ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки
До 100-річчя від дня народження Героя Радянського Союзу,
колишнього директора ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва –Івана Митрофановича Філіповського

Версія для друку

Зустрічі, які запам’яталися на все життя 

П.І.Цимбалюк,

заст. директора бібліотеки,

 заслужений працівник

культури України 

Працюючи над збірником, мені також захотілося поділитися своїми спогадами і враженнями про І.М.Філіповського, адже я мала щасливу нагоду зустрічатися неодноразово з цією незабутньою людиною.

Я знала, що обласну наукову бібліотеку очолює Герой Радянського Союзу, але особисто його не бачила. Одного разу, я на той час працювала методистом Літинської районної бібліотеки для дорослих, до нас ненадовго завітав І.М.Філіповський. Звичайно ця подія викликала у працівників не просто хвилювання, а навіть певний переполох. Але мої тривоги швидко розвіялися після перших же хвилин спілкування з ним.

Зайшовши до бібліотеки і помітивши нову людину, він з хитринкою в очах, запитав завідуючого Х.Т.Замоцного: “Христофор, що це в тебе за гарна, молода дівчина з’явилася?” Той, дещо знітившись, почав пояснювати, що попередня працівниця перейшла на іншу посаду, а П.І.Камінна вчиться на ІІІ курсі Київського інституту культури, добре себе зарекомендувала і я запросив її на роботу в районний центр, готую собі заміну в майбутньому. Уже цілком серйозно Іван Митрофанович похвалив мого керівника за те, що він ростить молоді кадри, працює на перспективу.

Після цього, він задав мені декілька запитань, що стосувалися діяльності книгозбірень району, ставлення керівництва, перспектив будівництва нового приміщення районної бібліотеки і побажавши успіхів у праці, поїхав далі.

Враження, яке залишилося від спілкування з такою відомою особистістю, але простою, мудрою, з почуттям гумору людиною, важко словами передати, можливо додалося впевненості в собі, у правильності вибору професії, з’явилося почуття морального піднесення, а ще дуже захотілося працювати в обласній бібліотеці, де я була активним читачем і мріяла стати її співробітником.

Пригадуються зустрічі з Іваном Митрофановичем після того, як я перейшла на роботу до “Тімірязєвки”, а він на той час знаходився на заслуженому відпочинку. Він завжди приходив на святкування Дня Перемоги, де всі члени колективу щиро його вітали та вшановували. Відчувалося, якою великою повагою і любов’ю користується тут колишній директор.

Будучи головою профкому в кінці 80-х років, я в складі невеличкої делегації – секретарів партійної і комсомольської організацій бібліотеки та ветеранів відвідувала його вдома, тому що за станом свого здоров’я, він уже не міг приходити в бібліотеку.

Пригадуються скромний, затишний будинок, квітучий сад навколо нього і гостинні господарі – Іван Митрофанович та його вірна дружина Тетяна Микитівна, яка, до речі, навіть у зрілому віці залишалася надзвичайно красивою жінкою. Після слів привітання, обміну люб’язностями, колишній директор завжди суворо запитував, як там керує Лучко, чим живе колектив, які є проблеми, чи потрібне його втручання в роботу бібліотеки. Було зрозуміло, що він вболіває за свій рідний колектив, установу, для яких він так багато зробив і яким присвятив чверть століття свого життя.

Надзвичайно приємно пригадати й ті роки моєї трудової біографії, протягом яких я працювала поряд з висококваліфікованим фахівцем, інтелігентною, прекрасною, порядною людиною, представницею сімейної династії бібліотекарів – Філіповських, дочкою Івана Митрофановича – Світланою Іванівною. Вона також все своє життя присвятила роботі у бібліотеці, зробила чимало добрих справ, підготувала плеяду молодих спеціалістів, які продовжують кращі традиції своїх попередників.           

До цього часу колишню зав. відділом мистецтв бібліотеки впізнають і вітають вдячні читачі. А це для бібліотечного працівника – найвища нагорода.

Отакою для мене залишиться на все життя родина Філіповських – професіонали, віддані улюбленій справі фахівці, люди, які вміють цінувати життя та інших людей, які є взірцем для наслідування, варті шани і любові.


Мій перший директор  

 Герасимова Т.В.,

провідний фахівець бібліотеки

1970 рік. Після закінчення Харківського інституту культури я приїхала за направленням на роботу у Він-ницьку обласну наукову бібліотеку ім.К.А.Тімірязєва.

Почала свою трудову діяльність на посаді методиста науково-методичного відділу. А це досить відповідальна і складна робота для молоденької випускниці інституту. Бракувало досвіду роботи і конкретних знань, адже потрібно було і складати інструктивно-методичні матеріали, готуватись та виступати на обласних семінарах бібліотечних працівників, виїжджати на місця з методичною і практичною допомогою та знати багато іншого. І тут, як ніколи, важлива була підтримка старших колег. На щастя, це, як ніхто інший, розумів мудрий і досвідчений керівник бібліотеки І.М.Філіповський.

Методисти – це працівники, що частенько по роду діяльності спілкуються з дирекцією, тому з Іваном Митрофановичем я зустрічалась кілька разів на тиждень з різних виробничих питань.

Ніколи не забуду, що десь через півроку після початку моєї роботи, я була у відрядженні і готувала матеріали на засідання об’єднаної методичної ради при обласному управлінні культури.

Дуже хвилювалась, адже це була моя перша доповідь у такому солідному товаристві. Аж раптом телефонує Іван Митрофанович і запитує мене, чи не забула я раптом про завтрашній виступ. Я йому кажу: “Звичайно, не забула і дуже хвилююсь!!!”

Але він мене заспокоїв тим, що пообіцяв піти зі мною на засідання і підтримувати мене, так би мовити, морально. І він за руку відвів мене в обласне управління. Сидів поряд зі мною, коли дійшла черга до мого питання, він, будучи членом колегії обласного управління, представив мене як свою молоду колегу-випускницю вищого навчального закладу і сказав, що це моє перше складне завдання, слухайте уважно і робіть висновки.

Після такого звернення у мене перестали тремтіти коліна і голос, відчуття міцної стіни за спиною додало впевненості в собі і все пройшло нормально. А цю батьківську турботу ми, молоді спеціалісти, відчували протягом всього часу, що працювали з І.М.Філіповським. До речі, він зробив неможливе на той час. В 70-х роках важко було з квартирами для молодих спеціалістів. Він добився виділення квартири під гуртожиток для бібліотеки, який існує і тепер.

Ось таким я пам’ятаю мого першого директора –

добру, чуйну, відверту, щиру людину – Івана Митро-фановича Філіповського.     

*     *     *


 Наймужніший з мужніх

  Й.О.Бучацький,

колишній заступник начальника

 обласного управління культури,

 почесний працівник культури СРСР

За своє, вважаю, некоротке життя мені пощастило навчатися, працювати і спілкуватися з багатьма слав-ними синами і дочками нашої Радянської Батьківщини. Прагнув і прагну не обійти увагою нікого з них, зберегти у пам’яті найхарактерніші деталі стосунків, риси особистостей. Мені, автору книги “Захист Вітчизни – священний обов’язок”, виданої Політвидавом України в 1968 р., немає необхідності переконувати читача цього творчого доробку ентузіастів бібліотечної справи, що кредом мого життя було і залишається чесне служіння Батьківщині, взірцем чому служили наймужніші з мужніх – Герої Радянського Союзу, серед яких майже впродовж 20 років спілкування, був і Іван Митрофанович Філіповський.

Запам’яталася надзвичайна скромність цього легендарного Героя. Я довго не міг допитатися у нього, в чому проявився його подвиг у роки Великої Вітчизняної війни? Іван Митрофанович завжди відмахувався: – “Ну воював, як всі радянські воїни, які йшли в атаку поруч зі мною. Багатьох, на жаль, ворожа куля скосила. А мені вважайте пощастило”.

І так кожного разу, коли траплялася нагода в поза робочий час поспілкуватись, Іван Митрофанович ухилявся від деталей. Та я не відступав. І ось одного літнього дня на риболовлі на ставку біля села Івча Літинського району мені вдалося переконати Героя, що я не дам йому навіть подрімати, доки він мені не розкриє “таємниці”. А її й не було. Радянські війська осідлали переправу на Одері, а попереду були Зеєловські висоти. Дуже міцний гітлерівський горішок – остання надія фашистів на те, що радянські війська тут будуть зупинені. “Тут відбувалися важкі бої, в яких відзна-чився, мабуть, і я, – скромно, якось невпевнено говорив Іван Митрофанович. – Я, як і всі бійці з нашого окопу кидали гранати під танки, які насувались на нас. Чия граната зупинила танк біля самого окопа я не бачив в цьому суцільному вогнищі. Але саме мене представили до високої нагороди Батьківщини за той бій на початку березня 1945 року”. Читач мабуть помітив, що і в цій розповіді відчувається глибока скромність І.М.Філіповського. Таким він був і на роботі. Наш Герой ніколи не хизувався Зіркою, дуже рівно поводився з підлеглими, навіть з такими, як водій бібліотеки, який заслуговував іноді на докір.

З Іваном Митрофановичем, людиною м’якою, доброю, легко було співробітничати і працівникам облуправління культури. Ми ніколи не втручалися у творчі плани колективу обласної бібліотеки. Керівництво управління культури довіряло директору обласної наукової бібліотеки, надавало необхідну допомогу в зміцненні матеріальної її бази.

Як і у всякому багато чисельному колективі, тут працювали різні за характером люди, але всі були патріотами “Тімірязєвки”, вболівали за честь і гідність установи на фоні республіки.

Пройшло чимало років, як я відійшов від повсякденного спілкування з славним колективом вагомого в культурі області закладу. Але з пам’яті ніколи не зітреться не лише світлий образ Івана Митрофановича, а й Євдокії Михайлівни Маковійчук, Григорія Кириловича Смагла, Марії Михайлівни Бех, Надії Вікторівни Мельник, подружжя Мельниченків та багатьох інших культармійців нашої прекрасної “Тімірязєвки”. Світла і добра пам’ять померлим і слава живим друзям по спільній багаторічній роботі! На могилі ж Героя Радянського Союзу І.М.Філіповського часто пломеніють квіти, покладені мною та дружиною, яка декілька років працювала під керівництвом завжди шанованого нами Івана Митрофановича. 

Спогади, що передаю нащадкам

 В.М.Дубовий,

ветеран бібліотечної справи,

 ст. викладач Університету “Україна” 

Тепер це уже далекі шестидесяті роки. Група студентів Харківського інституту культури, в тому числі і я, без вагань вирішила їхати на практику у Вінницьку обласну бібліотеку ім.К.А.Тімірязєва. Ще б пак. Бібліотека краща в Україні. В ній проводиться експеримент з переведення на ББК, нові форми управління бібліотеками на місцях. І ще найголовніше: очолює бібліотеку Герой Радянського Союзу Іван Митрофанович Філіповський, ім’я якого було відоме серед широкого викладацького та студентського загалу інституту.

І ось перший день практики. Просто і тепло зустрів нас у своєму кабінеті Іван Митрофанович. Поцікавився звідкіля ми родом, як вчимося, де думаємо працювати після одержання диплому. І все це так щиро і відверто, що уже тут у кабінеті розвіявся у нас стан напруження і побоювання.

Не знав я у той час, що уже через три місяці займу посаду старшого інспектора Вінницького обласного управління культури, безпосереднього керівника цієї мужньої, безстрашної, сміливої людини, Героя війни. Нелегко було мені, вчорашньому студенту, передавати Івану Митрофановичу управлінські розпорядження. Можливо не всі вони були “до душі” директору, але Іван Митрофанович сприймав їх без помітних емоцій.

Підкреслю: Іван Митрофанович був Герой. Але гарні справи у бібліотеці робив не сам з шаблею в руках. Він опирався на вміло підібраних ним фахівців-ентузіастів, фанатів бібліотечної роботи, якими були Григорій Смагло, Семен Кваша, Олена Лозінська, Володимир Погуть, Андрій Лучко та багато інших, що були опорою директора.

Скільки яскравих миттєвостей закарбувалося у мене від численних зустрічей протягом багатьох років з цією неординарною людиною. У різний час він веселий і задумливий, простий і суперечливий, поблажливий і вимогливий, але завжди людина добра і героїчна.

Не втратив Іван Митрофанович бадьорості духу і після виходу на пенсію. Чітким кроком ходив він по вулиці Соборній, мужній, кремезний з коротко підстриженим чубом, із Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

“Тепер я вільний, маю багато часу, буду виступати перед молоддю з розповідями про війну”,  – такими словами закінчилася наша зустріч з Іваном Митрофановичем у центрі міста. Вона була останньою. Бо важка хвороба зруйнувала його благородні наміри.


Батько для нас був взірцем в усьому... 

Будинок батька завжди був відкритий для людей 

 С.І.Філіповська,

ветеран бібліотеки, дочка 

Якщо задуматися над тим, яка головна риса була характерною для мого батька, то з впевненістю можна сказати, що це любов до людей. Майже всі працівники бібліотеки (а колектив тоді був невеликий), побували у нас вдома. Одягнуті на той час всі були дуже скромно, щоб не сказати бідно, родина наша жила також скромно, але батьки з радістю приймали гостей, завжди в саду ставили самовар, мама випікала смачні пироги із дріжджового тіста, за духмяним чаєм точилися цікаві, дружні розмови, лунали пісні, панувала невимушена атмосфера, яку вмів створити тільки батько. Коли в компанію потрапляли нові люди, це, зазвичай, чоловіки або жінки наших співробітників, уже через кілька хвилин вони почувалися як вдома, ніби все життя були знайомі з господарями. Найчастіше у нас бували Т.А.Очеретна, І.І.Костюкова, І.Є.Мельниченко, М.М.Бех (Слюсарчук), Є.М.Сільченко (Маковійчук) та інші. На Жовтневі свята мама готувала картоплю по-уланівськи, оселедці, жарену рибу та інші смачні страви. Але найбільше всім запам’яталося іскристе вино, яке якось по-особливому робив батько з агрусу, вирощеного у власному саду і частував ним гостей. Скільки не намагалися після того ми зробити вино, таким як у батька воно не виходило. Мабуть вкладав Іван Митрофанович в нього свою душу і серце та любов до рідної природи.

Нових людей, які приходили працювати у бібліотеку, він оточував турботою і увагою, передусім, запитував чи не голодні (адже часи були нелегкі і могло бути все) і, звичайно ж, чи мають де жити. У переважній більшості випадків доводилося наймати житло, зазвичай з допомогою Івана Митрофановича, який не соромився пройтися до сусідів і попросити, щоб вони прийняли на квартиру того, чи іншого працівника. Бували випадки, коли співробітники бібліотеки проживали у нас, поки не знаходили їм квартири. Погорєлов Й.А. з родиною жив у нас місяців зо два, про оплату не могло бути й мови. Уже згодом, батькові вдалося “вибити” кілька квартир, в тому числі під гуртожиток для неодружених молодих спеціалістів.

У 50-60-ті роки великою підмогою була заготівля овочів, фруктів, грибів. Намагаючись вижити та зекономити кошти, виїжджали на різні дешеві ринки (Летичів, Шпиків) з метою закупки необхідних продуктів. Всім бажаючим були виділені городи, де вони вирощували необхідні овочі. Для цих поїздок, а також для доставки вирощеного урожаю, використовувалася бібліотечна машина та її незмінний водій Іван Ілліч Неменко.

Для батька найстрашнішим було у його директорській діяльності – образити людину. І хоч мав найвищу нагороду Батьківщини, але ніколи не проявляв зверхності до підлеглих. До нього кожний працівник міг звернутися з будь-якого питання і отримати підтримку чи дружню пораду. Думаю, що навряд чи знайдеться людина, яка може згадати його злим словом.

У важкі післявоєнні роки, маючи четверо дітей, батьки обробляли город, вирощували на 20 сотках овочі і фрукти, доглядали сад, а також вигодовували домашніх тварин (кури, козу, свиней). Пригадується такий комічний випадок. По вулиці, де ми жили, (а там, практично всі сусіди знали один одного), пройшов слух, що ходить представник фінвідділу (мабуть податковий інспектор) і переписує тварин (а утримання крупної худоби обкладалося податками). Ми з братом Віктором піймали маленьке порося і почали його ховати. Нічого кращого ми не придумали, ніж забрати його в будинок і заховати під подушку. Воно, звичайно, не зрозумівши наших благих намірів, почало голосно верещати. Тут нам на підмогу прийшла мама і почала радити, щоб ми йому чимось закрили рот, що викликало в нього ще більший переляк і голосне пищання продовжилося. Але все ж таки правдами і неправдами нам вдалося порося вгамувати і приховати від непроханих гостей.

Будинок, у якому жила наша родина, був дуже старий, без фундаменту, без зручностей: вода в криниці, опалення пічне, балонний газ, зручності у дворі. Єдине, що прикрашало наше скромне житло – це був квітучий сад.

Приємною подією для нас стало виділення батькові у 1965 році як Герою Радянського Союзу (до 20-ї річниці Великої Перемоги) автомобіля “Запорожець”.

Поліпшенню наших побутових умов сприяв приїзд зарубіжної делегації (у її складі був і представник Німеччини), яка хотіла познайомитися з життям Героїв Радянського Союзу, учасників Великої Вітчизняної війни напередодні 30-річчя Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Супроводжував делегацію представник місцевої влади. Після відвідин делегації, міську владу зобов’язали звернути увагу на те, в яких складних умовах живе родина такої заслуженої людини, після чого протягом 1975-1977 рр. був здійснений капітальний ремонт будинку, зроблено централізоване опалення, проведено природний газ, воду, облаштовано всі зручності.

Але повернемося в післявоєнне десятиліття, в дитинство. 1946 року я пішла в перший клас школи № 2, приміщення якої під час війни було зруйноване і вона займала частину будинку теперішньої школи-ліцею № 17.

Одягнутися не було в що і нашій сім’ї дозволили підібрати на зиму одяг (який був у використанні), на складі, що знаходився у приміщенні нинішнього ОЦНТ.

Нас дуже вразило, як деякі люди, що вибирали одяг разом з нами, натягували на себе одночасно по кілька суконь і костюмів. Для нашого батька і всієї сім’ї такі речі були неприйнятні, ми взяли стільки, скільки нам було дозволено. І так нас батько виховував з дитинства. Його девізом, можна сказати без перебільшення і без зайвого пафосу, був відомий радянський лозунг “Раньше думай о Родине, а потом о себе!” Пам’ятаю також, як ми ходили до школи у перешитих з батькової шинелі пальтах.

Іван Митрофанович був досить суворим і вимогливим батьком, у той же час, дітей своїх він любив безмежно, особливо маленьких.

Коли народився молодший син Вова, він власноруч зробив йому дерев’яний візок, а я його катала і дуже цим пишалася. Коли виповнилося братику 4 роки, батько почав грати з ним в шахи, а малий так добре освоїв цю гру, що згодом часто вигравав у Івана Митрофановича. Родиною з сусідами ми іноді вечорами грали в карти, адже телевізорів тоді ще не було, а такі спілкування всіх зближували. Особливо він обожнював найменшеньку дочку Наташу, яка народилася у 1956 році. Він кругом таскав її за собою і дуже нею пишався. Назавжди у пам’яті залишилися наші поїздки в Пултівці за суницями. Одного разу з батьком у лісі трапилася досить серйозна пригода. Захопившись збиранням суниць, він заблукав, а там стояла військова ракетна частина. Звісно ж батька затримали і довго встановлювали його особу, а переконавшись, що він не шпигун, а Герой Радянського Союзу, вибачились і відпустили. Але всі ми добре тоді перехвилювалися, поки він повернувся зі своїх “мандрів”.

Про батька можна згадувати дуже багато, але скажу одне, що спочатку він думав про людей, а потім лише про себе і своїх рідних. Я вдячна долі, що вона послала мені саме таких батьків, і я та моя родина завжди згадуватимемо їх з великою теплотою та любов’ю.


Отец был непритязателен в быту,

радовался всему тому, что получал 

В.И.Филипповский,

сын, г. Санкт-Петербург 

Жили мы на Славянке по ул. Константиновича, рядом от пересечения с ул. 40-летия Победы. Недалеко был парк им. Горького, Пятничанский лес, поодаль с южной стороны за больницей им. Ющенко протекал Южный Буг. Всё пространство, западнее от нынешнего массива Литвиненко ул. Блока вдоль ул. Пирогова и Хмельницкого шоссе занимал частный сектор, фактически это была большая деревня – с домиками, окруженными садами, среди которых стояли колодцы, хатками - мазанками, кое-где покрытыми соломенными крышами. Весной и летом цветение, аромат садов – вся прелесть деревни, осень непролазная грязь, зима со снегом, катанием на санках, лыжах, коньках. Запахи акации, липы, разнотравья, цветение садов, любовь и ласка, тёплая забота родителей о тебе, напоминают мне те далёкие, ушедшие навсегда пятидесятые годы.

Город начинался за школой № 2. Отец на работу ходил пешком, так как трамвайные пути были проложены только до больницы им. Пирогова. Помню отец ходил на работу в военной форме: галифе, сапоги, френч, а затем поменял одежду на гражданскую форму: шляпа, чесучовый пиджак, парусиновые туфли, светлые брюки. Вот с тех пор отец брал меня с собой в Муры, запомнились тёмные залы, серый двор с большими деревьями, радушие, с каким встречали работники библиотеки, в основном женский коллектив.

Отец был на подъёме, когда приступили к реконструкции библиотеки по ул. Ленина, дома часто рассказывал с какими трудностями приходится сталкиваться при строительстве, очень был рад, что разместил заказ на изготовление мебели для библиотеки в Закарпатье, кажется в Ужгороде. После библиотеки в Мурах, библиотека на Ленина казалась дворцом: большое фойе, светлая лестница, великолепный читальный зал, зал периодической печати. С конца пятидесятых годов я часто посещал залы библиотеки, особенно любил посещать книгохранилище. Очень тёплые и нежные воспоминания остались от общения со всеми работниками библиотеки, среди сотрудников появилась и мужская половина, особенно запомнилось общение со Смагло (И.О. запамятовал).

На Новый год в фойе библиотеки для детей сотрудников устраивали утренники: посредине ставилась елка, водили хороводы, читали стихи, обязательно раздавали подарки, всё это устраивали сотрудники библиотеки. На все праздничные демонстрации, до тех пор, пока не ходил со школой, ходил вместе с родителями в колонне библиотеки с песнями, танцами. Заводилой был Соловьёв.

Зимними вечерами часто с отцом играли в шахматы, он меня научил играть, сначала я проигрывал, а через некоторое время начал и иногда выигрывать. Отец любил читать, при этом давал пояснения и ненавязчиво воспитывал. Как и все жители Винницы, летом вечерами, по воскресеньям всей семьей ходили в парк Горького, входили со стороны Первомайской и Хмельницкого шоссе, далее по аллеям до памятника Сталину, спереди памятника, на склоне находился макет Кремля, всегда возле него толпилось много народа и далее шли на стадион, где проводили различные мероприятия, в том числе проходили матчи по футболу на первенство Украины или шли смотрели концерты на летней эстраде (в районе фонтана), или в летнем театре. Возвращались домой поздно вечером, отец нёс меня на плечах, а я уже дремал. В более старшем возрасте с компанией дети, родители ходили за грибами, ездили на рыбалку, там, в непринуждённой беседе, отец рассказывал о войне.

Он рассказывал, что из Винницы он эвакуировался с семьей в начале войны в Оренбургскую область, был призван в Армию в конце 1942г., служил в пехоте в штурмовом батальоне, с 1942 всё время находился на передовой, начал войну со Сталинграда, освобождал Украину, Белоруссию, Польшу, Кёнигсберг, Берлин, День Победы встретил в Праге.

На вопрос, что помогло выжить? Отвечал: «…Везение, предусмотрительность, желание выжить в любых ситуациях, несмотря ни на что, долг перед семьей…..».

Вот какие эпизоды из рассказов отца о своей военной жизни запомнились мне: 

– «В передышках между боями остановились передохнуть у одного из домов, все вошли в дом, а я остался на улице, через некоторое время немецкая артиллерия стала вести по нам беспорядочный огонь и один из снарядов попал в стенку дома, кто лежал у стены погибли, остальные с различными ранениями попали в медсанбат, а я остался невредим». 

– «На поле боя товарищ спрятался в воронке от снаряда, я не полез туда, через некоторое время снаряд попал прямо в воронку, от товарища ничего не осталось». 

– «При наступлении немецкие пулемётчики положили весь батальон на открытом поле, пришлось лежать в пыли сутками, пока не подошли наши и не отбили нас, тогда многие получили ранения в пятки и часть бойцов батальон потерял ». 

– «При окружении Кёнигсберга, в боях за один из населённых пунктов, дело дошло до рукопашного боя, взводного П. Х. Дубинду вынесли с поля боя с 9-ю ножевыми ранениями, за этот бой он был представлен к званию Героя Советского Союза, до этого у него было 3 ордена Славы. Таких людей за войну было всего 4 человека». 

– «В Померании на передовую приехала бронемашина с охранением, но где-то рядом скрывался вражеский корректировщик и также видел это. Два прицельных выстрела, третий в бронемашину. Как после оказалось – это была бронемашина командующего Рокоссовского». 

– «Вот какие порядки были в штурмовом батальоне: если не смог преодолеть страх и идти со всеми в атаку, первый раз предупреждали, второй – было более строгое наказание. Третьего раза не было». 

Все эти рассказы сопровождались яркими красками с эмоциональными подробностями, все всегда с интересом слушали.

Отец был непритязателен в быту, радовался всему тому, что получал.

Он был таким, как воспитал его тот строй, в котором он формировался, рос и жил, другого он не принял и умер в 1992г.


Батько мого друга

вчив нас любити природу і життя

 

 Б.М.Павлов, колишній сусід,

 друг сина І.М.Філіповського – Володимира

 

1956 року мій батько, учасник Великої Вітчизняної війни, інвалід І групи переїхав з сім’єю до м. Вінниці, де ми поселилися по сусідству з родиною Філіповських. Два ветерани зразу ж порозумілися один з одним, а між мною і молодшим сином Івана Митрофановича Володею зав’язалася щира дружба, яка триває і дотепер. Найбільше, що мені запам’яталося, – це велика любов Івана Митрофановича до природи. Він неодноразово брав мене зі своїм сином на риболовлю, за грибами, ягодами.

Ми, хлопчаки, заворожено слухали розповіді про окремі епізоди на фронтах війни. Якось Іван Митрофанович запитує мене: “Боря, ти знаєш, як ми називали танкістів? “ Прощай Родина!” “А чому так, дядя Ваня?” – запитую я. “А тому – відповідав він, – що піхота бігла або попереду, або позаду танків, а коли снаряд потрапляв у танк – гинули люди.”

Коли побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу у нього на грудях, я запитав, за що він її отримав. Дядя Ваня скупо почав розповідати. “Німцям була дана команда здатися англійцям або американцям, а батальйону, яким командував я, підсиленому артилерією, відсікти дорогу і нікого не пропускати ні в одну, ні в другу сторону. Послав розвідку – захопити блок-пост. Захопили, допитую німецького унтер-офіцера, налив спирту і йому, і собі. А він мені відповідає, ми під Москвою були, в біноклі бачили її околиці, але ввійти не змогли. Ось так і вам Берліна не бачити.” “А Ви що, дядя Ваня? – запитую я”. “А я не стримався і дав німцю щосили по обличчю. Дивимося на підмогу йдуть танки. Коли вони опинилися зовсім поряд, перші 2 чи 3 танки Т-34 були з червоними радянськими прапорами наверху, а під брезентом німецький десант. Тут радянська артилерія разом з піхотою вступила в бій. Артилерійським кинжальним вогнем зустріли танки, які переверталися, через малу відстань з них відлітали башти.” Це один із епізодів, а їх було багато. За вміле керівництво цим та іншими боями, капітан гвардії І.М.Філіповський отримав звання Героя.

Або згадується ще така розповідь дяді Вані. Село, проливний дощ, радянські бійці в окопах. Капітан Філіповський звертається до них: “Бачите село, відіб’ємо його у ворога, будемо в хатах, а німці – під дощем”. Такі прості і мудрі слова діяли краще, ніж суворі команди і накази.

Зустрічаючись з Володимиром Філіповським – сином Героя, ми згадуємо наше післявоєнне дитинство, спілкування з прекрасною людиною, скромною, чуйною і в той же час принциповим і суворим батьком (характер у нього був кремінь), великим життєлюбом, який вчив нас любити людей, природу і життя. Таким він і залишиться в моїй пам’яті назавжди.


 Дух святой

Моему лучшему другу В.И.Филипповскому

 

Смотрю на горизонт, в Хибинах синева

 Над озером лечу! Эй, птицей воля!

 Природы акварель, как огнецвет – трава

 Тоску мне исцелит, ведь Север – доля.

 

 Мой друг, душа тобой полна.

 Хибины вновь стоят передо мною

 И дочь на фотографии сполна

 Не воскресит, где Имандра волною.

 

 Я рад, я вижу образ твой.

 Судьба, в душе кручина.

 Эх тризна друг, беда со мной.

 Разделишь горе, выпьем у камина.

 

 О, мать моя, любов’ю незабвенна

 Я голову бедовую склоню

 Глаза твои, мадонна, о священны

 С портрета смотрят на судьбу мою.

 

 Мой друг, а помнишь детство озорное?

 Кувшынки над гуральней, летний зной

 И озеро под Винницей родное,

 И цвет черемухи над лесом – дух святой.

 

Б.М.Павлов


ЛІТЕРАТУРА

Публікації І.М.Філіповського

Ми разом були в бою: [спогади] / І.М.Філіповський // Вінниц. правда. – 1960. – 9 трав.

Фронтова ялинка: [спогади] / І.М.Філіповський // Вінниц. правда. – 1965. – 1 січ.

Під Берліном: [спогади] / І.М.Філіповський // Рад. Україна. – 1972. – 9 трав.

Славний шлях: (до 50-річчя Вінниц. обл. б-ки) / І.М.Філіповський, Й.А.Погорєлов // Соц. культура. – 1957. – № 10. – С. 31-32.

Натхненне слово правди: [про метод. допомогу б-кам обл. у пропаганді л-ри] / І.М.Філіповський // Соц. культура. – 1962. – № 1. – С. 33-34.

 

Про І.М.Філіповського

О присвоении звания Героя Советского Союза генералам, офицерскому, сержантскому и рядовому составу Красной Армии: [у т.ч. гвардії капітану Філіповському І.М.]: Указ Президиума Верховного Совета СССР … 27 июня 1945 г. // Известия. – 1945. – 29 июня.

*     *     *

Воробьев, Ф.Д. Последний штурм: (Берлин. операция) / Ф.Д.Воробьев, И.В.Паротькин, А.Н.Шиманский. – М.: Воениздат, 1970. – 464 с.

Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 292-293: фото.

То же. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Воениздат, 1975. – 455 с.

Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 279-280: фото.

Дубров, Б. Любимець моря: докум. повесть / Б.Дубров. – О.: Юрид. л-ра. – 2002. – 132 с.

 Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 65-70, 79, 85 -88, 97, 100, 101, 104, 105.

Россовский, В. Филипповский Иван Митрофанович // В. Россовский, Золотые Звезды Оренбуржья: биогр. справ. / В. Россовский. – Челябинск, 1989. – С. 452 - 453.

Сахневич, Л. О. Людина наймирнішої професії  / Л.О.Сахневич, О.Д.Воронюк // Сахневич, Л.О., Воронюк, О.Д. Сяйво Золотих Зірок. – О.,1970. – С. 196-199: фото.

Свиридов, А.А. Батальоны вступают в бой / А.А.Сви-ридов. – М.: Воениздат, 1967. – 189 с.

Із змісту: [про І.М.Філіповського]. – С. 141-146, 148-149, 163-168, 171, 177-178, 182-185, 187.

Филипповский Иван Митрофанович // Герои Советского Союза: крат. биогр. словарь: у 2-х т. – М.,1988. – Т. 2: Любовь – Ящук. – С. 655: фото.

Фролов, П.И. Боевое созвездие орловцев / П.И.Фро-лов, В.А.Пирогов, А.Ф.Макушев. – Тула, 1985. – 367 с.

Із змісту: Філіповський Іван Митрофанович. – С. 313-314.

*     *     *

Командир штурмового батальйону // Соц.  культура. – 1965. – № 5. – С. 33.

Сахневич, Л.О. У бій повів бібліотекар: [про дир. б-ки І.М.Філіповського] / Л.О. Сахневич // Культура і життя. – 1967. – 12 листоп.

Антоновський, Д. І вистояли, і перемогли // Вогні комунізму. – 1974. – 24 груд.

Пам’ять героїв священна // Комс. плем’я. – 1967. – 12 трав.

Із змісту: Філіповський Іван Митрофанович: [Про Героя Рад. Союзу].

Сахневич, Л. Є така мирна професія: [про І.М.Філіповського] / Л.Сахневич // Вінниц. правда. – 1967. – 5 жовт.

Реєстрація кандидатів у депутати Вінницької міської ради депутатів трудящих: [по міськ. виборч. округу №1 зареєстровано Філіповського Івана Митрофановича, заст. дир. по наук. частині обл. б-ки] // Вінниц. правда. – 1950. – 28 листоп.

Список депутатів Вінницької міської Ради депутатів трудящих, обраних 3 березня 1957 року: [в т.ч. Філіповський Іван Митрофанович] // Вінниц. правда. – 1957. – 8 берез.

Воронюк, О. Герой на годину: [жарт-оповідка про Героя Рад. Союзу І.М.Філіповського] / О.Воронюк // Вінниц. газ. – 1996.– 19 берез.

Нагородження: [за багаторіч. плідну працю по орг. бібл. обслугов. населення і з нагоди 60-річчя від дня народж. М-во культури УРСР нагородило дир. Вінниц. обл. б-ки ім.К.А.Тімірязєва І.М.Філіповського імен. годинником] // Культура і життя. – 1969. – 31 серп.

Лучко, А.Й. Іван Митрофанович Філіповський / А.Й. Лучко // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1999 року: реком. бібліогр. довід. / Вінниц. ДОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; Держ. арх. Вінниц. обл. – Вінниця, 1998. – С. 56-57.

Вінниччина в датах: хронол. довід. / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2000. – С. 76.

Баковська, Т. Історію творять люди: [відкр. мемор. дошки на честь І.М.Філіповського, колиш. дир. Вінниц. обл. наук. б-ки ім.К.А.Тімірязєва] / Т.Баковська // 20 хвилин. – 2005. – 28 черв.

Бланарь, А. Мемориальная доска на честь Героя / А.Бланарь // Тумба. – 2005. – 29 черв. – С. 2.


ИВАН МИТРОФАНОВИЧ!

Комбат пехоты, сколько вас погибло под Москвой,

Под Харьковом, Варшавой и под Клином.

А вы весь путь прошли военный, грозовой,

Звезду Героя получили под Берлином.

 

Конец апреля и конец войне

И до Берлина 30 километров

Поют скворцы, как там, в родной стране,

Цветет черемуха, весенним пахнет ветром.

 

А батальон ваш здесь стоит на смерть

И отражает он удары за ударом,

И решено, что надо умереть

Под городом с смешным названьем – Барут.

 

И решено, что враг здесь не пройдет

Победа ваша, батальон геройский,

В атаку вас, на смертный бой ведет

Комбат-герой и воин Филипповский.

 

Была весна, цвела сирень в садах

И соловьи по-мирному запели,

Вы шли в последний бой, а впереди – рейхстаг,

А с ним и наши мирные апрели.

 

Автор невідомий


ЗМІСТ

 

Передмова

Основні віхи життя Героя Радянського Союзу Івана Митрофановича Філіповського

Іван Митрофанович Філіповський: етапи пройденого шляху Морозова Н.І.

Про колегу з шаною і любов’ю... 

Іван Митрофанович був мені батьком, братом, товаришем, а потім аж директором Слюсарчук М.М

Герой війни творив мирний подвиг Подруцька Г.Г

Бібліотека під керівництвом І.М.Філіповського стала однією з найкращих в Україні Чернецька Л.Д

Я завжди відчувала батьківську турботу з боку директора Лучко В.В

Він любив людей і люди його любили Бойко Л.А

Професійну діяльність я розпочала у прекрасному колективі Івахова С.Г

Він жив інтересами кожного з нас Борачук Є.І.

У молоді він вбачав майбутнє бібліотеки Введенська Л.В

Зустрічі, які запам’яталися на все життя Цимбалюк П.І

Мій перший директор Герасимова Т.В

Наймужніший з мужніх Бучацький Й.О

Спогади, що передаю нащадкам Дубовий В.М

Батько для нас був взірцем в усьому... 

Будинок батька завжди був відкритий для людей Філіповська С.І.

Отец был непритязателен в быту, радовался всему тому, что получал <


Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки
До 100-річчя від дня народження Героя Радянського Союзу,
колишнього директора ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва –Івана Митрофановича Філіповського

  1. Частина 1
  2. Частина 2

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше