ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Версія для друку

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека  ім. К.А.Тімірязєва

 

Е-демократія: вибори та ЗМІ

Щотижневий дайджест Інтернет-видань

 

Випуск другий

 2 грудня 2005 р.

Дайджест Інтернет-видань

Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-16-85
E-Mail: inform@library.vn.ua

http://old.library.vn.ua

Відповідальний за випуск – Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання – Веселова Тетяна Олександрівна



ЗМІСТ

1. Інформація та знання

2. Інтернет-медіа як новий вид ЗМІ

3. Роль інформаційних систем у забезпеченні прозорих,вільних і чесних виборів

4. Формула помаранчевої перемоги: нотатки несторонніх спостерігачів

5. Досвід е-врядування Естонія: ТОМ, Tana Otsustan Mina = Сьогодні вирішую я

6.  Вебліографія


Інформація та знання

Світова доповідь з питань державного сектору 2003: Е-уряд на перехресті

http://www.e-uriadnik.org.ua/modules.php?name=Pages&pa=showpage&cid=2&pid=12&countryid=0&areaid=0&cityid=0

В пошуках суспільних цінностей уряди використовують державні ресурси - речі, які вони контролюють та можуть використовувати для досягнення суспільних цілей. Двома такими ресурсами є інформація та знання. Можна посперечатися з приводу того, що ми живемо в час надлишку інформації та дефіциту знань. Якщо це так, то з'являються два різних положення:

Уряди повинні вчитися, як управляти інформацією.

Уряди повинні вчитися, як створювати знання.

Управління інформацією.

ІКТ вже приносить та все більше приноситиме масивне збільшення доступності інформації. Якщо суспільства будуть мати успіх у будуванні мережного врядування, то навіть більше за масштабом постачання інформації буде походити з державних організацій. Державний сектор є головним виробником, володарем та постачальником інформації.

З одного боку, якісніша інформація у більшій кількості може створювати суспільні цінності. Вона може збагачувати життя людей та робити внесок у краще врядування (наприклад, більш інформовані громадські дебати, та зміцнена прозорість уряду та бізнесу). З іншого боку, надто багато інформації може призвести до її надлишку, що стане причиною інформаційної втоми та недовіри, та цей надлишок інформації призведе до її непотрібності.

Основним викликом врядуванню є забезпечення того, що помітне збільшення доступності інформації скоріше зміцнить, ніж послабить, можливості для створення суспільних цінностей. Тому урядам потрібно почати думати більш стратегічно про те, як ІКТ впливає на створення та використання інформації в державному секторі та суспільстві взагалі.

Оскільки ІКТ може стати гарним інструментом для даного процесу, то це буде становити ще один критичний засіб забезпечення е-врядування.

Багато сьогоднішніх засобів е-врядування сконцентровані на те, щоб зробити державну інформацію доступною в будь-якому місті, в будь-який час та для будь-кого. Проте, ідея, що людям буде потрібно розмаїття інформації в майбутньому є незавершеною думкою. Те, що буде їм потрібно, так це розмаїття надійної, точної та авторизованої інформації, яка має значення для їх потреб. Вони також повинні будуть довіряти тому джерелу, яке надає цю інформацію. Скоріше найчастіше вони будуть неспроможні особисто перевіряти її якість.

Люди змушені звертатися до різних джерел для задоволення власних потреб в інформації. Різні організації, університети та сховища знань, а також приватний сектор - всі матимуть таку ж роль, що й уряд. В деяких випадках приватний сектор та інші організації будуть відповідати цим стандартам.

Процеси рівного огляду та бажання зберегти репутацію якісної інформації, яка дорого достається, стане гарантією того, що деякі організації присвячують себе тому, щоб стати постачальниками інформації, яким довіряють. Проте, навряд чи всі інформаційні потреби людей будуть повністю задоволені таким чином. Просто існує надто багато галузей, де якісна інформація буде потрібною, але де не вникнуть надійні постачальники. В таких випадках, люди найвірогідніше будуть вимагати того, щоб уряд створив це в якості суспільної цінності.

Значимість державної інформації для людських потреб може бути забезпечена шляхом вдосконалення системи для формулювання та вираження людських пріоритетів. І доки правила "громадянського" суспільства та публічного простору, як це описано вище, повинні гарантувати безпеку на домені державної інформації, що є не лише значимим, а й вірним, практичні засоби вимірювання, які підтримуються відповідною політикою та нормами, можуть допомогти у зміцненні цього:

• Уряд може сертифікувати інформацію, яку він надає, згідно добре визнаним методологічним стандартам. Це на правильному місті для отримання користі з методологічних принципів та для гарантія того, що інформація, яку вони представляють, їм відповідає.

• Оголошення державної інформації повинно бути деполітизованим шляхом усунення будь-якої можливості приватного контролю за тим, як, де та коли вона оголошується. Законодавча база принципів та критерії звітування державної інформації захищатимуть її оголошення від приватних інтересів.

• Уряд повинен організувати себе для оголошення інформації, яке в його структурі не наслідує сьогоднішню організацію державного врядування сектором (наприклад, здоров'я, освіта, оборона, економіка, довкілля, імміграція і т.д.), але результатами або погодженими цілями розвитку, які слугують прийнятій меті розвитку (наприклад, людського розвитку). В багатьох випадках це змістить оголошення інформації з оманливої при її неповноті до одразу вживаної та корисної при її цілісності.

Іншими словами, в процесі створення та розподілу інформації уряд повинен думати та діяти як мережа.

Створення знань

Теза про відносний дефіцит знань може легше породити дискусію, ніж теза про відносний надлишок інформації. Людей оточує пересичення інформацією. Проте, вони не можуть легко розпізнати відносний дефіцит знань в рішеннях, які вони приймають в приватному житті, які приймають бізнес організації в пошуках приватних цінностей та які приймає уряд в пошуках суспільних цінностей. Провал є одвічним компаньйоном людських старань та, навіть якщо розрив у доступності знань був би досить незначним, ніхто не може гарантувати безпомилковість людини.

Проте, деякі моменти можна визначити без дискусій.

Одним з них є відчуття того, що ми живемо в період, що характеризується хаосом, складністю та постійними змінами (С2Х). Надто багато факторів в житті людини, деякі приймаються як дане, розвинулися в напрямках, що суперечать інтуїції, зникли або розширилися поза всіх сподівань. Частковий їх список, який утворився в процесі написання даної Доповіді, наводиться нижче:

1. Глобалізація стала віртуально необоротною завдяки викликаним ІКТ зменшенням протиріч між простором та часом, так само як і попиту фірм на глобальний ринок для отримання прибутку з величезних інвестицій в ІКТ мережі, науково(дослідницькі та конструкторські роботи та організаційні зміни в бізнес фірмах.

2. Ринки повинні мати справу з продуктами, позбавленими виключності, суперництва або прозорості. Вони ще не знайшли відповіді на цей виклик. Соціальна вартість деяких методів ведення справи невидимою рукою, що стала сліпою, (наприклад, найнижчий загальний вимірювач ТБ програмування) є дуже високою.

3. Мережі глобального виробництва замінили багатонаціональні корпорації. Вони перетворилися на найпотужніші сили поза переходом до мережного суспільства, створення міжнародних знань та розповсюдження.

4. Конкуруючі бізнес фірми повинні мати справу з ситуацією, коли у великих частинах економіки занижені повернення інвестицій замінюються зростаючими поверненнями інвестицій. Це вирощує менталітет "загального переможця", оскільки призводить до величезної, часто монополістичної виплати для виходу під номером один на ринок з новим продуктом. Це також впливає на ситуацію, в якій інновації стають більш важливими, ніж продуктивність або зменшення витрат, та адаптивна вартість (моніторинг ринку щодо змін та розвиток конкурентної відповіді) стає більш важливою, ніж вартість трансакції.

5. Культурна індустрія засвоїла нові інструменти: геодемографічні засоби ІКТ та величезні бази даних споживачів. Це перетворює її на "сегмент" та потім надихає на "реконструкцію" споживачів з безпрецедентною швидкістю та точністю. Це може перетворити ринок на всеперемагаючий, самодостатній, незалежний, окремий інститут.

6. Праця без місця роботи та зручність зростання зарплатні та прибутків, що приносить місце роботи, є новим, так само як й поширення податкового тягаря на верстви населення з низькими доходами без забезпечення адекватного соціального страхування.

7. Опір дітей у підлітковому віці, що базується на культурному змісті, який вони отримують безпосередньо, а не крізь коло родини, є новим для всього світу.

8. Періодична непопулярність політичних партій приймає нові розміри у світлі зростаючого феномену повернення розчарованого електорату (особливо освіченого, кваліфікованого, та особистості в мережі з багатогранними інтересами) до політики поза пануванням існуючих політичних партій. Вони все частіше роблять вибір на користь груп одно(предметних інтересів, які підтримуються ІКТ (домени для спільних інтересів), що часто розповсюджується крізь державні кордони.

9. Висока соціальна повага до обізнаних людей також приймає нові розміри зі зростанням свідомих зусиль з боку деяких національних урядів для створення міцного суспільства та економіки, що базуються на знаннях. В даному процесі вони розвивають придатні держави, як метод зацікавлення та приваблення обізнаних та кваліфікованих особистостей.

10. Науковий прогрес черпає сили з організованих наукових досліджень, які підтримуються інноваційними та надто ефективними завдяки ІКТ інструментами розвитку та розподілу знань. Він може створювати з великою швидкістю, тимчасові наукові "факти", які протягом деякого часу можна видавати за правду. Неприборкані комерційні засоби деяких з них можуть завдати шкоди життю, як ми це знаємо. Результативний перехід від "правди" до якості та безпеки життя як організуючих принципів та провідних критеріїв в наукових дослідженнях є новим.

Іншою істиною, що лежить поза відповіддю, є те, що "коли контекст проблеми дуже структурований (проблема легко визначена та рішення добре відомі), приймаючі рішення виявляють більшу довіру до автоматизованих технологій та інформації. Коли контексту проблеми бракує структурованості та визначеності результатів, приймаючі рішення скоріше спираються на інтуїтивні, уявлені знання".

У величезній кількості суспільств сьогодні, частково завдяки факторам, що згадані вище, навколишньому середовищу для життя та роботи бракує структурованості або визначеності причин та результатів. В такому оточенні спроба залучення до творення світу утворює рівняння, до якого входять багато невідомих. Все це створює постійний попит на знання. Об'єктивно постійний дефіцит знань спричинений тим фактом, що їх не може бути забагато - елемент текучості, що супроводжує хаос та складність, вимагає постійних поправок крізь інтенсивний процес прийняття рішень. Недостатнє постачання знань неодмінно негативно впливає на добробут людей. Навпаки, збільшене постачання знань складає дуже важливу суспільну цінність.

"Технологія сама по собі не призводить до розподілу знань, а також грає невелику роль у створенні знань." Скоріше урядам необхідно організуватися для створення та розподілу знань. Це понесе за собою зміни, оскільки будь(яка бюрократія монополізує та централізує знання та намагається проштовхувати їх наверх всередині організації замість того, щоб зробити їх доступними широким колам. Це не є питанням конкуренції з приватним сектором або іншими групами в галузі створення знань в якості суспільної цінності. Навіть якщо б уряди повинні були стати виробниками знань як остання інстанція, їм все одно б довелося виробляти продукт найвищої якості.

І державні структури з виконавчої, законодавчої та судової сторін - чи відділені вони один від одного, чи ні, повинні бути обізнаними крізь політичний процес. В сьогоднішній реальності, коли стільки влади та так багато ресурсів зосереджено в руках держави, люди бажають мати необізнаний уряд в останню чергу. Люди повинні довіряти власному уряду у творенні вірних справ. Знання інформують такі рішення.

В контексті організаційних змін уряди можуть використовувати ІКТ для організації процесу створення та доставки знань. Це ще один критичний засіб забезпечення е(врядування.

В галузі державного врядування немає багатого досвіду у створенні знань. Як зазначено вище, ієрархії мають структурні проблеми для полегшення цього. І хоча бізнес фірми почали показувати кращі результати в цій галузі, необхідна безпосередність та гнучкість задіяних процесів залишаються складними навіть для них.

Найкраще, що можна знайти в літературі з приводу створення та розподілу знань дозволяє сформулювати кілька загальних принципів, які повинен засвоїти уряд або діяти за ними, якщо він має намір створювати знання, а саме:

• Прийняття того, що люди є носіями знань.

• Прийняття того, що створення знань має власну динаміку ( його не можна замовити або ним управляти.

• Створення організаційного контексту, тобто встановлення суспільно розділеного простору (фізичного та/або віртуального) з кордонами простору та часу, де у людей з'явиться бажання та достатньо довіри до спрямування їх процесу мислення від звичайних шляхів міркувань. Це не може бути участю за допомогою особистої привілеї (наївність та допитливість є ключовими рисами, за допомогою яких можна розглядати отриману мудрість). Проте, для надання можливостей створенню суспільних цінностей, приватні інтереси повинні бути виключені.

• Перетворення вироблення знань на частину вирішення суспільних проблем. Це залучає активізацію публічних просторів виробництва знань шляхом заохочення та спрощення повного циклу виробництва знань:

Соціалізація (розподіл знань між та серед індивідуумів);

Поширення (вираження знань та їх інтерпретація в доступній формі, яка буде зрозуміла іншим, тобто інформації);

Комбінація (конвертація щойно створеної інформації в аналогову або цифрову форми, що дозволяє її записувати, інтегрувати, розповсюджувати та редагувати, поєднуючи її з існуючою інформацією та перетворюючи її на більш вживану); та Інтерналізація (конвертація таким чином створеної інформації у безпосередні знання індивідууму [наприклад, тих, хто приймає рішення, менеджерів проектів]; державної організації; уряду; суспільства взагалі).

• В решті решт, для більшого ефекту, поєднання цих просторів створення знань (тобто, перетворення в мережу).

Логіка диктує, що максимізація створення знань буде вимагати помноження розподілених просторів, їх поєднання та залучення максимальної кількості носіїв знань, тобто людей.

В організаційних рамках це перетворюється в мережний уряд. На політичній арені це перетворюється на справжню участь в політичному процесі.



            Інтернет-медіа як новий вид ЗМІ

Л. Городенко

http://www.isu.org.ua/uploads/publications/26.doc

Твердження про те, що сучасний світ переходить від індустріального суспільства з його автомобілями і машинами, до нового – інформаційного, побудованого на комп’ютерах та мережах, – це вже не гіпотеза чи позиція Д. Белла[1], а реальність. Нові форми розвитку вимагають нових правил і шукають нові шляхи досягнення результатів. Принцип дії всесвітньої мережі зв’язку, яка народжувалась для забезпечення військових потреб американського уряду, ніс у собі ідею Дж. Ліклайдера («Взаємодія людини та машини в реальному часі», 1962). Відповідно до основних положень цієї ідеї: безліч комп’ютерів та локальних мереж будуть об’єднані в єдину систему, в якій кожен користувач матиме можливість скористатися будь-якими даними і програмними продуктами, що знаходяться в системі, тобто за допомогою мережі будь-яка людина з будь-якої точки Землі може одержувати інформацію й обмінюватися файлами з будь-якою іншою людиною. Під керівництвом Дж. Ліклайдера у рамках Агентства дослідницьких проектів особливої складності (ARPA, США) здійснювалась робота над комп’ютерним проектом, завданням якого було створення каналів зв’язку, які не піддаються руйнації. Нині ця концепція втілена у сучасній мережі Інтернет.

Інтернет як сегмент інформаційного ринку сформувався досить недавно (сучасний інтерфейс існує трохи більше десяти років[2]) і перебуває на стадії активного розвитку і поширення. Поява у всесвітній павутині засобів масової інформації стала логічним продовження цього розвитку.

Українські мас-медіа почали з’являтися у мережі з середини 90-х рр. ХХ ст.[3]. Частина з них пішла шляхом, притаманним для всіх західних ЗМІ – представлення Інтернет-версії друкованого (аудіо, візуального) продукту, що частково або повністю відтворює зміст традиційного видання. Інші – шляхом, властивим для країн СНД, – створення оригінального продукту, що не має аналога серед традиційних ЗМІ. Ще один напрям розвитку Інтернет-медіа – це публікування друкованої версії свого електронного ресурсу. Українське Інтернет-видання «Кореспондент.нет» пропонує аудиторії тижневий журнал «Кореспондент», який структурно та змістово відрізняється від свого первинного джерела: містить аналітичні та інформаційні розвідки не в межах однієї години, а протягом тривалого часового періоду.

Мультимедійні засоби, у тому числі й Інтернет, – це потужний конкурент традиційних мас-медіа у процесі донесення відомостей споживачам інформації. Деякі видавничі будинки навіть виступили з пропозицією заборонити розробку та впровадження стільникових телефонів з умонтованою цифровою фотокамерою, оскільки наклади журналів різко впали у зв’язку з тим, що читачки, зайшовши до книжкового магазину, фотографували, наприклад, ексклюзивні моделі одягу й одразу передавали їх своїм друзям. Таким чином, уже не було потреби купувати журнал мод.

З подібною пропозицією виступив й уряд Саудівської Аравії. У цій країні досить строгі ісламські закони, які забороняють жінкам демонструвати руки чи ноги на публіці. Чоловіки здійснювали найнеочікуваніші фото, які викликали хвилю обурювань[4].

У цьому контексті виникає логічне запитання: чому ЗМІ намагаються виходити в Інтернет, адже вони самі собі створюють конкурентів? Відповідь досить проста: якщо не встигнеш сьогодні, завтра може бути вже пізно. Інформаційне та цифрове суспільство розвиваються так стрімко, що годі й услідкувати за всім. Наприклад, у Німеччині є досить звичним: нова фірма тільки-но зареєструвалась, а вже має свій сайт в Інтернеті. До речі, в Україні також така практика зустрічається[5].

Основні аргументи на користь виходу ЗМІ в Інтернет:

1. Репрезентація. Американська газета «USA Today» (www.usatoday.com), яка першою представила себе в мережі, на зверхні закиди своїх конкурентів зауважила, що цим кроком вона робить собі майже безкоштовну рекламу в інформаційно-комунікаційному світі. Тобто, видання без надмірних затрат повідомляє про себе: подає свої концептуальні засади, пріоритети діяльності, представляє автуру, тематичні напрями та ін.

2. Просторовий континуум. Традиційні ЗМІ досить обмежені у просторі (як географічному, так і в обсязі). Придбати в Україні газету, видану, наприклад, у Швеції чи Нідерландах, досить складно, а то й неможливо зовсім. Аналогічну ситуацію ми маємо і з телеканалами (доступ до телевізійних станцій зарубіжних країн може здійснюватися тільки або через кабельну мережу, або через супутниковий зв’язок). Представлення мас-медіа в Інтернеті географічно розширює аудиторію, «руйнує» кордони на політичній карті світу.

3. Часовий континуум. Особливо актуальна проблема часового проміжку для аудіовізуальних ЗМІ. «Двічі увійти в одну й ту саму ріку неможливо», – сказав грецький філософ Гераклід Ефеський. Інший філософ Кратіл поправив тезу: «Навіть один раз увійти в ту саму ріку неможливо». Категорія часу найбільш рухома і змінна одиниця. Інтернет «призупиняє» цю зміну для телепрограм: канали можуть розміщувати копії своїх інформаційних продуктів і доступ до них можливий у будь-який час.

В Інтернеті, на відміну від телебачення, час передачі інформації не обмежено. Наприклад, програми «Подробиці» на каналі «Інтер» чи «Репортер» на Новому каналі передають новини, які в сукупності складають трохи більше години за день. Проте на веб-сайтах новини оновлюються постійно і доступні цілий день. До речі, подібну тактику використовують і деякі газети, наприклад, «Факти». У більшості випадків інформація на сайтах телеканалів відрізняється від тієї, яку озвучують в ефірі: на веб-сторінці новин набагато більше і вони різноманітніші.

4. Тематичне розширення. Телебачення, радіо, періодика можуть тематично розширювати свій зміст і водночас публікувати матеріали, призначені для вузькоспеціалізованої аудиторії. Це досить зручно, оскільки деякі статті через своє тематичне спрямування чекатимуть на публікацію кілька тижнів, проте може втратитись їх актуальність. Розміщені в мережі матеріали доступні більш широкому колу користувачів і тому обов’язково знайдуть свого читача.

Інформація на сайті може відрізнятися ще однією характеристикою, яку не може дозволити собі ні телебачення, ні навіть газети: глибиною розкриття теми. Наприклад, матеріал про екологічну катастрофу (наприклад, вибух на Чорнобильській АЕС) недостатньо обмежити кількома хвилинами на телебаченні чи 1000–2000 знаками в газеті. В електронному варіанті стаття на цю тему може бути будь-якого обсягу, супроводжуватися фотографіями і діаграмами, звуковими інтерв’ю з фахівцями та лікарями, відеозйомками очевидців. На сайті напевно буде розміщена таблиця посилань на медичні заклади, де лікуються постраждалі, на лабораторії, які працюють з атомними речовини і т.д. Крім того, на веб-сторінці у руслі цієї катастрофи можна розглянути й інші, подібні ситуації. І, зрозуміло, не обійдеться без технічних характеристик об’єкту, прогнозів і т. д. Тут же можна прослідкувати динаміку розслідування, переглянути версії та офіційні трактування, висловити свої міркування, перерахувати кошти на допомогу сім’ям загиблих та постраждалих, а найголовніше – проглянути список постраждалих, який на телебаченні (у програмах новин чи спеціальних передачах) “пробігає” настільки швидко, що глядач не встигає нічого вловити.

5. Оперативність. Аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні агентства досить швидко реагують на події сьогодення. Для друкованих ЗМІ така реакція неможлива у зв’язку з їхньою технологією виготовлення. 27 липня 2002 р. на аеродромі у Скнилові (Львів) літак-винищувач СУ-27 під час показових вправ упав на натовп глядачів; загинуло більше 80 людей. Інформація про трагедію менше, ніж за годину з’явилась на телеканалі ICTV; «Новий канал» відмінив усі розважальні програми і регулярно подавав відомості з місця події; екстрені випуски каналу «1+1» мали як новостійне, так й ідеологічне забарвлення. Газети не змогли так швидко прореагувати на катастрофу, оскільки подія трапилась у суботу, а наступний номер більшості газет як загальнонаціональних, так і регіональних, виходить у вівторок. Таким чином, газети розмістили більше аналітики і більше достовірних фактів.

Мережа Інтернет дала змогу друкованим мас-медіа прирівнятися в оперативності до аудіовізуальних: інформація про падіння літака на сайтах газет з’являлась вчасно, без зволікань.

6. Інтерактивне спілкування. Для будь-якої газети надзвичайно важливим є процес спілкування зі своєю аудиторією: хоч вони часто зазначають, що переписка ведеться тільки на шпальтах, сприйняття читачем кожного матеріалу – це складова процесу формування думки громадськості, оскільки мас-медіа виконують не тільки інформаційну, розважальну, а й виховну функції. Теле- та радіоканали час від часу проводять прямі ефіри, до участі в яких намагаються залучити якомога більше глядачів та слухачів, а така сучасна форма зворотного зв’язку, як чат у прямому ефірі, стала візитною карткою розважальних каналів.

Інтерактивність дає змогу авторові й редакції дізнатись оцінку кожній статті за допомогою діалогового вікна чи приватних повідомлень. До речі, дискусія навколо важливої теми, розгорнута користувачами на сайті, може бути стержнем аналітичного дослідження журналіста[6]. Хоча саме дискусія може бути цікавішою за статтю і привертати увагу більшої аудиторії.

7. Бізнес. У час, коли інформація стає товаром, за який споживачі готові сплачувати немалі кошти, досить вигідним є її продаж. Для України, на жаль, така практика не надто поширена, проте більшість західних видань мають непогані прибутки за користування архівними матеріалами. Для того, наприклад, щоб проглянути відомості про висвітлення якоїсь події, яка трапилася три роки тому, читачу доведеться проглянути у бібліотеці величезну кількість підшивок. За те, щоб скопіювати інформацію на ксероксі (чи зробити копію з електронного архіву), доведеться заплати гроші. Та й часу на цю процедуру піде немало. Інтернет-архів дуже зручний для використання: тут можна зробити вибірки за темою, за часом публікації, за авторами та ін.; пошук здійснюється майже миттєво; інформація зберігається в електронному форматі, що полегшує подальше опрацювання даних (наприклад, створення цитатного матеріалу). Таким чином, редакції газет можуть мати прибуток за статті, які продавалися у газетах кілька років тому.

Іншим способом заробляння грошей є розміщення на сайті видання рекламних матеріалів. Банерну рекламу виданням краще використовувати для популяризації своїх матеріалів, хоча зустрічається й практика банерного обміну чи навіть банерної торгівлі.

8. Мультимедійність. Традиційні мас-медіа, вийшовши до мережі мереж, втрачають основні характеристики зовнішньої структури: Інтернет-видання відрізняються від звичайних, у першу чергу, формою подачі інформації; вони поєднують властивості всіх ЗМІ, та ще й мають свою унікальну рису – це гіперпосилання. Завдяки цьому на першій сторінці видання можна розмістити (анонсувати) досить велику кількість матеріалів. Коли говорити про анонсування у звичайній газеті, на телебаченні чи радіо, то виникає просторово-часова проблема. Газета може присвятити, як правило, одну сторінку формату А3 чи А2 для реклами своїх матеріалів, що знаходяться на 10, 13 чи 33 шпальті – газета просторово обмежена. Анонси на радіо та телебаченні обмежені в часі. По-перше, для Інтернет-видання таких проблем просто не існує: ніхто не лімітував простору для Інтернет-медіа. А щодо проблеми сторінок, які «не читаються», то їх просто не існує. Може бути інформація, яку не переглядають, але не ціла шпальта. Система гіперпосилань миттєво перекине вас до потрібного матеріалу, і ви навіть не задумуєтеся, де саме розміщена ця стаття. По-друге, часових обмежень для такого видання також не існує: інформація подається миттєво.

Іншою характеристикою мультимедійності ЗМІ у процесі їхньої інтеграції до світової мережі (це використання невластивих для першоджерела засобів чи створення нових видів медіа) є глобалізація інформаційних процесів та продуктів. Наприклад, газета може створити радіостанцію, журналісти якої озвучуватимуть в Інтернеті опубліковані матеріали (чи ті, що готуються до друку), проводитимуть різні обговорювання в прямому ефірі і транслюватимуть музику. Таким шляхом пішла шведська газета “Stålandsposten”; після цього кроку вона відчутно розширили свою аудиторію за рахунок прихильників «розмовного» інформаційного радіоканалу в мережі.

Усе популярнішою формою спілкування між газетою та аудиторією стають відеоконференції, які за допомогою Інтернету набувають іншого звучання: компетентні у деякій галузі люди (науковці, дослідники, економісти та ін.) можуть проводити консультації чи дискусії, а користувачі не тільки спостерігати, але й брати активну участь.

Сучасний технічний пристрій веб-камера забезпечує для Інтернет-видання можливість здійснення прямих трансляцій з місця події. Наприклад, телеканал «1+1», який має один з найбільш насичених мультимедійними засобами сайт, велику увагу приділяє картинці веб-камери, розташованої на першій сторінці.

Чати та інші форми інтерактивного спілкування стали невід’ємною частиною полілогу мас-медіа та аудиторії. Інтернет-видання використовують конференції між цікавим для користувачів співрозмовником (наприклад, спортсменом, актором, співаком) у формі чату. Серед молоді такі «розмови» викликають захоплення.

9. Інформаційне цифрове суспільство. Компанія LG запропонувала на ринку комп’ютерних технологій інтелектуальну кімнату, яка містить повний комплекс сучасної побутової техніки, об’єднаний в єдину мережу, інтегровану в Інтернет. Раніше ця компанія запропонувала холодильник «високого інтелекту», який можна використовувати для доступу до веб-сайтів, електронної пошти і зв’язку по відеотелефону; також телевізор можна використовувати як телевізор, музичний центр, цифровий фотоапарат і відеокамеру[7]. Стрімкий розвиток цифрових технологій не міг не зачепити й мас-медіа. Сучасного журналіста уже не асоціюють з блокнотом та ручкою; це людина, яка в одній кишені має цифрову фотокамеру, а в іншій – цифровий диктофон. Технічне обладнання репортера – це мінімізований офіс, який покликаний максимально спростити роботу в екстремальних чи буденних умовах. Уся цифрова техніка має безпосередній вихід на комп’ютер, а то й безпосередньо до Інтернету. Журналіст може безпосередньо з прес-конференції передати через стільниковий телефон створену за допомогою портативного комп’ютеру звіт чи репортаж редактору на затвердження. Традиційні мас-медіа не можуть залишатись осторонь від процесів інформатизації суспільства.

Д. Тапскот, теоретик електронно-цифрового суспільства, аналізуючи інформаційні технології, зазначає: «Якщо в організованого безпорядку є штаб-квартира, то – це головна станція сортування «Федерал Експрес»[8]. Дослідник порівнює Інтернет із службою доставки пошти: усе має свій пункт призначення, за яким кожен лист чи бандероль прямує. Всесвітня мережа також має свої точки призначення, й інформація рухається своїй шляхом. На перший погляд, надмірний надлишок різних відомостей і даних може спричинити хаос. Скептично налаштований користувач може зазначити: я візьму газету й прочитаю її на дивані, смакуючи бутерброд та події, що трапились сьогодні; я не буду півдня вишукувати якусь статтю. Він матиме рацію. Проте треба зауважити: дійсно, можна на дивані прочитати матеріал, але за допомогою «павутини» можна паралельно проглянути, що про цю подію пишуть інші видання, яку позицію займає уряд і чи взагалі вона має якесь суттєве значення. І якщо користувач точно знає що йому потрібно (а не заходить до Інтернету просто згаяти час), він використовуватиме пошукові системи чи портали (у випадку, якщо не знає точного розташування адреси) або просто введе доменне ім’я в адресний рядок і одразу потрапить у потрібне місце.

Засоби масової інформації прямують шляхом інтеграції в Інтернет. Проте це не означає, що мережні проекти витіснять чи замінять газети і журнали, теле- і радіопрограми. Пошук форм координації та глобалізації – це якраз той період розвитку, в якому перебувають мас-медіа. Адже Інтернет має багато переваг: це й численні форми зворотного зв’язку – гостьові книги, форуми, конференції, які дають читачу можливість брати участь у виробництві інформаційного продукту і «розмивають» межу між автором і читачем; і різні інтерактивні ігри під час перегляду фільмів, які проводять телеканали он-лайн для цього; сегментація програм та багато інших засобів, якими послуговуються традиційні ЗМІ для власної популяризації.

[1] Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996. – С. 194–251.

[2] У 1990 р. мережа АРПАнет перестала існувати і на її місці виник Інтернет. Він уможливив вільний обмін інформацією, незважаючи на відстані та державні кордони. Проте спочатку його ресурси були доступні лише за допомогою програмного забезпечення, зорієнтованого виключно на пересилку файлів і неформатованого тексту. Згодом фізики Т. Бернерс-Лі та Р. Кайо (Женева, Швейцарія) розробили інфраструктуру, яка дала змогу обмінюватися результатами досліджень через Інтернет у вигляді звичного відформатованого й ілюстрованого тексту, що включає публікації на інші посилання. Саме ці принципи стали основою WWW (World Wide Web) – Всесвітньої інформаційної павутини, яка на сучасному етапі охопила своїми мережами майже весь комп’ютерний світ і зробила Інтернет доступним і привабливим для мільйонів користувачів.

[3] http://www.uatoday.net – перша українська Інтернет-газета

[4] http://www.hpc.ru/news/nw/57/5756.shtml

[5] Керівники готелю «Гуцул» (http://www.getour.lviv.ua/karp_ukr.htm ) у гірській місцевості (м. Косів, Івано-Франківська обл.), який має тільки номери люкс, ще на стадії проектування розмістили в мережі відомості про нього із можливістю бронювання. Проте при спробі замовити кімнату з’являлось повідомлення, що, на жаль, всі номери зайняті або заброньовані на півроку вперед.

[6] Шведська газета «Nerikes Allehanda» на своєму сайті www.nerikes.se  містить дві інтерактивні рубрики: «Поточне обговорення», тема якого міняється щодня, та «Актуальне обговорення» (максимум дві теми на тиждень). За результатами «актуальної» дискусії готується тижневий підсумковий матеріал на шпальту або дві. Автори використовують висловлювання відвідувачів сайту і таким чином «оживляють» статтю.

[7] Джерело: Журнал «Собака.нет». – 2002. – №1.

[8] Тапскот Д. Электронно-цифровое общество / Пер. с англ. – К., 1999. – С. 161

Роль інформаційних систем у забезпеченні прозорих,

вільних і чесних виборів

Володимир Ковтунець. З матеріалів семінару

 

http://www.vybory.com/ukr/library/Inf_technol_20Nov02.html

 

На останніх президентських виборах у США, як усі пам’ятають, виникли проблеми з підрахунком голосів у штаті Флорида. Але справжні проблеми були не там, а в штаті Джоржія, де було втрачено 94 тисячі голосів, і цей відсоток втрачених був більшим, ніж у штаті Флорида. Щоб уникнути повторення проблем, до виборів 2002 року влада штату Джорджія готувалася доволі серйозно. Тепер тут вперше планувалася повна автоматизація виборчого процесу на всіх дільницях, а їх було біля трьох тисяч. Була запроваджена технологія “touch screen”, коли дотиком до екрану виборець мав вибрати кандидата, якому він віддає свою перевагу. Вони затратили понад сто мільйонів на обладнання для цього і чотири мільйони доларів на навчання виборців цьому процесу. І робилося це з одною метою: уникнути тих проблем, які виникають завжди при підрахунку. Нова електронна технологія себе виправдала.

Таким чином, маємо наочний доказ того, що автоматизація виборчого процесу розглядається як один із шляхів удосконалення цих процедур і підвищення рівня довір’я виборців до самих виборів та їх результатів.

Як мінімум, треба зазначити, автоматизація цих процесів скорочує час обробки інформації, а це зменшує можливість її фальсифікації.

Якщо говорити про етапи, про автоматизацію яких потрібно зараз говорити,  вони зараз перед вами на екрані. Це:

-    Підготовка до голосування, зокрема, складання списків виборців

-    Збір та обробка результатів голосування

-    Підрахунок голосів на дільницях при звичайних методах голосування

-    Безпаперові технології голосування

Те, чим займається зараз Центральна виборча комісія, тобто автоматизує процеси передачі інформації з дільниць та підведення підсумків виборів,  - це тільки перший крок у реалізації названого вище другого етапу. Тому що нині автоматизація збору і обробки результатів голосування – лише допоміжний засіб, і отримана таким чином інформація не має жодного офіційного статусу, це не є офіційні дані.

Але на першому місці все-таки слід поставити проблеми реєстру чи списків  виборців, які ми обговорювали на нашому попередньому семінарі. Справа в тому, що повне виконання вимог закону, його основних принципів: один виборець – один голос, для чого кожен виборець може бути включений лише до одного списку виборців,  - неможливе  в сучасних умовах  без повноцінного застосування інформаційних технологій, без ведення комп’ютерних баз даних. Мені здається, що суспільство вже до цього доросло.

Можу навести досвід майже десятирічної давності, коли вперше було створено базу даних населення міста Рівного при видачі приватизаційних сертифікатів. Коли цю базу порівняли із базою даних паспортного відділу, то знайшли більше сотні осіб з декількома паспортами та ще багато дивних речей. Таким чином, запровадження інформаційних технологій сприяє викриттю порушень і фальсифікації.

В нинішніх умовах, коли кандидати, політичні партії широко користуються всіма можливими технологіями, забезпечити принцип голосування „один виборець – один голос” без комп’ютерного обліку, причому такого обліку, коли інформація в комп’ютерній базі даних матиме офіційний статус, реалізувати просто неможливо.

Врешті-решт абсолютно реально говорити сьогодні про можливість автоматизованого підрахунку голосів на дільницях при звичайних технологіях голосування. Для деяких виборів такі технології вже вкрай необхідні.

Нагадаємо, що підрахунок голосів по виборах до районних та обласних рад, коли виборці можуть вибирати одного, двох або більше кандидатів, дуже складний. І ніхто не може ручатися, що підрахунок голосів по цих виборах істинний, ніхто, ніякі спостерігачі  не спроможні ні проконтролювати, ані перевірити результати.

Але, обладнавши дільницю недорогим комп’ютером зі спеціалізованим сканером, можливо не лише скоротити час на підрахунок голосів, але й уникнути багатьох помилок, яких припускаються члени комісії мимоволі, працюючи в ручному режимі. Причому така технологія може легко контролюватися спостерігачами і членами комісії: кожен може бачити бюлетень і бачити результат його прочитання сканером на екрані монітора. А вартість використання комп’ютера буде не вищою від затрат на понадурочну роботу членів комісій.

Можливим нині є і повністю автоматизоване голосування на виборчих дільницях. Фахівці можуть запропонувати нескладні технології цілком автоматизованого голосування, коли виборець, отримавши дозвіл від члена дільничної комісії, вводить результат свого волевиявлення відразу в електронному вигляді в комп’ютер. До речі, як уже згадувалося, саме подібна технологія використовувалась на останніх президентських виборах в Бразилії.

Але перешкод на шляху запровадження інформаційних технологій у виборчий процес, на жаль, дуже багато. Ось їх неповний перелік:

•    Недовіра виборців

•    Неготовність політичної еліти

•    Відсутність економічних стимулів

•    Незадовільне законодавче забезпечення

Найперша проблема – це недовіра самих виборців. Виборець, який не уявляє, що відбувається всередині комп’ютера, як проходить цей процес і наскільки він захищений від незаконного втручання, таким технологіям не довіряє. І не лише виборець – політики не уявляють можливостей нових технологій і тому також не виявляють до них довіри.

На сьогодні це не політична і не законодавча проблема, це проблема скоріше людська, проблема психологічна. Як наслідок, маємо неготовність суспільства і його політичної еліти до застосування нових технологій.

Але стосовно політичної еліти є ще один нюанс: далеко не всі хочуть більшої прозорості в суспільних процесах, у тому числі і виборах. Тому, коли ми пропонуємо інформаційну технологію для виборчого процесу, обов’язково маємо  ставити на перше місце її відкритість, настільки, наскільки це можливо. І не варто говорити про витік інформації. У виборах не повинно бути такої проблеми, як витік інформації. Все повинно бути максимально відкритим. З точки зору захисту інформації слід говорити хіба що про збереження її цілісності, захист від спотворення.

Для підтвердження того, що політична еліта, незалежно від ідеології, не прагне відкритості, скажу наступне. Досі інформація про майновий стан кандидата в народні депутати України та його сім’ї недоступна для виборців. Так передбачає Закон, за який в парламенті попереднього скликання голосували всі фракції. Справді, опублікувати всі декларації про майно та доходи практично неможливо, і цим інколи вдавалося спекулювати противникам відкритості. Але зробити їх доступними через мережу Інтернет дуже просто. І це ще раз підтверджує перспективність інформаційних технологій для виборів.

Відсутність економічних стимулів також серйозна проблема. Якщо сьогодні члени дільничних комісій працюють інколи 36, 48 годин за 18 гривень - ніколи не з’явиться потреба запроваджувати інформаційні технології. Якщо платити працівникам дільничних комісій  реальну зарплату, за реально відпрацьований час, відповідно до трудового законодавства, стане зрозумілим, що інформаційні технології не тільки прискорюють процес, а й дають суттєвий економічний ефект.

На останнє місце я поставив би проблеми законодавчого забезпечення. Насправді проблем тут не так і багато, і навіть у межах чинного законодавства вже можна було б запровадити інформаційні технології у виборчий процес.

Окреслимо бодай схематично деякі проблеми, які потребують законодавчого врегулювання.

Перш за все треба законодавчо дозволити виборчим комісія, в першу чергу ЦВК, використовувати інформаційні технології. Це означає надати офіційний статус інформації, яка сьогодні обробляється автоматизованими системами, звичайно, при гарантіях її захисту від  спотворення.

Далі слід визначити статус інформації, яка обробляється в інформаційних системах,  рівень її конфіденційності. Наприклад, інформація про результати голосування має бути відкритою цілком, а дані про виборця – конфіденційні, і тому закриті для загального доступу. Звідси випливатимуть проблеми захисту, ступеню захисту тої чи іншої інформації.

Ну і нарешті,  останнє в переліку, але не останнє по суті, - це забезпечення відкритості всієї інформації стосовно виборів і відкритості процесів її обробки. На кожному етапі повинні існувати механізми перевірки достовірності результатів роботи інформаційної системи.


Формула помаранчевої перемоги: нотатки несторонніх спостерігачів

Ігор Жданов, Юрій Якименко

http://www.uceps.org/ua/show/719/

Історики розпочинають відлік нового століття або тисячоліття не просто з тієї чи іншої дати. Початок нової епохи символізує певна історична подія, яка ґрунтовно вплинула на подальший розвиток суспільства. Зазвичай такими подіями є війни або революції. І ті, й інші круто змінюють розвиток не лише окремих країн, а й цілих континентів, вносять свої корективи в долі цивілізацій. Так, закінчення XIX століття ознаменували англо-бурська й іспано-американська війни, а вступ у права століття XX — Перша світова війна та Жовтнева революція у Росії.

В Україні третє тисячоліття почалося з помаранчевої революції, яка, за своєю суттю, була масовою акцією протесту громадян проти осоружного антидемократичного режиму. Дві третини українців вважають її найяскравішою політичною подією минулого року. Є підстави вважати, що й новітня історія Європи відкриватиметься цією українською сторінкою.

Поза сумнівом, історія, результати та наслідки президентської кампанії 2004 року і її найяскравішого прояву — помаранчевої революції — згодом глибоко вивчатимуться. Однак автори статті вважають своїм обов’язком поділитися думками про особливості виборчої кампанії кандидата-переможця «гарячими слідами» — доки спогади ще яскраві, а емоції не охолонули.

«Унікальна кампанія Віктора Ющенка» — досвід для любителів політичного ексклюзиву

Слово «унікальна», яке так полюбляє Віктор Ющенко, якнайкраще характеризує його власну виборчу кампанію. Чим же вона унікальна, ця кампанія? Насамперед тим, що, незважаючи на всі її вади, прорахунки та недоопрацювання, ця кампанія переможна. На всьому пострадянському просторі унікальне те, що у президентських перегонах пощастило перемогти лідерові опозиції.

У тому, що це зробити було непросто, переконують слова колишніх політиків від влади: глава президентської адміністрації В.Медведчук, повторюючи свого патрона середини 90-х, заявляв — «влада сьогодні сильна, як ніколи». «Опозиційний» нині екс-прем’єр В.Янукович під час перших теледебатів стверджував, що «нова» (тобто стара в його розумінні) влада вже прийшла, і її «ніяк не вичавити». З’ясувалося, що і влада не така сильна, і вичавити можна. Потрібно лише об’єднати зусилля й «піднапружитися».

Не варто брати для прикладу країни Балтії, де така політична практика стала повсякденним явищем. Очевидно, що всі колишні республіки колишнього Радянського Союзу чітко розділилися на дві категорії. До першої належать ті, в яких демократичні цінності слугували декорацією для створення авторитарних по суті режимів; до другої — ті, в яких відданість демократичним цінностям стала реальною основою державного устрою і була втілена в життя.

Україна балансувала на межі цих двох світів. 1994 року вона явила взірець передачі влади на пострадянському просторі цивілізованим шляхом від одного президента іншому. 1999-го еволюція влади привела вже до створення штучного вибору між кандидатом від влади (Л.Кучмою) і лідером компартії (П.Симоненком). Суспільство, яке не хотіло повернення до попереднього режиму, було змушене голосувати за «менше зло» — Л.Кучму.

Всім давно зрозуміло, що йти проти влади в Україні означає наражати своїх прибічників — як окремих громадян, так і бізнес-структури — на небезпеку переслідувань «правоохоронними органами» та криміналітетом. Цей принцип був повною мірою використаний владою під час виборчої кампанії-2004. Проте ніхто з можновладців не міг припустити, що такій величезній кількості громадян увірветься терпець, що на бік народу перейдуть представники армії і силових структур, що офіцери МВС з власної ініціативи почнуть, навіть без зброї, переслідувати бандитів і досягнуть у цьому успіхів, незважаючи на протидію місцевих чиновників та вищого міліцейського начальства.

Унікальність президентської кампанії В.Ющенка полягає і в тому, що він провів її в умовах тотальної інформаційної блокади і при цьому виграв! Ми впевнені, що у країнах колишнього СРСР, за винятком країн Балтії, це примітний виняток із загального правила.

Як свідчить досвід проведення парламентських і президентських виборів останніх років, телебачення відіграє центральну роль серед механізмів впливу на електорат. У нинішній кампанії найбільш рейтингові телеканали стали основними джерелами негативної інформації про В.Ющенка. Навіть діти молодшого шкільного віку запам’ятали відеокліпи, що розпочинаються словами на кшталт «Пане Вікторе, ваша дружина американка...», не кажучи вже про частину дорослих, для яких телевізор ще з радянських часів є незаперечним авторитетом. При таких обмеженнях у кампанії Ющенка класичні політтехнологічні прийоми, розраховані на те, щоб донести до виборців «месиджі кандидата», явно не спрацьовували.

На запитання прибічників
В.Ющенка, адресовані своїм знайомим — працівникам штабу, чому їхній кандидат не прокоментував тієї чи іншої політичної події або не окреслив своєї позиції щодо того чи іншого питання, неодноразово звучало у відповідь: прокоментував і окреслив, але ви, як і багато інших людей, не змогли цього побачити чи почути.

Звичка вірити інформації центральних телеканалів зіграла з багатьма, навіть критично мислячими, людьми лихий жарт. Адже шукати об’єктивну інформацію можна лише там, де її можна знайти. На центральних телеканалах — «Інтері», «1+1», «УТ-1» — її не було і бути не могло. Лише після сфальсифікованого другого туру, коли багатьом менеджерам та журналістам стало зрозуміло, що корабель старої влади, тонучи, може прихопити з собою в могилу і їх, ситуація на цих каналах змінилася. Основними каналами поширення інформації про кампанію В.Ющенка стали інтернет-сайти, власні газети, «5 канал», а починаючи приблизно з вересня — ТРК «Ера».

Про телеканали, які висвітлювали кампанію Ющенка, варто сказати окремо. Деякі політологи й експерти нині намагаються подати їх як бездумні інструменти опозиції, що відпрацьовували темники так само, як і центральні канали. На це слід відповісти так: мовлення на цих телеканалах ніколи не велося за темниками і мало, особливо у вересні-жовтні 2004 року, вибачте за суб’єктивні оцінки, не так «проющенківський», як опозиційний, «антиянуковицький» характер. Були й інші істотні обмеження: «5 канал» вів мовлення лише на 48% території України, переважно в кабельних мережах, в умовах постійних відключень від ефіру. «Ера» виходила в ефір удосвіта й після 23.00, коли більшість добропорядних громадян уже дивилася сни.

Листівки та спецвипуски газет, які робилися професійно, були ефективними засобами агітації. Однак їх розповсюдження в багатьох регіонах, насамперед на сході та півдні, було серйозною проблемою. Кажуть, що деякі регіональні штаби двох основних кандидатів викуповували один у одного нерозповсюджені листівки й газети «на вагу», однак за матеріали Ющенка платили більше.

Про ефективність інформаційної кампанії Ющенка свідчить не лише її результат, а й істотна перевага в інтернет-просторі, де не існувало обмежень. І кампанія справді мала конкурентний характер. Як свідчать опитування користувачів Інтернету, переважна більшість їх підтримувала Ющенка. Під час помаранчевої революції відвідування Інтернету зросло в десятки разів. Саме в цей період найвпливовіші опозиційні сайти стали реальними засобами формування суспільної думки, що саме по собі — унікальний факт, оскільки похвалитися доступом до Інтернету можуть лише близько 10% українських громадян.

Виборчий штаб Ющенка продемонстрував здатність застосовувати нові інформаційні технології. Перший крок було зроблено 18 вересня минулого року, коли трансляція мітингу на Європейській площі велася через супутник у режимі реального часу на площах майже всіх обласних центрів України, де в той час зібралися прихильники Ющенка. Не всюди все відбувалося гладко. Десь не проходив сигнал, десь вимкнули електрику, десь відібрали резервний генератор. Але в цілому координація такого складного проекту вдалася, і країна (точніше, значна її частина) в обхід офіційних телеканалів, змогла побачити й почути Ющенка.

Під час помаранчевої революції штаб Ющенка зміг «обіграти» таких монстрів інформаційного простору, як, наприклад, CNN. Саме ця компанія змогла поінформувати в режимі реального часу про війну в Перській затоці і про події жовтня 1993 року в Москві. Як говорили раніше, президенти деяких держав отримували інформацію про події у світі не з відомостей своїх розвідслужб, а з телепередач CNN. Команда Ющенка спрацювала просто. На Майдані Незалежності в Києві було встановлено ПТС, орендовано супутниковий канал, і будь-яка телекомпанія у світі (!) могла показати, а будь-який глядач (!), який має супутникову антену, міг цілодобово дивитися трансляцію з Майдану. Весь світ зміг бачити Україну та її революцію.

Ще однією унікальною і «делікатною» особливістю кампанії Ющенка було те, що вона проходила в умовах обмеженого фінансування. Не те щоб грошей не було зовсім. На відміну від багатьох опозиційних рухів із колишніх радянських республік, у команді Ющенка є досить успішні й відомі бізнесмени. І гроші на кампанію вони давали. Однак не слід забувати про десятки кримінальних справ, ініційованих органами прокуратури проти бізнес-структур членів команди Ющенка, про тотальні податкові перевірки, арешти рахунків. До честі цих бізнесменів — ніхто не завагався, не позадкував і не запросив у влади помилування.

За оцінками експертів, на кампанію Віктора Януковича було потрачено від 900 млн. до 1,5 млрд. доларів. Витрати штабу Ющенка оцінювалися десь у 50 млн. доларів. Тобто, якщо виходити з грошового еквівалента, то Ющенко провів свою кампанію у 20—30 разів ефективніше, ніж його опонент. Звісно, це досить приблизні оцінки. В обох штабах не приховували того, що певна частина коштів, виділених на кампанію, використовувалася не за призначенням, простіше кажучи — розкрадалася. Однак відсоток цих коштів у структурах двох кандидатів був різним. Порівняння, за експертними оцінками, знову не на користь Януковича.

І, нарешті, про головну особливість виборчої кампанії Віктора Ющенка. Фактично вперше в новітній історії України (а якщо подумати — і в історії європейській) було проведено президентську виборчу кампанію, у якій кандидат-переможець тривалий час не брав участі. У найвирішальніший і найнапруженіший момент виборчих перегонів команда Ющенка залишилася без свого лідера. В історії отруєння Віктора Андрійовича останню крапку мають поставити компетентні органи. Ми ж зупинимося на політичних моментах, пов’язаних із ним.

У штабі Ющенка з самого початку кампанії ніхто не приховував, що головний ресурс — це їхній лідер. Основна ставка у президентських перегонах робилася на численні регіональні поїздки лідера «Нашої України», його харизму, вміння спілкуватися з людьми, нарешті — привабливу зовнішність. Дані соцопитування зафіксували: після поїздок Ющенка в регіони його рейтинг там зростав.

Саме цього козиря команду Ющенка й позбавили. Лідер вибув із перегонів на півтора місяця, а кампанія мимоволі набула явно медичного характеру. Про регіональні поїздки довелося надовго забути, провладні політики та мас-медіа активно порпалися у медичних діагнозах, видобуваючи на світ божий історії хвороби опозиційного кандидата.

На тлі «хворого і кволого Ющенка» команда Януковича «грала м’язами». Вона задекларувала підвищення зарплат і пенсій, демонструвала «посилену турботу» про різні категорії населення — на жовтень важко було знайти категорію громадян, не «облагодіяних» урядом.

Здається, не варто навіть запитувати, чому така турбота почала виявлятися лише напередодні президентських виборів і чому замість законодавчого підвищення пенсій було запроваджено надбавки до них. Підґрунтя цілком очевидне — це простежувалося і у виборчій кампанії Кучми 1999 року, і в багатьох виборчих кампаніях у сусідній Росії. Соціально-економічні «подачки» від провладних кандидатів були їхнім головним козирем у боротьбі за збереження влади — називаючи речі своїми іменами, відбувався банальний підкуп виборців.

Безперечно, це був досить ефективний хід, що дав значний приріст рейтингу Януковича. Особливо за рахунок пенсіонерів, багато яких із цілком зрозумілих причин більше думають про своє сьогодення, ніж про перспективи країни. Команда Ющенка опинилася в досить скрутному становищі — її лідер із об’єктивних причин був відсутній, а вести боротьбу з владою на її території було досить складно. Опозиція могла лише обіцяти, а влада тим часом діяла, показуючи реальні результати.

Однак команду Януковича підвела надмірна самовпевненість. Штабу Ющенка вдалося донести до людей, що пенсії, по суті, не підвищено, а встановлено лише разові надбавки до них. Це підірвало довіру до дій єдиного кандидата від влади. Соціологи засвідчили: 70% громадян були впевнені, що підвищення пенсій шляхом встановлення надбавок — це передвиборний крок команди кандидата від влади.

Подальші кроки Януковича, нав’язані російськими політтехнологами, — заява про запровадження подвійного громадянства з Росією і про надання російській мові статусу офіційної, а також відмова від поїздок у західні області після інциденту з яйцем у Івано-Франківську, — перекреслили всі його претензії на роль кандидата від «усієї України». Янукович остаточно й безповоротно став кандидатом від сходу, що дезорієнтувало його електорат в інших регіонах та істотно обмежило можливості.

І це ще одна особливість президентської кампанії Ющенка. Його команді зрештою вдалося загнати кандидата від влади, на той час чинного прем’єра, в регіональний електоральний кут, позбавивши загальнонаціонального статусу. Заради справедливості слід зазначити, що Янукович не особливо цьому опирався — йому у себе в регіоні було значно комфортніше, ніж у Києві. Сам же Ющенко більш-менш ефективно «відбився» від спроб нав’язати йому «галицький» імідж, хоча йому самому це, очевидно, коштувало зусиль. У кінцевому підсумку це вилилося в результат, зафіксований 26 грудня, — перемогу Ющенка в 17 регіонах України, а без фальсифікації — у 18.

А найголовніша особливість кампанії полягала в унікальності українського народу, який, незважаючи на тотальне зомбування через ЗМІ, цинічний тиск влади, зміг не лише проголосувати так, як вважав за потрібне, а й, що найголовніше, відстояти своє право голосу та власної свободи.

Голос Майдану: пробудження суспільства

Про природу помаранчевої революції говоритимуть ще довго. Але вже тепер можна сказати, що помаранчева революція спростувала постулати марксизму — про те, що революцію робить пролетаріат (або інший клас), якому нічого втрачати, крім власних кайданів, і про те, що революції відбуваються тоді, коли для цього визріють соціально-економічні передумови. Висловлюючись простіше, коли хліб виявиться недоступним більшості громадян.

Зате помаранчева революція підтвердила іншу тезу Маркса — по-справжньому вільною людиною може бути лише людина фінансово незалежна. Не применшуючи ролі представників інших верств населення, віддаючи належне найактивнішим учасникам революції — студентам, слід відзначити, що головною її соціальною базою і рушійною силою став середній клас, який тільки-но народжується, тільки починає формуватися в Україні.

Ці люди прикріплювали помаранчеві стрічки до нових «мерседесів» і до не зовсім нових іномарок. У них було достатньо коштів, щоб почувати себе вільно, щоб пожертвувати якісь суми на потреби революціонерів і при цьому не залишити голодними своїх дітей. Багато хто з них зупиняв свій бізнес, свідомо йшов на збитки, щоб прийти або приїхати на Майдан. Багато хто приносив гроші й усе необхідне. Загалом на потреби революції вдалося зібрати близько 20 млн. гривень, що зовсім немало, як на сьогодні. Допомогу, яку надавали їжею, наметами, матрацами, теплим одягом, важко підрахувати. І її неможливо переоцінити.

Не можна сказати, що команда Ющенка не готувалася до масових акцій. Безпосереднє спілкування з народом — на масових мітингах або під час імпровізованих зустрічей — було основною публічною складовою виборчої кампанії цього кандидата. Суспільство поступово «розхитувалося». Організаційного досвіду набували у процесі кампанії — якщо на підготовку акції висування Віктора Ющенка на Співочому полі в Києві штаб затратив близько трьох тижнів, то більш як стотисячну акцію 6 листопада було підготовлено й проведено за три дні.

Масові акції, організовані штабом Ющенка, відіграли свою роль. Український народ поступово звикнувся з думкою, що вийти на вулицю і продемонструвати свої політичні симпатії — це нормально. Що мітингують не лише маргінали, а й нормальні люди, які приходять із дітьми; що воля багатьох людей, котрі зібралися разом заради спільної справи, дає кожному учасникові колосальний заряд позитивної енергії.

З погляду кампанії, було стратегічно важливо, щоб на мітинги на підтримку Ющенка пішли кияни. Адже вибори робляться у провінції, а революції — у столиці. І це сталося. Почалося 4 липня на Співочому полі. А кардинальний прорив стався 23 жовтня, коли на мітинг біля ЦВК зібралося понад 100 тис. осіб. Більшість їх не були привезені штабами з інших областей — прості кияни прийшли за велінням свого серця.

Така підтримка дозволяла сподіватися, що жителі Києва якщо не візьмуть особистої участі в акціях протесту проти фальсифікації виборів, то принаймні будуть доброзичливими до їх учасників. Так і сталося — Віктора Ющенка в день голосування підтримало близько 80% киян, сотні тисяч їх були на Майдані у дні помаранчевої революції.

Чи була готова команда Ющенка до такого масштабного прояву народної волі? Однозначної відповіді немає. Так, до акцій готувалися, було набуто досвіду їх проведення, як і досвіду керування великими масами людей. Соціологія також свідчила про майже подвійне збільшення (з 10 до 19%) кількості громадян, готових протестувати проти фальсифікації виборів. Аналіз варіантів другого туру виборів свідчив, що владна команда однозначно готова на все, аби привести свого кандидата до влади, і команді Ющенка необхідно готуватися до того, щоб вивести людей на вулиці. Але підготуватися до ТАКОГО було просто неможливо.

Що ж вивело наших співвітчизників на вулиці? Автори статті присвятили чимало часу вивченню цього питання, оцінюючи ймовірність і мотиви участі громадян у масових акціях протесту. Ще два роки тому наші висновки були песимістичними — переважна більшість українців не готова відстоювати свої права на вулиці. Максимум, на що вони були готові, — проголосувати проти влади, обговорювати на кухні політичні проблеми, а якщо вже дуже припече — виїхати з країни і заробляти на життя, подолавши залежність від української влади.

Помаранчева революція засвідчила, що за ці два роки багато що змінилося. Влада своїм зневажанням закону, хамством і нахабністю у ставленні до людей загострила ситуацію до краю. Як свідчать опитування, проведені серед учасників Майдану, люди вийшли протестувати не з соціально-економічних причин. Вони вийшли протестувати проти нехтування їхніми правами з боку влади, вони вийшли відстоювати демократію і справедливість.

Людям набридло жити в страху, набридло «ховати дулю в кишені», принижуватися і боятися. Влада переступила межу. Пригадуються відчуття, що їх переживали багато учасників мітингу 18 вересня, коли Віктор Ющенко вперше виступив на Європейській площі після свого отруєння. Спочатку були розгубленість і страх — «якщо з ним таке зробили, то що можуть зробити зі мною?». Потім злість і рішучість — «що вони собі дозволяють?». І після цього думка — «таким у нашій країні не правити, ми хочемо жити інакше і житимемо інакше».

Щось подібне відчували мільйони людей, які голосували за Ющенка і були впевнені в його перемозі, коли влада, всупереч їхній волі, шляхом нахабних і цинічних дій просувала до президентського крісла іншого кандидата, котрий не мав на це ніяких прав. Не можна до такої міри «нагинати» свій народ — він таких знущань не терпітиме. І цей урок, напевно, на все життя запам’ятають великі і малі начальники. Цей урок уже засвоїв народ, який тепер знає, як слід чинити, коли влада, зарвавшись, не дай Боже, знову поводитиметься по-хамському.

Є ще одне запитання, яким незмінно переймаються учасники «великого стояння» на Майдані. Чи могло все вирішитися без третього туру виборів, у результаті тиску вулиці? Якщо відповідати коротко — то, радше, так. Якщо ж ми звернемося до докладного аналізу, то побачимо, що такий шлях був дуже небезпечним. Єдине, що вигравала Україна, — це темп перетворень. Програти ж могла набагато більше.

Тоді влада практично «валялася під ногами», і взяти її було неважко. Взяти — себто зайти в кабінети на Банковій або на Грушевського. Набагато складніше було б нею скористатися, її утримати. Важелі виконавчої влади діяли б лише в тих регіонах, у яких переміг Ющенко.

У результаті силового сценарію Україна одержала б нелегітимного президента. Такого главу держави не визнали б південь і схід України, де компактно мешкають прихильники Віктора Януковича. Такий розвиток подій загрожував би не уявним, а справжнім розколом країни. Для її «зшивання» довелося б докласти на порядок більше зусиль, коштів і часу, ніж сьогодні. Такого президента не визнали б не лише в Росії, а й у більшості європейських країн, а також у США. На відновлення авторитету країни та її лідера пішли б роки.

І, нарешті, два останніх аргументи. Перший — при силовому сценарії ніхто не зміг би гарантувати, що не проллється жодної краплини крові. А ціна її відома. Другий аргумент висловив один із «польових командирів» революції, Тарас Стецьків: «Ющенко в душі не революціонер».

Те, що було обрано правовий шлях, який привів до переголосування туру виборів, безумовно, забрало багато часу. Але час — це ціна необхідної Віктору Ющенку легітимності. Сьогодні підтримка 52% громадян України дає новообраному президентові можливість почати здійснювати необхідні для країни перетворення. При цьому здійснювати їх, уперше за роки незалежності, спираючись на народ.

За 17 днів Майдану ми навчилися жити й дихати інакше — вільно, високо підвівши голову й розправивши плечі. Поки навколо Майдану велися переговори, вирішувалися геополітичні питання, зіштовхувалися інтереси Москви, Вашингтона та Брюсселя, українці вирішували свої власні, але від цього не менш важливі питання — у якій країні нам жити.

Сьогодні є унікальний шанс для того, щоб гасло виборчої кампанії Віктора Ющенка стало реальністю — щоб усі ми могли сказати: «Так, це моя Україна!». Є шанс для того, щоб нам не було соромно за свій вибір перед дітьми й онуками. Є шанс для того, щоб із гордістю згадувати: «А пам’ятаєш, як ми ходили на Майдан». Чи буде реалізовано цей шанс, залежить уже від перших кроків нового президента і його команди.

Починати доведеться з проблем

Головною проблемою для нинішнього президента буде моральне роз’єднання країни. Не секрет, що обидва кандидати вибудовували кампанію на протиставленні: Ющенко протиставляв «бандитів» «чесним людям», при цьому до перших потрапляли прибічники його опонента. Янукович поділяв українців на «сорти», залежно від регіонів проживання. Нині багато жителів східних і південних областей іще не визнають законності й правомочності нової влади, перебувають у полоні сформованих стереотипів на кшталт «американських валянків» та «обгородження Донбасу колючим дротом».

Подолання цих міфів, прорив інформаційної блокади, відновлення нормального спілкування і нормальних відносин між жителями різних регіонів — усе це потребує тривалої й послідовної політики, зваженості й терпіння.

Друга за ліком, але не за значущістю проблема — це питання кадрів. Необхідні докорінні кадрові зміни в органах влади — від Кабінету міністрів і до районної адміністрації. Особлива увага — силовим структурам, податковій. Зміна курсу країни має супроводжуватися зміною осіб, які цей курс реалізовуватимуть.

Люди, котрі стояли в дощ і в мороз на Майдані, не зрозуміють, якщо в їхньому місті або селі залишиться у своєму кріслі чиновник-хабарник, податковий начальник, який душив бізнес поборами, міліцейський чин, який віддавав протизаконні накази, ректор вузу, який примушував студентів голосувати за одного з кандидатів. Нині дуже багато хамелеонів змінили колір на помаранчевий.

Те ж саме стосується і обіцянки відновити на роботі всіх звільнених у період виборчої кампанії з політичних мотивів. Ця обіцянка у період помаранчевої революції додала сміливості багатьом, насамперед працівникам правоохоронних органів, які стали на бік народу. І якщо її не буде виконано, віру у справедливість нової влади буде підірвано з самого початку.

Новому президентові доведеться зіштовхнутися і з проблемою дуже високих сподівань громадян. Надто вже високою ціною дісталася перемога. Імідж Віктора Ющенка як чесного політика й моральної людини не дозволяє йому використовувати для досягнення своїх цілей методи, що їх використовувала стара влада. Йдеться насамперед про такі речі, як тіньова політика, кулуарні домовленості, політична цензура або адміністративний ресурс.

Високі сподівання громадян в економічній сфері вимагатимуть від нового президента поєднати несумісне — виконання стратегічних програм і здійснення тактичних кроків, які нерідко можуть суперечити одне одному. Не секрет, що рішення стратегічного характеру можуть мати короткострокові негативні наслідки, тоді як населення чекає від нового президента поліпшення економічної ситуації вже сьогодні.

Виконуючи ж обіцянки, дані під час передвиборної кампанії, Віктор Ющенко може потрапити у власноручно створену пастку, коли не буде можливостей швидко здійснити економічні перетворення. Ситуація ускладнюється наближенням парламентських виборів 2006 р. — здійснюючи непопулярну політику, новий президент ризикує через рік втратити свою підтримку у Верховній Раді.

Однак навряд чи Віктор Андрійович вважав, що президентство — легка й приємна прогулянка. А якщо так, то всі проблеми можна вирішити. Головне, щоб новообраний президент жодної секунди не забував: довіра й ентузіазм суспільства — сьогодні його головний ресурс. Доки вони є, Віктор Ющенко — унікальний президент. Якщо вони зникнуть — стане таким, як і його попередники.


Досвід е-врядування

Естонія: ТОМ, Tana Otsustan Mina = Сьогодні вирішую я

Світова доповідь з питань державного сектору 2003: Е-уряд на перехресті

ТОМ є першою спробою в Естонії розпочати дискусію між державою та суспільством з використанням можливостей, запропонованих сучасними ІКТ. Таким чином можна досягнути прозорості процесу прийняття рішень та покращення діалогу між державою та суспільством. Ключовою метою є не запровадження електронних послуг, а покращення демократичних дискусій. Система ТОМ вступила в силу 25 червня 2001 року; на даний момент вона має 4.000 зареєстрованих користувачів, а її відвідують в середньому 80.000 людей на місяць. В широкому понятті процес ТОМ можна розділити на шість частин, від представлення ідеї до її реалізації:

1) Представлення ідеї. Багато людей мають гарні ідеї, які вони з деяких причин не озвучують.

2) Після представлення ідеї, надається 14 днів для її коментування, а автор може її відстоювати. Існує дискусія, з якої народжується демократичні рішення.

3) За цією фазою слідує етап редагування. Автор ідеї приймає до уваги пропозиції, критику та аргументи "за" та робить відповідні правки за необхідністю.

4) За ідею голосують. Кожен може проголосувати "за" або "проти". Зви(чайна більшість затверджує ідею.

5) Людина, яка представила ідею, та ті, хто підтримав її впровадження, підписують документ, який затверджує ідею.

6) Після збору підписів, ідея/пропозиція передається в уряд для розгляду.

Пропозиція спрямовується до державного органу, до компетенції якого відноситься дана пропозиція. Згідно з Законом про державну інформацію державний орган протягом місяця повинен або розпочати впровадження даної ідеї або надати розширене обґрунтування, яке б пояснювало, чому ідея/пропозиція не заслуговує на втілення в життя. Відповіді публікуються на порталі.

Які уроки з цього були винесені?

• Необхідно запровадити однозначно чіткі, зрозумілі норми, яки б полегшували управління дискусією • Для уникнення прояву зайвих емоцій та почуттів безкарності, е-демократична дискусія повинна уникати анонімності.

• Всі учасники дискусії повинні чітко відчувати ступень власного внеску в процесі спільного творення політики або зворотного зв'язку.

• Суспільство необхідно постійно інформувати про можливості участі в відтворенні політики як на місцевому, так і на національному рівні. • Люди, залучені в цей процес, краще розуміють складність процесу формування політики, а ті, хто приймають рішення навчаються краще використовувати людські знання.

Більш детальну інформацію Ви зможете отримати на сайті:

http://tom.riik.ee/  або написавши електронного листа за адресою: Tex.Vertmann@riigikantselei.ee 



Вебліографія

1.  ЛІГА Бізнес Інформ// http://www.liga.net/ - українська мережа ділової інформації

2.  Медіа-центр «Кандидат»// http://kandydat.com.ua/index.html - інформація про вибори

3. Віртуальна агенція новин// http://www.van.internews.ua/ - ексклюзивні регіональні новини з першоджерел

4. Народне обговорення// http://president.com.ua/  - новини, аналітика, форум

5. Інформаційне агентство УНІАН// http://www.unian.net/ - новини, політика, бізнес, фотосервіс, регіони

6. Центральна виборча комісія// http://www.cvk.gov.ua/  

7. Подробности// http://www.podrobnosti.ua - новини, аналітика

8. Проект «Сприяння організації виборів в Україні»// http://www.vybory.com/ukr/ 

9.  Політична Україна// http://www.polit.com.ua/  - Інформаційний проект Комітету виборців України, аналітика, новини, публікації

10. Скільки коштують вибори// http://www.elections.org.ua/  - Громадський моніторинг фінансування передвиборчої кампанії 2002

11. БДІПЛ: Україна// http://www.osce.org/ukraine/  

12. BRAMA - Український уряд та політика// http://www.brama.com/ua-gov/index.html

13. Міжнародний центр перспективних досліджень// http://www.icps.kiev.ua/

14.  Представництво Національного Демократичного Інституту в Україні// http://www.ndi.kiev.ua/

15. Інформаційне агентство Українські Новини// http://www.ukranews.com/ukr/index_high.html

16. Радіо Свобода// http://ukraine.radiosvoboda.org/default.aspx

17. Міжнародна Інформаційна Група// http://www.interfax.com

18. Інтерньюз Україна// http://www.internews.ua/

19. Кореспондент - українська мережа новин// http://www.korrespondent.net/data/main.html

20. BBC Україна// http://www.bbc.co.uk/ukrainian/index.shtml

21. Дзеркало Тижня// http://www.zerkalo-nedeli.com/ie/index/574/

22. Проект «Вибори та політичні процеси»// http://www.vybory.com/ua/news.phtml

23. Четверта влад// http://www.4vlada.net/ - інформаційно-політичний портал

24. «Український Вибір»// http://uv.ukranews.com/r6/ - Вибори до Верховної ради України 2006

25. «Український монітор – за свідомий вибір»// http://prostir-monitor.org/


Е-демократія: вибори та ЗМІ

  1. Частина 1
  2. Частина 2
  3. Частина 3

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше