Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

МОЙСЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва

 

До 150-рiччя вiд дня народження

видатного письменника

Iвана Яковича Франка

 

1856-2006

 

МОЙСЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Вінниця, 2006

 


ББК 83.3(4УКР)5-8Франко

УДК 821.161.2

М 74

Мойсей української літератури: Матеріали присв. 150-річчю від дня народж. видат. укр. письменника І.Я.Франка / Уклад. та вступ. ст. В.Ф.Циганюка; Ред.: О.І.Кізян, М.Г.Спиця; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадміністрації, Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2006. – 56 с.

З любов’ю і шаною вимовляють сьогодні українці ім’я Івана Яковича Франка, готуючись до відзначення 150-річчя від дня його народження. Він внесений до списку найбільш відомих письменників світу і його ім’я висічено на гранітних скрижалях поруч з іменами найславетніших синів людства.

Перу письменника належить понад 5 тисяч творів, які ввійшли до золотого фонду не лише української, а й світової літератури.

Мета видання, підготовленого директором Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва – допомогти громадськості організувати широку популяризацію творчості Івана Франка з нагоди його ювілею.


МОЙСЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Загальноприйнято, що постать Івана Франка, його науковий і літературний доробок, його суспільна праця, врешті, його життєпис – є зважені, широко знані і загальновизнані.

Багато об’єктивних причин промовляє за таке припущення.

Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже тієї частки Батьківщини, де пану-вав режим Австро-Угорської монархії, де зв’язок з західноєвропейськими культур-ними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя у Львові мало більш, аніж у Києві, організований характер, де, врешті, культурно-історич-ний процес протікав без поміт-них перерв, криз та й катастроф, що було так притаманне процесам на Наддніпрянщині.

У Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоча й дуже звужена, свобода особистої і національної індивідуальності. Словом, те, чого не мала Росія, в якій життя і діяльність національного діяча, надто не росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, ближнього губернатора, а то й найближчого поліцейського.

“Свободный художник” Петербурзької академії мистецтв – Тарас Шевченко міг бути літературно і політично приречений, адже був засланий на довгі роки в Азію “з найсуворішою забороною писати й малювати”, і деталі його біографії та творчості ми все ще продовжуємо збирати до сьогодні, і як мозаїку складаємо в одне ціле.

Доктор Віденського університету Іван Франко, хоч і був знайомий з австрійською в’язницею, все ж таки вважався повно-правним громадянином старої європейської дер-жави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, життя якого проходило на очах суспільства, аж до самої смерті в травневий день 1916 року.

Проте дійсність виг-лядає не так просто, як в теоретичних роздумуваннях.

Доля “каменяра” Івана Франка, якщо зовнішньо і несхожа, однак суттю своєю мало відрізняється від долі “кобзаря” Тараса Шевченка. Історична доля нації, що породила обидвох, тяжко відобразилася на їх особистій долі як за життя, так і після смерті.

Давайте згадаємо, що і донині лежать недосліджені і невикористані рукописи Франка. Донині чекають свого читача його неопубліковані праці, що зберігаються у Львові (якщо не спіткала їх доля розграбованих історичних документів), про що сьогодні ми і увесь цивілізований світ дізнаємося із засобів масової інформації.

Помислимо: пройшло 90 років від дня смерті Івана Франка, років, насичених доленосними подіями, років збудження і зриву Нації, років наших фатальних хиб і національної сліпоти, років в яких так трагічно відчувалась неприсутність І.Я.Франка. Ми упустили десятки років, коли можна було і треба було хоч щось започаткувати в напрямку подальшого розвитку франкознавства. Час не повернути. Але він іще є.

Однак, як і раніше, відсутня державницька мисль в цьому напрямі, хоча вже й стоїмо на порозі його 150-ліття.

Традиційно так пове-лося, що тому чи іншому визначному діячеві дослідники його творчого доробку скла-дали певний шаблон, на тому і заспокоювалися, а в подаль-шому глибокого, більш ємкого і розгорнутого дослідження не проводилось, вважаючи, що справа здійснена.

Так було з Т.Г.Шевченком, коли його назвали “кобзарем”, ще й досі в більшості своїй ми знаємо Франка як “каменяря, що дух і тіло рве до бою”.

Не в тому проблема, що ці штампи і алегорії, які, зрештою, взяті небезпідставно, чіпляються чи прикладаються до діяча, але в тому, що ці орнаментальні оздоби дають своєрідну індульгенцію на моральне ледарство, маскують чуттєву та інтелектуальну байдужість загалу.

Якщо звернутися до державного законодавства з таким, здавалося б на перший погляд, вузьким питанням, як увіковічення пам’яті Івана Франка, то від сили можна назвати до півтора десятка документів, які в тій чи іншій мірі працюють над втіленням цієї теоретичної тези в життя. Чим же не догодив Іван Якович правлячому бомонду України, що він так пісно і скупо ставиться до його творчого доробку, філософії, його значення у виведенні української літератури на простори світового літературного плацу, який, врешті-решт, ставить її врівень з літературами цивілізованих народів, а то й на облюбоване Господом місце – давати життя українському духу, якого чути скрізь: “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз....”

У дотриманні твердості духу, Франко і бачив кредо свого життя, не зраджуючи йому ані в ранні письменські роки, ані коли він сформувався як людина, письменник, філософ. Природний талант українця, помножений на добру школу, в якій навчався Іван Якович, дав йому можливість блискуче оцінити своє місце в українській та світовій літературі і накреслити перспективу бачення розвитку українського художнього слова в контексті світового літературного процесу.

Сьогодні варто визнати той факт, що мало хто з українських письменників тієї пори та й пізніших часів, пройшов щаблі житейської мудрості так, як це судилося Івану Яковичу Франку. Його ясний від природи розум, помножений на жадобу до знань, дав плідний розвиток особистості, яка не тьмяніє вже більше півтораста літ. Мало того, не лише не тьмяніє, а навпаки магнетизує на себе грані новітньої історії, трансформуючи її у нові колізії, цікаві сучасному світові.

За прикладом далеко ходити не треба. Візьмемо його “Украдене щастя”, що була написане у 1891 році і вперше побачило кін сцени у 1893 році в західноукраїнському театрі “Руська бесіда”, а потім ставилося талановитими художниками відомих українських та зарубіжних театрів не один десяток разів.

Все це говорить про те, що тема, порушена І.Я.Франком у творі, далеко не вичерпана, а постійне звернення сучас-них режисерів до нього відкриває нові грані бачення молодими талан-тами творчості Франка, так як це відбувається з творчим надбанням Шекспіра, Міллера, Данте, Рільке та ін.

Мене, як професійного режисера, не залишає у спокої “Украдене щастя”, його філософія і надзавдання, яке заклав автор ще на початку роботи над твором. Адже у 1891 році письменник, вимальовуючи образи своїх героїв, переконує нас у тому, що щастя, украдене в них усіх, украдене соціально-економічним устроєм, украдене тупими принципами сільського життя, яке виробило свої закони, традиції, свою лінію поведінки і підлаштування до так званої, громадської думки. В той час автора звинувачували чи не в усіх гріхах і майже відкрито цензурували твір, намагаючись ввігнати його у вироблену офіційну обойму поглядів і ситуацій, не зважаючи на струни таланту, що так яскраво бринять у кожній яві, події, у кожному великому чи малому шматку цієї драми з сільського життя. І чи тільки з сільського? Письменник вимальовує навколишній світ в образі ненажерливого звіра, який не втомлюється красти щастя і не лише окремих персонажів, а цілого села, міста, регіону (“Борислав сміється”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський”, “Мойсей” та ін.).

На думку спадає доля всієї України, у якої віками не переставали красти щастя, коли точилися війни по загарбанню українських земель і закріпаченню народу, коли штучно організовували голодомори, чистки передової української інтелігенції, коли Україна зазнала чорнобильського лиха, коли країни-монстри сьогодні заради власних інтересів нав’язують свої, ними ж надумані, правила гри, свої уподобання і свої смаки.

Промовляючи ці слова, я ще раз переконуюся в тому, що Франко в українській літературі не просто письменник з визначним творчим доробком. Це один з її найвідоміших філософів, її провідник, зі всією багатогранністю образу, відфільтрованого тисячами століть, розвинутого мільйонами умів, утвердженого досвідом світових цивілізацій.

Я б не хотів у контексті даної теми торкатися філософії Григорія Сковороди, але слід зазначити, що так розвинути творчий доробок патріарха української мислі, так довершити її вдалося лише І.Я.Франку. Це чітко виражено в його зрілих творах, хоча молодий Франко і до сьогодні, ще не зовсім вивчений, зрозумілий і гостро суперечливий, врешті-решт, він таким і має бути – праведник суспільної думки.

На початку своєї роботи я категорично відмовлявся від встановлення своєрідних ярликів типу: “Кобзар”, “Каменяр”, “Співачка досвітніх вогнів” тощо, але, якщо слідувати традиції і знову вдаватися до них, то велета української національної культури, я б назвав “Мойсеєм української літератури”.

Політичні події, що так стрімко і суперечливо розгорнулися на теренах України в останні роки, загострили питання поділу її території, перегляду понять типу схід-захід, москалі-бендери тощо. Воно, це явище, не може залишити у спокої будь-яку мислячу людину. І це природно. Однак, проблема існує. Шляхи її вирішення? Це не лише знак питання, це знак майбутньої дії суспільства в цілому і кожної людини зокрема. Це, врешті, доля України.

Давайте знову повернемося до Франка, його бачення цієї ситуації, його поведінки у цій скруті, адже вона не нова.

Мусимо відзначити, що в різні періоди своєї діяльності Франко по-різному ставився до проблеми соціальної структури української нації, навіть займав протилежні позиції.

Та проблема цілісної української нації, як запоруки її відродження і “повернення” в європейську і світову історію, окреслена в багатьох його філософських та поетичних творах, зокрема в “Одвертому листі до галицької української молодежі”, де він закликає її взятися за виконання “великої історичної задачі” – “допомогти російській Україні... у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості... Від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй”. Вчений неодноразово торкався питання про відносини і, так би мовити, взаємні зобов’язання “австрійської” – галицько-буковинської – з одного боку, і “російської” – з іншого боку, частин роз’єднаної України. Віддаючи данину тому, що саме в наддніпрянській і слобожанській Україні з’явилися “перші проблиски нової української самосвідомості”, а в “російській” Україні зосереджений основний громадсько-культурний потенціал українства, Франко закликав галичан “віддячитися російській Україні за те духовне і матеріальне добро, яке вона досі давала нам”, оскільки галичанська “частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ”. Далі він пише: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів... Ми повинні – всі без виїмки – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.”

Він закликає українську інтеліген-цію “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостій-ного культурного й

політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”. Тобто він намагався також ввести Україну у світ, показати світові багатства української культури, прилучити своїх земляків до багатств, що їх витворила світова культура. Франко будував “золотий міст розуміння і спочування між народами”.

Тема об’єднаної, цілісної України звучить і в поетичних творах Івана Яковича Франка, зокрема, у “Правдивому Мироні”.

“Правдивий Мирон” – це, власне, сам Іван Франко. Він бився за волю свого народу. Він питав своїх земляків:

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві і ляхові?

Чи ж то мало наточились

Братерської крови?

І він закликав синів України такими словами:

Пора, діти, добра поглядіти

Для власної хати,

Щоб газдою, не слугою

Перед світом стати!

І він вірив у те, що Україна буде вільною і єдиною державою:

Встане славна мати Україна

Щаслива і вільна

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна нероздільна.

Поема “Мойсей”, загальновизнана як вершинний твір у художній спадщині Франка. Та не тільки висока мистецька досконалість поеми, її громадянський пафос у відстоюванні свободи і незалежності України, що справили величезне враження на сучасників поета, дали підставу Ю.Шереху (Ю.Шевельову) визначити “Мойсея” як другий – після Шевченківського – “Заповіт” української літератури.

Поема починається з прологу, де висловлена головна ідея твору:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздоріжжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий.

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судилося! Вірю в силу духа

І в день воскреслий твойого повстання.

Засяєш у народів вольнім колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.За визначенням самого Франка, його поема “Мойсей” – це “гіркий та вільний” спів, присвячений “будущині” України.

“Одвертий лист до галицької української молодежі” написаний Франком у зв’язку з революційними подіями 1905 року в Росії і воскреслими сподіваннями на якісь демократичні переміни в Російській імперії, а, отже, і в Україні.

Тому, сьогодні, в часи становлення незалежної Української держави, особливо дивує позиція нашого красномовного письменста, яке вирішує свої суто спілчанські негаразди, забуваючи про нагальні проблеми народу України, власне своїх читачів, для яких вони існують на цьому білому світі.

Перед “вищим письменством” Франко ставить завдання “заспокоювати всі духові потреби величезної маси” народу. Проблему взаємин поета-митця і його оточення – вузького чи широкого – поетичними рядками він бачив так:

Пустив ти слово різко, сміло,

Що в серці дивно защеміло:

“Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних покликів до бою,

Без сварів мудреців і дурнів,

Без горожанських тих котурнів!

Пісень свобідних і безпечних,

Добутих із глибин сердечних,

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити”.І тут я хочу згадати про ще одного велета української літератури, відомого сучасника І.Я.Франка, нашого земляка – Михайла Коцюбинського.

Є чимало літературних досліджень про дружбу двох письменників – Коцюбинського і Франка. Тему досліджувало чимало літературознавців, письменників, вчених.

Я міг би навести багато прикладів взаємовпливу творчості двох титанів української літератури, але не про це нині йде мова.

Хочу лише звернутися до листування поміж Франком і Коцюбинським, щоб переконатися у тому багатющому матеріалі, що подарували ці велети українському народу, своєму читачеві, що саме епістолярний жанр дає можливість розкрити такі цінності, які не підвладні іншому літературному жанрові.

Куди ж сьогодні подівся епістолярний жанр, який так рясно цвів і врожаїв на терені української літератури? Шкода, що вибрані твори окремих письменників, випущені в останні роки, не рясніють епістолою. Скільки б вони внесли доброго, розумного у відносини поміж людьми, а скількох би навчили творчо мислити і працювати! але чомусь і ця сторінка, на превеликий жаль, працює не для загального добра.

Існує величезна кількість літератури на тему таємниці творчості. Особливо зросла вона в останні роки і продиктована переважно мистецькою елітою, яка виставляє головним чинником творчості емоції та інтелект, чуття і мисль, серце і розум. Індивідуальність творця, його воля і характер мовби регулюють співдію цих двох начал, що в кожній творчій одиниці співіснують не в однаковій пропорції і лише винятково являють образ рівноваги. І саме повна гармонія цих двох начал, тобто повне панування понад ними волі творця, дає твори, що їх ми називаємо “класичними”, а їх творців – “класиками” (Гете, драматургія Лесі Українки, пізній А.Міцкевич, значна частина поезії О.С.Пушкіна тощо).

При всьому незаперечному його темпераменті, при всьому, щоправда глибоко захованому жарі його серця, почуття Франка, в його поетичній творчості, завжди проходять через суворий фільтр інтелекту. Більше того, він, як ніхто, умів свої емоційні враження і відчуття трансформувати в енергію інтелектуальну. Світ його почувань, внутрішні “стихії” його єства, бурі й негоди його серця є в його поезії, вони завжди контрольовані потужною, але формотворчою силою розуму. І це не випадково, що від молодих літ Франко-поет невтомно оспівує все-таки “розум владний” (замолоду – 1878 р. навіть з наївним і зловісним додатком – “без віри основ”). І, здається, важко знайти в світовій поезії такого натхненного, такого одержимого співця розуму-інтелекту, розуму-раціо, як у нашого 150-літнього ювіляра.

На мою думку, якщо Шевченко у поезії був явищем, майже демонічної національної емоції, то Франко – національного інтелекту. Для Франка майже протягом всієї життєвої творчості розум був завжди на першому місці, бо він для нього завжди був синонімом Сили (“Ти розуме, бистроуме, порви пута віковії”, 1880 р.).

Те, що Шевченкові дано було Природою і Провидінням, до того Франко мусив верстати довгий, трагічний шлях безустанної боротьби, шлях через “вершини і низини”, шлях поневірянь і поразок. Тріумф прийшов аж в кінці його життєвого й творчого шляху, обертаючи той “кінець” на “початок”, а “епілог” на “пролог”, підтверджу-ючи цим невмируще Лесине: «Стане початком тоді мій кінець».

Великим Прологом до нової доби нашої національної історії все чіткіше, все виразніше вимальовується велична постать Івана Франка. Тільки тепер, по національному Обудженні, по війні за Державність, по гірких досвідах на чужині “на ріках вавілонських”, ми ще раз переконуємося, що без Франка в критичних десятиліттях 30-90-х позаминулого століття ми б надовго упали в провансальство, знову ж таки з тим ярликом “мужицького” поета, співця каменярів, що саме по собі знівелювало б його творчість і життя.

В свій час критики Франка звертали увагу на особистість письменника в зіставленні з добою і писали про “страшний фаталізм епохи”, що затяжів над індивідуальністю поета, яка мусила тому фаталізмові стати на чоло.

Тут варто згадати М.Грушевського, який відмічав у 1913 році, що поезія Франка звучала, як “похідний марш”, як “воєнний клич”, а ціла творчість Франка була “національним подвигом”.

Василь Циганюк