Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

Квітни, мово!

Над колискою

Над колискою, там, над колискою

Материнська мова піснею живою. (Двічі)

 Приспів:

Ніжний шепіт, душі трепет

Лине з серця, як з відерця (Двічі)

Рідна мова колискова.

 

За яриною, там, за яриною

Батько над ланами з віщими словами. (Двічі)

 

Приспів

Там, над річкою, шумною водою

Розмовляють двоє, як зоря з росою. (Двічі)

 

Приспів. 

Виходять ведучі.

 

Ведучий:

Хто сказав, що наша мова груба?

Груба лиш тому, кому не люба.

Де іще від матінки-матусі

Ти почуєш: спатоньки-спатусі?

Ну як на світі знає мова

Зменшувальні форми дієслова?

Хоч у нас і кажуть, що невістка

Буцімто чужа у хаті кістка,

Та недавно ув одній господі

Чув таке я, що повірить годі.

Каже до невістоньки свекруня:

«Ти вже хочеш їстоньки, Віруню?» –

Хто ж казав, що мова наша груба?

Груба лиш тому, кому не люба.

Ну скоріше, незбагненна мова,

Лагідно-чарівно-загадкова,

Де ще в світі є така країна,

Як терпляча Україна-ненька,

Щоб і тих, хто їй завдав руїни,

Звала незлобливо – вороженьки?!

 

Ведуча:

Хто любить, той легко вчить.

Якщо з українською мовою

В тебе, друже, не все гаразд,

Не вважай й примусовою,

Полюби, як весняний ряст.

Примусова тим, хто цурається,

А хто любить, той легко вчить:

Все, як пишеться, в ній вимовляється,

Все, як в пісні, у ній звучить.

І журлива вона, й піднесена,

Тільки фальш для неї чужа.

В ній душа Шевченкова й Лесина,

Г Франкова в ній душа.

Дорожи українською мовою,

Рідна мова – основа життя.

Що, мати бува примусовою?

Непутящим буває дитя!

 

Ведучий:

 А тепер трохи гумору. Послухайте гуморески Павла Глазового. 

1-й учень:

Кухлик

Дід приїхав із села

Ходить по столиці.

Має гроші – не мина

Жодної крамниці.

Попросив він:

-Покажіть

Кухлик той. Що з краю.

Продавщиця:

-Что? Чево?

Я не понімаю.

-Кухлик, люба, покажіть.

Той що збоку смужка.

-Да какой же кухлік здесь,

Еслі ето кружка?

Дід у руки кухлик взяв

І нахмурив брови:

-На Вкраїні живете

Й не знаєте мови.

Продавщиця теж була

Гостра та бідова:

-У меня єсть свой язик,

Ні к чєму мнє мова.

І сказав їй мудрий дід:

-Цим пишатися не слід.

Бо якраз така біда

В моєї корови:

Має, бідна, язика,

Та не знає мови.

 2-й учень:

Гоголь і Шевченко

Ходив Гоголь по столиці

В циліндрі блискучому.

Прислухався, як дітей ми

І студентів учимо.

А в саду Шевченківськім

Дo пізнього часу

Про свою екскурсію

Повідав Тарасу:

- Обійшов незримо я

Всі аудиторії –

Кафедри словесності,

Кафедри історії,

Хімії і фізики,

Етики й естетики,

І цієї, як її? –

Навіть кібернетики.

Учать всіх по-руському,

часом no-англійському.

Поміж професурою

І межи студентами

Щирі малороси

Стали рудиментами.

Прочії вважають,

Що вкраїнській нації

вчитися по-своєму

нe немає рації.

Микола Васильович

Говорив піднесено,

Сипав афоризмами,

Посміхався весело.

І сказав Шевченко,

Засмучений дуже:

- Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже!

 Виконується пісня.

«До українців»

(музика Т.Кукурудзи, слова В.Баранова.)

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми – українці?!

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні – таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.

І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати ?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався час забуття

Рідних слів і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як ?

Чи в «моголах» і вмерти судилась нам доля пихата?

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата» ?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...

Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба?.. Стерпи!»

Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

Та хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не затліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами ?

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил,

Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

 

Разом з ведучими на сцену виходять ще 2 пари в

на­ціональних костюмах. Ведучі – в центрі біля мікрофона.

Ведучий:

Рідна мова! Запашна, співуча, гнучка, мило­звучна, сповнена музики і квіткових пахощів, вона встала з колін, як піднялася й наша Україна.

Ведуча:

Україна та її культура святкують своє відрод­ження. Проголошення незалежності дало можливість ук­раїнській культурі зайняти належне їй місце.

Ведучий:

А основою, джерелом культури є материнська мова. І той, хто не знає української мови або цурається її, засуджує себе на злиденність душі.

 

Ведучі відступають углиб сцени, передають мікрофон

крайній парі в українських костюмах.

1-а дівчина:

Буду я навчатись мови золотої

У трави-веснянки, у гори крутої,

В потічка веселого, що постане річкою,

В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Буду я навчатись мови-блисхавиці

В клекоті гарячім кованої криці,

В кореневищі пружному ниви колоскової,

В леготі шовковому пісні колискової,

Щоб людському щастю дбанок свій надбати,

Щоб раділа з мене Україна-мати,

Щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою,

В гніві – бився блисками, а в любові – рутою!

1-й хлопець:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає –

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім.

Немає Мудріших, ніж народ, учителів,

У нього кожне слово – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійся заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Доля.

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Ведуча:

Якщо вона зі мною, рідна мова,

Сирітство не загрожує й самотність.

Якщо вона квітує, веселкова,

Є чим пишатись, є за що боротись.

Ведучий:

Закоханим – ти лагідна, як мати,

А недругам – як постріл із гармати.

Беру тебе, як скарб в пісенній вроді

З джерел, що не міліють у народі.

 2-а дівчина:

Мово моя українська –

Батьківська, материнська,

Я тебе знаю не вивчену –

Просту, домашню, звичну,

Не з-за морів прикликану,

Не з словників насмикану.

Ти у мене із кореня –

Полем мені наговорена,

Дзвоном коси прокована,

В чистій воді смакована.

Болем очей продивлена,

Смутком багать продимлена,

З хлібом у душу всмоктана,

В поті людськім намокнута,

З кров’ю моєю змішана.

І аж до скону залишена

В серці моїм.

 2-й хлопець:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих – рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В’язали, кидали за грати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов,

Живи, народу вільне слово,

Цвіти над нами веселково.

Як мир, як щастя, як любов!

 

Ведучі виходять наперед, останні сходять зі сцени.

Ведуча:

В народі поряд зі словом і піснею завжди йшли танці.

Ведучий:

Сьогодні у нас на сцені український Hapoдний танець! 

Виконується танець.

Ведуча:

А зараз зробимо невеличку перерву. 

Ведучий:

А на перерві діти часто граються. От і ми граємо. 

Ведуча:

Для проведення мовної гри ми запрошуємо 5 чоловік із зали. 

Бажаючі піднімаються на сцену. 

Ведучий:

Представляємо журі, яке визначить переможців. 

Ведуча:

1 завдання: визначити значення слів. Яке з даних значень правильне?

Гайдар

  1. Вівчар*.
  2. Бешкетник, пустун.
  3. Повстанець-партизан.

Гієна

  1. Хижак*.
  2. Ім’я.
  3. Пекло.

Дворушник

  1. Підступна людина*.
  2. Шпигун.
  3. Зрадник.

 Дріада

  1. Щипковий музичний інструмент
  2. Те, що складається з двох частин.
  3. У грецькій міфології – німфа, покровителька дерев*.

Есперанто

  1. Національність жінки, що походить з Іспанії.
  2. Коротка загострена борідка.
  3. Міжнародна штучна мова, створена на матеріалі найпоши­реніших європейських мов*.

Єхидна

  1. Ссавець, верхня частина якого вкрита голками*.
  2. Отруйна автралійська змія.
  3. Лукава, зла, хитра, в’їдлива людина. 

Живокіст

  1. Багаторічна трав’яниста рослина*.
  2. юдина, яка визискує інших, наживається на них або погано поводиться з ними.
  3. Сплановане винищення євреїв під час другої світової війни.

Ведучий:

2 завдання: продовжити прислів’я.

  1. Слово – не полова, а язик –... (не помело).
  2. Обіцянка-цяцянка, а дурневі... (радість).
  3. Вола в’яжуть мотуззям, а людину... (словом).
  4. Удар забувається, а слово... (пам’ятається).
  5. Шабля ранить голову, а слово... (душу).
  6. Від теплого слова і лід... (розмерзає).
  7. Хто мовчить, той двох... (навчить).
  8. Довгим язиком тільки... (полумиски лизати).
  9. Що вимовиш язиком, то не витягнеш... (і волом).
  10. Дурний язик голові... (не приятель).
  11. Добре слово краще, ніж... (готові гроші).

Ведуча:

3 завдання: назвати вірші чи афоризми про українську мову (автор, назва твору або декламація ).

 

Під час підведення підсумків – вручення «нагород».

Медалі «Професор україністики»,

«Доцент україністики”, “Студент”.

Великі медалі з паперу, гарно оздоблені,

чіпляються на шиї переможцям.