ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Е-демократія: євроінтеграція

Версія для друку

Україна – ЄС: таке непросте стратегічне партнерство

І. Підлуська

http://www.europexxi.kiev.ua/?lang=ukr&m0=analitika&addm0=1&napryamok=26&id=7

Якщо ви спитаєте когось із посадовців, чи є Україна складовою Європи, на вас зиркнуть з погано прихованим роздратуванням і порадять поглянути на географічну карту. Для стороннього спостерігача діалог України з ЄС зазвичай виглядає як пересічний заявообмін: українська сторона вже вкотре ображено висловлюється на тему "Ми теж складова Європи" зі згадками про Анну Ярославну – королеву Франції, а ЄС готує чергову заспокійливу відповідь приблизно в тому ж дусі.

Що ж таке Європейський Союз, прагнення інтегруватися до якого так настійно декларує влада?

Для початку трохи історії. Майже відразу після закінчення Другої світової війни в "некомуністичній" Європі почали стрімко розвиватися інтеграційні процеси, зумовлені насамперед прагматичними тенденціями до інтернаціоналізації економіки, політики та культури, а також прагненням до встановлення економічного і політичного балансу між країнами шляхом зміцнення співробітництва. Економічні кола держав повоєнної Європи чітко усвідомлювали необхідність об'єднання зусиль та встановлення правил гри задля розширення виробництва і збуту продукції та завоювання нових ринків. Політики ж намагалися відродити колишню впливовість Західної Європи (а отже, і свою власну).

У 1950 році міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував план, згідно з яким Франція, Федеративна Республіка Німеччина та інші країни Західної Європи погоджувалися взаємно скасувати мито на вугілля і сталь та поставити їх виробництво під контроль єдиного міжнародного органу, який би визначав обсяги виробництва і капіталовкладень та рівень цін на цю продукцію в країнах-членах об'єднання. Крім Франції та ФРН до плану Шумана тоді приєдналися Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. У 1957 році в Римі було укладено угоду про створення Європейського економічного співтовариства – так званого "спільного ринку", країни-члени якого мали проводити спільну економічну та соціальну політику, підтримувати єдині ціни на продукцію промисловості і сільського господарства, вживати заходи для поступового скасування митних бар'єрів у торгівлі між собою та запровадити однакові митні тарифи в торгівлі з країнами, що не є членами "спільного ринку". В 1973 році до ЄЕС приєдналися Ірландія, Данія і Великобританія, яка до цього протягом 15 років намагалася створити "альтернативу" ЄЕС. Відсоток "євроскептиків" у цій країні, до речі, й досі є одним з найвищих у Європі. У 1980-х роках настав час вступу до ЄЕС відносно бідніших "околиць" Європи – Греції (1981 р.), Іспанії та Португалії (обидві ці країни стали повноцінними "європейцями" в 1986 р.).

З метою загального прискорення і відносного "вирівнювання" економічного розвитку країн Європи у 1990 році створюється Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), а Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург та Нідерланди підписують у містечку Шенген угоду про вільне пересування громадян країн ЄЕС по території будь-якої з країн-членів (ця угода набула чинності лише в березні 1995 року). В грудні 1991 року в голландському місті Маастрихт було підписано угоду про валютно-економічний і політичний союз країн-членів ЄЕС, який з лютого 1992 року став називатися просто Європейський Союз. Інтеграція низки західноєвропейських держав мала на меті сприяти подоланню економічного відставання Західної Європи від США та азійсько-тихоокеанських "тигрів", не допустити надмірного посилення об'єднаної Німеччини і перетворення її на одноосібного лідера регіону, забезпечити залучення ресурсів і доступ до ринків країн колишнього радянського блоку, а понад усе – закріпити в Європі ліберальну, демократичну систему, побудовану на принципах вільної конкуренції, дотримання прав людини і верховенства права. Основою інтеграції було визначено вільний рух капіталів, товарів, робочої сили і послуг усередині Євросоюзу. 1995 року до ЄС приєдналися Швеція, Фінляндія та Норвегія, а в грудні 1997 року було прийнято рішення про розширення ЄС на схід – як відповідь на виклики нової доби глобалізації. З початку 1999 року країни ЄС поступово переходять до запровадження єдиної валюти – євро, у чому вбачався дуже важливий фактор економічної стабілізації та економічного зростання. Наступним кроком на шляху інтеграції став перехід до вироблення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки. Розширення політичного співробітництва в рамках ЄС передбачає передання державами-членами функції прийняття рішень у галузях промисловості, сільського господарства, соціальної політики, культури, охорони здоров'я та довкілля на наднаціональний рівень.

У квітні минулого року міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер заявив, що Європа повинна просуватися до повної європейської інтеграції й утворення зрештою єдиної федеративної держави, яка мала б спільну законодавчу базу, спільну виконавчу владу і спільну політику в сфері оборони та безпеки. Плани щодо майбутньої "єдиної Європи" захопили політиків і відразу поставили на порядок денний питання "А що, власне, є Європа?". З огляду на задекларовану цифру 27 (кількість країн-членів ЄС після найближчих очікуваних хвиль розширення) дедалі гучніше лунає критика щодо "приватизації Європи" Євросоюзом. Тим часом Європейський Союз готується до прийому понад 100 мільйонів нових громадян і намагається успішно інтегрувати нові держави, які сьогодні виробляють лише 5% від рівня ВВП Євросоюзу.

Україна і Євросоюз

Проблема відносин між Україною і ЄС не обмежується "географічними" та "культурологічними" дискусіями на тему, є чи не є Україна складовою Європи. Важливішим є питання про те, чи має вона в не надто далекому майбутньому реальні шанси стати поважним членом європейської спільноти і які кроки робляться для цього.

Свого часу Україна першою з держав СНД стала членом Ради Європи. Стратегічною метою була проголошена європейська інтеграція (до речі, як і євроатлантична, про яку чомусь останнім часом говорять дедалі рідше). У 1994 році було підписано угоду про партнерство і співробітництво з ЄС (УПС) – щоправда, ратифікована вона була лише 1998 року, коли решта країн Центральної і Східної Європи подолали вже значну відстань на шляху асоційованого членства. До інтеграційного "активу" можна включити ще й Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. 11 червня 1998 року, ще за часів правління уряду Валерія Пустовойтенка, було ухвалено Стратегію інтеграції України до ЄС, яка передбачала адаптацію українського законодавства до норм і стандартів ЄС та розвиток торговельно-економічних зв'язків з ЄС. Наразі ключовими темами залишаються подальша імплементація згаданої угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, фінансування закриття ЧАЕС та добудови компенсаторних потужностей Рівненської АЕС та Хмельницької АЕС, допомога Європейського Союзу в приведенні українського законодавства у відповідність із стандартами ЄС, перспективи вступу України до СОТ, визнання України державою з ринковою економікою (що дало б їй можливість уникати антидемпінгових процесів і отримувати міжнародні кредити на вигідних умовах; утім, ЄС пообіцяв, що поки що розгляне питання про надання Україні статусу країни з ринковою економікою в антидемпінгових розслідуваннях, що й було зроблено минулого року). В міру того як країни Центральної та Східної Європи наближаються до членства у Євросоюзі, на передній план виходять питання щодо запобігання виникненню і поглибленню нових ліній поділу в Європі та пошуку можливостей розвитку регіонального співробітництва попри кордони і новозапроваджувані візи. Однак візи – це вже тема для окремої розмови.

У своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 року "старий новий" Президент України Л. Кучма відразу після визначення як ключових орієнтирів української зовнішньої політики "її багатовекторності, прогнозованості і стабільності, збереження позаблокового статусу України" заявив: "Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. <…> Вступ до Євросоюзу – справа на перспективу. <…> Європейський вибір України, як і вся логіка, сутність та цілі її зовнішньої політики, диктуються конкретними геополітичними реаліями".

Наприкінці 1999 року офіційний Київ вустами тодішнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка твердив про необхідність "політичного сигналу", який мав надати нових сил прагненню українців до євроінтеграції. Йшлося про бажання українського керівництва бачити в тексті Спільної стратегії ЄС щодо України слова про право нашої держави вступити в майбутньому до ЄС. На це офіційні особи Євросоюзу дипломатично відповідали, що жодної потреби в такій конкретизації немає, оскільки "кожна держава, яка знаходиться в Європі, має право стати членом ЄС", а водночас натякали на те, що в Україні ще не завершено переходу до ринкової економіки і не до кінця вирішено питання демократизації.

В інформаційних повідомленнях про результати зустрічі українського керівництва з лідерами держав-членів ЄС незмінно говориться про підтримку прагнення України інтегруватися в ЄС. Зібравшись у грудні 1999 року на саміт у Гельсінкі, лідери Європейського Союзу прийняли Спільну стратегію ЄС щодо України, заявивши, що високо цінують проєвропейську позицію Києва і виступають за розвиток більш тісних зв'язків з нашою державою. Однак вони наголошували, що пріоритетами для України мають залишатися ядерна безпека і закриття Чорнобильської АЕС, і закликали Україну прискорити реформи в економіці й аграрному секторі, а також поліпшити політичний клімат в адміністративних органах у зв'язку з частими звинуваченнями українського керівництва в корупції. На кінець 1999 року Україна не виконувала 22 пункти угоди про партнерство і співробітництво і залишалася далекою від вступу до СОТ, а отже, і від створення зони вільної торгівлі з ЄС – наступного кроку в напрямку до інтеграції.

Наприкінці травня минулого року прем'єр-міністр Віктор Ющенко завірив, що протягом останнього півріччя уряд "фактично зняв 50 відсотків претензій, які висувалися з боку ЄС та блокували співробітництво", пославшись на відповідну заяву Жайме Гами, міністра закордонних справ Португалії, яка на той час головувала в Євросоюзі: "У ЄС задоволені останніми змінами в реформуванні української економіки", і на твердження комісара Єврокомісії із зовнішніх відносин Кріса Патена стосовно того, що "українські колеги докладають значних зусиль, щоб зняти всі питання, які ускладнюють наше співробітництво". Стверджуючи, що "позиція ЄС щодо допомоги Україні в цій галузі сьогодні досить чітка", В. Ющенко, щоправда, зазначив: "Конкретне її наповнення – це трошки інше. Воно вимагає імплементації певних положень і певних проектів юридичного характеру. Думаю, найближчим часом це станеться". При цьому він наголосив на досягненнях України, скерованих на приєднання України до СОТ. У спільній заяві за підсумками третього засідання Ради зі співробітництва між Україною і ЄС говорилося про "якісний підйом" у відносинах між сторонами.

Коментуючи підсумки офіційного візиту Прем'єр-міністра України Віктора Ющенка до Брюсселя в травні 2000 року, керівник групи радників глави уряду Валерій Литвицький повідомив, що ЄС висловив чітке прагнення визначити конкретні форми і шляхи допомоги в реалізації реформаторських зусиль керівництва України і що президент Єврокомісії Романо Проді підтвердив, що в разі виконання програм реформування та імплементації угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС реальним стане питання про асоційоване, а згодом і повноправне членство України в Євросоюзі. За рік, що минув з того часу, Україна не надто далеко просунулась у виконанні УПС, хоча можливість претендувати на асоційоване, а колись і повне членство у ЄС була проголошена в березневій постанові Єврокомісії поточного року.

Взагалі ключовими темами засідань Ради зі співробітництва між Україною і ЄС та інших зустрічей між українськими і європейськими посадовцями різних рівнів є "партнерство", "стратегічність", необхідність просувати і наближати, важливість використання великого потенціалу тощо. Однак попри неодноразову демонстрацію "готовності до реальних кроків" стосунки між Україною і ЄС розвиваються гранично повільно. Можливо тому, що справа часто обмежується "демонстрацією готовності".

Сьогодні все більш-менш зрозуміло стосовно виконання Меморандуму про взаєморозуміння між Україною і ЄС щодо закриття ЧАЕС – Україна виконала свої зобов'язання і тепер очікує на обіцяні кошти. Усе більш-менш зрозуміло і щодо укладання нових угод з двостороннього співробітництва в сфері торгівлі текстильною продукцією, врегулювання питань доступу імпорту на український фармацевтичний ринок, експорту металобрухту, дотримання авторських прав тощо. Важко заперечувати й роль України як важливого стабілізаційного чинника європейської безпеки в Балто-Чорноморському регіоні. Зрозуміле й прагнення України взяти активну участь у врегулюванні балканського питання – і не лише через прагнення здобути трохи позитивного міжнародного іміджу завдяки участі в миротворчих операціях, а й через реальну необхідність якнайшвидшого відновлення судноплавства на Дунаї. Держави ЄС не можуть не розуміти й ролі України як одного з гарантів процесу мирного врегулювання придністровського конфлікту. Україна регулярно намагається нагадати ЄС про можливості своєї газотранспортної системи. Зокрема в квітні цього року міністр закордонних справ України Анатолій Зленко закликав ЄС активніше залучати Україну до проектів розширення мережі доставки енергоносіїв до Європи як "повноправного учасника", що володіє – поки що – "унікальними транспортними мережами", не скористатися якими було б, на думку пана Зленка, великою помилкою для ЄС. Господарі конференц-залу тоді слухали ввічливо, але від конкретних пропозицій наразі утрималися. Ймовірно, чекають від України більшої послідовності в реалізації своїх інтеграційних намірів, зокрема, ретельнішого виконання УПС, а також зважають на позицію Росії, чи, точніше, "Газпрому", який минулого року скоротив транзит російського газу на Захід територією України більш ніж на 7%.

Багато питань у відносинах України з ЄС залишаються відкритими. Чому Україна з самого початку обрала більш далекий від ЄС варіант – угоду про партнерство і співробітництво, тоді як усі країни Центральної і Східної Європи пішли шляхом укладення угод про асоційоване членство в ЄС? Наскільки вплинули на інтеграційні перспективи України відмінності між двома допомоговими програмами Євросоюзу – TACIS і PHARE? Наскільки реальним є встановлення чіткого і послідовного зв'язку між виконанням вимог УПС і переходом до угоди про асоційоване членство? На ці питання поки що немає однозначної відповіді.

Під час паризького саміту "Україна–ЄС" у вересні 2000 року Євросоюз погодився, що в Україні впроваджуються реформи, і офіційно заявив, що створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС є метою не лише для Києва, а й для Брюсселя.

З того часу було зроблено немало. Після засідання уряду 4 квітня цього року міністр економіки Василь Роговий повідомив пресі, що Україна практично завершує переговорний процес стосовно узгодження своєї тарифної політики, що є необхідною вимогою при вступі в Світову організацію торгівлі. З 24 країн, які входять до робочої групи з вирішення цього питання, на початок квітня з трьома Україна вже "практично узгодила тарифи, з чотирма країнами узгодили 90% питань, з іншими – близько 70%". Однак, на думку пана Рогового, Україна може розраховувати на приєднання до СОТ до кінця цього року (а це дало б можливість "як мінімум, на 1 млрд. дол. збільшити обсяги українського експорту") лише за умови ухвалення цілої низки законодавчих актів, які нині знаходяться в парламенті. Проте неврегульованими залишилися питання експортного обмеження на живу худобу, встановлення щорічних квот на імпорт сільськогосподарської продукції та захисту прав інтелектуальної власності – ключові у справі вступу до СОТ, а до того ж без цього неможливо розпочати і переговори з ЄС про створення зони вільної торгівлі.

Однак представники Євросоюзу і далі дотримуються тієї точки зору, що угода про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом, Спільна стратегія, прийнята Радою Європи в Гельсінкі 1999 року, угода про стратегічне партнерство між ЄС та Україною надають численні можливості для співпраці й зближення, які слід максимально використати. А тому не поспішають давати жодних обіцянок. Проте події останнього півріччя, здається, переконали ЄС у доцільності не давати додаткових аргументів українським противникам курсу європейської інтеграції, у котрих і без того достатньо підстав запевняти широкий загал у тім, що "Європа нас не хоче". Візьміть хоча б одне з останніх свідчень стосовно цього. "Прогрес України повинен стати пріоритетом для всієї Європи", – ніби переконують самих себе і своїх колег президент Єврокомісії Романо Проді та Йоран Перссон, прем'єр-міністр Швеції, яка нині головує в ЄС, у статті, опублікованій 22 травня в "Інтернешнл геральд триб'юн". Звично пошкодувавши з приводу відставки Віктора Ющенка і закликавши Україну продовжувати політику реформування, керівники ЄС зауважили, що Європейський Союз "уважно стежить за подіями в Україні". Традиційна згадка про те, що "Україна є ключовим чинником у досягненні і підтримці стабільності в Європі загалом", схвальний відгук про закриття Чорнобильської АЕС, посилання на "стратегічно важливе географічне положення" України та реверанс типу "більш тісна співпраця з Європейським Союзом жодною мірою не є перешкодою для тісних плідних відносин між Україною і Росією" були підсумовані констатацією неспростовного факту: "…в інтересах Європейського Союзу гарантувати Україні сприятливий розвиток".

У чому полягатимуть такі "гарантії"? Цілком слушно зазначається, що "швидкість нарощування співпраці між Європейським Союзом і Україною визначається темпами проведення реформ у цій країні", і хоч поки що рано говорити про асоційоване членство, однак немає й підстав обмежувати подальше зближення – крок за кроком, у міру виконання Україною взятих на себе зобов'язань. Посилаючись на успішний досвід економічного зростання, зафіксований за результатами минулого року, ЄС наголошує, що "продовження економічних і соціальних реформ, посилення зусиль по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, а також створення умов для існування вільних, незалежних засобів масової інформації повинні стати головною турботою народних обранців і народу України загалом".

Що саме Україна виграє від розширення Європейського Союзу? На думку керівників Євросоюзу, країни-кандидати і майбутні кандидати з Центральної та Східної Європи, особливо ті, що мають спільні з Україною кордони, становлять "цінний ресурс для подальшої співпраці" – насамперед вони мають досвід швидкого і радикального перетворення, досягання істотних успіхів на шляху задоволення вимог до кандидатів на вступ в ЄС. Саме ці країни ЄС планує залучати до співпраці в спільних з Україною проектах та до тристоронніх проектів між країнами-членами ЄС, країнами-кандидатами та Україною. "Ініціатива Європейського Союзу дасть країнам-кандидатам важливий сигнал: їх велика зацікавленість у справах України стане для них вагомим плюсом при розв'язанні питання про прийом до Європейського Союзу", – говориться в зазначеній статті. За словами панів Проді та Перссона, "потрібна пара, щоб танцювати танго. Можна сказати, що Європейський Союз і Україна вже вийшли на паркет танцювального залу, але партнерам необхідно знати, як треба рухатися". І хоча "танцюристам" не завадило б принаймні засвоїти початковий набір євротангових па, вже сама готовність "танцювати", "навчаючись" по ходу справи, – річ приємна, хоч і не завжди ефективна.

Не можна говорити, що органи державної влади України не приділяють уваги виконанню завдань, котрі витікають з проголошення керівництвом курсу держави на європейську інтеграцію. В структурі Міністерства закордонних справ функціонує спеціальне управління європейської інтеграції, яке забезпечує координацію дипломатичної діяльності держави, спрямованої на зближення з Європою. Робота в цьому напрямку, виконувана міністерствами економіки і юстиції, також є чи не найголовнішою передумовою для досягнення відчутного прогресу в просуванні України до ЄС. Однак деякі кроки на цьому шляху викликають щонайменше здивування своєю незграбністю і непослідовністю.

Згідно з розпорядженням тепер уже колишнього уряду від 26 березня 2001 року (№ 109–р) "Про схвалення пріоритетних завдань Кабінету Міністрів України на 2001 рік" поглиблення та розширення практичного співробітництва між Україною і ЄС іде третім у списку цілей та пріоритетних завдань уряду на поточний рік (між іншим, не зовсім зрозуміло, чому "рік" у цьому випадку має починатися не раніше квітня) – після "поліпшення якості життя та посилення соціальної захищеності людини, гуманітарного розвитку" і "стимулювання економічної активності, заощаджень та інвестицій, створення умов для сталого економічного зростання у 2002–2004 роках". Згідно з установками Програми діяльності Кабінету міністрів України під назвою "Реформи заради добробуту" "поглиблення європейської інтеграції та розширення Європейського Союзу... створює додаткові передумови для активізації її участі в інтеграційних процесах, адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу". Отож на поточний рік ставиться завдання "продовжити роботу з гармонізації положень національного законодавства з метою сприяння вільному пересуванню людей, товарів послуг та капіталів між Україною та ЄС відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво", "здійснювати реалізацію організаційних заходів у кожній галузі, удосконалювати нормативно-правову базу відповідно до положень Програми інтеграції України до ЄС… та галузевих програм з метою наближення до стандартів ЄС", "поліпшувати умови роботи вітчизняних суб'єктів господарської діяльності – експортерів шляхом подальшої лібералізації зовнішньоторговельного режиму з ЄС".

Дещо в справі підготовки України до європейської інтеграції мають зробити й окремі міністерства та відомства. Зокрема Міністерство внутрішніх справ має "здійснити заходи щодо реалізації Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки" та "розробити проект Національної програми протидії розповсюдженню наркотиків та скорочення попиту на них на період до 2005 року". Міністерство юстиції мусить і надалі працювати у напрямку адаптації українського законодавства до законодавства ЄС, узгодження його зі стандартами міжнародного і європейського права.

Міністерство економіки повинно "привести законодавство з питань торгівлі у відповідність з вимогами ГАТТ/СОТ, завершити переговорний процес з країнами-членами робочої групи і підготувати до підписання проект протоколу про вступ України до СОТ" та "вжити заходів до забезпечення безквотового експорту товарів легкої промисловості до країн ЄС і перегляду Угоди між Україною та ЄС щодо експорту української металопродукції" (одночасно проінструктувавши українських виробників стосовно можливих антидемпінгових та антисубсидійних розслідувань). Передбачається також, що нарешті буде врегульовано "всі проблемні питання у сфері торгівлі та інвестицій в рамках виконання положень Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС" та розвиватиметься співробітництво з ЄБРР. Крім того, планується ввести в дію першу чергу об'єктів української частини Євразійського нафтотранспортного коридору, а також виконати програму створення та забезпечення функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів включно з будівництвом автомобільних доріг на умовах концесії.

Міністерство екології та природних ресурсів має "впровадити елементи басейнового управління водними ресурсами та екологічного регулювання, адаптовані до законодавства ЄС (на прикладі басейнів р. Дніпра та Чорного моря)" і "забезпечити проведення топографо-геодезичних робіт з делімітації та демаркації державного кордону України". Держкомстандарт повинен "забезпечити виконання Плану дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до ЄС у сфері стандартизації, сертифікації, метрології та акредитації. Розробити проекти 11 нормативно-правових актів (технічних регламентів) на основі європейських директив Нового підходу та проекти національних стандартів з 859 тем відповідно до Плану стандартизації України на 2001 рік". Антимонопольний комітет (разом із новостворюваною структурою – Національною радою з питань розвитку конкуренції) отримав завдання "забезпечити участь України у міжнародному співробітництві в сфері конкурентної політики і права з метою запобігання обмеженню конкуренції внаслідок дій, вчинених за межами території України, зокрема сприяти налагодженню співробітництва з Європейською Комісією, ратифікації Договору про проведення узгодженої антимонопольної політики країнами СНД… та набранню чинності Договором між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації у галузі розвитку конкуренції". Явний "вектор" простежується й тут…

На Міністерство закордонних справ покладається обов'язок "вжити заходів до подальшої економізації зовнішніх відносин, а також дипломатичної підтримки процесу завершення до кінця року технічних процедур для вступу України до Світової організації торгівлі, посилення міжвідомчої координації з метою реалізації стратегії України на вступ до ЄС, мінімізації можливих негативних для України наслідків процесу вступу країн Центральної Європи до ЄС", "забезпечувати політико-дипломатичну підтримку виконання заходів плану дій щодо реалізації розрахованих на середньострокову перспективу положень Програми інтеграції України до ЄС".

Далі йде незрівнянний у своїй "багатовекторності" наказ тому ж само МЗС: "…сприяти активізації торговельно-економічного співробітництва на пострадянському просторі шляхом створення зон вільної торгівлі на принципах СОТ у форматі ГУУАМ та збереження позитивної динаміки торговельно-економічних відносин з Російською Федерацією, а також іншими країнами СНД на двосторонній основі". На ГУУАМ також покладаються великі надії і в іншій ключовій галузі. Йдеться про "забезпечення" "можливостей для реалізації проектів створення транспортних коридорів, зокрема Євразійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК), INOGATE, TRACECA, створення транспортно-комунікаційної системи та розроблення програми енергетичного співробітництва між державами ГУУАМ з метою диверсифікації джерел постачання енергоресурсів".

У сфері міграційної та візової політики поряд з вимогою "забезпечувати реалізацію національних інтересів України" та "зміцнювати взаємовигідні відносини із сусідніми країнами" йдеться не лише про реалізацію курсу на інтеграцію України до ЄС, а й навіть "підвищення рівня контрольованості поїздок громадян України до країн-учасниць СНД та громадян країн-учасниць СНД до України". Можливо, навіть буде припинено практику дозволу в'їзду громадян ряду держав СНД на територію України не лише по закордонному паспорту, а й по будь-якому з відповідного переліку документів. Однак особлива зацікавленість у розвитку відносин з ГУУАМ підкреслюється й тут: передбачається "забезпечити підписання Конвенції між державами ГУУАМ про взаємне надання консульської допомоги". І звичайно ж, не забуто "формування позитивного іміджу нашої держави як транзитної і привабливої з точки зору розвитку міжнародного туризму країни". Отже, якщо до кінця року не станеться пришестя в Україну іноземних туристів, у цьому буде винен МЗС?

У галузі культури Україна прагнутиме інтегруватися шляхом вступу до Європейської асоціації підприємців і розповсюджувачів творів кіноіндустрії та участі в 49-му бієнале сучасного мистецтва у Венеції ("совковий" підхід до відбору делегатів уже викликав обурення частини української культурної спільноти, "неінтегрованої" до "культурної" номенклатури), підтримання багатостраждального телеканалу "Культура" і завершення не менш багатостраждального кінопроекту "Мазепа". Нам обіцяють також "інтеграцію української культури у вітчизняний і світовий інформаційний простір через мережу Internet".

За міжконфесійним порозумінням і релігійною толерантністю наглядатиме Державний комітет у справах релігій, якому наказано "сприяти зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань, подоланню міжправославного протистояння, об'єднанню православних в Україні та створенню єдиної помісної православної церкви; утвердженню в релігійному середовищі миру і злагоди", а водночас вимагається "удосконалити механізми протидії проникненню та поширенню в Україні деструктивних культів, які своєю діяльністю завдають шкоди державі та громадянам". При цьому про те, які саме "культи" мають вважатися "деструктивними", які саме "механізми протидії" мають застосовуватися і наскільки вони відповідають європейським нормам у галузі прав людини, залишається лише здогадуватися.

Зазначимо: процес європейської інтеграції – це щось набагато ширше і багатогранніше, ніж прагнення до набуття членства у Європейському Союзі, а отже, безглуздо стверджувати, що цей процес не відбувається лише тому, що Євросоюз з очевидних причин не бажає бачити Україну в своєму колі і тому обачно не говорить про таку перспективу в майбутньому. Проаналізуйте лишень ситуацію в нашій країні – і побачите, що вона опиняється по інший бік від лінії поділу зовсім не тому, що Європейський Союз чітко й однозначно не сформулював свого ставлення до її задекларованих проєвропейських амбіцій. Сьогодні замість гантингтонівської лінії поділу між цивілізаціями маємо поділ на країни, де відбуваються глибокі економічні та політичні реформи, і країни, де такі реформи не відбуваються; країни, де на зміну колишнім комуністично-номенклатурним елітам прийшли нові демократично налаштовані проринкові сили, і країни, де влада здебільшого залишається в руках представників колишніх еліт, хоч і дещо трансформованих етапом початкового накопичення капіталу; країни, де стрімко розвивається громадянське суспільство, і країни, де такий розвиток вельми уповіль-нений.

На початку травня на популярному серед небайдужої до політики професійної спільноти сайті www.korrespondent.net з'явились результати інтернет-опитування, у якому, як завжди, була лише частка жарту. "Що вам потрібно, щоб почуватися європейцем?" запитував www.korrespondent.net. Версію щодо "збереження членства України в Раді Європи" підтримали лише 1,66% опитаних, "вступу України до ЄС" – 17,16%, "вступу України в НАТО" – 6,27%, "прийняття демократичних законів" – 15,62%, "беззастережне дотримання існуючих законів" – 13,96%. 9,82% респондентів вважають, що європейцями їх зроблять "чистота і порядок" на їхній вулиці, а 34,08% – що "зарплата не менше 1000 у. о.". Звичайно, інтернет-опитування не є репрезентативним й охоплює в кращому разі лише частину малочисельної групи (близько 1% населення), однак його результати можна сприймати як досить промовисті.

Що ж залишається Україні? Вирішувати насамперед проблеми внутрішніх структурних і політичних перетворень, продовжувати роботу по гармонізації свого законодавства відповідно до вимог ЄС, проводити послідовну політику, дотримуватися існуючих угод, виконувати прийняті програми, нарощувати ВВП (який сьогодні становить лише 2,5% від рівня ЄС), сприймати інтеграцію як стратегічну мету. Розвивати тристоронню співпрацю у форматі "Україна – країна ЦСЄ-кандидат у ЄС – країна ЄС", пам'ятаючи про те, що зовнішньополітичні зусилля України, спрямовані на просування її інтеграційних намірів, мають бути цікаві і країнам ЄС та країнам-кандидатам.

Замість висновків

Україна і Європейський Союз не мають альтернативи розвитку ефективної співпраці. Коли із вступом до Євросоюзу Польщі та Угорщини східний кордон ЄС уже через кілька років стане одночасно західним кордоном України, питання про доцільність чи недоцільність (можливість чи неможливість) якнайширшої співпраці буде просто недоречним. Натомість немає жодної причини зволікати і не працювати над виробленням оптимальної взаємодії вже сьогодні. Насправді близько 90% структурних змін, які необхідно здійснити, перш ніж серйозно говорити про інтеграційні наміри, зовсім не пов'язані зі вступом до ЄС. Ці зміни доведеться здійснювати в будь-якому разі, якщо метою державної політики справді є вихід з економічної кризи і побудова діючої економіки. Якщо економічний вимір інтеграції відносно нескладно виразити в кількісних та якісних показниках, а за політичну інтеграцію можна видавати обмін візитами та прийняття численних документів, то з суспільством і його культурою справи складніші. Оскільки мету економічного і політичного розвитку ЄС визначено як зміцнення і розширення прав людини і громадянських свобод, жодні геополітичні міркування про Україну як "ключ", "міст" чи "буфер" безпеки і стабільності в регіоні не спрацюють, аж поки Україна не почне проводити політичні і економічні реформи, а не лише просто декларувати їх.


Е-демократія: євроінтеграція

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3
  4. Частина 4
  5. Частина 5

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше