ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Е-Демократія: архітектура Вінниччини

Версія для друку

Селище

http://www.castles.com.ua/selysche.html

Оселитися б в Селищі!

Вінниччина – найсхідніша з українських областей, де до наших днів сяк-так збереглися руїни середньовічних замків. Східне Поділля – край, не розбалуваний туристами так, як багата на фортеці Тернопільська область. Це відчувається: навряд чи біля мальовничих розвалин вас очікує зустріч з групою екскурсантів. Але віддаленість від туристських маршрутів, здається, має й свої „плюси”: можна цілком віддатися спогляданню історичних пам’яток, можна годинами блукати на самоті з думками, можна навіть перенестися в уяві в ті часи, коли замість руїн висилися могутні стіни та високі башти...

Селище Черленків

Нє, я серйозно. Сподобалось. Дуже. Естетка чортова. Що поробиш. Бо ну дуже було все мальовничо. Та що казати - фото все краще покажуть.
Хто б чекав в околиці Вінниці таке диво? (Правильна відповідь: історик чекав би). Траса з Вінниці на Гнівань веде до поселення, яке могло б конкурувати з обласним центром в свій час. Могло б - та зараз навіть імені свого не пам'ятає, називається безлико Селищем, як десятки інших українських селищ. А от Черленків міг би бути хіба не єдиним в світі!

Саме Черленків виник над спокійним Бугом в далекому XIII cтолітті. (Ну, виник - нечіткій термін, бо на місцевій Лисій горі археологами знайдені залишки житла трипільської культури). Пізніше поселення отримало міський статус, і, щоб ніхто з селом не плутав, назвалося Черленградом. А яке середньовічне місто без замку? Ніяке. Бо зруйнують одразу. До Кучманського шляху стрілою подати. А ще й переправа через Буг поруч. Тому укріплення тут було здавна. Ще наші кам'янецькі Корятовичі укріпили Черленград дерев'яною фортецею після 1362 року, разом з Бакотою, Скалою, Меджибожем та Брацлавом. Так, принаймні, стверджують в своїй статті "СЕЛО ВІННИЦЯ ЧЕРЛЕНГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ" - МОГЛО Б БУТИ І ТАК..." Костянтин та Анатолій Завальнюки. Хоча мені здається, що йшлося зовсім і про мій улюблений Червоноград.

Магдебургію Черленків отримав у 1448р. Зростав, розвивався. А в 1624 р. був безжально зруйнований кримчаками. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою спалила і місто, і замок. Місто не фенікс, з попелу не відродилося. Замість Черленкова поруч зі згарищем виникає поселення з банальною назвою Селище.


Різні польські документи 16 сторіччя, які були написані в Черленковському замку, акти 1600 року, де Черленків, не дивлячись на втрачені привілеї, називається містечком, говорять про його значення як „warownie na kresah”, „фортецю на окраїнах”. . Належало містечко до старовинного українського роду Черенковським.

Дещо про топоніміку.

Як вже згадувалося вище, в 1624 р. Черленків був безжально зруйнований кримчаками. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою спалила і місто, і замок. Місто не фенікс, з попелу не відродилося. Міщани, що поховалися від степової навали в ліси, потроху поверталися на старі місця, та знаходили лише згарища. Замість Черленкова поруч виникає поселення з очікуваною назвою Новий Черленків.

Час лікує найглибші рани. За кілька років і на місці спаленого міста почали селитися люди. Називали вони це місце Старим Черленковим, або Седлищем. Поселення зростало – і з часом поділилося своїм іменем і з Новим Черленковим.  З часом назва трансформувалася у відоме і нам тепер Селище. Замок, до речі, сяк-так відбудовували: потреба в ньому все ще існувала.

А звідки взялася назва „Черленків”? Можливо, від старовинного українського шляхетського роду Черенковських, яким містечко належало. А, може бути, все було навпаки — і поселення подарувало магнатам прізвище. Черленковські родичалися з могутнім сімейством боярів Кмітичів з Брацлава. Один  з Черленковських, Сильвестр, в першій половині XVII  століття був одним з опікунів Києво-Могилянської колегії, названих у заповіті Петра Могили.

Гуртожиток для ченців.

Один з останніх Черленковських, Атанас, у 1670р. постригся в монахи-василіани, запросив братію з Почаєва та дав ій село Ровець під заставу. Штаб-квартира ЧСВВ перебувала у Черленкові протягом кількох десятиліть – аж до сплати застави. Браття збудували неподалік замчища монастир (залишки дзвіниці дотепер бовваніють край мощеної дороги до Бугу, слугуючи місцевому газді за підпорку паркану. Дивна ситуація: якщо замкові руїни значаться в реєстрі пам’яток архітектури, то дзвіниця є такою собі „невидимкою”, долею якої не опікується ані держава, ані церква).

Сюди ж, в обитель василіан, втікли у 1648 році зі знищенного козаками вінницького монастиря ченці-домінікани. Замок став кляштором два-в-одному: на першому поверсі молилися василіани, їх молитви зверху чув не господь, а домінікани, які теж молилися з усіх сил.

В середині XVIII ст. квартиранти з першого поверху повернулися до Вінниці, до відбудованого на той час монастиря. Василіани відтоді хазяйнували в кляшторі самотужки.

Після того, як рід Черленковських згас за чоловічою лінією, замок близько 1750р. переходить за спадщиною до старости трахтемирівського Станіслава Щеньовського. Він відремонтував стіни з бута та цегли, встановив гармати в баштах та тримав у фортеці постійний гарнізон. Та недовго гарнізону судилося стояти над Бугом. Вже учасник барської конфедерації воєвода брацлавський Онуфрій Щеньовський після поразки від царських військ під Білою Церквою розібрав замкові стіни. Мовляв, все одно воєнне значення фортеця вже втратила. Щоправда, руїни потім перетворили на панський маєток. Замість вузького прищуру бійниць дивилися на Буг широкі вікна усипальні. Але про все по порядку.

Усипальня з казки.

Отже, залишилися башти. Треба було їх якось використовувати - не пропадати ж такому добру? Одна з веж була перебудована під мініатюрний романтичий замочок, інша з 1800-х рр. стала склепом дому Щеньовських. Як в казках про Білосніжку, труни тут висіли на ланцюгах. Башню ззовні вкрили штукатуркою, обробили легким рустом по кутах, розтесали вікна, з боку двору прибудували тамбур. Звели купол зі шпилем та портик з спарених іонічних колон. Про колишнє призначення споруди нагадують лише великі артилерийські амбразури в нижньому ярусі.

Зараз цей гробівець створює романтичний настрій десяткам рибалок, що апатично сидять над ставками поруч з замчищем. Подивитись є на що: пойма з луками, віковий ліс на далеких пагорбах, меандри річки поряд.

Якщо піднятися на плато з руїною, видно залишки фундаментів іншої башти. Вона стояла над дорогою, яка вела до старого мосту через Буг. Фундаменти вже - приватна власність, як і, здається, сама башта. Гарно мати на городі вежу, га? Думаю, місцеві господині таким питанням не переймаються.

Новій міст стоїть значно нижче старого місця, залишивши позаду старий млин (1885) з сірого граніту. Каменю тут багато. А ще багато переказів про надзвичайної довжини підземні ходи, які вели до Вінниці та – чомусь – Жмеринки (цьому місцю в віках судилося бути транзитним пунктом). Про Жмеринку до прокладення там залізниці знали лише ті, хто сам в ній мешкав – та ще купка тих, чиї родичі мешкали в ній. Рити туди підземелля було або занадто по-дурному, або занадто по-пророчому.

Та є і інші легенди. Якось селищем поширилась чутка, що начебто в польських архівах знайшлося прохання якогось шляхтича до короля організувати військову експедицію до Черленкова, де в шляхтича в підземеллях сховані від козаків скарби. Якщо б король допоміг, то шляхтич без роздумів віддав більшу частину схованого в державну казну. Легенда набувала плоті: міліція, що повірила в казочку про скарби, екскаватором відкрила вхід до підземелля замку, та... прохід виявився занадто вузьким та небезпечним. Для міліціантів. А для місцевих хлопчаків?

До речі, своїм іменем сусідня з поселенням Гнівань має завдячувати саме Селищу. Ще в ХІХ столітті так називалася одна з вулиць, де мешканці часто сварилися один з одним через пасовиська і довго тримали гнів на сусідів.


Ставка Гітлера "Вервольф"

http://www.castles.com.ua/werewolf.html

Iсторiя гiтлерiвської ставки "Вервольф" (з нiмецької — перевертень, вовкулака) щiльно вкутана таємницями та пiвстолiтнiм забуттям, скрiплена рiками людської кровi, особiстським грифом "Совершенно секретно" й мiсцевими забобонами. Крiм того, оскiльки до "всесоюзної" популяризацiї цього питання у часи перебуди великих зусиль доклали екстрасенси разом з місцевими фантастами, над "Вервольфом" засяяв яскравий нiмб мiстики.


Масовi вбивства в цьому реґiонi розпочалися ще пiд час сталiнських репресiй 1937-38 рр. Нiмцi блискавично скористалися цим, одразу ж пiсля окупацiї розкопавши братськi могили понад 10 тис. убитих без суду i слiдства, тож мiсцевi мешканцi швиденько виказали поспiхом створене радянське пiдпiлля. Вiдтепер окупанти могли почуватися на Вiнниччинi досить спокiйно й неквапом перейти до спорудження ставки Гiтлера. А спорудити її планували ще з листопада 1940 р., про що НКВС, до речі, повiдомляли агенти радянської розвiдки.

Втiм, уже в серпнi 1941 р. фюрер наказав прискорити будiвництво ставки "Вервольф". Так, вона була побудована просто в рекорднi термiни — з вересня 1941 р. по квiтень (за iншими вiдомостями — по червень) 1942 р. Кожен iз 13-ти секторiв оточений мiнними полями, 2-метровою огорожею з колючого дроту та лiнiєю високої напруги. Понад 80 житлових i службових примiщень тiльки частково розташувалися на поверхнi (в т.ч. — особистий будиночок Гiтлера та мармуровий басейн, де вiн купався разом з Євою Браун). А пiд землею мiстилося аж 7 поверхiв, причому стiни герметичних примiщень були завтовшки 5 м, а перекриття — 8 м, все це оснащене унiкальними дренажними, повiтро-фiльтраційними системами та автономним енергозабезпеченням! Тут були величезнi продуктосховища, воду видобували з артезiанських джерел. Одним словом, "Вервольф" мiг спокiйно витримати наземний ядерний вибух, протягом десятилiть забезпечуючи роботу в автономних умовах не однієї сотнi осiб.

Всiх вiйськовополонених, задiяних на будiвництвi (вiд 2 до 14 тис., за рiзними даними), було знищено. Мало того — лiтак з провiдними фахiвцями фiрм "Тодт", "Краус-Гаар", "Галас", "Нойманн", якi керували всiма роботами, чомусь вибухнув у повiтрi... Ставку оточувала могутня система охоронних споруд, її охороняла служба безпеки, елiтна вiйськова частина СС "Велика Нiмеччина", а зенiтники мали право збивати будь-який лiтак, що з'явиться над "Вервольфом" — навiть нiмецький. Мiсцевi партизани довгий час навiть не здогадувалися, що замiсть "елiтного офiцерського санаторiю" в лiсi поблизу с. Стрижавка будують "лiгво фюрера". Втiм, поступово кiлькiсть "актiв непокори" в районi "Вервольфу" сягнула 1860. Можливо, саме тому фюрер вiдвiдав ставку лише двiчi: 16.07-29.09.1942 р. (прийняття "директиви №45" — наступ на Сталiнград та Чорноморське узбережжя Кавказу) i 19.02-8.03.1943 р. (директива на проведення операцiї "Цитадель").

Шість десятиліть історія, немов кіт учений, ходить по ланцюгу навколо потоптаної галявини неподалік села Стрижавка, кілометрів за вісім від Вінниці. Піде праворуч — пісню заводить про казкові скарби, награбовані фашистами і нібито сховані у глибинах розташованого тут бункера самого фюрера... Ліворуч — казки розповідає про негативну містичну ауру, що залишилася після шабашу нацистських виплодків пекла, а також про ту самісіньку таємничу надзброю, якою Гітлер страхав противників, однак чомусь не став застосовувати, а приховав у подільській землі на кшталт міни уповільненої дії.

Цілком очевидним представляється факт: державі, подібній СРСР, котра мала спецслужби на кшталт НКВС і КДБ, за бажання не знадобилися б десятиліття для встановлення, що ж це за скалка така сидить у радянській землі настільки недозволено довго? Очевидно, що такого бажання не було. Як не було у компетентних органів і жодних запитань. Вони все знали. І в них були вагомі причини не робити ці знання надбанням громадськості.

Сьогодні гриф «Цілком таємно» став назвою популярного тижневика. На території тієї ж Вінниччини було створено підприємства з утилізації ракет, здатних з-під землі нести Заходу ядерну смерть. Ось і Вінницька облдержадміністрація оголосила відкритий вільний тендер на оволодіння таємницями «Вервольфу». Щоправда, як уже повідомляло «Дзеркало тижня», ентузіастів, готових довбати гранітні товщі в районі Стрижавки, поки виявилося небагато. Набагато менше, аніж бажаючих добратися до підземель із нацистським золотом і бурштиновими кімнатами. І це зрозуміло. «Чорним слідопитам» тендери ні до чого. Їм була б тільки ніч якомога темніша. Цим трудівникам варто переадресувати побажання, висловлені відомим літературним персонажем, відлитим у бронзі на підході до Хрещатика: «Пиляйте, Шуро, пиляйте...».

Давайте не станемо квапитися з розкопками, просвічуваннями подільської твердині з космосу й іншими дорогими операціями. Краще ще раз звернемося до документально підтверджених даних, які вдалося зібрати автору більш ніж за двадцять років дбайливої роботи...

ПОВЕРХ ПЕРШИЙ. Чому вибір Гітлера випав саме на Вінницю? 

Найбільш поширена версія, яку ретельно переписують колеги протягом багатьох років, дуже романтична. Нібито найближчий соратник фюрера, наці номер два рейхсмаршал Герман Герінг у роки Першої світової воював льотчиком на Поділлі, закохався в українську красуню, проте, відлітаючи додому, залишив її при надії. Що і спонукало його порадити Гітлерові Вінницю як місце найкращої дислокації майбутньої ставки верховного головнокомандувача. Залишається тільки повірити, що фюрер був саме тією людиною, котра здатна оцінити настільки сентиментальний аргумент! Хоча, забігаючи наперед, зауважимо, що без Герінга в цій справі, дійсно, не обійшлося. Наблизитися до істини допоможуть події 1938 року, коли лідери провідних держав Європи дружно складали увертюру до Другої світової війни.

Четвертого лютого Гітлер оголосив себе верховним головнокомандувачем вермахту. 12 березня німецькі війська вступили в Австрію. П’ять днів по тому СРСР направив офіційну заяву США, Англії, Франції та Чехословаччині із протестом проти агресії та пропозицією про створення системи колективного порятунку миру. Цей крок був залишений без наслідків. У травні вибухнула нова криза, що змусила вже чехів розпочати мобілізацію сил. Гітлер вимагав віддати Судети, де мешкали два з половиною мільйони німців. Зробити це для чехів було рівнозначно самогубству — вони залишалися б голими серед вовків. 750-тисячна чеська армія, 1360 бойових літаків у повній готовності чекали наказу. Президент Чехословаччини Едуард Бенеш наполегливо запитував радянську сторону: чи може він розраховувати на допомогу, відповідно до договору. Відповіді були однозначно позитивними. Ще в травні сам Сталін у бесіді з Климентом Готвальдом заявив: СРСР надасть Чехословаччині військову допомогу. І це були не просто слова. Київський і Білоруський військові округи зводяться в ранг особливих. Сюди стягуються 40 стрілецьких і кавалерійських дивізій, найпотужніший танковий кулак, 12 авіаційних бригад.

Питається: до чого тут «Вервольф»? Відомий англійський дослідник цього періоду Леонард Мослі, зокрема, пише: «Протягом усього літа 1938 року росіяни будували аеродром під Вінницею на Україні, безпосередньо біля кордонів із Румунією. На початку вересня 20 російських бомбардувальників піднялися з цього аеродрому, перелетіли через румунську територію і сіли на ужгородському аеродромі в Чехословаччині...».

Гітлер отримав дуже красномовне застереження: повітряний міст радянських бомбардувальників пролягав над Румунією — єдиним постачальником нафти для Третього рейху. Одним помахом руки Сталін міг позбавити гітлерівський бліцкриг пального!

Здається, що вже ні Гітлер, ні Герінг, ні, тим більше, абвер на чолі з Вільгельмом Канарісом і розвідка СД із Рейнхардом Гейдріхом уже не могли забути цю назву — Вінниця. Хоча для німецьких спецслужб ще з 20-х років не було секретом, що саме тут, на тодішньому західному кордоні СРСР, розташована потужна військово-повітряна база, котра органічно вписувалася в оборонний комплекс, іменований лінією Сталіна. Цілком очевидно, що при реконструкції цієї унікальної бази саме влітку 1938 року проводилося не лише розширення злітних смуг і ангарів. Був потрібен особливий командний центр для управління наміченими операціями в Південно-Східній Європі. А у радянських фортифікаторів, окрім московського метро, було на рахунку вже чимало багатокілометрових підземних споруд, у тому числі й у кам’янистих товщах. Втім, піднімемося далі — до наступного поверху «Вервольфу».

ПОВЕРХ ДРУГИЙ. Коли виник задум спорудження східної ставки Гітлера?

Радянсько-німецьке таємне співробітництво 20-х років виявилося взаємно корисним. Воно дозволило сторонам створити як потужні озброєння, так і обопільну добре розгалужену шпигунську мережу. До речі, сам Гітлер визнавав, що сталінські «кроти» копають глибше. Зокрема, онук знаменитого німецького адмірала фон Тірпіца посідав солідну посаду у відомстві Герінга. І одночасно входив у число керівників агентурної групи, відомої під назвою «Червоної капели». У грудні 1940 року відбулося остаточне обговорення деталей директиви «Операція Барбаросса», у тому числі й висловленої Герінгом ідеї базування головної польової ставки Гітлера в районі вінницького авіакомплексу. І вже до наступу 1941 року цю надсекретну інформацію було передано в Москву — центру.

Тим часом і абвер не дрімав. З весни 1939 року німецька ескадрилья особливого призначення «Ровель», що базувалася неподалік Будапешта, здійснювала розвідувальні польоти над територією СРСР, приділяючи пильну увагу укріпрайонам лінії Сталіна. А наприкінці 1940 року в навчально-тренувальному таборі Нойхамер під Легницею абвер-2 сформував з українських емігрантів і бойовиків ОУН спецбатальйон «Нахтігаль». Добре, що зробити це нам дозволяє складений із давньою німецькою пунктуальністю журнал бойових дій, що фіксував день за днем диверсійно-розвідувальні операції абверу.

18 червня 1941 року «Нахтігаль» висувається до радянсько-німецького кордону в районі Панталовіце. Чотири дні по тому, з початком вторгнення, одна його рота разом із зведеною ротою абверівського диверсійного батальйону «Бранденбург-800» форсують річку Сян і незабаром опиняються поблизу Львова. До кінця червня ці обидва підрозділи займають Львів і беруть під контроль найважливіші стратегічні об’єкти і транспортні вузли, уберігаючи їх від руйнації. Тут «соловейки» довго не затримуються й у першій половині липня, переодягнені в червоноармійську форму, просуваються за маршрутом Сатанів — Юсвин — Золочів — Тернопіль. Нарешті, із 15 по 17 липня разом із першим батальйоном «Бранденбург-800» вони (цитую за журналом) «здійснюють напад на штаб однієї з частин РСЧА в лісі під Вінницею». Неважко здогадатися, що такою ціллю для спецпідрозділів міг бути лише найважливіший стратегічний об’єкт. З огляду на те, що радянська сторона була інформована про плани ворога, напад не був несподіваним. Атака захлинулася з ходу, диверсанти зазнали великих втрат. Настільки, що залишки «Нахтігаля» довелося розформувати.

Цікаво зіставити ці події з тим, що відбувалося цими ж днями на фронті. Для рішучого розвитку успіху начальник німецького генштабу генерал-полковник Франц Гальдер пропонував направити першу танкову групу на Умань, щоб оточити якомога більші сили Червоної армії і створити умови для взяття Києва з ходу. Здавалося б, головковерх мало тільки вітати такий сильний стратегічний хід. Однак фюрер повівся дивно. Він зажадав різко звузити кільце оточення противника. Він не бажав, щоб танки йшли на Київ. Він зажадав, щоб головні сили були направлені від Бердичева на Вінницю.

Приголомшений Гальдер був змушений виконувати наказ. 18 липня, на 27-й день війни, він записує в щоденнику: «У результаті прориву, досягнутого 17 армією, намічається оточення противника в районі Вінниці».

Виникає логічне запитання: якщо наступ німців йшов так стрімко, то навіщо було буквально в цей же час ризикувати життями спеціально підготовлених диверсантів? Відповідь тут може бути одна: абвер ще до початку вторгнення планував операцію, яка дозволила б фашистам захопити важливий об’єкт під Вінницею й утримати його в цілості до підходу основних сил. У чому був особисто зацікавлений сам фюрер, який дав такий незрозумілий, здавалося б, наказ повернути танки на Вінницю. Судячи з усього, німцям удалося запобігти знищенню об’єкта під Вінницею і забезпечити плацдарм для майбутнього «Вервольфу».

ПОВЕРХ ТРЕТІЙ. Що ж споруджували німці в лісі під Вінницею?

Воістину привільно почувалися слідопити, котрі відстежували «Вервольф», поки документи зберігалися за сімома замками у надсекретних сейфах! Можна було дати волю фантазії! Діапазон авторських вигадок величезний — від стародревніх балачок щодо поганого місця, нечистої сили, змов, табу до новомодних апеляцій до Нострадамуса, Ванги, Шамбали й астральних знаків Добра і Зла... «Бункер у сукупності з негативною зоною, розташованою в точці негативного джерела Водолія, утворює пекельну машину, дія котрої не підвладна тепер уже нічиїй волі...» Такі публікації тиражувалися широко і з продовженням. Однак цікаво, що автори затято дотримувалися тези про те, що унікальний, вражаючий уяву навіть гітлерівського оточення, бункер усе ж існував у реальності.

За однією версією він мав чотири поверхи над землею і три — під землею. За іншою (підкріпленою навіть докладною схемою), усі сім поверхів були підземними. Причому до третього поверху підходила залізнична гілка, і двері вагонів відчинялися прямо в бункер, як у метро. Між слідопитами розгорнулося немов би змагання за принципом: «Хто більше?» Абсолютний рекорд було встановлено після того, як 1989 року пройшли пошуково-розвідувальні роботи з цільової комплексної програми «Гермес», якими керував завкафедрою Московського геолого-розвідувального інституту, доктор технічних наук Леонід Бобровніков. Проводилися геофізичні роботи, зондування землі за новітніми методиками з космосу. Сам доктор свою поважну думку чомусь так і не оприлюднив. Зате є численні перекази, відповідно до яких підземний «хмарочос» виростає вже до 16 поверхів. Плюс якесь таємниче «приміщення № 3», просвітити яке не вдалося ні з землі, ні з космічних висот. Такий собі чорний квадрат.

Однак немає нічого таємного, що рано чи пізно не стало б явним. На наполегливі прохання серйозних дослідників із заповітних сейфів випурхнула офіційна довідка КДБ, яка коротко викладає суть наявної документації щодо «Вервольфу». А ще трохи пізніше у відкритій пресі з’явилася найдетальніша секретна довідка про результати оперативного обстеження колишньої ставки Гітлера, проведеного спецгрупою НКДБ за прямою вказівкою Сталіна.

З документів випливало: першобудівники «Вервольфу» з’явилися в Стрижавці вже в серпні 1941 року, через місяць після окупації Вінниці. У вересні прибула спецохорона гестапо. На лісовій ділянці, оголошеній заборонною зоною, розгорнулося будівництво силами німецьких і польських спеціалістів із залученням на найважчі роботи радянських військовополонених та місцевого населення. До квітня 1942 року перший етап будівництва ставки був завершений. Цікава деталь: як показали пізніше при опитуваннях місцеві жителі, із боку зони вони не чули жодних вибухів. Адже без буро-вибухових робіт проникнути хоч скількись істотно в глибини кременистого Подільського щита неможливо!

З вищезгаданої довідки випливає, що об’єкт являв собою командний комплекс із чудовою охороною, до складу якого входив 81 будинок і три залізобетонні бомбосховища. Він був забезпечений першокласними системами водо- і енергопостачання, каналізації з очищенням стоків, що скидалися в Південний Буг, зв’язку (броньований кабель з’єднував його навіть із Берліном!). Однак за всього цього не може не впасти в око явно літній, дачний характер військового містечка: більшість будинків — дерев’яні, блокові, барачного типу з креозотним просякненням деревини. І ще: у довідці, де найпунктуальнішим чином указуються всі типи, розміри, перерізи конструкцій, блоків, труб, кабелів — немає навіть згадки про централізовану систему опалення. Щоправда, на фотографіях, добутих завдяки зусиллям одного із найдопитливіших дослідників цієї проблеми Івана Загороднього, можна виявити піч у приміщенні фінської лазні і камін у кімнаті фюрера. Проте цього навряд чи вистачило б «Вервольфу» — за наших-то морозів!

І, нарешті, найголовніше і найсенсаційніше відкриття, що міститься в цьому документі. Тут є і точний опис підземної частини «Вервольфу». Поза центральною зоною розташовувалося одне велике бомбосховище, що мало в плані розміри 7 х 17 метрів і швидше за все призначалося для охорони. Інше, у зоні, мало розміри 8 х 11. І третє, розташоване там же, — 8,5 х 8,5 (судячи із залишків паркету і шматків килима, це і був захисток для фюрера!).

От і все. Ніяких підземних «хмарочосів», начинених золотом, янтарем, полотнами старих майстрів й іншими цінностями. Це значно раніше від публікації чекістської довідки підтверджував такий надійний свідок, як особистий архітектор і любимчик фюрера Альберт Шпеєр. У грудні 1954 року під час відсиджування він закінчив свої мемуари. Річ у тім, що взимку 1942 року, за два місяці до закінчення будівництва ставки під Вінницею, йому були передані Гітлером усі повноваження міністра озброєнь і головного фортифікатора Третього рейху доктора Тодта, котрий загинув за дивних обставин в авіаційній катастрофі. Тож Шпеєр був напевно втаємничений у таїнства «Вервольфу». Зокрема, він згадував: «Гітлер переїхав на розташований неподалік українського міста Вінниці передовий командний пункт. Оскільки російські літаки майже не показувалися, а авіація союзників і поготів ніяк не могла сюди проникнути, це було зрозуміло навіть Гітлерові, котрий надмірно побоювався за своє життя, — то на відведеній під нову ставку території не стали споруджувати потужні залізобетонні будівлі. Військовий і цивільний персонал розмістили в розкиданих по лісу упорядкованих і дуже приємних на вигляд дерев’яних блокгаузах...».

На цьому третьому значеннєвому «поверсі» можна було б і поставити крапку: немає бункера — немає проблем! Дійсно, якщо «Вервольф» — це усього лише тимчасовий командний пункт для управління бліцкригом проти СРСР, то і побудувати його було нескладно без особливих вибухових робіт. І ніякого серйозного опалення не було потрібно б. Адже відомо, що до приходу морозів Гітлер планував провести тріумфальний парад на Красній площі. Ось яка непогодженість виходить. Навіщо ж тоді було розгортати восени 1941 року в Стрижавці таке довгострокове будівництво?..

ПОВЕРХ ЧЕТВЕРТИЙ. Навіщо Гітлерові знадобився «Вервольф»?

Окремі дослідники пояснюють це тим, що нібито фюрер вже в серпні сорок першого зметикував, що бліцкриг зірвався. І почав обкопуватися в Стрижавці. Однак ми вже знаємо, що ставка планувалася ще сорокового року. Крім того, цю версію спростовує категорично сам фюрер. 4 липня, на 13-й день війни, він заявив: «Я увесь час намагаюся поставити себе в становище противника. Практично війну він уже програв». Через тиждень після цього було прорвано лінію Сталіна, потім узято Київ, Смоленськ, Великі Луки — відкривалася пряма дорога на Москву. Невже після всього цього у Гітлера зменшилося оптимізму? З якого доброго дива! Скажімо, 12 жовтня він дає військам указівку: «Капітуляція Москви не повинна бути прийнята, навіть якщо вона буде запропонована!».

А будівництво на галявині неподалік Стрижавки тим часом йшло повним ходом. Причому керували ним віртуози фортифікаційного мистецтва з «Організації Тодта», уже продемонструвавши свою майстерність при спорудженні Західного валу, численних «вовчих ліжбищ». Чи їм з їхнім досвідом не розуміти, що закінчити такий об’єкт без відриву від війни та настання холодів удасться не раніше майбутньої весни?

Отже, з усього виходить, що «Вервольф» замислювався і споруджувався як об’єкт довгострокового користування, з урахуванням того, що діяти йому доведеться на глибоко ворожій окупованій території. Де небезпека може чигати не лише з неба, а й з-за кожного куща. Втім, і небо над ставкою теж не було таким уже безхмарним, адже бомбила ж радянська дальня авіація навіть Берлін! Як же в такому разі могли зганьбитися маститі фортифікатори: для самого фюрера спорудити захисток, котрий не має запасних підземних ходів, які виводили його мешканців на досить безпечну відстань від місця можливого бомбування чи диверсії? Навіть прості солдатські окопи та бліндажі передбачають такі лази на випадок прямих влучень і пов’язаних із цим завалів! А в інших ставках Гітлера такі підземні комунікації сягали за протяжністю декількох десятків кілометрів!

Схоже, ми дедалі більше наближаємося до якоїсь нової версії, якісно нової — яка могла б зняти всі ці неузгодженості. Однак перш ніж спробувати її сформулювати, зробимо тут важливе застереження. Хто сказав, що стрижавською галявиною обмежуються межі «Вервольфу»? За аналогією зі східнопруською центральною штаб-квартирою Гітлера правильно було б виходити з того, що такі комплекси являють собою складні багатофункціональні системи, розташовані на великих територіях. З урахуванням цього обведемо єдиним поглядом усі володіння ставки ніби з висоти... Вона простиралася від Немирова з півдня далеко на північ, до Житомира, до поліських боліт. Вся ця територія була вкрита акуратно сплетеною густою гестапівсько-есесівсько-жандармською мережею-пасткою. Що не вічко цієї мережі, то найжорсткіший контроль за кожною хатою, кожним жителем; знищення всіх підозрілих і неблагонадійних, виселення цілих сіл і заміщення їх німецькомовним населенням. Поява всякого стороннього прибульця миттєво фіксувалася тисячами штатних і позаштатних інформаторів.

Зовсім не випадково загін «Переможці» і легендарний Микола Кузнєцов, закинуті в Україну для нагляду за «Вервольфом», розташувалися вдалині від Вінниці і жодного разу не зуміли наблизитися до цієї зони. Як закономірно і те, що перший показаний на кіноекрані герой, прототипом якого був Кузнєцов із фільму «Подвиг розвідника», навіть перебуваючи у Вінниці, чомусь геть не цікавиться ставкою фюрера, а воліє зайнятися викраденням значно менш іменитого воєначальника...

На півдорозі від Немирова до Вінниці, у селі Вороновиця, під склепіннями стародавнього палацу Можайського розміщався аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ «Іноземні армії Сходу», яким із весни 42-го року почав командувати майбутній «шпигун століття» Рейнхард Гелен. По-сусідству знаходилися колеги-абверівці з трьох штабів «Валлі»; тут же причаїлася і підпорядкована Гейдріху, а пізніше Шелленбергу секретна супергрупа на чолі зі знаменитим Отто Скорцені (у мемуарах цей горлоріз не без гумору напише, що провів цей період нібито в госпіталі з діагнозом «дизентерія»).

Весь цей необмежений контингент лицарів плаща і кинджала розгорнув бурхливу діяльність з перевербування, навчання та закидання агентів, створення національних формувань із числа колишніх радянських офіцерів, а іноді й чекістів. Досить нагадати, що саме до Вінниці був направлений для «перепрофілювання» у командувачі Російською визвольною армією колишній улюбленець Сталіна, заступник командувача Волховським фронтом генерал-лейтенант Андрій Власов.

Безпосередньо у Вінниці розмістилося головне командування вермахту (ОКВ), сухопутних сил (ОКХ), а також генеральний штаб на чолі з генерал-полковником Францем Гальдером. Гітлер же (приймемо це поки за робочу гіпотезу) мешкав у одному зі стрижавських бараків. Погодьтеся, що вже в такому дивному відриві фюрера від його воєначальників міститься чимало незручностей. Одна річ Герінг, Гіммлер, Геббельс та інші бонзи, котрі наїжджали в ставку в міру потреби. Інша справа, скажімо, Кейтель, Йодль, Гальдер, яким доводилося ледь не цілодобово працювати з Гітлером, котрий узяв на себе командування не лише вермахтом, а й сухопутними силами.


Звертає на себе увагу, що перші дні свого перебування в Україні і Гальдер, і Гітлер провели разом — на околиці Вінниці, у чудовому парково-архітектурному ансамблі, де до війни розміщалася психоневрологічна лікарня. Ці будинки попередньо звільнили від хворих і старанно відремонтували. У всякому разі, Гальдер у день новосілля із захватом відзначав у щоденнику: «Приміщення дуже непогано підготовлені. Гарні можливості для роботи всіх відділів. Гарні квартири...» Питається, навіщо ж через лічені дні потрібно було і фюреру, і почту залишати цей райський куточок на березі Південного Бугу і перебиратися в барачний лісовий табір, де в повітрі дзижчать якщо не ворожі бомбардувальники, то не менш ворожі малярійні комарі, яких Гітлер терпіти не міг?

Схоже, що мав рацію Альберт Шпеєр: не будували німці для «Вервольфу» грандіозних підземель. Але це не означає, що бункера не існує. Фашисти могли просто використовувати готові укріплення, споруджені ще влітку 1938 року для радянського командування, яке готувалося підтримати дружню Чехословаччину. У цьому разі фортифікаторам Тодта залишалося тільки добудувати передовий командний пункт у Стрижавці за допомогою радянських військовополонених. Доповнивши цим об’єктом існуючий комплекс, побудований (не виключено!) силами радянських в’язнів. Адже виявлені гітлерівцями у Вінниці 1943 року поховання тисяч жертв, розстріляних НКВС, за даними медекспертизи, датуються не початком війни, а саме 1938—39 роками!

Якщо прийняти таку версію, то знімаються практично всі непогодженості. Запасний вихід (а точніше, парадний вхід) бункера виявиться на значній відстані від стрижавського табору. Гітлер живе в комфортних для будь-якого часу року умовах, пліч-о-пліч зі своїми генералами і штабістами. Якщо ж йому заманеться літньої пори подихати лісовим повітрям чи ж виникне необхідність злітати будь-куди літаком із калинівського аеродрому — за лічені хвилини його доставлять під землею на стрижавську «дачу». Або ж у «санаторій», як охрестили об’єкт його будівельники.

На додаток є документальні дані про існування загадкової сірої автоколони, за допомогою якої могли імітуватися виїзди фюрера з почтом із Вінниці в Калинівку. Є і згадування про можливе використання двійників Гітлера, чию турботу про власну безпеку Шпеєр усе ж недооцінював... Як бути з такою версією? Гадаю, слід було б за підтримки влади спорядити експедицію і поставити крапку на цьому припущенні. Однак ніяк — не на історії «Вервольфу» — вона незрівнянно глибше.


Кілометрів за 20 від Стрижавки на північ розташовувався той самий величезний аеродром, що попсував стільки нервів 1938 року фашистам. І який досі забезпечує Вінниці звання столиці військово-повітряних сил. Поруч, у Черепашинецькому лісі, розміщалася ставка Герінга і головний штаб люфтваффе. Далі в тому ж напрямку, неподалік Житомира, функціонували відразу три важливі об’єкти. Це насамперед резиденція рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, котрий усією міццю «чорного ордена» і нацистської секретної служби безпеки забезпечував надійне прикриття зони з найбільш небезпечного боку.

Тут же під крильцем «залізного Генріха» прилаштувалися рейхсміністр і начальник рейхсканцелярії Ганс Генріх Ламмерс, і глава зовнішньополітичного відомства Німеччини Йоахім фон Ріббентроп. Як бачимо, улітку 1942 року ця зона служила ніби польовою столицею Третього рейху. Дві головні стратегічні задачі, поставлені перед «Вервольфом», були породжені жадібним нетерпінням Гітлера, котрий був украй байдужим до життя і смерті мільйонів, але такою ж мірою недовірливим щодо власного дорогоцінного здоров’я. Фюрер боявся не встигнути завершити свою «місію». І тому квапився приступити до колонізації вже захоплених земель. А також до здійснення своєї спільної з Гіммлером й іншими подільниками мрії про створення особливої держави СС. Перші регіони майбутнього ордена вже бу


Е-Демократія: архітектура Вінниччини

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3
  4. Частина 4

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше