ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Е-Демократія: архітектура Вінниччини

Версія для друку

Вороновиця

http://www.castles.com.ua/woronowica.html

Батьківщина першого літака, або
Первым делом, первым делом - самолеты. А церквушки и костелы - все потом!

Не треба скептично піднімати брови та потискати плечима. Росія, може, й не батьківщина слонів, а от Поділля - колиска авіації. Це вам будь-хто скаже. Навіть Мік інформацію підтвердив (істина в останній інстанції, еге ж).

Хоча - як це вже не раз бувало - мене початково цікавили в селищі, яке відомо ще з 1545р., аж ніяк не літальні апарати, важчі за повітря. Мене вони взагалі не так щоб аж ДУЖЕ цікавлять. Я все більше якось замками та храмами цікавлюсь.

Замка, може, в Вороновиці немає, а ось кілька храмів та один палац збереглися. Вже цікаво, варто відвідати! Тим більш, що лежить це чимале за площею поселення при трасі, кокетливо підштовхуючи в бочок дорогу з Немирова до Вінниці.

Звертати до багатого на пам'ятки архітектури району Вороновиці потрібно в центрі селища, там ще, здається, буде вказівник на Тиврів. Дивитися в старій частині Вороновиці є на що - адже ще у 1748р. за указом короля Августа III поселення отримало статус містечка. Десь в той самий час поселення на сто років стає власністю роду Грохольських, з якими і пов'язаний розквіт Вороновиці.

Назва поселення, напевно, до великих чорних пташок ніякого відношення не має: повз Вороновицю тече річечка Воронва.

Храми Вороно виці

Спочатку перед очима з'явиться костельчик з трохи таким... ееее... прибароченим фасадом, але при тому в профіль виглядаючий як цивільна будівля. Споруда, як не дивно, таки часів бароко: зведена ще 1771 року. В костельчику зараз правлять (бал?) православні: тут розміщена церква Різдва. Яскравість фарб б'є в очі боляче і відразу, не попереджаючи. Витримати таку люмінісцентну атаку можна хіба в цілковитій темряві. Цивільний профіль пояснюється просто: за совєтів будівля використовувалась як кінотеатр.

Це не єдине поневіряння в історії храму. Вся його історія - якісь суцільні негаразди: тільки побудували Міхал і Франциск Грохольські костел - він згорів. Зводять нову в 1777р., а у 1780-му поруч постає дерев'яна дзвіниця. Пізніше, в 1855р., дзвіницю змінюють на муровану. В 1870-х рр. у святиню двічі б'є блискавка, стіни тріскаються і ламаються. В 1885–1889рр. до храму прибудовують північний і південний приділи. Амвон зносять 20 серпня 1870р., замінивши його на банальну ікону Олександра Невського... Неподалік, до речі, є кафе, де можна перекусити.

Неподалік від нього, з протилежного боку вулиці та фактично в самому центрі Вороновиці, де кипить життя ринковими емоціями, стоїть більш цікавий храм Архангела Михаїла, зведений ще 1793р. володарем цих маєтків Грохольським. До речі, кінець XVIII століття - найцікавіший час в історії містечка. Скажімо, в 1781р. тут знаходився навіть деканат Київської уніатської митрополії. Та повернімося до костелу Михайла.

Ось ця святиня вже віддана по праву місцевій католицькій громаді - скажу з власного враження, громаді немаленькій і впертій в своїх бажаннях. Бо зробити зі зруйнованого, перетвореного на громадський ТУАЛЕТ (!!!) храму якщо й не лялечку, то цілком пристойне місце для молитв католиків Вороновиці - акт, вартий поваги.
Нам показали старі фото святині, зроблені наприкінці 80-х. Певно, тоді на будівлю махнули рукою не лише в управлінніі з охорони пам'яток архітектури (хто знає, як правильно та установа називається, від якої залежить, почепити на кам'яні груди храму чи палацу бронзовий орден охоронної таблички, присвоїти почесний номер в реєстрі - чи ні?), а й в самому селищі. І це при тому, що в кількох десятках метрів від костелу функціонував (і, начебто, й дотепер діє) музей Можайського, а храм виник одночасно з палацом, яким Вороновиця по праву пишалася. Дивно це все.

Зробила влада спочатку тут клуб, а як дах впав, а стіни пішли тріщинами - то й просто туалет. Жахи. Католики оголосили війну безгосподарності, добились-таки передачі цієї споруди римо-католицькій церкві і власними силами відремонтували старий храм. В його абрисах все ще вгадується перезріле бароко XVIII століття, хоча фронтон і "прирізали" пізніші перебудови.

Єдиний з храмів, який дослужився до чину "справжньої" пам'ятки архітектури - дерев'яна Михайлівська церква з 1752 року. І саме про неї я нічого не знала - і тому навіть не пробувала її шукати. Шкода, що й казати. Бо знайомство по фотографіям - трохи не те, що хотілося б. Може, колись побачу і цервку, і її розписи, які датуються ХІХ століттям.

Колиска авіації.

Час роздивитися головну туристську атракцію Вороновиці. Як і слід кожному порядному палацу, резиденція Можайського ховається в старому, розбитому ще наприкінці XVIIIст. французькому парку. Серед лип, каштанів та берізок крім власне палацу (1780, можливо, робота придворного архітектора Д.Мерліні) можна знайти жовтий господарський корпус того ж часу (в жахливому стані, поруч з головним корпусом), погріб (не бачила, не скажу), та не заявлена в жодному реєстрі напівзруйнована стилізована "під романтизм" водонапірна башта біля в'їзду до садиби.

Стан палацу - ну... такий собі. Реставрації потребує, але ще якось терпить (як людина, що добряче випила оранжаду, а тепер сидить в автобусі і тихо страждає - терпіти до дому чи вже досить?). Ззаду булдівля особливо пощарпана, ліпнина злазить клаптями, як шкіра після сильної засмаги.

Палац епохи раннього класицизму лише на світлинах здавався мені величезним, насправді будівля досить камерна та гарна. Хоча й малою її не назовеш: 43 кімнати загальною площею в 2500 кв.м. А особливо впадають в вічі більш ніж оригінальні орнаменти на двоповерхових півкруглих флігелях у вигляді бичачих черепів. Рррррррромантично! :о) Віє поганськими часами. Це добре.

Тут раніше (а може, й зараз?) розміщувалась школа. Тепер вивіски на фасаді сповіщають про вороновицьку бібліотеку та музей авіації та космонавтики. У вихідні дні (коли туристи мають час швендяти по всяких цікавих місцях) музей не працює. Цілком логічно. А шкода - бо знаю, що збереглися інтер'єри овального та круглого залів другого поверху, де якраз і розташований музей, з ліпниною на античні теми на стелі. Наскільки знаю, окрім експонатів, присвячених Можайському, шанують тут і людей, далеких від космоса: скажімо, є зал, присвячений кобзарю Володимиру Перепелюку.

Табличка на фасаді нагадує про семирічне перебування тут винахідника першого в світі літака Олександра Федоровича Можайського. Дивно: в небо злетів прилад, сконструйований моряком, капітаном І рангу, який у 1853 році на фрегаті "Діана" пішов у кругосвітнє плавання! У 1869р. на торгах в Одесі його брат Микола, теж капітан, купив цей маєток (останній з Грохольських, Адольф, виїхав до Австрії), а невдовзі по тому трагічно загинув. В маєток переїжджає Олександр, отримує посаду Брацлавського мирового судді, а весь вільний час присвячує своєму хобі. Ставить досліди на пташках, протягом трьох років (1873-76) моделює велетенські повітряні змії. Тут, на Поділлі, побачила світ перша модель літака (невеличкий човник на коліщатах, з пружиною всередині, з крильцем та пропелером). Випробування, щоправда, проходили не в маєтку, а на дачі Можайських, над Південним Бугом, в урочищі "Дубина". Човник прив'язали канатом до трійки коней - і... Такий собі віндсерфінг за возом. Можна сказати, прото-планер. Сам винахідник у 1876р. двічі піднімався таким чином в повітря і "літав з комфортом" (за спогадами полковника П.Богославського).

Про комфорт - біс його знає, але є свідчення, що під час одного з польотів змій перевернувся - і Можайський зламав собі ногу. Саме цей прикрий випадок заставив винахідника призадуматися над хвостовим відділенням літального апарату, яке б надало конструкції більшої стійкості. Тоді ж, у 1876р., Олександр Федорович зайнявся конструюванням і першої моделі літака (в основному - власним коштом, бо держава не могла виступити спонсором: суму на будівництво треба було чималу: 20000 крб. Військовий міністр виділив тільки 3000).

І після переїзду до Петербурга в 1876р. Можайський продовжував свої досліди - але це вже не по темі сайту, еге ж? Дача в "Дубині" згоріла в 1918р., а в ній померла і модель велетенського повітряного змія. Гарний був би експонат для музею, відкритого в 1971р.

А в самому палаці Грохольских під час Другої Світової розміщався фашистський аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ "Іноземні армії Сходу" під керівництвом Рейнхарда Гелена. Що й казати, палац має супер-цікаву біографію: тут і польські аристократи, і короновані особи, і фашисти, і дослідники...


Гнівань

http://www.castles.com.ua/gnivan.html

Назва - що треба!

Кілька слів про цей населений пункт я вже писала на сторінці, присвяченій Селищу. Там я згадувала (за книгою Д.Малакова) про етимологію назви міста (саме так, ви вірно здогадалися. Все пов'язано з гнівом) та його гранітні кар'єри. Зараз, по ідеї, мала б розказати про свої враження від міста та його храму, але...
Але це вже значно краще та докладніше зроблено до мене. За лінком ховається найдокладніша історія величного костелу, який ну дуже мені сподобався.

Це взлітаюче до неба диво видно вже здалеку. Шкода, але крім дива, в Гнівані особливо дивитися більше немає на що. Хоча й логічно не минати храм в мандрівках з Вінниці до Селища. Все одно ж по дорозі. :)

Вже згаданий вище сайт пише, що Гнівань не настільки молода, як я гадала: перша згадка про поселення відноситься ще до 1629 року. Та поки через гнівне селище не проклали залізницю, Гнівань була звичайнісіньким селом. А ще тут граніт знайшли...

Коли місцевим католикам у квітні 1897 року стало нікуди ходити молитися (помер настоятель Барановський з парафіяльного храму в сусідній Ворошилівці), місцеві поміщики трошки пометушилися, посудилися - і замовили архітекторам проект нового костелу. Мала святиня обійтися в 30 тисяч крб золотом. Ого!
У 1899р. землю під це будівництво пожертвував поміщик Адольф Биковський. Місце було гарне, при трасі, неподалік Бугу. Проект храму склав технік Фелікс Ольшанський.

Нарешті, в 1900р. зводять новий храм, а дещо пізніше - плебанію з садом поблизу. Пробощем служить Карл-Антоній Недзялковський. Для великої господарки на подвір'ї будують конюшню, стодолу та криницю. Не забувають і про житло для органіста і захристяна.

Та спробуй пояснити необхідність господарки, а також органіста та закристяна революційно налаштованим солдатикам. От-от, нічого і в Гнівані не вийшло. Храм розграбовують, в плебанії облаштовують школу і клуб. А 1935р. закривають і храм. А чого дивуватися? Тоді навіть на гранітних розробках працювало всього три чоловіки. Актові книги? Не знущайтесь. Знищують усе. Єдиним Робінзоном вціліла "Метрическая книга Витаво-Гниванской римско-католической церкви" за 1907 рік.

Не вціліли й дзвони. Хоча були, були й вони - навіть імена свої мали: найбільший - Зигмунд, трохи менший - Кароліна, а ще один - Сигнатурка. Знімали Зигмунда со товариші в 1930 році, і хоч як обурювалась громада, що зібралась протидіяти такому неподобству, дзвони переплавили - електротехнічна промисловість потребувала міді.

Відродженню храму та громади сприяла перебудова... але це вже розповідь для зовсім-зовсім іншого місця.


Жмеринка

http://www.castles.com.ua/zmerynka.html

"Последний настоящий город на земле - это Жмеринка".
Остап Бендер

Брама Поділля. Нехай не серце краю, але все одно якийсь важливий орган, що перекачує кров, жовч, сперму чи хоча б шлункові соки. Транспортний. Неминучий. З вічно-гарячими варениками в торбах тіточок на пероні - і це в будь-який час, і вночі, і вдень, з розсипами фруктів в сезон - просто серед калюж та пилюки, з молоком та сметаною в пластикових пляшках.

З обов'язковою підземельною ініціацією вогких тунелей, де слизько ногам і темно очам, де вода конденсується на стінах і вже торгують, хоча ринок розташований тут же, за вокзальним насипом, поруч. Не позаздриш клаустрофобам, бо без цих андеграундних переходів Жмеринку не пізнаєш. Знаменитий розкішний сецесійний вокзал - острів серед річок і річечок провулків та вулиць містечка, вокзал - він сам по собі, обгородився насипами та коліями, а місто лишається ніби й осторонь, ніби й ні при чому. Приживалка при багатій тітонці. Постачальщик кадрів: прибиральниць, грузчиків, міліціонерів. Завдяки вокзалу місто знають всі. Розплата за славу? Колись було всього лише два села: Велика Жмеринка і Мала Жмеринка. Лише будівництво 1866р. південно-західної залізниці сприяло об'єднанню різних Жмеринок у одне місто.

Через туман, що клаптями опадав з неба, а ще ранній час, фотосесія вийшла похмуро-синього тону. Це не страшно. В цьому навіть є якась специфічна атмосфера. Яке щастя, що світлини не в змозі передати мерзотної плюхи зі снігу та дощу під ногами та брудних фонтанів, що виростали подекуди під колесами нечастих автомобілей по дорозі до костела на вулиці Одеській.

Про що розказувати спершу? Найлогічніше почати з топоніміки. Без прекрасного путівника Дмитра Малакова "По східному Поділлю" ("Искусство", 1988) не обійтись.

А топонімічна історія тут й справді цікава. Відкинемо малоймовірну версію про перекручене польське "zme reku" ("жме ренку", потискає руку) на зустрічі міфічних переможців. Версія, яка прив'язує до загадкових та кровожадних киммерійців, видається більш цікавою. Південь України в часи Геродота заселяли ці безстрашні воїни, що мусили під час свого першого бою випити кров ворога. А "ж" у нашій мові чередується з "г". А звідси вже недалеко до слов'янського GЪMRЪ (варіант - GMЕRЪ, GІMІR, що співпадає з ассірійською назвою кіммеріців - gimmir). Можливо, й у сусідніх з Кам'янцем Чемерівцях чи більш дальніх Чемерисах колись жили кіммерійці?

А зараз тут живуть потяги та електропоїзди. Малаков порівнює витончений силует вокзалу з кораблем, що на всіх вітрилах летить до Чорного моря. Мені ж двірець більше нагадує храм: чи то щось від мечетей є в його 4 башточках навколо головного куполу з гарними решітками, чи, може, навіть від католицької сакральної архітектури.

У вокзалу, збудованого у 1899-1904рр. за проектом інженера З.Журавського, немає головного фасаду - обидва боки оформлені однаково, в стилі італійського неоренесансу. В інтер'єрах збереглись рештки модернової орнаментально-рослинної розкоші, а у будівлі, через яку підіймаєшся з тунеля на 4 перон, вгадується більш пізній стиль: тут арт-нуво характерно-круглого вікна зустрічається з конструктивізмом об'ємів різної висоти. Архітектурна мода теж нетривка.

Я не знайшла на стінах вокзалу меморіальних дошок ані Котовському, ані Подвойському, але якщо напроти двірця все ще бовваніє бюст Леніна, дошки теж ще можуть висіти.

Навпроти вокзалу - важкувата, неелегантна, але стара будівля в стилі модерн. Можливо, саме тут розміщалася чоловіча гімназія, корпуси якої звели у 1909р. Тут можна побасити архітектурний прийом, згаданий в книзі Д.Малакова: оформлення вікон своєрідним переспівом англійської тюдоровської готики сандриком-поличкою.

Значно цікавішою є будівля костелу (1910), який останнім часом чи то повернув, чи то вперше обзавівся високою баштою-дзвіницею з гострим шпилем, увінчаним аж п'ятьма хрестами.

Мені пощастило. Змокла до нитки, я поїдала хачапурі на лавиці перед собором, аж раптом двері прочинилися, і тиха літня монахиня запустила мене всередину, запалила світло, тихенько чекала, поки я повзала на колінах - не від релігійного екстазу, а в пошуках кращого ракурсу, хоча хто знає, як воно сприймається здаля.

Всередині була ревна нео-готика, цілеспрямовано налаштована пробити небо своїми гострими краями. Мені сподобалось. І вітраж над вівтарем - особливо.

І не забути сказати ще про монумент Остапу Бендеру та його славнозвісним стільцям. До речі, жмеринці у цьому не перші й не останні: в Одесі є меморіальна дошка герою Ільфа та Петрова, а на Дерібасівський - відлитий стілець Гамбсової роботи, пам'ятник Великому Крмбінатору з бронзи прикрашає Петербург, Харків прикрасив також привокзальну площу фігурою батюшки Федора, тай П'ятигорськ, думаю, не забариться увічнити Кісу та Осю, які "були там".

А піонером в справі популяризації героїв двох веселих одеситів є Київ, де ще у 1992 році на перехресті Хрещатика та Прорізної, неподалік шалено дорогої "Шоколадниці" та музичного магазинчика з'явився ще один, після Гомера та Мільтона, великий сліпий - Михайло Паніковський. Туристи дуже люблять фотографуватися біля статуї, та ще й так, щоб немічний старенький обійняв вас своєю втомленою лапою, одночасно непомітно перебираючи грошики у вашій кишені. Ми з Міком теж грішні, теж там фотографувалися, хоча ані про руку, ані про дзеркальце під до блиску відполірованим черевиком тоді навіть не здогадувались.

Про зв'язки Бендера та Жмеринки ходять слухи та легенди - вж до такої, що місто N. з всім відомого роману, де "кому й кобила - наречена" - саме Жмеринка. Про начебто прототип Остапа з вокзального міста, слідчого Бендера, та його онука-Бороду (Бориса Григоришина), який мріяв відкрити музей пам'яті діда, писала й вінницька газета "33 канал", зазначаючи, однак, що мелітопольський родовід Бендер-бея є більш знаним.

Прочитати про цю монументо-манію, присвячену герою не одного радянсько-російського, а також одного американського (знятого, до речі, самим культовим пересмішником Мелом Бруксом!) кінофільма можна ще ось тут. Процитую трішечки:
"...на місці, з якого нині дивиться на проїжджу частину дороги Остап-Сулейман-Берта-Марія-Бендер, стояв колись хлопчик, який... пісяв. Була й така статуя в Жмеринці. Так що, як бачите, не на голому місці визріла ідея увічнити ім'я Великого комбінатора: вона тут має свої корені. Традиція, так би мовити".

Якщо й цього мало, а читати все хочеться і хочеться, прошу ласкаво! Тема Остапа, така близька простому народу, залишається лейтмотивом локальної та регіональної преси та розходиться як гарячі вареники на пероні. Ну або гамбсові стільці.

Прага? Стамбул? Жмеринка!


Літин

http://www.castles.com.ua/lityn.html

Містечко-райцентр з дзвінкою, яскраво-короткою і трішечки хімічною (щось мені все літій в голові!)  назвою за 33 км на захід від Вінниці. Населення - трохи менше 7 000 чоловік, сполучення з світом лише автомобільшими шляхами: вокзалу немає.

Літин - містечко старовинне: перша згадка про поселення відноситься ще до 1431 року, коли Літин згадав в своїй грамоті Великий князь литовський Свидригайло. Туристами не розбещене. Невелике. Зупинятися і щось досліджувати особливо не варто: бо навіть місця від літинського замку зараз на землі не лишилося. Бо воно, те місце, під водою.

Замок було зведено в XVII столітті там, де обороноздатність підсилювалася б природою, це ж логічно. Тому вибрали острів між річками Згаром та Шмигавкою. Ще на початку ХХ століття залишки замку можна було роздивитися поблизу літинської тюрми (саме в ній чекав на страту Кармалюк - і з неї тікав, як і з Кам'янецької фортеці, як і з Тобольська...)

Хоча трапляються і інші дані про розміщення замку та про часи його заснування: скажімо, на покійному вже сайті Літинського молокозаводу "Білозгар" можна було прочитати наступне:

"Колись дуже давно, ще в ХІV сторіччі, у мальовничому куточку Літина Вінницької області, де зараз розташований Літинський молокозавод, знаходився замок князя Свидригайла".

Треба буде розібратися, де, що і коли. Але поки що знайти архівних зображень замку мені не вдалося.

У 1566 році Літин підвищили до центру староства, а з 1578 року місто стало королівським, отримало магдебурзьке право. Попіклувався про це власник міста, Станіслав Лящ - через його володіння проходив відомий з XV століття «Вінницький гостинець», а Літин лежав при самому шляху. Король Польщі Стефан видає 20 вересня 1578 року привілей, згідно з яким місту дозволялося проводити два ярмарки на рік (на св. Петра — 1 серпня та на Симона й Юди — 28 жовтня), а ще торгувати щопонеділка, мати вільні корчми (медові, пивні, горілчані) та право шинкувати, продавати й купувати.  

Так Літин став відносно значним торговим центром, сюди приїжджали перш за все за харчами: молоком, хлібом та рибою. В 1648 році Літином прокотилася хвиля козаччини, після чого місто стало сотенним поселенням Брацлавського полку. Якщо вірити все тому ж покійному "Білозгару", в 1653 році в Літині Богдан Хмельницький приймав ханських послів та пригощав їх місцевим молоком.

Після того, як ця частина Польщі за другим поділом Речі Посполитої відійшла до Російської імперії в 1797 році, місто стало повітовим центром Подільської губернії. З 1924 року і до сьогодні має статус райцентру.

В 1614 році місто сильно постраждало від пожежі. Яким воно було після того, як згарище похазяйнувало територією, можна дізнатися з люстрації 1615р. Тоді тут було 87 домів, (до пожежі - 130). В Літині проживало 6 шевців, двоє кушнірів, двоє ковалів та двоє гончарів і один кравець. В підрозділ ремісників писар зарахував ще й одного попа. Майстер продажу опію, ага. Було ще 12 євреїв-ремісників та двоє слуг, що відбували сторожу від татар.

Докладно дізнатися про те, які храми існували в різні часи в Літині, можна на відомому сайті "Мислене древо" М. Жарких. А тут прочитаємо про видатних особистостей, так чи інакше пов'язаних з Літином. До речі, в місті функціонує Подільський народний університет культури. Поплавський, тримайся!

В центрі міста висяться дві цегляні вежі костела Марії Сніжної. Храм зведено в 1856 році, ймовірно, на місці його дерев'яного попередника з 1748 року. По споруді видно, що в радянські часи вона використовувалась за іншим призначенням

Трохи далі, вже ближче до окраїни і Вінниці, розташувався Літинський краєзнавчий музей ім. Кармалюка (фото в дощ маю, але ну таке вже страшне, що не покажу). Споруда музею важкувата, приземиста, стара. Це і є колишня тюрма, зведена десь в XVIII столітті.

Але увага! Те Селище, яке біля Літину, це не оце Селище, аж ніяк! В поблизу-літинському замків годі шукати.

Неподалік від Літина дорога відгалужується на південь, так можна потрапити в Браїлів і Жмеринку. Якщо треба.


Муровані Кирилівці

http://www.castles.com.ua/n111n.html

 

Муровані Курилівці - містекчко на р. Жван, за 23 км від залізничної станції Котюжани.

Туриста зацікавити може палац, збудований 1805 року на місці більш давнього замку.

Споруда знаходиться у пейзажному парку, спорудженому під керівництвом Д. Міклера. В 60-х рр. ХХ ст. (можливо, в книжці помилка. і йдеться про ХІХ століття?) палац перебудовано. Зберіглися укріплення 16 ст. з підземним казематом

В інтернеті можна натрапити навіть на адресу споруди - вул Спортивна, 1. За цією адресою знайдете ось що:

1) Садиба: 16 - 19 ст.

2) Палац (мур.) 1805 р.

3) Арсенал (мур.) 1805 р.

4) Флігель (мур.) 1805 р.

5) Мури замку (мур.) 16 ст.

6) Міст (мур.) 1805 р.

6) Флігель (мур.) 1805 р.

7) Парк п.19 ст.

Не так вже й мало. :)

В місті народився Яків Борисович Давидзон (1912 - 1998), український фотомитець.


Немирів

http://www.castles.com.ua/nemyriv.html

За Немирів в усьому... Ну, коротше, за Немирів!

Театр починається з вішака, а Немирів, райцентр на Вінничині - . Так, а що це за масні усмішки на обиччях читаючих? Ні-ні-ні, п'янству бій, навіть не сподівайтесь, що тут будуть співатися горілчані дифірамби. Непитуща я. Один раз ту отруту попробувала, 50 грамм, більше повторити експеримент тяги не було.

Хоча обминути увагою міську гордість, що виробляє "Немирофф", теж неможливо. Вже хоча б тому, що підприємство це давнє - першу гуральню заклав в місті ще 1872 року генерал-майор, граф Григорій Сергійович Строганов. А вже його дочка, Марія Щербатова (про неї ще поговоримо) заснувала на початку ХХ століття винокуренний завод. Ось, будь ласка - картинка сторічної давності.

Мало того, що давній, та ще й важливий для економіки району - ДП УГК "Nemiroff", як стверджує офіційний сайт компанії,  це вже 90 відсотків промисловості району.

Завод, що випускає популярну горілку, я бачила. Щоправда, лише здаля. Не до промислових екскурсій було. Але враження - приємне. Веселенький такий :о). Хоча башточок з фахверком, як на старій поштівці, вже нема.

Нехай фанати зеленого змія танцюють ритуальні танці навколо заводу, що випускає аква-віту, туристам краще в'їхати в місто і зупинитися на самому його початку - поблизу вартового Немирова, електровні. Зведена ця споруда ще наприкінці ХІХ століття за проектом чеського архітектора Іржі Стіброла, але, як не дивно, працює і дотепер. Ігор "Лазер" Скальський і я напросилися всередину електростанції, більше того, вдалося оглянути всі її поверхи та приміщення. Я мало що тямлю в індустріальних об'єктах, щоб там було аж дуже цікаво, то ні, але сама по собі споруда симпатична.

Можливо, лише здалося, але зовні вона виглядає більш обжитою та новішою, аніж всередині.

Якщо місто вже зловило вас в свої провінційні тенета, варто зупинитися на його історії. Принаймні, конспективно.

Те, що Немирів - поселення давнє, свідчать вали городища, розташовані на схід від сучасного міста, в урочищі Великі Вали. Вали чималі - висотою подекуди до дев'яти метрів, загальною довжиною 5, 5 кілометрів. Певно, саме в кільці валів знаходився давньоруський Мирів, спустошений ординцями.

На території городища було виявлено сліди трипільських та ранньоскіфських поселень. На околицях міста було знайдено клад з 122 римських монет ІІ-ІІІ ст. н. е. і двох срібних перснів з вправленими в них римськими монетами.

Після батиєвої навали місто й саме взялося кочувати - на нове, зручніше місце: на узвишші, яке з трьох боків омивала річка. Щоб відхреститися від невдахи-попередника, нове місто назвало себе Немировим. (Хоча є й версія, за якою ці землі в 1388 році було надано литовськими князями Коріатовичами якомусь Немиру).

Перша письмова згадка про місто, як це часто буває, запізнилась не на одне століття - вона припадає на 1506 р. (саме тоді польські історики знайшли це слово в ярлику Менглі-Гірея).

Річка, на якій виросло місто, дивує багатством імен - то вона Мірка, то Замчик,  а то Руда, Городиця чи Устя. Греблі на ній ставили здавна, утворюючи ставки, що давали змогу тримати птицю, ловити рибу, знаходити енергію для крупорушок, олійниць, папірень чи млинів, а заодно й захищали місто від зайд.

Хоча одними ставками не сильно захистишся. Тому на найбільш високому участку над рікою, на горі Виспа (що польською буде "острів") з боку Вороновиці  зводиться дерев'яний замок

Першими власниками міста, відомими документам, були Немиричі. Довгий час містом володіли Четвертинські. Дочка Матвія Святополк-Четвертинського та Євдокії з Вагановських одружилася з князем Янушом Збаразьким, воєводою брацлавським, і в придане взяла Немирів з околицями. внесла Коли ж їхні сини Кшиштоф та Єжі померли і не залишили наслідників, а сталося це в середині ХVІІ століття, Немирід дістається воєводі руському князю Яремі Вишневецькому (1612-1651).

Від князя, відомого своїм запальним норовом, взяло місто й герб -  червоному полі півмісяця, звернутого рогами донизу; на ньому – потрійний хрест, між рогами півмісяця – шестипроменева зірка; герб увінчувала князівська корона.

Вже після Вишнівецьких Немировим заволодів могутній рід Потоцьких.
го полку. Згідно з Реєстром Війська Запорізького 1649 року, Немирівська сотня налічувала 221 козака, яких очолювали сотник Лаврин Кгерелуха та хорунжий Никифор Шрамко.

Селилися тут в ті часи переважно євреї. Про це - і про саме містечко - дізнаємося з описів мандрівників, переважно російських. Датський посол у Росії Юст Юль, подорожуючи Поділлям 1711 р. залишив докладні описи Правобережної України. Про Немирів він пише як про зовсім розорене місто, однак зазначає при цьому, що "й останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат". Внаслідок розрухи та руїни в багатому від природи краю послу часто не вистачало харчів, на що він не раз скаржиться в своєму подорожньому щоденнику.

Близько 1670 р. у місті влаштував свою штаб-квартиру гетьман Петро Дорошенко (1627-1698),  але згодом його витіснив король Ян Собєський. Дорошенко з такою ситуацією не змирився - і в 1674 році повернув немирівські землі собі.

Потоцькі і Немирів

Першим з могутнього роду містом заволодів воєвода иївський і познанський, гетьман великий коронний Юзеф Потоцький (1673-1751). Він відновив немирівський замок і жорстоко придушив у 1703 році повстання під приводом Семена Палія. У відновленому замку воєвода в серпні-листопаді 1737 року приймав дипломатів з Австрії, Туреччини та Росії, що зібралися на переговори, які згодом одержали відповідну історичну назву – Немирівський конгрес.

Естафету Потоцьких по Юзефу продовжив великий коронний підкоморій,  генерал-лейтенант військ коронних, посол на сейм та колекціонер Вінцентій Потоцький (помер в 1825 р.). За свідоцтвами учасників подій, польський письменник Юзеф Крашевський розповідав: опівдні 16 травня 1787 р. гарматний салют луною розлігся над немирівськими ставкам, сповістивши про прибуття короля Станіслава Августа Понятовського, котрий повертався з Канева, де мав зустріч на галері з Катериною ІІ. Вінцентій Потоцький мав нагоду продемонструвати королю свої численні досягнення в якості господаря міста.

Саме він відкрив в Немирові корпус шляхетної молоді – приватний навчальний заклад, створений за настановами Едукаційної комісії. В старому замку були створені мануфактури, де вироблялися килими, полотняні набивні скатертини і хустки. Крім того, В.Потоцький впровадив виробництво капелюхів, шабель і рушниць, постачаючи цю продукцію частково і на експорт.

Хобі пана Вінцентія було зрозумілим для XVIII століття - садівництво. Потоцький вирішив привабити до цього захоплення й інших - за його наказом селяни, щоб одержати дозвіл на шлюб, мусили попередньо висадити кілька плодових дерев, причому привій належало брати лише з графського розсадника, де були найкращі сорти. Така дивна захцянка власника міста приносила щедрі плоди його підданим - чимало немирівчан добре заробляло на вирощуванні і збуті фруктів.

Як і пізніше дивак-редукс Ігнацій Сцибор-Мархоцький, Вінцентій теж намагався створити в своїх маєтках державу в державі. У Немирові пан навіть бив для внутрішнього обігу власну монету з фамільним гербом – семикінцевим хрестом “Пилява”.

Бачив Немирів і інших видатних постатей історії: 1791-92 рр. тут квартирував з військом польський герой, піонер Америки, генерал Тадеуш Костюшко (1746-1817). Мемуарист Северин Букар зазначав, що Потоцький приймав їх по-панські, “до десертів клали золоті прибори

Після другого поділу Польші (1793) В. Потоцький, не бажаючи пристосовуватись до нових політичних реалій у 1802 р. продав Ковалівку з 5 селами та Немирівський ключ із 60 селами за 6 689 170 злотих Станіславу Щенсному Потоцькому з Тульчина та переїхав до своїх багатющих маєтків у Галичині.

Станіслав Щенсний Потоцький (1752-1805), відомий зведенням парку "Софіївка" для своєї третьої дружини, подарував Немирівський ключ з Ковалівкою та Могилівський ключ з 16 селами своєму старшому синові Єжі, але непутящий нащадок (1776-1810) невдовзі промотав майно, виїхав до Франції, де і помер.

Ще до того, у 1807 р. Немирів і Ковалівку одкупила вже за тридцять мільйонів злотих практична мачуха – Софія Потоцька-де Вітт-Глявоне (1760-1822).

Згідно з її заповітом, Ковалівка з Немировом дісталася у спадок Болеславу Потоцькому, сину Станіслава Щенсного. Болеслав, що народився в рік смерті батька, спочатку мешкав в Ковалівці, в довгому одноповерховому палаці з білою колонадою, який звів ще Вінцентій Потоцький.

Про місто і околиці.

До складу Немирівського маєтку входило величезне поселення Ковалівка, що склалось з кількох сіл – Сподахи, Чеколанівка, Яри, Підзамче, Блідки. У Ковалівці колись мешкало кільканадцять родин так званих литовських татар – з тих кримчаків, що було осіли у Литві та на Поділлі. Вони дотримувались магометанської віри, мали в Ковалівці мечеть і муллу, але рідної мови вже сто років тому не знали, користуючись польською. Прізвища їх теж свідчать про національність: Скульські, Смульські, Абрагамовичі, Барановичі та інші.

На архівному “Плані польського містечка Немирова”, складеному на початку ХІХ ст. російськими “інженерами-прапорщиками” Федором та Павлом Івановим, показано досить близьку до сучасної основну планувальну схему містечка.
Дещо раніше, у 1788 р. був складений теж план Немирова, попередній, за підписом: “генерал-маіор Николай Гердиев”. Цей документ має деякі відмінності від вищезгаданого (див. малюнок).

У 1803 р. і 18 травня 1811 р. дерев’яний, під солом’яними стріхами Немирів вигорів дощенту, від старої забудови лишилися хіба що надто поодинокі муровані споруди – Троїцька церква (1806) та римо-католицький костьол св. Юзефа Обручника (1803), зведений коштом Станіслава Щенсного Потоцького.

Після пожеж Немирів, певно не зазнав перепланувань, і основними вулицями залишилися ті ж самі, що здавна вели найкоротшим шляхом до найважливіших міст: .шлях з Вороновиці до Брацлава, що в межах Немирова перетинав греблі річечки із ставками Вороновицьким та Брацлавським. (Ця вулиця, від греблі до греблі, від млина до млина, в різний час мала різні назви: Костельна, Поштова, а на плані 1912 р. – Базарна, продовжена Ковальською). Від цієї головної вулиці відгалужувалися Гімназична Нижня, Гімназична, Липкова, Палацова; за костелом йшли Каретна, Шевська.

Костел був головною домінантою міста. Але 8 (20) грудня 1880 р. храм згорів. Невдовзі святиню відновили.  В радянські часи її пристосували під будинок культури і зал урочистих подій ЗАГСу. Замість високих веж костел набув абсолютно радянського, нецікавого вигляду. Зараз в ньому знову правлять. В приміщенні лунко і пусто.

З приєднанням Правобережної України до Російської імперії у багатому містечку Немирові постійно став квартирувати який-небудь російський полк. Та знаменитості і в ХІХ столітті все ще жалували місто своїми відвідинами.

Цьому сприяло й те, що володарем містечка був граф Болеслав Потоцький (1805-1893), - людина освідчена, товариської вдачі, гостинний господар, меценат. Він утримував своїм коштом сиротинець і богадільню в Ковалівці, притулок, лікарню дл


Е-Демократія: архітектура Вінниччини

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3
  4. Частина 4

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше