ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Тарас Шевченко і Вінниччина
190-річчю від дня народження присвячується
Біобібліографічний покажчик

Версія для друку

ШЕВЧЕНКІАНА ВІННИЧЧИНИ

Тарас Шевченко – чи не єдиний серед світочів людства, хто мав цілковите право сказати про себе: "Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини". Упродовж свого короткого, сповненого злигоднями віку леліяв він у серці образ поневоленої і зневаженої України і, кажучи словами І.Франка, "і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї" [1]. У світовій літературі важко знайти приклад, рівнозначний саможертовній Шевченкові любові до рідного краю:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! [2]

Своїм духовним зором поет обіймав усю Україну, об'їздив і обходив як співробітник Археографічної комісії Київщину, Черкащину, Запоріжжя, Чернігівщину і Полтавщину. Мріяв побувати й на Поділлі та Волині, де витав дух Івана Підкови, Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Устима Кармалюка, де залишилися вічні сліди подвижників народної мудрості і слова – Мелетія Смотрицького, Іоаникія Галятовського, Данила Братковського, Романа Ракушки-Романовського та Івана Котляревського.

Відомості про наш край, про його драматично-героїчне минуле і сумну сучасність черпав він з козацьких літописів Самійла Величка, Григорія Граб'янки і Самовидця, з анонімної "Історії русів", з праць Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Марковича, Миколи Костомарова та інших істориків, із "Запорожской Старины" Ізмаїла Срезневського, з народної поезії та розповідей друзів і знайомих, доля яких пов'язана була з Поділлям.

Мрія Шевченка побувати в цьому благословенному краї невдовзі сповнилася. 21 вересня 1846 р. київський генерал-губернатор Д.Бібіков видав поетові "Открытое предписание" на подорож до Київської, Подільської і Волинської губерній із вельми широким завданням Археографічної комісії. В його обов'язок входило записати народні перекази, оповідання, легенди й пісні, зібрати відомості про могили та урочища, місцеві перекази, розповіді та історичні дані про них, оглянути й описати визначні монументальні пам'ятки та стародавні будівлі, виявити й придбати старожитності, письмові грамоти й папери, що стосувалися історії краю. Крім того, Шевченкові було доручено відвідати Почаївську лавру, змалювати її зовнішній вигляд та інтер'єр, а також краєвид, що відкривається з тераси храму [3].

Шевченкові належало насамперед дістатися Кам'янця-Подільського, центру тодішньої Подільської губернії. Не одне покоління краєзнавців билося над питанням, через які населені пункти Вінниччини пролягав маршрут поета? І лише в наш час український шевченкознавець, письменник і перекладач Петро Жур, який жив і працював у Петербурзі, розкрив цю загадку. У своїй монографії "Дума про огонь: З хроніки життя і творчості Т.Шевченка" (К., 1985), спираючись на дорожник "Расписание трактов от Петербурга до Москвы и других важнейших мест Российской империи" (С.Пб., 1842) та повість Шевченка "Прогулка с удовольствием и не без морали" (1856-1857), він простежив шлях поета під час його відрядження.

Той ентузіазм, з яким Шевченко вирушив у дорогу, пояснюється ще однією обставиною. Адже Поділля межувало з Галичиною, яка входила тоді до складу Австрійської імперії; селянство цієї частини України напровесні того ж 1846 р. повстало проти національного і соціального гніту. Відбулися заворушення і в Кракові та Познані, ці події стали провісником революції 1848 р. в Австрії. Покріпачене селянство Поділля й Волині, затамувавши подих, з хвилюванням прислухалося до того, що відбувалося в сусідньому краї. Все це так перелякало коронованого ката Миколу І, що він наказав запровадити у західних губерніях і Царстві Польському воєнний стан, поставити на кордоні цілу армію на чолі з князем І.Паскевичем, відомим душителем визвольних рухів у Польщі й Угорщині.

За подіями в Галичині уважно стежив і Шевченко. Відомо, що 17-19 лютого 1846 р. на ярмарку в Лубнах під час Масляної він викликав невдоволення місцевого городничого В.Андреєва своїми крамольними, як тому здалося, висловлюваннями про повстання галицьких селян. Про це городничий негайно доніс генерал-губернаторові Н.А.Долгорукову, який перебував тоді в Петербурзі. Висловлювання поета царський посіпака тлумачив як намір "кинути жарину заколоту та кривавих міжусобиць і в Малоросію, подібно до тих, що вже сталися в західних губерніях" [4].

Тепер же, їдучи на Поділля, Шевченко сподівався одержати докладнішу інформацію про події за Збручем та їх відгомін по російський бік кордону. З Києва він вирушив 25 вересня за маршрутом: Віта – Васильків – Біла Церква – Сквира й невдовзі опинився в межах сучасної Вінницької області. За кілька днів поет перетнув її з північного сходу на південний захід через поштові станції Морозівку, Плисків, Липовець, Жорнище, Брацлав, Шпиків, Джурин, Серби, Могилів-Подільський, Яришів, Муровані Курилівці і далі – на Кам'янець-Подільський.

У місті над Смотричем він прожив тиждень, спілкувався тут зі збирачем народних пісень, учителем гімназії П.Чуйкевичем, з яким познайомився ще влітку 1843 р. в Києві.

Подорож на Поділля і Волинь дала Шевченкові дуже багато. Перед ним відкрилися нові обшири рідної землі, її своєрідна природа, побут і звичаї, а головне – настрої місцевого селянства, яке жило спогадами про боротьбу за волю і з надією звертало погляди в бік Галичини. Поет милувався пам'ятками історії та культури, пісенним багатством краю, його прадавньою топонімікою. Так, у Плискові (нині Погребищенського району) його увагу привернули залишки трипільської культури. Шевченко, як відомо, цікавився археологією, незадовго перед тим узяв участь у розкопках могили Переп'ятихи біля с.Фастівця, закінчив свої "Археологічні нотатки".

У с.Жорнищі він міг почути розповідь про військовий табірний збір, що відбувся в серпні-вересні 1825 р. У цьому зборі, як засвідчують документи, брав участь В'ятський полк, яким командував декабрист П.І.Пестель. Сюди не раз приїжджав М.П.Бестужев-Рюмін. Як це співзвучно було з інтересом поета в ті роки до декабристського руху!

Зацікавили його залишки оборонних валів та підземних ходів, споруджених у Липовці ще в ХІV-XV ст. для захисту від грабіжницьких набігів татар і турків, а також руїни першої фортеці у Брацлаві, переказ про участь його жителів у Визвольній війні під проводом Б.Хмельницького, про героїчну загибель полковника Данила Нечая у нерівному бою з польськими загарбниками поблизу с.Черемошного.

Болісні роздуми викликав у Шевченка вигляд старовинного села Серби (тепер Гонтівка), де озвіріла польська шляхта 1768 р. закатувала національного героя України Івана Гонту.

Подих минулої слави і волелюбності наших земляків відчув поет і на мальовничих берегах Дністра, у Могилеві-Подільському. Місто від часу свого заснування 1595 р. пережило бурхливу історію. Тут успішно діяло братство, 1616 р. засновано друкарню. Могилівський козацький полк, створений 1648 р., відзначився в боях з польською шляхтою під час Визвольної війни українського народу, згодом, у 70-х роках XVІІ ст., його очолював пращур письменника М.Гоголя, прихильник гетьмана Петра Дорошенка полковник Остап Гоголь. Про часи, коли в місті над Дністром перебував Шевченко, говорять архітектурні пам'ятки XVІІІ ст. – соборна церква, ряд інших будівель.

Кам'янець-Подільський зацікавив поета насамперед своєю старою фортецею на урвистому березі Смотрича, в якій тричі був ув'язнений Устим Кармалюк. Про "Славного лицаря", як назвав Шевченко керівника селянського руху на Поділлі, він ще в дорозі почув немало спогадів і переказів. А в Кам'янці-Подільському П.Чуйкевич 3 жовтня 1846 р. записав йому в альбом кілька народних пісень, серед них "– Ой Кармалюче, по світу ходиш". Про інтерес поета до постаті У.Кармалюка свідчить його запис у "Журналі" ("Щоденнику") від 20 травня 1858 р., тут же він подав текст пісні "За Сибіром сонце сходить".

Невдовзі через поштові станції Нігин, Ярмолинці, Проскурів, Меджибіж, Летичів, Новокостянтинів, Хмільник та Уланів Шевченко виїхав у Житомир. Кожен камінь у цих містах і містечках, кожна п'ядь щедро политої кров'ю і потом трудівників подільської землі промовляли йому про духовну красу і силу її синів і дочок.

Під враженням побаченого й почутого – уже вкотре! – задумався поет над долею свого народу, знову пройнявся його величчю і тяжкою неволею. І через роки заслання, крізь злигодні тяжкого "солдатського нежитія" проніс він у серці переживання тієї незабутньої осені.

У вже згадуваній повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", написаній у Новопетровській фортеці на пустельному півострові Мангишлак, читаємо промовисті рядки про єдність і волелюбність української нації, звернені і до нас, нині сущих: "Від берегів тихого Дону до крем'янистих берегів швидкоплинного Дністра – один грунт землі, одна мова, один побут, одне обличчя народу, навіть пісні одні й ті ж. Як однієї матері діти. А минуле життя цієї купки задумливих дітей великої слов'янської сім'ї не однакове. [...] Бідні малосильні Волинь і Поділля, вони охороняли своїх розпинателів у неприступних фортецях і розкішних палацах. А моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна туго начиняла своїм вільним і ворожим трупом незліченні величезні могили. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала і вільна, нерозтлінна умирала" [5].

Зберігав Шевченко в "незамкненій тюрмі" – на засланні – і свої записи з уст народу, зроблені на Поділлі й Волині. Це засвідчує, зокрема, формулярний список про службу поета рядовим у лінійному Оренбурзькому батальйоні № 5, де зазначено, що під час обшуку у квітні 1850 р. в поета знайшли "стихи и песни в двух альбомах на малороссийском наречии не его сочинения, и записаны им только как песни народные во время бытности его в 1846 году в Киевской, Каменец-Подольской и Волынской губерниях, которые были рассмотрены в III отделении и ему возвращены" [6]. Це та дорогоцінна для нас дещиця з пісенного багатства України, яка полонила серце Т.Шевченка і яка водила його пером, коли він гірко роздумував про сумні й тужливі пісні свого народу: "Їх склала воля, а співала тяжка самотня неволя" [7].

Драматична історія Поділля хвилювала творчу уяву Шевченка ще в часи його навчання в Академії мистецтв. На берегах холодної Неви, в похмурій столиці імперії Романових йому ясніла Україна, її героїчна боротьба за волю і незалежність. Так лягли на папір його романтичні поеми "Іван Підкова" (1839) і "Гайдамаки" (1839-1841). У першій з них змальовано морський похід запорожців до турецьких берегів під проводом відомого козацького ватажка Івана Підкови. Хоч як бушує синє море, він зберігає спокій і рівновагу, упевнено веде козацьку флотилію проти ворога, щоб завдати йому застережливого удару та визволити українських бранців. Завзяттям сповнений заклик І.Підкови:

Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове молодці,

А у Царград, до султана,

Поїдемо в гості! [8]

Насправді Іван Підкова участі в морських походах не брав. Помилка пов'язана з публікацією в альманасі "Запорожская старина" (ч. 1, Х., 1834) народної думи про похід козаків через Чорне море під проводом Серпяги, у примітці до якої І.Срезневський висловив припущення, що Серпяга і Підкова – одна й та ж особа.

З історичних джерел відомо, що Іван Підкова, молдаванин за походженням, був запорозьким козаком. На теренах сучасної Вінниччини сформував козацькі загони, з якими приєднався до війська гетьмана Якова Шаха і виступив проти ставленика Туреччини молдавського господаря Петра Мірчі. У ході бойових дій П.Мірча зазнав поразки, і в листопаді 1577 р. І.Підкову було проголошено правителем Молдови. наступного року велике турецьке військо розпочало наступ на Молдову. І.Підкова змушений був відступити в Україну – на Брацлавщину. Але тут, у Немирові, його по-зрадницькому заарештував брацлавський воєвода Ян Збаразький. З наказу польського короля на вимогу султана героя було страчено у Львові. Про інтерес Шевченка до цієї історичної постаті свідчить той факт, що Івана Підкову згадав він і в поемі "Гайдамаки", мав намір створити офорт "Іван Підкова у Львові" і включити його до 2-го випуску "Живописной Украины".

Зацікавили поета й інші видатні постаті в історії України, життя і діяльність яких пов'язані з Поділлям. Через два роки після подорожі в наш край він написав вірш "У неділеньку у святую" (1848), присвячений керівникові козацько-селянського повстання 1594-1596 років Северинові Наливайку. Син кравця з м.Гусятина на Поділлі, С.Наливайко брав участь у поході запорожців проти турків і татар, був на військовій службі у князя Костянтина Острозького, а 1594 р. організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків, з яким підтримав антипольський виступ жителів м.Брацлава.

Отримавши військову допомогу із Запорізької Січі, повстанці під проводом С.Наливайка оволоділи Баром, Гусятином, Каневом, Черкасами та іншими містами і рушили на Волинь та Білорусь. Боротьба проти польських окупантів захопила не лише Правобережну Україну й Білорусь, а й Галичину, активізувала антифеодальний рух у Литві й Польщі. Лише за допомогою переважаючих військових сил польській владі вдалося придушити повстання. Северин Наливайко увійшов в історію України як талановитий козацький полководець, про нього складено народні думи й пісні.

Шевченко згадує відважного борця за волю України в кількох творах, а в згаданому вірші "У неділеньку у святую" змалював хвилюючу картину обрання С.Наливайка гетьманом на козацькій раді в Чигирині. У козаків був намір обрати на цю високу посаду Григорія Лободу, але той, пославшись на свій поважний вік, одвів свою кандидатуру і звернувся до товариства з такою порадою:

Спасибі вам, панове – молодці,

Преславнії запорожці,

За честь, за славу, за повагу,

Що ви мені учинили,

А ще б краще ви зробили,

Якби замість старого

Та обрали молодого

Завзятого молодця,

Преславного запорожця

Павла Кравченка-Наливайка. [9]

І хоч цей епізод не відповідає історичним фактам – написаний на основі публікації в "Запорожской старине", – але в ньому рельєфно відтворено демократизм і лицарські звичаї українського козацтва, високо оцінено подвижницьку діяльність нашого великого земляка. Вірш написано в стилі народних дум.

Про героя Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, кальницького (вінницького) полковника Івана Богуна (?-1664) Шевченко писав у поемі "Гайдамаки" і трагедіях "Никита Гайдай". У першому творі він нагадав сучасникам про один із подвигів славного козацького полководця:

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає –

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. [10]

Йдеться про бої козаків з польським військом під Вінницею, що точилися з 28 лютого по 11 березня 1651 р., під час яких Богун потопив у крижаній воді Південного Бугу багато ворожої кінноти. Поет помилково називає Буг (справжнє народне найменування річки – Бог) Інгулом. Про І.Богуна згадав він і в підтекстовці до офорту "Дари в Чигирині 1649 року".

У ряді поетичних творів Шевченко оспівав гайдамацький рух, який активно розгорнувся у ХVIII ст. на Правобережній Україні і був спрямованим проти польського окупаційного режиму. Його ареною стало і Поділля. Гайдамаків поет називає борцями "за святую волю – правду". У творах, присвячених цій героїчній сторінці української історії, він скористався поетикою народних пісень і переказів. Зацікавила його, зокрема, відома пісня "Ой був в Січі старий козак", у якій народ засудив відступництво Сави Чалого (р. н. невід. – 1841). Відомо, що деякий час С.Чалий був козаком на Запорізькій Січі, потім служив сотником надвірного загону польських магнатів Четвертинських. Коли ж 1734 р. у Шаргороді почалося гайдамацьке повстання під керівництвом Верлана, яке охопило велику територію України, він перейшов на бік повстанців, відзначився у боях з польською шляхтою. Цей народний рух був придушений, як відомо, за допомогою російського війська. С.Чалий в 1736 р. склав присягу на вірність польській владі, одержав маєтки, став запеклим ворогом свого народу. Гайдамаки із загону Гната Голого 1741 р. стратили зрадника у його маєтку в с.Степашках (нині Гайсинського району).

Пісню про Саву Чалого Шевченко згадує у вірші "Перебендя", поемі "Невольник" ("Сліпий") і драмі "Назар Стодоля". В проспекті нездійсненого видання 2-ої серії його офортів "Живописная Україна" був названий естамп "Сава Чалий", сюжет якого підказала Шевченкові згадана народна пісня.

Найгрізніший вибух визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти у ХVIII ст. Шевченко відтворив у поемі "Гайдамаки". Це художня епопея про повстання 1768 р., відоме в історії під назвою "Коліївщина", яке очолили козаки Максим Залізняк та Іван Гонта. Почалося воно в урочищі Холодний Яр поблизу Чигирина, швидко поширилося на все Правобережжя. І на Поділлі "ходили гайдамаки з святими ножами", розправляючись з шляхтою та її прибічниками. Поет правдиво змалював криваві злочини окупантів, які в лютому 1768 р. створили у м.Бару на Вінниччині так звану Барську конфедерацію – збройну організацію, спрямовану проти українського народу з метою збереження своїх необмежених прав. Це й переповнило чашу народного терпіння. Героїкою і завзяттям дихає кожна сторінка твору. Особливо вражає своїм психологізмом кульмінаційний розділ поеми "Гонта в Умані", в якому порушено складну проблему особистих, родинних почуттів і громадянського обов'язку людини. Іван Гонта постає тут як символ жертовної любові до України.

І цього разу Речі Посполитій допомогла Москва: російське військо, надіслане Катериною ІІ, завдало підступного удару повстанцям, а польська шляхта вчинила жорстоку розправу над полоненими гайдамаками. У "Приписах" до поеми Шевченко подав моторошну картину лютих катувань, яких зазнав І. Гонта перед його стратою в с. Сербах (тепер Могилів-Подільського району). Героєм, який віддав життя за визволення народу, зображено його і в інших творах поета ("Великий льох", "Холодний Яр").

У поемі "Варнак" і однойменній повісті, малюючи образ кріпака, що став на шлях помсти панам, Т.Шевченко використав деякі факти й сюжетні лінії, пов'язані з діяльністю У.Кармалюка. Варто, однак, прислухатися до думки В.У.Олійника, який у статті "До питання про використання Шевченком фольклорних матеріалів про Кармалюка" слушно зауважив: "Коли вже говорити про відтворення образу Кармалюка в поезії Шевченка, то не в поемі "Варнак" треба його шукати, а швидше в вірші "Ой виострю товариша", написаному в тому ж 1848 р. вже на Кос-Аралі. У цьому вірші Шевченко створює образ повстанця, шукача правди, що як і Кармалюк, за народною піснею, "понад шляхами" переймає багатіїв. Цей вірш не тільки змістом, а й будовою строфи – 2 (8+6) – та розповіддю від першої особи нагадує відому народну пісню про Кармалюка "Повернувся я з Сибіру" [12].

Важливе місце в літературній спадщині Т.Шевченка посідає вірш "Марку Вовчку". У присвяті до нього "На память 24 генваря 1859" засвідчено день, коли в Петербурзі відбулася перша зустріч і знайомство поета з авторкою "Народних оповідань". Зі щирою симпатією говорячи про письменницю, талант якої розкрився на Вінниччині, Т.Шевченко називає її "обличителем жестоких людей неситих", вважає Марка Вовчка своєю послідовницею і однодумцем, молодою силою української демократичної літератури.

Вінничанам приємно, що прототипом образу оповідача в одній з кращих повістей Т.Шевченка "Художник" став І.М.Сошенко. Адже відомий український художник, поетів друг упродовж десяти років жив і працював у Немирові, викладав малювання у місцевій гімназії, спілкувався з селянами пропагував твори великого Кобзаря.

Шевченкова муза, яка за висловом М.Костомарова, "завжди була чистою, шляхетною, любила народ, уболівала разом з ним за його стражданнями і ніколи не грішила неправдою і неморальністю" [13], хвилювала серця і западала в душі сучасників поета в Україні і за її межами. Не без її впливу взявся за перо публіциста й соціолога уродженець с.Антонополя (тепер Калинівського району) Семен Олійничук (1798-1852). У своєму, на жаль, незакінченому творі "Історична розповідь природних або корінних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам'янець-Подільської і Житомир-Волинської губерній про своє життя-буття" він гостро засудив феодально -кріпосницький лад Російської імперії. Зазнав С.Олійничук арешту і загинув у Шліссельбурзькій фортеці.

Серед тих, хто спілкувався з поетом, хто прислухався до його віщого слова, бачимо декабриста А.Бистрицького, учителів І.Клопотовського і Ф.Вороного, художника І.Сошенка, фолькло-риста і етнографа М.Номиса, мемуариста З.Недоборовського та інших наших земляків.

Варто згадати тут осередок української інтелігенції, який склався в 1850-х роках у Немирівській гімназії. Це були переважно молоді, патріотично настроєні вчителі. "Всі вони, – згадує Д.Вілінський, брат Марка Вовчка, – були українці, прихильники Тараса Шевченка, народники, і напевне уболівали за долю меншого брата". В числі тих, за висловом мемуариста, "лицарів честі і товариства" були фольклорист і етнограф, колишній член Кирило-Мефодіївського братства О.Маркович, його юна дружина, невдовзі класик української літератури Марко Вовчок, біограф Шевченка, письменник М.Чалий, викладач математики і громадський діяч І.Дорошенко.

З повагою ставилися до українського поета польські громад-ські і культурні діячі, зокрема його друг А.Венгжиновський, добрі знайомі Ю.Беліна-Кенджицький, С.Бобровський, а також М.Загурський, який був серед тих, хто у травні 1861 р. зустрічав прах Шевченка в с. Микільському біля Києва.

Палкими прихильниками великого Кобзаря, його літера-турними спадкоємцями стали Марко Вовчок, С.Руданський, А.Свидницький, В.Бернатович, М.Старицький, М.Коцюбинський, М.Некрасов, майстри польського слова Л.Совінський і Ю.Беліна-Кенджицький, польський і український поет А.Свенціцький та ін. Вони започаткували літературну Шевченкіану на Вінниччині.

Нелегкий був шлях Шевченкового слова до народу під кормигою "старшого брата". Імперія ненавиділа і боялася поета. Лютували царські сатрапи і на Поділлі, докладали зусиль, щоб затьмарити образ співця України, заборонити, взяти під арешт його музу перешкодити вшануванню його пам'яті. Так, 20 квітня 1909 р. директор народних шкіл Подільської губернії у категоричній формі зажадав припинити поширення книжки "Життя Тараса Шевченка", а ті її примірники, що встигли розійтися серед учнів, наказав відібрати. Тут же чиновник від освіти зазначив, що кошти, виручені за це видання, мали піти на спорудження пам'ятника Шевченкові в Києві, а це, мовляв, суперечить інтересам Російської імперії.

24 червня того ж року окупаційна влада розпорядилася вилучити з бібліотек твори поета. У фондах Вінницького обласного державного архіву зберігаються документи, що засвідчують, яких суворих заходів було вжито, щоб не допустити учнів вінницьких навчальних закладів до участі у відзначенні 100-річчя від дня народження Шевченка.

Не відстала у цій ганебній справі і нова, більшовицька. влада. Якнайкраще ленінську національну політику характеризують події, що сталися у березні 1921 р. у Браїлові (тепер Жмеринського району). Місцева молодь вирішила відзначити 60-річчя від дня смерті поета виставою його драми "Назар Стодоля". Відбулася вона 10 березня, пройшла з великим успіхом. А через кілька днів чекісти заарештували і розстріляли всіх аматорів сцени [14].

Та згодом "влада робітників і селян" пішла іншим шляхом, зрозумівши, що одверто перекреслити і заборонити Шевченка неможливо. Почалося фальшування його творчості, інтерпретація її в дусі офіційної ідеології, вилучення окремих творів, заборона співати "Заповіт", покладати квіти й читати вірші поета біля пам'ятника в Києві 22 травня – в день перепоховання його на Чернечій горі...

Та попри все, образ Шевченка, його пророче слово завжди жили в серці нашого народу. З художніми творами про поета виступили в різний час С.Васильченко, К.Андрійчук, Я.Івашкевич, М.Стельмах, Я.Качура, З.Тулуб, В.Колодій, В.Речмедін, Я.Шпорта, М.Зарудний, В.Юхимович, А.М'ястківський, С.Литвин, В.Грінчак, К.Курашкевич, В.Стус, Є.Гуцало, В.Забаштанський, П.Перебийніс, А.Бортняк, В.Яворівський, М.Студецький, Н.Гнатюк, М.Стрельбицький, М.Каменюк, С.Чернілевський, Т.Яковенко, В.Кобець, В.Рабенчук, В.Козак, Б.Шлапак, Б.Янчук, К.Лазаренко та ін. Вінниччина дала також видатних дослідників життя і творчості поета, серед них – К.Широцький, Є.Кирилюк, М.Гудзій, Г.Паламарчук, В.Шубравський, М.Коцюбинська, М.Бурачек, О.Правдюк. Низку змістовних шевченкознавчих праць опублікували О.Мазуркевич, М.Сиротюк, О.Жовтіс, П.Маркушевський, В.Мовчанюк, Л.Барабан, М.Стрельбицький, А.Коржунова, М.Присяжнюк, Є.Регушевський, Н.Петренко, Г.Мовчанюк, В.Волочай, І.Бугаєвич. Літературознавець і перекладач Ю.Назаренко зібрав багатющу колекцію "Україна і світ", яку склали матеріали про звучання української культури на всіх континентах Землі; 90 томів у ній присвячено Т. Шевченкові.

Кафедра української літератури Вінницького педагогічного інституту організувала ряд обласних науково-методичних конференцій, на яких йшлося про вивчення життя і творчості поета. В 1979 р. тут відбулася ХХІV всеукраїнська наукова шевченківська конференція за участю вчених з Азербайджану, Абхазії, Вірменії та Молдавії.

Активну участь взяли наші земляки в інсценізації творів Шевченка. Одна з перших вистав його драми "Назар Стодоля" відбулася в кінці 1844 р. на самодіяльній сцені Петербурзької Медико-хірургічної академії, за сприяння подолянина І.С.Шлегеля. Лікар за фахом, він у 1820-х роках служив у Тульчині. За зв'язки з декабристами потрапив під нагляд поліції, змушений був виїхати до Петербургу, де з часом став ректором згаданої академії. Не виключено, що зустрічався з Шевченком, який відвідував деякі лекції у цьому навчальному закладі. У листі від 26 листопада 1844 р. поет схвильовано писав своєму другові Я. Кухаренку на Кубань: "На різдвяних святках наші земляки отут компонують театр у Медицинській академії [...]" тепер вони розучують "Москаля – чарівника", "Шельменка", "Сватання на Гончарівці" і мого "Назара Стодолю". Отамане, якби ти знав що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!" [15].

Важливою віхою в історії української театральної культури стала вистава "Назара Стодолі" 1875 р. за участю нашого краянина композитора і поета-перекладача П.Ніщинського та його дочок, а також братів Тобілевичів, їхньої сестри Марії і М.Кропивницького. Вистава, до якої було включену музичну картину "Вечорниць", яку того ж 1875 р. написав П.Ніщинський, відбулася в Єлисаветграді. Відтоді музичний твір уродженця Вінниччини, став складовою частиною спектаклів за п'єсою Шевченка.

Серед інших сценічних втілень цього твору слід згадати виставу, яку здійснив на початку 1900-х років аматорський гурток у м.Козятині. Її режисером був В.Левицький, небіж класика української літератури І.Нечуя-Левицького. Про успіх спектаклю "Назар Стодоля" у Браїлові і трагічну долю його учасників вже сказано вище. На основі поеми "Катерина" Шевченка уродженець Калинівки поет П.Свенціцький написав 1866 р. однойменну драму. Невідомо тільки, чи побачила вона сцену.

У наступні роки діячі театру все частіше звертаються до творів Шевченка з метою їх інсценізації. Так, 1920 р. щойно створений у Вінниці Новий театр ім. І.Франка поставив інсценізовані Г.Юрою поеми "Іван Гус" і "Великий льох" та баладу "Лілея", а також вірш "Заповіт", драматичну форму якому надав А.Бучма. В 1921-23 рр. у цьому театрі успішно йшла вистава за поемою Шевченка "Гайдамаки".

В ювілейні дні 1939 р. на сцені Вінницького оперного театру відбулася прем'єра опери "Сотник" композитора М.Вериківського за сюжетом однойменної поеми Шевченка. В 1956 р. Вінницький музично-драматичний театр ім. М.Садовського поставив оперу М.Аркаса "Катерина", ставив її і пізніше. До 150-річчя від дня народження великого Кобзаря обласний театр здійснив вистави за поемою "Гайдамаки" та драмою "Марина", яку написав М.Зарудний за мотивами творів Шевченка. Упродовж останнього десятиріччя ХХ ст. на вінницькій сцені відбулися високомистецькі вистави опери "Катерина" М.Аркаса і п'єси "Назар Стодоля". Упродовж 1930-1935 рр. драму "Назар Стодоля" захоплено сприймали українці, яких лиха доля закинула на чужину. вистави цього твору в Чикаго (США) здійснив наш земляк, талановитий актор, співак і режисер Петро Гурський (1890-1983), який серцем і своїми ділами був завжди з Україною.

У виставах за творами Шевченка брали участь видатні актори, наші земляки С.Тобілевич, Г.Ігнатович, Л.Гаккебуш, І.Тарапата та ін.

Видатний український режисер І.Савченко створив 1951 р. кінофільм "Тарас Шевченко", відзначений 1952 р. на VІІ Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах (нині Чехія) особливим почесним дипломом. Тоді ж авторові фільму (посмертно) присуджено Державну премію СРСР. Літературознавець, теж наш краянин, Д.Копиця разом з Л.Островською написав сценарій художньо-документального фільму "Розповіді про Шевченка" (1964).

Творцями музичної Шевченкіани стали композитори, які народилися або жили й працювали на Вінниччині, – П.Ніщинський, Д.Бонковський, К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович, Г.Давидовський, О.Міньківський, Р.Скалецький, К.Домінчен, В.Папаїка, Я.Поляхівський, К.Семенов, кобзарі В.Перепелюк і А.Павлусенко. На основі Шевченкової поезії вони написали музичні твори різних жанрів.

Образ Шевченка, герої його творів посідають важливе місце в українському образотворчому мистецтві. Значний внесок у мистецьку скарбницю нашого народу зробили вінничани. Згадаємо насамперед художника К.Пржецлавського (1828-?). Народився він у містечку Махнівці (тепер Комсомольське Козятинського р-ну), в 1850-х рр. навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, де й познайомився з Шевченком, який щойно повернувся із заслання. Захоплений генієм поета, Пржецлавський 1860 р. намалював картину "Кобзар. малоросійська сцена". Шевченка увічнив на ній у тому образі, в якому постає він зі сторінок його творів. Позував художникові автор "Кобзаря".

Високомистецькі художні полотна, що відтворюють образ Шевченка, численні ілюстрації до його літературної спадщини, подарували Україні ювіляр ЮНЕСКО 1972 р. О.Новаківський, художники Ф.Коновалюк, М.Бурачек, А.Базилевич, О.Пащенко, М.Гончарук, Ф.Глущук, А.Сорока, М.Бабій, скульптори П.Ковтун і Г.Зацерковний, інші майстри пензля і різця на Вінниччині. Згадати треба і колекціонерів мистецьких скарбів, що відображають життя і творчість великого сина України, серед них лісівника І.Змерзлого та педагога і краєзнавця І.Бугаєвича. В унікальному зібранні останнього "Україна в художніх листівках", яке нараховує 25 тисяч одиниць, 500 поштових листівок присвячені Шевченкові.

Шевченків "Кобзар" став Біблією нашого народу, його провидче слово увійшло в духовний світ українців, допомогло їм вистояти у протистоянні з підступністю і жорстокістю "катів і людоїдів" (Т.Шевченко) царської і комуністичної імперій. Образ Шевченка і його твори зазнали незвичайної за своїми масштабами і глибиною фольклоризації. На Вінниччині побутують пісні на слова поета, а також пісні про нього. Так, 1920 р. Г.Танцюра записав у с.Зятьківцях на Гайсинщині від своєї землячки Явдохи Зуїхи проникливу народну пісню "Уродився Шевченко". У повоєнні роки фольклористи зафіксували ще кілька пісень про поета, серед них "Зійшов місяць, зійшов ясний" (на сл. О.Кониського) у Вінниці, "Голос Тараса" (у с.Мітлинцях Гайсинського р-ну), створену в часи фашистської окупації про надихаючу силу Шевченкового слова.

Ряд легенд і переказів про Шевченка як захисника народу записали І.Глинський ("Як Шевченко царя Росії обвів круг пальця"), Є.Горб ("Що зберегла людська пам'ять", "Подарований золотий"), Н.Присяжнюк ("Шевченко над Россю") та ін. Краєзнавець П.Ткачук зібрав у с.Уладівці Літинського р-ну низку прислів'їв і приказок, пов'язаних з ім'ям великого Кобзаря ("Тарасів "Заповіт" на тисячі літ", "Шевченко нашу долю вивів на волю", "Шевченкова правда – всім правдам правда" тощо). Дотепністю позначені народні гуморески і анекдоти, у яких поет уїдливо висміює пихатість та зарозумілість панів і чиновників ("Взаємно відрекомендувалися", "Наука" та ін.).

З любов'ю звертаються до образу Шевченка і його творів майстри народного мистецтва. В середині 1890-х років селянин А.Дидинюк із с.Лучинця (нині Мурованокуриловецького р-ну) намалював портрет Кобзаря для світлиці поета на Чернечій горі. А в наш час над шевченківською тематикою працювали В.Дорош (Тиврів), Е.Руппельт (Теплицький р-н), М.Пилявець (Вороновиця), К.Синявський (Бершадь), С.Печений (Джулинка), Т.Черниченко (Ладижин) та інші художники, різьбярі, скульптори. Озвучений "Кобзар" створив славетний майстер мініатюри-невидимки М.Маслюк (Жмеринка).

Образ Шевченка оживав на вишивках О.Сидоренко (м.Немирів), Л.Каменської (м.Муровані Курилівці), М.Сенюк (с.Клембівка Ямпільського р-ну), Л.Мовчан (с.Зятківці Гайсинського р-ну) та інших талановитих жінок. Ім'я поета носять тепер 17 сіл області, школи, бібліотеки, кінотеатри, вулиці в різних населених пунктах Вінниччини.

Ще в дореволюційні часи склалася добра традиція відзначати шевченківські дні як народне свято. А 1991 року на Вінниччині відбулося Міжнародне літературно-мистецьке свято "В сім'ї вольній, новій". Нині громадськість області збирає кошти на спорудження у Вінниці пам'ятника Шевченкові.

Трудівники краю, просторами якого 158 років тому милувався поет, вплели яскраву квітку у вінок всенародної шани і любові геніальному синові України.

***********************************

1. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1976. – Т. 5. – С. 210.

2. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 12 т. – К., 2001. – Т. 2. – С. 40.

3. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1963. – К., 1963. – С 25-26.

4. Жур П. Труды и дни Кобзаря. – Люберцы, 1996. – С. 139.

5. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 12 т. – К., 2003. – Т. 4. – С. 266.

6. Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1963. – К., 1963. – С. 79.

7. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 12 т. – К., 2003. – Т. 4. – С. 266.

8. Там же. – Т. 1. – С. 123.

9. Там же. – Т. 2. – С. 146.

10. Там же. – Т. 1. – С. 156.

11. Збірник праць шостої наукової шевченківської конференції. – К., 1958. – С. 225.

12. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1990. – С. 525.

13. Загрійчук А. Браїлівська доля „Назара Стодолі", або Як 75 років тому знищили самодіяльних акторів // Літ. Україна. – 1996. – 11 квіт.

14. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 6 т. – К., 1964. – т. 6. – С. 34.

Борис Хоменко ,

професор Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського,

кандидат педагогічних  наук


Тарас Шевченко і Вінниччина
190-річчю від дня народження присвячується
Біобібліографічний покажчик

  1. Від укладачів
  2. ШЕВЧЕНКІАНА ВІННИЧЧИНИ
  3. Поділля у творчості Т.Шевченка
  4. Перебування Т.Шевченка на Поділлі
  5. Про літературно-художню творчість Т.Шевченква, присвячену Поділлю
  6. Т.Шевченко і наши земляки
  7. Науковці-земляки про Т.Шевченка (Частина 1)
  8. Науковці-земляки про Т.Шевченка (Частина 2)
  9. Вшанування пам'яті Т.Шевченка на Вінниччині
  10. Шевченківське свято "В сім'ї вольній, новій" на Вінниччині 1991 року
  11. Художні твори наших земляків про Т.Шевченка
  12. Т.Шевченко в образотворчому мистецтві та творчості народних митців Вінниччини
  13. Пам'ятники кобзарю на Вінниччині
  14. Музична Шевченкіана Вінниччини
  15. Творчість Т.Шевченка на сценах та в кіномистецтві Вінниччини
  16. Вінничани – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка
  17. Іменний покажчик
  18. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше