого самій з історії української, і не лише української, літератури. Це були роки нагромадження знань, естетичного вироблення, створення культурних передумов для самостійного творчого життя.

Велике значення у житті М.Коцюбинської відігравала музика. На перших курсах вона брала уроки гри на фортепіано у тоді ще аспірантки, а згодом викладача консерваторії І.Царевич, та невдовзі заняття довелося кинути через хворобу сухожиль на правій руці та й за браком часу.

1956 р. помер батько. Мати змушена була покинути музей, передавши його новому директору – дочці Коцюбинського Ірині Михайлівні. То були нелегкі для Михайлини Хомівни та її матері часи. Ірина Михайлівна Коцюбинська здавна була налаштована вороже до Хоми Коцюбинського. Після розвінчання особи і реабілітації Юрія Коцюбинського Ірина Михайлівна почала активно поширювати чутки про те, що Юрія було заарештовано за доносом Хоми. І хоча документальних підтверджень не наводилося, цьому вірили.

Михайлина Хомівна навчалася тоді в аспірантурі й майже весь час пересиджувала у Чернігові, намагаючись якось захистити від чуток і пліток свою хвору матір (саме тоді у неї на нервовому ґрунті почала розвиватися злоякісна хвороба крові, від якої вона згодом і померла). Довелося взяти не себе справу передачі музею новому директору. Бо хвора мати просто не витримувала спалахів негативної енергії.

До Інституту літератури, директором якого на той час був академік О.І.Білецький, Михайлина Хомівна потрапила восени 1957 р. після закінчення аспірантури на новостворений відділ теорії літератури. Тут зустрілася зі своїми ровесниками, з якими об’єднувала спільність інтересів, умови виховання та перспектива, що відкривалася. Гуртом ходили до театру, у філармонію, на природу, співали в хорі. Постійні прогулянки до лісу, вогнище, пісні – народні, бардівський фольклор. Влітку – човнами по Прип’яті в товаристві Світличних, Стусів, Іванисенків, Сверстюка, хіміків Дворків, Володимира Тельнюка з родиною, художників: Г.Севрука, А.Забий.

В Інституті літератури Михайлина Коцюбинська очолила семінар молодих науковців Залюбки збиралися разом, самі визначали теми для обговорення, організовували літературні вечори молодої поезії (якщо вдавалось обійти партійне керівництво), на яких виступали “новобранці поезії” Драч, Вінграновський, Коротич, Дзюба.

В 60-ті рр. особливу роль у становленні М.Х.Коцюбинської відігравав Є.Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів, просто його присутність багато важили в її житті. Тоді ж увійшов у її життя і В.Симоненко.

Саме в цей час набирав обертів шістдесятницький ренесанс. У Києві почав діяти Клуб Творчої молоді “Сучасник”, який об’єднував розрізнених досі однодумців із різних творчих галузей – літераторів, художників, музикантів, театральних діячів. Головними об’єднуючими постатями були І.Світличний, А.Горська, В.Зарецький, Л.Танюк. Активну участь у його діяльності брала і Михайлина Хомівна.

Зав’язувалися міцні контакти між Києвом і Львовом, де почав діяти аналогічний Клуб, очолюваний М.Косівим. Першим перекинув місток між Києвом і Львовом І.Світличний. З його листом-рекомендацією до молодого мистецтвознавця Б.Гориня поїхала М.Коцюбинська до Львова, яка дедалі глибше відкривала для себе це місто, цей непересічний феномен сучасної міської української культури. В кінці 50-х рр. під час подорожі туристичним маршрутом відвідала в Карпатах місця, які описував у своїх творах М.Коцюбинський, познайомилася з побутом та традиціями гуцулів.

Після смерті О.Білецького (1961), коли у директорське крісло сів Шамота, атмосфера в Інституті ставала дедалі напруженішою. На той час у відділі теорії літератури працювали: Коцюбинська, Іванисенко, Світличний, Сивокінь, аспіранти Стус і Бадзьо.

“Час” настав 1965 р. Навесні звільнили з Інституту Юрія Бадзя за участь у несанкціонованому вечорі на верстатобудівному заводі (точніше, за підготовку цього вечора). У серпні арештували Світличного – на той час він уже не працював в Інституті. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі “Україна”, коли на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” І.Дзюба повідомив про арешти серед української інтелігенції і за закликом В.Чорновола, підтриманим Стусом, на знак протесту встали чимало людей, серед яких і Михайлина Коцюбинська. Подія набула великого розголосу. Стуса буквально через кілька днів було виключено з аспірантури. Репресії, які прокотилися серед української інтелігенції, позначилися і на долі Михайлини Коцюбинської. Почалася процедура виключення її з партії, що розтяглася більше, як на півроку. Внутрішньо Михайлина Хомівна давно була готова скинути з себе тягар партквитка, поводилася незалежно й намагалася пояснити мотиви своєї поведінки, довести, що вчинила правильно.

У червні 1966 р. поклавши партійний квиток на стіл, Михайлина Хомівна, вийшовши з обкому партії, зітхнула з полегшенням, почувалася щасливою і вільною, хоч добре знала, що означало в той час виключення з партії. На Володимирській гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково – адже він знав про “урочистості”). Вони сіли на лавочку, дивились на Дніпро, і В.Стус читав свої переклади з Лорки.

В Інституті, де далі працювала Коцюбинська у відділі шевченкознавства, атмосфера була напружена, тому довелося звільнитися. 1968-й рік опинившись “на вулиці”, без засобів існування, з 7-річною дитиною на руках. Згадує М.Коцюбинська: “В одному з інтерв’ю мене запитували, чи захищало мене ім’я під час репресій. Що ж, певною мірою, звісно, захищало – передусім від арешту. Щоб арештувати людину з таким гучним в Україні прізвищем, треба таки було мати більш-менш вагомі докази провини і реальний “склад злочину ”.

Треба було шукати якусь роботу, якийсь заробіток, та це було не легко. Хоч би куди Михайлина Хомівна потикалась у пошуках роботи – всюди було глухо. Згодом, за клопотанням товаришки з Канади Марії Скрипник (діячка прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади, редактор його органу англомовної газети “The Ukrainian Canadian”, перекладачка української літератури на англійську мову), вдалося влаштуватися на роботу у видавництво “Вища школа” у відділ уніфікації наукової термінології, де вона займалася літературним редагуванням з ухилом у суто термінологічну роботу. Там Михайлина Хомівна пропрацювала 18 років. Це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового й літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного слова, а книжки вилучали з бібліотек. Ховаючись від постійних переслідувань, обшуків, М.Коцюбинська почала працювати над працею “Світ ловив мене …”, матеріали якої ховала на кухні (жила на той час у комунальній квартирі, де кухня була спільна із сусідами) під кухонними меблями сусідів без їх відома.

10 січня 1972-го стартувала широкомасштабна репресивна кампанія проти українських інакодумців, вони ж – українські буржуазні націоналісти. Було арештовано Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Чорновола та ін., трохи згодом І.Дзюбу, Н.Світличну, затримано З.Франко.

У тому всьому треба було жити, працювати, підтримувати одне одного. Перші два місяці після початку репресій Михайлину Хомівну не чіпали – потім “згадали” і почали регулярно викликати на допити до КДБ. Розпочався перший раунд двобою з органами.

Другий раунд розпочався, коли І.Дзюба виступив з покаяною статтею, і Михайлина Хомівна написала йому з цього приводу листа. Причому домовилася з одним знайомим, що той йому цього листа передасть у нього вдома просто в руки. Так і було зроблено. Утім, хто міг передбачити, що саме в цей час у Дзюби вдома був хтось із КДБ і того листа одразу ж забрали.

Репресивний зашморг навколо Михайлини Хомівни почав тугіше затягуватися 1977 р. у зв’язку з арештами членів Гельсинської групи, до якої вона формально не належала, але активно спілкувалася з деякими її членами.

23 квітня 1977 р. (якраз на 16-річчя своєї доньки) було зроблено обшук і знайдено примірник відозви Гельсинської групи. За кілька днів у видавництві було скликано збори колективу видавництва, на яких стояло питання про звільнення з роботи за антирадянську діяльність.

“На роботі мене контролювали на кожному кроці. – згадує Михайлина Хомівна. – Якось я поїхала у вихідні до Чернігова на могилу батьків і в понеділок запізнилась на роботу хвилин на п’ятнадцять – за це мене позбавили “тринадцятої зарплати”. Я не могла вийти з видавництва бодай на хвилину в побутових потребах – відразу догана. Такий собі міні-табір на робочому місці”.

Протягом більш як двох десятиліть Михайлина Хомівна була відірвана від Інституту. До неї доходили відомості про ті ідеологічні катаклізми й чистки, що там відбувались.

Наближалися нові часи. У повітрі – передчуття змін. Десь із кінця 80-х, уже за “перебудови”, почала час від часу бувати в Інституті. Більшість табу вже було знято і дихати стало легше. Погодилася розповісти про В.Стуса саме в Інституті, звідки його було брутально викинуто. Адже про нього тут нічого не знали.

На радісних хвилях гласності й перебудови Михайлина Хомівна кілька разів їздила до Москви, широко пропагуючи творчість В.Стуса. Так ім’я поета виходило на всесоюзний художній кін, що було важливо як стимул для оприлюднення Стусового слова у себе вдома. Справа ця широко набирала обертів: перші добірки в газетах і журналах, нарешті, перша на рідній землі збірка вибраного “Дорога болю” (1990) з передмовою М.Коцюбинської “Страсті по Вітчизні”. На І Конгресі україністів 1990 р. виступила з доповіддю “Феномен Стуса”.

Приятельські відносини Михайлини Коцюбинської із Борисом Дмитровичем Антоненко-Давидовичем переросли у щире та взаємне почуття кохання, що мало завершитися одруженням. Та, попри велике бажання і намагання Бориса Дмитровича одружитися із Михайлиною Хомівною, так і не вдалося. Ця ідея дуже не сподобалася синові Антоненко-Давидовича Євгенові, який доклав дуже багато зусиль, щоб перешкодити бажанню батька. Що йому і вдалося.

1988-го Михайлина Коцюбинська вступила до Спілки письменників. Перешкод тоді вже не існувало ніяких, навпаки, сприяння. Реальною і вагомою ознакою змін у суспільстві було те, що М.Коцюбинську в 1987 р. випустили за кордон – до Чехословаччини. З того часу й почались численні відрядження за кордон із виступами в університетах та доповідями на міжнародних конференціях в Польщі (1988), Парижі (1990), Канаді (1992), Великобританії (1993).

З 1992 р. вона систематично працює у відділі рукописних фондів Інституту. Формування архіву Стуса і праця – нелегка, але радісна – разом із сином поета над підготовкою багатотомного видання його творів. Ця праця увінчалась успіхом – маємо дев’ять книг Стусової спадщини. Крім підготовки до друку Стусового доробку, Михайлина Хомівна опрацьовувала епістолярний архів З.Геник-Березовської та О.Ольжича.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжує плідно працювати. У 1990 р. побачила світ її монографія “Етюди” про поетику Шевченка”. Опублікувала низку статей про “шістдесятників”, Павла Тичину тощо. 1993 р. вийшла друком книжка вибраної поезії французького поета Жака Превера “Видовище”, де більшість перекладів, а також передмова належать М.Коцюбинській. Перекладає з англійської (вірші канадської поетеси Полін Джонсон). У 2003 р. побачила світ книга “Листи до Михайла Коцюбинського” в 4-х томах, де Михайлина Хомівна була відповідальним редактором. У 2004 р. вийшло двотомне видання “Мої обрії”, а в 2006 р. – “Книга споминів”.

Вона – лауреат премій ім.В.Стуса (1991), ім.О.Білецького (1993), фундації Антоновичів (1995), ім.М.Коцюбинського (1998), ім.О.Теліги, Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2005).

На протязі всього свого життя Михайлина Хомівна ніколи не забувала свою маленьку батьківщину. Завжди підтримувала зв’язки з Вінницьким музеєм М.Коцюбинського. Неодноразово приїздила на Великодні читання, приурочені дню смерті письменника, які проводилися у Вінниці, Бару, на святкування 70-річчя відкриття музею 8 листопада 1997 року. На жаль, останнім часом здоров’я не дозволяє Михайлині Хомівні багато подорожувати, вона все рідше і рідше буває в музеї, але взаємозв’язок підтримується по телефону. Вона постійно передає у фонди книги, рукописи, фото, цікавиться сьогоднішнім життям Вінницького музею М.М.Коцюбинського.

Література

1. Коцюбинська, М.Х. Поет : передм. // Стус, В. Твори: в 4 т., 6 кн. / В.Стус. – Л., 1994. – Т. 1, кн. 1. – С. 7-39.

2. Слово про батька : (спогади про Хому Михайловича Коцюбинського): (Рукопис. 11.05.1997 р.). – 5 с.

3. Коцюбинська, М.Х. Само собою наповнення : [інтерв'ю] / М.Х.Коцюбинська; записала Н.Білоцерківець // Укр. культура. – 2001. – № 1/12. – С. 2-4.

4. Коцюбинська, М.Х. Мої обрії : монографія : у 2 т. / М.Х.Коцюбинська. – К.: Дух і Літера, 2004.

Т.1. – 336 с.

Т. 2. – 386 с.

5. Коцюбинська, М.Х. Книга споминів / М.Коцюбинська. – К.: Акта, 2006. – 27 с.

* 7 січня 2011 року Михайлина Хомівна Коцюбинська відійшла у вічність.


Жанна Колодуб – вінницький маестро

Лосовська В.П.,

викладач культурології Вінницького коледжу НУХТ,

заслужений працівник освіти України

Культурологічні процеси в Україні формуються на засадах багатовікових вітчизняних традицій і в загальному контексті європейської та світової інтеграції з орієнтацією на загальнолюдські демократичні цінності громадянського суспільства.

І в цьому ключі доречно відмітити неоціненний художньо – естетичний скарб – музику. Адже наше життя неможливо уявити без музики. Ми її відчуваємо на кожному кроці.

Численні переклади з історії дають нам можливість переконатися у тому, яка насправді велика і різноманітна роль музики в житті людства.

Музика виховує нас у такий спосіб, що ми навіть цього не помічаємо. Композитор, який би твір він не створив – пісню, оперу, симфонію, п’єсу, прагне збагатити музику великою ідеєю, щирими почуттями. Сприймаючи і насолоджуючись музикою, ми проймаємося задумом композитора, співчуваємо його героям, хвилюємося разом з ним, вбираємо в себе добро і справедливість. А відтак – самі стаємо кращими, красивими у помислах та діях.

Українська музична культура збагатилася іменем талановитого композитора Жанни Колодуб.

Її творчість співзвучна нашому сьогоденню, тому близька і зрозуміла багатьом.

Жанна Юхимівна Колодуб народилася 1 січня 1930 р. у місті Вінниці в родині відомого скрипаля Юхим Брондза і альтистки Віри Войцицької.

Закінчила музичну школу по класу скрипки і фортепіано, Київське музичне училище (за 2 роки, також за двома спеціальностями). Далі музичну освіту здобувала у Київській державній консерваторії в класі заслуженого діяча мистецтв України, професора К.Михайлова. Саме тут фортепіано остаточно перемогло скрипку, і як піаністка вона досягла неабияких успіхів.

Будучи студенткою Національної музичної академії України, Жанна проявила себе талановитою піаністкою. Вона майстерно виконувала найскладніші твори фортепіанного репертуару. Та обдарованій дівчині цього було замало, тому вона поряд із виконанням твору ще з дитинства захоплювалась композицією. Тому під час навчання у консерваторії Жанна почала відвідувати заняття видатного українського композитора Б.Лятошинського.

Проявляючи велику зацікавленість у вивченні нових напрямів та течій у сучасній мережі, вона відвідувала усі концерти і пленуми спілки композиторів.

На одному з таких пленумів вона зустріла молодого, талановитого композитора Левка Миколайовича Колодуба, який став для неї коханим чоловіком, надійною опорою, вірним другом, і,не менш важливо, – головним учителем на все її життя.

З того часу утворилася ця унікальна сім’я, де панує дух творчості та непідробного інтересу до музичного життя у всіх його проявах. Дві яскраві особистості, яких поєднала любов до мистецтва, живуть разом уже 55 років!

Ось таке діамантове подружжя композиторів, корені якого є на нашій вінницькій землі.

Жанна Юхимівна відома як талановитий композитор і педагог, чудова піаністка, активний громадський діяч, майже все своє життя пов’язала з НМАУ, де здобула вищу освіту і там же почала трудову діяльність (16 років працювала концертмейстером), а в даний час уже протягом п’яти десятиліть

Глибинний український гумор і сатира письменника-земляка Олега Чорногуза

Пастушенко Л.Т.,

письменник, член НСЖУ, член НСПУ, заслужений журналіст України

У гумористів, а надто ж – у сатириків, є давня традиція. Не чекати, що скаже про них сущий істеблішмент, з якого вони найбільше й вибирають свій колоритний типаж, а завчасно самим розповісти людям про себе. Звісно, тільки правду, нехай не без гумору, а прочасти й з їдкою іронією. Такими були Марк Твен, Бернард Шоу, а «Автобіографія» веселого серба Браніслава Нушича стала вже світовою класикою у цьому жанрі.

Не зрадив цієї традиції і наш Олег Чорногуз. Тож і зізнається абсолютно серйозно...

Пишучи про себе, я завжди думаю про інших. Скажімо, моїх критиків чи дослідників. Якщо уже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопільці стверджують, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці, що моє місце народження у Гопчиці.

Аби майбутні вчені не ламали навколо моєї голови своїх гострих пер, я уже за життя заявляю (у мене ще навіть паспорт є), що народився я в селі Іванові, Калинівського району на тій же Вінниччині.

Звичайно, я не відмовляюсь від вищеназваних сіл і містечок, бо у рідній мені Вапнярці, де я ні разу не був, народився мій герой – граф Сідалковський – аристократ із Вапнярки, якому незабаром мають поставити на Вапнярському пероні бронзовий пам'ятник за рахунок невідомого автора. Що ж до Гопчиці, то там дуже гарні ставки, недалеко народилася річка Рось, від якої пішли київські русичі, і я там ловив по записці знайомого голови колгоспу (тепер фермера) отакенні коропи. У Крижопіль їздив до своїх друзів. Бо вони мене запевняли, що кращої бурячихи, ніж у Крижополі, ніде на Вінниччині не знайдеш. Хіба, що в моєму Іванові.

Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, бабусь та батьків їх зі стріхи не згонив і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим і навіть потрапив до Української Радянської енциклопедії (УРЕ, майже УРА), в якій чомусь латинкою написали, що я із „сімейства журавлиних ”. Але з якого б там сімейства не був, я, очевидно, належав до пролетарського походження, оскільки за радянського часу потрапив до радянських довідників. Швидше за все, як представник робітничо-селянського класу. Бо хоч жив я здебільшого у селі, але ловив жаб і в приміських озерах і то кожного робочого дня, не беручи навіть за свій рахунок вихідних.

Коли я підріс, то пішов до Іванівської середньої школи, але десять класів там не закінчив, бо виключили з учбового закладу як сатирика за перші сатиричні вірші на високопоставлених осіб, до яких належали вчителі і директор школи. Сатиричну стінгазету, яку я заснував ще у 8 класі, зрозуміло, закрили, а мене послали в Західну Україну на перевиховання.

Тому доводилося школу кінчати в Івано-Франківську і тепер багато хто з моїх земляків по Прикарпаттю також вважає мене своїм земляком і цим самим гордиться. Я абсолютно не відмовляюсь, бо по-перше, мене в Івано-Франківську з СШ № 5 за вірші не виключили. А, по-друге, окрім загальних наук навчили любити рідну мову і свою батьківщину.

Я від того, як колишній інтернаціоналіст, так розчулився, що одразу по закінченню десятирічки, вирішив піти у військове училище, стати генералом і захищати до останньої краплі крові свою Вітчизну, хоча на горизонті на той час війна нібито не передбачалась, хоч її холодний привид вже бродив по Європі. Зокрема, він несподівано з'явився в Будапешті у 1956 році, куди мене хотіли кинути у вуличні бої з автоматом Калашникова в руках і двома ручними гранатами за поясом.

На моє щастя, училище розформували і наші Чернівецькі казарми заселили московськими десантниками, щоб їм було (у випадку чого) ближче до Європи.

Десь через рік чи два, я поміняв автомат Калашникова на перо сатирика. Познайомився (заочно) з Остапом Вишнею, почистив юхтові курсантські чоботи і пішов спочатку у журналістику в курсантській шинелі і в ній заодно наблизився до Української літератури.

Щоправда, перед цим закінчив факультет журналістики Київського державного (на той час) університету імені Т.Г.Шевченка і уже дипломований був запрошений головним редактором “Перцю” Федором Маківчуком до журналу, який він редагував 39 років, поки я на цій посаді його не замінив.

До цього, треба чесно признатися, я проходив ще свої університети у Погребищах Вінницької області та й в самій Вінниці, звідки часто їздив і до Крижополя не лише для того, щоб зустрітися з друзями, а й для того, щоб продегустувати крижопільський самогон...

Ну а, звісно ж, буваючи у Крижополі, обминути славетну Вапнярку неможливо. Та ж не минав ці подільські ворота до веселого одеського краю навіть найкомічніший із радянських бандюг Мішка Япончик, до речі, за походженням з Вінниці. Олег Чорногуз запримітив у Вапнярці зовсім іншого «героя». І хоч як радянсько-окупаційна влада від нього відхрещувалася, невмирущий Сідалковський розширював на її теренах свою життєву територію досить успішно.

Давайте на мить оглянемося на того нашого земляка, котрий, власне, і вивів Олега Чорногуза зі строкатого гурту банальних сміхотворців у велику літературу, зокрема, в сатиру світового рівня й глибокого інтелектуального підтексту.

В телеінтерв'ю своїм землякам у Вінниці Олег Чорногуз сказав, що письменник-сатирик – це завше патріот України. І це не просто гарні (чи й модні!) слова. Працюючи таким гострим скальпелем, як веселе, дотепне слово, сатирик справді, мов рятівник-хірург, не може різонути по живому, по дорогому, по здоровому й рідному в нашому національному житті. І якщо озирнутися на всю попередню творчість Олега Чорногуза, то це видно, як кажуть, й неозброєним оком В жодному його творі нема безрідного знущання чи навіть звичного уже хихикання над чимось глибинно-українським, саме тим, що складає непорушне ядро українськості – мовою, культурою та історією свого народу.

Навпаки – у публіцистиці, зокрема, й з книги «Ремезове болото», він заявляє прямим текстом про свою громадянську позицію в памфлеті «Московська біографія»: «... Що змінилося за 15 років так званої нашої, української соборності? Може, ми позбавилися рудименту вчорашньої колонії Московської імперії? Може, сьогодні українець, на відміну від учорашнього дня, вже не виглядає «білою вороною» серед безмежного «руськоязичного моря» України – серед руськоязичних газет, руськоязичних журналів, руськоязичного радіо, руськоязичного телебачення, руськоязичного книговидання, руськоязичних народних депутатів, не кажучи вже про Московський патріархат в Україні – нашому українському Єрусалимі? Може, вчорашні пришельці, що заполонили порожні міста і села після трьох голодоморів, які Москва влаштувала українцям, масового знищення українського населення, заспокоїлися? Прийняли статус громадянина України, сіли за вивчення державної мови і не вимагають мови вчорашнього колонізатора? Може, «п'ята колона»... не вимагає другої державної мови в Україні – російської? Може, московська передова інтелігенція (дуже хотілося б так думати!): бабуріни, затуліни, рогозіни та московські інородці – жіріновські, лужкови, як і наші – вітренки, марченки, добкіни – не вимагають зі своїх телеканалів і ЗМІ: геть Європу! Дайош Москву!?».

Звісно, зі скромності Олег Чорногуз не може сказати, що серед тих політиків, котрих винесла до влади висока хвиля Незалежності, і досі найбільше саме «героїв» його книг та сатиресок, що їх так не любила влада Української РСР, а за популярний тоді «Голубий апендицит» автора ледь не відправили до Мордовії, в чиїх таборах імперія й мордувала непокірних українських патріотів.

Тож сатирику мало ще мати талант – потрібні і мужність, і довготерпіння. І Олег Чорногуз не став винятком. Бо, коли він подарував читачам перший український сатиричний роман «Аристократ із Вапнярки» (перший!), то блюдолизи від партійної критики удали, що й не помітили цього факту, адже, вочевидь, і серед них переважали ці «аристократи» – тобто тупоголові, але по-житейськи хитрющі пристосуванці з неабиякими кар'єрними амбіціями. Тому й самому Сідалковському бралися вони відмовити в оригінальності та життєвості, хоча він одразу ставав у класичний ряд своїх сатиричних побратимів... Це був прорив українського слова у сатиричну еліту світу, а його намагалися затюкати, і так підпсувавши цей здобуток нашої літератури цензурними правками та купюрами...

Проте життєва основа Сідалковського, підмічена сатириком ще за радянської влади, була такою глибокою, що «герой» письменника є і нині чи не чільною постаттю нашого невиразного сьогодення, починаючи, либонь, від сільської ради, кінчаючи Верховною та зростаючим кланом олігархів. Таж саме вже знайомі нам чорногузові «претенденти на папаху» зруйнували попередню оранжеву коаліцію в парламенті, нагострили лижі перебігати до правлячих регіоналів...

Після Сідалковського – невмирущого персонажа ще підрадянських романів О.Чорногуза – ліричний герой чи, як тепер кажуть, наратор «Ремезового болота» Світозар Буряченко, від імені якого й ведеться оповідь, може здатися психологічно окресленим лише контурно, бо він – тільки привід для того, щоб показати інший типаж постімперської України, яка після оманливого базікання про реформи й Відродження опинилася таки на краю гнилого болота, на місці котрого було обіцяно райські кущі.

Роман «Ремезове болото» написано в стилі «фентезі», але це радше ще одна пародія Олега Чорногуза на модне й нав'язливе чтиво. Бо до нас прийшов з цього роману не тільки абсолютно реальний Охрім Охрімович Охріменков, за вуличною кличкою Бутьолкін, котрий «усе своє післядембельне життя в керівниках ходив. Був ланковим, бригадиром, а згодом почергово пересідав то у крісло голови колгоспу, то у крісло голови сільради. І ніколи звідти не випадав. Одні в селі казали, наче його до того керівного крісла сама нечиста сила прив'язала...». Бачимо ми тут і справді по-гоголівськи зачаровану Ремезову хату й таке ж загадкове болото біля неї, назване в документах сільради городом, чуємо голос незбагненного Аола-77, котрий згодом виявиться персоніфікованою душею матері головного наратора твору. А ще діють тут олігархи-мисливці, розчулений від несподіваної влади та загребущий прем'єр, з'являється газета «Смажені факти» та рейдер Авраам Вернер, оживає сам дядько Ремез, а якогось ранку його болото вкриває величезний бубновий туз, на якому копошаться дрібненькі постаті вчених та «представники міністерства надзвичайних ситуацій із самим Пупричем на чолі»...

Гротеск відкрив, до речі, не літератор, а відомий італійський ювелір та скульптор Бенвенуто Челліні, побачивши у несподівано знайденому гроті незвичні картини, на яких усе було химерно переплетене, все вражало якоюсь схожістю і несхожістю водночас. Так, від слова «грот» і народився гротеск. Це чи не найбільш самостійний із усіх видів комічного, хоча гротескний принцип зображення людей та подій почав формуватися ще в давні античні часи, а геттінгенський історик мистецтв Фіорілло у 1791 році написав цілу монографію «Про гротески».

Тож справжній гротеск, як запевняють його дослідники, прагне вловити в своїх образах саме становлення, зростання, вічну незавершеність, навіть неготовність буття; тому він, зазвичай, схоплює обидва полюси становлення, водночас – минаючи й нове, те, що вмирає, і те, що народжується. І з цього погляду роман О.Чорногуза «Золотий скарабей» можна назвати хрестоматійним зразком саме такої сатири. Цей роман красномовно підтверджує і думку Жан-Поля про те, що без сміхового начала гротеск взагалі неможливий. «Гротеск – усюди: з одного боку він створює щось безформне та жахливе, з іншого – комічне та буфонне», – зауважував В.Гюго. Гегель наділяв гротеск трьома рисами: змішуванням різнорідних сфер природи, безмірністю у перебільшенні та примноженням всіляких ознак... «Гротеск – це комічне у формі дивовижного», – визначав Ф.-Т.Фішер, це «міфологічна коміка»... З ним перегукується у своїй «Історії гротескної сатири» й німецький учений Шнеєганс, вважаючи, що гротеск – це таки «перебільшення того, що не повинно бути», що заперечується всіма, до того ж, таке перебільшення, котре виходить за межі ймовірного, стає фантастичним. Однак і це є в Олега Чорногуза...

На відміну від «Ремезового болота», котре буквально кожною очеретинкою озивається нашими національними міфами, що однак таки проросли і в сучасність, «Золотий скарабей», як і його «Дари пігмеїв», «Гроші з неба», без перебільшення, роман глобалістський, навіть планетарний. І не тому, що його написано з блискучою європейською іронією (й самоіронією!), не тому, що його «рамкова» дія відбувається переважно в авіалайнері «Париж – Маямі», а за гротесковим образом проблеми, яку спонукуваний ринком та всіма засадами капіталізму взявся розв'язати головний персонаж твору – Едуард Сівкович (судячи з прізвища, це десь у підтексті мав би бути благородний син сівача чогось доброго й вічного!). Благородний, але...

«Золотий скарабей» – твір емоційно й тематично багатошаровий, як і знаменитий торт «Наполеон»... Він сягає в глибину аж до дружини французького короля – Анни, нащадками родового імені якої виявляються обидва персонажі роману, і як через оптично-волоконні кабелі, прозирають крізь його сторінки найпекучіші проблеми людства й Землі заледве не від Адама і Єви Проте автор, сміючись та іронізуючи чи не над усім, залишає на душі читача не тільки гіркоту збагненого через сміх, а й якусь надію на те, що якщо не бездушний, раціональний у Захід, то душевний, ще морально не звихнутий Схід, котрий починається десь над Дніпровими берегами, може повернути рух нашої цивілізації, власне, до єдиної ж її мети – самої людини, такої ж прекрасної, як-от ця стюардеса-українка у віп-салоні на авіалайнері «Париж – Маямі». Але для цього з фанатизмом єгипетського жука-скарабея ми всі маємо очищати нашу Землю і душу до первісної чистоти, дарованої людині Богом. Тож світ таки виживе, якщо буде сміятися, зокрема (чи й передовсім!) над собою. Читаймо Олега Чорногуза, то й буде саме так.

А поки що, як класичний Паяц сміється над розбитою любов'ю, так Олег Чорногуз гірко іронізує над тими псевдореформами, тим псевдовідродженням України, на яке ми так сподівалися на зорі Незалежності і яке так запаскудили наші убогі політики з комічними претензіями на нову аристократичну еліту. За великим рахунком історії всі вони, власне, всього-на-всього лише «аристократи з Вапнярки».


Подільський вчений-агроном І.Є.Овсінський

та його внесок у розвиток сільськогосподарської дослідної справи України

Корзун О.В.,

аспірантка ДН СХВ НААН України

Серед когорти забутих імен вітчизняної аграрної науки опинилася постать подільського агронома Івана Євгеновича Овсінського, який все своє життя присвятив боротьбі за підвищення урожайності в умовах посушливого клімату степової зони. Ще до сьогодні належної оцінки доробку цього вченого повною мірою не зроблено. Отримавши агрономічну освіту в Росії, набувши досвіду у Німеччині, І.Є.Овсінський працював у своєму невеликому господарстві в с.Ласківці-Ісаївці Летичевського повіту Подільської губернії, агрономом у Гриноутьській школі в Бессарабії, а згодом – управляючим маєтками польських землевласників В.Ф.Казимира та Д.І.Матусевича на Поділлі, де розпочав сільськогосподарську дослідну роботу. Вчений розробив досить струнку, обґрунтовану безплужну систему обробітку ґрунту, суть якої згодом виклав у праці «Нова система землеробства». ЇЇ рукопис протягом п’яти років блукав різними редакціями фахових видань, перебував у руках світил агрономії і врешті-решт був вперше опублікований повною версією у 1898 р. на сторінках польського журналу “Rolnik і Hodowcа” («Селянин та підприємець»). Лише після презентації системи І.Є.Овсінського, що відбулася 27 серпня 1898 року на секції агрономії Х з’їзду природознавців та лікарів у м.Києві [1] та особистої підтримки редактора згадуваного видання Генріка Котлубая, було перекладено з польської мови російською та видано окремою монографією у 1899 р. у Києві та Вільнюсі [2]. Експеримент талановитого агронома підтримала низка прогресивних господарів у своїх маєтках. За його системою оброблялося 25 тис. десятин у Бессарабській та Херсонській губерніях, працювали 24 господарства у Царстві Польському. Протягом двох років уся наукова громадськість обговорювала висунуті Овсінським твердження. Редакцією “Rolnika і Hodowcy” було започатковано реферування статей французьких фахівців, які схвально віднеслися до «системи Овсінського» та взяли її на озброєння [3]. Але через низку розгромних публікацій авторитетного вченого, професора С.М.Богданова, який аргументував свою позицію, спираючись на результати апробації системи на Полтавському та Плотянському дослідних полях, поверхневий обробіток ґрунту був остаточно відхилений сучасниками. До основних положень цієї концепції наукова громадськість повернулася вже через 50 років, завдячуючи американцю Едварду Фолкнеру. Публічну реабілітацію на наших землях система землеробства І.Є.Овсінського отримала у 60-х роках ХХ століття завдяки зусиллям академіків Т.С.Мальцева та О.І.Бараєва. Тільки в Україні до розпаду Радянського Союзу ця система застосовувалася на площі в 1 млн. га і була покладена в основу стратегії розвитку землеробства до 2010 р.

Опрацьовуючи фонди бібліотек та архівів Польщі, було знайдено низку праць І.Є.Овсінського, написаних польською мовою, що вийшли невеликими накладами і не були відомі науковій громадськості Російської імперії. Ще у 1895 р. на засіданні Київського товариства сільського господарства І.Є.Овсінський презентував перший свій науковий доробок під назвою «Організм економічний». Він побачив світ, як і всі подальші роботи вченого, спочатку на сторінках польської сільськогосподарської періодики і лише згодом вийшов друком окремою монографією [4]. Аналізуючи сучасний стан вітчизняної економіки сільськогосподарських підприємств, їх низьку рентабельність, автор висунув ідею, що основою всіх негараздів у цій сфері є відносини власності як на землю, так і на засоби й результати виробництва. Автор відстоював новаторську на той час ідею організації сільськогосподарських підприємств на зразок акціонерних товариств, де кожен учасник виробничого процесу є власником частки землі, урожаю та знарядь праці [5]. На жаль, ця ідея була сприйнята в той час, як ідеалістично-утопічна та розчинилася у потоці тогочасної інформації.

Беззаперечний внесок І.Є.Овсінський зробив у питання дослідження кормових сільськогосподарських рослин. Він був першим, хто почав досліджувати культуру сої, особливоранніх сортів [6]. За нашими підрахунками, на сторінках галузевої польськомовної преси вийшло друком більше ніж 30 статей Івана Євгеновича, присвячених цій культурі. Його публікації з даної проблематики до сьогодні є актуальними.

Останні роки свого життя І.Є.Овсінський присвятив садівництву, заснувавши у власному маєтку в Летичівському повіті Подільської губернії Кально-Деражненську помологічну станцію, де з успіхом адаптував «нову систему землеробства» до потреб садівництва [7]. Знайдено відомості, що вчений готував до виходу в світ праці, присвячені рибному господарству, пасічництву; окрема праця мала бути присвячена філософським роздумам на тему сільського господарства, але, на жаль, вони так і не були надруковані [8].

Прагнучи популяризувати свої відкриття, вчений неодноразово звертався до галузевого міністерства за фінансовою підтримкою на утримання дослідної станції, друку монографій. Проте всі його прохання були відхилені. Подібні відносини були із місцевою владою, яка мотивувала свою відмову тим, що його починання не мають загальноімперського та навіть регіонального значення. Знайдено архівні матеріали у вигляді листів-клопотань вченого, де він пропонував передати свої агрономічну та помологічну станції із науковою бібліотекою у власність подільського земства за умови утримання його як директора із гарантованою платнею. Протягом 1908-1909 рр. тривала переписка з цього питання, було навіть виділено 3,2 тис. руб. на щорічне утримування установи, але згодом без будь-яких пояснень рішення було відхилено [9]. Мабуть, ці події остаточно підкосили дух вченого, який у 1910 р. помирає.

І все ж, діяльність подільського вченого І.Є.Овсінського зробила важливий внесок у розвиток вітчизняної агрономічної науки і пізніше була відповідно поцінована науковцями. Вона сприяла підвищенню врожайності полів, а з другого боку – підштовхувала до перегляду традиційно усталених позицій на окремі питання сільського господарства.

Література

1. Протокол заседания секции Агрономии 27 августа утром // Дневник Х-го съезда русских естествоиспытателей и врачей в Киеве / Распорядительный комитет съезда; под ред. Л.Л.Лунда. – К.: Тип. С.В.Кульженко, 1898. – С. 457-460.

2. Овсинский, И. Новая система земледелия / Ив. Овсинского; пер. с польск. Г.Барановский. – К.: Тип. С.В.Кульженко. – 1899. – 256 с.; Овсинский И. Новая система земледелия / пер. с пол. И.Святополк Мирский. – Вильнюс: Губ. тип., 1899. – 139 с.

3. Wiśniewski, Stanislaw Prasa zagraniczna o „Nowym systemie rolnictwa” / Wiśniewski Stanislaw // Rolnik i Hodowca. – 1899. – T. 17, № 44. – S. 524-525.

4. Owsiński, Jan Organizm ekonomiczny / napisal Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897. – T. 13, № 9, 11. – S. 89, 121-123; Owsiński Jan Nowa era rozwoju przemysłowo-rolnego / napisal Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897. – T. 15, № 37. – S. 577-579; № 38. – S. 593-595; № 39. – S. 610-613; № 40. – S. 627-629; № 41. – S. 642-644.; Owsiński Jan Organizm ekonomiczny / napisal Jan Owsiński. – Warszawa: drukiem Władysław Szulca, 1897. – 14 s.

5. Owsiński, J. Idealna spółka / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1902. – T. 20, № 6. – S. 68-69.

6. Овсинский, И.Е. Ранняя соя (Soja hispida praecox) / Овсинский И.Е. – К.: Тип. Барского, 1898. – 16 с.; Owsiński J. Soja wszesna (Soja hispida praecox) / Jan Owsiński. – Wazszawa, 1899. – 17 s.

7. Owsiński, Jan Miejsce na sad / napisal Jan Owsiński. – Warszawa: Drukarnia Artystyczna S. Sikorskiego, 1896. – 22 s.; Owsiński Jan Nowy system Sadownictwa / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1901. – T. 19, № 17. – S. 196-197.; Owsiński Jan Nowy system sadownictwa / napisal Jan Owsiński; Kalno-Derażańska stacya pomologiczna. – Kijów: druk. R.Łubkowskiego, 1906. – 51 s.

8. «Nowa systema hodowli ryb», «Ul ramowy nowego typu», «Filozofia Dziejów».

9. Держархів Хмельницької обл. – Ф. 233. – Оп. № 1. – Спр. № 310. – Арк. 70, 91-110.


ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України:

основні етапи діяльності, постаті

Подолинний А.М.,

кандидат філологічних наук, професор Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського, заслужений працівник культури України

У найновішій історії України, що почалася двадцять років тому, одним із провідних рушіїв була Спілка письменників, що можна підтвердити хоча б такими велемовними фактами, як створення в її середовищі Народного руху України і Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Діяльність останніх на одному з вирішальних етапів завершилася появою на європейській карті української незалежної держави.

Вінницька обласна письменницька організація як складова частина загальноукраїнської теж виступила одним із очільників народного поступу до національного відродження. Тому навіть стислий огляд її сорокарічної діяльності, що є метою даної розвідки, дає змогу відтворити бодай у загальних рисах картину розвитку політично-державницьких, національно-культурних, літературно-мистецьких, загалом духовних процесів на Вінниччині, які за часом відбувалися порівну у двох різних епохах: двадцять років у радянській Україні і стільки ж – у незалежній.

Установчі збори, на яких було створено вінницьку організацію Спілки письменників України, відбулися 1 лютого 1971 року. До неї увійшли також письменники із сусідньої Хмельницької області, у тому числі відомий поет-байкар Микита Годованець. Було обрано бюро Вінницької організації СПУ в складі А.Бортняка, Д.Дереча, Л.Пастушенка. Відповідальним секретарем організації став Дмитро Дереч.

У наступні роки обласну письменницьку організацію очолювали А.Бортняк (1974-1986), М.Каменюк (1986-1992; 1995-1997; з 2008), В.Рабенчук (1992-1995; 2005-2008), В.Кузьменко (1997-2002), В.Кобець (2002-2005).

У 1980 році митці слова Хмельниччини створили власну професійну організацію.

Оцінка діяльності вінницького письменства за радянської доби не може бути однозначною. Її робота в ті часи була жорстко контрольована партійно-державною адміністрацією, вийти за дозволені межі впливу на народ вона не могла, але й влада, в свою чергу, не могла заборонити любити рідну землю, писати рідною мовою, плекати чисті людські почуття. У такій роздвоєності жили й працювали тоді українські письменники, численні сплановані партією творчі акції яких відзначалися нерідко формалізмом і риторикою. У той же час багато хто з них, кожен у свій спосіб, але неодмінно наражаючись на небезпеку, намагався виховувати у своїх читачів та слухачів національні і загальнолюдські духовні вартощі.

За ініціативи письменників на Вінниччині було запроваджено традиційні літературні свята і заходи: Суботи Коцюбинського у Вінниці, Дні сатири й гумору на батьківщині С.Руданського, «Дружба народів, дружба літератур» у Немирові, Дні М.Стельмаха в Дяківцях. На Вінниччині було встановлено щорічну обласну літературну премію імені М.Коцюбинського, яка згодом стала всеукраїнською, та літературно-мистецьку премію імені М.Трублаїні.

До обов’язкових видів діяльності письменницької організації належали так звані «зустрічі з трудящими», робота з творчою молоддю, пропаганда художньої літератури, шефство над колгоспами, підприємствами, навчальними закладами, налагодження творчих зв’язків з літераторами інших республік. Письменники допомагали створювати в області бібліотеки, літературні музеї, ініціювали відкриття пам’ятників та меморіальних дощок митцям-землякам, сприяли роботі Товариства охорони пам’яток історії і культури, Товариства книголюбів, інших громадських організацій. Хоча головним заняттям членів спілки залишалося, звичайно, писання творів. Про їхній зміст партія теж турбувалася, проте по-своєму: закликала авторів писати романи, присвячені передовим робітникам, поеми – таким же дояркам, «порушувати» такі соціальні проблеми, як зміцнення трудової дисципліни і таке інше. Звичайно, письменнику, який намагався прислухатися до цих порад, ніяк не вдавалося досягти рівня славних своїх попередників – Марка Вовчка і Михайла Коцюбинського. Хоча успіхи, всупереч згадуваним обставинам, все-таки були: лірика А.Бортняка, Н.Гнатюк, М.Каменюка, В.Кобця, проза М.Рябого, Л.Пастушенка, І.Волошенюка, критичні розвідки М.Стрельбицького, переклади І.Глинського, низки інших авторів, які стали відомими у всій Україні.

Кінець вісімдесятих – початок дев’яностих років з їхніми революційними зрушеннями в суспільстві, національно-культурним піднесенням вперше дали змогу письменникам мовити до народу відкрите, правдиве слово, щиро взятися за порятунок рідної мови, збереження скарбів української культури. Письменники створили обласний осередок Товариства української мови, яке очолив А.Бортняк, згодом ним керував М.Потупейко, були причетні до організації Народного руху України, обласного Конгресу української інтелігенції (голова В.Кобець) та інших національних громадських інституцій. Шевченківське свято, Стусівські читання, численні літературні заходи стали справді загальнонародними. На жаль, дуже швидко національне відродження почало втрачати на силі. Сьогодні українське мистецтво слова, культура взагалі переживають значні труднощі, мають надто багато проблем. Головна причина полягає у тому, що в Україні не вдалося сформувати українськоцентричну державну політику. У таких несподіваних умовах державної незалежності України Спілка письменників збереглася організаційно, хоч і переживає різного роду потрясіння. Вінницьким письменникам доводиться затрачувати багато часу й сили на захист України в Україні. В останні роки, знайшовши суттєву підтримку в обласній державній адміністрації, письменницька організація видає часопис «Вінницький край» (редактор П.Гордійчук), щорічно отримує кошти на видання нових творів, у тому числі антологій, хрестоматій, альманахів, збірників, скеровує діяльність молодіжного літературного об’єднання імені Василя Стуса (очільник В.Кобець), вшановує пам’ять письменників (пам’ятники В.Стусу у Вінниці і Рахнівці, меморіальна дошка Д.Марковичу у Вінниці, сквери В.Стуса, А.Бортняка і В.Забаштанського), творчо співпрацює з Вінницьким земляцтвом у Києві (премії М.Зарудного, Є.Гуцала, А.Бортняка), обласною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва (на сайті бібліотеки відкрито інтернет-сторінку Вінницької письменницької організації), низкою шкільних літературних музеїв, обласними радіо, телебаченням, періодичною пресою.

За межами нашої області стали відомими щоквартальні літературні семінари, що останнім часом проходять на базі будинку відпочинку комунального підприємства «Віноблагроліс» в Олександрівському парку села Благодатного Томашпільського району.

Сьогодні письменницька організація Вінниччини налічує 36 митців слова. До неї увіходять, окрім названих вище, талановиті творчі особистості, зокрема Тетяна Яковенко, Валентина Сторожук, Віктор Мельник, молодші – Юрій Сегеда і Віталій Борецький. З творчістю письменників-земляків зацікавлено знайомляться учні загальноосвітніх і профільних середніх шкіл, педагогічних коледжів, педагогічного університету та інших навчальних закладів, збагачуючи свій внутрішній світ, формуючи світоглядні переконання, почуття любові до рідної землі.

Література

1. Подільські криниці : хрестоматія з л-ри рідного краю: в 3 вип.

Вип. 1. / упоряд. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1994. – 478 с.

Вип. 2. / упоряд., вступ. сл., біогр. матеріали до літ. карти А.М.Подолинний. – Вінниця: АКВІЛОН, 2001. – 592 с.

Вип. 3. / упоряд., вступ. сл., біогр. матеріали до літ. карти – Вінниця: Континент-ПРИМ – 640 с.

2. З-над Божої ріки : літ. бібліогр. слов. Вінниччини / ред. А.М.Подолинний. – 2-е вид., перероб. і доп. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – 408 с.

3. Письменники Вінниччини : до 30-річчя обл. орг. Нац. Спілки письменників України. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – 148 с.

4. Стоголосся : поет. антол. Вінниччини XX ст. / уклад. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2002. – 432 с.

5. Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / ред.: А.М.Подолинний, В.С.Рабенчук. – Вінниця: Держ. картограф. ф-ка, 2006. – 544 с.: іл.


Украинская тема и Винниччина в поздней прозе Виктора Астафьева

Кадочников О.П.,

кандидат филологических наук, доцент кафедры,

зав. кафедры гуманитарных дисциплин ВИ МАУП

Для понимания значения украинской темы в творчестве Виктора Астафьева необходимо перечитать всего Астафьева. Для изучения украинской темы надо внимательно страница за страницей исследовать почти все основные художественные, да и не только художественные тексты писателя. Автор выделял украинское в общерусском, различал украинское начало в характерах людей и метко воплощал их во множестве персонажей-украинцев, знал Украину и на Украине не только воевал и получил тяжелые ранения в боях, но успел пожить и попутешествовать, нашёл друзей на всю жизнь, обрёл жену, тематику и героев ряда своих произведений, которые можно с полным правом назвать «украинской прозой» Виктора Астафьева.

Винницкая тема, как отдельный аспект украинской темы, выделен мной не случайно и не искусственно. Винниччина, расположенная в сердце украинского Подолья, стала центральным местом, где развернулись военные события в хронологически сжатой биографии одного солдата, определила хронотоп военной прозы писателя, в поздних ретроспективных повестях, в лирических этюдах его малой прозы – «затесях».

География Подолья (а это Винницкая, Житомирская и части других пограничных областей) представлена в ранних повестях «Пастух и пастушка», в «Звездопаде», некоторых в рассказах с узнаваемыми топонимами – Ольгополь, Крыжополь, Казатин, Тюшки, Жмеринка, Житомир, Винница.

География, топонимы, пейзаж очень узнаваемы, реалистично изображены и романтически преображены в подражание любимому писателю Астафьева Николаю Васильевичу Гоголю.

«Самый фантастический и в то же время самый реалистический писатель XIX века – Гоголь. В нем совместились великий реалист и великий выдумщик. Реализм его основан на прекрасном знании жизни, на знании множества явлений и фактов. Взять хотя бы «Старосветских помещиков». На первый, беглый, взгляд персонажи этого произведения только едят и пьют и ничего там особенного не происходит. А ведь это повесть о любви! Там есть такая, еще потрясшая меня в школе, деталь: девку послали за арбузом, она выбежала и голой пяткой почувствовала за день нагретые плахи крыльца. Таких точных реалистических деталей у Гоголя тьма. И он же написал про невероятный нос, про панночку, которая заморочила голову славному философу Хоме, про чертей, про кума, про великого Тараса и про сумасшедшего Поприщина, и про то, что редкая птица долетит до середины Днепра, а ведь Днепр и воробей может перелететь!.» – восхищенно замечал о творчестве Гоголя писатель в ранней литературной публицистике, чтобы потом горько согласиться с ним в военной прозе о штурме Днепра, в словах одного из героев повести «Очень хочется жить» Николая Хахалина.

Менее обобщен характер украинца. Он в ранней прозе в экзотическом ракурсе – языка, «мовы», южно-русских диалектизмах, бытовых деталях, которые не чужды слуху сибиряка, с детства, выросшего в широком многонациональном культурном и языковом пространстве Сибири. Он в интерьере дома, в пейзаже, в неброском обычае. В поздней прозе, повестях «Веселый солдат», «Обертон», «Очень хочется жить», рассказе «Улыбка волчицы» ярко высветится образ украинца, проблемы и правда истории, участие солдат с Украины в войне.

Особо можно выделить в повести «Очень хочется жить» лирическую новеллу, которую условно можно было бы озаглавить «Вишня», её необходимо читать в ракурсе понимания и отношения автора к своему пребыванию на Винниччине. Эта новелла становится самостоятельной главой в книге «Затеси» – «Горсть спелых вишен». Винниччину он выделил в особое мифо-утопическое место.

Край похожий на рай!

С горькой иронией писатель часто повторял, что может быть одним из смыслов той страшной войны была компенсация его детдомовского полуголодного детства. «Не будь войны, не оказался бы я на Украине. А там хоть яблок отъелся на всю жизнь» – любил повторять не то в шутку, не то всерьёз В.Астафьев (из беседы автора статьи, О.П.К. с вдовой писателя).

На близкое к «раю» расположение Винниччины указывают и наблюдения ряда литературоведов. Так, П.Гончаров, российский литературовед из Тамбова, пишет про Ольвию, что это вымышленное место на карте, где нереалистичным является только название, а не романтизированный край.

У Астафьева страницы из повестей, посвященные посещению Винничины персонажами произведений отличаются особым романтическим настроем. Пейзаж в них – и тот особенен. Кажется вечная весна, цветение садов застыли навсегда, природа умиротворена и гармонична с человеком.

«Ольвия – благословенный райгородок, стоящий чуть поодаль от железной дороги и от всяких других важных и беспокойных магистралей. Ольвия, совсем почти не тронутая войною, была тем райским местечком, где можно было отъедаться, стрельбы не бояться, офицерам заводить романы, иногда заканчивающиеся женитьбой, и солдатам – правда реже – случалось встретиться с любовью, этим вечно обновляющимся даром господним». (6,155)

«В.Астафьев «свою» Ольвию помещает «на Житомирщине, может на Подолии» (6,201), – в места более знакомые ему по фронтовой одиссее. Почему же «благословенный городок» именуется в повести изысканным именем? Ответ находится, по видимому, в значении, в смысле этого топонима, который А.И.Мартыно

Історія і сьогодення літературно-мистецького об’єднання

імені Х.Замоцного «Дзвінкова криниця»

Слободянюк П.В.,

художник-оформлювач Літинської РБ Вінницької області

Кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї пам’ятають. А пам’ятають про людину по тому, що вона залишила після себе – по її справах.

У травні 2005 року в Літинському районі з ініціативи невеликої групи творчих людей було створено літературно-мистецьке об’єднання (далі ЛМО) «Дзвінкова криниця» ім. Христофора Замоцного, людини, яка залишила добрий слід на цій землі.

Об’єднання працює на базі районної бібліотеки (директор Людмила Іщук), яку довгий час очолював Х.Замоцний.

Основною метою ЛМО «Дзвінкова криниця» є спільна з Подільським народним університетом Культури, райбібліотекою, відділами культури та освіти райдержадміністрації робота по відродженню національних традицій, сприянню всебічного розвитку, духовного збагачення, активного становлення та самореалізації в сучасному світі.

Мета об’єднання досить об’ємна і вагома. Тому саме райбібліотека стала тим центром, де постійно проводять свої творчі зустрічі письменники, художники, майстри декоративно-прикладних видів мистецтва.

Чудово оформлена читальна зала бібліотеки стала місцем проведення презентацій нових книг, авторами яких є не лише місцеві літератори, а й письменники з Вінниці, Києва та інших міст. Зокрема, нещодавно презентували свої книги Р.Коваль (м.Київ), М.Дмитрук, К.Завальнюк, А.Згар (Гончар) (м.Вінниця), З.Сидорчук, В.Середко, П.Слободянюк, В.Красовська, В.Гальчак, Л.Лановий, В.Долгих, Д.Кулик, П.Ткачук (смт. Літин).

За п’ять років було проведено дванадцять творчих зустрічей з місцевими митцями. Ці зустрічі відбувались як на базі райбібліотеки, так і на базі ПНУК та відділу освіти.

У роботі по підготовці та проведенню цих заходів брали участь не лише дорослі, а й учні багатьох шкіл району. Так, у вересні 2009 р. відбулася зустріч учнів Літинської ЗОШ I-III ст. № 1 (учитель укр. мови та л-ри Валентина Слободянюк) з автором циклу дитячих повістей «Пригоди трьох» П.Слободянюком та автором чудових гумористичних замальовок В.Гальчаком. Учні Селищенської ЗОШ I-III ст. (учитель історії Людмила Пивовар) зустрілися з членом ЛМО «Дзвінкова криниця», автором краєзнавчих книг «Історія Осолинки», «Історія Кам’янки», «Діти війни» В.Долгих (нині покійним). Вони дізналися багато цікавого про історію сіл Осолинка, Миколаївка, Кам’янка. На базі ПНУК відбулася зустріч учнів Літинської ЗОШ I-III ст. № 2 із членами ЛМО В.Середком, П.Слободянюком, З.Сидорчук, Т.Процик, В.Гальчаком.

Такі заходи допомагають формувати, збагачувати внутрішній світ дитини, позитивно впливати на її свідомість, спрямовувати морально-етичний потенціал, розвивати інтелектуальні, творчі здібності, естетичні смаки.

А 24 червня 2010 року як своєрідний підсумок роботи літературно-мистецького об’єднання в кінотеатрі ім. Кармалюка відбувся творчий вечір «Пам’ять і любов», приурочений Дню пам’яті поета-пісняра Христофора Замоцного і 5-й річниці ЛМО «Дзвінкова криниця».

Слова ведучої Н.Щепілової воскресили в пам’яті присутніх щемний спомин про нашого земляка:

…І погасив пісенний семафор

Пісняр Замоцний Христофор.

А ви, друзі, не журіться,

Любіть пісню, веселіться.

Напутнє слово поета-пісняра підхопила жіноча група ансамблю «Ладодзвін» жартівливою піснею «Гарбузи» (сл. Х.Замоцного, муз. І.Шуберта) Взагалі місцевий композитор Ігор Шуберт написав біля 20 пісень на слова Х.Замоцного.

З виступу голови ЛМО «Дзвінкова криниця» П.Слободянюка присутні довідалися, що КП «Лiтинська райдрукарня» випущено біля 20 книг місцевих авторів, у т.ч. за сприянням районної влади (Галина Крива) – книги про Голодомор 1932–33 рр. «Скорботна Літиніада», «Літинщина пам’ятає», дві поетичні збірки «Світанкові барви», глянцевий альбом репродукцій картин місцевих авторів «Літинщина мистецька». Було організовано 14 виставок робіт з бісеру, вишивок, в’язаних виробів, виставок малюнків та картин, як у райбібліотеці, ПНУК, районному музеї ім.У.Кармалюка, так і в обласному літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського,краєзнавчому музеї МВС області «Мій край – Поділля»(персональні виставки картин члена ЛМО Вікторії Красовської (Слободянюк) та в обласному центрі народної творчості(картини Володимира Тимощука та Петра Слободянюка).

На святі були присутні голова райдержадміністрації Михайло Долюк, голова районної ради Наталія Шишкова та селищний голова Анатолій Бичок. Відрадно те, що вони, попри свою зайнятість, все ж віднайшли час, щоб привітати творчих людей Літинщини, дати високу оцінку роботі літературно-мистецького об’єднання «Дзвінкова криниця», Подільського народного університету Культури та райбібліотеки. Голова РДА М.Долюк подарував літературно-мистецькому об’єднанню чудову книгу «Сучасне мистецтво України періоду Незалежності».

Привітала зі святом колег по перу працівник райдержадміністрації, член ЛМО Галина Крива. Вона з глибоким хвилюванням, щирою любов’ю до рідної землі прочитала власний вірш «Прекрасний наш Літин». А теплі й щирі слова методиста районного відділу освіти Олени Цубової впали світлими промінчиками у душу кожного, зуміли подарувати незабутні хвилини радості, душевного спокою, віри у невмирущість духовної скарбниці українського народу.

Один за одним виходили на сцену члени літературно-мистецького об’єднання, щоб подарувати своїм колежанам і гостям незабутні хвилини радості і смутку, усвідомлення своєї ролі у цьому житті.

В авторському виконанні прозвучали пісні членів об’єднання Валерія Середка та Олексія Тумачека. А гості з Вінницького району – дует «Явір і Яворина» у складі Ігоря Шуберта і Тетяни Зварич майстерно виконали пісню «Тобі, рідна мамо», яка стала приємним подарунком присутній у залі дружині Христофора Замоцного Марії Іванівні. Проникливі, сповнені любов’ю до матері слова пісні, її чудова мелодія не залишили байдужими нікого.

Свято скінчилося, залишивши приємний спогад у серцях присутніх. А ще – чудовий буклет, створений ПНУК при допомозі директора райбібліотеки Людмили Іщук та краєзнавця Ніни Римаренко.

Цей чудовий захід заповнив ще одну сторінку багатої історії Літинщини. Він дійсно став розмаїтою палітрою досконалості, оригінальності, національної самобутності.

Готуючи такі заходи, ми шукаємо нові й нові підходи, щоб відкрити в сучасних вимірах глибокий душевний стан митця, пріоритет людини-гуманіста, людини-патріота, людську й людяну широчінь. Вони є носієм потужного заряду духовної енергії, передають загальнолюдські національні цінності від покоління до покоління, культивують їх у людській душі.


Дівич-вечір як феномен національної культури

Марущак Н.М.,

студентка інституту історії, етнології і права

Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Здавна обряд створення нової сім’ї, який називали весіллям, шанувався всіма поколіннями українців. Наші предки виробили особливу систему звичаїв та обрядів, які мали б допомогти молодим увійти у категорію одружених, призвичаїти їх до громади, підготувати до самостійного життя.

Українська народна педагогіка містить у собі чимало способів виховання дітей у дусі порядності та народної моралі. Так, хлопчиків навчали бути гарними господарями, ладними до всякої роботи, спокійними, витривалими. Працьовитість, ощадливість, охайність, а також уміння ткати, прясти, вишивати, прати повинна була мати дівчина – майбутня господиня. 1

Зазвичай усі ці аспекти мали загальноукраїнський характер, проте у процесі історико-культурного розвитку кожна місцевість виробила особливі, притаманні лише їй, елементи та ознаки як загально весільної так і побутової обрядовості. Так, старожили села Ободівка Тростянецького району, що на Вінниччині свідчать, що кульмінацією довесільних обрядодій був дівич-вечір, де відбувалося символічне відокремлення нареченої і нареченого від несімейної групи молоді, і починався завершальний етап обряду, що включав зближення двох родин з метою схвалення шлюбу. Молодий з боярами і світилками увечері йшов додому до нареченої. Дівчата, заходячи до хати, співали:

У саду Марійка вінки в’є.

До неї Михайло письма шле:

– Увійди, Марієчко, з саду до хати,

Час косу розплітати. 2

Господарі зустрічали гостей, саджали їх на почесне місце.

Тим часом, боярин виносив стілець, який застеляв кожухом. Потім він підходив до молодої і садив її на стілець. У цей час світилки співали:

Ой дайте нам стільця,

Дайте нам гребінця,

До гребінця – кожуха,

Нехай сяде молодуха. 3

або:

Поїдь, Михайле, в Тростянець,

Купи Марії гребінець,

Розчесати росу косу під вінець. 4

Церемонія розплітання коси, яка символізувала прощання з дівуванням, проходила у мінорному настрої. Вважалося, що молода у цей час мала плакати, інакше плакатиме у заміжжі. Дівчину розплітав старший брат, а дружки співали:

Ой дай мені, моя ненько, масла

За те, що я тобі коровицю пасла,

Дай хоч трошечки

Змастити косочки. 5

Мати виносила на тарелі олію і мед, якими змащували волосся нареченій. У цей час світилки співали:

Знати, Марійко, знати,

Що в тебе рідна мати.

Віночок накладала,

В головку цілувала. 6

Далі дружки тісним колом обступали і переодягали її у святкове вбрання. Наречена вставала зі стільця і кожну дівчину по черзі саджала на нього, аби всі швидко вийшли заміж. Боярин підводив її до молодого, їх благословляли батьки. Далі молоді сідали за столом на почесному місці, а за ними – всі присутні. Починали частуватися, а в цей час дружки співали:

Вгору голубка летіла,

З перцьом печінка кипіла.

Хоть з перцьом – не з перцьом,

Аби з щирим серцьом.

До них приєднувалися світилки:

Ми не вмієм по горі ходити,

Ми не вмієм голубці кришити.

Ми підемо по рівненькому

І візьмемо по ціленькому. 7

І всі разом співали:

Мілка капуста, мілка,

Що сікла Марія-дівка.

Сікла, насікала,

Гостей дожидала. 8

Святкування продовжувалося до півночі, а потім усі розходилися по домівках. На цьому завершувався передвесільний етап.

Таким чином, дівич-вечір у селі Ободівка супроводжувався великою кількістю пісень, деякі з яких ще зберегли архаїчні мотиви. Часто зустрічаємо порівняння людей з тваринами, рослинами, явищами природи. Найчастіше – це калина, барвінок, різні види трав; зозуля, куниця, сонце, місяць, зорі. Поширеними є звернення до вітру, води, що свідчить про елементи язичницьких вірувань у піснях, що супроводжували обряди більш пізнішого часу. Все це говорить про давні корені довесільних дійств і їх особливий характер у селі Ободівка, а також пісень, які супроводжували дані дійства.

Література

1. Перлини української народної пісні : пісенник / упоряд. М.Гордійчук. – К.: Муз. Україна, 1989. – 390 с.

2. Весільні пісні : зб. / за ред. І.П.Березовського. – К.: Дніпро, 1988. – 476 с.: іл.

3. Доленга-Ходаковський, З. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: (з Галичини, Поділля, Придніпрянщини і Полісся) / З.Доленга-Ходаковський. – К.: Наук. думка, 1974. – 781 с.

4. Зі спогадів Циган Г.А. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 53. – Арк. 10.

5. Народні перлини і пісенник / упоряд. М.Стельмах. – К.: Дніпро, 1971. – 391 с.

6. Зі спогадів Марущак К.В. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 59. – Арк. 14.

7. Українські народні жартівливі пісні: пісенник. – К., 1974.

8. Присяжнюк, Н.А. Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в с.Погребище (1920-1970 рр.) / Н.А.Присяжнюк; [упоряд. С.В.Мишанич]. – К.: Наук. думка, 1976. – 523 с.

9. Зі спогадів Білаш Г.В. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 70. – Арк. 29.


АРХІТЕКТУРНЕ І МИСТЕЦЬКЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

З історії побудови та відновлення роботи домового храму рівноапостольних Кирила та Мефодія

Лисогор В.М.,

доктор технічних наук, професор кафедри

аграрного менеджменту Вінницького НАУ

Тема сьогоднішньої міжнародної науково-практичної конференції присвячена краєзнавчим дослідженням. Вона пробудила інтерес до пошуку інформації, що розкриває маловідомі, а то й зовсім невідомі сторінки історії нашої країни, надихнула на серйозні зустрічі з історією Батьківщини, її звитяжцями, героями й не героями – дітьми України.

У результаті цього пошуку переживалися високі моральні почуття й усвідомлення того, хто ти є, чого хочеш і до чого прагнеш. Адже добре відомо, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту і гармонію життя можна відчути лише усвідомивши себе кровною частинкою свого народу, особливо у даний час, коли гостро стоїть питання відродження нашої України, плани якої у галузі культурного, соціального, економічного розвитку дуже оптимістичні. І найбільш плідно вони будуть вирішуватися у гармонійній співпраці держави і церкви, оскільки церква завжди стояла вічним вартовим на охороні та піднесенні духовності і моралі свого народу. У контексті українського державотворення церква демонструє свою здатність об'єднувати народ України навколо духовних цінностей і пріоритетів, серед яких кожна людина має почуватися вільною і сповненою національної гідності, стійкою перед труднощами і з великою вірою у майбутнє. Тільки такий шлях веде до Воскресіння народу і побудови Духовного храму [1; 2; 3; 4; 5; 17].

Вирішальне значення в історичному розвитку нашої держави відіграла далекоглядна реформа князя Володимира, який у 988 році охрестив Київську Русь і запровадив християнство [6]. Він робив це не лише з дипломатичних міркувань та прагнення прилучитися до можновладства, а й з огляду на нові моральні принципи, які проголошував [7]. І ми повинні бути довічно вдячні нашому Хрестителю за здійснений доленосний вибір: за те, що мужньо і твердо спрямував увесь свій народ у русло Бога, присвятив Господу, дав йому Спасителя світу [8].

Християнство, зокрема православ'я, для українців стало не просто релігією. Православ'я – це наш характер, наша вдача, наша ментальність, особливість устрою нашого дому, наша реакція на оточуючий світ, сила нашої любові до своєї землі. Православ'я – це найкраще, що є у нас самих. Це довели тисячі в'язнів совісті, які прийняли мученицьку смерть у радянський період примусового атеїзму, одному з найтрагічніших у долі церкви й віри, але не зреклися віри батьків і фундаментальних цінностей [9].

У той час науковці були переконані, що релігійність у модерному суспільстві втрачатиме своє значення, не буде соціальною силою, здатною впливати на життя великих соціальних груп. І для цього неначе були такі підстави: секуляризація, поширення атеїстичних поглядів, зменшення релігійно-духовних чинників суспільного життя порівняно з чинниками економічними й політичними, зростання значення науки, наукового знання, що загрожувало нівелювати всі інші форми свідомості. Але сьогодні ми бачимо, що багато з цих прогнозів не справдилися, не втілилися у життя.

Підтвердженням того, що наш народ повернувся з духовної безпам'ятності обличчям до Спасителя світу, є відродження монастирів, відновлення старих та будівництво нових храмів, відкриття при них недільних шкіл та заснування бібліотек. Священики і миряни беруть активну участь у справах милосердя, просвітництва та виховання, поповнюючи духовну та культурну скарбницю нашого народу [9].

Автор даної статті ставить своїм завданням розповісти про один із променів у світлі святої православної віри, яким на даний час освітлюється перлина Поділля – наша Вінниця. Цим променем є Братство преподобного Нестора Літописця, яке було утворено по благословенню керуючого Вінницькою єпархією, нині покійного, митрополита Макарія у січні 1994 року, яке понад 15 років очолює автор цієї публікації.

Братство утворено з метою поширення православної християнської віри, духовного відродження та ствердження норм християнського життя у суспільстві. Членами цієї релігійної, добродійної та духовно-освітньої організації стали громадяни Вінниці, які сповідували норми християнської моралі та правила благочестя і свідомо бажали своєю активною діяльністю сприяти ідеї духовного об'єднання українського народу в лоні Української Православної Церкви. У їх числі доктори та кандидати наук, священики, працівники навчальних закладів. Понад двадцять відомих православних вчених нашого міста є членами Братства.

Братство визнає своїм небесним покровителем преподобного Нестора Літописця, який чорноризцем подвизався у стінах Києво-Печерського монастиря 41 рік, і закінчив своє життя в 1115 році [10]. Монастир був джерелом освіти і мудрості [10]. Тут , завдяки патріотизму, часто нам невідомих ченців писалася, переписувалася і оберігалася історія наша, надихаючи наш народ на любов до рідної землі, на глибоку подвижницьку молитву, на уміння співстраждати, на несіння тягот один одного, на добру надію, милосердну самопожертву.

Усі ці розповіді про старину Нестор Літописець передав у своєму дорогоцінному літописі «Повісті минулих літ», назва якого дає цілком виразне уявлення про її зміст: «Се повісті времянних літ, звідки пішла Земля Руська, хто в Києві почав першим княжити і звідки Земля Руська стала єсть» [6].

Наслідуючи свого небесного покровителя, автор статті бажає докладно зафіксувати на сторінках історії Брате преподобного Нестора Літописця, подію відновлення будівель храму при колишньому Вінницькому реальному училищі, у стінах якого нині знаходиться Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету. Робота Братства, з краєзнавчих досліджень, розпочалася у 2007 році з опрацювання архівних документів у Державну архіві Вінницької області та Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. З архівних документів дізнаємось про наступне. У кінці 80-х років XIX століття передова громадськість Вінниці порушує питання перед органами влади про необхідність відкриття у місті учбового закладу політехнічного типу, що давав би підготовку для вступу у вищі технічні й торговельні навчальні заклади та університети [12]. Розвиток промислів капіталізму в країні вимагав технічно грамотних кадрів. На засіданні міської думи 12 червня 1889 року обговорювалося питання про можливе переведення реального училища з міста Могилева-Подільського до Вінниці. Відповідні клопотання направляють до Міністерства народної освіти, яке дає згоду. Навчання в реальному училищі розпочалося з 1889-1890 навчального року. Доречно відмітити, що на час переведення реального училища до Вінниці, у місті не було середнього учбового закладу з 1847 року, коли гімназія в Мурах була переведена до Білої Церкви [13]. Викладання в училищі було поставлено таким чином, що його авторитет сягав за межі Подільського краю, бо в учбовому закладі вчили не тільки природничо-математичних предметів, а й істинам Христовим. Цьому сприяли і викладання Закону Божого, і богослужіння в училищній церкві.

Про побудову домового храму в стінах училища, його освячення, побудову іконостасу та фінансування й утримання церкви свідчать такі архівні документи [14]:

1. Господарський комітет реального училища 10 лютого 1892 року уповноважує свого директора подати на розгляд Попечителя Київського Учбового Округу три проекти побудови іконостасу для домової училищної церкви, побудова якої проектується, що і зроблено листом від 13 лютого 1892 року.

2. Листом Попечителя від 8 квітня 1892 року за № 2736 не визнається вірним доручати складання проекту і побудову іконостасу особі Римсько-Католицького віросповідання, при цьому повертаються проекти до вирішення питання.

3. Попечителем Київського Учбового Округу дозволяється:

– використати із спеціальних коштів училища 335 руб. на освячення побудованої при училищі церкви (лист від 13 вересня 1893 р. за № 7737 та від 3 листопада 1893 р. за № 9643). Попечителем вказується (лист від 6 вересня 1893 р. за № 7475), що оскільки освячення храму призначено на 19 вересня поточного року і про це повідомлено Преосвященного Димитрія, Єпископа Подільського і Брацлавського, підготуватися до цього належним чином;

– видати із спеціальних коштів 35 руб. Законоучителю Шиповичу 1.0. у відшкодування витрат понесених при поїздці в Кам'янець-Подільськ для одержання Антимінсу;

– включати в кошторис спеціальних видатків училища на утримання домової церкви і притчу 500 руб., а саме: священику 250 руб., диякону 150 руб., на освітлення храму та інші витрати 100 руб. (лист від 16 лютого 1894 р. за № 1235 на прохання директора училища від 9 листопада 1893 р. за № 1092);

– використати із спеціальних коштів училища до 50 руб. на проведення 11 травня (25 травня за новим стилем – примітка) храмового празнику домової училищної церкви (лист від 10 травня 1894 р. за № 4025);

– використати із коштів, що надходять за право навчання в училищі до 550 руб. на придбання і встановлення нового залізного позолоченого хреста над приміщенням домової училищної церкви (лист від 11 червня 1902 р. за № 7001).

Домова церква реального училища в ім’я рівноапостольних Кирила і Мефодія ріднила вінничан з Боя, наповнюючи їх серця правдою, миром і радістю, любов'ю, довготерпінням до 1918 року. А в 1920 році після остаточного встановлення на Поділлі Влади Рад було ліквідовано і реальне училище [12]. Відомо також, що священик І.О. Шипович, який викладав в училищі Закон Божий, відзначався за сумлінну працю як церковними, так і світськими нагородами, в грудні 1932 року його було засуджено за ст.54-10 – «контрреволюція пропаганда і агітація», і у віці 75 років відправлено до Сибіру [15].

Але духовні цінності нашого народу, сила його любові, віри батьків у православ'я, є вічними. На це є милість Божа. Вінницький торговельно-економічний інститут,в якому відновлено храм, є чистим і благодатним джерелом освіти для нашої молоді. Промисел Божий є і в тому, що храм при учбовому закладі у свій час найменовано в честь рівноапостольних Кирила і Мефодія, просвітителів країн слов'янських.

Відомо, що брати Кирило і Мефодій, уродженці м.Солуні в Македонії, створили слов'янську азбуку для перекладу Слова Божого. Сталося це приблизно у 865 році [16]. Отже, cаме так була створена книжна слов'янська мова, а Кирила і Мефодія названо вчителями слов'янськими.

Поширюватися слов'янська писемність на нашій землі почала після хрещення України–Руси рівноапостольним князем Володимиром. З того часу славлять слов'яни святих вчителів Кирила і Мефодія: «Нехай радіють сьогодні роди слов'янські священну пам'ять вчителів Богомудрих світло святкуючи: ними почали звершуватись на рідній нам слов'янській мові літургія Божественна і все церковне служіння. І тим нам було дано невичерпне джерело води, що тече в життя вічне. Що п'ючи цю воду, не перестанемо величати вас, Кириле і Мефодію» [17].

Активну участь у відновленні храму приймали такі члени студентського наукового товариства, як «Ватра» Вінницького торговельно-економічного інституту. Використовуючи архівні дані, зібрані Братством преподобного Нестора Літописця, товариство «Ватра» звертається з проханням до ректора Київського національного торговельно-економічного університету професора Мазаракі А.А. посприяти відродженню домового храму, на що одержує позитивну відповідь.

Богослужіння у відновленому домовому храмі інституту здійснюються з листопада 2007 року. Знову звучить молитва: «Як апостоли єдиноморальні і слов'янських країн учителі, Кириле і Мефодію Богомудрії, Владику всіх моліть, всі народи слов'янські утвердити в православії і єдиномислії, примирити світ і спасти душі наші» [17]. Спасительне слово молитви, Євангелія, священнодійство уставного, благоговійно здійснюваного богослужіння, благодать ікон храму діють на юні душі, виховуючи в них високі моральні принципи та чесноти.

Молимо Бога, щоб ще не одне покоління вінничан – священнослужителів та мирян, вписали в історію Братства преподобного Нестора Літописця свої добрі діяння во славу Божу і на благо нашої України.

Література

1. Творения преподобного Иоанна Дамаскина. Христологичекие и полемические трактаты, слова на Богородичные празники. – М.: МАРТИС, 1997. – 351 с.

2. Творения преподобного Максима Исповедника. Кн. 1. Богословские и аскетические тракты. – М.: МАРТИС, 1993. – 354 с.

3. Творения преподобного Максима Исповедника. Кн. 2. Вопросоответы к Фалассию. – М.: МАРТИС, 1994. – 347 с.

4. Творение иже во святых отца нашого Василия Великого. Ч. 1. – М.: Тип. Августа Семена, 1845. – 407 с.

5. Творение иже во святых отца нашого святителя Григория, епископа Нисского. Об устроение человека. – СПб: АКСИОМА, 1995. – 174 с.

6. Літопис руський / пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; відп. ред. О.В.Мишанеч. – К.: Дніпро, 1989. – XVI, 591 c.

7. Зінченко, Л.П. Християнство / Л.П.Зінченко. – Вінниця: ROMIK, 2006. – 268 c.

8. Сурожский, А. (митрополит). О встрече / Антоний Сурожский. – СПб.: САТИС, 1994. – 263 с.

9. Макарій (Архієпископ Вінницький і Могилів-Подільський). Вибрані твори, послання, проповіді / Макарій. – Вінниця: «УНІВЕРСУМ-Вінниця», 1998. – 164 с.: іл.

10. Краткие сведения о праздниках Православной церкви и сказания житии особенно чтимых Святых. – Репринт. изд. – М.: Современник, 1991. – 206 с.

11. Історія світової та української культури: підручник для вищ. закл. освіти / В.А.Гречанко, І.В.Чорний, В.А.Кушнерук, В.Режко. – К.: Література, 2002. – 464 с.

12. Анохіна, Л.С. З історії освіти у м.Вінниці (II пол. ХIХ- поч. ХХ ст.) // Подільська старовина: зб. наук. пр. / Вінниц. обл. краєзн. музей; відп. ред. В.А.Косаківський. – Вінниця, 1998. – С. 91-117.

13.Омикрон. Винницкие Муры, как источник просвещения в крае. – Винница, 1913.

14. Державний архів Вінницької області. – Ф. 15. – Оп. 1. – Спр. 25, 34, 61; Ф. 197. – Оп. 5. – Спр. 43; Ф. 230. – Оп. 1. – Спр. 870.

15. Лисий, А.К. Знавець Вінницької старовини І.О.Шипович / А.К.Лисий // Матеріали І Вінницької наук.-теор. конф. – Вінниця, 1993. – С. 40-49.

16. Луковнікова, С.М. Азбука Кирила і Мефодія : посіб. для культуролог. вивчення старослов'ян. мови / С.М.Луков-нікова. – Вінниця, 2001. – 96 с.

17. Жития святих, изложенных, по руководству четьих-миней св. Димитрия Ростовского. Кн. 9. – М.: Тип. Синодалш, 1908. – 827 с.

18. Библия: книги Священного писания Ветхого и Нового Завета. – Почаев: Свято-Успен. Почаев. Лавра, 2006. – 1376 с.: ил.

19. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2001. – 1440 с.


Історія костелу Матері Божої Скорботної смт Стрижавки

Денисова Л.М.,

архітектор

Мандруючи на яхті чи човнах вверх по Бугу, минаючи ліс Грохольського, що на правому березі одразу за Вінницею, потім між численними мальовничими острівками, пропливаємо далі по протоках між ними, на високій крутій скелі видно високий хрест, а за ним будівля каплички – «гробниця». Таку назву отримала сімейна усипальниця двох гілок роду Грохольських – п’ятничанських та стрижавських.

Але більше всього вражав, підпливаючи до с.Стрижавки, великий білий палац Грохольських, який зарахунок відкритої великої галявини на високому схилі перед помпезним головним фасадом палацу, якого було видно з ріки. Палац стояв в оточенні великого пейзажного парку зі столітніми дубами та природними скелями.

Недалеко від маєтку Грохольських, перспективу з ріки замикає розташована між двома сільськими дорогами монументальна біла споруда костелу з гарними класицистичними пропорціями, увінчана баштою – ротондою.

Такий чудовий мальовничий пейзаж недалеко від Вінниці, що був прикрасою місцевості, ще існував до 1920-х років…

Що відбулося з костелом, з палацом? Палац зруйновано та спалено, від нього і сліду не залишилося. Будівля костелу зазнала втрат – струнка башта-ротонда знесена, а приміщення у різні роки використовувалося під магазин, будинок піонерів, просто клуб, бібліотеку.

Сумно стає, як поступово знищувалося надбання не одного покоління нащадків Грохольських та праця місцевих майстрів, селян.

Шляхетний рід Грохольських на Поділлі розпочався з графа Міхала Анджея Грохольського (1705-1768), який одружився з Анною Радзімінською, донькою Міхала, власника П’ятничан, Сабарова, Вороновиці та інших поселень Брацлавщини. Уміло управляючи маєтками дружини, М.Грохольський їх примножив, купуючи Тростянецький та Стрижавський ключі, останній купив у А.Потоцького. Міхал Грохольський фундував для Вінницького домініканського монастиря та костелу Успіння Пресвятої Богородиці на їх утримання 30 тис. злот. У відповідь, з пошаною до нього, у підземеллі Вінницького домініканського костелу було влаштовано родинний склеп Грохольських, де й поховали Міхала Грохольського та його дружину. Маєтки М.Грохольського, в тому числі і Стрижавку, успадкував його син – Марцін Грохольський (1727-1807) – земський суддя, який потім стає каштеляном воєводства Брацлавського. Але двір тримав у П’ятничанах.

Помер Марцін у Львові, похований був у родинному склепі в домініканському костелі у Вінниці.

Наступним власником Стрижавки стає граф Міколай Грохольський (1781-1864), син Марціна та Цецилії з Холоневських, який народився у П’ятничанах. Одружився у 1808 р. в Янові зі своєю кузиною Емілією Холоневською. Тому мусив отримати для шлюбу «дозвіл апостольської столиці на усунення канонічної перешкоди, яку створювала така близька кровна спорідненість».

Був обраний у 1809 р. маршалком шляхти Вінницького повіту, 1811 р. – подільським губернським маршалком.

Міколай Грохольський з усіх успадкованих маєтків за свою родинну садибу обирає Стрижавку, де будує у 1811 р. палац та облаштовує навколо нього великий пейзажний парк. Для католиків Стрижавки та поряд розташованих селищ, більша частина з яких працювали в економії поміщика, надав кошти на будівництво костелу Матері Божої Скорботної в центрі селища. Будівництво костелу закінчено у 1827 р., 1838 р. кам’янецьким епіскопом Ф.Мацкевичем був освячений. Будівлі костелу та палацу збудовані за проектами італійського архітектора, прізвище якого в сімейних архівах Грохольських не збереглося.

Палац розташований на підвищеному схилі, зліва від дороги з мосту через Південний Буг. Імпозантна будівля з шестиколонним портиком на центральному ризаліті головного фасаду, архітектура якого вирівнювалася гарними пропорціями та формами розвитого класицизму. В палаці було велике зібрання книг, картин відомих художників.

Костел збудований пізніше, але теж мав архітектурне рішення будівлі в стилі розвитого класицизму поширеного на початку ХІХ ст. в європейських країнах. Головний фасад підкреслено порталом з двома колонами, над порталом влаштовано напівкругле вікно, а над ними завершення у вигляді трикутного фронтону. Симетрично з обох боків по кутах бокові фасади замкнені ризалітами, які мали напівкруглі фронтони. Стіни ризалітів прикрашені виразними горизонтальними рустами за рахунок цегляної кладки. На рівні підвіконня верхніх вікон по периметру будівлі виконаний карниз зі складним профілем. Стіни будівлі увінчані по периметру декоративним класичним фризом з тригліфами та розетками. Аналогічні елементи архітектор застосовував і на фронтоні палацу.

Акцентом та чудовим завершенням будівлі костелу була башта, що збудована над головним входом до костелу, у вигляді стрункої невеличкої ротонди, оточеної іонічними півколонками, з низьким куполом над нею.

Крім розбудови палацу та костелу, граф Міколай Грохольський удосконалює на обширних землях своїх маєтків сільське господарство та садівництво, і навіть поставляє фрукти до Росії.

У 1834 році М.Грохольський, після скасування у 1832 р. ордену домініканців та передачі Вінницького костелу домініканців православній єпархії, мусив знайти місце на межі між стрижавським та п'ятничанським маєтками Грохольських, серед лісу на високому скелястому березі р.П.Бугу, та збудувати за проектом архітектора Лакуфера (Lacufera) каплицю (родинний мавзолей), яку чудово було видно з ріки.

Але якраз на той час в Російській імперії після польського повстання 1831 року, влада довгий час забороняла використовувати каплицю за призначенням. Після довгих зусиль, тільки у 1888 році російська влада дала згоду на перепоховання рідних, і то на стрижавський цвинтар, де і досі знаходяться їх могили, в тому числі і Міхала Грохольського, судді землі Брацлавської.

При Міколаї Грохольському у 1847 році в Стрижавці на кошти графа та православних прихожан будується православний храм на честь Успіня Пресвятої Богородиці.

За часів панування графа М.Грохольського Стрижавка стає, так би мовити, характерним для того часу містечком, в якому були костел, церква, синагога та відбувалися ярмарки.

Коли його донька Марія (1820-1853) виходить заміж (1843) за Альберта (Войцеха) Моравського, він отримує як придане Стрижавку. Після ранньої смерті Марії, А.Моравський стає священиком.

Стрижавку успадковує його молодший син – Джозеф Моравський, який не дуже переймався господарюванням, тим більше мав великі борги. Внаслідок чого у 1880 році родовий маєток Грохольських у Стрижавці, Джозеф Моравський виставляє на продаж. Стрижавка опиняється під загрозою продажу в чужі руки. Тадеуш Грохольський, двоюрідний брат Джозефа, сплачує усі борги, якими був обтяжений маєток.

Стрижавський маєток на момент купівлі був у жалюгідному стані – як господарство, так і палац, і містечко в цілому. Оскільки на той час у Росії діяла заборона на продаж власності іноземцям, Тадеуш Грохольський оформляє оренду маєтку на 16 років. Але договір був укладений таким чином, що фактично прирівнювався до купівлі-продажу.

Стрижавка переходить до графа Тадеуш Грохольського (1839-1913), який був сином Генріха Грохольського власника маєтку у П'ятничанах. Вчився у школі юнкерів у Петербурзі (1859), звільнений зі служби, виїхав 1860 року на малярські студії до Парижа, де навчався у відомого портретиста Л.Бонна. Здійснив подорож по Іспанії, відвідав Рим, Мюнхен, Відень і Краків, де зблизився з Ян Матейком. У навчанні затоваришував з талановитим юнаком І.Соколенком, селянином з володінь З.Бжозовського, який згодом стає відомим як портретист Ян Засідатель. Тадеуш ним опікувався і впроваджував його до майстерень відомих європейських живописців. Ті спільні подорожі так сформували обох дебютантів в живопису, що, повернувшись до Парижа, обидва отримали похвалу від Л.Бонна.

Після переїзду до Стрижавки Тадеуш Грохольський розпочинає відбудовувати стрижавський палац та відновлювати господарство. У той же час він мусив одночасно боротися, як з попереднім власником, який почав вимагати доплати, так і з російськими чиновниками, які намагалися відібрати маєток. Допомагає вирішити це питання його петербурзький друг, російський міністр В.Фредерікс.

Тадеуш Грохольський багато часу присвячував і громадській діяльності. Разом із братом Станіславом Грохольським (власник маєтку у П'ятничанах), заснував у Вінниці 1880р. перше позичково-ощадне товариство, так званий Селянський банк. Кілька разів обирався присяжним засідателем у Вінницькому повіті.

Крім того граф Тадеуш Грохольський продовжує займатися малярством. Творча спадщина графа не обмежувалася малюванням портретів членів своєї роди, місцевих селян, Тадеуш створює релігійні полотна для Стрижавського костелу. Для костелу він написав полотно «Христос» та виконав копію з полотна Тиціана – Матір Божа Скорботна, яка було встановлена в головному вівтарі костелу між шістьма білими колонами, простір якого на сьогодні замуровано, а колони розібрані. Також в інтер'єрі можна було побачити ікону Успіння Пресвятої Богородиці (копія з полотна Мурільйо) і портрет засновника костелу Міколая Грохольського. Він виконав 4 копії полотна Л.Бонна «Христос» на блясі, які були розміщені на хрестах, установлених у Стрижавці біля костелу та каплички-мавзолею, м. Княжому й Купині.

Крім того Тадеуш Грохольський у 1881-1901 роках брав участь у виставках Товариства мистецтва в Кракові, а на виставці польського малярства у Львові 1894р. отримав ср

Резолюція

ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

“Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”

13-15 жовтня 2010 року у м.Вінниці на базі ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва відбулася Міжнародна науково-практична конференція “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”.

Організатори Конференції – Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва, ГО “Асоціація бібліотек Вінниччини”.

У роботі Конференції взяли участь начальник управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації М.В.Скрипник, її заступник Г.Д.Куделя, директори та провідні фахівці Державної історичної бібліотеки України, Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, Житомирської ОУНБ ім. Олега Ольжича, Кіровоградської ОУНБ ім.Д.І.Чижевського, Миколаївської ОУНБ ім.О.Гмирьова, Рівненської ОУНБ, Херсонської ОУНБ ім.О.Гончара, Хмельницької ОУНБ ім.М.Островського, Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва, Вінницької обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка, центральних районних (міських), відомчих наукових бібліотек м.Вінниці, науковці, аспіранти вищих навчальних закладів міст Києва, Вінниці, Острога, Кракова (Республіка Польща), Дніпропетровська, представники громадських краєзнавчих організацій, національно-культурних товариств, наукові співробітники музеїв, Державного архіву Вінницької області.

Заслухавши та обговоривши наукові доповіді, повідомлення, проаналізувавши стан краєзнавчої діяльності та виконання рекомендацій, прийнятих на І-й Міжнародній науково-практичній конференції “Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону”, що відбулася у жовтні 2008 року, учасники Конференції відмічають, що Національною історичною бібліотекою України підготовлено проект “Положення про краєзнавчу діяльність державних і комунальних бібліотечних закладів України”; здійснюється оперативний обмін краєзнавчою бібліографічною інформацією з використанням інформаційних технологій для створення регіональних краєзнавчих електронних баз даних; створюються повнотекстові електронні бази даних документів краєзнавчого змісту (видання бібліотек та окремих місцевих авторів); забезпечується подальший розвиток електронних баз даних краєзнавчого змісту (електронні каталоги та картотеки) у мережі Інтернет; є приклади створення окремих розділів краєзнавчого змісту в меню веб-сайтів (розділ на сайті “Наші видання” і блог відділу літератури та інформації з питань краєзнавства ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, віртуальний проект “Краєзнавство Таврії” – Херсонська ОУНБ ім.О.Гончара, електронна бібліотека “Історична Волинь” – координатор проекту Рівненська ОУНБ); проводиться збір та розпочато збереження “усної історії” за допомогою мультимедійних засобів для створення електронних архівів історико-краєзнавчого змісту (спогади очевидців Голодомору та фільм спогадів ветеранів бібліотеки про історію установи (тривалістю 16 год.) – ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, “Голоси з війни”, листи остарбайтерів – Кіровоградська ОУНБ ім.Д.І.Чижевського, відеофільм про ткацтво с.Гончарівки Літинського району – Подільський народний університет культури).

На Вінниччині діє обласна програма підтримки місцевих авторів, завдяки якій районні, міські, сільські книгозбірні поповнюють свої фонди новими краєзнавчими виданнями.

Зміцнилися партнерські взаємозв’язки між бібліотеками, краєзнавчими організаціями, науковими установами, національно-культурними та краєзнавчими товариствами, творчими спілками, туристичними агенціями, музеями, архівами.

ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва видала науковий збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону”.

У той же час, учасники Конференції відмічають необхідність подальшого розвитку краєзнавчої діяльності, констатують невиконання рекомендації щодо виділення коштів для придбання центральними районними бібліотеками програмного забезпечення «ІРБІС» з метою створення краєзнавчих електронних баз даних; недостатню матеріальну базу та технічне оснащення периферійних бібліотек, що перешкоджає виконувати у повному обсязі всі сучасні напрямки краєзнавчої роботи.

Міністерством культури і туризму України не проводяться Всеукраїнські наради, семінари спеціалістів з питань краєзнавчої роботи; не організовано всеукраїнського наукового дослідження щодо задоволення краєзнавчою інформацією потреб різних категорій користувачів. Залишається невирішеним питання розробки нового “Положення про депозитарій краєзнавчої літератури”. Недостатня робота проводиться щодо виявлення, збору і акумулювання краєзнавчих матеріалів для видання колективних бібліографічних праць.

Не створені об’єднані обласні краєзнавчі сайти, які б слугували джерелами інформації, майданчиками для дискусій і спілкування, забезпечували постійно діючі системи обміну інформацією між краєзнавцями регіону.

Учасники ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку” наголошують на необхідності здійснення наступних заходів для подальшого розвитку краєзнавства:

– докласти зусиль щодо виконання у повному обсязі завдань, викладених у рекомендаціях Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону” (Вінниця, 2008 р.);

– рекомендувати подати “Положення про краєзнавчу діяльність державних і комунальних бібліотечних закладів України”, підготовлене Національною історичною бібліотекою України, на затвердження Міністерства культури і туризму України;

– ввійти із клопотанням до Міністерства культури і туризму України про потребу розробки та затвердження Державної програми розвитку краєзнавства на період до 2020 року;

– робочій групі з підготовки і проведення ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку” підготувати розширене повідомлення до журналу “Бібліотечна планета”;

– бібліотечним, музейним, архівним закладам, науковцям, краєзнавцям, приватним колекціонерам, громадським краєзнавчим організаціям вивчати і запроваджувати у практику роботи кращий вітчизняний і зарубіжний досвід краєзнавчої діяльності з метою збереження історичної пам’яті народу, сприяння розвитку регіонів та держави України в цілому;

– висловити вдячність управлінню культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва за організацію та успішне проведення Конференції; відділу культури Вінницької районної державної адміністрації та ЦБС Вінницького району – за проведення виїзного засідання Конференції.

м.Вінниця 15 жовтня 2010 року

З М І С Т

ПРИВІТАННЯ

Спірідонова Л.М.

Скрипник М.В.

Морозова Н.І.

 

ОСНОВНІ ДОПОВІДІ

Куделя Г.Д. Краєзнавча діяльність: бібліотечний вимір

Морозова Н.І. Краєзнавча робота Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва: від традицій до інновацій

 

ВИСТУПИ УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ

       

Джерелознавча база вивчення краю

Макієнко О.А. Документи земських установ у державних архівах України як джерело регіонально-історичних досліджень

Логінов О.В. Подільська преса у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею як джерело до історії Української революції 1917-1920-х років

Тучинський В.А. Хмільницький літопис як джерело до історії визвольної війни під проводом Б.Хмельницького на Поділлі

Свйонтек Адам. Про що мовчить граніт? Колишнє католицьке кладовище у Чернівцях як джерело до іншої історії містечка 

Семенко Л.І. Матеріали до історії музичного життя в Україні 1920-х років у колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею

        

Історичне краєзнавство

Комарніцький О.Б. Громадська діяльність студентів Вінницького інституту соціального виховання (педагогічного, учительського інституту) у 30-ті рр. ХХ ст.

Савчук В.О. Історико-краєзнавчі дослідження народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст.

Богатчук С.С. Еміграція подолян за Урал, в Сибір та Далекий Схід

Слотюк П.В. До проблеми неонаціоналізму в контексті кризи національної ідентичності

Петренко В.І. Роль “буксирних” бригад у трагедії Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Лисий А.К. Грюнвальдська битва очима Олександра Гваньїні

Антонишин А.П. Гнатківське повстання

Вергелес К.М. Сучасні релігійні трансформації на Вінниччині: проблеми та перспективи

Щербань Л.Б. Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь: связь с историей и символикой государства

Кокус В.В. Внесок Кабінету виучування Поділля у розвиток природничо-географічного краєзнавства в 20-х роках ХХ століття 

Красовський Я.Й. Селянські громади і народна школа після реформи 1861 року

Котик А.В. Немирівське скіфське городище VII-Vст. до нашої ери

         

Метод усної історії як складова краєзнавства

Дровозюк С.І. Людинознавчі аспекти у краєзнавстві 20-х рр. XX ст.

Куделя-Свйонтек В.В. Пісня у два голоси. “Усна історія” – спосіб об’єднати аматорські та професійні краєзнавчі дослідження

Цимбалюк П.І. Доля остарбайтерів у наукових дослідженнях та спогадах вінничан

Девдера О.М. Краєзнавча робота сільської бібліотеки 

        

Бібліотечне краєзнавство

Кисельова В.П. Внесок регіональних бібліотек у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю

Гальчак С.Д. Зародження бібліотечного краєзнавства у Східному Поділлі

Соломонова Т.Р. Про бібліотеку освітнього діяча Адріанова Павла Олександровича (за фондами Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва)

Слотюк Г.М. Краєзнавчі продукти бібліотек Вінниччини у мережі Інтернет: структурно-видовий склад

Марченко Т.М. Краєзнавчий видавничий сегмент публічних бібліотек області у 2008-2009 роках: погляд методиста

Шпукал Л.І., Маєвська Л.В. Роль бібліотечного краєзнавства в діяльності університетської книгозбірні

Білоус В.С. Традиційні та інноваційні форми краєзнавчої роботи у бібліотеці

Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Кристофорова Т.П. Огляд періодичних видань Поділля середини ХІХ – початку ХХ століття, що зберігаються у фондах Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Сафронова О.В. Перший вінницький видавець А.В.Мазаракій та його бібліотека

Слободян Л.М. Творчі джерела Крижопільщини (З досвіду роботи Крижопільської ЦРБ)

Катічева М.І. Літературно-мистецьке краєзнавство Калинівщини

Петравчук З.М. Літературно-мистецьке краєзнавство

Бадрак Л.С. Історія, традиції та звичаї села Іванів

         

Відомі постаті в історії

Куцевол О.М. Вінницькі сторінки життєтворчості Григорія Кочура

Завальнюк К.В., Стецюк Т.В. Краєзнавець з Голубечого протоєрей М.І.Яворовський (1842-1919)

Мазурик В., Рожкова Т. Віктор Пирогов: штрихи до портрета художника в інтер’єрі часу

Бранько Я.А. Він малював портрет Шевченка

Роговий О.І. Бойова юність Василя Земляка

Марчук Т.О. Ігнацій Падеревський. громадянин. митець. Патріот

Кравченко Л.В. Берегиня української літератури (до 80-річчя від дня народження М.Х.Коцюбинської)

Лосовська В.П. Жанна Колодуб – вінницький маестро

Кадочникова Л.А. Чудесный доктор (к 200-летию со дня рождения Николая Ивановича Пирогова)

Пастушенко Л.Т. Глибинний український гумор і сатира письменника-земляка Олега Чорногуза

Корзун О.В. Подільський вчений-агроном І.Є.Овсінський та його внесок у розвиток сільськогосподарської дослідної справи України

         

Літературно-мистецьке краєзнавство

Подолинний А.М. Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України: основні етапи діяльності, постаті

Кадочников О.П. Украинская тема и Винниччина в поздней прозе Виктора Астафьева

Журунова Т.Г. Виставкова політика Вінницького обласного краєзнавчого музею як спосіб віддзеркалення культурно-мистецького життя регіону

Слободянюк П.В. Історія і сьогодення літературно-мистецького об’єднання ім.Х.Замоцного “Дзвінкова криниця”

Марущак Н.М. Дівич-вечір як феномен національної культури

           

Архітектурне і мистецьке краєзнавство

Лисогор В.М. З історії побудови та відновлення роботи домового храму Рівноапостольних Кирила та Мефодія

Денисова Л.М. Історія костелу Матері Божої Скорботної смт Стрижавки

Ліпська А.В. Пам'ятки православної архітектури Вінницької області

Бас О.І. Туристичне краєзнавство крізь призму розвитку сільського зеленого туризму

 

Резолюція ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції  “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”


Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку

Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

(13-15 жовтня 2010 р., м.Вінниця)

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Редакційна колегія:

О.І.Кізян

Т.П.Кристофорова

О.Г.Поліщук

Г.М.Слотюк

М.Г.Спиця

П.І.Цимбалюк

 

 

Комп’ютерна верстка, дизайн, оригінал-макет, коректура Н.В.Спиця

Підписано до друку 29.07.2011. Формат 210х294

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 8.0.

Наклад 100 прим.

Друк ПП Балюк І.Б.

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

Тел. (0432)52-08-02


Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

  1. Привітання
  2. Основні доповіді
  3. Виступи учасників конференції
  4. Виступи учасників конференції
  5. Виступи учасників конференції
  6. Виступи учасників конференції
  7. Виступи учасників конференції
  8. Виступи учасників конференції
  9. Виступи учасників конференції
  10. Виступи учасників конференції
  11. Виступи учасників конференції
  12. Виступи учасників конференції
  13. Виступи учасників конференції
  14. Виступи учасників конференції
  15. Резолюція
  16. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше