ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: inform@library.vn.ua

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Трагедія голодомору на Вінниччині 1932-1933 рр.

Версія для друку

ГОЛОДОМОР 1932-1934 РОКІВ – ГЕНОЦИД НАРОДУ УКРАЇНИ

Минає 70-та річниця трагічних подій в Україні, які вразили весь світ своєю жорстокістю та безпрецедентними масштабами.

Голодомор 1932-1934 років став найбільшою трагедією українського народу за всю її багатотисячну історію, трагедією, яка не має аналогів у світі. Здійснений більшовицькою владою проти непокірного свободолюбивого українського народу, даний голодомор – це особлива форма геноциду – етноцид, – вбивство народу за етнічною ознакою. Про це свідчать і парламентські слухання "Щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років", які проходили у лютому 2003 року.1

Вістря цього жахливого нелюдського апокаліпсису було спрямоване в першу чергу проти українського селянства. Не змігши ні економічними, ні політичними важелями (серед них і розкуркулення: виселення та розстріли сотень тисяч українських хліборобів, так званих "куркулів") примусити селянство змінити свій світогляд, який формувався протягом сотень років, а також методи господарювання, яке вони вели з діда-прадіда, сталінський тоталітарний режим таким дикунським методом перетворив волелюбних, економічно незалежних селян – землевласників (тих, хто вижив) на покірливих наймитів в одержавлених колгоспах.

Голодомор виявився наслідком політики радянського керівництва – насильницької колективізації сільського господарства. Колективізація і голодомор – невід'ємні кільця одного більшовицького ланцюга і ці жахливі процеси потрібно розглядати тільки в одному контексті нашої історії.

Одночасно, спричинивши Великий Голод в Україні, сталінське політбюро переслідувало і злочинну мету – викорінення національної автентичності, самобутності українців. Масове фізичне винищення мільйонів українських хліборобів штучним голодом було свідомим політичним актом більшовицької системи проти мирних людей, внаслідок якого зникли цілі покоління селян – землеробів, які любили землю, плекали її, як рідну дитину.

Саме селянство було і є не тільки годувальником та захисником рідної Вітчизни, а й носієм високих християнських вартостей, моралі, поведінки, джерелом духовності та культури, традицій, звичаїв і, звичайно, колискою мови та пісні.

Як коріння живить дерево, так селянство живить націю, а отже воно являлось носієм, ворожого більшовицьким вождям, націоналізму. Знищити сутність селянства – і вирішиться національне питання. Недарма Сталін зазначав: "Національна проблема – це селянська проблема". 2

Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалась й на сторінках партійної преси. "Пролетарська правда" в номері від 22 січня 1930 року стверджувала, що "знищення соціальної бази українського націоналізму – індивідуальних селянських господарств, – є одним із основних завдань колективізації в Україні". 3

А в резолюції XII з'їзду КП(б)У, який відбувся в січні 1934 року, акцентувалось: "1933 рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції, викриття і розгрому націоналістичного ухилу на чолі з Скрипником. З'їзд відмічає величезну роботу органів ДПУ України в розгромі націоналістичних контрреволюційних елементів". 4 Коментарі зайві.

Таким чином, головною причиною штучного голодомору в Україні у 1932-1934 роках стало стійке протистояння національно свідомого українського селянства більшовицькій тоталітарній системі, яке в повній мірі проявилося під час проведення масової насильницької колективізації, розпочатої у 1929 році.

Кількість учасників антирадянських селянських повстань в Україні у цей час зростала з кожним днем. Якщо в січні 1930-го року в 45-ти селянських заворушеннях брали участь 13410 чоловік, то в лютому в 200 заворушеннях – 59600 чоловік, а в березні кількість антирадянських виступів сягнула до 2945, у яких взяли участь 877610 повстанців. 5

Масовий, наростаючий опір селянства загрожував зірвати плани більшовицького режиму на шляху до суцільної колективізації сільського господарства та індустріалізації країни. А на той час, саме українське селянство було найбільш потужною силою, яка протистояла кремлівській політиці панування над народами. Кремлівські вожді добре пам'ятали затяжну селянську війну проти їхньої політики "воєнного комунізму" в недалеких 1920-1922 роках.

Боячись посилення загального опору в країні своїй насильницькій політиці та зростання антирадянських настроїв, сталінщина вдалася до самих крайніх репресивних заходів – репресій голодом. Досвід уже був – це голодомор 1921-1923 років.

Голодомор здійснювався шляхом постійних непосильних норм хлібоздач і вилученням до останку продуктів харчування.

Разом з цими заходами, запроваджувались: система внутрішніх паспортів, яка не дозволяла залишати села в пошуках продуктів; ретельний контроль на російсько-українському та білорусько-українському кордонах, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони; систематичне відбирання та нищення абсолютно усіх продуктів харчування; заборона видавати селянам зерно, яке було на складах, залізницях, портах…; арешти і розстріли селян за зрізані колоски; масове виселення селян зі своїх осель, в результаті розпродажі селянських господарств за невиконання хлібозаготівельних планів; відмова влади надати селянам хлібні пайки, які існували в містах і частково видавались сільській інтелігенції; безконтрольне свавілля та насильство над селянами різного роду хлібозаготівельних бригад: судово – слідчих, робітничих, "буксирних", "похідних"…, зі своїми металевими щупами; занесення сіл і колгоспів на так звану "чорну дошку", з усіма санкціями та наслідками; посилення контролю і за місцевими партійцями – виконавцями цієї трагедії, за найменший прояв лояльності до селян вони підлягали арешту.

Переконливим свідченням незацікавленості партійно-радянського керівництва у допомозі вимираючому населенню України є і той факт, що вилучений у голодних селян хліб систематично надходив на міжнародні європейські ринки й продавався в Англії, Франції, Італії та інших країнах.

На експорт відправлялися й інші продукти харчування. У зведеній відомості виконання експортного плану за 1-е півріччя 1933 року Вінницькою областю з грифом "Не підлягає оголошенню" перераховуються: птиця, масло, риба, яйця, мед, горіхи, раки, хрін, мак, хутро, селянське полотно…. 6 Протягом кількох років більшовицька держава "трудящих" силою відбирала все, що було у селянина.

Партійний активіст-реквізитор, пригадував: «Я чув, як діти душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, – він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю…. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі...».7

За здійсненням всеукраїнської трагедії пильнували війська ДПУ. Селянство України було приречене.

Один з перших дослідників голодомору на Поділлі, професор Вінницького державного педагогічного університету Ілля Гаврилович Шульга писав: "Чорною хмарою насувалося на Україну страхітливе лихо. Трактами, широкими і вузькими шляхами, стежками та межами, не минаючи селянських осель, на Поділля пробирався голод. У порожніх селянських засіках не було навіть мишей, "червона мітла " повимітала все до зернини. Спорожнялися льохи, люди доїдали картоплю та буряки, гарбузи і квасину. Це були останні місяці 1932 р., названі народом "гарбузень". Грудень і січень – "пухкутень" – піднесли українському селянинові тяжку чашу мук. Весняні місяці 1933 р. залишилися в пам'яті подолян під назвою "капутень". 8

Мор людей, який розпочався в більшості районів України ще в кінці 1931 року і продовжувався у 1932, 1933, 1934 роках (за неповними даними сектору "особий" Вінницького обкому КП(б)У в 1934 році жертвами голодомору на Поділлі стали 58 тис. 885 чоловік)9 , старанно приховувався більшовицькою владою.

Допомога голодуючим почала надходити тільки у середині 1933 року, але в незначній кількості і в окремі райони. Бершадському району, наприклад, у вересні 1933 року була надана допомога в розмірі 500 пудів зерна.10 На той час Україна була паралізована, її народ вимирав.

Але сталінське керівництво ні на крок не відступало від своїх вимог, понеслося у справжній вир голодового терору, безжалісно його прискорюючи.

Англійський журналіст Малколм Маггерідж влітку 1933 року повідомляв: «… я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше…. З одного боку – мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто  опухлими від браку їжі. З другого – вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю». 11

В цей же час, у 1933 році із зерносховищ Вінницької області кожен день вивозилось залізницею 150 000 пудів зерна. Про це, секретарю ЦК ВКП(б) – завідуючому сільськогосподарським відділом Кагановичу Л.М. повідомляв секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський В.І., просячи надати більше 600 вагонів для вивозу, так як зерно на зсипних пунктах та складах перегрівалось і гинуло.12

Антиукраїнська політика етноциду виявилася і в організації більшовиками штучних міграцій. Ще продовжували вимирати від голоду в 1933 році українці, а з Горьковської області в Одеську було переселено 2110 російських господарств, з Івановської в Донецьку – 3527, з Центральної Чорноземної області в Харківську – 4800 господарств…. Усього в Україну тоді 329 ешелонами перевезли 21856 російських господарств (117149 осіб).13

Для переселенців до вищезгаданих областей України було підготовлено 200 тисяч 306 хат.14

Інструкції, що визначали порядок «доприселення», попереджали організаторів цієї акції про небажаність переселяти на українські землі жителів Азово-Чорноморської та Північно-Кавказької областей, а також Казахської автономної республіки. Це зумовлювалося тим, що в цих регіонах була висока питома вага етнічних українців.

Отже, щоб поповнити населення в Україні та зменшити кількість українського етносу на своїй же землі, ще під час голодомору почали завозити тисячі «переселенців» з російських областей.

Антиукраїнський характер радянської політики в період голодомору підтверджується і тим, що для реквізиції продовольства у населення, а також придушення стихійних виступів селянства проти свавілля влади залучалися і червоноармійські військові підрозділи, особовий склад яких був, звичайно, не українським. Так, у місті Вінниці дислокувалася 24 стрілецька Самаро-Ульянівська залізна червонопрапорна дивізія. Військовим  підрозділам дивізії 18 лютого 1933 року була дана директива з грифом: «Цілком таємно» (згідно наказу РВР УВО – № 072360/б): «….Допомагати районним організаціям в справі вичищення з колгоспів соціально-чуждого елементу…». 15

Під час голодомору в Україні, хліб у достатній кількості був у сусідів: росіян та білорусів, що також підтверджує явний антиукраїнський характер. Розуміючи, що проти українців здійснюється злочин, в ЦК КП(б)У почали надходити листи від російських та білоруських робітників і селян. В одному з них, від 15 липня 1932 року, білоруські робітники писали: "Коли це було, щоб Україну Білорусія кормила. Були гірші роки, але Україна кормила Білорусію..., що українців хотять задушити голодом, а в газетах пишуть все хорошо..., мільони людей бродять голі, голодні по лісах, станціях, містечках і колгоспах Білорусії і просять хліба... Де ЦК партії України, де ЦВК, що роблять. Просто серце болить, за такі справи допущені. Білоруські робітники Петров, Савін, Кудук".16 Ще не був в Україні введений паспортний режим, який забороняв залишати селянам помешкання. Ще намагалися українці врятувати себе і свої сім'ї, десятками тисяч блукаючи по країні в пошуках їжі.

Також, голодомор в Російській Федерації в основному проявився в хлібосіючих районах, зокрема на Кубані, де переважно проживали представники українського етносу.17

Ще раніше, за рішенням ЦК ВКП(б) для проведення колективізації було оголошено набір 25-ти тисяч робітників промислових центрів Росії.18 Серед пролетарів, направлених в українські села за хлібом, більшість становили етнічні росіяни.

Про злодіяння більшовиків та їх поплічників в Україні, створення всіх умов для штучного голодомору, свідчать тисячі документальних джерел, які знаходяться на зберіганні в архівах України, в тому числі і в Державному архіві Вінницької області. Так, на засіданні бюро Вінницького обкому КП(б)У 1-го серпня 1932 року було прийняте таке рішення: «Цілком таємно. Про вилучення жерновів (жорен). Констатувати, що наявність жерновів сприяє розбазарюванню та спекуляції хлібом, вважати за потрібне запропонувати МПК та РПК негайно провести виявлення та вилучення жерновів». 19

Саморобні жорна були майже в кожному селянському господарстві, вони довгий час рятували людей від голодної смерті, даючи змогу отримувати помол з найрізноманітніших сільськогосподарських культур, диких рослин, жолудів тощо.

Під час цих страшних подій на Поділлі продовжували працювати спиртові заводи, переробляючи зерно на спирт. В доповідній секретаря Тульчинського РПК секретарю Вінницького обкому КП(б)У від 9-го травня 1932 року йде мова: «Цілком таємно. В Немирові повстання, селяни піднялись від голоду, оточили Центроспирт. Знищили горілку з викриками, що нам потрібен хліб, а не спирт…. Відрубали руку міліціонеру,… – це тільки початок». 20

В доповідній записці заступника начальника Віноблвідділу ДПУ секретарю Вінницького обкому партії від 23 травня 1932 року йдеться: «Цілком таємно. В результаті хлібозаготівель та інших кампаній мають місце велика кількість розпроданих селянських господарств та виселення із хат сімей…. Чечельницький район – розпродано біля 700 господарств, 90% селян вигнано із своїх домівок…. Чернівецький район – в одному лише селі Березівка розпродано 122 господарства…. Немирівський район – 250 господарств…. Тиврівський район – 265 господарств…. Подібне становище і в інших районах…. Велика кількість селян залишилась під відкритим небом, голодують, нишпорять по селах…. Необхідно було виділити для них спецпоселення, наділивши необхідною нормою землі».21 Вигнані зі своїх домівок за невиконання хлібозаготівель, в селах, перетворених на резервації, селяни були приречені на неминучу смерть.

На той час Поділля було суто хліборобсько – селянським регіоном. За даними облвиконкому, у новоствореній Вінницькій області в 1932 році функціонувало 2610 місцевих рад, з них – 2551 – селянська. 22 (97,7 %).

Сотні тисяч селян в пошуках їжі бродили по своїй же рідній землі, благаючи допомогти продуктами хоча б їхнім дітям. Але голодомор жалості не мав, вмирали від голоду і діти. В листі до голови Сальницької сільської ради учень Свіргун писав: «Кузьма Петрович! Тиждень, як помер від голоду батько. Мати лежить хвора й вся попухла на печі. Окрім мене залишилося ще троє малолітніх дітей. Вони попухли. На мою долю випало бути Головою двору. Допоможіть чим можете. У нас сьогодні на вечерю не залишилося і буряків. Рятуйте маму, дітей. Ми вступимо у колгосп. І буду я так з мамою працювати, щоб забезпечити цих малих дітей хлібом. Не відмовте Кузьма Петрович. Невже я 7-м років вчився, щоб померти голодною смертю…». 23

Діти помирали від опухання, хвороб, самогубств, ставали жертвами людоїдів. Ганебнеми і злочинними стали вбивства дітей за розкрадання так званої «соціалістичної власності». Судові і позасудові органи масово вбивали і дітей, які піднімали з колгоспного поля декілька колосків.

Страшні події 1933-го віддзеркалилися і в листах італійського консула у місті Харкові (тодішній столиці України) С.Граденіго, він писав: «На базарі вранці 21-го (травня) мертвих поскидали, як купи шмаття, у болоті в людському гною, вздовж частоколу, що відмежовує площу в бік ріки. Було їх близько 30-ти. Вранці 23-го їх нарахував уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям…. Щойно минулого тижня було організовано бригаду для збирання безпритульних дітей…. Ми бачили 10-річних дітей, які були за маму для 4 або 3-річних. Коли надходила ніч, вони їх накривали власним шарфиком або плащем і спали скорчені на землі, а біля ніг лежала бляшанка для сподіваної милості. Перед консульством міститься міліційний відділ і кожної хвилини чуються розпачливі крики: «Не хочу йти до бараків смерті, залиште мене вмирати в мирі!» Опухлих перевозять товарним поїздом у поле й залишають їх за 50-60 км. від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Коли приїздять на місце, де їх скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Пильно не дбають, щоб не звертати великої уваги на дрібниці, і часто можна побачити, як кинений у яму оживає і рухається в останньому вияві життя…».24 Більше півстоліття мовчали архівні матеріали, але зберегли свою історичну і водночас жахливу достовірність.

Голод косив усіх підряд, дорослих і дітей, колгоспників і одноосібників, бідняків і середняків.

При своїх величезних масштабах, не вибирав голод і національностей. Вмирали українці і росіяни, євреї і поляки, німці і болгари… (Поділля було багатонаціональним краєм). Ці факти документально підтверджені Ф.Винокуровою та Р.Подкуром у книзі: «Голод у 1932-1933, 1946-1947 рр. Вінницька область. Документи і матеріали». 25

Голод здійснював і постійний психічний тиск на людей, навіть  матері починали ненавидіти своїх дітей. Досить часто голодуючі божеволіли, що призводило до людоїдства.

Із доповідної записки секретаря Липовецького райпарткому секретареві Вінницького обкому КП(б)У (квітень 1933 року): «…Лос-Лосіївка, один громадянин… поїв своїх троє дітей, що встановлено слідством, після арешту помер в камері міліції. В цій же Лос-Лосіївці вмирає щоденно 30-35 чоловік. У Вахнівці 10 квітня вмерло 37 чоловік за один день, у Зозові по 15-20 чоловік вмирає щоденно». 26

В спецповідомленнях Вінницького облвідділу ДПУ за 1933 рік йшла мова про масові факти людоїдства в Іллінецькому районі: "Село Кошаринці. Дівчина 9 років була зарізана колгоспницею -біднячкою з метою вживання для харчів…. Село Ляцька Слобідка. Член колгоспу розрізав живіт своєму мертвому синові, щоб використати м'ясо для їжі…. Село Райки. Одноосібниця має 5 душ сім'ї, забила п'ятирічну дитину, м'ясо з'їла, годуючи ним і дітей…. Село Тодорівка. Одноосібник – бідняк задушив сусідського хлопця та кинув у льох, щоб використати як їжу. Хлопець ожив, виліз із льоху і розповів про все в селі…".27

Ще у 1923 році лікар Л.Й.Айхенвальд, досліджуючи голодомор 1921-1923 років, у своїй статті "До казуїстики людожерства" писав: "Людоїдство (антропофагія, некрофагія, канібалізм) прийнято вважати атавістичним проявом людської аморальності…, сіра речовина мозку втрачає до 30% своєї ваги під впливом хронічного голодування…. За Павловим, мозок страждає при голодуванні більше, ніж інші органи, він руйнується". 28

Але, що до того було більшовицьким експериментаторам, для яких направляючим був лозунг: «Ціль – виправдовує засоби». Для них, 2-го листопада 1932 року РНК УСРР прийняла закриту постанову «Про поліпшення матеріально-побутових умов керівних районних робітників». 29 До закритих обласних розподільників прикріплялася група найвищих керівних працівників районів. Їх постачали продуктами та промтоварами на рівних умовах з відповідальними працівниками областей.

Уже в листопаді в усіх райцентрах відкрилися для партактиву закриті їдальні. Так, в доповідній записці інструктора оргвідділу Шепетівського райпарткому до оргвідділу Вінницького обкому КП(б)У йде мова: "… керівного складу райпартактиву в зачиненому розподільнику райорганізаціями встановлено 35 чоловік…. На постачання райпартактиву на протязі 3-го кварталу в централізованому порядку відпущено через зачинений розподільник промкрам та харчові продукти в такому розмірі: борошно – 2250 пудів, крупа – 61 пуд, олія – 31 кг., цукор – 315 кг., оселедці – 190 кг…. В районі організована закрита їдальня, що обслуговує харчуванням 15 родин райактиву…". 30

Постанова Наркомату постачання від 11-го листопада 1932 року чітко визначила місячну норму продуктів для керівного складу районів Вінницької області (в центнерах): м'ясо – 24,0; мука – 50,6; крупи – 49,0; макарони – 30,0; олія – 9,0; сир – 31,0; консерви – 4279 банок; сахар – 4,3; оселедці – 61,0; кондитерські вироби – 43,0; мило – 12847 кусків; цигарки – 454 000.31

Керівна еліта, таким чином, була захищена від голоду, щоб по всіх закутках вишукувати і грабувати селянина.

Місцеві ж активісти, які переважно складалися з люмпенізованого населення (представників комуністичних, комсомольських організацій та комітетів незаможних селян), проявляючи жорстоке насильство, нерідко, відбираючи останню крихту хліба у голодуючих дітей – харчувалися з реквізованого у селян продовольства.

Як так могло статися? Соромно за таких запопадливих виконавців! Виправдати їхні вчинки не можна, хоч і були вони поставлені в особливі умови. В разі відмови проводити більшовицьку політику, їх чекав арешт, вислання або розстріл.

Все ж, не дивлячись на систематичні партійні чистки в ході відбору холоднокровних головорізів, які здійснювали злочин проти власного народу, ще залишались місцеві керівники з людським ставленням до голодуючих селян. У таких селах, звичайно, голодомор не проявився у великих масштабах. В характеристиках на виключених з партії та заарештованих, керівники Меджибіжського райкому партії писали: «Петровський Іван Іванів, член партії з 1931 року, селянин, був головою колгоспу в селі Русанівцях, виключений з партії за зростання з кулацько-петлюрівським елементом…, роздав ледарям і рвачам 260 пудів зернових культур…. Дацюк Василь Федорів… виключений з партії за крадіжки колгоспного хліба під час уборки…, Редько… сприяв масовим крадіжкам хліба…, Щоколов… з партії виключений за явне зволікання виконання плану хлібозаготівлі…». 32

Та Сталін, Каганович, Молотов, Косіор, Постишев, Баліцький – головні організатори трагедії українського народу, щоб подолати незадоволення і опір низових партійно-радянських працівників, провели «чистку» в українській компартії і в 1933 році. До 15 жовтня 1933 року її пройшли 120 000 комуністів, з поміж яких 27,5 тис. (23%) були «вичищені» як «класово ворожі елементи». Впродовж десяти місяців 1933 року ЦК КП(б)У надіслав в обкоми 233 нових працівники. На керівну районну роботу відряджено 1340 осіб. Призначено 278 нових секретарів райкомів (70%) від загальної кількості. 33

Не витримуючи психічного тиску, не бажаючи виконувати злочин, дивлячись на страждання і смерть людей, деякі низові керівники стрілялися. Наклали на себе руки і відомі українські діячі М.Скрипник, М.Хвильовий, П.Любченко.

Проте більшість українських партійців старанно виконувала вказівки Сталіна. Секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський В.І. у жовтні 1933 року під час лютого голоду в листі до селян села Дашківці Літинського району писав: «Колгоспу ім.Чернявського. Шановні товариші колгоспники та колгоспниці…. Цього року колгоспники дістали велику перемогу на фронті соціалістичної перебудови сільського господарства і зробили значний крок вперед до заможного культурного життя…. Живіть союзники пролетаріата – колгоспники – справжня підпора радянської влади на селі…. Більшовики Вінницької області неухильно, запроваджуючи настанови першого колгоспника – ударника, великого майстра соціалістичного ладу, нашого улюбленого вождя тов. Сталіна докладали, докладають і докладатимуть всіх зусиль на те, щоб колгоспи нашої області невпинно простували б все ширшим та ширшим кроком вперед до нових перемог…. Хай живе СРСР – ударна бригада світового пролетаріату та непохитний вождь трудящих всесвіту тов. Сталін….». 34 Що криється за словами: «Живіть союзники пролетаріата – колгоспники…»? У Літинському районі від голодної смерті загинули, щонайменше, 18 тис. чоловік.35

Наслідки голодомору жахливі. Крім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод позначився на українській ментальності (соціально – психологічний та духовний світогляд людини, здатність відчувати та сприймати світ). З'явились почуття страху, байдужості, недовіри, пасивності.

Відірваність від землі окреслила духовну підкореність і рабську направленість.

Американський політолог, професор Гарвардського університету Р.Шпорлюк ще задовго до визнання факту голодомору українськими вченими зазначав: «Демографічна катастрофа 1932-1933 років буде з українським народом, може, навіть століття. Знищено біологічний потенціал народу».36

Терором було розмито український етнос, знищено культурний генофонд української нації, що полегшило справу закабалення України.

Голодомор на багато поколінь паралізував національну свідомість українців, що дуже відчувається і сьогодні, в часи розбудови незалежної української держави.

Остаточно визначити кількість померлих під час голодомору 1932-1934 років важко. Це зумовлено такими причинами:

• становище з реєстрацією загсами демографічних подій стало значно заплутанішим з 1934 року, в зв'язку з покладанням відповідальності за народжуваність та смертність на НКВС СРСР (працівників районних відділів статистики стали звинувачувати у "ворожому" перебільшенні смертності та применшенні народжуваності, що призводило до фальсифікації реєстраційних даних);

• не всі сільські ради передали реєстраційні документи в районні РАГС (реєстрація актів громадянського стану) і вони були втрачені під час німецько-румунської окупації 1941-1944 рр.;

• деяка частина реєстраційних документів РАГС була втрачена під час їхньої евакуації на Схід у 1941 році;

• міграція населення, хоч і в незначній кількості, відбувалася і в цей період;

• перепис населення пізніших років включав і сім'ї військових, кількість яких значно збільшилася в прикордонних областях;

• не встановлена  точна кількість переселенців в Україну з інших республік в 30-х роках;

• не дотримувався точний облік померлих від голоду, часто в графі про причини смерті запис відсутній...;

• в багатьох селах районів смертність від голоду применшувалась, а в деяких взагалі не фіксувалась;

• постійні адміністративно-територіальні зміни також ускладнюють визначення кількості жертв голодомору.

Результати демографічних змін в СРСР мав визначити другий всесоюзний перепис населення, який планувалося провести в грудні 1933 року.

Однак у зв'язку з демографічними катаклізмами, пов'язаними з масовими репресіями, колективізацією сільського господарства, що призвело до переміщення і фізичного знищення величезної кількості людей, стихійною міграцією із сіл в міста, і врешті голодомором 1932-1934 рр., проведення перепису кілька разів відкладалося.

Перші ж закриті результати перепису 1937 року були вражаючими. Замість "передбачуваних" 180 млн. чоловік у країні налічувалося 162 млн. чоловік.37

Організаторів перепису звинуватили в необ'єктивності і заарештували. Начальника Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР І.Краваля, який відповідав за перепис, розстріляли.

Перепис населення країни відбувся тільки у 1939 році, його статистичні дані в основному задовольнили "товариша" Сталіна.

В порівнянні з останнім переписом 1926 року, населення СРСР зросло з 147 млн. 28 тис. чоловік до 170 млн. 557 тис. чоловік; кількість росіян збільшилася з 77 млн. 791 тис. чоловік до 99 млн. 591 тис. чоловік; білорусів – з 4 млн. 739 тис. чоловік до 5 млн. 275 тис. чоловік. Кількість українського населення зменшилася з 31 млн. 195 тис. чоловік до 28 млн. 111 тис. чоловік, що складає різницю – 3 млн. 84 тис. чоловік.38

Більшість вчених, науковців – істориків стверджують про фальсифікацію перепису населення 1939 року і називають число жертв голодомору 1932-1934 років в Україні від 7-ми до 11-ти млн. чоловік.

На Поділлі (сучасні Вінницька та Хмельницька області) від голодомору загинуло від 781 тис. 574 чоловіки до 1 млн. 127 тис. 761 чоловік.39 Архівні джерела містять суперечливу інформацію. Населення Поділля становило на той час 4 млн. 726 тис. 97 чоловік.40

Майже така ж кількість населення Поділля (до голодомору) дається у довіднику з основних статистично-економічних показників господарства районів Вінницької області, який був виданий на початку 1933 року – 4 млн. 726 тис. 400 чоловік.41

Якщо ж брати до уваги і 7-м районів, які відійшли у жовтні 1932 року від Вінницької області до Київської (Бабанський, Монастирищенський, Оратівський, Плисківський, Погребищенський, Уманський, Хрестинівський), кількість жертв голодомору-подолян, буде ще більшою.42

У вересні 1937 року Монастирищенський, Оратівський, Плисківський і Погребищенський райони знову увійшли до складу Вінницької області.43

Все менше стає білих плям голодомору в Україні. Дані перепису населення 1937 року, як найбільш достовірні, збереглися в архівах Російської Федерації. Їх достовірне оприлюднення в Україні дасть змогу точніше визначити кількість жертв цих страшних подій.

Сучасним вченим, науковцям, дослідникам потрібно виконати ще одну місію перед своїм народом – назвати поіменно, як жертв голодомору, так і їх катів.

Це важливо для того, щоб більше ніколи і ніде не повторилися подібні трагедії людства.

Важливо для морального зцілення українців. Важливо, для тих наших співвітчизників, які пережили голод. Важливо і перед пам'яттю мільйонів українців, які загинули голодною смертю. Пам'ять – це спокута наша перед загиблими.

Такою є історична дійсність, яка ґрунтується на архівних документальних джерелах. Такою є і правда, якою б гіркою вона не була!

Шановний читачу! Голодомори в Україні протягом 20-го сторіччя, відбувалися в той час, коли український народ не мав своєї власної держави.

Тільки в Україні суверенній, при владі українців, такі жахливі трагедії неможливі, памятай про це. Бережи свою рідну землю й Україну! Цінуй незалежність України!

Володимир Петренко,

начальник відділу формування

НАФ та діловодства

Державного архіву Вінницької області,

відмінник освіти України


Трагедія голодомору на Вінниччині 1932-1933 рр.

  1. Передмова
  2. ГОЛОДОМОР 1932-1934 РОКІВ – ГЕНОЦИД НАРОДУ УКРАЇНИ
  3. Голодомор 1932-1933 рр. на Вінниччині - Загальні праці
  4. Голодомор 1932-1933 рр. на Вінниччині - Література про голодомор в окремих районах та населених пунктах
    Барський район - Тиврівський район
  5. Голодомор 1932-1933 рр. на Вінниччині - Література про голодомор в окремих районах та населених пунктах
    Томашпільський район - Ямпільський район
  6. Голодомор 1932-1933 рр. на Вінниччині - Вшанування жертв голодомору та пам'ятні знаки
  7. Тема голодомору в творчості наших земляків
  8. Бібліографічні матеріали
  9. Документальні джерела Державного архіву Вінницької області
  10. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА ДО ВСТУПНОЇ СТАТТІ (Додаток)
  11. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
  12. ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК
  13. Закінчення

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

2020

2021

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2021
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше