ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Е-демократія: відкритість та безпека

Версія для друку

Право на приватність в Інтернет

 http://www.internetrights.org.ua/index.php?page=chapters&id=21

Право на приватність захищає правомірні інтереси користувачів спілкуватися он-лайн без загрози бути підслуханим з боку як “Великого Брата”, тобто контролюючих органів, які “турбуються” про благополуччя користувачів, так і “Великої Сестри”, приватного сектору економіки, компаній і установ, які зацікавлені у зборі і використанні персоніфікованих даних про споживачів електронних послуг. Нерідко, поширена чи зібрана в Інтернет інформація використовується без згоди індивідів, яких вона стосується, з порушенням національних законів, зокрема, для стеження спецслужбами за активістами правозахисних організацій, журналістами, політиками.

Концепція правового захисту приватності почала розвиватися наприкінці 19-го століття з наданого американськими юристами Самуелем Ворреном  і Луїзом Брандезом визначення права на приватність як “право бути залишеним на самоті” (“to be let alone”).

За однією з сучасних класифікацій, пропонується розмежувати сфери, в яких реалізується суспільна активність людини, що дозволяє розбити загальну проблему захисту приватності людини на сектори, які вимагають окремого законодавчого регулювання. За цим критерієм дослідники виділяють чотири види приватності:

інформаційна приватність, якою охоплюються правила стосовно збору і обробки інформації персонального характеру (персональних даних);

тілесна (фізична) приватність, яка стосується захисту фізичної недоторканності людини від примусових процедур, таких як наркологічне тестування та ін.;

комунікаційна приватність, яка охоплює безпеку і конфіденційність поштових відправлень, телефонних розмов, електронної кореспонденції та інших форм зв’язку;

територіальна приватність, яка стосується встановлення правових рамок для захисту від втручання в сімейну сферу, інше оточення, скажімо на робочому місці або в транспортному засобі.

Для користувачів Інтернет “інформаційна” і “комунікаційна” приватність повинні гарантувати інформаційну безпеку, відповідно захищаючи від неправомірного поводження з інформацією, що стосується їх особисто, а також оберігаючи таємницю електронних комунікацій.

Закріплені в різних міжнародних документах і національних законах принципи справедливого поводження з інформацією персонального характеру за змістом майже співпадають, але значною мірою відрізняються за механізмом їх забезпечення. Інформація, що стосується індивідів (т.зв. “суб’єктів даних”), повинна:

одержуватися (збиратися) за згодою суб’єктів даних чи на інших справедливих і законних підставах;

використовуватися лише для попередньо визначених цілей;

бути адекватною, відповідною і не надмірною за обсягом по відношенню до цілей її обробки (під обробкою розуміються такі операції як збирання, зберігання, використання, поширення, т. ін.);

бути достовірною і поновленою;

доступною для суб’єктів даних для ознайомлення, виправлення чи заперечення обробці;

триматися захищеною від несанкціонованого доступу чи пошкодження;

не зберігатися триваліше, ніж це потрібно для досягнення цілей збирання.

Законодавче врегулювання питань збирання, використання, зберігання, поширення інформації персонального характеру покликано надати особі можливість контролю за цими операціями з її персональними даними. Втрачаючи контроль за інформацією персонального характеру, людина стає вразливою для низки ризиків неправомірного втручання у приватне життя, сферу свого оточення. Негативний соціальний вплив такого явища, був використаний у якості вагомого аргументу під час обґрунтування Федеральним Конституційним Судом Німеччини рішення про визнання неконституційним федерального закону про перепис населення у 1983 році:

“Якщо особа не в змозі бути достатньо впевнена про те, яка інформації, що стосується неї у певних аспектах її соціального оточення, є відомою, і якщо особа не в змозі уявити про інформацію, яку мають потенційні співбесідники, її свобода планувати і обирати свої власні вчинки значною мірою обмежуватиметься…”

Отже можливість контролювати циркуляцію інформації персонального характеру є важливою для збереження людиною своє індивідуальності. Право на приватність є тією правовою цінністю, яка надає особі можливість захистити свою індивідуальність.

Право на приватність (right to privacy) є фундаментальним правом людини, яке одержало міжнародне визнання після його проголошення у Статті 12 Загальної Декларації прав людини:

“Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”.

Численні універсальні міжнародні документи визнають право на приватність як фундаментальне і невід’ємне право людини. Зокрема, стаття 17 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права проголосила:

Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його життя або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.

Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.

Слід звернути увагу на той факт, що у перекладі більшості міжнародних документів українською мовою термін “privacy” (приватність) невиправдано ототожнюється з поняттям “особисте життя”. При цьому, втрачається ідейне навантаження всієї концепції поваги до приватного життя, оскільки захисту потребує не “особисте життя”, а саме “приватність” як гарантована цим правом захищеність від посягання на недоторканність приватного життя людини, у тому числі від незаконного збирання інформації персонального характеру, стеження за активністю індивідів в мережі чи перехоплення он-лайнових комунікацій.

Комісар ООН з прав людини у 1988 році, даючи коментар вказаній статті 17 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, зазначив, що захист фундаментального права на приватність поширюється на усі види комунікацій:

“Додержання Статті 17 вимагає, щоб цілісність і конфіденційність кореспонденції гарантувалась “де-юре” і “де-факто”. Кореспонденція повинна доставлятися адресатові без перехоплень і без відкриття чи зчитування в інший спосіб. Стеження, будь-то електронне чи інше, перехоплення телефонних, телеграфних чи інших форм комунікацій, підслуховування і запис переговорів повинні заборонятися”.

Право на повагу до приватного життя визнається як фундаментальне право людини Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод:

“Стаття 8

1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції.

2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.”

Конвенція не дала чіткого визначення поняттю “право на повагу…”. Але це не завадило Комісії та Суду, - контрольним органам Конвенції, - під час розгляду справ про порушення проголошеного права конкретизувати зміст цієї правової норми, надавши при цьому доволі широке тлумачення цьому поняттю. В одному з своїх рішень з цього питання Комісія відзначила:

“Для багатьох англосаксонських та французьких авторів, право на повагу до приватного життя це лише право на приватність, право жити так як людина бажає, бути захищеним від розголосу … На думку Комісії, право на повагу не обмежується цим. Воно містить також, до визначеного рівня, право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, особливо у емоційній сфері, для розвитку та реалізації людиною своєї особистості”.

Як видно з цього роз’яснення, право на повагу до приватного життя має безперечну цінність для користувачів Інтернет, оскільки захищає їх фундаментальні права в цьому віртуальному середовищі, надаючи можливості встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, розвивати і реалізовувати свою особистість.

Ці можливості Інтернет ставляться під загрозу у зв’язку із спробами спецслужб різних країн впроваджувати системи стеження за комунікаціями в Інтернет. Нерідко самі спецслужби прагнуть уникати розголосу цих заходів, що позбавляє громадськість можливості контролю за додержанням прав і свобод людини під час здійснення оперативно-розшукових заходів із застосуванням електронних комунікацій.

Між тим, застосування таких заходів в глобальній мережі підлягає щонайменше такому ж самому контролю і законодавчому обмеженню як прослуховування телефонних розмов. Ризик порушення прав людини, і зокрема, права на приватність інформації персонального характеру під час здійснення негласних оперативно-розшукових заходів існує навіть за наявності чітких правових гарантій захисту прав людини, - через недодержання процесуальних норм внаслідок службової недбалості або ж навмисного перевищення повноважень посадовими особами. У випадку ж відсутності детального регулювання питань збирання, використання і знищення інформації персонального характеру, а також відсутності законних гарантій відновлення обмежених під час правоохоронної діяльності прав громадян - такий ризик підвищується значною мірою.

Питання “якості закону”, який покликаний регулювати відносини з обробки персональних даних у правоохоронній діяльності неодноразово розглядалося під час вирішення Європейським Судом з прав людини справ про порушення права на повагу до приватного життя під час здійснення правоохоронними органами оперативно-розшукових заходів, зокрема, прослуховування телефонних розмов.  У справі “Малоун проти Сполученого Королівства” Суд, знайшовши втручання у права заявника, гарантовані статтею 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, дав оцінку, чи було таке втручання у відповідності до вимог, що їх містить частина друга статті 8. Суд постановив наступне:

“Суд знову наголошує, що фраза “у відповідності до закону” відсилає не лише до національного законодавства, але також стосується якості закону, яке вимагає його відповідності принципу верховенства права, яке чітко сформульовано у преамбулі до Конвенції... Застосована тут фраза – і це випливає з об’єкту і цілі статті 8 – означає, що повинні бути заходи правового захисту у національному законодавстві проти свавільного втручання публічної влади у вказані в частині першій права людини... Особливо, коли повноваження виконавців здійснюються секретно, ризик свавілля не потребує доказування... [Тому] закон повинен бути достатньо конкретним у поняттях, щоб надати громадянам адекватну картину щодо обставин в яких і умов за яких, публічна влада уповноважена звернутися до цих секретних и потенційно небезпечних втручань у право на повагу до приватного життя і кореспонденції.”

Конкретність закону, серед іншого, означає і передбачуваність щодо його наслідків. Цю вимогу Суд розтлумачив в одному з недавніх рішень, яке має безпосереднє відношення до предмету нашої уваги.

Розглядаючи справу “Аманн проти Швейцарії”, Європейський Суд з прав людини встановив, що 12 жовтня 1981 року до заявника, який займався продажем косметичних засобів, зателефонувала жінка з колишнього посольства СРСР у Берні для замовлення одного з таких засобів. Телефонна розмова була підслухана Федеральною прокуратурою, яка за наслідками розслідування проведеного поліцією, завела на заявника секретну картку, що містила інформацію з результатами перевірки у вигляді шифру.

У 1990 році заявнику стало відомо про існування картки. На запит йому була надіслана копія картки, однак певна інформація в ній була викреслена. Заявник звертався до національних органів з метою дізнатися про зміст невідомих для нього даних, однак повною мірою його вимоги задоволені не були, через що він звернувся до Європейського Суду із заявою про порушення права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У цій справі Суд сформулював, якими мають бути правові гарантії під час застосування прослуховування телефонної розмови:

 “56. Відповідно до виробленої Судом практики, правило є передбачуваним, якщо воно сформульовано достатньо конкретно для надання будь-якому індивіду за необхідністю відповідної поради для регулювання його поведінки...

Оскільки застосування на практиці заходів негласного стеження за кореспонденцією не є відкритим для ознайомлення зацікавленою особою або громадського загалу, надана законодавством виконавцям свобода дій у необмеженому об’ємі може суперечити принципу верховенства права.  Отже, закон повинен визначати межі розсуду компетентних органів і способи їх застосування з достатньою ясністю, з урахуванням легітимної мети їх застосування у конкретному випадку, для надання індивідам адекватного захисту проти свавільного втручання...

61. ... Закон не регулює детально випадки щодо осіб, які підпадають під моніторинг випадково як необхідні учасники в телефонній розмові, яка записується органами влади згідно з цими положеннями. Зокрема, Закон не конкретизує запобігливі засоби, які повинні бути вжиті щодо цих осіб. ”

 Для того, щоб підслуховування телефонних розмов не вважалось порушенням статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, відповідні національні закони повинні містити наступні положення:

перелік злочинів, вчинення яких дозволяє застосовувати прослуховування;

обмежувати прослуховування випадками, коли фактичні підстави для підозри особи у вчиненні тяжкого злочину вже встановлені іншими засобами;

санкціонувати прослуховування на підставі вмотивованого письмового клопотання відповідної високої уповноваженої особи;

дозволяти прослуховування тільки після одержання санкції органу чи посадової особи незалежної від виконавчої влади, бажано, судді;

обмежувати тривалість прослуховування, тобто час дії санкції на прослуховування;

регламентувати порядок ведення записів і документування перехопленої інформації;

передбачати запобігливі засоби для унеможливлення передачі одержаних під час прослуховування даних між різними державними органами;

передбачати обставини, за яких записи можуть або мають бути знищені;

визначати правила щодо поводження з копіями чи переписаними матеріалами після виправдання обвинуваченої особи.

Перехоплення між-персональних комунікацій в Інтернет дозволяє не тільки дізнатися про зміст он-лайнового спілкування підозрюваних осіб, а надає набагато більше інформації про особу, яка в більшій частині не відноситься безпосередньо до цілі перехоплення, але є надзвичайно вразливою як для об’єкта стеження, так і його респондентів. Серед такої вразливої інформації може бути інформація про стан здоров’я, фінансові дані, відомості про сексуальне життя та багато іншого, що може бути використано без згоди і не в інтересах користувачів Інтернет. Стеження в Інтернет фактично поєднує усі можливі традиційні засоби негласного збирання різнопланової інформації про людину, але у набагато вразливіший спосіб. Це вимагає запровадження чітких і детальних правил для здійснення оперативно-розшукових заходів в комп’ютерних мережах і лише у виняткових випадках, за умови ефективного контролю за діяльністю спецслужб.

Правоохоронні органи в деяких країнах намагаються нав’язати телекомунікаційним компаніям співробітництво, за умовами якого на останніх покладають зобов’язання надавати їх службовцям фізичний доступ до комунікаційного обладнання, а також здійснювати інсталяцію обладнання для автоматичного перехоплення повідомлень за рахунок операторів. Такі переговори часто відбуваються без ознайомлення громадськості, а самі умови співробітництва засекречуються.

В Росії Федеральна служба безпеки почала планувати і пропонувати провайдерам впровадження системи оперативно-розшукових заходів в мережі (СОРМ) з 1995 року. Ці пропозиції зустріли протести лише лічених провайдерів, які ризикуючи втратою ліцензії відстоювали не тільки свої майнові інтереси, але й права і свободи громадян. Запропонований службовими документами ФСБ Росії порядок доступу до телекомунікаційного обладнання для зняття інформації не передбачає пред’явлення провайдерам документів, які санкціонували б такі оперативні заходи, виключає їх участь в процесі доступу до обладнання, а також покладає на них зобов’язання за власний рахунок придбати і встановити обладнання для стеження. Серед операторів, які відмовилися від співробітництва з спецслужбами на умовах, які порушували б конституційні права громадян, російська компанія "Байярд Славія Комунікейшнс" і її генеральний директор Н.В. Мурзаханов. Історія боротьби цієї компанії проти порушень Конституції Російської Федерації діями Федеральної служби безпеки під час впровадження СОРМ наглядно демонструє необхідність спільних і узгоджених дій як з боку телекомунікаційного сектору, так і громадських організацій для відстоювання прав і свобод користувачів Інтернет.

У країнах, де існує монополія чи суттєвий вплив держави на телекомунікаційний ринок через ліцензування діяльності на ньому, відсутня координованість дій учасників цього ринку, - порушення конституційних прав громадян не зустрічає протестів з боку операторів, яким спецслужби нав’язують  співробітництво для суцільного стеження за користувачами Інтернет.

В країнах, які мають дерегульований ринок відкритий для нових учасників на ліберальних умовах, у секретних служб виникають певні труднощі, мінімальним позитивним проявом яких є ознайомлення громадськості з планами спецслужб, а за умови поєднання зусиль громадського сектору і представників телекомунікаційного ринку – ефективно протидіяти порушенням прав людини.

У Сполучених Штатах, завдяки таким узгодженим діям у 1994 році, вдалося пролобіювати у Конгресі виключення Інтернет з під дії Закону про комунікаційну допомогу правоохоронним органам (Communications Assistance for Law Enforcement Act), яким встановлювалися технічні вимоги до операторів телекомунікацій і виробників обладнання щодо впровадження систем для негласного зняття інформації з каналів зв’язку.

Солідарність користувачів Інтернет також є тим чинником, що здатний значною мірою впливати на тільки на політику держави у галузі регулювання Інтернет, але й комерційну практику приватного сектору в цьому секторі. Є непоодинокі випадки, коли завдяки наполегливості користувачів у відстоюванні своїх інтересів, вдалося запобігти або припинити порушення приватності персональних даних користувачів Інтернет з боку приватного сектору, задіяного в електронній комерції. Так, у 1996 році, компанія “Yahoo” зазнала публічний протест через застосування систему пошуку людей. Можливості системи дозволяли відсортирувати 175 мільйонів людей, відібравши їх із списків прямої розсилки реклами. Після отримання претензій, компанія “Yahoo” вирішила знищити 85 мільйонів даних з адресами користувачів, що не було включено до цих списків. У 1997 році, компанія “America Online, Inc” (АOL.com) оприлюднила плани стосовно розкриття даних про телефоні номери клієнтів своїм партнерам по телемаркетингу. Передплатники послуг компанії “America Online, Inc” виступили проти цього і зазначили, що це суттєво порушувало б умови угоди про надання послуги. У відповідь, компанія відмовилася від своїх планів.

Нові технології значно спрощують суцільне стеження за людиною, тобто негласне збирання інформації персонального характеру не тільки з боку спецслужб, але й приватних компаній. Як із занепокоєнням зазначає американський професор права Майкл Фрумкін:

“Якщо існуючі тенденції залишаться незмінними, колись, не так далеко у майбутньому, на землі не буде місця, де звичайна людина буде мати можливість уникнути стеження.”

Ризики приватності людини в мережі посилюються тим, що Інтернет дає можливість порушення її прав не тільки операторам, які безпосередньо збирають дані про користувача. Програмне забезпечення на сучасному етапі розвитку дозволяє здійснювати цілеспрямований пошук, співставлення і систематизацію всієї доступної в мережі інформації про визначеного користувача. Це включає в себе адресу і телефоні номери, місце народження, навчання, роботи, професію, смаки і звички, висловлювання. Більше того, в США існують організації, які пропонують так звані “пошукові послуги” (“look-up services”) на комерційних засадах.

Існуючі технології дозволяють перехоплювати кожний телефонну розмову, факсові чи електронні повідомлення, ідентифікувати голос, здійснювати аналіз змісту. За даними доповіді, що була підготовлена для Європейського Парламенту, Сполучені Штати разом з Великою Британією і Австралією впровадили масивну систему розвідувального стеження за назвою “Ешелон”, що здатна перехоплювати усі види електронних комунікацій. У доповіді зазначається, що ця система стеження використовувалась для економічного шпіонажу, а також для стеження за правозахисними групами, такими як “Міжнародна Амністія”.

Анонімність користування Інтернет визнається як один із суттєвих принципів, що дозволяє гарантувати певний рівень приватності під час користування Інтернет. З іншого боку, справедливо відзначається, що принцип анонімності, завдяки якому можна уникнути ідентифікації, певним чином ускладнює роботу правоохоронних органів, зокрема щодо встановлення осіб які вчиняють комп’ютерні злочини, застосовуючи Інтернет.

Закріплені в існуючих міжнародно-правових актах основні засади захисту права на приватність потребують адаптації для застосування в Інтернет. З цією метою, пропонується розширити коло фундаментальних прав людини пристосувавши їх для захисту інтересів користувачів глобальної мережі . Серед “нових” прав є такі: право не бути внесеним до списків; право на ефективне шифрування персональної інформації; право на справедливе поводження з людиною у сфері використання системи шифрування “відкритим ключем”; право на розкриття людині даних, що можуть бути використані для створення його споживчого профілю тощо.

Інформаційні технології, які значною мірою підвергли ризику приватність індивідів в Інтернет, надають також можливість її захисту, серед іншого через застосування криптографічних засобів - засобів для шифрування комунікацій.


Дозволене і заборонене: проблема межі

Л. Шпанер

http://www.mediakrytyka.info/?view=114

...У звичайних людей, які подивилися ці кадри, можливе підвищення неконтрольованої агресивності, активного магічного і містичного мислення

Людьми, які стверджують, що не піддаються навіюванню, все одно маніпулюють, якщо тільки вони повністю не ігнорують засоби масової інформації та суспільні інститути, що практично є неможливим. Відомо, що навіть в інформаційних передачах існує схований коментар, приховане навіювання (інколи його роль виконує сам підбір інформації). Отримання інформації стало сьогодні необхідною людською потребою. “Поглинаючи” інформацію, яку пропонують ЗМІ, ми проковтуємо неминучу “дозу” маніпуляції. Адольф Гітлер писав, що “силою, яка привела в рух великі історичні потоки в політичній або релігійній сфері, була з давніх часів тільки чарівна могутність вимовленого слова”.

Маніпулятивний потенціал слів базується на тому, що мова має не тільки комунікативне, але й сугестивне значення. Це успішно використали політичні маніпулятори під час виборчої кампанії президента 2004 року, яка була насичена багатьма видами спеціальних технологій. Застосовували не тільки дискредитацію і антирекламу, компромат, чутки, адмінресурс та грубі фальсифікації результатів виборів, але й маніпулятивні технології у вигляді психологічних технологій та інформаційних атак.

Інформаційну війну, у зв’язку із прихованістю характеру використання її основних елементів, легко замаскувати або надати їй вигляду боротьби ідей, висловлювань, особистих поглядів, конструктивної критики. До того ж засоби інформаційної війни застосовують в межах існуючих законів і конституційного права людини на інформацію, тобто їх використання є легальним і воно не кваліфікується як злочинна дія. Для інформаційної атаки найчастіше використовують ЗМІ. Адже інформацію в ЗМІ можна подавати на будь-який смак. Її можна сфабрикувати, викривити шляхом односторонньої подачі, відредагувати, “вижати”, вирвати з контексту і т. д. Розповсюдженим є прийом “інформаційного перевантаження”, коли в потоці другорядних повідомлень губляться дійсно важливі. Часто використовували такі “бутерброди” на каналі ТРК “Україна”, коли виграшне для опонента повідомлення поміщали в контекст, який змінює його зміст на протилежний. Для цього достатньо з багатьох фактів вибрати потрібні, а решта подати тенденційно, односторонньо, замовчати про їхню істинну природу. Брехня, яка компрометує опонента, зовсім не обов’язково повинна виглядати достовірною – найважливіше, щоби вона доторкнулася до чутливих струн людської душі. Нерідко буває так, що суб’єкту компромату ніхто по справжньому не вірить, але рейтинг об’єкта компромату падає. Навряд чи жителі східної України “до кінця” повірили чуткам про те, що Віктор Ющенко обіцяв поставити Донбас на коліна чи про те, що Юлія Тимошенко огородить Донбас колючим дротом, але тим не менше ці чутки стали потужною зброєю для маніпуляцій.

У кампанії 2004 року була застосована дискредитація конкурента від його ж імені. Для цього випустили плакати, листівки, газети зі змістом, який викликав роздратування виборця, причому останній був впевнений, що ці агітаційні матеріали випущені самим кандидатом-конкурентом.

Часто на виборах опонент сам підставлявся, даючи додаткові ресурси для створення антиреклами. Називаючи електорат Ющенка пацюками, тими, хто продасть Україну за три копійки, самого Ющенка – котом Леопольдом, Віктор Янукович зробив собі антирекламу. “5 канал” скористався цим і багато раз повторював відповідні сюжети без коментарів.

Готуючи репортаж про опонента, можна зробити сюжет з поганою якістю, різкістю, неякісним звуком та невдалим ракурсом. Канал ТРК “Україна” показав діаграму, яка демонструвала кількість виборців за даними ЦВК, що віддали голоси за того чи іншого кандидата. З обох сторін діаграми були фотографії Ющенка та Януковича. На фото Янукович усміхався, мав доброзичливий погляд, а Ющенко виглядав похмурим і злим.

“5 канал” свідомо чи несвідомо використав у своїй роботі один із методів психологічного впливу – “забовтування”. Цей прийом застосовують, коли необхідно знизити актуальність або викликати негативну реакцію до будь-якого явища. Застосовуючи його, можна успішно боротися з опонентом, без зупину вихваляючи його, постійно тримаючи “на слуху” його ім’я, перебільшуючи його здібності. Дуже швидко це може набриднути і вже одне ім’я може викликати роздратування. Про це часто говорили жителі східних областей України, які дивилися “5 канал”.

У виборчій кампанії 2004 року обидва кандидати у президенти України використали так званий “ефект ореола”, який полягає в тому, що, поставивши себе поряд із знаменитою або високопоставленою людиною, претендент дещо піднімає свій статус в очах оточуючих, тому політики люблять знаходитися в компанії популярних артистів або спортсменів. У цьому випадку частинка любові і обожнювання, які народ дарує своїм кумирам, автоматично проектується на політика.

Основним аргументом передвиборної кампанії Віктора Януковича були вагомі здобутки в економічній політиці. Було застосовано тезу, що якщо Янукович добився таких успіхів в економіці, то він зможе досягти аналогічних висот і в інших галузях. Але багаточисленні факти свідчать, що це лише розповсюджена помилка. Є багато прикладів, коли люди, які дуже добре роблять одну справу, у всьому решта є абсолютно безпорадними.

Обидва кандидати у президенти використали особливу маніпулятивну роль мови – достатньо згадати такі лексичні пари, як “наведення конституційного порядку” і “воєнна агресія”, “захист прав людини”, “загальнолюдські цінності” та “принципи західної демократії”, “розвал вітчизняної економіки” і т.д. Кожне з цих словосполучень може в певному контексті бути синонімічним. Як результат, людина не судить про події, а про їх назви, іншими словами, інтерпретація починається уже в номінативних, формально нейтральних висловлюваннях.

Для досягнення потрібного результату під час виборчої кампанії слугувалися новими вигаданими словами, а старі використовували у незвичному значенні. Наші звичні слова наділені певним смислом, але новостворені слова, окрім того, мають емоційну складову і можуть мати руйнуючу дію. Часто новостворені слова використовують для технології “наклеювання ярликів”, яка базується на експлуатації стереотипів, які живуть в масовій свідомості (“нацики”, “нашисти”).

Однією з головних мішеней маніпуляторів є сфера людських емоцій. Розум відштовхує глядача, логіка докучає йому, а емоції збуджують, вони ближче до поверхні, м’яко куються. Управління свідомістю людини базується на тих емоційних передумовах, які в цій свідомості уже є – страх, любов, бажання чогось. Не потрібно ні в чому переконувати, достатньо задіяти уже готовий емоційний потенціал, взяти в руки управління “емоційним вибухом”. Для того, щоб “зіграти” на емоціях, не потрібні стрункі логічні викладки. Інколи буває достатньо впевненого тону, чесного обличчя маніпулятора, щоб повірити в “очевидність” і “безальтернативність” його висловів.

Здебільшого технологія, побудована на страху, виглядає так: “Ілюзорно або реально існуюча небезпека якогось явища багаторазово підсилюється і доводиться до абсурду. ЗМІ влаштовують істерію з приводу чергової “глобальної загрози”, викликаючи у людей масовий страх задля створення живильного ґрунту для маніпуляції масовою свідомістю, – передовсім, в політичних цілях. Для цього застосували, хоч не дуже професійно, методи нейролінгвістичного програмування (набір поведінкових інструментів, які здатні “відчинити” деякі приховані механізми, що лежать в основі переконання або системи переконання). Образ будь-якої людини можна зв’язати з певною емоцією. Це роблять для того, щоб під час згадування про цю людину виникло потрібне маніпулятору переживання.

“Оранжевий колір згубний для здоров’я!”. З цих слів починався ролик, який транслювався на Луганському телебаченні. Упродовж хвилини в кадрі з’являлися непов’язані, на перший погляд, між собою образи: б’ються зебри, мавпи, біжать в зворотній бік антилопи, завиває вовк, в’яне бутон троянди, б’ють в барабани, марширують фашисти, з трибуни виступає народний депутат Луценко, крупний планом показано монстрів, вампірів, на Майдані люди з помаранчевими стрічками, біжать хмари… І все це на фоні музики з кліпу Руслани. “Нас не можна давити!” – це останні слова, які випливають на чорному фоні екрану. Створювачі цього “шедевру” переслідували глибоку ціль – зазомбувати людей і зробити з них натовп, який готовий на будь-які дії, і навіть, криваві, у випадку такої необхідності.

Як наслідок, у звичайних людей, які подивилися ці кадри можливе підвищення неконтрольованої агресивності, активного магічного і містичного мислення, зниження рівня логічності і здатності побудови причинно-наслідкових зв’язків. Головна ціль була досягнута – людиною, яка має такі розлади, можна управляти ззовні.

За схожим сценарієм був створений кліп на пісню “Громадянська війна”. У ролику показані різноманітні сюжети про природу України, її працелюбний народ – усе це подається у яскравих кольорах, а вперемішку (під час приспіву “Лишь бы не было гражданской войны”) показано свастику, марш натовпу, Ющенка, який є учасником бійки. Всі сюжети, які викликають негативні емоції, зображено у оранжевому кольорі. У людини виникає чіткий асоціативний зв’язок – якщо переможе Ющенко, то буде громадянська війна.

Уривок із новорічного привітання Віктора Януковича ми подамо без коментарів, мовою оригіналу: “Наша страна на пороге серйознейшего поражения. Впервые за тринадцать лет ее незавивисимость поставлена под сомнение… Как говорит известный автор, имеем, что имеем – старый режим с новым лицом, намесника иностранных государств в нашей стране”.

Протягом усієї передвиборної кампанії президента України постійно було видно слід російських політтехнологів. Навряд чи українцю спало на думку запропонувати розділити Україну на схід і захід. Чому під час виборчої кампанії на Юлію Тимошенко, найближчу соратницю Ющенка, оголосили розшук? Бо образ Юлії Тимошенко тісно пов’язаний з образом Ющенка і т. д.

Такі технології є дуже небезпечними для України. Росія має усі технічні, мовні і ментальні можливості для інформаційного впливу на населення України. І не випадково, що законодавче закріплення української мови як державної в Україні багато хто в Російській Федерації розглядає як загрозу російським інтересам. Адже розповсюдження української мови звужує поле російського інформаційного впливу. Це є однією з причин, чому Росія так настирливо добивається введення в Україні російської мови як державної.

Найбільша помилка російських політтехнологів полягає у тому, що вони не побачили різниці між ментальністю росіян та українців. Українець у порівнянні з росіянином є повільнішим і глибшим. У поведінці росіян елемент спонтанності дуже високий, а в українців – ні. І ті психологічні технології, які діють на росіянина у потрібному руслі, на українця – у протилежному. В Росії рейтинг політика можна підняти за півроку і так само швидко опустити. Рейтинг Януковича швидко піднявся серед росіян та російськомовного населення України. На противагу йому, рейтинг Ющенка формувався упродовж 10 років в основному серед українців і змінити його практично було неможливо. Усі проведені “маніпуляції свідомістю” тільки зміцнили переконання виборців Ющенка і сприяли створенню революційної ситуації. Однак одним із найважливіших завдань сьогодення є необхідність зробити все можливе для того, щоб росіяни та російськомовні жителі України усвідомили себе громадянами України, а не тимчасовими жителями на орендованій території.

Отже, засоби масової інформації та деякі інші суспільні інститути можуть з будь-якої події зробити шоу, яке здатне призвести до значних політичних подій. Однак завжди треба пам’ятати, що практично вся інформація, яку ми отримуємо, є опосередкованою, – такою, що пройшла через призму чийогось сприйняття.



Е-демократія: відкритість та безпека

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3
  4. Частина 4

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше