ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



МОЙСЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Версія для друку

Я є пролог, – не епiлог

(Сценарій літературного заходу на відзначення 150-річчя від дня народження письменника)*

Над сценою, в обрамленні вишиваного рушника, портрет геніального сина України, поета, прозаїка, драма-турга, перекладача, публіциста, фольклориста, етнографа, мовознавця Івана Яковича Франка. Під портретом дати – 1856-2006 і напис:

Не ридать, а здобувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

І.Франко

До постановки сценарію залучені: хор, ведучі (юнак і дівчина в українському народному вбранні), 2 читці.

Вступне слово виголошує голова Товариства «Просвіта».

З обох боків сцени виходять ведучі.

Ведуча:

Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі... Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє на всю Україну, а світить далеко дальше.

(М.Черемшина “ І.Франко у спогадах сучасників”)

Ведучий:

Перед моїми очима стояв співець боротьби і праці. Трудівник, з чолом, зрошеним солоними краплями поту, він вперто пробивав тернисту путь крізь нічний туман до сонця!

(О.Кобилянська. Твори. Т. 5. К., 1963 р.).

Ведуча:

“Перед нами – дійсно феноменальна людина, до якої важко підібрати аналогічну фігуру в інших літературах світу”, – писав про Франка академік О.І.Білецький.“Іван Франко – це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості...”– так сказав про Івана Яковича Максим Рильський.

Ведучий:

Він був сином неписьменного сільського коваля, а став мудрим учителем свого народу, одним із світочів людства. І.Франко виступив продовжувачем невмирущого, віщого слова Т.Г.Шевченка, охопивши своїм проникливим зором, своїм полум’яним серцем всю Україну. Над усе він любив свій народ, мучився його болями, жив його надіями, свято вірячи в той час, коли він засяє у своїй незалежній Державі.

Своєю думкою він прагнув обняти всі народи, їхні духовні надбання зробити здобутком свого народу, а все цінне, чим багата рідна скарбниця, показати світові. Від ранньої поетичної збірки “Балади і роскази» (1876р.) – до могутньої поеми “Мойсей» – такий шлях пройшов Франко – поет!

Хор виконує пісню «Не пора, не пора»

сл. І.Франка, муз. Д.Січинського.

Читець:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на палицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі.

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

(З прологу до поеми «Мойсей»)

Ведуча:

І.Я.Франко народився 27 серпня 1856 р. в трудовій сім’ї. Дитинство провів у рідному селі Нагуєвичах, недалеко від Борислава й Дрогобича, вбираючи в свою допитливу чуйну душу тяжкі болі і скупі радощі трудового люду, його тужливі народні пісні, багатий світ казок і легенд, які згодом стали одним з невичерпних джерел творчості письменника.

Закінчив Дрогобицьку гімназію, в старших класах якої вже почав займатися літературною творчістю, встановив контакти із Львівським студентським журналом “Друг”, де дебютував у 1874 р.

Ведучий:

Мужнів, загартовувався І.Франко, навчаючись у Львівському університеті. Трибуною літературних та публі-цистичних виступів Франка стали демократичні видання “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”. На сторінках цих та інших видань побачили світ програмні вірші І.Франка – “Гімн”, “Каменярі”, “Товаришам з тюрми”, “На суді” та інші, що звучали, як дзвін на сполох, кликали до боротьби “за поступ, щастя й волю”. Такого сильного поетичного револю-ційного голосу після смерті Т.Шевченка Україна не чула.

Ведуча:

На висоти поетичної майстерності підняла автора збірка “З вершин і низин” (1887), яка стала видатним художнім явищем. Це найвидатніше надбання в українській поезії після “Кобзаря”. Франко в нових історичних умовах написав поетичні твори, що викривали і засуджували старий світ гніту й сваволі, стали закликом до боротьби за соціальне й національне визволення.

Не ридать, а здобувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Ведучий:

Знаменним є вірш «Конкістадери» з його суровою і мужньою альтернативою:

Або смерть, або побіда –

Се наш оклик бойовий!

І.Франко декілька разів побував у тюрмі і вже в молоді роки відчув усю фальшивість і дволикість проголошуваних Конституцією свобод. В одному з тюремних сонетів він дав політично проникливе визначення антинародної суті Австро-Угорської монархії:

Тюрма народів, обручем сталевим

Ти обціпила їх живі сустави...

Ти попутала народи,

Всім давши зверхні вигляди свободи,

Щоб одні одних гризли і душили.

Ведуча:

16 серпня 1889 р. поета втретє заарештували і кинули у тюрму “Бригідки”. Ув’язнення було важким. З тюрми І.Франко скаржився у листі до своєї дружини: “Ночами болить лише голова, і раз у раз чую якусь тяжість у мозку, немов там у мене камінь”. Там, у задушливих і смердючих камерах, поет написав оповідання “До світла”, відомі тюремні сонети, в яких розкрив життя народів Австро-Угорщини як неволю.

Один з найвидатніших віршів “Товаришам із тюрми” звучить революційним закликом до трудящих рвати всі пута, ставати до бою за новий суспільний лад, де запанують «братерство, щастя й любов».

Читець:

«Товаришам із тюрми»

Обриваються звільна всі пута,

що в’язали нас з давнім життєм:

з давніх брудів і думка розкута, –

ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнішим

І любов’ю огрітим життєм;

Через хвилі, мутні та бурливі,

До щасливих країв попливем.

Через хвилі нещасть і неволі,

Мимо бур, пересудів, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство і згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Ні за панство неситих панів.

Наша ціль – людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Ні на крок не вертатися взад.

Се ж остання війна! се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає,

Се поборює воля неволю,

“Царство боже” на землю зійде.

......................................................

Хор виконує “Гримить! Благодатна пора наступає”

муз. Ю.Мейтуса, сл. І.Франка.

Ведучий:

Любов до України, до рідного народу висловлює поет у циклі “Україна”. Він підкреслив, що його любов до рідного народу невіддільна від любові до трудящих всіх націй:

І чи перечить ся любов

Тій другій і святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Жахливе знущання з робітника і його трагічну смерть зобразив поет у вірші “Максим Цюник”. Так звався робітник з Нагуєвичів, котрий у Бориславі “погиб”, працюючи в штольні, яка була неякісно збудована, завалилася всередині так, що засипаний в глухому кінці робітник мав ще довкола себе трохи вільного місця.

Читець:

Дев’ять ще годин кричав ти,

Як та штольня завалилась,

Де, нещасний, працював ти –

Дев’ять ще годин конав ти.

А юрба їх там тіснилась,

Слухаючи крику твого,

Та рука й одна не ймилась,

До рятунку не стулилась.

Дев’ять ще годин страшного

Конання – чи не замного

Горя випало для того,

Хто за весь свій вік не взнав.

Дев’яти годин розкішних,

Дев’яти годин потішних

В вічній нужді, сльозах вічних

Весь свій вік не жив – конав?

Ведуча:

В поетичній уяві поета-борця виразно поставав образ нової України з щасливим, вільним народом. Віру в світле майбутнє поневоленого народу висловив поет і в поезії “Наймит”.

Читець:

В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга –

Так бачу я його:

Нестаток, і тяжка робота, і натуга

Зорали зморшками чоло.

Душею він дитя, хоч голову схилив,

Немов дідусь слабий,

Бо від колиски він в недолі пережив

І в труді вік цілий.

Де плуг його пройде, залізо де розриє

Землі плідної пласт,

Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,

Свій плід землиця дасть.

Той наймит – наш народ, що поту ллє потоки

Над нивою чужою

Все серцем молодий, думками все високий,

Хоч топтаний судьбою.

Своєї доленьки він довгі жде століття,

Та ще надармо жде:

Руїни перебув, татарські лихоліття

І панщини ярмо тверде.

В століттях нагніту його лиш рятувала

Любов до рідних нив:

Не раз дітей його тьма-тьменна погибала,

Та все він пережив.

З любов’ю тою він – мов велетень той давний,

Непоборимий син землі,

Що, хоч повалений, оп’ять міцний і славний,

Вставав у боротьбі.

Байдуже, для кого співаючи, він оре

Плідний, широкий лан;

Байдуже, що він сам терпить нужду і горе,

А веселиться пан

Ори, ори й співай ти, велетню закутий

В недолі й тьми ярмо!

Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,

І ярма всі ми порвемо!

Недарма ти в біді, пригноблений врагами,

Про силу духа все співав,

Недаром ти казок чарівними устами

Його побіду величав.

Він побідить, порве шкарлущі пересуду –

І вольний, власний лан

Ти знов оратимеш – властивець свого труду,

І в власнім краї сам свій пан.

Ведучий:

У славнозвісному вірші “Каменярі” поет створив величний образ непохитних борців за поступ людства. Безстрашні й завзяті, вони трощать молотами зловісну кам’яну стелю, що символізує старий світ, прокладаючи шлях прогресу. Ні бурі, ні холод, ні смерть товаришів не спинять праці Каменярів. В одну громаду скуті, вони нестримно посуваються вперед, назустріч сонцю правди й волі.

Ведучий:

У славнозвісному вірші “Каменярі” поет створив величний образ непохитних борців за поступ людства. Безстрашні й завзяті, вони трощать молотами зловісну кам’яну стелю, що символізує старий світ, прокладаючи шлях прогресу. Ні бурі, ні холод, ні смерть товаришів не спинять праці Каменярів. В одну громаду скуті, вони нестримно посуваються вперед, назустріч сонцю правди й волі.

Читець:

Я бачив дивний сон.

Немов передо мною

Безмірна та пуста і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кожного чоло життя і жаль порили,

І в оці кожного горить любові жар,

І руки кожного ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кожного додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

“Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сею розбить”.

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали: ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз:

І п’ять за п’ядею ми місце здобували:

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали.

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали;

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт;

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правди путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Ведуча:

Привабливі образи пролетарів створив поет у віршах “На суді”, “Товаришам”. У вірші “На суді” поет гнівно викриває експлуататорів, проголошує їм вирок. Поет обстоює мирні засоби боротьби (права, праця, наука) з ненависним суспільним ладом, але в той же час застерігає панівні класи, що коли вони примусять пригноблений народ взятися за зброю, – в цьому буде не його, а їх вина.

Читець:

Судіть мене, судді мої,

Без милості фальшивої!

Не надійтесь, що верну я

З дороги “нечестивої”,

Не надійтесь, що голову

Перед вами смирно схилю я,

Що в добрість вашу вірити

Буду одну хоч хвилю я.

Судіть мене без боязні, –

Та ж сильні ви, те знаєте!

Судіть без встиду, та ж ви встид

На прив’язі тримаєте.

Судіть, як каже право вам,

Судіть гостріше, тяжче ще, –

Та ж ви і право – то одне

В одній машинці колісце.

Одно лишень прошу я вас,

Скажіть виразно й сміло ви:

Яка вина моя і тих,

Що враз зо мною йдуть і йшли?

Скажіть виразно: “Люди ті –

Се зрадники! Вони хотять

Перетворить, перевернуть,

Звалити наш суспільний лад!”

Та й ще скажіть, за що хотять

Перетворити лад цілий?

За те, що паном в нім багач,

А гнесь слугою люд німий,

За те, що чесна праця в нім

Придавлена, понижена,

Хоч весь той ваш суспільний лад

Піддержує й живить вона;

За те, що дармоїдство тут

З робочих рук ссе кров і піт;

За те, що тут з кафедр, амвон

Ллєсь темнота, не ясний світ;

По прихоті панів, царів;

За те, що люди людям тут

Кати, боги, раби гірш псів.

А ще скажіте, як сей лад

Перевернути хочем ми?

Не зброєю, не силою

Огню, заліза і війни,

А правдою, і працею,

Й наукою.

А як війна

Кривава понадобиться –

Не наша буде в тім вина.

Та ще скажіть, що ви й самі

Не відмовляєте нам то,

Що правду ми говоримо,

Що прямо, чесно ми йдемо

За правдою. Все те скажіть,

Судді мої, по щирості,

Тоді в ім’я сього ладу

Судіть мене без милості!

Ведучий:

У віршах “Земле, моя всеплодючая мати”, “Співакові”, “Не покидай мене, пекучий болю” поет висловлює готовність чесно працювати для народу, віддати їм всі сили і навіть життя.

Пісня і праця – великі дві сили!

Їм я до скону бажаю служить, – заявляє Франко у вірші “Пісня і праця”.

Ведуча:

У циклі “Спомини” І.Франко знову засвідчив свою велику любов до знедолених і кривджених. Одна за другою проходять перед зором читача похмурі картини життя селян. Там екзекутор забирає в селянина останній одяг за несплачені податки, там панський економ б’є по обличчю жінку-селянку за панські посіви, а там доведені до відчаю злидарі пропивають своє убоге добро. Поетове серце глибоко ранять разючі соціальні контрасти галицького села: з одного боку багатий панський двір, де в розкошах і дозвіллі поміщики-дідичі, а з другого – страхітливі злидні селян, прибите, розорене село, для якого не було жодної користі від здобутків буржуазного прогресу: «Лиш се “гніздо культури” знай цвіло, пишалось і з села всі соки ссало».

Ведучий:

Реалістичні картини життя в галицькому селі змалював поет у збірках “По селах”, “До Бразилії”. З циклу “По селах” особливо велике враження справляє вірш “На Підгір”ю села невеселі”.

Читець:

На Підгір’ю села невеселі

Простяглися долом-долинами,

Мов край шляху на твердій постелі

Сплять старці, обвішані торбами.

................................................

Похилились смерекові стіни,

Там і сям стемпльовані дрючками,

Мов каліки, ждуть собі заміни,

Щоб спочить розбитими кістками.

................................................

Не видати комина на хаті;

Вранці дим всю хату заповняє,

З стріхи буха, в’ється по загаті,

Хапле очі, сльози витискає.

................................................

Ліжко ґазди – п’ять дощок незбитих.

Сніп соломи і верета зрібна;

Тепла піч є для дітей невкритих,

А для старших постіль не потрібна.

Слуги в стайні сплять, – їх коні гріють,

А дівки на лаві, на запічку;

Про вигоду й думати не сміють.

Щоб лиш крижі випрямить за нічку.

................................................

На стіні розвішані довкола

Дерев’яні давні богомази:

Страшний суд, Варвара і Микола,

Чорні вже від диму, мов від мази.

................................................

Йосифінський наказ панщизняний,

Прадідівський квит на тридцять буків,

Діда скарга за ґрунтець забраний,

Батьків акт ліцитаційний драний, –

Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.

Ведуча:

Вершиною і найкращим відгомоном революційного настрою народу є поема “Мойсей”. Поет любив читати свій твір перед широкою аудиторією. Бачити, як освітяться очі слухачів, як у них займаються іскри великої віри у майбутнє, було справжнім великим щастям для поета.

Ведучий:

В основі поеми лежить біблійна легенда про Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетської неволі і потім 40 років блукав з ним незнаними шляхами-дорогами до землі обітованної – Палестини. В поемі порушені проблеми взаємин особи і суспільства, вождя і народу. Мойсей – це справжній ватажок, який усе своє життя віддав народові, жив його інтересами, страждав його болями. І ось після 40-річної мандрівки по пустелі, коли Мойсей був близький до жаданої мети, народ, стомлений довгим блуканням, підбурюваний демагогами Датоном і Авіреном, відмовля-ється слухати свого пророка, проганяє його з табору.

Ведуча:

Мойсей вирішує сам дійти до землі обітованної. Його роздирають сумніви, серце ятрять вагання, чи вірним шляхом він вів свій народ. Старий, знесилений фізично і переболілий, душею Мойсей помирає недалеко від Палестини. Смерть пророка приводить у рух приглушені народні сили. На чолі народу стає новий ватажок “князь конюхів” Єгошуа.

Ведучий:

Поема закінчується тріумфом народної справи, за яку боровся Мойсей, але в якого не стало сили, щоб завершити її. Народ на чолі з Єгошуа не лише змітає з свого шляху лжепророків Датона й Авірона, а завершує те, чому віддав життя Мойсей і йде далі, прокладаючи шлях до соціальних змін і оновлень. Мойсей у поемі І.Франка відданий народові, міцно пов’язаний з ним, живе, бореться, страждає в ім’я кращого майбутнього для нього.

Читець:

Сорок літ проблукавши Мойсей

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

................................................

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

І зневірився люд і сказав:

“Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать і доки?”

................................................

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

................................................

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

................................................

І на поклик його у похід:

“Наші коні не куті”.

На обіцянки слави й побід:

“Там войовники люті”.

На принади нової землі:

“Нам і тут непогано”.

А за згадку про божий наказ:

“Замовчи ти, помано!”

Читець:

Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління

І до того дійшов, що уйшов

Від їх кпин і каміння.

Сорок літ я трудився, навчав.

Весь заглублений в тобі,

Щоб з рабів тих зробили народ

По твоїй уподобі.

................................................

Так, ідучи молився Мойсей

У сердечному горі, –

Та мовчала пустиня німа,

Тихо моргали зорі.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать...

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої...

А Єгошуа зично кричить:

“До походу! До зброї!”

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

“До походу! До бою!”.

Читець:

Ще момент – і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жоден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент – і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

І з номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задудять – і пустині пісок

На болото замісять,

Авірона камінням поб’ють

І Дантона повісять.

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків.

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху.

Ведуча:

Прекрасним доказом любові народу до І.Франка свідчить святкування ще за життя поета 25-річчя і 40-річчя літературної і громадської діяльності.

Ведучий:

На ювілеї вдячний І.Франко сказав: “Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. І коли що полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу, як руський народ, хоч він гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі роки, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів.

ОТЖЕ, ВАРТО ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ЦЬОГО НАРОДУ І НІЯКА ПРАЦЯ НЕ ПІДЕ НА МАРНЕ”.

Ведуча:

До моря сліз, під тиском пересудів

Пролитих, і моя вплила краплина,

До храму людських змагань, праць і трудів

Чень і моя доложиться цеглина.

А як мільйонів куплених сльозами

День світла, щастя й волі засвітає,

То чень в новім великім людськім храмі

Хтось добрим словом і мене згадає.

Ведучий:

У Львові могила І.Франка. Та не про смерть нагадує вона, а про невтомну працю і боротьбу українського Велета із невичерпною енергією, богатиря волі,мислі й духу. Велична фігура Каменяра, що лупає скалу, дихає безсмертям. Таким невтомним і мужнім залишився Іван Франко, Мойсей України, у серцях свого народу.

Хор виконує “Вічний революціонер”

муз.М.Лисенка, сл.І.Франка.

Сценарій Б.Федоришина* Передрук з журналу «Животоки»



МОЙСЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Мойсей української літератури
  2. Я є пролог, – не епiлог
  3. Трагiзм i велич життя Iвана Франка

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше