ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Е-Демократія: культура незалежної України

Версія для друку

Культура незалежної України

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтеліґенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століття

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).

У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.

Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).

Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

Культура національних меншин України

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтеліґенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр імені А. Солов'яненка, художнім керівником якого є В. Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні і міжнародні фестивалі.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий «третій» — на відміну від перших двох — державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор — це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1 січня 2000 р. діяло близько 22 тисяч релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів. З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, єговісти тощо), общини юдеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури — Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври.

ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця ХХ століття) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї — завдання не тільки економіки, але й культури.


Український рушник. Семантика.

http://uart.ucoz.ru/publ/1-1-0-2

Відколи існує пам'ять народна, українці прикрашали предмети хатнього вжитку орнаментами, які формували естетичні смаки поколінь, були взірцем їхньої рацьовитості та мистецьких здібностей. Ця потреба мала також магічний та релігійний зміст. Бажаючи прихилити до себе богів, люди закликали їх відповідними знаками-символами та оберегами.

Мабуть, не зможемо сказати напевне, кому першому спало на думку втілити в орнаменти красу оточуючого світу. Археологічні знахідки та літописи підтверджують, що вишивати на Україні власне ніколи не припиняли, тож уся орнаментика, незалежно на якому матеріалі (кераміка) виконана, має спільні риси.   

Впродовж віків вишивки зазнавали різних етнографічних впливів але асимільовано її так, що українська основа залишалася незмінна, лише постійно збагачувалася. В системі українських візерунків домінує простота, а також система знаків і символів, розуміння яких, на жаль, частково загублено. Відомо, що в цю систему знаків входили явища природи та речі, якими люди користувалися повсякденно.На початок XIX століття сформувалися найхарактерніші особливості орнаментики різних регіонів України та тільки їм притаманні технічні прийоми. Основною прикметою нашого народного орнаменту є його ритм, такий же як у пісні. Як правило, один сегмент орнаменту можна повторювати в безконечність або замкнути в єдине обрамлення і так завершити композицію візерунка.

Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті. І тепер ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів. На рушнику несли новонароджену дитину до хресту, на ньому проводжали людину в останню дорогу. 

Рушники Галичини дещо відрізнялися від тих, що у східних областях, за звичай, були вони коротші. Вишивали смугами геометричних, рідше рослинних орнаментів. На образах їх призбирували посередині складками та зав'язували кольоровою стрічкою. Кінці не спадали з обох боків образу, а ніби розпростерті крила птаха увінчували його горизонтальною лінією.

Рушники як певний декор хати вишивали двома або трьома смугами орнаменту. Дві смуги вишивали "з лиця" полотна, а третю — на зворотнім боці. Такі рушники завішували на спеціальному держаку з планкою, інколи різьбленому так, що всі три смуги орнаменту через певні інтервали доповнювали одна одну. Тим рушником ніхто не витирався. він був своєрідною візитною карткою господині дому, її працьовитості та почуття краси.

У різних регіонах Галичини, зокрема таких, як Надсяння, побутували певні назви держаків, а саме: жердь, жердка, палка, держак, гряда, гредка, греда. Часто держак був різьблений.

У лемків греда — то широка планка, з прекрасною, різьбленою головою оленя посередині, прикрашена з боків листям клена або дуба. Палку, на яку завішували рушник, закріплювали під сподом греди. В гуцулів жердь прикривали багато інкрустованою геометричним орнаментом широкою планкою. На території Надсяння та у Львівській області з початку XX століття держаки почали прикрашати плоским гравірованим геометричним орнаментом, який розмальовували акварельними фарбами. Такі держаки, що імітують вишивку, побутують удеяких домівках і нині.

Зберігся також звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках, потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху "вінок" — букет з гілок берези або дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом з квітами, пов'язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов'язують "віху".Побутували також невеликі за розміром так звані "хлібники" (у лемків з польських Бескидів та лемків словацьких — "хлібовки"), в які загортали хліб. їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом "хлібники" гарно вишивали й посередині, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту.

На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хресна мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла 'красну дорогу" новонародженому, щоби життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник. Після хресної купелі дити ну знову за-гортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батьків неодмінно клав "крижмо" — золоту або срібну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та "криж-ма" не можна було нікому пере- ¦' даровувати. " Вважали, щоче- ^ рез "те" зло- ' миться дорога життя. В першій половині XX століття " рушник "крижмо" ЧК замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка і т.п. Тепер новонародженим разом з крижмом при хрещенні дарують цінний подарунок.   

Важлива функція рушника в обрядах сватання та вінчання. Вдеяких селах Галичини, Надсяння, Лемковини, Холм-щини, крім рушників для сватів, дівчина повинна була вишити ще дванадцять. Дванадцять дружок несли їх перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возі. Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід через село, щоби всі бачили, яка то молода працьовита і "файна". Ось чому кожну дівчину привчали до вишивання змалку, і в орнаменти вона вкладала своє бачення краси, але при тому старалася зберегти деталі візерунка й мову знаків, які передавали з роду в рід. Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто із зображенням голубів, які в народних обрядах були символом любові, чесності, щирості та вірності молодят. Саме їх щедро прикрашали.

Коли дівчина виходила юною заміж і ще не надбала тради-ці й н их два-над-ц я т и рушників, тоді допомагали їх вишивати всі жінки роду аби не було осуду, що дівчина лінива. Згаданий похіддружокдотеп-ними ритуальними піснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь.

Найкращого рушника перші дружби стелили молодим під ноги під час вінчання в церкві, щоби їхнє подружнє життя було щасливе, а ще вірили — хто перший стане на рушника, той верховодитиме в сім'ї (звичай зберігся). Молодих, які після вінчання поверталися додому, на порозі хати зустрічали батьки з короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями. Коровай прикрашали голубками,колоссям, квітками. Рушник, на якому ставали до шлюбу, завішували над образами або на видному місці в світлиці.

Одними з етнічних регіонів західних земель України були землі Надсяння, Лемковини та Холмщини. Після переселення українців на територію колишнього Радянського Союзу та на північ Польщі дуже багато творів народного мистецтва безповоротно втрачено. Але те, що збереглося, дає нам змогу розглянути певні, дуже характерні для цих око-л и ц ь візе-рунки. В орнаментах втілено мотиви й сюжети усної поетичної творчості, образи народної лірики й календарної поезії.

Рушник із села Торки біля Перемишля короткий, з широкою смугою вишивки посередині. Орнамент вишиваний чорними, або темно-вишневими нитками з вкрапленням червоного або синього кольорів. Елементи орнаменту — безконечник та місяченько. Символ місяця у всіх фазах, а саме: ріжок, півмісяць, повня символізував безконечне життя на землі. А ще в основі цього орнаменту народний місяцелік — коло (повні). Основні свята землеробства поділено відмітками на частини місяця (пори року), вказують час сіяння, збирання врожаю, а також ворожби на врожай. Орнамент з обох сторін "місяченька" завершено смугами "безконечника", як безконечним є життя. В селах поблизу Перемишля орнаменти в "місяці" називали календарем.

Цікавий орнамент із села Негрибки поблизу Перемишля. Чіткий геометричний візерунок складається з вузької центральної частини, основним компонентом якої є " п є р і ж к и' П окра-йниці складаються з половини квіток. У цілому творять неповторний ритм орнаменту.

Рідкісний орнамент з села М'якиш Новий (повіт Ярослав), Центральна смуга — буряк із гичкою, обрамлений з боків меншими смугами рослинно-геометризованого зображення чорнобривців. Не менш цікавий орнамент рушника з села Лагівців, Холм-щина. Це оспіване в піснях і легендах дерево розмарину. Ідучи до вінця, дівчата прикрашали волосся, вінок гілками розмарину, а хлопець припинав розмаринову гілоч-ку до одягу біля серця. її вважали символом любові.

Орнамент "гейсики" на малому рушнику, очевидно робочому, якого дружина вишила чоловікові, котрий йшов на заробітки.
В шахтах Зверху над орнаментом цікаво закомпоновано свіч-ники-трійники, адже Бог перебуває в трійці. Ось так, з далеких часів від предків шйшов до нас оцей полотняний лист.

Орнамент з Жидачева Львівської області — ромб у квадраті — символ засіяного гіоля, покрайниці — баранці 'говорять, що врожай зійшов, поле заколосилося, а навколо зтоять обереги". Рушник, оцей довгий, прикрашений візерунками вишитий сувій полотна, як дорога роду людського, людського киття, завжди був нерозривний з віруваннями,звичаями та побутом українського народу.


Мовний код культури

http://izbornyk.narod.ru/istkult2/ikult211.htm

Виникнення і розвиток української мови.

Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. Оскільки в мові відображаються процеси формування культури, її соціальні різновиди і міжнародні зв’язки, мовний матеріал є незамінним джерелом для вивчення культурного розвитку, особливо для ранніх його стадій, пов’язаних з формуванням народу та його мови.

Значення мови в дослідженні історії культури пояснюється і наявністю глибинних подібностей в структурі та засадах функціонування культури й мови. Культура функціонує як знакова система; сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням. З певної точки зору культура ширше поняття, ніж мова, тому розвиток культури включає як складову частину розвиток мови. В іншому розумінні мовна система є загальнішою категорією, оскільки осмислення будь-яких явищ і процесів, в тому числі процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов’язане з мовою й існує, в основному, у мовній формі.

У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Натомість у середньовіччі, як правило, було інакше. Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова — привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, тих, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати й писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою сакральною, засобом богослужіння і молитви .

Як відомо, в Київській Русі від часу запровадження християнства розвинулася писемність у церковнослов’янській мові, на яку перекладали Євангеліє та інші літургічні та богословські книги Кирило і Мефодій, а пізніше їхні учні та продовжувачі. Як сакральна ця мова вживалася православними українцями, а згодом і греко-католиками впродовж всього розглядуваного періоду. Вживання в церкві підвищувало престижність найстаршої писемної мови. На її основі створено і ту мову, якою писалися літописи, житія святих, публіцистичні пам’ятки. Природно, що до літописів, юридичних актів, приватних листів проникало так багато рис живої мови, особливостей східнослов’янських діалектів, зокрема протоукраїнських, а пізніше українських, що ряд дослідників вважають мову оригінальних пам’яток Київської Русі окремою мовою, для якої і приймають назву "давньоруська мова". Інші дослідники переконані, що обережніше було б говорити не про давньоруську писемну мову, а про давньоруський (східнослов’янський) варіант церковнослов’янської . Справді, сучасники не вважали мову літургічних книг і мову літописів та юридичних пам’яток різними мовами, для них вона, цілком певно, була єдиною. Ця мова служила знаряддям культурного спілкування східнослов’янських і південнослов’янських народів і водночас сприймалася в різних країнах як найвищий стиль рідної літературної мови. Характерно, що твори великоморавського та південнослов’янського походження, як правило, не вирізнялися східнослов’янськими читачами як твори іншомовні, а твори письменників Київської Русі читалися болгарами, македонцями, сербами нарівні з пам’ятками власної літератури.

Уже в XIII — XIV ст. народнорозмовна мова була не єдиною мовою, а групою близькоспоріднених українських діалектів . Ці діалекти розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен внаслідок перегрупування і дальшого розвитку .

Дослідники аргументовано доводять наявність уже у XIII — XIV ст. мовних рис, які можна пов’язувати з говірками галицькими, волинськими, подільськими, поліськими чи карпатськими. Зокрема порівняно рано засвідчено риси, що пізніше стали визначатися як лемківські та бойківські. Ймовірно, діалектні риси були яскравіше виражені в сільських поселеннях, натомість у міських центрах, особливо у великих містах, і тих, що лежали на торговельних шляхах, формувалися міждіалектні форми спілкування. Найбільш діалектно розчленованими є території, заселеність яких була безперервною. На новозаселюваних землях витворювалися міждіалектні риси, які в деяких випадках мали зворотний вплив на мову давніх поселень. Міждіалектній інтеграції сприяло також поширення фольклорних пам’яток. Хоч найдавніші записи українського фольклору походять з XVI ст., маємо згадки про існування фольклорних пам’яток та їхнє міжрегіональне поширення набагато раніше.

З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Розмовними формами характеризуються грамоти польських королів кінця XIV — початку XV ст., прислані до галицьких бояр, а також ранні грамоти Молдавського князівства. Дуже ймовірно, що адресовані в Галичину грамоти польських королів написані, в основному, актовою мовою, усталеною ще у Галицько-Волинському князівстві. На її підставі формувалася і мова канцелярій Великого князівства Литовського на ранньому етапі, наприкінці XIV — в першій половині XV ст. Канцелярійна мова Великого князівства Литовського функціонувала як спільна білорусько-литовська ("руська" — за тодішнім визначенням, "західноруська" — за термінологією філологічних праць XIX — початку XX ст). Як вказувалося, на ранньому етапі в ній визначальними були українські риси, з середини XV ст. і особливо з XVI ст. — білоруські. Поступово розширювалося коло жанрів писемної мови. Пам’ятки розповідні, літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми. Ці іншомовні вкраплення вводилися в цю мову саме для того, щоб відрізнити її від повсякденного мовлення. Однак це не була цілком "проста" мова, а швидше своєрідний "середній" стиль, проміжний між "високим" стилем і мовою розмовною. В XVI ст. у пам’ятках ділового жанру, створених на українській території, дедалі більше поширюються риси білоруської мови, наприклад, рефлекс "ять" як "є", водночас, з тієї ж доби маємо свідчення, що у Білорусі церковнослов’янські літургійні тексти читалися на український лад, тобто "ять" вимовлялося як "і". В обох випадках вимова, відмінна від властивої розмовній мові даної країни, служила навмисному відмежуванню мови "виполіруваної", збагаченої формами, які слугували престижності цієї мови, від мови народнорозмовної, якою личило користуватися в побуті й словесному фольклорі. Таким чином, взаємини мови писемної з розмовною були двоякими: з одного боку, розмовна мова не могла не впливати на писемну, з другого — в ряді випадків відбувалося свідоме відштовхування мови писемних пам’яток від усного мовлення.

Якщо в ранніх пам’ятках тільки просвічували окремі живомовні риси, то мова, яка системно відображала розмовні риси, зафіксована в грамотах середини XIV ст. і пізніших. Л.Булаховський вважав найстаршими відомими пам’ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 рр.

Цілком природно, що Молдавське князівство, землі якого свого часу входили до Галицького князівства, успадкувало і ділову мову, разом з особливостями устрою та суспільної організації. Власне, грамоти Молдавського князівства зайвий раз підтверджують, що значною мірою це князівство було спадкоємцем багатьох традицій Галицько-Волинської держави. Збереженню української мови як писемної сприяло й те, що серед населення князівства було, крім румунів, багато українців. Окремі волості були суцільно українськими, серед бояр і придворних молдавських князів теж було чимало українців. Є всі підстави вважати, що сам титул князів Молдови "господар" був запозичений з Галицько-Волинського князівства . Водночас Молдавське князівство підтримувало тісні культурні зв’язки з князівством Волощиною (Мунтенія, Цара руминяска), де в актах переважала церковнослов’янська мова з південнослов’янськими, навіть середньоболгарськими рисами. Окремі акти, що виявляють саме таке мовне обличчя, виходили і з канцелярії Молдавського князівства. У Молдавському князівстві у літургійній практиці вживалася церковнослов’янська мова, літописи писалися теж церковнослов’янською, в якій відчутні південнослов’янські елементи.

Як вже зазначалося, збереглися грамоти польського короля Казимира III для населення Галичини як латиномовні, так і написані українською мовою. Цілком ймовірно, що для укладання цих актів він мав спеціальну канцелярію. І ось у латиномовних грамотах Казимир титулує себе "dominus et haeres", a в грамотах українських — "господар і дідич", що є докладним перекладом латинського варіанту титулу. Водночас відомі грамоти галицько-волинських князів початку XIV ст. латинською мовою, в яких вони також титулують себе "dominus et haeres". Є підстави вважати, що український варіант титулу виник спочатку у канцелярії галицьковолинських князів, від яких був успадкований королем Казимиром. З королівської галицької канцелярії, можливо через Волинь, цей варіант титулу проник до канцелярії суверенів Великого князівства Литовського. Ми знаємо, що великі князі литовські називали себе "господарями і дідичами", або просто "господарями", а з Великого князівства Литовського така титулатура була запозичена московськими князями. Зі слів "господар" і "господарство", які згодом стали писатися скорочено (під титлом), і виникли російські слова "государь", "государство". Угорський дослідник Андраш Золтан, який присвятив спеціальне дослідження впливові західноруської (українсько-білоруської) мови на російську актову мову, виявив і низку інших слів, які з української мови увійшли до російської писемної мови тієї доби . Одні з запозичень йшли з галицьких канцелярій до канцелярій Великого князівства Литовського, звідкіля були прийняті до практики канцеляріями великих князів московських; інші форми, характерні для канцелярії київських митрополитів, були запозичені канцелярією московських митрополитів .

Запозичення іноземних слів актовими мовами є загальною закономірністю. Титули та інші юридичні терміни іноземного походження часто сприймалися як престижніші від слів повсякденної мови. Іншомовне походження слів на позначення володарів мало символізувати, що влада їх є чимсь особливим, що в ній є елемент таємничості, який міг би бути відсутній у зрозумілому всім слові. Нагадаймо, що і раніше, і пізніше назва на позначення володарів слов’янськими мовами запозичувалися з інших мов: "князь", "король", "цар", "каган", "імператор". Також прийнятий на галицько-волинському ґрунті титул "господар і дідич", поперше, був перекладом з латини, а по-друге, таку титулатуру підтримав, або й започаткував, вплив чеської канцелярійної практики .

Актова українська мова кінця XIV ст. значно ближча до розмовної, ніж актові пам’ятки XV — XVI ст., насичені білорусизмами й полонізмами. У зростанні обсягів іншомовних вкраплень, яке набувало системного характеру, не можна не бачити властивої тодішній добі закономірності: виникнення тієї чи іншої писемної мови було можливе на розмовній основі, але далі кодифікація йшла по лінії "ушляхетнення" — віддалення від мови простого люду. Якщо йдеться про Україну, то втрата незалежності теж вела до підсвідомого прагнення "збагатити" писемну мову елементами "престижніших" мов. Подібним шляхом пішла й українська книжна мова середньої доби. Перші її пам’ятки відомі з середини XV ст., однак поширенішою книжна "проста руська" мова стає з другої половини XVI ст.

Багатомовність середньовічної культури.

 Крім української, в Україні функціонували мови етнічних меншин: польська, німецька, єврейська. Євреї в Україні спершу розмовляли мовою місцевого населення, але після вигнання в XII — XV ст. євреїв з Центральної та Західної Європи виникли також громади, що розмовляли мовою ідиш, сформованою на базі німецьких діалектів.

Незважаючи на те, що в Україну прибували і євр


Е-Демократія: культура незалежної України

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше