ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Е-Демократія: архітектура Вінниччини

Версія для друку

 

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека

 ім. К.А.Тімірязєва 

 

 

 

Е-демократіяАрхітектура Вінниччини

 

Щотижневий дайджест Інтернет-видань 

 

 

 

Випуск двадцять четвертий

 

 

11 липня 2007 р.  


Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки

ім. К.А.Тімірязєва

 

 

 

 

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-23-94
E-Mail: inform@library.vn.ua

http://old.library.vn.ua

 

Відповідальний за випуск: Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання:           Блідченко Сергій Юрійович

Бушуляк Денис Сергійович



ЗМІСТ

Бар 

Бона Сфорца.

Барський замок зараз.

Храми міста.

Браїлів 

Місцями Чайковського.

Буша 

Вороновиця 

Батьківщина першого літака, або Первым делом, первым делом - самолеты. А церквушки и костелы - все потом!

Храми Вороно виці

Колиска авіації.

Гнівань 

Назва - що треба!

Жмеринка

"Последний настоящий город на земле - это Жмеринка". Остап Бендер.

Літин

Муровані Кирилівці

Немирів

Потоцькі і Немирів.

Про місто і околиці.

Гімназія, кірха та інші.

Княгиня Щербатова і її палац.

В авангарді.

Озаринці

Печера

Потоцьки, Городецький та мавзолей.

Селище

Оселитися б в Селищі!

Селище Черленків.

Дещо про топоніміку.

Гуртожиток для ченців.

Усипальня з казки.

Ставка Гітлера "Вервольф"

ПОВЕРХ ПЕРШИЙ. Чому вибір Гітлера випав саме на Вінницю?.

ПОВЕРХ ДРУГИЙ. Коли виник задум спорудження східної ставки Гітлера?.

ПОВЕРХ ТРЕТІЙ. Що ж споруджували німці в лісі під Вінницею?.

ПОВЕРХ ЧЕТВЕРТИЙ. Навіщо Гітлерові знадобився «Вервольф»?.

ПОВЕРХ П’ЯТИЙ. Чому перебування Гітлера у Вінниці не занепокоїло і не розізлило Сталіна? 

ПОВЕРХ ШОСТИЙ. «Який скарб можна сьогодні знайти на дні «Вервольфу?» 

ПОВЕРХ СЬОМИЙ. Що стоїть за ім’ям «Вервольф»?.

Сутиски 

Тиврів 

Кляшторний індастріал.

Хмільник 

Литовська вотчина: війни та інтриги.

Польська фортеця: нескінченна оборонна хроніка.

Козача резиденція: криваві протистояння.

Турецький гарнізон: ми для Аллаха світ збудуєм!

Блиск та злидні російської провінції.

Чернятин

Отже, що тут є?.

А що каже Д. Малаков?.

Чернівці

Шаргород

Шпиків

ВЕБЛІОГРАФІЯ 


Бар

http://www.castles.com.ua/bar.html

Райцентр на заході Вінничини. Добирались вперше ми туди 20 березня 1999 (чи 2000-го? Не пам'ятаю вже) року поганенькою трасою через Дунаївці. Другого разу я побувала там 26 серпня 2006 року, за кілька хвилин до грандіозної зливи.

Метою подорожі був, звичайно, знаменитий Барський замок - хто ж знав, що від нього до наших днів залишилося НАСТІЛЬКИ мало (див. фото).

Проте був ще кляштор, були дві сусідки в центрі міста - церква і костел... Коротше, подорож виявилася досить цікавою. :)

Ви дивилися "Вогнем і мечем" Єжи Гоффмана? Пам'ятаєте, як Скшетуський приїздить за Хеленою в Бар - а там лище згарище на вершині пагорба? Так от, ніякого пагорба в Барі немає. Навколо Подільська височина, м'які горбочки і неглибокі яри. Симпатично, але не пафосно.

А  в ставку, через який прокладений міст в місто, кілька років тому знайшли німецький танк в непоганому стані.

Бона Сфорца

Барський замок свого часу гримів на все Поділля, його довго разом з бердичівськими укріпленнями називали не інакше, як "брамою Польської України".

Ще коли Бар не знав Бони Сфорци і називався Ровом, в поселенні з'явилося прото-укріплення. Польський літописець Мартин Бєльський описав, як у 1452 р. татарська орда розграбувала фортецю в Рові. Господарював тоді в фортеці шляхтич Стогнів Рей.

 На початку XVI століття замок відбудували. Він все ще був дерев'яно-земляним. Поселення тоді дісталося воєводі Станіславу Одровонжу. А невдовзі, в 1518р., король Польщі Сигізмунд І одружується вдруге - на неаполітанській принцесі Боні Сфорца д'Арагона. Смаглява дочка півдня (по крові вона була напівіталійка-напівіспанка) отримує від чоловіка кілька маєтків - в тому числі і на теренах сьогоднішньої України.

Ров теж дістався королеві (заміж вона вийшла в 1518р. у віці 24 років, а в Рові захазяйнувала аж в 1537-му). Вона перейменовує його на Бар - на згадку про родове місто Барі поблизу Неаполя. Напевне, скучила високоосвічена дочка Ізабели Арагонської за рідним сонцем і морем... Саме мати Бони подбала про якнайбільш вдалий шлюб дочки: на той час батько принцеси, герцог Галеазза, був усунений від влади в Міланському герцогстві.

Пільгова грамота від 24 листопада 1537 року, видана королевою, звільняла всіх жителів Бару від старостинських і королівських податків. До місцевого дерев'яного замку було приписано 5 містечок і 37 сіл. Бар одержав магдебурзьке право, а на його гербі красувалися літери BS - за ім`ям королеви.

От цікаво: Кременець теж належав Боні, про неї там складають масу легенд. Бона в Кременці не була. Чи бувала королева, що мешкала в 1540-х роках на Мазовшу, в Барі? Сумнівно трохи.
Бона була розумна і економна. Знала історію, розбиралася в економіці, розуміла, що гроші зайвими не бувають. До речі, підтримувала контакти з нашою Настусею Лісовською, славнозвісною Роксоланою з Рогатина. Славилася як меценатка, не одного шляхтича з Польщі відправила навчатися за кордон. І до кулінарії теж приклала руку: саме вона зробила в Речі Посполитій популярною так звану "влощизну" (набір овочей та трав, що складається з моркви, петрушки, селера і калафьорів. Він і зараз в Польщі дуже розповсюджений).

Відразу почала активно займатися політикою. Пізніше всіх своїх дітей королева влаштувала досить непогано, з мрією про пан-європейське лідерство, напевно. :)

Найстарша дочка Ізабелла (1519-1559) стала королевою Угорщини. Софія (1522-1575) - герцогинею Брауншвейг-Вольфенбюттельською, Катерина — королевою Швеції, Анна Ягеллонка вийшла заміж за майбутнього польського короля Стефана Баторія. Було ще два сини. Королем став один (Войцех Ольбрахт помер під час передчасних пологів).

Після смерті Сигізмунда І Старого в 1548 р. його син, Сигізмунд ІІ Август вирішує відомстити матері за смерть своєї коханої (подейкували, що Барбару Радзівіл отруїла Бона). І правда, зростаюча міць цього литовського роду непокоїла італійку. Хоча сучасні історики довели: Барбара померла від раку.

Бону посадили під своєрідний "домашній арешт" - королеві заборонили виїжджати за терени Речі Посполитої. Відкупилася мати від сина дарчими на свої володіння, після чого повернулася до рідного Барі, де невдовзі (19 листопада 1557 року) була отруєна власним лікарем, підкупленим іспанським монархом Філіпом ІІ з роду Габзбургів. Король заборгував Боні Сфорца 420 000 дукатів. Чи потрібна ще якась причина для наглої смерті Бони?

Він же не знав, що син Бони, молодий польський король, успадкував заощадливість від матері - Сигізмунд ІІ Август таки вибив більшу частину габзбурзького боргу.

Барський замок зараз

Знайти замок в Барі не так і просто: дорогу нам показали в ресторані "Старий замок" в центрі міста, хоча, подумавши, і самі б зрозуміти могли, що не може фортеця бути далеко від інших старих будівель міста. Всього і треба відійти від костелу св. Анни до парку - і вже при вході будуть помітними шматки колишніх фортечних стін.

Замок, який Бона наказала будувати, закінчили в 1540 р. Для цього перегородили річку плотиною - і залишки того ставу, що колись робив місто неприступним, ми бачимо навколо руїн і тепер. Пізніше Бар почав зростати - і з ним ріс і замок. Стіни були у вигляді подвійних городен, між якими була насипана земля. Було п'ять двоярусних дерев'яних башт - кутові і в'їздна з каплицею на другому ярусі. Перед в'їздом до замку влаштували бастіон з двома баштами, навколо викопали рів.

Гійом Левасер де Боплан, який малював Кам'янець і доклався до будівництва замку в Підгірцях, скажімо, в 1630-х роках зводить в Барі муровану фортецю за новоіталійською системою. Ескарпи було облицьовано кам'яними плитами, а рівень замкового подвір'я підвищено на кілька метрів - щоб не затопило бува. Зараз лише й можна прослідкувати, що саме планування замку та залишки отих облицьованих ескарпів. А колись фортеця була другою після кам'янецької.  

На початку ХХ столітя на території фортеці влада влаштувала міський бульвар. Пізніше він перетворився на парк з меморіалом на честь воїнів, що загибли в роки Другої світової.

Ще один майстер, чия доля була тісно пов'язана з укріпленнями Кам'янця, бував у Барі. Більше того - навіть був барським старостою. Бернард Претвич. Про нього навіть прислів`я ходило, популярне на степовому прикордонні в середині XVI століття: "За пана Претвица вільна границя".

І правда - про оборону кордонів Речі Посполитої Претвич дбав як ніхто - що не заважало йому здійснювати рейди на татарські території. Олександра Єфименко, сучасний історик, писала, що "прикордонні старости здійснювали наступальні походи в глиб степів на свій власний страх і ризик, не зважаючи на вимоги загальнодержавної політики".

У 1636 році до Бару переніс свою резиденцію великий гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Він приступив до будівництва нового, на цей раз кам`яного замку - позвавши для цього Г. Левасера де Боплана, як я і згадувала трохи вище..

"Кам`яний Бар,- зафіксував у 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі,- справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати". Та навіть така міць підкорилася козацькій зухвалості загонів Максима Кривоноса в 1648 році. Після атаки "було взято там, у Барі, крім великої здобичі, що дісталась кривоносовому війську, багато гармат і величезна кількість різних припасів; полонили навіть когось з Потоцьких" (Самійло Величко).

У 1672 році Бар, як і всі інші подільські міста, потрапив у турецьку неволю. Лише в 1730-х роках місто трохи оговталося.  Ненадовго: Історія прикіпіла до Бару, захотіла залишити його назву  на своїх сторінках. Так-так, я про Барську конфедерацію (1768). Розгромлена російськими військами, польська знать впала в немилість в імперії Романових. Бар вже ніколи не повернувся до колишньої величі. А фортеця в Барі під шквалом москальської зброї перетворилася на цілковиту руїну.

Храми міста.

Найменше пощастило костелу св. Анни (колишньому Миколаївському) - він самий гарненький, з несуразними скульптурками на фасаді - і саме про нього путівники і довідники мовчать. Нецікавий. Початок ХІХ століття, неоготика, башточки, фронтони, коротше. Хоча первісний храм стояв тут ще за часів Бони.

На роздоріжжі поруч з костелом - фігура святого в короні. По вигляду незрозумілого віку. Може, навіть стара. Поруч з нею - одноповерховий будинок плебанії. Далі - замок парк.

Пліч-о-пліч з костелом стоїть Успенська церква (1757). На її місці теж стояв колись храм-попередник, присвячений Трійці.

Кам'яна церква теж не раз змінювалася. Колись це була хрестова однокупольна споруда з балконом на західному фасаді - там у свята грав оркестр. Дзвіниця колись теж була не такою - дерев'яною на стовбах, і стояла вона посеред церковного подвір'я.

В 1838 р. церкву закрили - бо стіни і купол храму вкрили щілини. До 1851 року провели капітальний ремонт споруди. Тоді змінили вигляд куполу, добудували триярусну дзвіницю з цегли. Інтер'єри розписали масляним живописом.

Зараз до храму веде брама з залізними різнокольоровими янголами. Хм.

Трохи далі від церкви і костела - Покровський монастир (XVIII-ХХ). Діючий. Належить сестрам-бенедиктинкам.

Його почали будувати в 1616 році на руїнах монастиря, ім'я і конфесію якого історія не зберегла. Під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 років і монастир, і колегіум при ньому було зруйновано.

Костел і учбові приміщення було зведено з дерева - вони протрималися до пожежі, що мала місце в 1770-х роках.  

В 1701 р. продовжили зводити колегіум і монастир - на цей раз з цегли і на кам'яному фундаменті. Вже було зрозуміло, якого ордену храм - домініканський. Завершили будівельні роботи аж в 1787 році.  Дзвіниця з'явилася в 1908 році.

У 1917 р. в монастирі сестра Ядвіга Кулєша заснувала згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок.  В радянський час сестри продовжували підпільно працювати. Як писала мені пані Людмила, "Коли ж генеральна матка з Польщі взнала, що в Барі є діючий монастир сестер Бенедиктинок-Місіонерок, вона була дуже вражена що під час переслідування сестри зберегли віру і покликання. Зараз вони підтримують зв"язки з Польщею".

Храм і келії позаду нього (1787) складають один двоповерховий бароковий корпус. Якщо не знати, що там є храм - здогадатися практично неможливо: будинок і будинок, ніяких куполів і башт.

Подивитися на коридорне одностороннє планування келій і не мрійте - не пускають в монастир всяких таких з фотоапаратами.

 Келії колись були П-подібними, зараз - Г-подібні. Лінгвістичний вибрик історії над архітектурою.

Недалеко від монастиря - автовокзал і місцевий ринок секонду.

 


Браїлів

http://www.castles.com.ua/brailiv.html

 

Місцями Чайковського

Неподалік від Гнівані та Селища знаходиться Браїлів, згадки про який вперше знаходимо в писемних джерелах 15 сторіччя. Тоді це було укріплення, яке виникло на мисі біля злиття річок Браги та Рову. Схожі укріплення здавна побутували на Поділлі.
За часів Богдана Хмельницького Браїлів перетворюється на сотенне містечко Брацлавського полку, з дерев’яним замком за зразком вінницького. Залишки валів цього замку простежуються і дотепер в центрі селища; сюди ж змійками сповзаються вулиці. І не дивно — адже замковище завжди було тією глиною, з якої ліпилися середньовічні міста.

У 1652 році кам’янецький староста Петро Потоцький здійснив набіг на браїловський маєток чернігівського каштеляна Яна Одрживольського та заволодів замком. Через 11 років цей по суті розбійницький напад оформили як купівлю-продаж, що доказує, що багато які з сучасних бізнес-технологій зовсім не являють собою сучасне ноу-хау, а були апробовані на протязі віків.
1672 року турки, захопивши Поділля, захопили і Браїлів (логічно), і Галіль-паша залишив тут свій гарнізон (а в Кам'янці – свій гарем). Після повернення поляків поселення перейшло до кінця 18 сторіччя у власність магнатів Потоцьких. Саме один з них, Францішек Салезій Потоцький, у 1740 році засновує тут костел з кляштором тринітаріїв. Завершив будівництво близько 1780 року Станіслав Щенсни Потоцький, відомий головним чином своїм шлюбом з Софією Глявоне, вона ж Де Вітт, вона ж – Потоцька. Саме Станіслав Щенсни заснував для красуні-дружини парк „Софіївку” в Умані.

Браїлівський монастир складається з костела та з’єднаних з ним з боку хорів келій. Це тринавна базиліка з люкарнами в середній наві. З півночі біля входу до кляштору знаходиться дзвіниця, яка своєю розкішною пластикою більше нагадує ошатну башту казкового палацу. Збудована споруда в стилі бароко. Кажуть, дзвони звучали тут не так, як всюди, по особливому – завдяки овальним пройомам на перекриттях склепінь. В павутинні кутих перил другого ярусу дзвіниці центральне місце займає зображення семикутного хреста під короною – гербу „Пилява” Потоцьких (схожий прикрашав колись двері кам’янецького домініканського – а зараз зберігся, певно, лише в інтер’єрах костелу). Забавна доля спіткала герб: після того, як монастир віддали православним, до 7 існуючих кутів додали ще один – і утворився восьмикутний хрест старообрядців.

Незважаючи на складну багатоплановість об’ємів, декор фасадів досить скромний, стриманий. Особливо сильно це відчутно при порівнянні з інтер’єром, який прикрашають каннельовані пілястри коринфського ордеру, високий, складного профілю антаблемент, вишукані за силуетами фронтони в вівтарі, багата ліпнина і, нарешті, живопис, що вкриває стіни та стелю. Розписи ці колись були досить славетними. Виконав їх в кінці 18 ст. темперою по сухій штукатурці художник-монах Йосип Прахтль (і знову в мене, ностальгуючій серед московських снігів – паралель з рідним Кам’янцем. В нашому тринітарському костелі були розписи його руки, та, на жаль, не збереглися). Коли в 1787 році Браїлiв відвідав король Станіслав Август, він спеціально розглянув ці розписи. На жаль, сюжетні та декоративно-орнаментальні мотиви браїловських фресок збереглися погано.
З обох боків від хора – баптистерій та закристія, двері з яких ведуть до корпусу келій. Останній має в плані вигляд літери „Н”, один з боків якої замнений стіною костела. В внутрішнє подвір’я дивляться вікна з прохолодних склепінчастих коридорів з маленькими лавицями в підвіконних нішах. Навіть дух монастиря ще не вивітрився звідси.

Після польського повстання 1831 року монастир перетворюють на православний Троїцький (тринітарський, все так само – тринітарський... але вже іншою мовою). Для достатнього „благолєпія” дзвіницю прикрашають (гм) шатровим дахом з кокошниками. Цього видалося замало – і на даху костелу споруджають фальшивий восьмерик з шатровим завершенням, в огорожу пристромили незугарну браму в стилі московського бароко. Та всі ці „апгрейди” споруди не збереглися – на щастя естетів.

Найвища будівля старого Браїлова – це колишній парафіяльний костел, знову ж таки присвяченій Трійці (1879) — досить, якщо вірити путівнику Д.Малакова — дивна споруда, надзвичайно масштабна навіть за теперішніми мірками. Знаходиться храм на старому браїлівському замчищі. Будівля декорована під ампір, має так звані „візантійські” вікна і дуже високу дзвіницю, яка робить її схожою навіть не на костел, а на ратушу з баштою.

Обидві архітектурні домінанти містечка відзеркалюються в тихих водах Рову, що спокійно тече назустріч Бугу. Костели розташовані на підвищеннях, тому їх добре видно з усіх точок: з полів, з лінії залізниці Жмеринка-Вінниця (дивно, я не бачила. Хоча цей проміжок траси долала як правило глибоко вночі), з старого парку за Ровом, де видніється будівля палацу, пов’язаного історією з вже згаданою залізницею.

На початку 19 ст. Браїлів шляхом матримоніальних пертурбацій власників переходить від Потоцьких до Феліціана Юковського. Той, в свою чергу, продає маєток в 1868 році К.Ф. фон Мекку, відомому залізничному підприємцю. Його дружина, Надія Філаретівна, була — відомий факт — пристрасною шанувальницею таланту П.Чайковського (зараз її б назвали „фанаткою”). Ця обставина пов‘язала історію містечка з життям видатного композитора.

В 1876 році Надія фон Мекк заочно зробила невелике музичне замовлення Петру Іллічу. Поміж ними зав’язується листування, яке дало початок дружбі. Вони ніколи не зустрічалися, не розмовляли одне з одним — таке було їхнє спільне бажання. Тепле та змістовне листування продовжувалося 13 років. (Бовкнути щось про віртуальні знайомства минулого — чи стриматися? Стримаюсь. Аналогії і так на поверхні).

Осінь 1877 р. була важким періодом в житті Чайковського. Розлучення, швейцарський курорт, фінансові проблеми. Директор Московської консерваторії М. Г. Рубінштейн розповів про негаразди, які спіткали генія, Надії Філаретівні — і багата меценатка запропонувала петру Іллічу щорічну субсидію в 6000 карбованців до тих пір, аж поки він не повернеться в консерваторію. Гроші ці композитор отримував протягом всіх наступних років листування, що дало йому змогу вести незалежний спосіб життя.
Весною 1878 року Чайковскький отримав запрошення приїхати до Браїлова — і відразу ж погодився. Перші ж враження справдили найказковіші сподівання: розкішний парк, багатий палац та повний комфорт. Надія фон Мекк попіклувалася про всі дрібниці його побуту — управляючий та прислуга були попереджені про смаки та звички композитора, сніданок, обід та вечерю подавали в вказаний Чайковським час, страви готувалися на його замовлення. Жоден не міг порушити суворий розпорядок дня (ранком — робота, потім прогулянки, ввечері — читання, листування та музика). Все тут було створене для творчості: чудовий рояль, фісгармонія, ноти та книги. І це принесло результати! В Браїлові написані перша оркестрова сюїта, опера „Орлеанська діва”, п’єси для скрипки, 7 романсів (серед них — „То було ранньою весною”, „Средь шумного бала”), серенада Дон Жуана на слова О. Толстого, „Піліпінелла”.

На наступний рік П. Чайковський знову був в Браїлові, та вже відчував легке незадоволення від впертого надмірного піклування Надії Філаретівни. В серпні 1879 року він три тиждні жив на сусідньому хуторі Семакі, тому що Надія фон Мекк з родиною перебувала в цей час в Браїлові. Влітку 1880 року Чайковський востаннє приїхав сюди. В Семаках він написав сім романсів на слова різних авторів.
Ще під час першого перебування тут композитор побував в монастирі на храмовому святі, куди з’їжджалися селяни з найблищих сіл. „... У жінок гарні головні убори, у дівчат якісь шапочки з штучних квітів та інші більш-менш яскраві прикраси. Майже в усіх чудові коралі. Все подвір’я було заповнене окремими групами, які сиділи і щось їли. Сліпі грали на своїх дивовижних лірах і співали канти. Жінки, сліпі, сиділи поруч і співали хором...” — писав Чайковський до фон мекк 25 травня 1878 року.

А влітку 1881 року в Браїлові жив тоді ще молодий французький музикант Клод Дебюссі, якого запросили у якості домашнього піаніста. Знайомство з родиною фон Мекк мало надзвичайно велике значення в його житті: адже майже все, що створив до цього часу П.І.Чайковський, звучало в цьому палаці. Дебюссі пам’ятав про це.
Палац, зруйнований під час другої світової, було відновлено, парк також зберігся. Якщо не звертати увагу на телеграфні стовпи та асфальт, а зосередитись на величних липах та грабах, можна думками перенестися в той період.

Браїловський палац було збудовано близько 1868 року. особливими архітектурними принадами споруда не відрізняється, хоча й розташована досить ефектно — на підвищенні, неподалік від берега Рову. Три ризаліти на головному фасаді, три на протилежному, рустований перший поверх та гладенькі стіни другого, прямі вінка, в ризалітах — спарені. В усьому простота та ясність. Над дверима — меморіальна дошка з ім’ям великого композитора.

От така історія невеликого поселення (кількість жителів – трохи більше за 4000) в Жмеринському районі.



 Буша

http://www.castles.com.ua/busha.html

 

А. Квятковський, "Поляки на Придністров"ї":
Буша (Ямпільський район)
У 2-й половині XVI ст. землями, на яких стоїть містечко Буша, володів коронний канцлер і великий гетьман коронний Ян Замойський (1541–1605), а пізніше – його син Томаш (1594–1638).

Ян Замойський у молоді літа здійснив подорож по Європі, навчався у Парижі та Падуї. Повернувшись до Польщі, він спочатку завідував коронним архівом. Належав до "французської" партії, яка намагалася закріпити на польському троні Генріха Валуа. Пізніше доклав максимум зусиль для того, щоб королем Речі Посполитої у 1576 році став Стефан Баторій.       У 90-х роках XVI ст. Замойський провів декілька успішних битв з татарами на кордонах Брацлавського воєводства, пізніше, у 1600-му році, сприяв переходу молдавського господарського престолу до родини Могил - союзників Речі Посполитої. У 1595 році разом із Станіславом Жолкєвським воював проти козацьких загонів Северина Наливайка.

Його син – Томаш також був високоосвіченою людиною, як і батько, об`їздив Францію, Нідерланди, Англію, Італію, написав трактат з фортифікації. У 1618 році він став воєводою Подільським, воював проти турецько-татарських військ Кантемира-мурзи та Давлет-Гірея. У 1619 році Томаш Замойський підисав з польського боку відому Раставицьку угоду з козаками.

За часів Яна Замойського у Буші, посередині мису, утвореного ріками Мурафа і Буша, почалося будівництво замку. Від поверхні річки Мурафи він здіймався, як орлине гніздо, на висоту до 30 метрів. Інженер Гійом де Боплан стверджував, що бушанський замок мав 6 веж, кожна з яких мала свій пороховий льох. З`єднувались башти між собою підземними переходами. Замкова брама знаходилась у північній стіні, неподалік від двох спостережних башт (одна з них збереглась дотепер). Мури і башти замку відповідали всім вимогам військової техніки і були добре придатні для ведення вогнестрільного бою. Не випадково польські офіцери порівнювали бушанські укріплення з фортифікаціями Кам`янця.

На початку XVII століття Буша отримала статус міста. На 1629 рік у містечку мешкало понад 2 тисячі осіб, це було досить велике місто брацлавського Подністров`я.
В 1617 році неподалік від Буші, під Яругою, відбулось зіткнення польської армії великого короного гетьмана Станіслава Жолкевського (1547–1620) і татарських військ Іскандера-паші. Бойові дії завершились тим, що Жолкевський підписав у Буші мирний договір з турками, завдяки якому вдалося на кілька років відсунути вибух широкомасштабної польсько-турецької війни (хоча заради цього полякам, за умовами договору, довелося знищити деякі свої фортеці, наприклад, Бершадь).

Вдруге і востаннє С.Жолкевський відвідав Бушу в 1620 році, йдучи в похід до Цецори, який став для нього фатальним.

Після початку Хмельниччини (1648) поляки залишили Бушу, і вона стала прикордонним містом Брацлавського полку. Тут постійно відбувалися сутички між поляками та козаками. Наприклад, у березні 1654 року під стінами Буші був розбитий трьохтисячний польський загін. Найтрагічніші події відбулись у Бушанському замку через півроку, 18–20 листопада 1654 року, коли під Бушу підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького і взяли замок в облогу. Польським жовнірам вдалося винищити більшу частину нечисельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника Михайла Старицького «Оборона Буші».

В ці трагічні дні місто практично перестало існувати. Його відродження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався. Агент французької розвідки Ульріх фон Вердум писав у 1671 році про замкову гору в Буші: «На цій маківці (...) стояло колись місто Буша. Руїни ще помітні, тому можна уявити, що місто було забудоване у вигляді довгого трикутника, дві сторони якого омивали ріки...». Дотепер у центрі теперішнього села Буша ще зберегаються рештки фортеці, погреби, підземні ходи.  

Стаття з "ПіКу":
Кому потрібен міф про Бушу?
Сумна історія історико-культурного заповідника .

Василь КІЗКА

Вісімнадцятого серпня 2000 року Кабінет Міністрів видав постанову про надання комплексу пам'яток історії, мистецтв та архітектури села Буші, що в Ямпільському районі на Вінниччині, статусу Державного історико-культурного заповідника. Всі співали хвалу Кабміну…
Кабмін незалежної України був далеко не першим відкривачем і захисником історичної Буші. Її захищали ще при Союзі. Тоді, щоб, як мовлять, одразу вбити двох зайців — "український буржуазний націоналізм" ще в зародку та релігійний "опіум для народу" — комуністи придумали язичницьких часів форму "відродження історичної святині" — Оберіг. Таке собі шоу в козацьких червоних і синіх шароварах під червоними радянськими прапорами во славу віковічної єдності компартії і народу.

Ні тобі Бога, ні українського націоналізму — суцільна радянська культура!
В тексті постанови Кабміну про створення державного історико-культурного заповідника йшлося про те, що хоч заповідний статус вже наданий — заповідні зони ще мають бути визначені згодом. Чомусь так квапилися, що чи не найголовніше залишили на потім. Як не дивно, не парадоксально, не смішно, але майже вся ота Замкова гора — серце заповідника, вже кілька років є недоторканною власністю православної релігійної громади Московського Патріархату. І без її на те доброї волі ніхто, в тому числі й уряд, не має права і пальцем зачепити цю власність, бо ж її захищає Конституція!..

Релігійна громада нізащо не хоче віддати своєї Замкової гори заповідникові. Отож тут — у центрі тепер уже Державного історико-культурного заповідника — закладено потужну міну уповільненої дії, здатну рознести його буквально на шматки. Крові ще не пролилося, але головна історична пам'ятка, що залишилася тут з часу козаччини — вежа — вже палала...

А все почалося з того, що декілька років тому сільська Рада Буші своїм рішенням передала аж 33 сотки землі на Замковій горі, включаючи саму вежу та фундамент колишнього храму, християнській релігійній громаді Московського Патріархату. Тоді релігійна громада й отримала Державний акт на довічне володіння цією землею. А віра, як відомо, справа серйозна, з нею гратися навіть комуністи-атеїсти безкінечно не змогли... Що як замість заповідника тут вийде, не дай Боже, жорстке протистояння на багато років на релігійному ґрунті? А якщо навіть протистояння і не буде, а віруючих примусять здатися, то що ж це за влада, яка однією рукою дає землю на довічне користування, а другою — забирає?

"Згідно з Генеральним планом, на пам'ятках будуть проведені ремонтно-реставраційні та реабілітаційні роботи, здійснена реконструкція стародавніх жител, придбані будівлі ХVІІІ та ХІХ століть, як пам'ятки народної архітектури з подальшою їх музефікацією, створені майстерні з виготовлення властивих для реґіону виробів з каменю та сувенірної продукції, проведені благоустрій території заповідника та впорядкування козацького кладовища",— розказав мені заступник начальника Вінницького обласного управління культури пан Г.Куделя. Як бачимо, плани значні, але як їх реалізовувати на "чужій землі"?

Біля фортечної вежі була стара церква. Кам'яний фундамент, а стіни з міцнющого дуба. В час становлення так званого бушанського радянського Оберегу приїхало сюди велике партійне начальство, побачило церкву, розгнівалося і дало вказівку негайно її знести, щоб не псувала культурного заходу. Кількома приступами рвали її стіни, такими міцними вони були, до речі, без єдиного цвяха зроблені. Врешті-решт церкву повністю, аж до фундаменту, розібрали, бо не вписувалася в стиль відновлення історичної Буші комуністичними методами, під червоними прапорами, на фоні червоних шаровар "козаків". Освячені, оспівані церковними хорами, просякнуті молитвами дубові колоди порізали на дошки, які частково віддали на ремонт ферм місцевого колгоспу, дещо — на ремонт школи, а інше просто розікрали.

Щороку на шоу Оберегу з'їжджається в Бушу чимало культурних людей, але мені не вдавалося почути, щоб хтось з них запитав: а чому і досі село не має пристойного храму? Це ж, здавалося б, для такого місця зовсім неприродно: скельний язичницький храм зберегли, а церкву знищили...



Е-Демократія: архітектура Вінниччини

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3
  4. Частина 4

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше