Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва :: Наші видання

Е-демократія: українські ЗМІ

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека  ім. К.А.Тімірязєва

 

 

Е-демократія: українські ЗМІ

 

 Щотижневий дайджест Інтернет-видань

 

 

Випуск десятий

   17 лютого 2006 р.


 Дайджест Інтернет-видань

 

Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки  ім. К.А.Тімірязєва

 

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-16-85
E-Mail: inform@library.vn.ua

http://old.library.vn.ua  

 

 

Відповідальний за випуск – Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання – Веселова Тетяна Олександрівна


 

ЗМІСТ

1.  Сателітні війни.Як виглядає Україна у світовому інформпросторі

2. «Зручна» мова українських Інтернет-ЗМІ

3. Мова електронних засобів масової інформації: чому і як?

4. Інформаційна політика: розвиток через інтернет

5. Правовий статус Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми, перспективи врегулювання

6. Новини

7.  Вебліографія


Сателітні війни.  Як виглядає Україна у світовому інформпросторі

Д. Каневський Львів

 

http://www.telekritika.kiev.ua/articles/132/0/6540/

В еру стрімкого розвитку інформаційних технологій, невпинного вдосконалення технічної та змістовної сторони виробничого процесу провідних гравців медіа– ринку вже важко уявити собі поважну газету, що немає власної веб-сторінки в Інтернеті або ж телеканалу, який не поширює свій сигнал через супутник. Відрадно констатувати і те, що Україна в цьому контексті виглядає більш, ніж пристойно на тлі інших європейських країн. Проте, так було не завжди.

Якихось 10 років тому голос України, за великим рахунком, був відсутнім на орбіті, попри те, що саме на середину та кінець 1990-х років припав “сателітний бум” і майже на кожному будинку в Україні як гриби після дощу з’являлися біленькі "тазики", як у народі називають персональні антени для супутникового прийому. 1995 року, згідно з домовленостями УТ-1 та російського ОРТ,  освітні програми Національної телекомпанії України транслювалися після 12 ночі по п’ятницях в етері тодішньої міжнародної версії 1 російського телеканалу "OITV". Тривало це недовго і вже за рік-два Україна зникла з ефіру, а "міжнародна мовчанка" УТ-1 розтяглася на довгі роки. Вже згодом ініціативу перехопили комерційні канали. Маючи достатню грошову базу та чітке розуміння важливості трансляцій зі супутника, на орбіту поступово вийшли майже усі комерційні телекомпанії України. Натомість Національна телекомпанія, чиє виведення сигналу на супутник вважають у світі першочерговим завданням, уперто тримала мовчанку. 2002 року, коли більшість українських комерційних каналів вже успішно поширювали свій сигнал на Україну та далеко за її межі, тодішній голова НТКУ Ігор Сторожук заявив в інтерв’ю газеті «Поступ», що поширення сигналу УТ-1 через супутник його не дуже то й цікавить.

“Технічно я можу вийти на супутник просто завтра вранці. Але супутникове мовлення – це не технічна проблема. Найголовніше для нас – не показувати свій продукт у Європі, доводячи, що ми європейці, а демонструвати власний продукт європейського рівня в Україні”.

Можливо,  голові НТКУ було соромно за перенасиченість ефіру різноманітними лапiкурами, долгановими та iншою зайвиною, та все ж така заява видалася б дивною для керівника Національного телебачення Росії, Угорщини, Польщі чи будь якої іншої держави, яка як раз у той період змагалася за оренду оптимальних частот для трансляцій з сателіта власних національних телекомпаній.  Адже їхня присутність у вільному ефірі – це  суттєве підвищення авторитету держави, унікальна можливість доносити до свого та іноземного глядача позицію держави з ключових внутрішніх та закордонних питань.  Зрештою, це й величезний подарунок та мовно-культурна підтримка діаспорі, яка прагне бути в курсі подій на батьківщині.

Розуміння  потреби  створення телеканалу для закордонного українства прийшло до українських державних мужів лише наприкінці 2004 р., акурат перед виборами Президента і оформилося у заснуванні  Всесвітньої служби Українського телебачення та радіомовлення (УТР).

Своїм основним завданням УТР проголосило донесення правдивої інформації про Україну до закордонного глядача, інформування українства про життя діаспори, чіткий пріоритет надання ефіру культурно - публіцистичним програмам про історію України тощо. Редакція каналу без зайвої скромності говорила  про канал як про український аналог "Німецької Хвилі" або ж телеканалу "Діскавері", який відкриває світу невідому йому досі Україну. Що ж, цілі справді святі, однак результат праці УТРівців не може не викликати безлічі претензій. Неоднозначна позиція каналу під час виборів Президента, коли ще до  «помаранчевої» революції, у переддень першого туру виборів, УТР транслювало музичні ролики,  вихваляючи провладного кандидата, аж надто часта поява в ефірі УТР його фактичного директора  , голови Держкомітету інформполітики, телебачення та радіомовлення Івана Чижа  , убогі декорації студій, часті низькопрофесійні матеріали з регіонів тощо тощо. Претензій чимало, проте, слід визнати, що за умови подальшої відсутності в супутниковому телерадіопросторі оновленого УТ-1, саме УТР наразі виконує надважливу функцію - залишається тим телевізійним місточком, який з’єднує закордонного українця із землею батьків. Треба визнати, що для поширення сигналу УТР обрав стратегічно вдалу платформу - супутник Експрес 53 г. сх. довготи, який має оптимальне покриття, надаючи можливість дивитися передачі УТР глядачам від Казахстану до Марокко. Ніби то, транслюй і вдосконалюйся.

Втім, вже наприкінці минулого року в Інтернеті відбувся "злив" інформації : “Укркосмос”, який забезпечує технічну сторону трансляцій УТР через супутник, буцім то вирішив перевести мовлення каналу на інший супутник, а саме "Eutelsat" 36 г. сх. довготи. Відверте головотяпство у цьому рішенні полягає в тому, що на відміну від згаданого вже у статті супутника "Експрес",  цей сателіт має чи не найгірше територіальне покриття і заледве забезпечує сигналом Україну та частину Росії, тоді як на територіях більшості інших країн, де сьогодні дивляться УТР, жодного доступу до сигналу цього супутника немає. Варто спитати, для кого ж тоді мовитиме УТР? Невже змагатиметься зі своєю старшою сестрою - близнятком НТКУ? А як бути з мільйонами українців у діаспорі?

За коментарями ми звернулися до віце-президента “Укркосмосу” Юрія Баличева. В інтерв’ю "Телекритиці" він спробував розвіяти міфи щодо “втечі” пакету українських каналів на чолі з УТР зі супутника “Експрес”. За його словами, “Укркосмос” справді зараз розглядає можливість стратегічного розвитку українського мовлення з 36 градусів, але наразі про переведення УТР та інших каналів з Експрес 53 г. не йдеться”. Водночас пан Баличев визнав, що остаточне рішення затверджуватиме керівництво УТР, тож слід сподіватися лише на їхню мудрість, бо перехід на "Eutelsat" поховає супутникове мовлення УТР і стане прецедентом у світовій практиці міжнародних трансляцій. Де ж таке бачено, щоби в той час,  як  всесвітня служба BBC, "DW" («Дойче велле»)  та "VOA" («Голос Америки») намагаються не пропустити найменшої нагоди для охоплення якнайширшої аудиторії у світі, український канал з тою ж концепцією вільно відмовляється від своїх глядачів?

Дещо ліпшою є ситуація з комерційними каналами України. Вони рідко вдаються до несподіваних "сюрпризів",  втікаючи з одного супутника на інший, та,  втім,  їхній вибір сателітної платформи не завжди є конче вдалим. Якщо узагальнити сьогоднішній стан з українськими каналами у космосі, можна визначити дві провідні платформи для поширення сигналу українських каналів - це супутник “Сиріус”, який належить шведській корпорації "SES - Sirius" та “Амос”, що перебуває у володінні ізраїльської фірми "Spacecom".

Загалом обидва супутники пропонують ідентичні умови співпраці з українськими телекомпаніями. Головна відмінність полягає у покритті території. В той час,  як сигнал з “Сиріуса” покриває всю територію Європи та Близького Сходу і, по суті, є третім у Європі сателітом за рівнем популярності після "народних" "Hotbird" та "Astra", “Аmos” для поширення трансляцій українських телеканалів використовує фіксований і обмежений промінь,  сфокусований на Будапешт. Два інші променя цього супутника націлені на Близький Схід та США.  Це означає, що мешканці Близького Сходу та Західної Європи або ж позбавлені можливості дивитися трансляції  українських каналів,  або ж мають облаштовувати на своїх домівках правдиві радіолокаційні центри й викладати чималі гроші за супердороге устаткування. Такий стан справ дозволяє "Spacecom" мати подвійний прибуток - надавати оренду частот телекомпаніям відразу для двох різних променів,  жодним чином на пов’язаних між собою, що забезпечує відносно низьку ціну на оплату послуг цього сателітарного оператора. Саме на низьку ціну й повелося 12 рейтингових українських каналів, серед яких  «1+1» , СТБ, ICTV, OTV тощо. За таких обставин досить важко сказати,  за якими критеріями керівництво цих телеканалів визначає свої пріоритети мовлення : дешева оренда (цебто мінімум витрат) або ж якнайкраще покриття, суттєве розширення глядацької аудиторії, піклування про мільйони наших співвітчизників закордоном тощо. Вочевидь, гроші тут взяли гору, бо той, хто піклується про аудиторію - обирає “Сиріус”, сигнал якого є доступним навіть володарям найменших "тазиків" у Європі та країнах Середземного моря.

І вже, даруйте, абсолютно нещирим видаються слова директора ТРК “Київ” Валерія Ткачука, який за кожної нагоди хизується, що, мовляв, "Показує "Київ" - дивиться весь світ". Не весь світ, пане Валерію, навіть не вся Європа….В Іспанії, північній Італії, зрештою, в Ізраїлі, де проживають десятки тисяч екс-киян європромінь “Амосу” є, по суті, недоступним. А це не тільки популярність і авторитет телеканалу, але й розвиток комерційної діяльності. Це вже давно зрозуміли поляки і росіяни,  створивши міжнародні версії своїх телеканалів і принагідно напихаючи їх закордонною рекламою.

Власне, про міжнародні версії хотілося б написати докладніше. Головна відмінність міжнародних версій від оригінальних  полягає у відсутності в "міжнародці" закордонного ліцензованого продукту, як то художні фільми, трансляції футболу, концерти тощо. Купуючи права на той чи інший телепродукт, телеканал зобов’язаний транслювати його лише в межах власної території. Цього вимагають міжнародні правила, що регулюють дотримання авторських прав. Проте, все це є доречним,  якщо йдеться про канал, що присутній у кабельній мережі закордонної держави. Прямі трансляції з супутника з неліцензійним продуктом  ніхто,  в принципі, не забороняє, оскільки не можна обмежити сигнал з сателіта територію однієї країни. Охоплення завжди є ширшим. Іноді, однак, самі канали вдаються до кодування свого сигналу, але цей захід є доречним лише у разі, якщо канал робить це задля кабельних операторів з метою ретрансляції або ж пропонує глядачам перегляд програм на комерційній основі, тобто, продає глядацький абонемент. Так, наприклад, діє телекомпанія Словенії.

Наразі абсолютна більшість українських каналів транслюється у режимі "FTA", тобто,  без обмежень і кодувань. Питання лише у покритті супутника. Віднедавна в Україні з’явилися й міжнародні версії телеканалів. Першою ластівкою став  «Інтер», який почав "очищене" мовлення під брендом  «Інтер+»   і незабаром з’явився у кабельних мережах Канади, Німеччини, Ізраїлю та декількох інших країн. Крім цього,  існує "очищена" версія телеканалу  М1 та вже згаданий УТР. 5 канал також здійснює мовлення в кабельних мережах Канади та США. Ведуться переговори і про створення міжнародної версії  «1+1» для подальшого входження каналу   до кабельних мереж Сполучених Штатів й Ізраїлю. До речі, ізраїльський оператор кабельного телебачення "YES" на чутках про появу «1+1» у своєму пакеті вже заробив “не перший мільйон”. Ще минулого липня представники "YES" пропонували численній громаді вихідців з України (йдеться про півмільйона наших колишній співвітчизників) під’єднатися до послуг "YES", бо "от-от в нашій мережі з’явиться «1+1". Чимала кількість абонентів відчула себе ошуканою, бо канал в ефірі так і не з’явився.  А  ошукані цієї обіцянкою абоненти компанії й надалі,  не маючи навіть єдиного українського каналу, справно сплачують щомісяця за послуги "YES" зовсім не малі гроші, адже мінімальний пакет каналів коштує у "YES" 40 євро, що є нечувано високою ціною навіть для європейців. Для порівняння, максимальний місячний абонемент на послуги найбільшої французької кабельної компанії "TPS" становить лише 35 євро.

Питанням створення міжнародної версії  «1+1»  займається, до речі, той же ізраїльський "Spacecom". Вочевидь, компанія і надалі прагне зміцнювати свої позиції на українському теле-інформаційному ринку. Ба більше, ще торік Україна та Ізраїль домовилися вивчити можливість спільного запуску та використання нового супутника "Amos-3".
 За коментарем ми звернулися до Єгуди Аміра, віце - президента компанії "Spacecom", директора відділу комерційних зв’язків з країнами СНД.

- Пане Амір, на якій стадії перебуває зараз підготовка до запуску супутнику Amos- 3?

 - Сьогодні ми вже готуємося до запуску Amos-4 i Amos-5 і сподіваємося на їхній вихід на орбіту до кінця поточного десятиліття. Що ж до Аmos-3, то він вийде на орбіту вже наступного року. Тож наразі варто говорити про майбутні проекти.

- У чому полягає причина відсутності покриття супутником Аmos-2 значної частини території Європи та Ізраїлю, де, як цілком очевидно, українські канали мали б чималий рейтинг?

 - На це є,  передусім,  технічна причина. Ми розробляли Amos-2 спеціально з урахуванням потреб покриття території України і після запуску супутника змінити його орбітальну позицію і передачу променя є технічно неможливим. Звісно, друга причина -  це прагнення дотримуватися законів про авторські права, але тут, гадаю, українські телекомпанії могли б дати собі раду.

- Тобто, якщо українська сторона поставить питання "руба" і звернеться з проханням про розширення території охоплення сигналом, "Spacecom" готовий це прохання виконати?

 - Безперечно. Ми готові розглянути таку пропозицію. Понад те, якщо Україна відчує необхідність у створенні власного супутника на базі нашого підприємства, ми готові говорити про розширення сигналу на більшу територію.

- Чи вам відомо про якісь зрушення у питанні створення міжнародної версії «1+1»?

 - Так, ми перебуваємо зараз у стадії переговорів з керівництвом телеканалу щодо   міжнародної версії каналу, яка створюватиметься на базі кращих програм «1+1». Звісно, це передбачає його подальше входження до супутниково- кабельного мовлення в Ізраїлі та Сполучених Штатів. Конкретної дати його появи наразі назвати не можу.

Що ж, загалом від розмови із чільними представниками "Spacecom" залишилися вельми приємні враження. Вони готові вислухати критичні зауваження та вносити зміни. Тепер українські телевізійники мають виявити трохи більше ініціативності, щоби врівноважити міфічно-недоступний Amos з його легкодоступними європейськими конкурентами.


«Зручна» мова українських Інтернет-ЗМІ
 Л. Чорнописька, Л. Ткач

http://www.vox.com.ua/data/publ/2005/09/20/ukrainske-slovo-u-merezhi-internet.html 

Хто обирає мову для українських Інтернет-ЗМІ? Ці технологічно найновіші медіа з огляду на оперативність стають першочерговим джерелом інформації й для звичних стандартних ЗМІ, тим самим диктуючи мовну моду і своїм користувачам, і мільйонам тих, хто звик до традиційних радіо, газет і телебачення.

Із кінця 90-х років минулого століття в Україні поряд із пресою, радіо й телебаченням з’явився четвертий вид медіа — Інтернет-ЗМІ. Хоча у світі серед правників і журналістів і досі тривають суперечки щодо того, чи справді Інтернет-ЗМІ можна вважати окремим видом медіа. Для лінгвістів Інтернет — “особливе комунікативне середовище, особливе місце реалізації мови, яке раніше не існувало, таке інформаційно-комунікативне середовище, у якому успішно співіснують усний і письмовий варіанти мови з різною жанрово-стилістичною спрямованістю”. З погляду філологічного, завдяки децентралізованості Інтернету, відсутності цензури, можливості висловити свою думку на безмежну аудиторію, Інтернет здобуває характеристику “поля найменшої текстуальної уніфікації та найбільшого словесного “демократизму”.

Інтенсивність розвитку Мережі в Україні з початку цього століття була дуже високою: так у грудні 2000 року постійних користувачів Інтернетом було близько 2,1 % громадян, у жовтні 2003 року їх налічувалося близько 900 тисяч (http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua), через рік, за даними bigmir.net, українська авдиторія глобальної мережі вже становила близько 4 мільйонів, а за прогнозами, до 2006 року має вийти на рівень 20 відсотків інтернет-користувачів (близько 8—9 млн.) (http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua/). Проте тенденції мовного розподілу функціонування сайтів свідчать про величезний дисбаланс між російськомовними та українськомовними ресурсами: станом на кінець 2003 року тільки 14 % усіх веб-сайтів були українськомовними при 82 % російськомовних і 4 % двомовних! Таке становище давало підстави російським Інтернет-технологам стверджувати, що позаяк Інтернет ділиться не за країнами, а за мовами, а сайтів українською мовою дуже мало, то й говорити про український Інтернет не доводиться, і сайти, розміщені в російськомовних зонах, слід вважати частиною російського Інтернету.

У небагатьох дослідженнях мовної ситуації в українській зоні Мережі насамперед зазначають значну кількісну перевагу російськомовних сайтів над українськомовними, тенденції великої кількості помилок у текстах, відсутність технічних можливостей для української абетки. За нашими спостереженнями, аналогічні тенденції характерні й для такого структурного компоненту Інтернету, як онлайнові ЗМІ.

Електронні ЗМІ в структурі українcького Інтернету займають 6 % від усіх ресурсів, але є, проте, найбільш відвідуваними. Можливості мовного впливу повідомлень, переданих через Інтернет, випливають з їхніх властивостей — доступності (читач за бажанням може відкрити сайт у будь-який час доби), глобалізованості (перетинають безперешкодно будь-які державні кордони), інтерактивності (“двобічний зв’язок між комунікатором і реципієнтом, що в будь-який момент стає комунікатором”). Інтернет-ЗМІ диктують “мовну моду” ще й у той спосіб, що стають потужним джерелом інформації для решти ЗМІ — аудіовізуальних і друкованих.

Російська мова домінує і в онлайнових ЗМІ (які не мають друкованих чи інших стандартних аналогів, а існують тільки в Мережі), на Uaportal із-поміж 150 зареєстрованих видань тільки 28 мають українську версію і лише в 16 ця версія базова, решта — російськомовні.

Отож кількісне співвідношення українськомовних і російськомовних видань, зрештою, мало відрізняється від мовної ситуації в інформаційному просторі країни загалом. Але причини такого явного перекосу, поряд із традиційним колоніальним мовним спадком, припускаємо, ще й у визначальних чинниках організації мовного режиму інформаційних сайтів.

Однією з причин переважної російськомовності українського інформаційного Інтернет-простору є, безперечно, зосередженість медіа-ресурсів і більше поширення Мережі в русифікованих центрах сходу і в Києві. Так, реґіональний розподіл аудиторії українського сегмента мережі Інтернету є таким: Київ — 66,06 %, Одеса — 8,49 %, Дніпропетровськ — 7,04 %, Донецьк — 4,53 % і всього близько 15 % припадає на решту території, куди входять українськомовні краї. За класифікацією російського дослідника І. Давидова, мережеві видання за приналежністю поділяються на ті, що належать державі, медійним групам, політичним і бізнесовим групам, незалежні.

В Україні до державних сайтів належать веб-сторінки державних установ і організацій, а також Інтернет-версії державних друкованих та електронних видань. Як відомо, Закон “Про мови” в Україні не поширюється на віртуальні ЗМІ. Отож в умовах явно недостатньої представленості тексту українською мовою держава мала б шукати способів захищати мову титульної нації у віртуальному просторі, надто коли ця мова взагалі є головною засадничою умовою існування українського Інтернету. Натомість спільним наказом Держкому інформаційної політики, телебачення і радіомовлення та Держкому зв’язку й інформатизації від 25 листопада 2002 року запроваджено тримовне публікування інформації на офіційних сайтах — українською, російською та англійською. Насправді пріоритетне місце часто відводиться російськомовній версії, що й легалізувало фактично статус російської мови в українському Інтернеті на державному рівні як офіційної. Що стосується медійних груп, то в Україні не склалося сприятливих умов для медіа-бізнесу, а існуючі поодинокі медіа-групи спеціалізуються на теле- й видавничому бізнесі, обходячи Інтернет боком. Із іноземних найпотужніше діють російські медіа-групи, що мають дочірні сайти в Україні, і подають інформацію російською, ігноруючи створення української версії. (ІА “Новости-Украина” (http://www.newsukraina.ru), “Утро-ру-Украина” (http://ukraina.utro.ru) та ін.). Чи не єдина на інтернет-медійному ринку України західна компанія “KP Publications” до її честі має українськомовну версію газети “Кореспондент” (http://www.korespondent.net). Найбільший інформаційний сегмент в українському Інтернеті — у руках політичних і бізнесових груп, він переважно російськомовний і є насамперед засобом політичного піару й пропаганди. Ці групи, як відомо, до останнього моменту не відзначалися особливим патріотизмом і орієнтувалися здебільшого не лише на українського споживача, а й на російського, що сприяло втягуванню української зони Мережі в російську та СНД-івську сфери Інтернету. У цій ситуації тільки завдяки ентузіазмові керівників інформаційних проектів і головних редакторів вдалося переконати власників у потрібності українськомовної версії і створити поряд із головною — російською — небазові українськомовні сторінки (forUm (http://for-ua.com), proUA (http://www.proua.com) та ін.). Незалежних Інтернет-ЗМІ в Україні небагато, бо вони не можуть бути на самофінансуванні, окремі з них існують на кошти громадських організацій і фондів, інші — на міжнародні гранти. Вони переважно політично представляють інтереси й орієнтуються на національно й мовносвідомого читача, обираючи за головну версію українськомовну (Майдан (http://maidan.org.ua), Українська правда (http://www.pravda.com.ua), ін.). Проте відсоток таких видань незначний через проблеми з фінансуванням.

Журналісти, редактори, політологи підпорядковані власникам сайтів і втілюють їхню мовну політику. Оскільки географічно Інтернет зосереджено в Києві та російськомовних реґіонах, то й найбільше серед зазначеної категорії вихідців із цих країв. Середній вік Інтернет-журналіста — 25—35 років. Це покоління, формування мовних настанов якого відбувалося під впливом усе тих же радянських стереотипів на кшталт: “Яка різниця, якою мовою говорити” та післярадянських подвійних стандартів у мовній політиці — формального на офіційному рівні впровадження української як державної, з одного боку, та фактичного продовження старорежимної політики зросійщення, зокрема інформаційного простору, — з іншого. Природно, що російськомовному журналісту психологічно комфортніше писати тексти російською в умовах надоперативності, якої вимагає робота ЗМІ в режимі реального часу. “Зручність” російської мови (порівняно з українською) випливає і з наявності величезного обсягу довідкової інформації, представленої нею в Інтернеті, натомість “незручність” української ще й пов’язують із неналежною технічною пристосованістю клавіатури до української абетки (особливо стосується літери “г” та апострофа).

Мовні уподобання української авдиторії слід розглядати в кількох площинах. Відповідно до згадуваного географічного розподілу Інтернету, переважна більшість користувачів інформаційних сайтів — мешканці столиці (близько 50 %) і східних індустріальних центрів із відповідними мовними стереотипами.

Є категорія користувачів, мовні уподобання якої певною мірою пов’язані з ідеологічною, політичною, культурною орієнтацію особистості. Прикладом “мовних уподобань” однієї з груп є середньостатистичні показники за січень 2005 року: 55 % усіх заходів на російськомовну базову сторінку рейтингового сайту “forUm” (http://for-ua.com) становили користувачі Києва, 27 % — користувачі Донецька й області, співвідношення заходів на українську та російську версію сайту перебуває в діапазоні від 1:5 до 1:20 на користь російської (ресурс позиціює себе як захисник реґіональних інтересів цього краю).

Соціальні характеристики авдиторії: (43 % користувачів Інтернету — віком 25—39 років, 32 % — віком 14—24 роки, 30—40 % — корпоративні клієнти, 20 % — працівники державних установ, 18 % — представники малих і середніх підприємств, 79 % — люди із закінченою освітою орієнтують менеджерів на так званий середній клас і дають підстави вважати, що російська мова “як універсальна” зручніша для таких категорій. Цей стереотип не має під собою реального підґрунтя. Дані опитування керівників рейтингових двомовних веб-сайтів щодо мовних пріоритетів користувачів засвідчують: “Оскільки абсолютна... більшість вільно володіє як українською, так і російською мовами, то пересічний український користувач Інтернету просто... дивиться ту версію сайту, яка є стартовою чи просто більш розкрученою”. Як зазначає дослідниця Н. Іванова, “при бажанні користувач може змінити мову, та постає зустрічне питання: у кого і за яких умов з’являється така потреба, якщо Інтернет все-таки виступає передусім джерелом інформації та розваг, а рівень володіння російською мовою в українського відвідувача Мережі достатній, аби вільно орієнтуватися на такому стартовому сайті”.

Отож причини масового вибору російської мови як єдиної або основної для веб-сайтів українського інформаційного Інтернет-простору полягають, із одного боку, в суто споживацьких і комерційних трактуваннях питання мови, у штучних мовних стереотипах, що склалися в радянські часи, у мовних уподобаннях переважно російськомовних і орієнтованих на російську культуру власників і журналістів. В умовах становлення українського Інтернету й поступового зрощення його з комерцією власники інформаційних сайтів, використовуючи їх насамперед як засоби пропаганди і піару, діють на закріплення за собою вже наявної авдиторії, а не на кількісне розширення її, орієнтуються на смаки новоутворюваного середнього класу, який, на їхній погляд, обирає за пріоритети прагматичні інтереси інформативності, зручності, універсальності, а не патріотичності. Перенесення в Мережу реальної практики ставлення до української мови як до марґінальної становить загрозу витіснення української словесної комунікації російською. Якнайперше — російською, бо спостереження останнього часу свідчать про захоплення російською й тих незначних відсотків у вітчизняному Інтернеті, які мали англомовні інформаційні версії веб-сайтів. Актуальним є застереження Лариси Масенко про те, що домінуюча мова витискує підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично структурна близькість підкореної мови полегшує домінуючий процес поглинання. Тож українські онлайн-ЗМІ, як і весь українськомовний Інтернет, мають дбати і про більшу наповнюваність українським текстом, і про якість цього тексту — його інформативність, змістовність, грамотність. Цьому мають сприяти і подальші дослідження мовної ситуації Інтернетних-ЗМІ та інших структурних компонентів вітчизняного сегмента Мережі.


 Мова електронних засобів масової інформації: чому і як?

О.Негребецький

http://www.vesna.org.ua/txt/konf/derzh2000/33.html

 Задумуючись над суттю буття, неминуче доходиш висновку, що єдине, у світі суще – це Трійця: Творець, Інформація та Енергія.

Оминувши наразі такі дві іпостасі Єдиносущого, як Творець та Енергія, поговоримо про Інформацію.

Прогрес характеризується (власне кажучи, є наслідком) прискорення інформаційних процесів. За царя Гороха звістки ширилися зі швидкістю верхового посланця, потім – зі швидкістю кур'єрського потяга, поштового аероплана та телеграфу. В добу нинішніх технологій повідомлення може досягти адресата практично миттєво на більшій частині земної поверхні. Обсяги таких повідомлень величезні. Неминучий наслідок науково-технічного поступу – поширення інформації зі швидкістю думки і виникнення стану, коли будь-якому суб'єктові в будь-яку мить буде доступна вся нагромаджена суспільством інформація. Тобто, з часом кожен суб'єкт зокрема і суспільство загалом знатиме істину. (Істина – це адекватне відображення об'єкта пізнаючим суб'єктом.) Іншими словами, людство набуде якостей, необхідних для переходу його в іпостась Творця.

Етнос я розумію як спільноту суб'єктів, яка характеризується певним своєрідним, притаманним тільки їй, типом нагромадження, обробки та передачі інформації. Інформація тут – це і традиції, і особливості етнічного характеру (як тепер кажуть менталітет), а насамперед, – це мова, яка виконує низку функцій - це у першу чергу знаряддя передачі інформації; це "ідентифікаційний код" етносу; це етноконсолідуючий чинник. До речі, для українського етносу мова чи не єдиний етноконсолідуючий чинник, оскільки ми розділені за світоглядними, релігійними, майновими, психологічними та іншими ознаками.

Нація для мене – це етнос у повному його розвитку, тобто в державному оформленні, з функціонуванням його культури у всіх сферах суспільного життя. Наразі українці не є нацією, тому я вживатиму термін "етнос", хоч, якщо щиро, то й етносом українці є реліктовим, вимираючим.

Найважливішим і найбільшим складником витвореної людиною, або антропогенної інформації є пропаганда. Хтось із мудрих сказав "Історія людства – це історія воєн". Я б сказав так: історія людства – це історія пропаганди, а війни – це просто наслідок безуспішної (невмілої, невдалої) пропаганди.

Якщо стисло, то суть пропаганди полягає в тому, щоб переконати іншого робити так, як потрібно тобі. Висловити цю суть можна двома словами: "Роби отак". Будь-яке людське суспільство – результат і процес тотальної пропаганди. Пропаганда - це все: і наука, і фольклор, і театр, і література, а тепер іще й кіно та телебачення. У найчистішому вигляді - реклама та педагогіка.

Котрий рік уже точаться суперечки: є в нас національна ідея чи немає, спрацювала вона, чи не спрацювала. Не заглиблюючись у суть цих суперечок, можу сказати одне – у нас відсутня пропагандистська формула національної, чи то пак, етнічної ідеї. Це має бути – необов'язково вбгана в афористичний вислів, проста й зрозуміла відповідь на питання: "за що боремось?" Відповідь на це питання мають чеченці, мають прибалти, та не маємо ми і не мають білоруси.

Крім відсутності пропагандистської формули етнічної ідеї, ще однією найхарактернішою особливістю наших днів і нашої країни є майже цілковита відсутність української пропаганди на тлі колосальної за обсягом і проникністю пропаганди московитської, котра здійснюється на новому, супертотальному рівні – за допомогою електронних засобів масової інформації, насамперед, телебачення.

Московити прекрасно розуміють значення телебачення для панування на одній шостій земної кулі. Вони це цілком відверто й висловлюють: "у кого телебачення, у того влада". Один з речників московської етнічної ідеї Станіслав Ґоворухін сказав: "У теперішньої дитини троє батьків (радітєлєй) - батько, мати і телевізор". (Це, до речі, про національне виховання.)

У сучасну епоху тільки електронні ЗМІ можуть бути ефективним інструментом формування нової української нації з тієї мішанини субетносів, релігійних груп, кланів, населення, що живе на нашій території. Для цього нам треба знати, яку ми хочемо націю – її головні характеристики соціологічні, етнопсихологічні, економічні, військові, дипломатичні, інформаційні зрештою. Тобто, нам треба знати, якого ми хочемо мати українця – адаптованого до епохи феодалізму чухраїнця-хахла в шароварах і з картонною шаблею, плаксивого, зрадливого, необов'язкового, ледачого – чи сучасного, цілеспрямованого, освіченого, підприємливого, енергійного, мужнього Українця. Зрештою, читаймо Донцова. Одне слово, говорячи про національне виховання, годилося би знати, кого ми хочемо виховати. Чомусь більшість людей, з якими я розмовляв, вважають, що національне виховання – це навчити дітей співати веснянки, щедрувати, колядувати, святкувати обжинки. Які, даруйте, обжинки, коли моя дитина ні разу в житті не бачила корови, зате комп'ютер, телевізор, відеомагнітофон бачила буквально з першого дня свого народження. Українські букварі, читанки, дитячі книжечки орієнтують дитину на якийсь сільськогосподарський етнографізм минулих століть.

А бабині коноплі на печі попріли.

А дідові постоли на льоду згоріли. – Це така небилиця з хорошого букварика "Сходинки". Коноплі, піч, постоли – що воно таке, дуже довго треба дитині пояснювати. Ясно, що дитина тягтиметься до зрозуміліших їй кіборгів і трансформерів.

Ми живемо в стані війни. Як відомо, війни ведуться різними методами – не тільки із застосуванням вогнепальної зброї та бомб. Є ще зброя хімічна, бактеріологічна. Є економічні методи ведення війни – блокади, диверсії, закидання на територію противника величезних сум фальшивих грошей чи хлібних карток. Облога міста, коли не стріляють, але місто вимирає з голоду – це теж війна. Коли з 52 нас стало 49 мільйонів – це теж війна. (Не кажіть тільки, що я повторюю Н.Вітренко.) А скільки серед цих 49 мільйонів власне українців? І на скільки їх стає з кожним роком менше? Головно за рахунок застосування противником пропагандистської зброї, про що я вже говорив. Ворожу дивізію можна знищити, поставивши проти неї, як мінімум, три дивізії, скількись там гармат на кілометр фронту, скількись там годин вести артпідготовку, авіанальоти, тоді йдуть танки, піхота... Вбиті, кров ріками... А можна послати яку-небудь Євґенію Бош чи Жанну Лябурб і дивізія сама складе зброю та й розійдеться по домівках. У наших умовах посилають не Жанну Лябурб, а Філю Кіркорова і Машу Распутіну. А ще краще – організовують телеканал "Інтер", чи "Новий канал", чи СТБ, чи ТЕТ, де під тонесенькою плівочкою українських анонсів або рідкісних україномовних передачок приховується звіряче мурло великоросійського шовінізму.

Українському етносові навіть, щоб просто вижити, необхідно було ще десять років тому перебрати на себе панування в інформаційному, себто пропагандистському просторі – насамперед електронних засобах масової інформації. На жаль, українці фактично відмовилися йти працювати на телебачення. А тепер уже пізно. Електронні засоби масової інформації в Україні цілком у руках неукраїнців (не те що за духом, а й за кров'ю). А без радіо й телебачення всі наші наукові конференції, віча, установчі збори й розколи наших партійок, всі "Миколаї", щедрівки й колядки – незр